Текст книги "Притулок"

Автор книги: Вікторія Андрусів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Вийшовши з оціпеніння, я забула про небезпеку, кинулась до Хелени, навіть не зваживши на застережливий зойк, що вирвався з уст Янча.

– Ніж, – рішуче скомандувала я, і покірний помічник не посмів заперечити. – Посвіти, – я давала вказівки чітко і без вагань, начебто робила це безліч разів, і Янчо мовчки виконував все, що я просила. Роздивившись уважно ногу, я знайшла серед чисельних подряпин смертельну рану і не роздумуючи з допомогою ножа пустила з неї кров. Припавши до Хелениної ноги, я висмоктувала з неї трунок, у той час як вона, байдужа до моєї хоробрості, заціпеніло дивилася кудись убік, наче все, що відбувалося, не мало до неї ніяковісінького відношення. І лишень тоді, коли Хеленине тіло неприродно почало сповзати убік, а пальці послабли, я збагнула, що вона надто безсила, аби пручатися. Хелена знепритомніла, і Янчо, обережно відірвавши її від землі, взяв на руки, аби віднести до «Притулку». Чорне волосся розлогим крилом прикрило міцне чоловіче плече.

– Гарна, – сказав Янко, роздивляючись жінку, що покоїлась на його богатирському плечі. – Шкода її…

Повернувшись у «Притулок», ми вже застали там Дмитра Михайловича з Мітьою. Обійшовши село, вони повернулись ні з чим і нетерпляче нас очікували. Незабаром спустився з гори і дядько Степан. Побачивши здалеку Янка з ношею на руках, злякався – гадав, що виловили з потоку. Пересвідчившись, що Хелена дихає, Дмитро Михайлович звелів терміново нести її до корпусу. І лишень надавши необхідну допомогу, наважився подивитися мені увічі.

– Ви врятували їй життя, Даро. Ви це усвідомлюєте?

Я не мала сили нічого усвідомлювати – пережитий протягом ночі жах ліг на плечі неперебор– ною втомою, і я не здатна була навіть осмислити все, що трапилось. На мить стуливши очі на улюбленій Янковій канапі в амбулаторній, я забула про все і, прокинувшись уранці у власному ліжку, навіть не збагнула, що задрімала вночі зовсім у іншому місці…

* * *

Наступного тижня Макс із Броніславом Всеволодовичем сиділи в кабінеті мера і вели конфіденційну розмову.

– Не будемо втішатися марними ілюзіями, сподіваючись на чергову перемогу… Вчетверте обійняти посаду мера не вдалося ще нікому за всі часи існування нашої незалежної держави, – Микола Антонович мугикнув і пошкрябав при цьому лисину, немов ставлячи під сумнів ту саму незалежність, – проте в наших силах створити міцну команду і висунути міським головою свою людину, котра б підтримувала сучасні погляди на життя і бездоганно виконувала всі прагнення і побажання, до того ж не тільки народні, а й наші…

За тривалі роки панування місто практично належало йому. Все, що вдалося приватизувати, було приватизовано, включаючи міську ратушу і прадавні стіни жіночого монастиря… Залишилося загарбати не так вже й багато, тож потрібні були надійні люди в керівному апараті, аби справу довести до кінця. Ситуацію необхідно тримати під контролем…

– Кандидатів у депутати ми підберемо. Це не проблема. Ними можна маніпулювати, як рядовими пішаками на шаховій дошці… Головне, аби гросмейстер був професіоналом… А от хто стане тим гросмейстером?.. Що порадите, Броніславе Всеволодовичу? Ви ж у нас досвідчений гравець…

Кремезний і дужий, мов античний воїн, голова міста з повагою відносився до маленького жалюгідно непропорційного чоловічка, кмітливість і неабиякий розум котрого видавали спостережливі з хитринкою очі, ледь примружені, аби приховати єврейську булькуватість і те, що коїться у нього в голові… Враховуючи те, що для владного мера авторитетів на Земній кулі не існувало, потреба порадитись і прислухатись була прямим доказом незворушності авторитету гостя…

Броніслав Всеволодович не квапився відповідати. Він зважував кожне слово, усвідомлюючи відповідальність за сказане. Микола Антонович теж не поспішав – справа була не на гріш…

