Текст книги "Притулок"

Автор книги: Вікторія Андрусів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Гаразд, я передам ваше прохання, – Дмитро Михайлович підвівся з-за столу і міцно потиснув мені руку. Я відчула у тому потиску безмовну вдячність за свій приїзд, за витримку, за розуміння, за оптимізм, за все-все…

Єдине, що не давало спокою і муляло свідомість – це ранковий інцидент, що трапився у «янгольському». І я таки не втрималась:

– Дмитре Михайловичу… Я хотіла запитати про Хелену…

Він запнувся, наче замислився на мить, чи можливо розповісти отак, у двох словах, складну історію, і наважився:

– А що Хелена… Хелена – особливий випадок. Вона сама у минулому – лікар, дитячий педіатр. Виросла в інтелігентній родині, де всі до третього коліна були лікарями. Інтелігентність, надмірна порядність її й знищили. Натрапивши у житті на якогось покидька, безліч котрих шастає світом у пошуках брудних пригод, вона безтямно закохалася. А незабаром завагітніла і народила дитину, дівчинку. Той волоцюга (маючи до всього кримінальне минуле) брутально поглумився над нею – фізично і морально та, врешті-решт, зник у невідомому напрямку разом із примітивною малоосвіченою прибиральницею тієї клініки, де працювала Хелена, залишивши її у стані психологічного зриву і зі статусом матері-одиначки. Безліч разів намагалася вона поквитатися з життям, та щоразу в останню мить хтось траплявся на заваді. Батьки-пенсіонери забрали її до себе, та коли вчергове відбулася спроба викинутися з вікна багатоповерхівки, їм опустилися руки – надто пильного догляду вона потребувала. І врешті-решт, привезли Хелену до нас. Часом мама навідується сюди разом з онукою – Хелениною донькою, проте цього краще не бачити. У Хелени починаються напади психозу, адже вона вперто не хоче доньку визнавати, а навпаки, ненавидить, бо дівчинка підросла, налилася жіночною привабливістю, викликаючи тим самим лють і агресію у рідної мами… Щоразу Хелена скаженіло кидається на неї, і, коли б не Янчо, вже дійшло б до трагедії. Та попри все бабуся вперто привозить дитя сюди, і вдвох вони свято моляться за Хеленине одужання. Це рідкісний випадок: дитина, котра ніколи в житті не бачила матір при здоровому глузді, була такою прив’язаною і вірною їй… Щоразу, від’їжджаючи звідси, вона каже: «Нічого, мама все одно колись одужає і повернеться додому»… Ви лишень уявіть собі – чотирнадцять років дитина живе надією!.. Бабуся мовчить, нічого не каже. Вона у минулому медик і чудово усвідомлює справжній стан речей…

Я бачила, що лікареві важко про це розповідати. Вочевидь, сцени отих пекельних зустрічей з віддиранням знавіснілої Хелени від рідної доньки цупко в’їлись у його пам’ять…

– Ви, мабуть, помітили, що з п’яти ліжок у кімнаті, де мешкає Хелена, два залишились порожніми, попри нестачу ліжкомісць. Поселити поруч із нею ми наважились всього двох жінок виключно похилого віку, адже тих, хто не складає конкуренції її вроді, вона не чіпає… Та незважаючи на все, ви не маєте чого хвилюватися – Янчо завжди на сторожі. Єдине – дотримуватись встановлених правил і не заходити до «янгольського» без супроводу… Що ж… Бажаю вам завтра вдалого дня… Гарно виспіться, а я передам ваше прохання на кухню, – лікар приязно всміхнувся на прощання і попрямував до виходу. – І ще. Ба– жано, бодай спочатку, аби ви утримувались від променадів без супроводу під час прогулянок пацієнтів з «янгольського». Адже повітряні «ванни» входять у обов’язковий їхній моціон. Вони мають звикнути до вашої присутності.

Однак, відчинивши двері, я відсахнулася. Мені здалося, що хтось рвучко відірвався від них і шурхнув за ріг будинку. Я сполохано зиркнула на лікаря, проте він, здавалося б, нічого не помітив.

– Гаразд, – відповіла я, прощаючись.

Рівненьким колесом висів у небі повний місяць, і гірське прозоре повітря дурманливо било у ніздрі.

