Текст книги "Адепт"

Автор книги: Владимир Ешкилев

Соавторы: Олег Гуцуляк
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

Рабі Ієгуда сказав:

– Найвища Рада не буде питати в Махмуда згоди. Той самозваний Аршакид уже прогнівив Всемогутнього, злочинно спокусившись щитом Фраата. Нехай тебе, Великий Шалішин Ашк-Келеф, не обходять воля і дії Махмуда. Він в руці Єдиного.

Тоді військовий радник підійшов до алькова з Істинним Гербом Хазарії і вклякнув перед Зіркою на коліна. Він поклявся страшною клятвою перемогти дияволосповідників або померти на мурах Саргишу. Потім, перед Хавілою, він назвав імена тих, кого хотів би бачити на чолі загонів свого війська. І Великі збори затвердили ці призначення як розумні.

За пропозицією рабі Ієгуди Хавіла призначила уповноваженим Спостерігачем Найвищої Ради на мурах Саргишу бібліотекаря Елігу, сина Баруха. Йому поставили в обов'язок знешкодити, у міру сил своїх, магічний вплив потвори на оборонців Священного Міста.

Перед закінченням Кабат-хак-Кахалу рабі Ієгуда сказав, що чотири синагоги Ханбалика дадуть півмільйона дирхемів на оборону Міста. Він також повідомив, що іудейські купці Ітхеля вже дали сто тисяч дирхемів, а іншим торговим громадам Найвища Рада наказала виставити за три дні по тисячі озброєних воїв.

Так закінчився Кабат-хак-Кахал.

На ранок наступного дня Мелхиседек відправив мене в Саргиш, щоб я подивився на штурм фортеці Башнур.

– Якщо серед арсіїв будуть поранені, – сказав син Левія, – ти, в ім'я Шехіни, повинен дати їм лікарську допомогу.

І я поклявся Первинною Оболонкою, що виконаю наказ Мелхиседека.

Опівдні я вже був біля обложних машин, що почали гатити по фортеці. Десять катапульт руйнували цегляні стіни, а три балісти закидували фортецю амфорами з грецьким вогнем. Керували обслугою машин інженери Никифор і Стіліан, обидва родом із Візантії.

Особливо могутньою машиною була велика баліста на ім'я «Елі-Шафат». Вона одночасно кидала на фортецю по три амфори, загальна вага яких дорівнювала вазі дорослого коня. Після кожного залпу над мурами Башнуру спалахувало вогняне сяйво, а стовп диму над повсталою фортецею здіймався вище легких літніх хмар.

Три тисячі арсіїв чекало, коли катапульти проломлять мури. Ще до мого приходу арсіям повідомили, що Великий Шалішин Махмуд раптово помер від крововиливу у мозок, перед смертю покаявся в багатьох гріхах і віддав ланцюг головнокомандуючого та Намісника військовому раднику Ашк-Келефу. Начальником штурмового загону той призначив молодого шалішина Рустама, який відзначився в бою біля Чорної синаґоґи.

Вже смеркалось, коли катапульти зробили у мурі фортеці пролом. Балісти припинили обстріл і, як тільки полум'я за проломом пригасло, Рустам повів арсіїв на штурм. Нікого на мурах не виявилося, а цегла розжарилася так, що перші атакуючі пообпікались, хапаючись за неї руками.

Виявилося, що більшість воїв варязької залоги Башнуру згоріла від грецького вогню. Півсотня їх у підземеллях головної вежі ще чинила опір, але до ранку всі були перебиті. Я допоміг п'ятьом воям Рустама – намастив їхні опіки цілющою маззю; потім відправився в Ханбалик розповісти Мелхиседекові про бачене. Так у восьмий день місяця Сріблястих Вовків фортеця Башнур була звільнена від ворогів Хазарії.

А в шістнадцятий день того місяця чатові на вежах Саргишу почули тупіт і ревіння незліченних стад худоби – то йшло на Ітхель військо Абайки-ябгу. Того дня Ашк-Келеф наказав закрити брами міста і тисячні валки втікачів з південних та східних хазарських селищ стали обходити мури Саргишу, прямуючи до переправ через Ітиль.

За словом Мелхиседека я вступив у склавинський загін міського рушення, якому Великий Шалішин наказав захищати Котячу вежу. Нечисельна склавинська громада виставила на мури міста всього сто сорок воїв. Харчі й вино загін отримував безкоштовно, а ремонтувати Котячу вежу та її мілітарний обладунок привели ремісників із майстерень столиці.

