Текст книги "Адепт"

Автор книги: Владимир Ешкилев

Соавторы: Олег Гуцуляк
сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

Розділ З

(включає в себе видіння шосте, сьоме і, частково, п'яте)

І сон прийшов до нього, і почався з жовтого єгипетського гарбуза (Citrullus Lanatus), що мав п'ятеро очей і вмів говорити склавинською мовою. Гарбуз сказав Ратиборові: «Ось я і є Виповненням і Наповненням!». І луснув. Рожева сукровиця хлинула на Ратибора і він мало не захлинувся в озері з гарбузового соку. Потім із чорно-рожевої темряви вийшов Астерій – у білій туніці, а на лівому плечі мав рубінову застібку у вигляді троянди. В очах його постали червоні престоли хтивості. Астерій обійняв Ратибора й зашепотів: «Я кохаю тебе!». Ратибор відштовхнув примару і побіг. Біг він темними хідниками незнаного лабіринту. Страховиська обступили його зусібіч. Бачив він драконів, привиди Менгі й Оряни і мідні свастики на чорних стінах.

Раптом видіння змінилось. Над головою Ратибора розкрилося сапфірове, берилове, кобальтове, бірюзове Небо, глибоке, як пророцтва Єремії, і високе, як кохання жебручих поетів.

Він побачив, що стоїть посеред золотого пшеничного поля і з далеких синіх гір линуть до нього срібні хмари. І почув він Голос: «Благословення стомленим!»

І прокинувся.

У вітальній залі було темно. Серед мороку закам'янілими, непотрібними Сонцю деревами, височіли колони. Ієрогліфи, ібіси та лотоси, видовбані на їхній поверхні, застигли у містичному змертвінні назавжди закритих знаків. І якийсь дивний шум просотувався у залу крізь завалену плитами браму.

Ратибор відкотив бічну плиту і вийшов на портальну платформу святилища. Незвичайне видовище відкрилось йому.

Хвилі Батька-Нілу линули ущелиною Харра. Канал Осохорна, переповнившись каламутною брунато-чорною водою, не втримав її свавілля у стомлених своїх берегах і сховався у глибині могутнього потоку. Вода знесла щебеневий насип у гирлі Харра й увірвалася в овальну долину.

Болотяне птаство з вереском здійнялося на гранітні скелі. Великий чорно-білий чекан примостився неподалік від Ратибора і дивився на нього здивованим оком. Зграї ластівок пообліплювали портал святилища. Їхні кігтики шкребли щербатий камінь і дрібний пил жовтою цівкою падав на голову Ратиборові; той не помічав цього.

Замулений потік зсунув уламки гранітних плит і впав на зарості папірусу й очерету. Радісно схлипнула, вітаючи праматірну стихію, болотяна багва. Швидка рука Батька-Нілу дотягнулась-таки живлячим доторком до свого заблуканого творіння і щедро відлила у гранітну чашу дорогоцінної мулистої вологи. Потоки впали на розпечені Сонцем червоні брили і смердюча пара здійнялася блідими стовпами у небо. Над долиною Харра встала веселка.

За півгодини найвищі стеблини очерету щезли під шаром брудної води. Тисячі плазуючих і стрибаючих болотяних створінь тікали від повені зсувами і розпадинами стрімких скель. Птахи падали у піке на них і злітали до скелястих верхівок із чималою здобиччю. Із заходу, з боку пустелі, до Харра посунули нові легіони птаства. Плескіт повені і пташиний гомін заполонили поділ.

Вода НАПОВНЮВАЛА прадавнє Священне озеро богині Кадеш.

– Ось він – «нун», – подумав Габір-Ратибор. – Прийшов час НАПОВНЕННЯ та ВИПОВНЕННЯ!

Він уважно оглянув сходи, що вели до брами-трапеції, і нижні плити контрфорсів порталу. В одному з блоків західного контрфорса він знайшов круглий отвір, у який вільно проходила рука. Отвір був на шість ліктів нижче за браму й вода ось-ось мала піднятися до нього. Ратибор вирішив чекати.

Коли сонячний диск сів на західні скелі Харра, вода дісталась отвору. Ратибор мечем зчистив із нього закам'янілий мул і вода з утробним схлипом полинула у підземелля.

Учень Мелхиседека впав на коліна і заспівав таємний гімн Шехіні:

 
О створіння Авір Кадмону – повітря передвічного,
обітнице Тіккуну [146]146
  Тіккун (іудейське) – в Каббалі означає «відновлення первинного Божого задуму».


