Текст книги "Адепт"
Автор книги: Владимир Ешкилев
Соавторы: Олег Гуцуляк
Жанры:
Современная проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)
І ще повинен сказати я: книжник Зоровавель із Саркелу також був адептом Шехіни.
Третя літера Чотирилітерника – «вав»
Так залишився я в домі Мелхиседека, у будинку Левія на вулиці Мідяного Стовпа.
Мелхиседек допоміг мені вступити до цеху лікарів Прославленого Міста. Цеховий голова ескулапів [89]89
Ескулап – від імені грецького бога-цілителя Асклепія, патрона лікарів у поганські часи.
[Закрыть]Шимон, син Азарії, з поваги до сина Левія, прийшов на вулицю Мідяного Стовпа, щоб екзаменувати мене. Його супроводжувало ще двоє лікарів – грек Діонісій та вірменин Анікат. З ранку до полуденної спеки три достойні цілителі вимучували мене запитаннями. Сивобородий Шимон під час цього допиту недовірливо хитав головою та сказав:
– Страшні часи! Необрізані дикуни лікують людей, смердючі варвари керують військом… Бідна Хазарія!
Але отримавши по двадцять дирхемів, старші лікарі Ітхелю дали мені змогу здобути їхнє визнання в другій частині іспиту. Наступного дня слуги Шимона повели мене на вулицю Рожевого колодязя, до важко хворого купця Калокіра, найзаможнішого з караванщиків грецької громади.
Калокір хворів на водянку, і хвороба його вже так глибоко в'їлася у старе тіло, що сам Гіппократ не в змозі був би принести йому полегшення. Щоб остаточно зганьбити мене, слуги Шимона зчинили страшенний галас, запевняючи родичів Калокіра, що приведений ними молодий склавин обов'язково вилікує купця, бо кращого знавця засобів від водянки в ойкумені не бачили з часів Вавилонського полону [90]90
Вавилонський полон– у 597 та 581 pp. до н. е. Вавилонський цар Навуходоносор II (605—562 pp. до н. е.) примусив іудеїв переселитись з Палестини у Центральну Месопотамію. У 538 р. до н.е. шахіншах Кір II дозволив полоненим повернутись в Палестину і відбудувати зруйнований Єрусалимський Храм.
[Закрыть]. Завдяки цьому рейваху піввулиці збіглося дивитися на зцілення Калокіра. Щонайменше три десятки греків заглядали через паркан в обійстя.
Купця винесли на внутрішню терасу головної споруди, що виходила у розкішний гай. Неподалік від тераси, викладеним кольоровим камінням руслом, біг струмок із кришталево-прозорою водою. Роздуте хворобою тіло купця лежало на смугастій ковдрі, і вродлива наложниця прикладала до Калокірового чола шматок тканини, змочений холодною джерельною вологою.
Слуги Шимона стали віддалік, весело дивлячись на мої зусилля. А я тишком сміявся з них, згадуючи тих залитих водянкою киян, що їх підіймав з одра у виті Желянській старий чаклун Силеник.
Багато часу зайняли приготування: пошуки трави в гаю і чистої олії серед торгових скарбів купця. Звечоріло, і на терасу винесли смолоскипи, коли я почав намащувати тіло старого цілющою сумішшю. Тепер слуги Шимона підійшли ближче і навіть запитали, які трави я поклав до горщика з олією. У відповідь я попросив їх спіймати у гаю жовтого скорпіона для виготовлення нової суміші. Більше вони не наближувались до мене.
Опівночі я прошепотів над Калокіром одне з таємних заклять київських волхвів і наказав наложниці вилити на купця великий шкіряний міх джерельної води. Коли рідина обмила Калокірове тіло, я пішов до середини купцевого будинку, поїв і ліг спати.
На ранок смердюча вода з Калокірового тіла почала виходити в потрібній кількості. Я зрозумів: навряд чи це порятує купця, але певного враження було досягнено. Шимон, син Азарії, та Діонісій прибігли до Калокірового будинку ще до того, як Сонце досягло зеніту. Без особливого жалю я віддав їм «на допомогу бідним лікарям» сорок дирхемів, які щойно отримав від родичів хворого. Діонісій дивився на мене з ледве прихованою люттю, бо до того дня вулиця Рожевого Колодязя вважала кращим із лікарів Ітхелю саме цього череватого грека.
Шимон дав мені шматок пергаменту з благословенням лікарського цеху і з цього часу я отримав дозвіл лікувати «в будинках, на вулицях і площах Ханбалика».
Мелхиседек віддав для моїх потреб велику кімнату у своєму будинку і дозволив зробити в паркані окремі двері, щоб хворі не заважали його роздумам, відвідуючи Ратбер-хемега.