Котяча вежа була найпівнічнішою з трьох надбрамних веж Східного Міста і стояла неподалік від спаленої фортеці Башнур. Висота її досягала семидесяти ліктів, цегляний тулуб опирався на платформу з тесаних каменів висотою в три людських зрости. У платформі був широкий тунель, в якому могли вільно розминутися дві великі арби. Із зовнішнього боку тунель перекривався важкою брамою, вилитою з міді. Стулки її оберталися на грубезних чавунних стовпах. З боку міста тунель закривався чавунними ґратами, що опускалися за допомогою ланцюгового механізму, розташованого в нижньому поверсі самої вежі.

Перед мідною брамою був виритий рів, заповнений гнилою зеленавою водою. До шістнадцятого дня Вовчого місяця рів біля Котячої вежі перекривався дерев'яним помостом. Коли, за наказом Ашк-Келефа, браму зачинили, то поміст розібрали і втягнули дошки в тунель між брамою та ґратами. Туди ж накидали величезних кам'яних кругляків, привезених від ріки.

Сама Котяча вежа мала п'ять поверхів і бойовий майданчик на верхівці, захищений шістьма бронзовими плитами, які чіплялися на чавунні гаки його обладунку. З боків майданчика творці вежі побудували два цегляні підвищення, що здалеку нагадували котячі вуха. Ці «вуха» та величезні жовті кола, що ними обмалювали вертикальні бійниці третього поверху, дали вежі ім'я. До «вух» кріпилася довга дерев'яна балка, яка зупиняла при пострілі важіль великої балісти. Хазари називали цю машину «Рабатбай» – «Володар мурів». Ця бойова баліста могла кинути камінь завбільшки з людську голову на віддаль десяти стадій [115]115
  Десять стадій – близько двох кілометрів.


[Закрыть]. Склавинські жінки дали для линв «Рабатбая» своє волосся. Линви вийшли чудові – пружні, міцні. Їх змастили свинячим лоєм і натягнули на барабан обертового важеля балісти. Линви скручувалися в ньому у джгут, який напружувало прилаштоване зубчасте залізне колесо. Його, замість старого бронзового, зробили ковалі царських майстерень Ханбалика. Колесо оберталося за допомогою двох довжелезних важелів, що поперемінно натискували на його зубці і не давали барабанові із джгутом линв розкрутитися в протилежний бік.

За день до того, як закрили брами, «Рабатбай» був випробуваний. Старий грек-інженер Василиск, що йому хазари платили десять дирхемів за день служби, приніс на Котячу вежу таємний дротяний прилад для прицільного метання каменів. Півдня він налаштовував «Рабатбая», змінював натягнення линв і висоту регулюючого бруса, а потів наказав поставити в двох стадіях від вежі колоду розміром як доросла людина. Четвертим пущеним каменем Василиск розтрощив ту колоду. За цей успіх він погладив важелі «Рабатбая» і сказав:

– Гарна машина.

У день випробування балісти до Котячої вежі прийшов я.

Начальником склавинського загону була дивна людина на ім'я Хризохір. Цим грецьким ім'ям називав себе мій родович-киянин, родове ім'я якого було – Неборак. В отроцтві його продали у рабство до Візантії. П'ять літ працював Хризохір-Неборак на полях провінції Анатолія, поки втік у гори. Там він пристав до єретиків-павликіан [116]116
  Павликіани– секта маніхейського напряму, заснована у 650—656 pp. Костянтином-Сильваном з Кивосу (Вірменія). Секта досягла розквіту при «єпископі» Карбісі, який збудував фортецю Тетріка. У 872 р. візантійські війська розгромили павликіан і розсіяли їх. Для секти були характерні відкинення Старого Завіту та культу Діви Марії. На богослужіннях практикувались оргії.


[Закрыть], що відкидали Христову Церкву, патріарха й постанови Святих Вселенських Соборів. Головним вогнищем єресі стало місто Тетріка у провінції Арменіак. Між мурів Тетріки Неборак став єретиком і взяв собі ім'я Хризохір на честь ватажка павликіан.

У п'ятий рік правління боголюбивого імператора Василія [117]117
  872 р.


[Закрыть]візантійські війська штурмом оволоділи Тетрікою. Невдовзі володар міста і більшість єретиків загинули, а Хризохір-Неборак утік до Вірменії, а тоді – у Семендер. Там він став найманцем у гвардії хазарського царя. За одинадцять років служіння Раш-Хазарі Хризохір пізнав довгі числа чотирнадцяти походів, утратив око, три пальці і більшу частину зубів, здобув бурштиновий ланцюг кашина – молодшого воєводи, шмат землі на березі Срібного моря [118]118
  Каспійське море.