[Закрыть] , обороно праведних!
Ми радіємо тобі в Олам ха-асія [147]147
  Олам ха-асія (іудейське) – в Каббалі означає «світ людей, матеріальних речей і демонів».


[Закрыть] ,
ми радіємо тобі в Олам ха-йєціїра [148]148
  Олам ха-йєцїіра (іудейське) – в Каббалі означає «світ ангельських ієрархій». Дослівно: «Оболонка Чисел».


[Закрыть] ,
тобі, о Вічна, тобі, о Світла, Найсвітліша!
Ми відрікаємося від злого в чеканні Тіккуну,
ми відроджуємося з нічного в чеканні Тіккуну,
ми повертаємося знову туди, де ти, Світла,
обіцяєш нам більше, ніж ми зробили
своїми пошуками, о Шехіно!
 

Доки він співав гімн, вода досягла півдіаметра отвору і Габір-Ратибор почув у кам'яній товщі контрфорсу глухий скрегіт, немов запрацював давній потужний механізм, розбуджений виром вод.

Кричали птахи, хлюпотіла вода і час-від-часу з-під гранітних блоків просотувався звук надії – скрегіт. Ратибор чекав; так чекає виплекану здобич мисливець, так містик завмирає у передчутті Об'явлення, так наступник трону вислуховує цинічну формулу наступництва; король помер, хай живе король! Учневі Мелхиседека здавалося, що сюди, в запустіння Харра, прийшов з астральних кресів безсмертний дух мудрого сина Левія, що стоять обіруч нього стовпами Завіту Єремія і Варух, і сотні Обраних, що передали Обраність свою в заступництво майбутнім вікам…

Скрегіт став ритмічним – здавалось, у підземеллі святилища оберталось водяне колесо. Але ззовні нічого не змінилося. Ратибор зрозумів: механізм, що відкриває таємницю храму, готовий до дії – Час Виповнення прийшов, – але відкриває схованку таємничий ключ. І ключ цей – друге слово «кадеш».

«„Кадеш“ – це оаза, де Мойсей видобував зі скелі воду», – згадав він слова Антонія. – «Знак „кадешу“ – вода зі скелі», – вирішив Ратибор і ввійшов у браму-трапецію. Від хвилювання він не відразу опорядився з кресалом: кремінь вломився на залізній штабці. З п'ятого чи шостого разу просушений мох всмоктав червону іскру і спалахнуло полум'я. Він запалив – смолоскип – найбільший із трьох прилаштованих і рушив уздовж західної стіни вітальної зали, прислухаючися: чи не дзюрчить струмок «зі скелі».

Тисячолітня суха тиша панувала у храмі богині Кадеш. Учень Мелхиседека обстежив вітальну залу, кімнати священних блудниць, залу підношень, кімнату верховного жерця – знаку не було. У вівтарі Ратибор почув шум води. Звук линув з-під підлоги.

Сповідник Шехіни спробував відсунути жертовник – чорний базальтовий куб з рельєфами-лотосами на гранях. Але важка брила навіть не ворухнулась. Тоді Габір оглянув плити підлоги. Від жертовника через дві плити тягнулась видовбана у граніті ринва/ Колись цим жолобом від вівтаря відводилась кров жертв. Вона впадала у бронзову лійку.

– Дивно, що грабіжники не витягли її з підлоги, – прошепотів шукач. – В лійці не менш, ніж двадцять сиклів зеленої бронзи.

Він спробував був відділити лійку від гранітної плити: сталевим лікарським гачком зачепив її за край і потягнув до себе. Але лійка не піддалася. Ратибор наблизив смолоскип до бронзового кола і побачив на обідку лійки знак Трапеції. На плиті, в яку вмонтували лійку, був напис: «Кадеш, безсмертна богиня». Ієрогліфи оточували обідок лійки, і знак трапеції впирався у рискувату диграму «безсмертна».

Ратибор відчув, що нова загадка святилища перевищує його Розуміння Прихованого. «Обраність моя вбога і вміння мої щербаті недосвідченістю», – бідкався він сам до себе і просив дух Мелхиседека постати з вічного буття у минуще. Шехіною і Тіккуном він заклинав Світлі Сили Буття прийти на допомогу шукачеві при останньому кроці пошуків.

І відчув він себе порожнім у Час Наповнення.