– Чисте повітря – запорука здоров’я, – прокоментував Дмитро Михайлович і почимчикував додому, тобто у такі ж дві кімнатки, лишень у фасадній частині будиночку. його вікна виходили на лікарняні корпуси.

– Щось буде потрібно – я поруч, – заспокоїв мене, розчинившись за тим самим рогом, за котрим щойно, як мені здалося, промайнула чиясь постать. Отож, таки помітив. Просто вдав, начебто все гаразд… Ретельно замикаючи двері на старий розхитаний гачок, я подумала, що треба попросити завтра Пішту-бачія полагодити як слід засув.

Аби заспокоїтись, взялася перебирати стос затертих лікарняних карток, на яких чітким чорнильним каліграфічним почерком було виведено імена, прізвища та дати народження пацієнтів. Історії хвороб різнилися між собою, проте за кожною стояла окрема людська драма… «Шизофренія… Анестетична депресія… Дисфорія… Маніакальний синдром…» Я надто змучилась, аби детально їх аналізувати. Окрім всього, перед очима маячіла вродлива розпелехана Хелена, котра, наче привид, повним докору поглядом просить цей світ відпустити її у інший, де їй буде затишно і спокійно. Проте цей затятий світ вперто не бажав її відпускати і тим самим полегшити душевну муку. Я піймала себе на думці, що не відчуваю до неї ані неприязні, ані презирства, ані зневаги, лишень невимовну тугу за несправедливо понівеченим жіночим щастям… Намагаючись відновити в пам’яті такі ж приклади захворювання, гортала посібник із психоаналізу… Ось… Берта Паппенгейм («Дослідження історії» Бройєра та Фройда): «…Симптоми захворювання визначаються замаскованими спогадами про забуті травмуючі події…».

Часом пам’ять повертала мене до подій, що трапились вдома. Та дивним чином вони відійшли на задній план, начебто все оте жахіття трапилось дуже давно і зовсім не зі мною… Не було ані жалю, ані розпачу від побаченого та скоєного. Ніби по операції, коли видаляють злоякісну пухлину і пацієнт із надією очікує цілковитого одужання… Наразі пухлину видалила собі я сама, без хірургічного втручання, повіривши у те, що хвороба не прогресуватиме… Отак, із вицвілим від часу посібником у ліжку я і заснула, ледь притулившись до подушки, у відтепер уже й моєму притулку…

* * *

…Макс нервово перебирав аркуші з переліком вільних робочих місць, що люб’язно роздрукувала на принтері Корнелія Олександрівна. Він не знав, з чого розпочати пошуки і як далеко зайшли наміри втікачки. Чи вона спинилась у межах регіону, а чи дременула кудись далі… Макс не міг доручити літній секретарці делікатну пошукову справу: було соромно зізнатися у тому, що його, успішного бізнесмена, поважного сім’янина, знану в місті людину наважилась отак запросто, без жодних докорів сумління покинути дружина… Але ж вона сама винна у всьому, що трапилось… Він так настирно просив її залиши– тись удвох того дня… Чи не вперше в житті просив… Він хотів розповісти їй, що планується нарада директорів кампанії, де вирішуватиметься доля і його акцій… І що весь цей офіціоз нагадує блюзнірство, адже за лаштунками доля тих акцій давно вирішена… І що він бачить отой вклад наперед програшним і неперспективним… Словом, війни не уникнути. йому конче потрібно було комусь довіритись, а може й поплакатись, уткнувшись у рідне плече… Адже він – не машина, як вважають всі навколо… А навіть якщо й так… Кожна машина дає бодай одного разу збій… І головне вчасно її обслужити, замінити стерті коліщатка на нові чи бодай змастити олією, аби не рипіли… І тоді вона ще довго й безвідмовно працюватиме… А його у той день просто проігнорували, викинули на смітник, як зайвий мотлох… Начебто насправді їй не все одно, у який саме день відвідувати рідну домівку і оплакувати рідню, котрої вже не повернеш. А він же отут, поруч, живий… Серце стискало, наче кліщатами, і Макс, обхопивши голову руками, занімів над столом, усвідомлюючи власну безвихідь.

… У двері постукали. На порозі стояла Славка – як завжди вишукана, з високо піднятою зачіскою, у вузенькій спідниці, згідно з регламентом – до колін, з-під якої притягували погляд звабливі, мов у красунь із каталогів, ніжки у тугих безколірних панчохах.