На п'ятий тиждень мого життя в домі сина Левія, Мелхиседекові від Зоровавеля із Саркелу принесли послання. Приніс його калічений воїн із відтятою рукою. Я зчистив нагноєння з неоковирного оцупка, що залишився від його правиці і почув від нього саркельські новини:
Цитадель Білої Вежі витримала три штурми варягів і булгар. Сондоке-багатур підкупив одного з булгарських ватажків і той забив хана Кубрата в день четвертого штурму. Ввечері того дня до Саркелу підійшли дві тисячі арсіїв, споряджені в похід за наказом Найвищої Ради. Сондоке та арсії вдарили по війську С'єрна Хельґа з двох боків. Грецькі інженери з плаваючих вогнеметних машин спалили варязькі лейданґи на Бузані – кнаґи Хельґа були оточені під мурами Білої Вежі.
Три сотні найкращих воїв, що їх привів Хельґ від сірих скель Півночі, наклали життям тої ночі. Не в змозі дістати кнаґів мечами, хазари знищили їх грецьким вогнем. Кагана С'єрна Хельґа серед мертвих не знайшли. Рабі Ісраель обіцяв тисячу дирхемів тому, хто схопить Танбіт-ханум та її дитину, але відьма немов розчинилася у бузанських степах.
Так розвіялась гордість Хельґа [91]91
…розвіялась гордість Хельґа…– сучасні історики датують невдалий похід Олега Віщого (Хельґа) на Саркел 883/884 pp.
[Закрыть], кагана Київського. За словом пророка: «Прийде день Господа Саваофа на все горде і зарозуміле, та на все, що піднесено, – і буде воно упосліджене» [92]92
Іс. 2:12.
[Закрыть].
Так колись знищить Єдиний гордість зарозумілих хазар і не буде того, хто заплаче над руїнами Раш-Хазарі [93]93
…над руїнами Раш-Хазарі– Хазарія була зруйнована у 965/966 pp. Великим князем Київським Святославом, онуком (або правнуком) Олега Віщого.
[Закрыть]. Сказав був Мелхиседек: «Імперії подібні до жінок кочовиків – моторні й звабливі в юності, смердючі й негарні опівдні життя свого».
Третину заробленого лікарською справою віддавав я у скарбницю Братства Шехіни, і навчався у Мелхиседека мудрості. За два місячних цикли я опанував іудейську мову так, що вже читав Мішну [94]94
Мішна – перша частина Талмуду.
[Закрыть]і законовчителів без допомоги. Грецькою я став читати вільно взимку, а навесні почав розбирати агарянське [95]95
Агаряни – середньовічна назва арабів.
[Закрыть]письмо і придбав за три дирхеми паперовий список Корану.
Якось взимку, після свята Ханукки, коли цар Манасія повернувся з півдня, а північний вітер приніс вологий сніг у лантухах свинцевих хмар, Мелхиседек попросив мене купити на базарі солодкого вина. Один із клієнтів сина Левія, якому потрафило ворожіння на руці, подарував старому величезного ітильського сома. Коли Мелхиседек віддав сома Касі, щоб та засмажила рибину в глині, він згадав, що смажений сом найкраще сполучається в грішних глибинах людського тіла з солодким червоним вином.
Отже, маючи великий шкіряний міх, пішов я на північний базар Ханбалика, де мій родович-вихрестень Дмитрій торгував смачним вірменським вином, розводячи його водою не так нахабно, як торговці з грецьких та іудейських вулиць. Гордістю Дмитрія була величезна бочка, закріплена на кам'яних стовпчиках під навісом його крамниці. Біля бочки були покладені колоди, оббиті козячою шкірою. На тих колодах від світанку до пізньої ночі пили Дмитрієве вино найбалакучіші пияки Ханбалика; біля бочки за пів дня можна було почути всі новини ойкумени від Гераклових стовпів [96]96
Гераклові стовпи– Гібралтарська протока.
[Закрыть]до Самарканду. Навпроти того веселого місця стояв будинок із пласким дахом та широкою терасою. В тій будівлі торгували жінками. На терасі завжди сиділо п'ять-шість блудниць. На всіх мовах ойкумени закликали вони перехожих до своєї втіхи і кожного дня билися між собою за здобич, втішаючи ляпасами і вереском пияків.
Дмитрій зустрів мене радо, як людину, що завжди платить відразу і не потребує запису до боргової книги. Доки Дмитрієві помічники прилаштовували мій міх до отвору бочки і витягували затичку, я, грішний, роздивлявся блудниць на терасі. Обличчя однієї з них здалося мені на диво знайомим. Я підійшов ближче до вертепу, але та блудниця раптово сховалася в розчинених дверях будівлі.
Пияки зачали сміятися з мене і, засоромившись, я відійшов від тераси. І тільки несучи наповнений міх у дім сина Левія, зрозумів я, що бачив Оряну.