[Закрыть]і непоспішливу мудрість вдячного Богові ветерана. Хоча старійшини склавинської громади воліли бачити на чолі свого загону іншого, Ашк-Келеф призначив начальником Котячої вежі кривого єретика; потім виявилося, що Великий Шалішин не помилився.

Коли в день випробування «Рабатбая» я прийшов до вежі і попросив прийняти мене до склавинського загону, наглядачі вказали на Хризохіра: «Він вирішує все».

Банькате свинцево-сіре око кашина довго свердлило неоковирні знаки мого обличчя. Двома пальцями каліченої руки він узяв мене за комір дорогого вісонового хітона і сказав:

– Обрізаний, іди-но до іудеїв.

– Я сповідник Справедливої Шехіни, лікар із дому Мелхиседекового і твій родович, Небораче, – відповів я рідною мовою і витримав погляд свинцевого ока.

Старий єретик задер до ліктя рукав мого хітона і оглянув золотого браслета Менгі-ханум, що його, не знімаючи, носив я з часів печери Арпавута.

– Бідний Ерге, – промовив Хризохір-Неборак. Він помовчав, ніби згадуючи щось далеке й давнє, тоді додав:

– Шехіна – то добрий знак, а син шалішина Левія – мудра людина. Сьогодні можеш вечеряти з нами.

Так вступив я до склавинського загону.

Майже всі вої в ньому були з північних племен – сіверяни, буртаси, кривичі [119]119
  Кривичі– слов'янське плем'я, яке мешкало у верхів'ях Оки, між вятичами та литовцями. Головне поселення кривичів – Смоленськ.


[Закрыть]. Моїх родовичів-киян було п'ятеро, не рахуючи Неборака. Біля їхнього вогнища я їв того вечора плов та коржі, привезені наглядачами Великого Шалішина.

Родовичі розпитували мене про Київ, дивувалися долі Силеника, кляли варягів і Хельґа. Вони просили мене зробити охоронні амулети від ворожих стріл, такі, як робив свого часу жрець Силеник.

Я повирізував з дерева кругляки, випалив на них знаки Охорони, і проспівав над амулетами давнє закляття Овоя:

 
Від руки, що кладе стрілу,
від пір'я, що ріже повітря,
від отрути, що схована в криці,
Цур усіх борони
охоронною силою Роду.
 

Двом із моїх родовичів амулети не допомогли…

Наступного дня, коли закривали браму і розбирали поміст, для мене знайшлася робота. Майстри лаштували на четвертому поверсі вежі мідний сифон, за допомогою якого нападників обливають киплячою олією. Коли його почали випробовувати, труба тріснула і гаряча рідина обпекла трьох майстрів. Під моєю маззю біль опіків у них притамувався; опівдні Неборак піднявся на четвертий поверх і незле поцінував мою лікарську вправність. Увечері Василиск довів сифон до бойової готовності. Котяча вежа тепер була спроможна гідно зустріти ворога.

Дияволосповідників ми побачили в двадцятий день місяця Сріблястих Вовків. Зранку в хмарах пилюки до мурів Ітхелю посунула галаслива й смердюча орда.

На низьких волохатих конях, у вовняних і повстяних куртках, пофарбованих у червоне й синє, їхали гузи. Вони співали бойові пісні і били держаками чорних сокир по бляхах на круглих щитах, приторочених до сідел. Угри [120]120
  Угри– в ІХст. – кочове плем'я, котре мешкало біля Уральських гір. Предки сучасних угорців та ханти-мансійців.


[Закрыть]на сірих алпських конях хизувалися довгими кольчугами та широкими дворучними мечами. Булгари йшли пішки, несучи важкі обладунки з нашитими на грубу волячу шкіру бронзовими та залізними пластинами. На чолі загонів, поряд із ватажками, їхали на віслюках сатанинські волхви у чорних плащах із каптурами. На плащах були нашиті блискучі мідні свастики. Над військом дияволосповідників майоріли червоні запорошені прапори.

Вороже військо стало навпроти мурів Саргишу трьома великими таборами. Північний табір розташувався супроти трьох веж – Карабек, Червоної та Котячої.

