Текст книги "Притулок"

Автор книги: Вікторія Андрусів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Вона не була успішною ученицею в класі, та мені було байдуже: щойно до моїх рук потрапляла кіпа з зошитами, я безпомилково з тридцяти знаходив один єдиний. Я не смів виправляти її помилки, замість того підбирав схоже чорнило і непомітно, начебто її рукою, виводив вірні відповіді…

Звісно, вона помічала це. І коли під час перерви я чув за спиною дівоче перешіптування та хихотіння, густо червонів і прискорював крок, готовий від сорому провалитися крізь землю.

Незабаром наді мною стала потішатися вся школа. А вона, наче нічого не розуміла, всміхалася мені просто увічі, прогулюючись на перерві попід ручку з десятикласником…

Я став пити щодня. Я свідомо спивався, аби заглушити біль… Допоки одного разу…

Мітя спинився, немов хотів набратись сил і рішучості для подальшої розповіді. Він ще раз уважно оглянув приголомшених слухачів, проте навіть натяку на насмішку чи зухвалля не було. Всі напружено очікували розв’язки.

– Одного разу селом пролетіла жахлива звістка. Моє дитя, моє янголятко знайшли неподалік річки – потовчену, напівпритомну, зґвалтовану. Я не міг прийти до тями, від люті скаженів. Я готовий був убити негідника, котрий це заподіяв. Безпомічність доводила до сказу, та вдіяти нічого я не міг. Оговтавшись, вона мовчала, відмовляючись відповідати на будь-які запитання. Міліціянти нишпорили по домівках школярів, намагаючись довідатись бодай якусь інформацію, проте ті вперто мовчали, бо боялись помсти. Окрім того, що дивакуватий вчитель фізики, дедалі частіше заливаючи горлянку, потаємно шпигує за потерпілою, жодних свідчень не поступило. Не взялося до уваги навіть те, що зник зі школи отой парубок, котрому моя мила дівчинка так довірливо вкладала у руку свою долоньку. Так і не скінчивши десятого класу, він терміново поїхав до родичів у місто, мотивуючи від’їзд несподіваною хворобою…

Кримінальну справу залишили відкритою – за відсутністю злочинця, свідків та свідчень потерпілої… А незабаром мене викликали у райвно, де ознайомили одночасно з двома заявами.

Перша була від батьків, котрі гнівно звинувачували мене у розбещенні неповнолітніх і наполягали на вилученні права вчителювати. Друга – від районного дільничого, оперезана сусідськими підписами, яка свідчила про те, що я страждаю на алкоголізм, що призвело до певних психічних зрушень, і потребую термінового лікарського втручання…

Проте найбільше здивувала працівників райвно моя цілковита байдужість і нездатність до самозахисту. А насправді я просто усвідомлював, що ніколи не зможу повернутися до минулого, яке отак, без докору совісті, без найменшого сумніву щодо справедливості звинувачення мене зрадило… Я не хочу пробачати… Я хочу забути…

Мітя сів. У їдальні панувала цілковита тиша. Я була емоційно знищена. Де й ділися всі постулати про вміння тримати себе вище людської несправедливості, нехтувати презирством натовпу і йти далі, переступати через непорозуміння і намагатись довести істину… Все це виглядало зараз порожнім та безглуздим, адже я чітко усвідомлювала існування в житті речей, через які переступити неможливо. Я почувалася безпомічною, разом з усіма підручниками з психоаналізу, прочитаними протягом життя… Все, на що я спромоглася, аби пристойно закінчити нашу зустріч, це потиснути Міті руку.

– Дякуємо, що відважились розповісти нам про себе… Ви мужня і чудова людина. Ми пишаємось вами…

* * *

В суботу Макс готувся йти до Броніслава Всеволодовича на вечерю. Все його єство пручалося, проте знехтувати запрошенням людини, котра тримала в руках контрольний пакет акцій, було неприпустимо.

Новий водій, ще не звиклий до обов’язків, метушився довкола машини, а Макс, спостерігаючи за незграбністю його рухів, вкотре жалкував, що довелося звільнити Гошу. Кращого за нього годі було знайти, але слово шефа – закон.

«Якого дідька той повіз Дару в офіс? – всоте аналізував нещодавню ситуацію в голові. – Він бо ж добре знав, що кожне її прохання узгоджується, а тут…»

Це був перший промах за всю Гошину службу. І той промах позбавив водія роботи, а Макса сім’ї.

На воротах до розкішного маєтку Броніслава Всеволодовича Макса зустрів дворецький, підказуючи, де зручніше припаркувати авто, і широким професійно завченим жестом відчиняв перед гостем важкі дубові двері.