– Ви ж розумієте, Броніславе, що за грошима справа не стане… Ми фінансуватимемо всю передвиборну кампанію, починаючи від рекламних біг-бордів і закінчуючи повноцінним калорійним харчуванням кандидата, – не дуже вдало пожартував мер. – Головне, аби людина була стовідсотково своєю, непродажною… Ви ж бачили перелік отих недоробків, що зголосилися балотуватися… Цікаво, на який відсоток голосів вони сподіваються?.. Та й взагалі… Їхні шанси прирівнюються нулю…

– Чекай, чекай… Ти не поспішай із висновками. Без певної підтримки і волохатої лапи у держапараті ніхто власну кандидатуру висунути не наважився б, – Броніслав Всеволодович наче випірнув із роздумів… – А те, що потрібна своя людина тобі на заміну – цілком вірно.

– Ну от бачите… І ви так само маєте в цьому неабияку зацікавленість… Я чув, плануєте вкласти чималі інвестиції у якість новітні виробничі технології?

– Безумовно… Щоправда, ті інвестиції не є персонально моїми, а належать компанії, отже подальшу їх долю ми вирішуватимемо враховуючи спільні інтереси, чи не так, Максе?.. До речі, Макс Фішбейн є одним з акціонерів і, я б сказав, одним із найвпливовіших акціонерів, – старий лис хитро мружив око, а Макс легенько вклонився, стверджуючи таким чином свою причетність до кампанії. – До речі… А чим погана кандидатура для міського голови?.. Що гріха таїти, ми планували собі у перспективі депутатство, але… Якщо нам потрібен надійний незрадливий мер, то кращого за Макса нам не знайти.

Макс занімів… Такого оберту подій він не очікував. І щодалі розгорталась полеміка, то чіткіше він розумів, що втрапив у халепу. А тим часом компаньйон продовжував яскраво розмальовувати всі його достоїнства й переваги:

– Зваж сам, Миколо Антоновичу… По-перше, кандидат має бути молодим, аби йти в ногу з часом, так? – Броніслав Всеволодович загинав пальці, перераховуючи обов’язкові вимоги до майбутнього голови… – По-друге, він повинен бути заможним, аби виборці потім не нарікали, що, мовляв, пішов у мери, аби нажитися… Та– а-к… Це ми маємо… Окрім всього, мер має мати належну освіту, економічну, приміром, як у Макса, а не гуманітарну чи там акторську… У нас тут не Америка, і ми не Рейгана обираємо, так?

Микола Антонович схвально хитав головою і не перебивав… Тим часом Броніслав продовжував:

– Звісно ж, бездоганна репутація – теж важливий фактор… Про Максові професійні здібності я як багаторічний його компаньйон можу позитивно свідчити з повною відповідальністю…

– А що скажете про надійність майбутнього голови як сім’янина? Ви ж розумієте, що мер має бути бездоганним у всьому, – схожий на вікінга Микола Антонович допитливо придивлявся до Макса, наче зважував, чи може цей чоловік із відшліфованими до блиску нігтями та бездоганно припасованою до комірця краваткою по-справжньому когось любити. – Зрозуміло кожному дурневі, що преса перемелюватиме на борошно всі подробиці і пікантні деталі особистого життя кожного кандидата… Публічність – неабиякий тягар…

Макс похолов… Він вичікував, що відповість на це Броніслав Всеволодович…

Пауза була короткою, і мер її не помітив. Броніслав Всеволодович залишився незворушним і, подивившись тому просто увічі, впевнено відповів:

– У Макса чудова дружина. За фахом вона лікар і окрім всього – сирота… А от з дітками вони чомусь не поспішають… Я давно казав, що час попрацювати не лишень над зміцненням капіталу, а й над тим, аби було кому його успадкувати. Отже, Макс придбає наразі додатковий стимул для розростання родини, чи не так?.. – Броніслав Всеволодович перевів погляд на Макса, і виглядало це так щиро, що Макс на мить і сам повірив у правдивість почутого, забувши, що насправді не все в його житті так гармонійно…