– Ходять чутки, що «надибанка» вирішила випустити кігтики і проявити характер? – вонаєхидно всміхалася, показуючи на світ Божий низку дрібних хижих зубів.

Макс вийшов із задуми і метикував, звідки ж їй так швидко все стало відомо. Ага… Корнелія Володимирівна таки поділилася з облесливим стерво власними думками щодо останніх вказівок шефа.

– Що я тобі казала, Максе?! В тихому болоті дідько водиться… І це лишень початок… Я дивуюся, як вона до цього стримувалась стільки часу, аби не виказати своє істинне я… І це вона наважилась на таке, незважаючи на все, що ти для неї зробив!!! Тварюка невдячна!!! Та я б на її місці ноги тобі цілувала до останньої хвилини життя…

І тут Славка замовкла. Вона, жахаючись, спостерігала, як поступово, всотуючи її промовисті звинувачення, Максові очі наливаються кров’ю, нагадуючи оскаженілий погляд бика на кориді, котрому, аби розпалити лють, промовисто мотуляють перед очима червоною ганчіркою. Вона відчула себе тією ганчіркою так реально, що підсвідомо почала відступати до дверей. І зробила це дуже вчасно, будучи від народження спритною і завбачливою (недаремно Макс дражнив її чоловіком у спідниці). Отой крок назад, здавалось, врятував їй життя. Макс, наче знавіснілий звір, що потрапив у пастку та не хоче усвідомити власної приреченості, заревів на неї страшним нелюдським голосом:

– Геть!!! Стерво продажне!!! Сука!!! Блядь кабінетна!!! Це ж завдяки тобі все трапилось, чуєш?!! Це ж ти винна у всьому, що трапилось… Щоб я тебе більше не бачив, інакше розчавлю, як таргана!!!

Він висунувся з-за столу, готовий власними руками схопити її за ще донедавна зваблюючий стан і вижбурнути, як непотріб, геть…

Та Славка передбачила і це. Миттєво зорієнтувавшись у ситуації, вона, задкуючи, опинилась вже в передпокої і, ледь відчувши себе у такій-сякій безпеці, єхидно прошипіла на прощання:

– Ну-ну… Далеко підеш без мене, – і тихенько вислизнула за двері…

* * *

… Я прокинулась, коли за вікном білів день і сонечко грайливо зазирало у вікно. Спросоння не могла збагнути, де я і що тут роблю. За мить оговталась, пригадавши всі події вчорашнього дня і помітивши поруч стос лікарняних карт та книгу, на якій заснула, відразу зосередилась і посерйознішала. Випроставши стерплі ноги у пошуках капців, зойкнула – піймала скалку. Дощата підлога виявилась шурхою, і я пошкодувала, що не маю вовняних шкарпеток. Утім, як і багато чого необхідного. Запланувала найближчим часом навідатись у село і навстіж відчинила двері – потужним струменем сонячні промені увірвались в кімнату. На ґанку стояв жбан із молоком та замотанау домоткану ряднину, ще тепла, щойно спечена чвертка хлібини. Я вдячно посміхнулася, бажаючи бабі Гальці довгих років життя…

Поснідавши, я вийшла надвір і з подивом помітила, що майданчик «Притулку» кишить людьми, на відміну від вчорашнього затишшя. Дехто з них поводився доволі дивно, і я збагнула, що це і є час щоденної прогулянки «янгольських», про що обачно застерігав мене напередодні Дмитро Михайлович. Певне напруження видавав чіпкий погляд нянечки, котра не зводила очей з кожного, та ще Янча, що попри вдавану байдужість, розтягнувшись на лавиці у дерев’яній альтанці посеред подвір’я, примруженим котячим оком тримав усе під контролем.

Я не ризикнула відкрито підходити до нього, враховуючи все, що сталося напередодні у «янгольському». Натомість дружньо помахала рукою (Янко мене одразу помітив) і вмостилася неподалік на грабовий круглячок.

…Якщо не брати до уваги зрілий вік кожного з пацієнтів, можна було б подумати, що вивели на прогулянку молодшу групу дитячого садочка. Кожен знаходив собі справу до вподоби, не звертаючи уваги на все, що коїться навколо. Один кумедний дядько у безглуздо затісному кептарику, підібравши з землі сухий патичок, присів неподалік і навпочіпки порпав землю, вочевидь, виводив там нікому не зрозумілі ієрогліфи… Інший набурмосено ходив мовчки туди-сюди, і, помітивши, що Янчова увага прикута саме до нього, я чомусь подумала, що треба бути обережною. Ще один, пригрівшись сонечком, несподівано став роздягатися, скидуючи з себе засмальцьовану маринарку, далі непрасовану сорочку – аж до спідньої білизни. Стурбована санітарка, підійшовши до нього, доброзичливо вмовляла одягнутися:

– Годі, Антоне, облиш, задубієш, а пак знову будеш хорий…

І Антон, зворушений її теплою інтонацією, підбирав із землі вбрання, одягав на себе, невпопад защіпаючи ґудзики і забувши затягнути «блискавку» на штанях. А розчулена нянечка, зашарівшись, підказувала:

– Господичку мій, та ти хоч срамоту прикрий, Антоне… Горе мені з вами…

Лишень один чоловічок з усіх настирливо вимагав уваги – смішний, з довгим носом, схожий на Піннокіо (бракувало хіба абетки у руці). Він підходив по черзі до кожного і писклявим дитячим голосом канючив:

– Дядю, дай копієчку…

Ніхто не реагував на його поведінку агресивно, напевно, звикли. Та коли він проробляв це вдесяте хтось таки не втримувався:

Ображений закопилював губу і сором’язливо відходив убік:

– Та пішов ти…

– Злий ти, дядя…

Михайлина, з котрою я вже познайомилась під час відвідин «янгольського», чинно зайняла собі місце на сходах корпусу і тихенько наспівувала молитву, уявляючи себе, вочевидь, на пасхальній службі. Вона виглядала беззахисно урочистою, і ніхто її не чіпав – отой спів вносив бодай якесь розмаїття у нерозбірливе бурмотіння інших.

Маргіта, закутавшись не по-літньому у тепленький вовняний лапсердак, почимчикувала до Янка у альтанку і, присівши поруч, випитувала: «… Як гадаєш, хлопче, вже пора?»…

Терплячий і звиклий до всього Янчо з серйозним виразом обличчя відповідав: «Ще раз чекайте, тютко. То ше зарано…» Куди «пора» і що «зарано» знали добре лишень вони – стара жінка, змучена довічним очікуванням коханого, і могутній велетень Янчо, котрого за два роки служби у війську не зуміло дочекатися дівча…

Окрім Михайлини та Маргіти подвір’ям прогулювались ще п’ятеро значно молодших жінок. Кожна з них бубоніла щось своє, а одна повсякчас голосно реготала, розмовляючи з уявним співбесідником: «…Та облиште вже, кажу я вам… Не дам… Не можу… Кишки болять… Чотири аборти за півроку, далі два викидні…» І вже агресивніше, трясучи у повітрі дрібними кулачками: «…Пішов до біса, я кому сказала… Не чіпай мене, бо вдарю…» Її уста були масно і невпопад підфарбовані вульгарною пурпуровою конфітурою, а на кінчиках волосся руділа не зовсім вилиняла хна. Інші четверо тримались трохи осторонь від неї, наче боялися підхопити нікому не видиму заразу.

Хелени серед них не було, і я зрозуміла, що її вигулюють окремо…

* * *

– Доброго дня… Мене звуть Дара… Від сьогодні ми збиратимемось разом, аби розповісти одне одному про себе і вислухати кожного з бажанням порозуміти і допомогти…

Вісімнадцять напружених пар очей слідкували за кожним моїм рухом і словом. Дмитро Михайлович, заздалегідь отримавши мій дозвіл на присутність, нечутно причаївся у закутку і спостерігав за поведінкою пацієнтів. Він полюбляв поговорити з кожним, проте зазвичай оті розмови відбувалися віч-на-віч. А щоб отак – звести їх докупи, претендуючи на відвертість – надто сміливе рішення, враховуючи специфіку закладу. Лікар терпляче не втручаючись очікував подальшого розвитку подій.