Макса чекали. Стіл був сервірований на чотирьох. Нікого чужого не буде, отже, передбачалась конфіденційність зустрічі. Сторонні зрідка бували в цьому домі – господарям невигідно було виносити на загал несподівані емоційні виплески доньки. Макс розумів, що його візит носить ледь не родинний характер.

Дружина Броніслава Всеволодовича була напрочуд привітною жіночкою, дрібною, сухенькою, простою, незважаючи на соціальний статус чоловіка. Макс зустрічався з нею на корпоративах, вітаючись і перемовляючись кількома фразами на кшталт «радий вас бачити» чи «ви, як завжди, бездоганно виглядаєте…», як годилося згідно з етикетом. Вона була повсякчас трохи розгубленою чи переляканою – може, нудилась у помпезному товаристві, або ж була просто змученою він постійної відсутності уваги судженого та через хворобу доньки. Окрім всього, вона любила Макса і поважала за те, що, на відміну від інших партнерів, він не був підлабузником.

– Ви зовсім не міняєтесь, Максе… Вже й не пригадую, коли бачила вас востаннє, – вона привітно всміхалася, і поступово Макс заспокоївся. В кутку, під вікном, у розкішному кріслі– фотелі, оздобленому різьбяними лев’ячими головами, сиділа Естер – Манюня… Її розкосі оченята з-під чола спостерігали за Максом: вона ніколи не дивилася просто увічі, соромлячись власної вади. Проте навіть так було помітно, що вона тішиться гостю.

Вперше Макс побачив Манюню з десяток років тому, ще дитиною, коли їй ледь виповнилось шістнадцять, а він холостякував. Вона сиділа у батьковій автівці і крізь затемнене скло спостерігала за розмовою двох босів. Максова привабливість на фоні татової потворності була ще виразнішою, і не встиг плюгавий таточко сісти у машину, як схвильована Манюня вже запитувала:

– Тату, хто це?

– Що, Манюню, запав тобі до ока? – перепитував, підсміюючись, а сам у дзеркальце спостерігав, як засіпались дівочі оченята. Це був недобрий знак, а саме – відсутність концентрації на певних предметах. Зазвичай він передував психічному зриву, котрими супроводжувалось її дитинство. Він добре знав той стан, невпинно спостерігаючи за донькою впродовж років, як радили лікарі. І поспішав заспокоїти:

– Ти ще надто маленька, Манюню, аби цікавитись чоловіками… Підрости, а Макс від тебе нікуди не дінеться…

Та таки дівся, і зовсім неочікувано… Просто примітив на автобусній зупинці свою майбутню долю… І здійснив уперше у житті заздалегідь не обдуманий крок. А Манюня надовго втрапила до неврологічного відділення з діагнозом «складний психічний розлад»…

Наразі дівчина виглядала доволі спокійною. Макс вже не був для неї збудником, а навпаки – заспокійливим. Вона майже не змінилася, лишень якось зморщилася, наче перестрибнула процес жіночого визрівання і з дитини перетворилась у маленьку жіночку. Естер нагадувала вимочене у розсолі яблучко, яке не встигли скуштувати рум’яним і свіжим і довелось вкинути у діжку. Їй було всього двадцять шість…

– Привіт, Естер, як ти живеш? – Макс намагався поводитись щиро і розкуто.

Втім, він справді був щирим, адже жодної огиди чи неприязні, крім людського жалю до цієї дівчини, він не відчував. А вона вся світилася від уваги і несподівано дотепно пожартувала:

– Доцільніше запитати у моїх батьків, як їм живеться зі мною…

Броніслав Всеволодович пронизав Макса переможним поглядом, мовляв, казав я тобі, що справа йде до одужання?

Всім сподобався дотеп, і з цієї хвилини між Максом і Манюнею встановилася порозуміння і дружба…

* * *

Настала неділя… Я знала, що в цей день рідня навідується до пацієнтів «Притулку» і видовище це малоприємне. Хворих виводили на подвір’я під вартою Янча, котрий супроводжував їх до їдальні (в корпуси стороннім заходити заборонялось).

Люди, що потрапляли в «Притулок» із комфортно облаштованого світу, здебільшого поводилися дивно, наче на екскурсії в звіринець, де звідусіль чатує прихована небезпека. Зазвичай вони тягнули з собою торби з їжею, і, здавалось, єдиною метою відвідин було не дати вмерти з голоду тому, до кого планувався візит. Зрідка хтось звертався до лікаря, аби з’ясувати стан здоров’я родича. Дмитро Михайлович сухо відповідав на запитання, знаючи заздалегідь, що відповідь нікого особливо не цікавить.