– От і чудово… – Микола Антонович полегшено зітхнув. – З вашої легкої руки, Броніславе, ми довіримо місто надійній людині. Завважте, я завжди прислухався до вашої думки… Для початку все, що від вас вимагається, це зосередити свою увагу на Максові: підготувати автобіографію, фотокартки, переважно такі, де він у колі сім’ї, аби виборці повірили у щирість й доброчинність, і ще ряд дріб’язків, про які я вас повідомлю у робочому порядку, аби розпочати передвиборну кампанію. Бог у поміч…

* * *

…Ми з’ясували шлях, яким Хелена вибралася назовні. На дверях палати, а також на службовому вході до корпусу був спилений замок, а з майстерні, яку необачно забув зачинити Іван, збираючись на ярмарок, зник його кишеньковий різачок. Зрозумілою була також і причина втечі, адже після доньчиних відвідин Хелена завжди впадала у стан надмірного збудження. Єдине, що не вдалось з’ясувати – куди подівся отой викрадений різачок, який знайти так і не вдалося.

…Хелена потихеньку приходила до тями, і вже за кілька днів почала приймати їжу та реагувати на навколишній світ.

Якось, проходячи повз «янгольського», я знову відчула, як і в перший день приїзду, що за мною хтось спостерігає. Підвівши голову догори, я побачила там Хелену. Вона стояла, притулившись до заґратованої шиби, і дивилася на мене. Той погляд вразив: у ньому не було ненависті, люті, бажання знищити. Хелена просто дивилася, вивчаючи, і, здавалося, вона всміхається. І тут у голові майнув здогад: Хелена усвідомлює все, що з нею трапилось! Я стояла, приголомшена несподіваним відкриттям і, наче схаменувшись, підвела знову догори погляд: постать незворушно завмерла. Невідомо, що мною керувало в ту мить, та я чомусь не відвела очей і неочікувано для самої себе помахала їй по-приятельськи рукою…

* * *

Наші нічні походеньки чагарниками таки далися взнаки. Я відчувала, що слабну, хоч і намагалась не подавати вигляду – героям не личить здаватися. Всі дивилися на мене з особливою пошаною, не кожному довелось бодай раз у житті врятувати людину від смерті. Отой безлад, яким супроводилась Хеленина втеча, відсунув на задній план навіть незрозумілу поведінку Анці – про неї всі забули. Дивакуватість дикої сільської кухарки була ніщо в порівнянні з подіями, що відбувалися в останні дні. На третій день після усіх перипетій я зрозуміла, що не можу встати з ліжка, а мокра подушка свідчила про високу гарячку.

Дмитро Михайлович від мене не відходив. Змочував щоразу ряднину в оцтовій воді і прикладав на палаюче чоло компреси. Дядько Степан розпалив грубку і повсякчас стежив за тим, аби тепла у кімнаті було достатньо, встигаючи при цьому скрушно приговорювати:

– Казав ім, же неє чого панікам по ночах лісами шастати. Але видите, якоє тото варошськоє, тендітноє, – надто не нарікав, добре розумів, чим могло все скінчитися, якби не я.

Баба Галька носила з кухні тепленьке молочко і свіжі палачинти [38]38
  Палачинти – млинці (діал.)


[Закрыть], так само просто, зворушливо, приказуючи:

– Треба їсти, дитино, навіть коли не хочеться, бо інакше цілком ухлянеш [39]39
  Ухлянеш – зів’янеш (діал.)


[Закрыть]. Їдєння дає силу…

Анця на очі не з’являлася, і я пояснювала це заклопотаністю на кухні. А ще може сором’язливістю, спричиненою недавнім інцидентом. Утім, я не мала сили навіть оте осмислювати – під вечір ставало гірше, і Дмитро Михайлович, подаючи, мов малій дитині, з ложечки ліки, вкотре обережно намагався переконати мене у недоцільності перебування взимку у «Притулку»:

– Я безмежно ціную, Даро, вашу відважність, проте вам буде важко тут… Горяни звикли. У них генетично закладено імунітет до карпатських морозів та вологого клімату. Вони навчені керувати власним організмом, чого не здатна зробити людина, що потрапила сюди випадково… Вони знаходяться у цілковитій гармонії з природою, що їх оточує, – зиму перечікують, наче ведмеді у барлозі, аби до весни набратися сил і з першими теплими промінчиками сонця прокинутись зі сплячки…

Він по-доброму, як батько у дитинстві, коли я захворіла на ангіну, примостившись поруч ліжка на низенькому ослінчику, тримав мою руку в своїй і гладив. Я, заплющивши очі, на мить відчула себе вдома, і мені стало безмежно тепло, наче нічого страшного у житті не трапилось і все по-старому: ось я – маленька, ось мама, котра тихесенько, аби не збудити хвору, заглядає у прочинені двері, пошепки перепитуючи: «Ну як вона?».