Засичав і погас смолоскип. Темрява огорнула вівтар Кадеш. Учень Мелхиседека думав про таємниці знаків безсмертної богині. «В історії з заповітом Єремії, – міркував він, – є щось незрозуміле. Чому нащадок Обраності пророка Варуха, сина Нірії, сховав твір найвірнішого зі слуг Єдиного у храмі поганської єгипетської богині? Чому медальйони Обраних прикрашені знаком хтивої Кадеш?..»

Він запалив другий смолоскип і проспівав закляття Білого Озера:

 
Мандруючому зорями Бика
відкрийся, істино, як Крісло Колісниці.
Нехай вода майбутнього на крицю
розпечену впаде. І та, яка
у книгах іменована не була,
віддасть пару Старим. Ел-умма-улла!
 

Закляття відбилося від гранітних площин вівтарної кімнати невиразними незліченними лунами. Ратибор стояв на колінах, притуливши розпечене безпорадністю чоло до холодного каменя жертовника. І Світлі Сили, знаки яких шляхетні й приховані від порожньої цікавості, влили у відступаючу волю шукача бажання поглянути на медальйон.

Він зняв з шиї, підніс до смолоскипа і роздивився з обох боків. І побачив, що Трапеція на аверсі співпадає меншою лінією з другим словом «кадеш» на реверсі.

Так Істина відкрилася йому.

Він зачепив гачком виступ на обідку лійки і повернув її на півоберта, так, що Трапеція тепер стала поряд з ієрогліфом «кадеш» на гранітній плиті.

У глибині підземелля, під плитами, щось клацнуло. Заскреготали приховані важелі та колеса і чорна брила жертовника поволі почала заглиблюватись у стіну вівтаря. Полоззя, на які вона опиралася, скреготали, розмелюючи пісок у жолобах; під жертовником відкривався квадратний лаз у підземну схованку.

Ратибор поклав руку на груди і заспівав у радісному і світлому полегшенні. Його пісня не мала слів; можливо, вона складалася з Чисел, що відокремлюють сущі речі; можливо, в цій пісні були тільки довгі голосні звуки – щастя не потребує обмеженості приголосних. Але радість його була передчасною.

Чорний куб жертовника відкрив ледь третину квадратного лазу, коли у підземеллі загуркотіло. Це був гуркіт обвалу, нищення, руйнування – і жертовник зупинився. Тисячолітній механізм не встояв проти часу; слуга вмерлої богині, він пережив володарку, але виповнив своє призначення лише на третину. Мудрі люди кажуть, що третина від омріяного і є сущим Світу.

Ратибор підбіг до чорної брили, спробував підштовхнути її, підважити мечем – смішним був він, слабий та смертний серед безсилля храму Кадеш, серед мовчання вмерлої величі.

Він оглянув лаз і зрозумів, що, знявши одяг, зможе пролізти у схованку. Роздягнувся і відчув жахливий холод, що панував у вівтарі. Запаливши останній смолоскип, він кинув його в отвір.

Смолоскип упав у воду, але перш ніж він погас, учень Мелхиседека встиг побачити величезних болотяних гадюк, що звивалися у мулистому потопі.

Голий та тремтячий, він зрозумів: у цю ніч схованка неприступна для нього…

Розділ 4

(включає в себе основну частину п'ятого видіння і видіння восьме)

Увесь жовтень Ратибор хворів. Знесилюючий кашель роздирав йому горлянку, єгипетська спека залізла у голову і смажила мозок на повільному вологому полум'ї. Астерій готував ліки, купляв їжу, відганяв диких псів від очеретяної хижі.

28 жовтня 885 року учень Мелхиседека вперше за три тижні вийшов на берег Нілу. Хвороба відступила і він почав готуватись до нової експедиції в ущелину Харра. Астерія він вирішив узяти з собою. Витратив останні статери, що були зашиті у поясі з часів перебування в Ітхелі, і придбав панцир з волячої шкіри, такі ж чоботи та рукавиці. Тепер він міг стати на прю зі зміями підземелля. Коваль селища Зель зробив для нього залізне кайло. Селищем пробігли чутка, що Габір знайшов в ущелині гробницю фараона з купою золота всередині. Місцеві розбишаки обстежили храм Кадеш, але напіввідкритого лазу, що його Ратибор завалив гранітною плитою, не побачили.

