Текст книги "Притулок"

Автор книги: Вікторія Андрусів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Облиште комедію… Я – не батько, і мене істерикою не проймеш, – Макс неочікувано рішуче підступив до неї впритул і, взявши її панцироподібні рученята у свої випещені з відшліфованими до блиску нігтями довгі пальці, сказав: – Відтепер я беру над вами опікунство… І жодних комедій ви більше не влаштовуватимете. Домовились? Треба привчити себе до думки, що ви вже не розбещена, переконана у власній недоторканості дитина, а зріла і приваблива жінка… Хоча…

Дівчина не зводила погляду з Максових рук. Уперше у житті до неї торкнувся чоловік… Не батько, не лікар, а чоловік, при одному погляді на котрого вона шарілася і розгублювалась ще з десяток років тому… Естер розглядала його руки, як якесь диво… Макс помітив це, проте руку не відвів…

– Можна, я буду називати вас так, як тато, по-домашньому, Манюнею?.. Якщо ви… ти… не проти. – Макс підніс її пальчики догори, наче заводив у танок, і легеньким доторком залишив на них невагомий поцілунок…

Манюня не відповіла. Одним порухом голови дала знати про згоду… Вона не мала сили пручатися, наче потрапила у потойбіччя… Тим потойбіччям став для неї Макс…

А в понеділок вранці Макс вже слухав повідомлення від Броніслава Всеволодовича, яке той залишив на автовідповідачеві:

– Доброго дня… Щось новенького, Максе?.. Слухай, така справа… Мав розмову в мерії… Незабаром вибори… Треба посадити свою людину у міську раду… Як ти щодо депутатства?.. Кращої кандидатури я не бачу… Зайди, перетремо… І ще… Як матимеш хвилинку часу, навідайся до Естер… Так, по-панібратськи… Чайку попити, потеревенити… Вона особисто просила… Тож не забувай… До зустрічі…

І не встиг той натиснути клавішу «кінець розмови», як телефон знову роздирав повітря пронизливим зойком. Телефонувала Славка.

Чого вона хоче?.. Після останньої розмови, що ледь не закінчилась побоїщем, вона не нагадувала про себе. Макс вагався – стерво добряче в’їлося йому в душу. Телефон вперто не замовкав, і довелось озватися: він розумів, що отак запросто вона не відчепиться…

– А ти не поспішаєш брати слухавку, – її голос улесливо муркотів, начебто нічого й не трапилось… Максові аж мурашки пробігли спиною від жіночої підступності.

– Що трапилось? – він намагався взяти себе в руки.

– Та так… Нічого… Просто хотіла запитати, чи тебе вже не цікавить, де знаходиться твоя бла– говірна?.. Втім, може ти й правий… Косоока неторкана кралечка буде набагато слухнянішою і поступливішою… Просто молитиметься на тебе… І з татусем знайдеш порозуміння… Розумний хід… Я давно тобі про це казала…

«От сучка…», – Макс заводився не на жарт… Вже пронюхала про його суботній візит… Але звідки вона може знати, де знаходиться Дара?!! Втім, нема чого дивуватися… На те вона і стерво, аби знати все і про всіх.

– Отже, ти хочеш сповістити мені щось важливе?

Славчин голос просочувався крізь простір скрадливим облесливим трунком, начебто на– впомацки прицілюючись, куди найболючіше вжалити:

– Максе, не будь наївним… Ти добре знаєш, що будь-яка інформація має певну ціну. Безкоштовним буває лиш сир у мишоловці…

Макс ладен був її розчавити і ледь стримувався, аби не жбурнути телефоном об стіну:

– Добре. Я зрозумів… Скільки ти хочеш?

– Максе, Максе… Ти, бачу, зовсім із глузду з’їхав… Як ти можеш оцінювати нашу давню дружбу в грошовому еквіваленті?.. Розчарував ти мене, Максе…

– Чого ж ти тоді хочеш?! – загарчав, бо ж уривався терпець.

– Невже не зрозуміло? Втім, я давно здогадувалась, що ти не є насправді таким метикуватим, якого з себе вдаєш. Отже… Я допомагаю тобі знайти дружину, і тим самим збутися цілковитої ганьби серед колег і друзів, а ти… поновлюєш необдумано обірваний контракт зі мною на співпрацю.

У слухавці на якусь мить запанувала мовчанка. Славка, зачаївшись, як пантера, готувалася до вирішального стрибка.

– Ну ти і блядь… – все, що спромігся вичавити з себе ошелешений Макс. І, вимкнувши телефон, перервав розмову. Та вже за кілька хвилин, збитий з пантелику власною безвихіддю, набирав Славчин номер:

– Слухай, я погарячкував… – Пусте… Я звикла… – Гаразд. Я згоден… Тим більше, що твою посаду ще ніхто не зайняв…

– Я завжди була переконана в тому, що ми вміємо знаходити спільну мову… Отже, я завтра починаю працювати?.. Супер… А щодо дружини… Ти організуй нагляд за колишнім своїм водієм, він з нею контактує. Що означає – як контактує?.. Це вже ти сам розберися – як контактує. Вона давно могла бути вдома, якби ти був бодай трохи кмітливішим… Теж мені – покинутий герой-невдаха… Без мене не здатен і кроку ступити… Тож цінуй.

Макс якийсь час ще дивився на замовклу слухавку, наче очікував звідти додаткової інформації, і, поступово оговтавшись, викликав до себе секретарку:

– Корнеліє Володимирівно, у нас значаться в особових справах адреси колишніх працівників?.. От і чудово… Знайдіть мені домашню адресу Георгія Суханова… Так… Терміново!

* * *

Наступного тижня Гоша знову запланував поїздку в «Притулок». Цього разу він почувався набагато впевненішим: по-перше, знав, куди їде, по-друге, вірив, що його там чекають. У пам’яті досі бриніли радісні нотки, якими супроводжувався його перший приїзд…

Дара, Дара… Він віддав би все на світі, аби почути оті слова знову й знову… Якби вона тількизнала, яким теплом зігріла його душу. Адже ота душа лишень зовні здається зашкарублою, а насправді тендітна, мов у дитини… І почуття його до Дари світлі й щирі… Скільки років служив їй вірою та правдою, нічим не зрадивши свого по– таємного захоплення цією незвичною жінкою… Ні словом, ні поглядом, ні жестом не видав себе… Ще б пак, він же звичайнісінький водій, наймана робоча сила, раб, а вона – королівна… І що їй до простого провінційного пацана, що, отримавши водійські права, подався до великого міста, аби «заколочувати» бодай якийсь гріш.

Макса Гоша поважав, проте повага межувала з осторогою. До Дари ж у нього були зовсім інші почуття… І хто знає, що ним керувало у ту мить, коли він спокійнісінько і з усвідомленням того, що робить, віз її до чоловікового офісу: обов’язок будь-що догодити господарці чи дати їй можливість бодай раз відкрити очі на реальний світ… Гоша знав одне: якби Боженько подарував йому таку дружину, як Дара, він молився б на неї, як на святий образ, ціленьке життя… Те, чого не робив, як вважав Гоша, її законний чоловік…

Поклавши велику спортивну сумку з гостинцями в машину, Гоша втиснувся з блаженним виразом обличчя у салон і вирушив у напрямку до об’їзної.

Він навіть не помітив, як услід за ним, на безпечній відстані аби не викликати підозри, рушив старенький, синій «Фордик», на задньому сидінні якого незграбно скоцюрбився Макс: звиклий до комфорту, він почувався дуже незручно у тісному салоні. Проте справа вимагала конспірації. Макс без зайвих вагань, давши настанову новому водієві, вперся поглядом у автомобільну шибу, налаштовуючись на незвичну кількагодинну мандрівку з невідомим для нього кінцем.

А Гоша летів, немов на крилах, і помітив за собою старенький «Форд» вже тоді, коли, повернувши з траси, потрапив на просілкову дорогу. Оминувши сільську автостанцію, він бачив, що схожа на його цурбак машина повернула вслід за ним прямісінько у напрямку «Притулку». Та яка йому була справа до чужих відвідувачів, коли він добре знав, що на нього чекають…

Пригальмувавши біля зачинених воріт, Гоша неквапливо випхався з машини і міркував, як викликати Дару.

Тим часом за його «дев’яткою», ледь не впершись у бампер, спинився і «Форд». Байдуже ковзнувши поглядом по прибульцях, Гоша несподівано побачив знайоме обличчя…

Пересвідчившись у тому, що перед ним не будь-хто, а саме Макс, вся його могутня статура обм’якла і стала схожою на величезного напханого ватою пупса. Всередині наче щось обірвалося.

Гоша стояв, занімівши, і не міг відвести очей від боса, котрий, витиснувшись з тісного салону, мовчки простував до нього. Те, що робилося у Гошиному серці в цю мить, неможливо описати…

Отже, він сам привів Макса сюди?! Став ниточкою в клубочку, що, мов у казці, котився собі й котився, і докотився аж до дуба з чарівною скринькою… Чому одразу не здогадався про можливі наслідки? Адже помітивши за собою автівку, міг збагнути, що для цього краю землі автотранспорт на дорозі є такою ж дивиною, як фура з кіньми на міському проспекті…

Макс підійшов упритул до свого колишнього водія, розгубленого і безпорадного, неначе впійманого на місці злочину. Той очікував усього. Лишень не того, що трапилось насправді.

Ледь сягаючи, попри переконливу статуру, до Гошиного плеча, Макс несподівано відвів на повний замах руку, стиснену в кулак, і з усієї сили заюшив велетню у обличчя…

З-під носа тоненькою цівочкою потекла кров, а Гоша, неначе кам’яна брила, стояв незворушно, не промовивши ні слова. Він не підвів руки. Не мав права… Гоша, котрий одним-єдиним порухом пальця міг стерти будь-кого з лиця землі, навіть не ворухнувся. Натомість приречено схилив голову, усвідомлюючи справедливість покарання. Незважаючи на звільнення, перед ним стояв його бос, його шеф, керуюча інстанція… Він не наважився навіть витерти буру цівочку, що проорала собі шлях з-під носа до куточка рота і далі, цяпкаючи просто на чистесеньку, бездоганно випрасувану святкову сорочку.

– Отже, ти з нею заодно?! – Макс не відводив погляду від кривавого струмочка на Гошиномуобличчі, неначе милувався власним витвором. Він зусиллям волі взяв себе в руки, гамуючи бажання перетворити оте по-дитячому безпорадне обличчя на суцільний синець.

– Я просто виконував її побажання… – Гоша нарешті повернувся до тями. Втім, виглядало це доволі непереконливо.

– Ти, бачу, нюх зовсім втратив, переплутавши, чиї побажання зобов’язаний виконувати?!! – здавалось, ще мить, і Макс пустить кулаки в хід.

Та Гошина покірність роззброювала. Усвідомлюючи власну провину, той не вичавив із себе більше ні слова.

– Пішов геть звідси!.. І щоб більше я тебе не бачив. Зрозуміло?! Щоб на крок до неї не підходив!!! – Макс закипав, та в останню мить вчасно спинився. Адже він з’явився тут не для того, аби влаштовувати бійку з колишнім водієм.

Почекавши поки той, витерши нарешті долонею кров з обличчя, сяде за кермо машини і невдовзі зникне за поворотом, Макс спокійно, ніби нічого не трапилось, рушив у бік сторожки, аби з’ясувати, куди, власне, потрапив і де знаходиться бодай одна жива душа.

«Шкода… Добрий був пацан, – подумав про Гошу, коли ковзнув поглядом по статурі нового водія. Той тремтячи сидів за баранкою «Форда», спостерігаючи за сценою «страшного суду». – … Ні в тин, ні в ворота… Чисто недоробок… Гошу він мені ніколи не замінить…»

* * *

– Привіт, згубо, – чоловік випивав мене очима.

Він вирішив бути твердим і незворушним, проте, побачивши мене, просту, без макіяжу та прикрас, із по-школярськи зібраним у хвіст волоссям, втрачав на очах оту незворушність.

Дядько Степан, відгукнувшись на Максове прохання покликати Дару Фішбейн, стояв поруч і зацікавлено спостерігав за всім, що відбувається. Він і гадки не мав про розправу, що трапилась щойно по той бік паркану.

Ніяковіючи від чужого ока, я рушила за ворота.

– Далеченько ти від мене заховалася… Мабуть, добряче я тобі набрид…

Розпач примушував мій мозок блискавично працювати:

«… Як же так?!! Гоша не міг мене зрадити!!! Може, Ліза?.. Ні, важко у це повірити…» Зрозумілим було одне – добром це все не скінчиться.

– І чим же обумовлена така разюча зміна інтер’єру? – Макс, вочевидь, сприймав все, як недотепний жарт чи банальну жіночу примху, аби викликати до себе увагу… Та спіткнувшись об мій сповнений болю погляд, запнувся.

– Гаразд, не робитимемо з себе блазнів… Даро… Все, що трапилось там, у офісі, це безглузде непорозуміння. Він виглядав дедалі жалюгідніше, з кожним кроком втрачаючи рівновагу…

– Даро, я обдзвонив усі існуючі медичні заклади в області, аби тебе розшукати. Я не міг знайти собі спокою ані на мить…

Я не зводила з нього очей… Не знала, як поводяться зазвичай жінки у подібних випадках… Влаштовувати сцени, як личило б зрадженій дружині, я не вміла… Так само як без остраху й рішуче заліпити банального ляпаса… Все, що я в ту мить відчувала – це оживаючий біль, що трохи притупився за дні перебування в «Притулку»… І як би я не пручалася, заштовхуючи його якомога глибше, він вперто виборсувався назовні, загрожуючи ось-ось розірватися нестримним плачем…

– Не треба, Максе… Наразі це все вже не має ніяковісінького значення…

– Що означає – не треба?!! Чи не хочеш ти мені сказати, що зостанешся тут після всього, що я пережив?!! Невже ти сподіваєшся, що я тебе тут залишу?!! – поволі до Макса поверталась звична впевненість – ніхто ніколи не наважувався йому суперечити.

– Сподіваюсь, не дійде до того, аби я вивозив тебе з цієї богодільні силоміць…

– Ані силоміць, ані з доброї волі додому я не повернусь, – рішуче промовила я. – Невже ти не розумієш, що жити під одним дахом із тобою після всього, що трапилось, я не можу?!

Макс, усвідомивши непорушність мого рішення, ошелешено замовк. Зібравшись поволі з думками, він взяв мене за плечі – легенько, але властно:

– Даро… Що би між нами не трапилось, але ти є моєю законною дружиною. І де тобі наразі бути, вирішуватиму я.

– Давай не вдаватимемося до умовностей. Всі папери, пов’язані з розлученням, я можу підписати тут. Достатньо привезти адвоката, – я рішуче зняла його руки з плечей…

– Ти це… серйозно?!! Ти бодай розумієш, що говориш?!! Яке розлучення?!! Сталося непорозуміння!!! – здавалося, Макс ось-ось розплачеться. – Невже ти не відчула, якою важливою була для мене твоя присутність?.. Я, як ніколи, просив тебе залишитися. Проте спомини про минуле для тебе завжди більше важили, ніж реальність. І цей егоїзм, Даро, породив наслідки…

– Мені треба йти… – на мене не діяв давно відомий психологічний трюк: найкращий спосіб захисту – наступ… Так чи інакше, Макс намагався викликати в мені співчуття. Я зробила крок до воріт, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

– Даро, зажди… Я тебе отак не відпущу… – Макс загородив мені дорогу… – Вислухай мене… Це була звичайнісінька слабкість у період нервового розладу… Невже ти й справді повірила в те, що я міг би проміняти тебе на якесь кабінетне стерво, котре добре вивчило, де та коли вигідно під когось лягти і, вчасно обтрусившись, встати… Окрім всього, ані ти, ані я її більше ніколи не побачимо – я звільнив її наступного дня! (Макс збрехав, не моргнувши оком, зрозумівши, що наразі це останній рятівний аргумент на його користь.)

– І даремно… Хіба можна обходитись так жорстоко з людьми, котрих підпускаєш близько?.. – я завдала останнього нищівного удару, і той потрафив просто у десятку… Не приховуючи відрази, я ступила повз нього, наче крізь порожнину, нібито й не існувало жодного Макса, а лишень знівечене і вщент добите незаперечними реаліями ніщо.

– Ні, Даро, туди ти не повернешся, – ще мить, і він би вхопив мене за руки. Та почувши за спиною кроки, чоловік рвучко обернувся, готовий до самозахисту.

Дмитро Михайлович, дізнавшись від дядька Степана про неочікуваних візитерів, з’явився напрочуд вчасно.

– День добрий, – лікар доброзичливо всміхався, і від тої відвертості Макс знітився – людина в білому халаті завжди викликала у нього повагу. – Бачу, Даро, маєте гостей? От і чудово! Я йду до вас, шановний, тому що хочу подякувати. Так-так, хочу подякувати за чудового спеціаліста, якого нам неочікувано послала доля.

Макс цілковито зніяковів, проте відверто протестувати не наважувався, а лікар тим часом продовжував:

– Ви не можете собі уявити, як нам бракувало допомоги. Ваша дружина – чудовий психолог. Окрім всього, залишити міський комфорт, промінявши його на лісовий прихисток, здатен далеко не кожен. Згодьтеся, цей вчинок гідний захоплення. Я особисто розцінюю Дарин вибір як справжній подвиг, що заслуговує на пошану.

Я з вдячністю дивилася на Дмитра Михайловича, а вщент розгублений і знічений чоловік не знаходив, що відповісти. Він спантеличено переводив погляд з мене на лікаря і, наче схаменувшись, врешті проревів:

– Та ви всі тут, як я бачу, не сповна розуму! Все! З мене достатньо! Залишайся тут, як на те твоя воля. Передумаєш – повідомиш. Головне, пильнуй, аби тобі самій не знадобилася допомога психіатра!.. – рішуче заплигнувши в автівку, Макс злісно, з усього розмаху зачинив дверцята, і машина, ляснувши заржавілим залізом, зрушила з місця.

Ми стояли нерухомо, не в змозі оговтатись і не вірячи в напрочуд безболісний кінець сварки. Немов прочитавши думки, автівка несподівано спинилась і покотилась заднім ходом просто на нас. Загальмувавши за крок до напружених постатей, Макс відчинив вікно та ігноруючи мою присутність, звернувся до лікаря:

– Про всякий випадок, залишаю вам номер свого мобільного… Тримайте ситуацію під контролем…

Недолугий водій рушив, ледь не переїхавши нам ноги. І я не втрималась:

– От йолоп… Де ти взяв отакого лобуряку?..

– Сам не знаю… – автоматично без натяку на іронію відповів Макс.

Щойно синьо-сірий від пилюки «Форд» зник із поля зору, ми з Дмитром Михайловичем переглянулися.

– Не можу в це повірити, – лікар мнув у руках папірець з номером Максового мобільного, – не можу повірити, що наразі обійшлося… Та я переконаний, що це лишень початок… Бавитеся з вогнем, Даро…

Та так чи інакше, першу перемогу було здобуто…

* * *

Життя у «Притулку» текло звичним плином. Удень ми трудилися над заготівлею їстівних запасів на зиму. Вечорами збиралися в їдальні і говорили про найрізноманітніші речі. Я тішилася, що донедавна замкнуті в собі неговіркі пацієнти дедалі більше проникалися довірою до мене, відверто розкриваючи все нові й нові сторінки власного життя. Вже не існувало напруженості, котра напнутою струною бриніла над аудиторією спочатку. Може, нас поріднила спільна праця чи, можливо, вони відчули, що жодної неприязні або зневаги до них я не відчуваю. Заговорили навіть ті, що відверто вороже сприйняли мій приїзд. Жінки, котрі насуплено і з насторогою спостерігали за кожним моїм кроком, приходили радитись у дріб’язкових питаннях, що відтепер здавались їм важливими. Вони до останку не вірили, що я залишуся. А я дедалі більше відчувала, що обростаю родиною…

В неділю у місті мав відбутися ярмарок – свято врожаю. Іван ходив урочистий, наче готувався на сватанки. його дерев’яні сошки вишикувались попід стіною корпусу на загальний огляд, очікуючи хвилини, коли, загорнувши кожну окремо у папір, буде завантажено у лікарський «УАЗ» ик і транспортовано до обласного центру. Дмитро Михайлович нервував: за Іваном треба було пильнувати. Самостійно його не відпускали навіть до села, бо міг зірватися і хильнути зайвого, перебуваючи в стані надмірного збудження. До того ж лікар нерадо покидав «Притулок» у день родинних відвідин – всіляке могло трапитись, проте обіцянки, даної Іванові, змушений був дотримати. І я у товаристві дядька Степана, а також Янка та двох літніх селянок – нянечок Одарки та Любаші, зосталась на ґаздівстві.

Біду ніхто не чекав, все було, як завжди. Відвідувачі тягнулись з клунками, наповненими їжею і теплими речами, супроводжувались Янчом до їдальні і чекали. До Міті, втім, як ще до багатьох, не навідувався ніхто, і той ходив похмурий, шукаючи собі випадкової роботи.

Тимчасово виконуючи обов’язки Дмитра Михайловича, я звітувала відвідувачам про стан хворих, умисно наголошуючи на покращенні. Проте особливо ніхто не допитувався, а, може, просто не вірили в одужання. Я давно зрозуміла, що пацієнтів неохоче забирають, і хворі про це знали також.

Та коли на подвір’ї «Притулку» з’явилися дві жіночі постаті, Янчо помітно сполошився:

– Цього ще нам сьогодні бракувало…

Дрібненька сива жіночка у охайному пальтечку дріботіла, опираючись на руку миловидної дівчинки, в котрої дивилися на світ величезні пронизливі темні очі, вперто когось нагадуючи. У вільній руці вона тримала торбинку з гостинцями.

– Це до Хелени, – Янчо рушив їм назустріч. – Зараз розпочнеться комедія.

Як я відразу не здогадалась – дівча було викапана Хелена: такі ж, як у мами, чорні густі пасма волосся, лишень охайно заплетені у косу.

– Чому?! – я прохально звела очі до неба. – Чому все, що має трапитись найгіршого, припадає на час відсутності лікаря?!

Ми зустріли відвідувачок удвох з Янком. Проте цього разу він взяв «кермо» у власні руки:

– Вам краще відлучитися на певний час… Я справлюся сам.

Я не заперечувала, проте шляхом до власного помешкання зайшла до дядька Степана, котрий напружено спостерігав з вікна за всім, що відбувається на подвір’ї.

– Я знаю, дитино, што маву робити. Всьо буде дубрі…

Хелену вивели попід руки з «янгольського» абияк вбрану і не причесану. На якусь мить вона спинила погляд на старій жінці і зосередилась:

– Мамо…

Жіночка, гамуючи розпач, тремтячими у ру– дих плямочках руками видобувала з кишені хустинку і витирала сльози, що з’явилися у зморщених кутиках очей:

– Хеленко, доню моя, – вона простягала руки до доньки.

Та в цю мить погляд Хелени вперся у дівча, що ховалося за спиною бабусі. Слабкість і страждання на Хелениному обличчі змінилися презирством, і очі, котрі щойно готові були розплакатись, запалали ненавистю:

– І ця тут як тут! Заберіть її від мене, чуєте? Заберіть! – Хелена сіпнулася у бік доньки, та не– дрімаючий охоронець вправно схопив її за руки.

– Курва остання, вилупок зрадливий, байстрюча недоношене, – Хелена скаженіла до безпам’ятства в той час, як Янчо втримував їй за спиною п’ястуки. – Не дасть вона мені спокою на цьому світі! Згинь, чуєш?! Згинь! Не нагадуй мені про нього! – Хеленині зуби скреготіли від люті, а з рота білою піною вибивалася слина.

Янчо насильно тягнув її до корпусу, де Любаша вже готувала заспокійливе. Дівчинка тихенько схлипувала, відвернувшись, аби не бачити, як матір вштовхують у лікарняні двері, а літня жінка розгублено простягала дядькові Степану клунок із гостинцями. Її виплакані до прозорості безбарвні очі випромінювали таку безмежну тугу, що Пішта-бачі не втримався і відвів погляд убік.

– Лем не меригуйтеся [37]37
  Меригуйтеся – хвилюйтеся (діал.)


[Закрыть]… Як Бог розпорядиться, так воно і буде… То і їдьте з Богом, ми самі з нею туй порадимо…

Я спостерігала, як дві постаті – юна та стара, однаково згорблені, розчавлені горем – віддалялися у бік автостанції. Клубок у горлі попустив, давши волю сльозам, лишень тоді, як заховалися за обрієм їхні обриси. Це були єдині з усіх відвідувачів «Притулку», котрі щиро молилися за видужання рідної їм людини…

* * *

Дмитро Михайлович повернувся з міста пізно ввечері. Задоволений поїздкою, він збуджено розповідав про Івановий успіх, про те, скільки охочих було придбати різьбяні сувеніри. Крім того, що вони продали на ярмарку весь крам, Іван отримав багато замовлень і запрошення взяти участь у святі народної творчості, що відбудеться по той бік Карпат, в Яремчі, навесні. Сам винуватець дійства сяяв від задоволення і, відклавши частину заробітку на нові інструменти, залишок урочисто передав у власність «Притулку».

– Бачиш, Іване, а ти хотівісь весь свій талант пропити, – підтрунював дядько Степан.

– Я, Пішто-бачі, не талант пропивав, а усвідомлення того, же хосна з нього никому не є… Запити мож лем горе, а талант не зап’єш нигда у світі, – і вдвох з Дмитром Михайловичем вони крокували до їдальні, аби відкласти до шпайсу привезені з «вароша» гостинці.

– Завтра відсвяткуємо Івановий успіх, треба буде попросити Галину Василівну та Анцю, аби… – лікар відчинив двері їдальні і здивовано вглядався у темряву – звідти донісся ледь чутний шурхіт і перелякано стріпнувся у кутку людський силует… Розгледівши у ньому молоду кухарку, Дмитро Михайлович не міг втримати здивування…

– А ти що тут робиш в такий пізній час? Щось трапилось, Ганночко?

До смерті перелякана несподіваним викриттям Анця не могла промовити жодного слова. Скоцюрбившись у повній темряві під вікном, зачаїлася, мов мишка, проте ховатись було нікуди і запізно. Дядько Степан недвозначно зиркнув на мене, мовляв, «що я вам казав», а вкрай здивований Дмитро Михайлович намагався з’ясувати причину її пізнього перебування в їдальні. Докладно роз’яснити бодай щось Анця не спромоглася і, обхопивши руками голову, осоромлена, ревучи вистрибнула крізь прочинені двері у ніч.

– Ніхто не знає часом, що трапилось? – лікар озирався на нас, проте ніхто нічого пояснити не міг. – У нас туй нині, ге у остросюжетному триллері, – перевів тему Пішта-бачі, хоч сам був сполоханий не менш за лікаря. – До обіду Хелена була у головній ролі, а тепер – оця, – і нам довелось розповісти все, що трапилось вдень, хоч дуже не хотілося псувати лікареві настрій. – Дубрі є то, же ся дубрі кінчать, – зробив глибокодумний висновок Пішта-бачі, поставивши останню крапку у розповіді про Хелениних відвідувачок. Та не встиг як слід ще прийти до тями, як повз подвір’я летіла до нас, репетуючи, Любаша. За нею ледь встигав Янчо, протираючи на ходу очі, напевно, дрімав перед тим.

– Біда, – лементувала перелякана Любаша, – ой біда, Дмитре Михайловичу! Хелена зникла! – медсестра хапала ротом повітря, і, здавалось, їй самій зараз конче потрібне буде медичне втручання – переляк та надмірне почуття провини заважало їй як слід пояснити, як все відбулося.

– Ми дали їй снодійне… Я впевнилась, що все спокійно, задрімала на хвилю…

З уривків нерозбірливих фраз вдалося зрозуміти, що Хелена якимось чином самотужки вибралася з корпусу і зникла у невідомому напрямку. Дмитро Михайлович знав, що в рідкісних випадках, у стані непомірного збудження, снодійне може не подіяти. Проте як Хелена опинилась назовні, залишалося таємницею.

– Не треба панікувати. Треба діяти, – лікар почав миттєво розробляти план пошуку. – Аби не гаяти часу, розділимось на кілька груп. Ви, Любашо, повертайтеся в корпус – кидати напризволяще інших пацієнтів не годиться, інакше здійметься цілковитий гармидер… Ти, Янчу, – лікар ткнув у груди велетня, – біжи будити Мітю – нам потрібна підмога. Ми з ним поїдемо у село, а дядько Степан з тобою піде у ліс – ніхто краще за місцевих у хащі не орієнтується. Псів із собою не беріть – зчинять зайвий галас, а Хелена у такому стані неадекватна.

– Ви, Даро, залишитесь у «Притулку», – рішуче постановив лікар. – Нема чого молодій дамі серед ночі шастати невідомими просілками. Ще й враховуючи те, кого йдемо шукати.

– А я? – про мене, здавалось, забули…

Я образилась. Отже, як залишати мене на призволяще у «янгольському» на цілу ніч, це годиться, а йти на пошуки з усіма – зась. Довго не роздумуючи, я поспішила до свого помешкання за гумаками. І не встиг лікарський «Уазик» відгуркотіти у бік села, як я вже наздоганяла дядька Степана з Янчом, котрі швидко віддалялися в напрямку до Соковиці.

– Ти, дитино, вижу, голову сь стратила, – сварився Пішта-бачі, почувши за собою швидкі кроки. – Повів ти дохтор, абись ся обстала дома. Ко тото видів, оби паніка по ночах лісом бродила. Ще ся стратиш, не приведи, Господи…

– Пішто-бачі, ви ж самі мене лісовими стежками водили. Вам нема чого боятися, адже я старанна учениця. Дивіться, ще й у пригоді стану…

– йой, шо пак за тебе буду висварений, – бурмотів дідо, проте більше мене не проганяв.

… Ми були майже впевнені, що Хелена пішла у село. Зважаючи на її минулі втечі, було зрозуміло, що лісу вона боїться, попри те, що у пацієнтів з гострими формами захворювання відчуття страху здебільшого атрофується. Взагалі мені часом здавалося, що у її погляді прогулькує свідомість, і при відсутності збудників вона здатна тверезо мислити. Принаймні побачивши маму, Хелена відреагувала цілком адекватно, і той біль, котрим наповнились її очі при зустрічі, підказував про наявність у її хворій уяві здорового глузду. Інша річ, що я була так само одним зі збудників, і важко було передбачити, як вона поводитиметься при раптовій зустрічі. Тілом пробіг огидний холодок, незважаючи на те, що рухались ми доволі швидко і навіть мої витривалі супутники поволі вкривалися потом. Нас огортала цілковита темрява, і йшли ми майже навпомацки. Якби не ліхтарик, завбачливо прихоплений Янком, що висвітлював скупою смужкою чагарникові перешкоди, ми давно порвали б одяг. Дійшовши до знайомого роздоріжжя, зупинилися.

– Не йму віри, же Хелена могла податися у яфинник, дале потоку вна там не пуйде. Лем коби ся у воду не вергла, бо тогди кунець – там доста глибоко та й вода студена. Айбо перевірити треба, – Пішта-бачі взяв на себе обов’язки керманича. – Я, Янчу, йду антим боком на гору, а ти з паніков (старий при цьому осудливо хитнув головою) поникаєте у яфиннику. Лампаш беріть із собов, я сесь путь із закритими очима годен пройти. Лем міркуйте на себе. З Богом.

Дядько Степан уже за крок розчинився у темряві, а ми з Янчом, перезирнувшись, рушили навмання в лівий бік, який місцеві нарекли «гадячим лігвом».

Попри надійне товариство було страшно, і я ледь стримувалась, аби у мертвій тиші не було чутно, як цокотять зуби. Дивно, що в ту мить ми забули навіть про ймовірність зустрічі з хижаками, які десь, певно, ховалися. Недарма ж Янко прихопив із собою мисливського ножа, хоч пояснив це неохоче і розмито, аби не настрашити: «Про всяк випадок… Для безпеки…». Аби бодай якось відволіктися від страху, я, наче табличку множення, повторювала подумки завчене раз і назавжди те, що пояснювало наразі неадекватну Хеленину поведінку: «…Стан афекту – короткочасна бурхлива емоційна реакція людини (гнів, лють, жах, відчай…) на сильно діючий вплив з боку навколишнього середовища… Виникнення у корі головного мозку осередку домінуючого збудження, яке викликає різке гальмування значної чи більшої частини кори з одночасним інтенсивним збудженням підкірки…» Бр-р-р…

Проте відволіктися від реальності не вдавалося. І всоте пошкодувавши про нікому не потрібну хоробрість, я молилася про єдине – щоб якнайшвидше все скінчилось. Хотілося потрапити назад у «Притулок», аби безпечно згорнутись калачиком у тепленькому кубельці. Янко крокував мовчки, і попри всі психоаналітичні здібності я не могла здогадатися, чого йому хочеться найбільше.

* * *

… Те, що ми побачили наступної миті, примусило завмерти нас обох. За кілька кроків від нас, серед голого колючого терня сиділа, припершись до старого покрученого дуба, Хелена. Босонога, подряпана до крові, вона, здавалось, не помічала переслідувачів. Її переповнені жахом очі невідривно вп’ялися у тоненький лискучий шнур, вкритий жовтими цятками, що так само занімів, якби не жало, котре вислизало з невидимого отвору і, ніби бавлячись, ховалося назад. Вони вивчали одне одного – гадина і жінка, немов зма– галися у витривалості, роздумовуючи, хто кого? Гадюка ворухнулася, зачувши позад себе люд– ський дух. Неквапно повернула до нас голову, далі відвела погляд знову до Хелени, зважуючи, хто з усіх хижаків несе їй найбільшу небезпеку. Хеленині пальці вп’ялися у землю, неначе шукаючи там опору, і за незбагненну мить жовтавий шнур, встромившись у обдерту ногу жінки, упивався перемогою, змішуючи смертельну отруту з людською кров’ю. Випуклими від переляку очима Хелена спостерігала, як наситившись вдосталь тріумфом над безпорадністю, суперниця із відчуттям переможної гідності зникла у чагарнику. Напівпритомна жінка сиділа нерухомо, начебто не усвідомлювала, що насправді сталося.