– Все буде добре, – так само пошепки відповідає тато, не здогадуючись, що я не сплю і все чую. – Задрімала нарешті… Ти йди спочинь, я поруч посиджу… Ти ж бо вже сама втомлена, люба…

І сльози котилися по моєму обличчю, і одне-єдине бажання, що існувало в ту мить, аби так було завжди, нехай навіть для цього доведеться все життя хворіти на ангіну – лишень аби найрідніші люди були поруч…

– Ви плачете, Даро?! – лікар стурбовано запитував, вивівши тим самим із марення. Розплющивши очі, я не змогла відразу збагнути, де я є і чому, власне, я тут, а не вдома…

– Даро, вам зле? – він, нахилившись наді мною, притулився устами до чола, незважаючи на те, що поруч лежав тепломір. Те саме робив колись і батько, хвилюючись, що у гарячці я можу не втримати той тепломір, роздавити, і отруйна ртуть викотиться ледь видимими срібними смертоносними кульками назовні. Застивши отак на короткий час, лікар наче спивав з палаючого чола жар, а я ледь чутно шепотіла:

– Ні, Дмитре Михайловичу, мені добре… Ви навіть не здогадуєтесь, як мені зараз добре…

Лікар, не розуміючи, про що йдеться, і гадаючи, що у мене типове марення, розчулено вертався на ослінчик і довго сидів нерухомо, боячись порушити навіть подихом мій тимчасовий спокій. Я розплющила очі серед ночі, коли годинник на стіні показував третю. Дмитро Михайлович, не поворухнувшись, як здалося, за весь цей час, дивився на мене і думав про щось своє. У тому погляді був такий незбагненний щем, що стало чомусь соромно: і за безглуздість мого нездужання, і за чуйність у його піклуванні про мене, і за розуміння власної зайвості у його житті… І я наважилась запитати про те, що не давало мені спокою з першого дня приїзду…

– А ваша дружина… Вона давно… померла?..

Лікар аж здригнувся з несподіванки, не помітивши, як я прокинулась. Я встигла вже пошкодувати про власну нетактовність, проте, трохипомовчавши, він відповів, наче ми щойно відновили незадовго до цього припинену розмову:

– Я, Даро, із самого початку знав, що вона помре… Ми йшли до шлюбу, усвідомлюючи, що робимо, адже рак вважався цілком невиліковною хворобою… Ставалися виняткові випадки, та загалом… Вона мріяла мати дітей, знаючи, що хвороба не дасть їй стати матір’ю. Все, що я міг їй запропонувати, – себе, свою увагу, свою любов… Та попри все вона помирала щасливою, адже лікарі, визначивши діагноз, врочили їй найбільше рік, а ми, крім фатально обіцяного року, прожили разом ще одинадцять… Вона повсякчас дякувала Богу (до останнього подиху) за те, що подарував їй таке неочікувано довге щасливе життя… Їй було стільки ж років як вам, Даро… З того часу я не зустрічав людини, котра б так щиро і самозречено любила життя…

Я мовчала… Не тому, що забракло слів для втішання… Та й слова ті лунали б доволі безглуздо за збігом стількох років… Я роздумовувала про мізерність та умовність труднощів, котрі нас оточують, займаючи дорогоцінний життєвий простір і час. Похапцем, неощадливо, марнотратно розмінюючи дні, мов безвартісні мідяки, ми навіть не усвідомлюєм справжньої вбогості і обмеженості того, що залишилося… І те, що час має властивість протилежну від накопичення, теж не усвідомлюємо. Той, як чарівний гаманець, що несподівано втрачає казкову здатність докладати в себе більше, аніж хочеться. А потім глип – а там порожньо… І я несподівано піймала себе на думці, що безмежно заздрю тій жінці, котра любила життя як ніхто інший, маючи набагато вагоміші причини, аби його зненавидіти. Вона жила в любові, пішла в любові і залишила по собі довічну любов…