У ніч на 4 листопада розбійники оточили хижу Мелхиседекового учня і підпалили її. Якби за кільки годин до того Ратибор і Астерій не рушили в ущелину, їхні душі полинули б до Оселі Єдиного з полум'я і злоби нікчемних захланців, безмежно далеких від шляхів і турбот Обраності…

Світанковий срібний конус уже вп'явся в сіро-фіолетове небо над чорними скелями Харра, коли Ратибор з Астерієм дістались овальної долини. Їхні ноги були по коліна вимащені у розкислому мулі; тужливе виття шакалів огортало їх недобрим передчуттям; двічі поблизу них падали уламки скелі, і не змогли вони визначити – чи впали ці брили, спрямовані злою людиною, чи істоти позасущого відвертали мандрівників від незнаної загрози попереду.

– Демони чатують на нас, відчуваючи близьке ушкодження Ворогові від нашого походу, – сказав Габір хлопцеві. А той, тягнучи величезну в'язанку смолоскипів і мотузяну драбину, сумно посміхнувся словам усемудрого Габіра і уявив собі тих демонів рогатими мавпами, що сидять на верхівках скель. Біля входу у святилище вони побачили кістяк людини, а біля нього – з п'ять коршунів-трупожерів; і то теж був недобрий знак.

Астерій уперше прибув до храму Кадеш. Усе цікавило його. Роздивляючись колони вітальної зали, він спитав:

– Для чого була потрібна така величезна кімната – аж двадцять колон?

– Тут відбувались містерії й літургії на честь поганської богині Кадеш – відповів учень Мелхиседека. – Між колонами жерці ставили бронзові стовпчики з чашами, схожими на квітку лотоса. Ось там, – він показав рукою на фрески західної стіни, – все це намальовано. У чаші наливали олію і підпалювали плаваючі ґноти – це було й освітленням, і пахощами містерій, бо в олію додававли ладан і смолу червоної пальми «хеб». На бічних підвищеннях танцювали жриці, а на середину зали виносили боввана богині або ж виводили її священного лева.

– А лев не міг пожерти жриць і людей?

– Він був навчений жерцями і, напевно, вихолощений.

– Як це? – здивувався незнайомому слову вихованець авви Антонія.

Ратибор розсміявся і посмикав хлопця за вухо:

– Згодом поясню.

Вони проминули кімнати жриць і залу підношень. Учень Мелхиседека відчув сморід. Посвітивши смолоскипом, він побачив, що розбійники, обшукуючи святилище, напаскудили у кімнаті верховного жерця.

– І богиня не помстилася їм, – посміхнувся він. – Так минає слава ідолів, так вони помирають – під сморід випорожнень тих, чиї предки віддавали останнього мідяка на храм.

У вівтарні нічого не змінилося від Часу Наповнення. Ратибор відсунув плиту, якою замаскував лаз, узяв кайло і почав гатити ним по підлозі біля отвору. Скеля між підземеллям і вівтарною кімнатою була у півліктя завтовшки – шукач сподівався розширити лаз. «А від гуркоту втечуть змії», – подумав він, врубуючи сталевий дзьоб у гранітну товщу. Через годину за кайло взявся Астерій. Так, змінюючи один одного, вони працювали до полудня. Лаз поширшав, але Ратибор вирішив після відпочинку роздовбати його ще більше.

Вони з'їли по два коржі і запили їхню черствість розведеним вином. Астерій усе заглядав у отвір і навіть спробував був пролізти, та Габір зупинив його:

– Там гадюки, – він прив'язав смолоскип до леза меча і встомив його у чорноту підземелля.

Червоне полум'я висвітлило вузький коридор висотою у п'ять-шість ліктів. Вода вже не бігла по ньому потоком, а застигла пліснявими калюжами. Гадюк не видно було. Ратибор побачив натомість линви та важелі механізму, що відкривав вхід. Мідні стрижні позеленіли від часу й вологи, з дерев'яних брусів звисали білі гнилизняні нарости. «Дивно, що цей мотлох спромігся ще якось спрацювати», – подумав він.

Над вечір вони розширили отвір майже вдвічі і зламали кайло. Держак надломився і залізний дзьоб упав углиб підземелля.

– Я йду вниз, – сказав Астерію, – а ти триматимеш смолоскип.

Ратибор одягнув шкіряний одяг, високі чоботи на шнурках і рукавиці, що захищали руки до ліктів. Обличчя він теж прикрив тонкою срібною сіткою. Такі сітки багаті арабки одягали влітку замість задушливої чадри. В одну руку він узяв смолоскип, у другу – Магрібського меча. Ще два смолоскипи приторочив до пояса, поряд із лікарськими знаряддями.