Вночі Хризохір-Неборак нарахував у північному таборі вісім тисяч вогнищ. Якщо в середньому біля кожного грілося по п'ять ворогів, то весь північний табір був найбільшим із трьох – чотири з кожних десяти дияволосповідників таборилося навпроти Котячої вежі. Потім стало відомо, що в цьому таборі перебувають Абайка-ябгу і потвора. Південним табором керував угорський каган Д'юла, а найменшим, центральним, – брат Абайки, Урса-ябгу.

Дві доби дияволосповідники готувались до штурму. Для того, щоб настрашити захисників муру, вони страчували перед вежами полонених хазар. Нещасним відрубували руки й ноги, жінок ґвалтували цілими загонами і лемент їхній ще довго лунав у моїх вухах. Нарешті, два сатанинські волхви розклали вогнище на узбіччі табору і засмажили на ньому живцем двох дітей. Коли мерзотники почали знімати з рожна смажене людське м'ясо й пожирати його, Неборак не витримав і наказав Василискові наготувати «Рабатбая». Старий грек і вої-буртаси хутко натягнули линви й поклали в кошик балісти камінь завбільшки з конячу голову. Василиск прошепотів:

– В ім'я Отця, Сина та Духа Святого! – і відпустив каретку замка; намащені лоєм линви зіскочили з обертового важеля й камінь полетів у бік табору. Одному з людожерів знесло голову, другому перебило ноги. Радощам на майданчику Котячої вежі не було меж. Неборак поцілував старого грека і дав йому золотий статер. Василиск мовив:

– Із Божою поміччю і потвора не врятується.

Мало хто тоді звернув увагу на його слова.

Про цей випадок стало відомо на мурах Саргишу. Увечері того дня до Котячої вежі завітав сам Ашк-Келеф. Він оглянув «Рабатбая», сифон з олією, дав Василискові та обслузі балісти зв'язку срібних монет; потім Великий Шалишін про щось довго балакав із Небораком і врешті поїхав. Єретик уночі розбудив мене й запитав:

– Ти справді жрець і знаєшся на таємному?

– Так, Небораче, – відповів я. Старий вояк прошепотів мені на вухо:

– Молися за всіх нас Єдиному. Вранці буде штурм і потвора приповзе до нашої вежі.

Я злякався. Старий пірнув у нічну темряву. Ще не співали півні на парканах, коли Неборак підняв загін і ремісників. Наглядачі підвезли на чотирьох арбах плов, коржі та вино. Кашин сказав:

– Їжте, скільки зможете, і моліться як умієте. Не всі з вас доживуть до денного плову і вечірньої молитви.

Мені Хризохір-Неборак наказав піднятися до машини. Він передбачав, що ворог намагатиметься знищити обслугу отруйними стрілами. Я мав чотири горщики з мазями і дав усім воям на майданчику по два ковтки води з товченим вуглем – він бо допомагає при отруєннях.

Ще сонце не напнуло над обрієм вітрило Шехіни, коли став я біля бронзових плит баштової верхівки. Смолоскип висвічував обличчя людей біля мене: спокійну зморшкувату маску Хризохіра-Неборака, перекреслену чорною стрічкою через око; хижу посмішку охлялого, з сивою щетиною Василиска, чиї очі немов світилися в темряві передчуттям бою; спокійне, впевнене обличчя молодого коваля Вахли з роду кривичів, який руками міг трощити залізо; інші обличчя мешканців Міста, що стали на прю з первісною потугою Великого Степу, чиї мінливі знаки так нещасливо склались у свастику. І число того ранку було «шістсот шістдесят шість». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.

Як тільки червона стрічка на східному обрії відокремила темряву неба від темряви землі, орди дияволосповідників із пронизливими криками пішли на штурм. Попереду здоровані-булгари тягнули довгі драбини, за ними сунули незлічені гузи. На їхніх круглих щитах світанок відбивався кривавими плямами.

З мурів і веж по орді вдарили лучники і бойові машини. «Рабатбай» гатив камені в наступаючу лаву без перерви, але що ті камені виробляли у людському вирі, я не бачив. Зате наслідки дії сифону було чути здалеку – обпечені киплячою олією гузи завили, як скажені пси. Рідина затікала їм за обладунок і, замучені болем, вони ламали нігті, здираючи з себе панцирні пластини.

Хмара стріл упала на майданчик Котячої вежі. Ще до того, як сонце стало над обрієм у повний диск, біля балісти лежало двоє вбитих і п'ятеро поранених. Я переповзав від одного страждальця до іншого, виймаючи з їхніх тіл стріли, обмиваючи вином рани. На деяких стрілах були помітні заглибини з отрутою.