* * *

– Ти розумієш, брате, в яку халепу я втрапив?.. Це вже не гра у зраджену дружину й покинутого чоловіка… Наразі на карту поставлено все: моя репутація, кар’єра, майбутнє, врешті-решт, – сповитий у простирадло Макс розлігся на широкій зручній канапі передпокою приятелевої добротної зі зрубу лазні… Терпкий запах моху, що вибивався зпоміж кругляка, дурманив голову… Кухоль з пивом пітнів від перепаду температури поруч на громіздкому дубовому столі, начебто очікував, що його господар ось-ось втопить у ньому горе… й справді, не встигав той порожніти, як довгонога, ледь повнолітня служка Мирося, у короткому фартушку, розпашіла від жару, та попри все всміхнена й привітна (згідно із обов’язками) вже підносила інший кухоль.

– Бо ти, бля, сам у всьому винен… Я відразу казав, що твоя Дара того… пришелепкувата трохи, – цілком голий, якби не коротенький рушник, зачеплений під пузом, Сьома, Максовий друзяка з дитинства з кримінальним минулим і заміським захованим від людської цікавості сьогоденням, знаходився завжди поруч, коли Максові було важко. Крім Сьоми Макс не звірявся нікому, і зазвичай оті години взаємної довіри відбувалися саме тут, у приятелевих володіннях з невеличким озерцем, що кишіло карасями, та затишним мальовничим мотельчиком, куди впливові люди залюбки привозили любасок подалі від людського ока…

– Ти ж міг вибрати собі будь-яку тьолу, котра кружляла б навколо тебе, як пава, і не розтуляла рота до кінця життя… Ні, тобі подавай інтелектуалку, ексклюзив… От і маєш тепер… Миросю, йди но сюди… Почеши таткові спинку… Отак… – і вдоволений хмільний Сьома підставляв слухняному дівчиську розчервонілу рябу від татуювань спину. – Тьола має бути слухняною і покірною, і знати своє місце у житті, от як Мирося… І не створювати зайвих проблем…

– Не врубився ти, братан, бачу, ще й досі…

Макса ніколи не дратувала блатна розпущеність приятеля, та наразі він відчував, що вперше за довгі роки прив’язаності вони не розуміють одне одного:

– Я обирав собі для життя не тьолу, а дружину… Жінку, котру я любив і з котрою збирався провести останок днів… А тьол і без того вистачає – он, куди не плюнь, самі моделі… Саме такі, як тобі треба – безсловесні й безвідказні…

– Ну знаєш… – Сьомі глибина думок і почуттів була недосяжною, тому він не надто збагнув сутність Максової трагедії… – Раз така фігня, то їдь до неї, падай на коліна, проси пробачення, ридай, сповідайся, кайся, катуйся… Що ще роблять зазвичай закохані мудаки?.. Словом, принижуйся… Так чи інакше тобі доведеться зараз це все робити – ти ж у нас незабаром великим політиком станеш!.. А політикам не личить, аби від них жінки втікали і переховувались по психушках… Словом, попав ти, братан… Якщо ця інформація потрапить до журналістів, то не бачити тобі крісла мера, як мені легального бізняку, січеш?

Макс добре все «просікав», і погляд його все хмурнішав, а чуйна до чужого горя Мирося вчасно замінювала спорожнілий кухоль повним.

– Слухай, брате, припиняй киснути… Сьогодні розслабся… Завтра буде новий день… Поїдеш до неї ще раз, перепросиш… Купи їй в подарунок якісь цацки, аби задобрити… Нікуди вона від тебе не дінеться, інтелектуалка йобана… Таких чоловіків, як ти, не кидають, зарубай собі це на носі…

– Її цацками не купиш, Семене… Вона інакша… І найдивніше те, що за стільки років я так її і не розгадав…

– Слухай, поки ти розгадуватимеш свій ребус, життя пролетить, що й не встигнеш схаменутися… А тут дивись, які екземпляри водяться, і зовсім поруч, варто лишень руку простягнути, – поглинаючи тваринним поглядом Миросині пружні сіднички, нап’яті коротесеньким халатиком, Сьома просовував свою грубу червону долоню їй поміж ноги і вдоволено гиготів.