У дні зимового сонцестояння я здобув посвяту в сповідники Шехіни. Ритуал відбувався в таємному святилищі за мурами Ітхелю. Не буду розповідати про обітниці, знищені Святим Хрещенням назавжди. Скажу лише, що нове таємне ім'я дав мені сам Мелхиседек, а Голова Братства сказав при цьому такі слова: «Істина є звільненням Сущого від самого себе. Тож звільни його».
З того часу я отримав дозвіл читати таємні книги Братства і брати участь у спільних моліннях. Узимку восьмого року правління царя Манасії Другого отримав я зі скарбниці знань найкоштовніші діаманти. Навесні Голова Братства благословив мене на здобуття посвяти другого чину, і я готувався до Іспиту з ревністю доброго неофіта [97]97
Неофіт– новий сповідник віровчення.
[Закрыть]. Тоді був я подібним до книжника, що сказав Спасителю: «Вчителю! Я піду за Тобою, куди б Ти не пішов». За словом святого Мамонтія: «Благословенне учнівство, в якому внутрішнє заступає зовнішнє, а світло істинне перемагає сяйво минулих речей».
Але в Ітхелі сталися події, що знову змінили річище моєї долі. І ніхто не міг передбачити цих подій, бо несподівані шляхи Господа, Бога нашого.
Все почалось із незначного і, здавалося б, не вартого уваги. Опісля Пасхи з півдня прийшли кораблі достойного купця Абд-ар-Рахмана, навантажені товарами до верхівок щогл. Серед скарбів, що привіз купець від берегів Персії, був славетний щит Фраата [98]98
Фраат IV– парфянський цар у 158—175 pp.
[Закрыть], прадавнього парфянського царя.
Той щит був мрією найшляхетніших і наймогутніших витязів ойкумени. Давні майстри зробили його зі шкіри старого носорога, дубленої єгипетськими отрутами, а обвід опорядили світлим легким металом, на якому були викарбувані імена двадцяти трьох царів, що носили щит Фраата. У центрі щита майстри укріпили позолочену таріль, викувану із залізного метеорита. На ній було нанесено маґічні знаки, а сам центр тої священної бляхи прикрашав шестикутний рубін, що його Фраат наказав вийняти з ідола ассірійської богині Бау [99]99
Бау– хтонічне божество гірської Ассірії (доісламського Курдистану).
[Закрыть]. Камінь оцей був знаний на Сході як «Око Бау» і чаклунська сила його вважалася нездоланною.
Абд-ар-Рахман придбав щита за шістдесят тисяч дирхемів і не збирався продавати менш ніж за сто тисяч. Для володарів Ітхелю він влаштував грандіозний бенкет, де найкращі кухарі Саргишу та Ханбалика створили двадцять перемін страв, а вино гостям подавали семидесяти сортів. Кожному гостеві на бенкетну ніч Абд-ар-Рахман купив гарну і жінку, і найдешевша з цих повій коштувала йому десять дирхемів.
І ось, коли запрошені вже стомились від вишуканих страв, бучної музики та оголених жінок, до бенкетної зали слуги купця внесли щит Фраата. Біле полум'я смолоскипів вдарилось об грані священного каменя і він спалахнув багряним містичним вогнем, немов сама богиня Бау з тисячолітнього ассірійського мороку подивилася у глибини веселої оргії. І не було серед гостей Абд-ар-Рахмана ні одного мудреця, що застеріг би те збіговисько від жахливої небезпеки, як застеріг Даниїл Валтасара [100]100
Валтасар– вавилонський цар, син і співправитель Набоніда (556—539 pp. до н. е.). Вбитий персами під час взяття Вавилону у 538 р. Пророк Даниїл передрік Валтасарові падіння його царства.
[Закрыть]. І не було в тій кипарисовій залі ні провидця, ні пророка, а лише полководці, купці та повії; в маленькому камінчику не побачили вони провісника біди і смерті.
Гучним галасом зустріли гості появу щита Фраата, необізнані шепотіли один одному про сто тисяч дирхемів і запивали своє здивування чорним гранатовим вином. Але були серед бенкетуючих двоє, що поклялися у серцях своїх оволодіти тою священною зброєю.
Один із цих двох був варяг на ім'я Індульф Чорний. Він очолив варязьку залогу фортеці Башнур, що захищала передмістя Саргишу з півночі. Це був старий кнаґ, із тілом, бойові рубці якого зрослися з подряпинами шкіряного панцира. Індульф голіруч убивав скажених ведмедів у лісах під Неаґардом, а родовим мечем міг розрубати з одного удару дубову колоду товщиною в чотири людських торси. Око Бау глянуло в просту душу старого воя і запалило в ньому непереборне бажання понести перед лейданґами родовичів щит двадцяти трьох царів.