Після сходу сонця стрілопад ущух – бій перемістився на мури, де дияволосповідникам вдалося захопити невеликий відрізок стіни. На допомогу склавинському загонові й вірменам, що захищали вежу Карабек, Великий Шалішин надіслав дві сотні ветеранів – арсіїв зі своїх резервів.

Біля полудня гузи притягнули до Котячої вежі таран – велику дубову колоду із залізною довбнею на кінці. Колода була підвішена за ланцюги до двох дерев'яних рам. На рами гузи поклали дах із очеретяних щитів і мокрої шкіри – захист для обслуги тарану від вогню і стріл.

Хризохір-Неборак розсміявся, коли побачив той витвір кочівників.

– Цей патик нашу браму навіть на подряпає! – поцінив машину Василиск. Він змінив висоту регулюючого бруса на балісті, і тепер «Рабатбай» був готовий до ближнього бою. Величезний камінь злетів високо в небо і майже вертикально впав на таран. Одне з коліс його відлетіло, двох із обслуги знесло з переламаними кістками. Другий камінь розкидав степовиків, що штовхали таран до брами. Гузи кинули свою машину й порозбігалися.

Неборак відіслав мене на нижні поверхи, де також були поранені. На третьому поверсі я зустрів бібліотекаря Елігу. Він стояв біля бічної стіни у червоному вовняному плащі й гостроверхому сталевому шоломі; Елігу вголос читав Тору. Виглядав він дуже кумедно. Бібліотекар спитав мене, чи не видно, бува, з майданчика потвору.

Я відповів йому словами святого Луки:

– Де труп, там зберуться орли.

Елігу дивно подивився на мене і не спитав більше нічого. Я мусів затриматися на цьому поверсі, бо тут було багато поранених.

Коли я піднімався на майданчик, то побачив, що Елігу лізе за мною по драбині. Біля «Рабатбая» поява бібліотекаря Найвищої Ради викликала сміх. Елігу розгубився, зачепився своїм довгим плащем за кавалок стріли, що стирчав з мотка линви, й упав. Вої зареготали.

Тоді Хризохір-Неборак узяв нагай і поклявся Апостолом Павлом, кажучи:

– Якщо ще хтось із вас, смердючих неуків, посміє сміятися з ученої людини, я напишу цим батогом на ваших сідницях найдовші з постанов Вселенських Соборів!

Реготуни принишкли, а рабі Елігу підійшов до щілини між бронзовими плитами і подивився на бойовисько внизу. Там ветерани Ашк-Келефа добивали останніх гузів, яким пощастило залізти на мур. Напевно, червоний плащ бібліотекаря привернув увагу гузьких лучників. Стріла поцілила Елігу в руку і в мене стало одним пораненим більше.

Небо тим часом набуло кольору хворого обличчя аскета. Навіть для мене, людини необізнаної у військовій науці, стало зрозумілим, що дияволосповідники зазнають поразки. Штурм видихався, ворожі балісти ще кидали в Саргиш запалювальні бомби, але більшість пожеж загасили особливі «водяні загони» з жителів плавнів. Було ясно також, що на другий штурм орда, збита з різних племен і народів, навряд чи наважиться. Неборак говорив нам:

– Степові люди воюють до першої поразки.

І тоді сатанинські жерці заспівали незнаною мовою молитви до Ворога і винесли перед Вежу закриті ноші з потворою.

І нелюдський, незрозумілий жах здавив тісним арканом захисників Міста. Опустилися руки що підносили каміння до баліст і катапульт, стріли з натягнених луків полетіли в нікуди, і сказав Неборак:

– Смерть прийшла!

Я впав, скоцюрбившись біля Елігу; побачив Вахлу, який плакав немов дитина; і було мені в ту хвилину видіння.

Здалося, що стою я перед ідолами Желянської виті у Києві, і поряд зі мною стоїть великий жрець Овой, і ми обидвоє говоримо молитву:

 
О Єдиний, сонячний володарю!
О Єдиний, перед світом і життям,
ти відчиниш і прийдуть забуті,
ти дозволиш і повстануть мертві,
ти згадаєш і повстане ранок…
Як за давніх, як сьогодні – завше!
 

І бачив я, що ожили кам'яні очі ідолів, і дивним голосом було мені об'явлено:

– Сину землі Київської, онуче святих родів Півночі. Як Єдиний дав тобі знання Чотирилітерника, так дає благословення діяти!