– Ти дивися, вона вже цілком мокра, якраз така, як нам треба, – і легенько відштовхуючи Миросю від себе до Максової канапи, великодушно приговорював: – йди до дядька, маленька, ми з тобою завжди встигнемо це зробити, а йому потрібна невідкладна допомога… Візьми йому у ротик, так як ти це таткові робиш. Все одно, Максе, нащо тобі та інтелектуалка, я не можу збагнути, хоч убий…

* * *

Наступного дня Дмитро Михайлович відлучився до міста, доручивши догляд за мною Любаші. Дядько Степан вправно кочегарив, а мені стало трохи веселіше, хоч я розуміла, що оте полегшення знову зміниться під вечір гарячкою. Від’їзд лікаря був доволі несподіваним, принаймні вчора про це не згадувалось, і мені стало навіть трохи образливо. Пацієнта в непевному стані не покидають, навіть враховуючи, що пацієнт має навики у лікуванні інших. До всього, з пацієнтом налагоджено дружні довірливі стосунки. Отак я жартівливо картала Дмитра Михайловича за несподіваний від’їзд, хоч сама чудово розуміла, що мені просто часом його бракує.

Любаша старанно виконувала лікареве доручення, і попри компреси, розтирання ніг та всеінше, чим супроводжується боротьба з застудою, не стуляла рота. Вона сумувала в «Притулку» за товариством і, будучи говіркою та метушливою, давала волю емоціям, що навіть моя тимчасова безсилість не стала їй на перешкоді.

– Ой, Даринко, яка ж ви молодець, що залишилися нам на допомогу! Я добре знаю, як це важко – потрапити здалеку у чужий край… Я ж і сама не місцева, то я заміж за гуцула вийшла. Ото він і притягнув мене сюди у глухомань… Я – східнячка сама, у нас там, самі знаєте, «степь да степь кругом»… А оце сюди як приїхала, то одразу з незвички аж злякалася – куди око не кинеш, всюди гори, – Любаша смішно змішувала місцеву говірку з незвичними для гірської місцевості східняцькими слівцями… – Але, знаєте, я і рада, що втекла свого часу, бо у нас мужик все нетрібний пішов, більше горілку п’є, аніж працює… А тут народ роботящий, не балуваний… От і мій (хитро примружилась, згадавши про чоловіка) все життя горбатиться – від заробітків до заробітків. А якби дома сидів, мене на таку роботу не пустив би… Я ж тут днюю і ночую, а гуцули знаєте які – жона має вдома сидіти і на мужа молитися… А я за свого і так молюся – хоч тут, хоч дома, бо він у мене дуже добрий, правду вам кажу… Уже тридцять годков разом, а не нарадуємось одне одному… І хату он яку поставив!

Я всміхнулася – надто зворушливо літня жіночка відгукувалась про власного чоловіка. Явстигла помітити, що горяни здебільшого скупі на похвалу. Суворе життя навчило їх бути стриманими та мовчазними. Тому щирість та безпосередність довірливої східнячки викликали симпатію. А та тим часом, не вгамовуючись, заварювала лікувальний чай:

– Я от не знаю, як вас наважився муж відпустити – молоду, ще й до того ж красуню, – у таку глухомань… Тут молодій жінці не місце… Самі бачите – одні пенсіонери за хворими доглядають. Молодняк сюди ні пряником не заманиш, ні батогом не приженеш. Приїжджало, правда, кілька практикантів, але втікали так, що лишень п’ятки їм блисли… Доста було лиш Хелену нашу побачити… Хоч я особисто до неї добре ставлюся, навіть деколи люблю… Вона просто нещасна дуже… В любові обманулася… Попадаються ж комусь на путі виродки, через яких потім бідні жони в псіхушку попадають… Не всім так таланить, як мені… Вам меду покласти чи цукру в чай?

Любаша підносила до ліжка тацю з паруючим відваром, і я, вмощуючись на подушках, голосно сьорбала духмяний окріп.