Другим був воєначальник Хазарії. Ім'я його було – Махмуд, і цар Манасія в третій рік свого правління підніс його в звання Великого Шалішина [101]101
Шалішин (іудейськ.) – полководець.
[Закрыть]. Походив Махмуд із давнього роду вогнепоклонників Мідії і вважав парфянського царя Фраата своїм предком. Не наївне бажання носити дорогоцінного щита увійшло у серце Махмуда з блиском Ока Бау; не був він простим воєм, як старий Індульф. Шляхетний вогонь тронного прагнення сорока поколінь предків Махмуда піднявся з безодні його родової пам'яті в ту хвилину, коли невдаха Абд-ар-Рахман наказав винести щит Фраата. Якби Махмуд повернув його своєму родові, то став би на один щабель Божественної Харизми [102]102
Харизма (грец.) – букв. «дар». Особлива благодать Бога, що надається визначним людям і родам. Аналогічне германському «гіфт», церковно-слов'янському – «живот».
[Закрыть]з Ашинами, Друзями Чорної Риби.
Так містична воля Бау увійшла в залу.
Вже були випиті і з'їдені вишукані страви. Вже пригасили смолоскипи і танечниці скинули з себе останній одяг, щоб упасти на ложа біля гостей. Уже стогони п'яного кохання і короткий жіночий сміх огорнулися темрявою пізньої ночі. А старий кнаґ Індульф і Великий Шалішин Махмуд сиділи тверезі й сумні, думаючи де взяти сто тисяч дирхемів, зажаданих зарозумілим купцем. Коли над Ітхелем устало сонце, ці двоє вже знали, що робити.
Увечері наступного дня всезнаючі пияки біля Дмитрієвої бочки обговорювали дві незвичайні новини. По-перше, Великий Шалішин Махмуд дав наказ довіреним євнухам розпродати свій гарем. На Жіночий ринок Махмуд відправив навіть улюблену наложницю – п'ятнадцятирічну Етель, красу якої оспівували поети від Саркелу до Самарканду. По-друге, варяги з фортеці Башнур почали брати в іудейських лихварів величезні позики по п'ятсот дирхемів під сто відсотків річних. Такого у Місті Степових Вовків не пам'ятали навіть старезні діди.
Того самого вечора до купця Абд-ар-Рахмана прийшли Індульф Чорний і два його брати. Коли варяги вступили у приймальну залу, купець уперше відчув крижаний подих недоброго. Кнаґи були такі могутні, заскорузлі та рішучі, що купцеві здалося, ніби на мармурову підлогу його палацу заповзли три стінобитні машини.
Індульф поклав до ніг Абд-ар-Рахмана три величезні шкіряні мішки:
– Тут сімдесят тисяч дирхемів. Через три дні буде ще тридцять тисяч. Але поклянися на своїй святій книзі, що ти не продаси щита нікому, крім мене.
І Абд-ар-Рахман поклявся на Корані, що продасть щита тільки Індульфові Чорному з роду Лайфсонів Гейрських.
А опівночі до купцевого палацу раби принесли ноші, в яких сидів сам Великий Шалішин Хазарії Махмуд Абд-ар-Рашид Аль-Парфаві Аль-Азаран, що після від'їзду царя на південь виконував обов'язки намісника у столиці.
Коли Махмуд пояснив мету свого візиту, Абд-ар-Рахман зблід, мов крейда, і впав на коліна перед Намісником. Довго купець і дружини його і діти повзали на череві перед Махмудом, кричали і плакали. Але Намісник був невблаганний. Він сказав Абд-ар-Рахманові:
– Якщо сьогодні вранці щит прабатька мого Фраата Великого не буде в домі моєму, ти і сини твої підуть рабами до гузів, а дружини і доньки твої стануть повіями в смердючих вертепах Саргишу.
Так сказав він, залишив купцеві скриню зі ста тисячами дирхемів і повернувся у свій палац.
Тут згадую я слова Святого Духа, передані через провідника іудейського Неємію [103]103
Неємія– іудей, який у 445—443 pp. до н. е. відновив стіни Єрусалиму за наказом Артаксеркса І, царя і шахіншаха Імперії Ахеменідів.
[Закрыть]: «Нехай витрусить Бог кожного, хто не сповнить слова!» [104]104
Неєм., 5:12.
[Закрыть]Ось пророцтво про Абд-ар-Рахмана!
Порушив він клятву і, настраханий Намісником, відніс щит Фраата в Махмудів палац. Сам клятвопорушник вирішив тікати з Ітхелю, доки варяги не прийшли за щитом. Але звістка про те, що Око Бау вже оглядає скарбницю Намісника, добігла до фортеці Башнур скоріше, ніж Абд-ар-Рахман спакував вантажі. Опівдні загін з півсотні кнаґів Індульфа Чорного з'явився на вулиці Товстого Мінарету, де мешкав купець. За час, менший, ніж потрібно, щоб прочитати молитву до Отця Небесного, варяги знищили охорону палацу й увірвалися до спочивальні клятвопорушника. Вони випустили з черева Абд-ар-Рахмана нутрощі і повісили на них його старшого сина. Кнаґи зґвалтували жінок дому, перерізали слуг, забрали з палацу все золото, що знайшли, срібло й коштовності; а відходячи, запалили будинок.
Потім, вбиваючи всіх на своєму шляху, Індульфів загін попростував до палацу Махмуда.
Ця споруда, що гучно звалась «Оселею Аршакидів» [105]105
Аршакиди – парфянська династія царів (240р. до P. X. – 224 р. після P. X.), до якої належав цар Фраат IV.
[Закрыть], стояла на площі Чорної Синагоги, неподалік від вулиці Мідяного Стовпа. Щоб добратись до неї з Саргишу, де палав палац купця, варягам треба було переплисти Велику Ріку. Звістка про напад кнаґів і вбивство купця увійшла в Оселю Аршакидів раніше, ніж перший лейданґ Індульфового загону пристав до берега Ханбалика.
Махмуд викликав із царських казарм тисячу арсіїв. Коли хорезмійська кіннота понеслася вулицями, всі мешканці поховалися у своїх будинках. Площа Чорної Синагоги спорожніла, а старий рабі Песах із Торою й семисвічником під пахвою ледве врятувався від копит семендерських рисаків.
Як тільки сп'янілі від крові й ненависті варяги вийшли на площу перед Оселею Аршакидів, Махмуд почав бій.
Від перших стріл загинули десять кнаґів і серед них – брат Індульфа Кнут. Індульф Чорний заревів, мов скажений ведмідь, і з мечем кинувся на арсіїв, що в два ряди стояли під муром оселі Намісника. Як нищівний вітер Єгипетської пустелі налітає на лівійський караван, так загін варягів напав на гвардійців Махмуда і крик жаху здійнявся колоною в небо Ітхелю. Але Махмуд не дарма носив сапфіровий ланцюг Великого Шалішина Хазарії. У той момент, коли в першій шерензі арсіїв, розчавленій варягами, останні вої віддавали свої душі до рук Милосердного, схований за Чорною Синагогою загін кінноти вирвався на площу й ударив у тил варязькій півсотні. Розгортаючись у бойову лаву, кожен із кінних обрав собі жертву серед варягів. На скаковому злеті, не гальмуючи баский біг рисаків, арсії встромили довгі списи з позолоченими лезами у спини кнаґів. Індульф, наскрізь прохромлений списом, ще встиг обернутися й розсікти навпіл з конем свого вбивцю. За мить бій було закінчено. Піші арсїї другої шеренги добили конаючих варягів.
Махмуд був утішений. Але, коли ввечері того дня він залишився сам-на-сам зі щитом Фраата й поглянув у пурпурову безодню Ока Бау, йому в обличчя вдарив такий могутній потік ненависті та презирства, що Намісник прошепотів: «Етель, Етель! Навіщо віддав я тебе!..»
Як тільки звістка про смерть Індульфа Чорного і його загону досягла цегляних мурів фортеці Башнур, чотири сотні варягів залоги повстало. Військовий радник Найвищої Ради Ашк-Келеф спробував був захопити надбрамну вежу раптовим нападом шести сотень піших арсіїв. Але варяги підбили наступ і завалили браму дубовими колодами. Потім вони порубали всіх мусульман, іудеїв та їх жінок, що мешкали у фортеці, і перекинули шматки людського м'яса через мури, на голови воїв Ашк-Келефа.
Через день після повстання в Башнурі, Махмуд на чолі двох тисяч арсіїв переправився у Саргиш. За його наказом будинки навколо Башнуру було зруйновано і на їхньому місці почалось будівництво обложних машин.
Навпроти брами грецькі інженери змонтували великий таран із залізною довбнею на кінці.
Підготовка до штурму тривала три дні. А на третій з півдня до Ітхелю прибув гонець. Він передав рабі Ієгуді листа, де повідомлялося, що цар Хазарії Манасія Другий убитий і арсії в Семендері проголосили царем його старшого сина Ніссі.
Коли Махмуд почув цю новину, сила й воля полишили його. Великий Шалішин і наступник трону Ніссі вже два роки були ворогами. Ніссі закохався у Етель і запропонував за неї десять тисяч дирхемів і двох рабинь, кожна з яких коштувала п'ять тисяч. Але Махмуд відмовив, та ще й посміявся з наступника трону, кажучи, що надто красиві жінки шкодять здоров'ю хлопчиків. Ніссі було тоді чотирнадцять років, але він добре запам'ятав образу. Смерть Манасії Другого не віщувала Махмудові нічого доброго. Він раптом залишив військо під стінами обложеного Башнуру і сховався в Оселі Аршакидів.
Без полководця арсії розгубились. Уночі варяги зробили вилазку і спалили п'ять обложних машин. Ашк-Келеф наказав стратити молодших начальників тих загонів, що охороняли машини, і відновив порядок у війську. Але штурм був відкладений на невизначений час.
І сталося те, що мало статися. Звістка про повстання варягів в Ітхелі і смерть Манасії дійшла до Чорної Вежі. І сатанинська потвора вирішила; останній день Хазарії настав. Абайка-ябгу проголосив себе Великим Каганом і підняв у похід всі степові роди гузів, синіх угрів і північних булгар. Від буртаських земель до кордонів Хорезму кочові племена визнали Абайку своїм володарем.
У перші дні літньої спеки величезне військо дияволосповідників посунуло на Ітхель. А попереду цієї орди в особливих, щільно закритих чорних ношах чотирнадцять сатанинських волхвів несли потвору з Карайлаху – мешканця Чорної Вежі.
Пияки Ханбалика біля Дмитрієвої бочки казали: коли рабі Ієгуда довідався про те, що саме потвора веде військо дияволосповідників, у нього від жаху на лисині почало рости волосся.
У шостий день місяця Сріблястих Вовків [106]106
Червень-липень.
[Закрыть]вивідувачі повідомили, що військо Абайки-ябгу перебуває у п'яти фарсагах від Ітхелю. У цей день до Мелхиседека прийшов посланець Найвищої Ради і сказав йому: «Найвища Рада збирає в ніч із шостого на сьомий день місяця Сріблястих Вовків у залі нарад Зеленої синагоги Великі збори мудреців – Кабат-хак-Кахал. В ім'я Прихованого, ти, син Левія, повинен прийти».
– Так буде, – сказав мій Учитель.
За весь час існування Хазарії Кабат-хак-Кахал скликали тричі – кожного разу у дні смертельної загрози існуванню Імперії Степових Вовків. Я зрозумів, що настав час четвертого скликання. Близько півночі Мелхиседек одягнув білого вісонового плаща та амулет Білого Озера на срібному ланцюгу, розчесав бороду черепаховим гребінцем і пішов у нічну темряву. Все, що я далі оповім, почув я від Мелхиседека; він не крився.
Зелена синагога є найбільшою з чотирьох синагог Ханбалика. Свою назву вона дістала від малахітового обличкування стін. У підземеллі її ще в часи царя Ханукки була обладнана величезна зала для нарад. Стелю цієї зали підтримує дванадцять шестикутних колон із чорного мармуру висотою в десять хазарських ліктів [107]107
Хазарський лікоть– дорівнював приблизно 46 см.
[Закрыть]. Стіни теж обличковані полірованим малахітом. За кожним із дванадцяти світильників, що освітлюють цей чертог, розташовані срібні дзеркальні плити висотою в людський зріст. Три золоті трони стоять на мармуровому підвищенні посеред зали – для Великого Кагана з написом на бильці «Шаддай», для царя з написом «Ховар» – «Великий» і для голови Найвищої Ради з написом «Хорайсін» – «Таємний».
Навколо підвищення з тронами розташовані шістдесят дерев'яних ослонів. Це «Хавіла» – коло місць для Обраних. У ніч Кабат-хак-Кахалу п'ятдесят сім ослонів зайняли запрошені. Троє не прийшло.
Рівно опівночі, коли Хавілу було заповнено, слуги вийшли із зали й зачинили грубезні двері. Потім молодші члени Найвищої Ради перевірили стіни зали і не знайшли там інших отворів, окрім вентиляційних. Після ритуалу перевірки стін на трон із написом «Хорайсін» сів рабі Ієгуда. Два інших престоли залишилися порожніми.
Мудреці Хавіли встали, вітаючи Голову Хак-Кахалу. Потім вони прочитали три молитви, кожна з яких була довжиною у дев'яносто дев'ять слів. При останньому слові третьої молитви одна зі стін зали розсунулась і в глибині відкритого алькова засяяла дванадцятипроменева Зірка Сутності – таємний Істинний Герб Хазарської Імперії.
Як тільки три молитви ушкодили демонів та знищили вуха злих сил у підземеллі Зеленої синагоги, а істинний Герб засяяв над мудрецями Хавіли, рабі Ієгуда почав нараду.
– Страшна небезпека, – сказав Голова Найвищої ради, – нависла над Священним Містом. Ворог Сущого за допомогою чаклунського каменю «Око Бау» проник у серце Імперії й оволодів волею її військових зверхників. Тепер слуга Ворога з Чорної Вежі веде на місто найбільше військо, яке збиралось будь-коли на півночі ойкумени. Пророцтво про Ґоґа й Маґоґа [108]108
Ґоґ і Маґоґ – вороги Єврейського народу з Півночі, провіщені Біблією (Єзек 38:2). Згідно Книги Єзекіїля, Ґоґ є князем Роша (Скифія, Русь) в землях Маґоґа, сина Іафета (Буття 10:2).
[Закрыть]справджується. Якщо сьогодні, на Кабат-хак-Кахалі, ми помилимося у своїх планах, павучий знак свастики запанує від Карпат до Великого Східного Океану. Так будемо ж мудрі, як суддя Гедеон, розважливі, як цар Давид, і наполегливі, як брати Маккавеї [109]109
Гедеон, Давид, Маккавеї – біблійні герої єврейського народу.
[Закрыть]. І тоді береги Ітилю ще почують переможні пісні дітей Ізраїлю.
Так сказав рабі Ієгуда й передав слово Цанефу, синові Аарона, начальникові розвідників Раш-Хазарі.
– Ватажок дияволосповідників, – почав Цанеф, – Абайка-ябгу зібрав військо з угрів, гузів і булгар. Є в його війську також народи, імена яких нам невідомі. Це люди з далекої півночі, їздять вони на оленях і воюють кам'яною зброєю. Всього у війську дев'яносто тисяч воїв і ще п'ятдесят тисяч жінок та дітей у кибитках кочовиків. Абайка везе з собою тридцять обложних машин; великі та неоковирні, часто псуються вони. Якби не машини, дияволосповідники вже були б під стінами Саргиша.
– Скільки він має таранів? – спитав Ашк-Келеф.
– Три тарани, – відповів Цанеф. – Один великий, із металевою довбнею, і два малих. Ще дев'ять катапульт невеликої потужності. Стіни Міста витримають. Баліст – вісімнадцять. Для них приготовані запалювальні бомби у глиняних амфорах. По десять бомб на кожну балісту. З усього Абайкового війська найнебезпечніша кіннота угрів, якою командує каган Д'юла, і булгарські піші полки, озброєні залізними мечами. Серед війська є близько двох сотень сатанинських волхвів. Вони везуть отруту для стріл і магічні амулети. За військом женуть незліченні отари овець, коней та оленів. Маючи стільки м'яса, дияволосповідники готові тримати облогу більше двох місяців.
Так сказав Цанеф. Ієгуда дав слово Ашк-Келефу, військовому радникові Найвищої Ради. Він єдиний прийшов на збори у військовому обладунку і мав при собі меча:
– У Священному Місті є чотири тисячі арсіїв, з них три тисячі – кіннота. Є двісті варягів, що не підтримали заколот. Але вони ненадійні. У разі потреби ми можемо озброїти ще шість тисяч мешканців міста. Через три дні з Саркелу і Семендеру підійдуть підкріплення, але не більше трьох тисяч. Цар Ніссі не зможе прибути з головними силами, бо візантійці у Вірменії подвоїли кількість війська і загрожують Семендерові…
Тут устав бібліотекар Найвищої Ради рабі Елігу й перервав слово військового радника.
– Відомості про візантійців неточні, – сказав він. – їх війська готуються до битв з агарянами. Тому новим воєначальником у Вірменії імператор Василій [110]110
Василій І Македонянин– імператор Візантії у 867—886 pp.
[Закрыть]призначив стратопедарха [111]111
Стратопедарх – один із найвищих чинів у візантійській армії IX ст.
[Закрыть]Іоанна, який добре обізнаний з околицями озера Ван. Мені прийшли листи з Ані [112]112
Ані – у IX ст. це місто було столицею Вірменського царства.
[Закрыть], в яких надійні люди підтверджують, що візантійці готуються до походу на схід, в землі халіфа. Так само агаряни, знаючи про наміри імператора Василія, не зможуть загрожувати Семендеру до кінця року.
Серед книжників Хавіли зчинився гомін невдоволення. Хтось із мудреців крикнув:
– Ніссі боїться потвори і хоче відсидітись у Семендері!
Деякі із запрошених повставали з ослонів, гомін зробився гучнішим.
Тоді з трону неквапно піднявся рабі Ієгуда, зняв з ланцюга табулу першосвященика і підняв її так, що вся Хавіла побачила блиск коштовних каменів.
– Ніссі, син Манасії і онуки моєї Рахелі – цар Хазарії за правом наступництва, – сказав Ієгуда. – В ньому тече свята кров царя і першосвященика Обадії Першого. Не нам бути суддями нащадка Обадії.
Гомін затих, і рабі Ієгуда дав знак Ашк-Келефу продовжувати. Той сказав:
– Усього на мури Саргишу ми зможемо вивести не більше п'ятнадцяти тисяч воїв. На двадцяти вежах є бойові машини, на них сьогодні натягують нові линви. Але цього замало, щоб перекрити весь периметр східного муру.
Тут радника перебив Мелхиседек:
– На Священному Острові півтори тисячі воїв. Якщо ми не втримаємо мури Саргишу, не вціліють ні Великий Каган, ні Печера Чорної Риби. Для охорони Кагана і Печери стане двох сотень юнаків Священного Загону.
– Це слушно, – підтримав сина Левія Ашк-Келеф.
Схвальний гомін світлою хвилею оббіг Хавілу.
Рабі Ієгуда кивнув головою на знак згоди.
– Головне, – продовжив Ашк-Келеф, – вибити варягів із фортеці Башнур. Нафтова майстерня Никифора працювала вдень і вночі і ми маємо тепер сто сімдесят амфор із грецьким вогнем, кожна вагою у три візантійські кентинарії [113]113
Кентинарій– візантійська міра ваги, дорівнювала приблизно 15 кг.
[Закрыть]. Цього вистачить, щоб перетворити Башнур у цегляну пічку.
– Так, – підтвердив радник Елканах, син Йосифа, – у Башнурі тільки один колодязь із водою і пожежу варварам не загасити. Хай згорять погани!
– Хай згорять! – відізвалась Хавіла.
– Для метання запалювальних амфор сьогодні збудована велика баліста «Елі-Шафат» – «Бог засудив». Зараз на ній лаштують блоки і завтра зранку розпочнемо нищення заколотників, – сказав Ашк-Келеф.
Тут підвівся старенький рабі Песах із Чорної синагоги й сказав:
– Тисячі воїв і бойові машини – це добре і потрібно. Але небезпеку становлять не дикуни з півночі. Скільки вже їх на моїй пам'яті приходило в землі Хазарії, а вона залишалася нездоланною. Істинна небезпека не в них. Ви всі бачили, що камінь Бау, розміром менше курячого яйця, зробив більше лиха, ніж тисяча візантійських шпигунів у Ітхелі. Справжня небезпека криється в потворі Карайлаху. Що це за породження мороку? Яка містична потуга цієї потвори? Хто і як може їй протистояти?
Довга мовчанка запала серед мудреців. Устав начальник розвідників Цанеф:
– Потвору майже ніхто не бачив, як вона виглядає – невідомо. Скоріше за все, це не людина. Спілкується вона зі своїми сповідниками через спадкових волхвів-охоронців. Абайка-ябгу і його старший син бачили потвору, але навіть у великому сп'янінні не обмовилися про неї ані словом. Потвора вміє говорити і, як кажуть, вбиває людей на відстані своїм поглядом. Харчується вона кров'ю молодих дівчат, яких віддають у Чорну Вежу підкорені Абайкою степові роди. М'ясо тих дівчат поїдають наближені до потвори волхви.
– Чи відомо скільки вже років живе це створіння? – спитав книжник Елігу.
– Чорна Вежа була збудована ще до того, як Великий Обадія закликав у Ітхель сімдесят два правовірні роди, – відповів рабі Ієгуда – Але гузи кажуть, що попервах у Вежі жили волхви-шамани, а потвора заповзла туди у роки царя Ісаака; до того вона мешкала в крижаних печерах далеко на півночі.
– Тобто їй щонайменше сорок років, – резюмував Елігу.
– А може, й тисячу, – сказав клаповухий Йосія.
Підвівся рабі Замврі, вчитель і наставник великого Кагана. Він сказав:
– У мудреців Хавіли коротка пам'ять. За часів царя Завулона батько теперішнього Великого Кагана Булан-хан питав Чорну Рибу про істоту з Чорної Вежі й отримав відповідь. Чорна Риба сказала Буланові, що потвору створив сам Ворог Сущого в день втечі Ашинів на захід [114]114
День втечі Ашинів на захід – 631 р.
[Закрыть]. Потворі двісті п'ятдесят років. Ще Чорна Риба провістила: гріхи Ітхелю збільшать могутність того виплодка мороку, але вчасні жертви врятують Степових Вовків.
– Темне це пророцтво, – промовив рабі Ієгуда. – Може, Великий Каган ще раз спитає Чорну Рибу про долю того чудовиська?
Замврі подумав і відповів:
– Великий Каган дбає про свій народ. У найближчу ніч повного місяця він відвідає Печеру Чорної Риби.
Коли сів учитель Замврі, голова Найвищої Ради запитав книжників:
– Хто очолить оборону Саргишу?
І мудреці одностайно вказали на радника Ашк-Келефа. Той встав і сказав:
– Великим Шалішином Хазарії і Намісником Священного Міста залишається Махмуд. Цар не призначив нового воєначальника. Якщо Махмуд не захоче передати військову владу й ланцюг Намісника мені, арсїї-мусульмани підтримають свого одновірця.