У лаз опустили мотузяну драбину і Ратибор вирушив на пошуки Заповіту Єремії. Біля лазу гадюки йому не зустрілись; під ногами хлюпала гнила вода, стіни вкривав чорний слиз. Тримаючи перед собою меч, учень Мелхиседека рушив коридором. Підземний тунель виявився довгим. Повітря у ньому було прохолодне і Ратибор із здивуванням відчув протяг: схованка мала другий вихід назовні.

Він пройшов тридцять кроків і побачив першу змію. Величезна гадюка підняла пласку голову назустріч світлу. Ратибор подражнив її смолоскипом; змія кинулася на нього, отруйні зуби вчепились у шкіряну рукавицю вище зап'ястя. Блиснув метал і розрубана навпіл гадюка впала у мокру темряву. Ратибор зауважив, що довжина її перевищувала шість ліктів.

Ще одна змія втекла від нього. Але третя гадина виявилася сміливішою. Це була стара чорно-жовта плямиста потвора довжиною у три людські зрости. Бона кинулась на прибульця з невідпорною люттю Істоти, що звикла вбивати всіх на своєму шляху, вибила з його руки смолоскип і збила з ніг. Він впав у смердючу калюжу і відбивався від чудовиська в непроглядному мороці. Ратибор відчув, як зуби змії вп'ялися в срібну сітку – невидима потвора сичала перед його очима. Він ударив мечем у те сичання – і воно щезло. Дуже довго він розпалював другого смолоскипа, а запаливши, побачив перед собою позеленілі мідні ґрати. Від удару ногою вони впали.

Ратибор увійшов до кам'яного склепу кубічної форми. Вузьке вікно під стелею пропускало у склеп червоне присмеркове світло. Посередині стояла бронзова статуя Кадеш висотою зо три лікті. Біля ніг статуї Ратибор побачив дерев'яний кивотик. Він підняв його й відчинив.

У кивотику лежав шматок запліснявілого пергаменту. Ратибор подумки прочитав молитву, вставив смолоскип у мідний держак на стіні склепу, зняв рукавиці і, тамуючи дріж, двома руками обережно розгорнув манускрипт. Пергамент був крихким і вологим; його вкрили жовто-зелені плями плісняви. Ратибор спробував стерти огидне моховиння, але від тертя пергамент почав розпадатися на клапті: пліснява прожерла його наскрізь і повністю знищила текст…

Із кивотиком у руці Ратибор вийшов з храму Кадеш і відчув, що смертельно стомився. Він сів на сходи, Астерій вмостився поряд і все дивився в обличчя Габірові: він не розумів, чому мандрівний мудрець такий засмучений. «Напевно, грабіжники забрали все золото ще до нас», – думав хлопець. Учневі Мелхиседека здавалося, що на порозі його свідомості стоїть нове видіння. Він поглянув на східний небосхил, де вставав у всій красі Перлинового Лімесу [149]149
  Перлиновий Лімес – три зірки Поясу Оріона.


[Закрыть]мисливець Оріон. Благодатна прохолода линула від Нілу на захід – у пустелю, і незліченне птаство сунуло туди слідом за багряним сонячним диском. Знайомий неспокій огорнув його єство і згадалася далека ніч у Желянській виті під Києвом, коли він вперше переступив межу сущих речей і у місячному сяйві отримав Об'явлення.

Але видіння не перейшло кордонів його душі. Воно злилося із згасаючим Сонцем і присмеркові відчуття увійшли в роздуми Ратибора, одягнуті у гіркі шати підсумків.

Він уявив себе малою рухливою річчю Простору – шаховою фігурою, яку Промисел пересуває теренами вселенської шахівниці. В уяві його виник велетенський Хрест Мандрів, що західним кінцем впирався у Желянську вить, північним досягав буртаських боліт, південним – ущелини Харра, а східний змочував у воді Білого Озера. А Ітхель стояв у центрі Хреста Мандрів, і вода в Печері Чорної Риби була срібно-спокійна, як Вічність обидвох ойкумен.

Він зрозумів, що гра Знаками Сущого виявилася невдалою. Обрані, що свято вірили в Знаки, прорахувались. Вічність, котра мудріша за жерців усіх храмів Землі, стерла пліснявою Знаки, яким передбачалося безсмертя. Він відчув убогість Знаків болем серця, як закоханий відчуває зраду коханої істоти. І в присмерковому напіввидінні він побачив, як повз нього проходять у безодню леґіони Знаків, сумних від свого безсилля. Літери грецькі, арабські, арамейські, іудейські, латинські йшли до чорного небесного провалля. Повзли, перебираючи променями, Зірки, Трикутники, Свастики, крокували кутасті руни. А за ними линув сірий, чорний, червоний потік Знаків зовсім химерних, зачинених і диких; і не було Числа тим приреченим витворам людським; і зорі Оріона дивувались їхньому могутньому безсиллю; і Ворог радів тому походові, бо вмів обертати мудрість і дикість Знаків на користь собі.