«Візитери» виконували свій обов’язок і, вдоволені власною гуманністю і благородством, покидали «дурку» з очищеною совістю. Зазвичай після відвідин мешканці «Притулку» ходили пригнічені і сумні. В когось загострювалась депресія, і Дмитро Михайлович не покидав корпуси цілодобово.

Мені не хотілося спостерігати за гротескним дійством людської «благочинності». Я попросила дядька Степана, аби супроводив мене прогулятися лісом.

Соковиця притягувала загадковістю. Проте, пригадуючи застереження Дмитра Михайловича, самостійно вивчати територію я не наважувалась. Пішта-бачі залюбки згодився на пропозицію, бо ж у неділю, Боже свято, працювати «неваловшно», як казали місцеві, і, перевзувшись у гумові чоботи та прихопивши Рижку та Лишку, що по-псячому тішилися волі, ми вирушили до лісу.

– Я туй кожну схованку знаву, кожен потічок і улоговинку, – похвалявся Пішта-бачі і впевнено крокував стежкою, опираючись на виламаний з сухого дерева дрючок. – Ліс – то хитра штука… Кидь го уважно вивчати і не боятись, він виведе тя там, де треба. А кидь шось ся му не полюбить, то заведе у такі хащі, же до кінця живота нико не найде… Видиш, дитино, антота стежка йде на два боки, – дідо спинився на роздоріжжі, вказуючи дерев’яною закарлюкою на розгалуження. Пси, висолопивши язики, прилягли перепочити, адже видерлись ми високо… – Кидь пуйдеш у антот бік, дістанешся сусіднього села. Тот, ко добре знає лісовий путь, годен ся дістати аж до другої сторони Карпат. А ан-тот путь, – Пішта-бачі махнув у другий бік, – веде у яфинник. Там люди йдуть на ягоди, айбо ся треба добре сокотити, бо гадяччя тулько, ге саранчі над ватров. Там тобі не є што робити…

Я швидко відчула втому (круча була доволі стрімкою), та мовчки, зціпивши зуби, просувала– ся вперед: соромно було нарікати на схил, крокуючи поруч з дідом, значно старшим за мене. До всього, той долав підйом так жваво і звично, що я потай заздрила його витривалості.

Ми вийшли на верхів’я, і я захоплено завмерла: внизу, під Соковицею, ланцюгом звивався білопінний стрімкий потік. Важко перекочуючись через валуни і легко перестрибуючи через дрібні камінці, вода некерованою течією впевнено проорювала собі шлях, і, здавалось, нічого у світі не зможе її зупинити. За улоговиною спиналась до неба інша гора, і потік вимивав собі напрямок між двома велетнями.

– Через яфинник так само мож вийти до потоку, лем тамки вода дуже глибока. Не єден чоловік там пішов за водов. Перейти на антот бік мож лем туйки. Вода студена всюди єднако, айбо туй вна по коліна, а там аж по кирк. А кидь людину від холоду имуть корчі, то пишіть пропало…

Пішта-бачі розповідав про трагічні випадки, мов про буденні речі, і я зрозуміла, що у горян відношення до життя і смерті цілком специфічне. Вони як ніхто усвідомлюють плинність буття, сприймаючи смерть смиренно, без надмірного трагізму. Бог дав життя і має право будь-коли його забрати, аби звільнити місце на землі для зародження нового начала. Зрозуміло і просто. Та попри все мені було трохи моторошно.

– Може, повернемось назад? Незабаром темнітиме, – несміливо запропонувала я.

Пішта-бачі покірно змінив курс, і я відчула, як тремтять литки: вниз було йти набагато важче, ніж угору. «Та ж тут треба мати неабияку фізичну підготовку», – подумала я, проте вперто не скаржилась. Рижка і Лишка мало не котилися униз, бавлячись між собою і жваво забігаючи вперед, наче й не було до цього виснажливого підйому.

– Я тобі, дитино, от шо хотів повісти, – старший чоловік завбачливо відводив переді мною чагарникові корчі, що траплялися на шляху. – Ти міркуй на кульгаву Анцю, племінницю Гальчину… Не моє тото діло, канєшно, айбо вижу – шось недоброє у тій дівці є. То, шо вна на Дмитра Михайловича око поклала, я давно вижу. Дяковати Богу, він – чоловік серйозний і тямить, же то пустоє. То, же вна ходить у ліс і дурний чортополох визбирує, я теж відів – у травах толк знаву… То її діло… Айбо чом тота Анця по ночах шастать по «Притулку» – для мене загадка. Як вечоріє, йдуть у село з бабов Гальков двоєчко на пару – так, як все тото було. А пак ся вертає, вибріхуючи, же шось забула, айбо ко би їй увіровав – з села путь неблизький, оби ся лем так вертати. Я у своюй сторожці всьо вижу, сплю полохливо – мушу бути насторожі. Коло мене птах не пролетить, не то, шо хрома Анця.