– Це вас швидко на ноги підніме… Цьому рецепту мене бабця покійна навчила, Царство їй небесне… Вона у нас знахаркою була, всю дєрєвню лічила. Тут у горах теж знахарі є, але я їх чомусь боюся… Вони темні якісь, від них як добра, так і біди чекати можна… І приворожать, і наворожать, не приведи Господи. А моя бабушка лиш добро людям робила. А як преставилась, усеньке село прийшло у останній путь її провести. А після того людей удвічі більше вмирати стало – лікувати було нікому… То вже зараз є антибіотики всякі, що людину і з того світу можуть витягнути, а тоді ще медицина, як то кажуть, була безсильна, – Любаша доброзичливо розсміялася власній дотепності. – А трава – то небезпечна штука… Все залежить від того, хто її збирає і для чого. От візьмем, приміром Степана, – Любаша кивнула у бік вікна, за яким Пішта-бачі дбайливо викладав рівною купкою дрова. – Той у горах кожну рослину знає. Ви ж бачили пучки різнотрав’я, що у вас на стропах сушаться. Ви собі завжди відірвіть жменьку – і в чай… Сто літ житимете… йому довіряти можна, він добре знає, де чебрець, де м’ята, де конюшина росте. І знає, яку траву коли збирати треба, аби не втратила лікарські властивості… А от Анця хрома, коли йде за травою, то кожен чудується, бо та ходить вишукувати вовчу ягоду, плавун, чемерицю чи інший дурман. А це лише для того, аби приворожити когось або на смерть наклясти. Степан давно її застерігав, що лікареві розкаже, а та лиш глипає у землю з-попід своєї хустки… До добра таке діло не доведе… А я, приміром, точно знаю, що вона тоді на кухні робила, коли Хелена втікла. Мені ж Стьопа розказав, як її найшли…

Я зайшлася при цьому кашлем від несподіванки, а Любаша, наче й не помітивши мого здивування, вела собі далі:

– То вона за дохтором шпіонить, як на духу вам говорю. Я вже много разів бачила, як вона бабу Галю додому в село проведе, а потім лісочком, щоб у очі не кидатися, назад вертає. І все під дохторовими вікнами ошивається, а як ні, то з кухні спостерігає, що кругом діється… Мені то все добре з «янгольського» видно. Я там як тільки своїх «янголят» повкладаю, так зразу до вікна, на бойовий пост. Вона за дохтором слідкує, а я – за нею. По всьому видно, шо вона в нього влюбилася… Тільки де ж це видано, шоб хрома гуцулка на інтелігентного городського ученого та ще й вдівця око положила? Смішніше не придумаєш.

Любаша на хвильку спинилася, аби передихнути і вгамувати хвилювання, і я тим часом всти– гла вставити словечко:

– А чому ж Дмитру Михайловичу все не розповісте? Це ж справді може добром не скінчитися…

– От і я кажу Степанові: «Давай розповімо». А він мені каже на це: «Навіщо, Любашо, лікареві такі дурниці верзти? Він є поважний учений чоловік і на простолюдинські витребеньки чи забобони не зважатиме. Більше того, гадатиме, що з глузду старий з’їхав. Бо так кожен би подумав, подивившись на пришелепкувату Анцю». Ну і про це ми більше не говорили…

Любаша, задоволена тим, що виплеснула наболіле, забрала в мене порожнє горня і, дбайливо підправляючи ковдру, стріпнула рукою:

– Та шо це я вам говорю… Вам спочивати треба, а не мої байки слухати… Після чайку гаряченького зігрілися, а тепер трошки подрімаєте, спочинете і на завтра вже майже здорові будете… А я до своїх «янголят» збігаю, – і Любаша, обережно зачинивши двері, подріботіла до «янгольського», дружньо помахавши услід рукою дядькові Степану. Вони були у гарних приятельських взаєминах, до того ж їх об’єднувала спільна таємниця, котра віднині стала вже й моєю…

* * *

Я прокинулась, коли за вікном стемніло. Справді відчувала полегшення і хотіла подякувати східнячці-цілительці за чудодійний напій. Любаші в кімнаті не було. Натомість біля ліжка на ослінчику, де Дмитро Михайлович провів напередодні цілу ніч, сидів… Макс. Сам лікар стояв біля вікна і мовчки вдивлявся у обважнілу від темряви Соковицю. По кількості недопалків у попільничці було зрозуміло, що мого пробудження чекали доволі довго. Не виказавши нічим здивування, я вирішила розрядити гнітючу мовчанку:

– Я розумію, Дмитре Михайловичу, що саме вам маю завдячити несподіваним відвідинам? І не ліньки було заради цього до міста їхати…

– Даро, припини. Дмитро Михайлович вболіває за твоє здоров’я так само, як і я. Достатньобавитись у дитячі ігри. Я заберу тебе додому, а навесні, якщо ти так хочеш, привезу назад. Будеш тут ціле літо, наче на курорті, – Макс говорив переконливо, але наразі я не надто прислухалася – мене більше розхвилювала лікарева зрада, ніж чоловіковий приїзд.