Видіння щезло – я побачив очі Василиска. Старий грек дивився на мене, і в ту мить ми зрозуміли один одного. Я встав і взяв з купи каміння один великий, кубічної форми пісковик. Грек дав мені шматок крейди і я написав на камені Приховане Ім'я. А Василиск накреслив осьмикінцевий хрест. І вдвох ми поклали камінь у кошик балісти.

Коли гузи в переможному мовчанні полізли на мури Саргишу, де остовпілі захисники дивилися один на одного, обертовий важіль «Рабатбая» вдарив по регулюючому брусу і камінь полетів у небо…

Як розповідали, саме в цей час на вежу Шах-Лон, найвищу в Саргиші, піднявся голова Хак-Кахалу рабі Ієгуда. Він не дивився на ратне поле, не дивився на мури і вежі; він дивився у Небо. Він сказав: «Нехай жертва одного допоможе всім!» – і, знявши з ланцюга священну табулу першосвященика, кинув знак своєї влади у рів зі смердючою водою. І зійшов на нього дух з Неба, і прорік він: «Кожну тисячу років на берегах Великої Ріки будуть вставати на прю Зірка і Свастика. І коли знеможуть обидві – прийде Месія!»

…Камінь упав на ноші з потворою як посол долі – і розтрощив їх. Нелюдський крик пролунав над Степом – не в змозі підвестися до Неба, цей крик розтікся по землі, просотався крізь її отвори до глибини Безодні, а в ній Ворог сущого заскреготав чорними зубами. І Число Звіра розсілось посеред Саргишу.

Як довга багатоголоса луна того крику, піднялося сірою хвилею розпачливе волання сотень сатанинських жерців; і надія їхня вмерла, а залишки потвори вони спалили.

…А я дивився, як конає від отруйної стріли вой-буртас. Елігу втішав його, витираючи рукавом свого червоного плаща смертну вологу з чола страждальця. І всі наступні події того дня втікли від моєї цікавості, бо, втомлений, я заснув у затінку «Рабатбая».

Не бачив я, як за велінням Ашк-Келефа десять тисяч кіннотників під проводом Рустама вдарили у тил північного табору дияволосповідників; не бачив, як підкуплений хазарами Урса-ябгу напав на угрів і вбив кагана Д'юлу, як загинув у двобої з Рустамом самозваний каган Абайка-ябгу; як були посічені цілими загонами гузи й булгари, оточені арсіями під муром Саргишу; як шість тисяч угрів віддало життя, боронячи свій табір…

Коли настав ранок двадцять четвертого дня місяця Сріблястих Вовків, Урса-ябгу привів до Ашк-Келефа гарем Абайки. Великий Шалішин уважно оглянув жінок покійного ватажка і відібрав для свого дому двох наймолодших. Потім передав Урсі пергамент із печаткою Найвищої Ради, де той визнавався володарем гузів, підлеглих Раш-Хазарі. Ашк-Келеф наказав йому виловити всіх жерців-дияволосповідників і всіх, хто їв разом з ними людське м'ясо. Урса-ябгу поклявся передати суддям Міста всіх людожерів і зруйнувати Чорну Вежу. А старшого сина свого він віддав начальникам синагог, щоб ті обрізали малого за заповітом Авраама і навчили іудейської віри.

Найвища Рада заборонила обертати у рабство жінок і дітей степовиків, що були в обозі, але всю худобу, яка йшла за військом Абайки, чабани відігнали у царські загони.

А біля полудня стало відомо, що через Семендерську браму Ханбалику у Місто ввійшла гвардія на чолі з царем Ніссі Першим. Коли ця звістка досягла мурів Саргишу, Ашк-Келеф зняв із шиї сапфіровий ланцюг Великого Шалішина й Намісника. Війна закінчилась.

Я, стомлений і важкий від вина перемоги, пішов над вечір у Ханбалик, щоб розповісти Мелхиседекові про події тих дев'яти діб, які назавжди прив'язали до Котячої вежі мою пам'ять рубіновими ланцами страху і крові.

Той вечір був золотий і прозорий, як видіння Іоанна Богослова про Небесний Єрусалим. Сонце втікало від поглядів до західного обрію, багрянець і онікс якого орамляли бірюзовий небесний келих коштовною радістю юного Всесвіту, що в його кольорах не народилося ще зло.

Радісно кричали в мінаретах Саргишських мечетей муедзіни. Північною дорогою Східного Міста до мурів йшли святково вбрані іудеї, підмітаючи порох вулиць золоченими китицями довгого одягу. На пагорбі Хен-Баш сповідники Тангри розпалили священне вогнище, а їхні кудлаті волхви вели до пагорба жертовних песиків із шерстю кольору печеного яблука. Радість мешканців Міста була така всевибачальна, що наглядачі Найвищої Ради не чіпали тих поган. Торгівельні громади в караван-сараях виставили довжелезні столи з вином та наїдками – саргишська біднота мала дармову вечерю. Навіть повії віддавалися в той вечір за чверть ціни.

На березі Ітилю я не знайшов перевізників. Жебрак, який сидів на приплаві, сказав мені:

– Всі власники човнів відігнали їх до західного берега, чекаючи що цар Ніссі та Семендерські арсії, переправляючись до Саргишу, щедро підсиплять їм дирхемів.

Я пішов уздовж берега в надії, що хтось із рибалок за півдирхема повезе мене в Ханбалик. Уже небо зняло вечірній бірюзовий одяг та вгорнулося у сапфірові шати степового присмерку, коли я побачив недалеко від берега човен і людину в ньому. Будівлі в тому місці відступали вглиб берега; порослий вербами та очеретом, він був диким, безлюдним. Я крикнув людині в човні, що дам срібло за перевіз. Але човен плив далі на відстані чверті польоту стріли. Я зрозумів, що човняр боїться наблизитися до берега на безлюдді, і збільшив плату до одного дирхема. Перевізник на Ітилі заробляє дирхем, у кращому разі, за тиждень. Тому я не здивувався, коли човен почав наближатися до берега.

Обличчя перевізника закривав каптур чорного вовняного плаща.

Він не відкинув його, отримуючи монету. Берег був уже далеко, коли при світлі місяця я вгледів у отворі каптура красиве жіноче обличчя. Спіймавши мій погляд, човнярка відкинула чорний клобук – я побачив Оряну. Вправності всіх сірійських поетів не вистачить, щоб передати словами моє здивування тої миті, коли звільнене з-під тканини золоте волосся відьми важкими хвилями впало на її рамена. Вона засміялася, відкинула весла і просто глянула мені в очі, втішена розгубленістю того, хто колись відмовився бути володарем її тіла.

– Бачиш, Ратиборе, – сказала відьма, – від богів не втечеш. Я кликала і воля Даждьбожа пригнала тебе до мого човна, як чабан дурного барана.

– Нащо ти віддалася Хельґові? – невідомо чому поцікавився я.

Оряна розсміялася ще раз, і сміх її сріблястою рибиною ковзнув хвилями Великої Ріки. Замість відповіді вона наблизила до мене своє обличчя й тихо спитала:

– А ти дуже бажав мене тоді, у виті?

– Ти б однаково не прийшла у мою землянку.

– Хто знає, – Оряна знову взялася за весла.

– Я бачив тебе у вертепі блудниць, – сказав я. – Невже перевізники на Ітилі заробляють більше, ніж красиві повії у Західному Місті?

Вона знову не відповіла. Місяць заступила швидка хмара, а я згадав, що очі в Оряни кольору зеленого нефриту.

– То правда, що Мешканця Чорної Вежі вбито? – спитала відьма після тягучої мовчанки.

– Так, на моїх очах, – підтвердив я.

– І ти бачив, як він виглядав?.

– Ні, шамани спалили ноші із залишками тої потвори. При слові «потвора» Оряна здригнулася й, знову наблизивши до мене своє обличчя, прошепотіла:

– Його таємне ім'я було Бейрис [121]121
  Бейрис, або «Байрас» – дух мороку в релігіях племен Північного Уралу.


[Закрыть], зовсім не «потвора».

– Тобі Силеник сказав?

Оряна погладила мене по щоці:

– Який ти дурний, Ратиборе.

Потім ми довго мовчали. Незабаром я помітив, що Оряна провадить човен вздовж берега, в бік від Ханбалику.

– Куди ми пливемо? – спитав я.

– На Священний Острів Великих Каганів, – спокійно відповіла відьма.

– Я не хочу туди, – мовив я, намагаючись відібрати у неї весла – Там повно арсїїв, вони вб'ють нас.

Оряна полишила веслування і знов засміялася. Вона скинула з рамен плащ, розв'язала зав'язки шовкової сорочки і звелася зовсім гола, струнка і біла, мов привид кохання.

– А сюди ти теж не хочеш? – вона взяла мою руку й поклала її на своє лоно.

– На острові арсії, вони вб'ють нас… – прошепотів я, відчуваючи непоборне тремтіння, що охопило моє тіло від голови до ослаблих ніг.