– Кожен із вас мав причину на те, аби сюди потрапити… Кожен із вас залишив удома щось, що приносило йому біль і душевні страждання… Проте кожна біда припиняє бути бідою, коли про неї говорити вголос. Тоді вона стає звичайною проблемою – однією з багатьох, які переслідують нас протягом життя і які можна вирішити спільними зусиллями…

Я замовкла, аби передихнути, уважно придивляючись до незвичної аудиторії. Я усвідомлювала, що слухачі не є цілком адекватними, і була напоготові, адже мої слова могли викликати непередбачувані емоції, ба, навіть агресію або ж безпідставний сміх. Я була готова до всього, проте панувала мовчанка. Завмерши, аудиторія не реагувала на мою промову. Хтось (зазвичай жінки) з-під лоба спостерігав за мною, до кінця не збагнувши, про що йде мова. Я не бачила дружелюбності в їхніх очах, і це було найгірше. Хтось байдуже порпав у носі і жадібно поглядав на пиріжки, викладені на тацях, гадаючи, що то і є головна причина нашого збіговиська. Безсловесний Михайло-чоботар, з яким ми теж мали нагоду зустрітися напередодні, сидів, наче глиба, низько опустивши голову, ніби його не торкалося все дійство. Іван-тесля стурбовано шкрябав потилицю, оцінюючи скрутність моєї ситуації. Один Мітя, вчитель фізики, уважно прислухався до почутого і схвально хитав головою, даючи зрозуміти, що контакт існує.

– Людині важко самотужки боротися з влас– ними протиріччями. Все залежить від тих, хто її оточує, від середовища… В даному випадку те середовище – це є ми з вами. Я і ви – ми одне ціле, знаходячись тут, адже маємо спільну мету – знайти порозуміння. Це є та причина, що звела нас і об’єднала у стінах «Притулку»…

– Ви не плутайте себе з нами… Ми потрапили сюди примусово, а ви з власної волі. Тому між нами існує величезна прірва… Чи вас, як погану дівчинку, теж відрядили сюди на перевиховання? – колишній вчитель фізики несподівано цупко і навіть в’їдливо сприйняв отриману інформацію і, дивлячись просто мені увічі, чекав відповідь, укотре примусивши мене замислитись над тим, що, власне, він, з цілком ясним розумом і навіть кмітливістю, тут робить?…

– Я приїхала сюди з власного бажання – це правда. Питання в тому, що мене сюди привело… Та про це пізніше… У кожного із нас є певна історія, певна біографія, і кожен із нас, я впевнена в цьому, має що сказати. Нехай це станеться раніше чи пізніше, проте все те, що виплеснеться назовні, обов’язково дасть позитивний результат, – я помітила, що вчитель тихенько, у вус, посміхається, отже, промова лунала непереконливо…

– Хто бажає щось розповісти про себе? – мій погляд ковзав по присутніх, шукаючи прихильні очі, проте панувала зловісна тиша. Ситуація стала критичною, і якоїсь миті я ладна була розплакатись, втекти світ за очі… «Яка ж бо я дурепа, – щеміло в голові. – Як можна було розраховувати на порозуміння людей із порушеною психікою, неадекватних, з гіпертрофованими почуттями, недавніх пияків та потенційних шизофреніків, людей, яким понад усе на світі хочеться одного – аби їх не чіпали…» Я відчувала майже фізично, як моя непохитна самовпевненість котиться у безодню.

«Ну добре, – моя свідомість вперто не хотіла змиритися з безпомічністю, – з тими, що у «ян– гольському», все зрозуміло: позбавлені усвідомлення власної неповноцінності, вони до кінця днів сприйматимуть навколишній світ на тваринному рівні, що лояльно формулюється діагнозом «важко виліковні». Але ж люди, котрі сиділи переді мною без найменшої іскорки в очах, колись таки зобов’язані будуть повернутися у колишнє середовище. В картках, які я встигла попередньо проглянути, так і написано: «реабілітаційний період».

… Рішення прийшло якось несподівано, як це частенько трапляється у безвихідних ситуаціях… – Гаразд… Вам є над чим подумати… Давайте спочатку я розповім вам про себе… Слухачі пожвавились, і це надало впевненості – отже, я на правильному шляху… – Я робитиму це вперше в житті, тому заздалегідь прошу вибачення за можливу непослідовність… – я сказала правду. Запанувала цілковита мовчанка, що чути було, як муха настирно намагається пікетувати на присипані цукром-пудрою пиріжки. Вісімнадцятеро пар напружених очей і одна доволі здивована, що належала лікарю, невідступно стежили за мною, марно намагаючись вловити бодай натяк на нещирість. Проте мені справді захотілось розповісти їм про себе… І я наважилась…

– Сталося так, що я залишилася без батьків у неповних сімнадцять, будучи студенткою першого курсу медичного ВИШУ. Вони потрапили у автомобільну негоду, і трапилось все так несподівано і невчасно, що, здавалось, вирівняти власну рівновагу буде неможливо… Важко передати тодішній мій стан… Здавалося, що життя скінчилося і сенсу існувати далі немає…

Вам знайоме відчуття, коли людина усвідомлює власну беззахисність, неспроможність самостійно існувати у світі?! Коли жодний штучний чинник, враховуючи алкоголь і наркотики, не здатен приспати пам’ять і біль?.. Коли ти лягаєш і прокидаєшся з єдиною думкою – усвідомленням власної непотрібності, марності існування, приреченості…

…До того, як все трапилось, я переживала приреченість лишень у глибокому дитинстві… Пам’ятаю, коли мама наряджала мене до школи на перший дзвоник… Білий твердий від крохма– лю фартушок, пишні банти… А потім білий фартушок змінився на чорний, банти – на туго заплетені стрічки у косах… І коли я зрозуміла, що відтепер шкільна форма надовго замінить мені улюблені барвисті з воланами й рюшами сукеночки, я відчула розпач… Але те дитяче відчуття приреченості не здавалось фатальним. Адже я знала, що після уроків я мчатимусь стрімголов додому, аби мерщій зняти з себе ненависну робу і стати звичною, милою собі Даркою в рюшах чи у воланах, у клітинку чи в горохи…

А тут все сталося інакше… Наді мною ніби чатував фатум, межуючий з трагедією… У такому стані я знаходилась два роки, ледь не позбувшись студентського квитка і власної гідності. Я перечитувала безліч книжок, я занурювалась з головою у знання, і з жахом усвідомлювала, що впираюся в глухий кут.

Отакою виснаженою, ледь притомною від перенапруження підібрав мене на зупинці під інститутською бібліотекою здивований і розчулений чоловік, із котрим ми невдовзі одружилися. Пізніше він зізнався, що просто пошкодував мене, сприйнявши за студенточку-заучку, котра от-от знепритомніє від непомірного навантаження протягом сесії. Вже пізніше він збагнув причину моєї слабкості, фізичної і моральної, що й спонукало його до твердого рішення невідступно піклуватися про мене. А мені було байдуже, хто буде поряд. Я могла довіритись кожному, хто по– дарує мені бодай трохи тепла та ласки… Він привіз мене до себе в будинок і рішуче, не передбачаючи супротиву, сказав: «Віднині ти нікуди звідси не підеш»…

Я і не пішла. З того часу на заняття мене привозила автівка і власний водій забирав мене з-під інститутського корпусу. Я ще більше відокремилась від людей, і ті дівчата, котрі намагались, співчуваючи, товаришувати зі мною, позиркували відтепер заздрісно і з насторогою. Часом, узгоджуючи моє прохання з чоловіком, водій відвозив мене до батьківського дому, де припадало пилом і окутувалося павутиною все, що було безмежно дорогим мені протягом багатьох років. Я забрала звідти лишень книжки і світлини. Згодом мене відвозили назад, до немилої оселі, де я без ентузіазму засвоювала роль чуйної порядної дружини. Отримавши незабаром диплом психолога (моє прагнення до знань не пропало марно), я усвідомила, що практикувати мені ніколи не доведеться, як і просто працювати – будь-де і будь-ким. Я зачинялася годинами у кімнаті, всоте гортала як колись, студенткою, кіпи книжок і не могла збагнути потрібність нагромаджених хаотично знань при неможливості застосування їх на практиці… Чоловікові приятелі та їхні дружини вважали мене пришелепкуватою і частенько при зустрічах перешіптувались поміж собою, кепкуючи, мовляв, чого їй, надибанці, не вистачає? Я умисне уникала отих зустрічей та публічних збіговиськ, усвідомлюючи, що ніколи не стану однією з них… Здавалось навіть, що чоловікові імпонує отака моя поведінка: попри все він любив мене і намагався оберегти від злослів’я. Він усвідомлював існування в мені іншого, потойбічного світу, і часом, у рідкісні хвилини нашого інтиму, він казав: «… Я знаю напевне, що я тебе втрачу, питання лишень, коли це станеться?»… Я мовчала, а на ранок він застерігав охорону, аби посилити за мною нагляд, і контролював кожен крок… І так було до останнього дня, аж допоки я не дізналася про найстрашніше…

Я замовкла… Про оте «найстрашніше» я ще не готова була говорити вголос. І відчувала, що варто почати, як я тут же вибухну зливою сліз…

– Знаєте, коли пташка, що прагне волі, потрапляє в клітку, вона стає вдвічі безпомічнішою. Адже її природний інстинкт до самозбереження атрофується і навіть, коли з часом їй вдається вивільнитися з тенет, у виключно рідкісних випадках вона здатна вижити…

…Я знайшла шлях, як виборсатись з в’язниці… Та й в’язниця виявилась несправжньою, а так… Для розваги комусь… Тепер головне – адаптуватись у природних умовах. І ось тому я тут, з вами, просячи допомоги у перших в моєму житті пацієнтів, від котрих залежить моя віра в себе, у власне покликання, у власну самореалізацію… Ви потрібні мені, а я намагатимусь бути потрібною вам…

Тиша нависла над їдальнею… Я стояла перед збентеженими та серйозними пацієнтами божевільні (!!!), наче гола, знявши з себе натільну сорочку і вивільнивши душу…

«Рвіть мене на кавалки», – волала та душа. А натомість я вихоплювала серед них спантеличені погляди, що красномовно свідчили про повне усвідомлення та порозуміння щойно почутого. Дмитро Михайлович сидів у кутку якось неприродно низько, наче у поклоні, схиливши голову, і могло на перший погляд здатися, що він від перевтоми задрімав. Єдине, що порушувало гнітючутишу, – це тихеньке схлипування баби Гальки, що доносилося з привідчинених дверей кухні.

– Я думаю, що наступного разу кожному з нас буде що розповісти про себе… Я вас прошу про це… І буду вдячна за порозуміння…

Ошелешена публіка поволі підводилась з-за столів… Про пиріжки якось забулося, і Мітя, збираючи таці зі столу, коментував: «Роздам усім у корпусі».

Коли пацієнти пішли, я, ніяковіючи за несподівану відвертість, виправдовувалась перед Дмитром Михайловичем: «…Не могла ж я їм розповідати про основи психоаналізу…»

Лікар мовчки вийшов услід за мною надвір і аж до будиночку не порушив мовчанки… йшов він якось важко, наче зістарівся чи непомірно виснажився, і вже перед тим, як попрощатися, сказав:

– Ви все зробили вірно… Єдине, що… Хочу вас застерегти… Він (чоловік) вас обов’язково знайде, Даро… На жаль, я це відчуваю… Тому ваша втеча – не вихід. Втекти від самої себе – дуже важко, майже неможливо, – і потискаючи на прощання руку, додав: – попри все я вас вітаю з вдалим першим робочим днем… Впевнений, що сьогоднішня зустріч дасть певні результати. Може, не відразу, але згодом… Ви – молодчина!

… Пішта-бачі налагодив засув на дверях, і я зраділа – принаймні, не боятимусь нічних шпигунів. Я не знала, як триватиме моє подальше практикування у галузі психології, проте на душі було напрочуд легко…

* * *

… Макс жбурнув ненависну слухавку і, підвівшись з-за столу, задумливо підійшов до вікна. Там, за скляною тонованою стіною, вирувало звичне життя: снували назустріч одна одній автівки, перегукуючись гучними клаксонами, кудись поспішали люди, заклопотані побутовими проблемами… Все було як завжди, і нікому не спадало на думку підвести голову до верхніх вікон непідступного склобетонного монстра, за одним з яких спостерігав за марною людською метушнею донедавна незворушний вольовий чоловік, що наразі відчував себе слабким та безпомічним…

Макс укотре намагався проаналізувати безвихідь ситуації. Всі існуючі адреси роботодавців було перевірено. В жодній із клінік, санаторіїв, профілактичних та реабілітаційних центрів молодий спеціаліст на ймення Дарина Фішбейн не значилась. Аркуші, заготовані Корнелією Олександрівною, пістріли рядками, закресленими виразним червоним маркером, що означало «вилучити з переліку». Залишалося всього кілька пропозицій зі вказаною адресою, та не вказаним телефонним номером… Останнє Макс сприймав як недбалість самих роботодавців, адже не може існувати жоден медичний заклад без телефонного зв’язку. Це нонсенс… його урбанізована свідомість не здатна була навіть припустити думку, що таке можливо!!!

Так чи інакше, Макс розумів, що необхідно брати себе в руки. За годину розпочиналась підприємницька рада керівників, де вирішуватиметься подальша доля акцій. Розумів і те, що має виглядати виважено і бездоганно… Втім, як завжди… І примусивши себе виринути із сумних роздумів, натиснув на ґудзичок гучномовця:

– Корнеліє Олександрівно, зробіть мені подвійну каву… Так, без цукру…

… Рівно за годину зібраний, зосереджений Макс заходив до конференц-зали, стримано вітаючись з усіми. І лишень сам Богонько знав, що насправді коїться у його душі…

* * *

Наступний мій день розпочався рішучим наміром навідатись у село. Потрібно було придбати бодай найнеобхідніші речі, адже, потай вибираючись з міського ув’язнення, все, що опинилось у моєму наплічнику, це кілька футболок, плетений светрик, джинси, легенькі сандалі (кросівки були на ногах), піжама, шовкові шкарпетки, змінна білизна, парасоля та кілька підручників із психоаналізу. Ще невелика сума грошей, розряджений мобільник (все одно відсутній зв’язок) і канапки, які запхала в останню хвилину у кишеню наплічника завбачлива Ліза. Дівчина так нервувала, влаштовуючи втечу, що навіть не здогадалася про зубну щітку і пасту. Окрім всього, сподівалась, що це звичайнісінький жарт і увечері я повернуся, начебто нічого не трапилось. Це була друга після Гоші людина у місті, за якою я щиро сумувала.

…З провідником я визначилась відразу – Мітя о цій порі щодня відлучався у село. Кінець літа та осінь – пора польових робіт, і селяни залюбки приставали на чужу поміч – розраховувалися натурпродуктом, а часом і грошенят перепадало. Мітя не був скупим і витрачав їх зазвичай на гостинці, які роздавав мешканцям «Притулку», здебільшого жінкам. Тому після ранкового медогляду я вже стояла під корпусом, наче вояк у всеозброєнні, і чекала, поки Дмитро Михайлович не вийшов на вулицю і дав «добро» на відлучення.

– Ти мені, Мітю, дивися. За даму відповідаєш головою, – жартома казав напутнє слово, і ми вирушили запилюженою просілковою дорогою у бік села.

* * *

Мітя виявився доволі приязним і говірким дядьком. Окрім всього, у його розмові відчувався певний інтелект і виваженість, притаманна людям, що звикли детально роз’яснювати ту чи іншу тему.

Мене з’їдала цікавість – що привело його у «Притулок»? Проте запитати я не наважувалась.

Діагноз Міті я вичитала у його картці заздалегідь: «Психоневроз, зпричинений тривалим вживанням алкоголю». Нічого певного…

– Чула, Мітю, що селяни не надто поблажливо ставляться до «гостей» з «Притулку»? – завбачливо підкотивши штани, я чимчикувала узбіччям. Некошена трава плуталася в ногах і заважала йти, та хотілося зберегти джинси чистими бодай до того часу, поки не вдасться придбати хоча б якусь заміну.

– Це не зовсім так… Люті вони на тих, хто біду робить. А таким, як я, навпаки, тішаться – хто ще згодиться дармову роботу виконувати, особливо зараз, під осінь, коли працьовиті руки на вагу золота… У мене в «Притулку» ще цімбор [16]16
  Цімбор – товариш (діал.)


[Закрыть] був, ми разом на «халтурку» ходили… Щоправда, напередодні зими його додому родичі забрали – пошкодували, адже зими тут суворі. Дмитро Михайлович з нами ніколи біди не мав, жодної скарги, адресованої нами від селян не чув… Розкотіть штани, бо рип’яхів нахапаєте і ноги подряпаєте…