– Нарешті я допетрала, Дмитре Михайловичу, як вам це вдалося: ви ж отримали від Макса номер його мобільного! Отож, пророчими ваші слова були: «Бійтеся наслідків!». А наслідки – ось вони, не за горами… А я вам довірилась…

– Я зробив це для вас, Даро, виключно з гуманною метою…

Проте Макс не дав Дмитру Михайловичу договорити:

– Припини блюзнірство. Про тебе піклуються, а ти звинувачуєш когось у зраді. Ми вдвох вирішили, що вдома видужати буде легше. Дмитро Михайлович пояснив мені, що ти насправді потрібна клініці. Я розумію це, тому ти обов’язково незабаром повернешся. Я вмію дотримувати слова.

Я слухала Макса і не могла повірити почутому:

– Отже, я бачу, ви хутенько знайшли спільну мову поза моєю спиною! – я надто жваво як на хвору підвелася з ліжка і, спершись ліктями на подушку, рішуче зробила офіційну заявку. – Я нікуди не поїду… З наступленням морозів у «Притулку» з’явиться не один хворий (я маю на увазі застуду). Робочих рук знадобиться вдвічі більше, – я повернула голову до Дмитра Михайловича.

– Чи ви гадаєте, що здатні будете всіх вилікувати самими відварами Любаші, котра мене сьогодні, до речі, поставила на ноги? Ви, Дмитре Михайловичу, краще поклопотали б перед ним (кивнула на Макса) про медикаменти та все необхідне для зими, він же у нас (тут я скорчила іроничну гримасу) бізнесмен великий, а ви турбуєтесь про те, аби мене позбавитись… Дотепно, що й казати…

Лікар безпомічно розвів руками, мовляв, самі бачите, попереджав, що важко буде з нею порадити.

– До всього, – не вгавала я, – мені значно краще, я практично здорова і за день-два приступлю до роботи, завдяки чуйним працівникам «Притулку», котрі ні на крок від мене не відходили…

Макс благально дивився на мене. Він до кінця не міг збагнути моїх вчинків, мотивуючи все скоєне незначним психічним розладом. І коли лікар вийшов надвір, аби залишити нас удвох, розпочав розмову зі мною, наче з хворою:

– Даро, вертайся додому, прошу (всесильний, гордий, незворушний Макс щось просив!!!). З мене люди потішатимуться, мовляв, дружина втекла, та так, що знайти неможливо… Даро, якби хтось довідався, що я насправді знаю, де ти є та не можу тебе забрати, підняли б мене на кпини і мій авторитет був би безнадійно втрачений…

Макс ледь не плакав. Нечасто мені доводилось бачити чоловіка таким безпомічним, але почуте зачепило мене за живе.

– Так ось чому ти наполягаєш на моєму поверненні!!! Тобі просто соромно перед гоноровими друзяками, котрі тримають власних дружин біля ноги, немов тренованих слухняних цуциків! Ні, Максе, додому я не повернуся. Принаймні тепер, коли я конче потрібна тут. І ти чудово усвідомлюєш, що я не з тих, кого можна примусити силоміць щось зробити.

– Знаю, Даро, знаю. Ти у мене не така, як усі. Тому прошу, а не примушую.

Макс підвівся, і лишень тепер я мала змогу як слід його роздивитися – вперше після кілька-тижневої розлуки. Він став наче вдвічі менший, з могутнього красеня перетворився у пригніченого розгубленого чоловіка. І я хотіла, аби він негайно пішов, бо ще мить і ладна була зламатися.

– Максе, йди… Я дам тобі знати, як щось потребуватиму…

Він постояв нерішуче, а потім нахилився наді мною і по-батьківськи, як нещодавно лікар, поцілував у чоло. Мені вдруге за останні два дні кортіло розплакатись – навзрид, по-дитячому. І вже в дверях, він обернувся і таки наважився сказати найголовніше: