Текст книги "Адепт"

Автор книги: Владимир Ешкилев

Соавторы: Олег Гуцуляк
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Капище буртаського бога Арпавута виглядало зовсім інакше, ніж Желянська вить. Бовван Арпавута був уміщений у найдальший закуток величезної печери, яку буртаси викопали на східному боці священного пагорба Карахел над річкою Огар. Верхівку Карахела прикрашали чотири білі камені, що їх буртаси називали «зубами Арпавута». В печері жили славетні на всю північну частину ойкумени цілителі і волхви Мукулу та Стояр – старезні діди з предовгими сивими бородами. Навколо Карахелу розбудували ціле містечко, добра половина мешканців якого були родичі цілителів – їхні діти, онуки, правнуки, незлічимі дружини та наложниці. Розбійники обходили Карахел найдальшими шляхами, боячись мстивої вдачі Арпавута, – тож містечко було ситим і буяло безпечним життям. Тисячі хворих приносили в капище срібло і золото, дарували Арпавутові ягниць і жінок; ось і Ерге-багатур наказав мені передати Мукулові і Стояру п'ять золотих візантійських статерів, на які у Саркелі можна було б купити великий табун невтомних печенізьких коней.

Менгі-ханум як поважну особу цілителі поклали в самій печері, біля шкіряної завіси, що за нею стояв золотий бовван буртаського бога. Самого ідола могли бачити безкарно лише троє – Мукулу, Стояр і найстарша пророчиця карахельська Радагаста. Я перебував біля ліжка Менгі невідступно і виконання найменших її примх наповнювало мене дивним спокоєм і щастям. Менгі дозволяла мені гладити її блискуче чорне волосся, білу шкіру, але коли я, у бісівській спокусі, пробував застромити руку під повстину, якою вона укривалась, саркельська красуня боляче кусала мене і погрожувала заверещати…

Ерге-багатур навідувався у капище кожні три дні, розповідав про марні намагання знайти лігво Дракона. Невдачі озлостили його, і навіть горді мешканці Карахелу ховались у землянки, коли славетний витязь скаженим галопом мчав до печери волхвів.

Якось завжди мовчазний Стояр заговорив зі мною. Менгі вдавала, що спить, молодших жерців у печері не було.

«Де ти, Ратиборе, навчився лікарської науки?» – спитав цілитель.

«У виті Желянській», – відповів я.

«Силеник ще живий?»

«Вбили рік тому».

«Хрестопоклонники?»

«Не знаю».

Стояр помовчав, а потім сказав: «Не навчайся книжної мудрості у греків та іудеїв, бо втратиш дар Даждьбожий».

«Чому книжна мудрість погана?» – здивувався я.

«У греків та іудеїв один Бог і багато книжок, а в нас багато богів і одна Книга. Навчишся читати книжки єдинобожників, не зможеш прочитати Книгу Даждьбожу. А вона є все».

«Де ж та Книга? – спитав я. – Ніколи не чув про неї».

«Книга Даждьбожа не людьми писана. То Небо – зоряне і денне. Всі знаки на ньому – інших не треба».

«Чому ж тоді найбільші держави світу, Хазарія та Візантія, вірять в Єдиного і мають багато книжок? А ми, онуки Даждьбожі, такі мудрі, платимо їм данину?»

Стояр недобре посміхнувся обличчям-черепом:

«Про те тобі треба було спитати у Силеника. Його дід Овой останнім мав Силу Даждьбожу. Єдиний серед усіх склавинів. Він загубив ласку Неба, і Даждьбог відвернувся від нас».

Цілитель помовчав, а потім додав:

«Не думай про цю жінку, Ратиборе. Вона народжена не для тебе. Ніщо не мучить нас так, як нездійснені бажання…»

І пішов, замітаючи земляну підлогу довгим білим одягом.

Менгі розплющила очі й сказала: «Цей жрець – дурень!»

«Чому?» – спитав я, а розум мій тої миті ще лежав під брилами Стоярових слів.

«Бо він думає, ніби знає, для кого народжена Менгі», – сказала жінка і відкинула повстину. Потім вона підняла вище грудей сорочку і розсунула свої мармурові ноги так, щоб я міг бачити й брати все, чого так бажав…

Дракон так і не з'явився. Як тільки Менгі сказала багатурові, що може їхати на коні, Ерге віддав наказ повертатися у Саркел. Дорогою нас перестріли посланці рабі Ісраеля. Вони повідомили новину: Хельґ із варягами прийшов у Балтавар, столицю чорних булгар, давніх ворогів Хазарії. Хан чорних булгар Кубрат і С'єрн Хельґ дали криваву клятву своїм богам знищити Саркел і владу Ітхелю у Великому Степу. Рабі Ісраель очікував нападу на фортецю у два-три найближчі тижні.

Навіть на великій відстані від Саркелу відчувалися мілітарні приготування. Залізна воля рабі Ісраеля стягувала до фортеці війська підкорених степових народів. Кінні сотні гузів і печенігів сунули до Білої Вежі під чорними прапорами, на яких відливав срібним блиском семисвічник Хазарії. Ерге-багатура вони вітали радісними криками, але я пам'ятав слова пророчиці Радагасти. Коли Ерге вперше з'явився у капищі Карахелу, Радагаста сказала: «Меч Арпавутів над цим воєм – опустить і не зупинять».

Кочовики приєднувалися до нашого загону, визнаючи Ерге начальником над собою. У Саркел багатур привів зо три тисячі війська й сотню піших ратників-буртасів.

Коли ми в'їхали у ворота Саркелу, то побачили, що назустріч суне галаслива юрба На чолі її йшов Людята, а за ним двоє гузів тягнули мою наложницю-булгарку. Одяг на ній був роздертий, а обличчя скривавлене.

«Ми піймали її під час блуду! – кричав Людята. – Ратиборе, вона зраджувала тобі зі слугами Йосифа і з воями Джанібека. Вбий її!»

Я не встиг нічого сказати – Ерге-багатур під'їхав до юрби, підняв меча й розрубав навпіл мою наложницю. Кров обризкала мій одяг. Багатур, дивлячись на Менгі-ханум, мовив: «Зрадлива жінка – ганьба для чоловіка. Зрадливих жінок треба вбивати!». І я побачив, як зблідла красуня Менгі. І число того дня було «вісімдесят вісім» – так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.

У той день я був немов хворий. Людята запросив мене до себе в майстерню, розпитував про Дракона й розповів саркельські новини останніх п'ятдесяти днів, що пройшли від нашого від'їзду з фортеці.

Оповіді вивідувачів про те, що трапилось у Балтаварі, були непевні. У Саркелі казали, що Хельґ став союзником Візантії, що в Балтаварі вбито купців Йоханана і Семендер-тархана, що Хельґ всюди з'являється з жінкою зі Священного Роду Ашинів [61]61
  Ашини– «вовки» (тюркс). Династія тюркютських володарів монгольського походження. Засновник клану Ашина у 439 р. переселився з Шеньсі до підніжжя Алтайських гір і став володарем племені жужанів у 552 р. Ашина Бумин (Ту-минь) прийняв титул Великого Кагана (ільхана). До 580-их років Ашини підкорили Великий Степ Євразії і заснували кочову імперію тюрків Ту-кю. У VIII–IX ст. нащадки Ашинів були піднесені степовими народами у харизматійний ранг живих богів. Династію Ашина визнавали, як володарів Степу, китайські імператори династії Тан.


[Закрыть]– прадавніх законних володарів Хазарії і Великого Степу. Військові сили Хельґа в переляканій уяві саркельців досягали ста тисяч воїв, і Людятина жона вже оплакувала загибель фортеці, чоловіка й дітей. Сталися зміни і в цитаделі. Не відомо за які гріхи Джанібек був відсторонений від керування залогою, а його місце посів Сондоке-багатур, витязь із незнатного печенізького роду. Людята з того дуже тішився, і, напевне, знищив за вечір половину хмільного меду, припасеного у пивниці.

Від Людяти повернувся я в дім Йосифа пізно, в темряві. Усі, крім сторожі, спали і я ліг на ту повстину, на котрій за моєї відсутності негарна булгарка зраджувала мені з багатьма мужами саркельськими. Лиховісні передчуття купчились у моїй голові, і гірка відрижка Людятиного меду стояла в горлі. Демони злетіли з глибин астралу і наповнили мерзотою мою душу. Мені навіть здалося, що криваві плями на моєму одязі світяться в темряві, як дідькові очі.

Тої безсонної ночі засумнівався я в силі Даждьбожій. Якщо, за словами Стояровими, навіть Світилена й Силеник не володіли тією Силою, то сучасні мені жерці не мали її тим більше. «Може, Даждьбог помер там, на Небі?» – спитав я себе і злякався власного блюзнірства. Згадав я кам'яних баб на Дніпрових берегах: у дні молодості тих бовванів – коли юне Сонце сходило над юним Степом – жив Даждьбог. Усе тоді було простором, а простір – ним. Але світ змінився. Згоріли славетні капища, померли великі жерці, пророчиць заступили хтиві ворожки, а богонатхненних волхвів – невігласи й дурисвіти. Могутні держави славлять Єдиного Бога і мудрість простору перейшла у книги. Велика порожнеча відкрилася в душі моїй, у поганській душі Ратибора. А демони скакали в тій порожнечі і верещали: «Даждьбог здох!».

Над ранок я заснув, але спати довелося недовго. Збудили мене суворі вої з сотні Сондоке-багатура. Золоті шестикутні Зірки Давида пломеніли на їхніх лускатих срібних панцирях, і старший із воїв сказав: «Рабі Ісраель, Спостерігач Заходу, хоче бачити тебе, лікарю Гафах з дому Йосифового».

Вої у срібних панцирях повели мене в цитадель Саркелу. Ми ввійшли у браму внутрішнього муру, що поділяв фортецю на південну та північну частини. Брама ця була з дубових колод, а ззовні покрита мідними плитами у два пальці завтовшки. Відразу за брамою збудована дерев'яна споруда – на високих колодах розміщено щось на зразок величезного кошика з кам'яними брилами. Коли вороги підведуть до брами таран, колоди підсічуть сокирами, і купи каміння завалять простір між покритою міддю брамою і другою – дерев'яною. Від другої брами до цитаделі веде вузький хідник між цегляними стінами. Вої провели мене тим хідником до залізних дверей у кам'яній товщі вежі. Коли ми наблизились до дверей, незрима сторожа відкрила їх із середини. Я опинився у тісній темній комірчині. З темряви до мене простягли руки люди, обличчя яких закривали чорні відлоги. Мене обмацали, витягли з-за пояса ніж і зав'язали очі. Потім ми довго йшли хідниками і сходами – відчинялися двері, перегукувалися гаслами охоронці. Нарешті грюкнули останні двері, і з моїх очей зняли ганчірку.

Я побачив велику довгу залу без вікон. Освітлювало її шість дивних смолоскипів, які не смерділи, палаючи рівним ясним полум'ям і зрідка потріскуючи. Склепіння над ними було біле, без сліду кіптяви.

Під стінами зали стояли зручні ослінчики, обтягнені червоною тканиною. Підлогу встеляв суцільний килим – величезний, чорно-червоний.

Віддалена від мене стіна зали була укрита чорним оксамитом із зображеннями семисвічника й Зірки Соломона. Перед оксамитовою завісою стояв дерев'яний престол у вигляді крісла з високим бильцем, на якому вправний майстер зобразив семисвічник і написав «Шаддай», що означає одну з незліченних якостей Єдиного: «Всемогутній».

Я зрозумів, що знаходжусь у Чертозі Нарад – таємному підземеллі під фортечною синагогою, де рабі Ісраель радиться з найвищими зверхниками Саркелу. Не знав я тільки одного: нащо мене сюди привели. Може, рабі Ісраель захворів?

Рабі сидів на одному з червоних ослінчиків біля престолу. Пізніше, в Ітхелі, я зрозумів, що трон із написом «Шаддай» могли займати лише Божественний Каган Хазарії з роду Ашинів та цар Ітхелю з роду Обадії Першого. Від заснування Саркелу до моїх часів ніхто і ніколи не посідав престолу у таємному підземеллі. У кожній з фортець на просторах Раш-Хазарі – Священного Хазарського каганату – є такий престол, скопійований з Істинного Трону в Ітхельському палаці Кагана. Так і стоять ці крісла порожні – як Знаки всюдисутності богоданої влади Кагана і Царя…

Рабі Ісраель був, напевне, не зовсім іудеєм, бо мав вузькі очі степового народу. Але у тих очах опирався мінливому сущому тисячолітній спокій іудейської мудрості. Невеликого зросту, щуплий, він кутався у шовковий білий плащ, а на голові мав круглий повстяний капелюшок із срібними бляшками – ханнезар. Навколо ханнезару ще де-не-де виднілися залишки сивого волосся, але обличчя рабі було безбороде, а скроні – голені та блискучі. Років йому було, напевне, шістдесят, а жовтизна довкола очей вказувала на печінкову хворобу.

Рабі Ісраель показав мені на ослінчик навпроти свого і промовив на вправній склавинській мові: «Сідай, Ратиборе».

Ніхто з іудеїв в Саркелі не називав мене склавинським ім'ям. Здивований, сів я на ослінчик. Рабі говорив далі: «Ось уже рік, як ти живеш у Саркелі. До того ти жив у Києві, і зрадник Хельґ продав тебе у рабство Йосифу».

«Так», – підтвердив я.

«Ким ти був у Києві?» – спитав рабі.

Я розповів Ісраелеві про Желянську вить, Силеника та про події останнього року Аскольдового каганства. Рабі слухав дуже уважно, не перериваючи моєї оповіді і не вимагаючи додаткових пояснень. Довго говорив я, а коли закінчив, рабі сказав: «Ти добре розповідаєш і робиш розумні висновки. А тепер я розповім тобі, Ратиборе, дещо з того, що сталося у Києві за останній рік».

Він прикрив очі й почав:

«Та жінка, яку ти звеш Оряною і яку немудрі булгари в Балтаварі називають Танбіт, за задумом Ворога-Сатани, рік тому потрапила в наложниці кагана С'єрна Хельґа. Ворог дав їй підступну хитрість і вправність у любощах, через що та відьма стала улюбленою жоною кагана. І намовила його на зраду державі Божественних Ашинів. На ній кров Захарії, сина Веніамінового, і Йоханана, сина Йосифового, і ще стількох великих мужів Раш-Хазарі, що саме небо волає до помсти. Але тій відьмі цього замало. Вона вчинила страхітливе блюзнірство, проголосивши себе у Балтаварі Танбіт-ханумою, правнучкою давнього Божественного Кагана Савар-хана, який відступив частину своєї священної влади в Ітхелі першому правовірному царю Раш-Хазарі – рабі Обадії».

Говорячи ці слова, рабі Ісраель підвищував голос і, нарешті, вимовив ім'я царя Обадії так гучно, що похитнулось полум'я дивних смолоскипів, і важка луна впала на килим з аркового склепіння потаємного Чертога Нарад…

Уже тихіше рабі продовжив:

«Двічі достойний Сондоке-багатур, його син Горіші-кучук та їхні вої намагалися забити відьму Танбіт, і обидва рази незрозумілим чином вона врятувалася. Багато воїв загинуло в Києві та Балтаварі, а відьма лишилася неушкодженою. Її закляття перетворили Хельґа та нерозумного хана Кубрата у сліпі знаряддя Ворога. Найкращі вивідувачі Саркелу були викриті і померли в нелюдських муках, бо Ворог підказав відьмі їх імена. Нарешті, два місяці тому Танбіт (хай буде прокляте це ім'я!) народила Хельґові мале чортеня, сина. А Хельґ проголосив його своїм наступником та спадкоємцем престолу в Ітхелі!»

Рабі замовк і пильно подивився на мене, немовби оцінюючи враження від його слів. Але в голові моїй було порожньо, навіть цікавість в той день була квола. Рабі Ісраель підняв праву руку долонею уперед і заговорив владно і жорстко.

«А тепер, Ратиборе, – сказав він, – ти відповіси на три мої запитання. І горе тобі, якщо відповіді твої будуть неправдиві».

І дивлячись на нього в ту мить, зрозумів я, що переді мною могутній володар Великого Степу, Спостерігач Заходу, слово якого було законом для двох третин величезної імперії Раш-Хазарі. І я злякався.

«Хто були батьки Оряни-Танбіт?» – спитав рабі Ісраель.

Я сказав Носієві Зірки, що це мені не відомо, але Силеник, за словами старших жерців, узяв Оряну з села Пересічень біля Дніпра. А в тому вбогому селі жили лише примучені каганом поселяни та збирачі меду.

Тоді Спостерігач Заходу задав друге запитання:

«Чи не було в Танбіт дітей від Силеника?»

«Ні, – сказав я. – У чотирнадцять літ забрав її Силеник наложницею і п'ять років жила вона в капищі – і все те було на моїй пам'яті. Дітей вона не мала».

Важко подивився на мене рабі Ісраель, а тоді витягнув із дерев'яної скрині срібного амулета. Один його бік був без позначок і блищав, як дзеркало. На другому боці видніло зображення хреста із загнутими праворуч кінцями. Рабі тримав амулет, як отруйну змію.

«Це знак Макрі-Чихен, – сказав Носій Зірки. – Знак проклятого народу. Відповідай правдиво і без облуди: чи бачив ти у вашому капищі, у Силеника або у відьми, зображення цього знаку?»

«Ні», – відповів я правдиво і без облуди.

Рабі сховав амулет і сидів якийсь час мовчки, не дивлячись на мене.

Тоді сказав:

«Якщо десь-колись ти розповіси про нашу розмову і про знак, який бачив – кара буде страшною, Ратиборе. Але якщо ти мовчатимеш, я обіцяю тобі: Ерге ніколи не взнає, що і як ти робив із його жоною в печері Арпавута».

Я ще більше злякався, бо не міг зрозуміти: звідки рабі знає про мій блуд із Менгі-ханум.

«Завтра, – промовив рабі, – ти вибереш собі коня в стайнях Ерге-багатура. Післязавтра я відправлю людей із даниною від печенігів у Ітхель. Поїдеш із ними у Священне місто й розповіси все, що розповів мені про Танбіт, найвищій Раді Екзегетів [62]62
  Екзегети– тлумачі текстів.


[Закрыть]Раш-Хазарі. Ось тобі охоронний знак від мене».

Він дав мені срібну шестикутну зірку на залізному ланцюжку і десять дирхемів. Я впав на коліна і почув, що за моєю спиною грюкнули двері. Мені одягли пов'язку на очі і вивели з Чертогу. Вої Сондоке-багатура чекали мого повернення біля дверей вежі. З ними я проминув внутрішню браму і пішов у стайні вибирати коня. Вої сказали Ерге, що рабі наказав віддати Ратбер-хемегу об'їждженого коня за його, Ратберовим, вибором. Багатур скривився, але наказ виконав. І в мене з'явився власний кінь, якого я назвав Яргастом. Так звали славетного рисака кагана Аскольда. Мій Яргаст був із печенізьких коней – сильний, невтомний. Збрую купив я у Людяти, а ті дирхеми, що залишились, витратив на грецьку книжку. Наскільки я пам'ятаю, то були проповіді святого Іоанна Хризостома [63]63
  Іоанн Хризостом, Златоуст (347—407 pp.) Архієпископ Константинополя у 398—404 pp. Один з Отців Церкви. Автор коментарів до Святого письма, богословських праць, літургійних текстів.


[Закрыть]. Продав мені її один із саркельських іудеїв на ім'я Зоровавель, муж, сповнений чеснот і вченості.

Так закінчилося моє перебування у Саркелі.

День від'їзду з фортеці був сонячним і спекотним. Степове літо гаснуло серед задушливих вітрів і тоненьких миршавих смерчів, зграйки яких здіймали червону пилюку з курного східного шляху.

Я залишив Саркел із важким серцем, не знаючи ще мудрих слів Мелхиседека, сина Левієвого: «Благословенні ті, що йдуть на схід Сонця». Даждьбожі молитви відходили від моєї душі на захід, до Бористену, а нових я ще не навчився. Яргаст теж був сумний і трусив по дорозі байдужою безчисельною ходою. Людята, благословляючи ім'ям Мокоші в дорогу, назвав мені імена склавинських майстрів у Ітхелі, які б не відмовили родовичеві у допомозі. Але найцінніше ім'я, як потім виявилось, назвав мені Зоровавель. Старий сказав, віддаючи мені книгу Хризостома: «Для грошей ти знайдеш у Священному місті багато хворих і небідних людей, для кохання – багато красивих і недорогих жінок, але якщо схочеш знайти мудрість книжну й людську, йди на вулицю Мідного Стовпа і спитай там оселю Мелхиседека, сина Левієвого з роду Фінеєса Дамаського». Так на шляху до таємничого Ітхелю мав я у кошику Надії лише кілька імен – знаки малі, непевні. А попереду відкривався незнаний і неозначений Схід, простори Раш-Хазарі, відкриті всім вітрам ойкумени.

Вже недалеко від Саркелу побачив я великі зграї вовків – вони бігли обіруч нас на схід. Старший із воїв саркельських, що везли в Ітхель данину, сказав, дивлячись на вовків: «Тікають від війни».

Тоді, коли я прямував до Ітхелю назустріч Другому з Імен Єдиного, каган С'єрн Хельг рушив свої війська і війська чорних булгар на Саркел. І вийшли на прю Київ і степова Біла Вежа, а за ними стояли дві наймогутніші сили північної частини ойкумени – конунги [64]64
  Конунг– варязький ватажок знатного походження.


[Закрыть]варязького Неагарда і Найвища Рада Екзегетів Раш-Хазарі.

Ім'я друге: те, яке не дозволено вимовляти, або Чотирилітерник

Долаючи курні, вкриті червоним і жовтим пилом, фарсаги [65]65
  Фарсаг – хазарська міра відстані, що дорівнювала денному переходові верблюжого каравану.


[Закрыть]Раш-Хазарі, не знав я, що з волі Єдиного наближаюсь до Другого з Його Імен, котре відкрилося мені в благословенній оселі мудрого Мелхиседека, сина Левієвого.

Ім'я це елліни і руми [66]66
  Руми– тут в значенні «європейці».


[Закрыть]називають Чотирилітерником, хазари і всі коліна іудейські – Забороненим та Прихованим, а послідовники Мовчазного Шейха з гірських фортець Кавказу – Смертоносним. У Хазарії це ім'я заборонено вимовляти вголос, а складається воно з чотирьох літер прадавньої іудейської мови: «йод», «хет», «вав», і знову «хет». Нехай той із читачів сповіді моєї, кому вища посвята або визначеність перед Єдиним дають право надлюдське, вимовить Ім'я вголос. Я ж ніколи не наважувався на таке панібратство з Сутністю, перед обличчям якої найпотужніший містик відступає, немов мале звірятко перед швидким муром степової пожежі…

У часи навчання мого в Мелхиседека, в часи Другого з Імен, забулося моє родове – Ратибор, забулося Ім'я Вдячності – Гафах, і залишилося тільки те ім'я, яке ще, напевно, згадують в славному місті Ітхелі два чи три старезні страдники сущих шляхів, – Ратбер-хемег. Не наважуюся назвати таємне ім'я, що його дав мені у посвяті в Таємницю Мелхиседек – не наважуюся тому, що непевність бентежить мене: а що, як Апостол Петро при останній брамі моїх подорожей назве мене саме тим, котре збережене від суєти щоденних звертань. Тож, нехай помоляться невідомі святі люди, що читатимуть цю сповідь, за грішну душу мою…

Перша літера Чотирилітерника: «йод» [67]67
  У рукописі Олексія Склавина текст «Другого Імені» не поділяється на окремі розділи, але перед чотирма рядками грецького тексту рукопису вміщені іудейські літери «йод», «хет», «вав» і «хет», літери Священного Імені. Упорядники зрозуміли це як ознаку прихованої структуралізації тексту другої частини «Сповіді…» і в перекладі «проявили» структуру, поділяючи «Друге ім'я» на чотири розділи – «літери». – Від упорядників.


[Закрыть]

Ітхель я побачив уперше вранці двадцять першого дня подорожі з Саркелу, з вершини глиняного пагорба побіля Каналу царя Ханукки, що прорізає сухий хазарський степ на захід від Великої ріки Ітиль.

Все, що потім побачив і пережив я у столиці Великих Каганів, назавжди залишиться вкладеним у скриньку тої першої миті, першої зустрічі з Ітхелем. Скринька та в пам'яті літ моїх прикрашена срібним серпанком світанкового туману понад свинцевою пластиною Великої ріки, перламутром утікаючих од східного вітру кулястих хмар і сліпучо-білим сталевим півдиском Сонця в блакитному трикутнику хорезмійської бірюзи…

Валка з Саркельською даниною зупинилася на глиняному пагорбі, коли сонячні промені ще не торкнулися пласких хвиль у Каналі Ханукки і товстошкірі хазарські верби на його жовтих берегах ще спочивали у примарній прохолоді відступаючого мороку. З вершини пагорба, напівз'їденого дорогою, відкрились мені мури та вежі Ханбалика – західної частини Ітхелю.

Опівдні, коли сонячне сяйво відігнало за обрій, у простори склавинських земель, сірі пасма вологого мороку, наша валка проминула Саркельську браму в мурі Ханбалика. Західний мур Ітхелю будівничі склали з обмащених глиною брил та колод: лише вежі, високі і шестикутні, були збудовані з великих жовтих цеглин. На висоті п'ятдесят ліктів цегляні блоки веж прикривали мідні й чавунні плити, підвішені на гаки. Стулки величезної Саркельської брами були також зроблені з чавуну і яскраво пофарбовані у червоний, синій та жовтий кольори, над брамою вискалювалася величезна бронзова паща. Це був знак роду Ашини, бо «ашина» мовами східного Степу означає «вовк».

Старший валки показав гузам-охоронцям свою Зірку і ми в'їхали до столиці Великого Кагана.

Ітхель простягся двома берегами Великої ріки Ітель, яку булгари й буртаси звуть Балгою і яка поділяє Великий Степ на західний – печенізький, де визнають Єдиного в образах сонячних Ідолів і Зірок, та східний, гузький. У східному Степу більшість племен визнають Тангру, але чимало було й дияволосповідників, що поклонялися сатанинській істоті, котра мешкала у Карайласі – Чорній Вежі на відножині гори Хурса-Алп. [68]68
  Тепер – Уральські гори.


[Закрыть]

Та частина Ітхелю, котра займає західний берег Великої ріки і називається Ханбалик, забудована палацами урядовців, будинками воєначальників і радників царя. Тут багато розкішних гаїв. При берегах Ітилю на розлогому підмурку зведено царський палац, що нагадує широку плескату вежу. Він збудований із лискучої червоної цегли і на його даху ростуть сріблясті дерева. Подвійний, наповнений водою рів оточує підмурок палацу, а брами в його стінах викувані з сірої семендерської бронзи. Навколо палацу на чотирьох квадратних площах стоять чотири синагоги з блискучими мідними банями. Навколо синагог розташовані будинки семидесяти двох найповажніших іудейських родин, предки яких прийшли з півдня на заклик першого царя Обадії. Південніше від царського палацу збудована фортеця Салуд, де перебуває царська гвардія – арсії.

Біля фортеці Салуд мешкають християни і там є два храми – грецької та вірменської громад. На північ від палацу живуть склавини, а далі, за муром Ханбалика, взимку стоять незліченні юрти печенігів та північних булгар.

Місто на східному березі Ітилю називається Саргиш – Жовте місто, бо більшість будинків там із дерев'яних колод, обмащених глиною з пагорба Хен-Баш. Живуть там здебільшого купці – іудеї, мусульмани, сповідники Тангри… Але більшість мешканців Саргишу моляться Аллаху. Тридцять мечетей та мазарів [69]69
  Мазар– мусульманська каплиця, могила святого (шейха).


[Закрыть]здіймають свої мінарети та бані над жовто-сірими пласкими дахами споруд Саргишу. Де-не-де можна побачити гайок у дворі заможного купця, але більшість вулиць східної частини столиці – це курні, встелені білим порохом хідники між глиняними, без вікон, похмурими оселями, та гомінливі караван-сараї на березі Великої ріки, де величезні склади ховають у своїх дерев'яних черевах строкаті скарби обидвох ойкумен – Холодної й Теплої. Шість базарів удень і вночі заповнюється й випорожнюється тими череватими будівлями. Три головні дороги Саргишу постійно заповнені караванами і на одному з його майданів я нарахував якось півтисячу верблюдів одночасно.

Від небезпек східного Степу Саргиш захищений муром, набагато потужнішим за укріплення Ханбалика. Цей мур має тридцять ліктів заввишки і його охороняють шістдесят дев'ять веж висотою вісімдесят ліктів. Перед муром насипано високий вал, а рів між ними вшир сягає п'ятнадцяти ліктів. Над північною частиною Саргишу здіймаються круглі вежі цегляної фортеці Башнур, де розташовано п'ять сотень варягів.

Має Ітхель ще й третю частину – Священне Місто. Розмістилося воно на високому острові посеред Ітиль-ріки, ближче до західного берега. На острові-висипі збудовано палац Великого Кагана з п'яти великих будівель із цегли, зодягнутих у сніжно-білий арганський мармур. Споруди палацу оточує білий мур: відшліфовані мармурові пластини його обличкування сяють при заході сонця, немов пурпурові дзеркала. З-за муру видніються розкішні дерева, завезені з різних країн і дбайливо доглянуті у суворому кліматі степового міста. В південній частині острова знаходиться прадавнє святилище язичників – Печера Чорної Риби. Вона була шанованою на весь Степ святинею в ті забуті часи, коли на берегах Ітилю жили племена жінок-войовниць, що забили навіть перського імператора Кіра [70]70
  Кір II– шахіншах Ірану (555—530 до н. е.). Засновник імперії Ахеменідів. Загинув у Середній Азії під час війни з кочовиками, на чолі яких стояла жінка-жрець.


[Закрыть], переможця двадцяти держав. Прадавній каган Бешту віддав Чорній Рибі свою улюблену доньку – й уникнув небезпеки. Правовірний іудей цар Ханукка хотів зруйнувати поганську святиню, але сто шістдесят родів Степу – від Ітилю до країни жовтошкірих Шинів – повстали супроти Ханукки. Той відступив.

Раз на три роки Великий Каган із роду Ашини приходить до Чорної Риби і слуги залишають його наодинці з Тисячолітньою Істотою. Каган розповідає Рибі про всі події в обидвох ойкуменах, а Риба пророкує йому підступні напади демонів на Раш-Хазарі і засоби їх відбиття. За це Каган дарує Рибі двох найгарніших наложниць зі свого гарему. Одну з них Риба з'їдає, друга стає жрицею святої Печери. Всі в Хазарії знають слова віщунки Тахшіт: «Доки живе Чорна Риба, не загине жовте місто Степових Вовків».

Острів охороняє особливий загін з юнаків найшляхетнішого походження. Всі вони є молодшими синами патріархів семидесяти двох іудейських родин – нащадків споборників Обадії Першого. Якби Великий Каган загинув наглою смертю, або ж був порушений пророчий спочинок Чорної Риби – всі ці юнаки, їхні жінки та діти були б страчені. Щоб ні один корабель не міг наблизитися до острова, навколо нього вкопані у дно Ітилю бронзові гострі стовпи, і лише нечисленні стерничі, відібрані охороною, знають таємний шлях до Священного.

Над золоченою головною вежею палацу Великого Кагана майорить білий шовковий стяг із зображенням червоного стрибаючого вовка. Цей прапор – знак того, що в палаці перебуває сам живий бог степових поган – Божественний Захарія Ашина Шонор, Великий Каган Раш-Хазарі. Кожного дня, в час пробудження Кагана і в час його злягання з головною дружиною Залманою, служники сурмлять у велетенські бронзові труби. Ревіння цих труб, схоже на рев Зеркелева у буртаських болотах, чути і в Ханбалику, і в Саргиші. Зачувши їхній звук, язичники вклякають на коліна обличчям до Священного і тричі кажуть космічне слово «ом». Звук труб є знаком чоловічої і містичної могутності Кагана. Коли Каган помирає, труби замовкають, а білий прапор ховається за парапетом головної вежі. У часи мого перебування в Ітхелі Каган Захарія був хлопчиком, а Чорна Риба напророчила йому сорок вісім років правління. Напевне, і тепер, у час сповіді моєї, сурмлять труби його життя і здоров'я.

Коли наша валка просувалася вулицями Ханбалика, я дивувався порожнечі і тиші Західного Міста. Не знав я, що влітку цар Хазарії й усі заможні роди виїжджають із міста у свої володіння в Західний Степ. Окрім того, оскільки день мого в'їзду в Ітхель був днем «шабаш», сьомим днем тижня, іудеї Ханбалика відпочивали й молилися. Більшість будинків Ханбалика була дерев'яна, але всюди колоди вкривав грубий шар жовтої глини. Мої родовичі в Києві, навпаки, – деревину поважали, знали різьбярство і тішилися з доброго тепла шерехатої поверхні.

Ми проминули майдан, велетенську білу синагогу з блискучою мідною банею, і в'їхали на дерев'яний міст, що вів до сірих воріт цегляного царського палацу.

Хоч царя Манасії Другого, сина Завулонового, і його дружини Рахелі в місті не було, палац пильно стерегли царські охоронці – арсії, що сповідували віру Мухаммеда; їх не обходив примусовий відпочинок шабашу, вони робили свою справу. Тричі – на мосту, при брамі і за нею – витягав я зірку рабі Ісраеля, і вартові відступали від мене. У темному хіднику, що вів у черево палацу, освітленому смердючими нафтовими світильниками в базальтових чашах, до мене підійшов хазарин, зодягнений у смугастий халат; на його раменах лежав срібний ланцюг із великою перлиною біля застібки. На голену голову хазарина був надітий круглий чорний повстяний капелюх, з-під якого, немов крильця недоробленого Богом кажана, стирчали великі відстовбурчені вуха. Клаповухий покликав старшого охоронця валки й показав на мене:

– Цю людину відіслав до Найвищої Ради достойний рабі Ісраель?

– Так, – сказав охоронець. – Так, адаль Йосія, це саме він, Ратбер-хемег, лікар дому Йосифового.

– Чи не розмовляв цей хемег із кимось дорогою до Святого Міста і в Місті? – спитав охоронця клаповухий Йосія.

– Знаю службу, – образився старий вояка.

Йосія дав йому низку дірчастих дирхемів і відпустив у заслужене забуття. Мені ж наказав іти за собою.

Ми довго мандрували химерно незліченними коридорами палацу, аж поки Йосія відчинив важкі дубові двері до світлої кімнати з високою арковою стелею та стрімчастими довгими вікнами, кольорове скло яких не перепускало зображень світу.

– Ось тут, – сказав шляхетний клаповухий хазарин Йосія, – ти чекатимеш дві доби. Потім старійшини Хак-Кахалу, Найвищої Ради Екзегетів, вислухають твоє повідомлення.

Напевно, на моєму обличчі з'явились ознаки багатьох запитань, народжених від його слів, бо хазарин додав:

– Сьогодні – шабаш. Найвища Рада не збирається. Завтра найдостойніші мудреці-екзегети передбачили зайнятися тлумаченням важливого тексту, що його знайшли торік у Єрусалимі. А вранці наступного дня Найвища Рада заслухає вивідувачів та спостерігачів з околиць Раш-Хазарі. Тебе вислухають одним з перших…

Клаповухий Йосія додав також, що їжі мені подадуть стільки, скільки я забажаю, а ввечері приведуть жінку з Дому царських охоронців.

Кімната, де мене замкнули, була довершена. й затишна Всю підлогу вкривав червоний килим, стіни до половини людського зросту були оббиті пофарбованою в жовте повстю. Невдовзі принесли велику срібну тацю ячмінних коржів, глибоку миску з оливковою олією та повний кошик величезних солодких груш… Вино з царських виноградників було прозоре й легке, немов джерельна волога.