А безодня Вічності приймала всі Знаки у своє неосяжне лоно, і не ставала ні меншою, ні більшою, і не отримувала кольорів Сущого. І все пам'ятала Вона, і все тонуло в її забутті. Замовкали слова, дурні й мудрі, покривалися пліснявою священні тексти, розвалювались кам'яні стели – чорна простота з'їдала світлу складність Сущого.

І серед приреченості побаченого згадав Ратибор слова авви Антонія і підвівся назустріч зіркам Сходу. Велика Істина постала в душі його, як постає острів серед нічного океану, і розірвала павутиння сумнівів білим променем віри. Він побачив початок початків, і джерело джерел, і пристрасне прагнення Єдиного до Творіння Його і Спасителя, вищого за всі Знаки. І сказав він небу, зіркам, ущелині Харра і малому Астерію:

– Я вірю в Сина Божого, бо Він є СЛОВО.

Івано-Франківськ, 1992—1993

Примітки

Роман Володимира Єшкілєва та Олега Гуцуляка «Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен» був написаний у листопаді 1992 – серпні 1993 років і вперше надрукований у часописі «Сучасність» (1, 2 числа за 1995 рік) під редакцією Ігоря Римарука. Окремим виданням друкується вперше.

Корпус приміток складений авторами роману спеціально для даного видання.

Перелік помилок друкованого оригіналу, помічених та виправлених верстальником електронної версії

Стор. 15: Але ось проповз останній мерзенний слимак-гисполин і срібною дорогою (цого =>) того слизу покотилося щось кругле.

Стор. 19: На третій день (полюваня =>) полювання дісталися вони й до Желянської виті.

Стор. 55: Ітхель я побачив уперше вранці двадцять першого дня подорожі (в =>) з Саркелу, з вершини глиняного пагорба побіля Каналу царя Ханукки, що прорізає сухий хазарський степ на захід від Великої ріки Ітиль.

Стор. 59: Каган розповідає Рибі про всі події в обидвох ойкуменах, а Риба (прорукує =>) пророкує йому підступні напади демонів на Раш-Хазарі і засоби їх відбиття.

Стор. 75: Мудрі мужі таємного (Братстсва =>) Братства пояснили синові Левія, що Шехіна є знаком Вигнаності, бо справедливість у злому світі відлучена від людей.

Стор. 81: Там він переповів слова Цагана Братству Шехіни і відмовився від посвяти у ступінь Голови (Братстсва =>) Братства.

Стор. 104: З боку міста тунель закривався чавунними ґратами, що опускалися за допомогою ланцюгового механізму, (розташованного =>) розташованого в нижньому поверсі самої вежі.

Стор. 105: Їх змастили свинячим лоєм і натягнули на барабан обертового (важіля =>) важеля балісти.

Стор. 135: Посеред тої пустелі стояв кам'яний стовп, подібний до (Надніпрянських =>) Наддніпрянських баб.

Стор. 142: Святилище храму майстри видовбали у (прямовистому =>) прямовисному стрімчаку серед північної частини скель Харра.

Стор. 147: У (прямовистій =>) прямовисній скелі за давніх часів видовбували неглибокі печери.

Стор. 147: Несторій (подумави =>) подумав і сказав:

Стор. 149: Ратибор довго мовчав, дивлячись на кам'яну (підолгу =>) підлогу печери, де заблуканий мурах мандрував тріщинами в нікуди.

Стор. 149: Уважно читай Біблію: чи не (чотинарнадцять =>) чотирнадцять років служив Іаків у Лавана; чи не чотирнадцять дітей народила Рахель, іудейська праматір; ¹чи не чотирнадцять днів пригощав друзів Соломон в Емафі. ²

Стор. 162: У чаші наливали олію і підпалювали плаваючі ґноти – це було й освітленням, і пахощами містерій, бо в олію (додававли =>) додавали ладан і смолу червоної пальми «хеб».

Стор. 162: – Там гадюки, – він прив'язав смолоскип до леза меча і (встомив =>) встромив його у чорноту підземелля.