Оряна притиснула мою руку до свого гарячого тіла. Вона нахилилася наді мною так, що круглі гарні пружні груди занурились у моє волосся; сказала тихо і ніжно:

– Дурнику, всі арсії – на східних мурах Міста. На острові всього півсотні хлопчиків-іудеїв зі Священного загону. Але я не збираюся йти в Каганів палац, який вони намагаються охороняти.

Вона стягнула з мене хітон, і моя провина перед Єдиним збільшилася на два проникнення в жінку.

Стомлена і відчужена від Чисел Оряна спочивала в моїх обіймах, коли різні питання й сумніви знову піднялися з глибин моєї душі. Я вивільнив руку з її пальців, одягнувся і сів на весла. Місяць сяяв у повноті диска, у срібній потузі містичного світла; в тому світлі я дивився на Оряну-Танбіт, за життя якої уряд Хазарії, не торгуючись, виклав би тисячу дирхемів. Її стану не вистачало степової довершеності мармурового тіла Менгі-ханум; її стегна, що пізнали народження сина і чресла могутніх воїв, уже обважніли від плоті. Але хтиві рисячі очі були невідпорні, а розкішне і ніжне тіло золотоволосої склавинки тягнуло до себе, обіцяючи вправність у коханні і розраду гірким самітницьким прагненням.

І я вирішив зробити все, що захоче ця жінка. Без слів поклявся я благодаттю Шехіни, що зроблю все розумне і божевільне заради тої яка дарує моєму тілу щастя істинне, незабутнє.

Ще було далеко до перших півнів, коли наш човен наблизився до чорного нічного простору Священного Острова Ітхеля. Я спитав Оряну:

– Що збираєшся робити?

– Знищити Хазарію! – відповіла зеленоока відьма.

Тепер розсміявся я.

– Якщо сто тисяч воїв Абайки-ябгу і Мешканець Чорної Вежі не подолали Імперії Степових Вовків, як знищиш їх ти, жінко?..

– Бейрис із Карайлаху був старим, як світ, але дурним, як немовля, – сказала Оряна, погладжуючи свої розкішні груди. – Щоб зруйнувати Хазарію, треба знищити прадавнє джерело її могутності. Мудра пророчиця казала каганам: доки живе Чорна Риба, стоїть Ітхель. Треба вбити Рибу і сказати закляття Роду над Істинним Гербом Хазарії – і вона впаде, та Імперія.

– А як ти потрапиш до Печери?

Оряна підняла з човна шкіряну торбу і видобула з неї сувій пергаменту. Я розгорнув його і побачив строкато розмальовану мапу.

– Це таємна мапа Острова і Печери, – пояснила вона.

Оряна продовжувала дивувати мене. Сповідник братства Шехіни, я знав, що подібні мапи існують у лічених примірниках у найпотаємніших святилищах Сходу. Бачити їх можуть лише Обрані, носії найвищих ступенів посвяти в таємниці містичних Братств. Навіть за скарби великого каравану отримати копію такої святині неможливо.

Зеленоока чаклунка вмочила ліву руку у воду і щось прошепотіла. Потім сказала:

– Охоронці великих таємниць – чоловіки. Те, що не можна вичавити з людини п'ятнадцятьма способами тортур, те вона розповідає сама, коли пізнає п'ятнадцять способів кохання.

– Але ж Печеру пильно охороняють, – я показав Оряні позначки вартових постів на мапі.

– Тому я покликала тебе, мій любий Ратиборе, а наші боги донесли мій заклик.

– Якщо нас упіймають, то кинуть живцем у яму, наповнену скорпіонами, – сказав я.

– Якщо нас кинуть разом, ти навіть на звернеш уваги на тих скорпіонів, – відповіла відьмачка і подивилася на мене так, що, разом з бажанням ще й ще кохати цю дивну жінку, з льохів мого невойовничого єства вийшли і з'єднались у Єдине Числа незнаної мною відваги. Таку ось силу мали демонські чари чаклунки Оряни; і досі, через багато років побожного життя, згадка про ніч на Священному Острові сковує ріки моїх роздумів кригою бісівського закляття відьми…

Зі шкіряної торби Оряна витягла і незвичайну зброю – два мечі дамаської сталі завдовжки у півтора лікті. Їхні вузькі, гостро відточені з обох боків, леза сяяли крижаними відблисками мертвотно-сріблястого місячного світла. На леза були нанесені магічні руни – знаки, від споглядання яких Числа моєї відваги примножувались і міцніли.