– Облиште, Пішто-бачі… Яке від неї може бути лихо… Вона сама кожного боїться, переполошена якась, дика… Хустку з очей остерігається підвести, не кажучи вже про те, аби слово вимовити…

– Я знаю, шо кажу, дитино… А ти міркуй. У тихому болоті дідько газдує…

… Перед нами вже маячіли обриси корпусів, а я роздумовувала над почутими словами. Дідова пересторога не виглядала марнослів’ям. Я пригадала всі недавні страхи під час лікаревих відвідин, подумала про те, що за весь час моєї присутності в «Притулку» дивна Анця не промовила до мене жодного слова, і намагалася все це зв’язати у логічний ланцюжок із дідовими словами. Виглядало доволі безглуздо, адже, здавалось, окрім кухонної праці затуркана кухарка не здатна ні на що. Про всяк випадок я вирішила пильнувати, незважаючи на те, що застереження Пішти-бачія виглядали безпідставними.

* * *

… Осінь у горах наступає стрімко, без попередження, як піст після Покрова. Крім польових робіт, якими супроводжувалась щорічна підготовка до зими, було ще безліч клопотів. Дядько Степан трудився, не покладаючи рук. Колов дрова, лагодив вікна та двері, аби не гуляв корпусами пронизливий вітер… Мовчазний Василь-чоботар не розгинався над верстатом, виклавши поруч рівненькі ряди черевиків, що належали притульчанам і потребували термінового лагодження на зиму. Іван-тесля завзято готувався до першої у житті виставки, адже її пообіцяв влаштувати Дмитро Михайлович на ярмарку, який щоосені проводився у місті. Мітя припинив ходити у село – його тепер конче потребували і в «Притулку».

Щоранку, поснідавши і озброївшись великими сплетеними з лози кошиками, ми вирушали за їдальну, на притульчанські «сотки». Окрім Міті збирати врожай нам допомагало ще кілька пацієнтів, а інші, загалом жінки, приводили до ладу будівлі: обклеювали старі порепані віконні рами паперовими смужками, ще робили багато всілякої всячини, аби зимувати було тепло і затишно. Ми працювали зазвичай мовчки, і нікому не здавалося дивним, що кваліфіковані медичні працівники на рівні з пацієнтами закладу горбляться на грядках, викопуючи з землі крумплі, чи спинаються під яблуньками, оббираючи з гілок йонатанки чи доброкваски. Наповнені кошики ми зносили на кухню, де так само невпинно кипіла робота. Баба Галька разом з Анцьою сортували зібране. Биті паданки йшли на лекварь, а неушкоджені яблучка пересипалися дерев’яною стружкою, «аби не померзли», і зносилися до «шпайсу», тобто до комори, що знаходилась у підвальному приміщенні. Обидві жінки трудилися не покладаючи рук, і всі підозри щодо кульгавої Анці здавалися наразі кумедними: у тягучих терпких випарах повидла, що ледь не цілодобово булькотіло на вогні, вона була такою зворушливо заклопотаною, що не вірилося, аби її турбувало щось інше, окрім заготівлі їстівних запасів. Дмитро Михайлович все частіше відлучався до міста, клопочучи про додаткове фінансування в зимовий період, і повертався похмурий і дедалі стурбованіший: пішли чутки, що зголосився котрийсь зі спадкоємців графського маєтку, претендуючи на законну спадщину і плануючи навесні відвідини колишнього замку. Отже, доля «Притулку» вирішуватиметься ніколи не баченим досі австрійським праправнуком Шенборна, котрий, окрім права власності, не має, вочевидь, жодного співчуття до сьогоднішніх мешканців графських володінь. Тому в словах лікаря, якими той роздавав розпорядження і вказівки, відчувалася непідробна напруга, в якій красномовно бриніло: ймовірно, ми робимо це все востаннє.

Мені бракувало теплого одягу, проте їхати до міста я не наважувалась, а в селі, окрім куфайки та гумових чобіт, придбати бодай щось було малоймовірно. Пішта-бачі казав, правда, що можна роздобути гуню, але для цього треба дістатися на той бік Карпат, ближче до полонини. Тому я вирішила налагодити потаємний зв’язок із Лізою, котра виряджала мене в дорогу і про яку я частенько з вдячністю згадувала.

В день однієї з поїздок Дмитра Михайловича до міста я очікувала його біля «сторожки», тримаючи в руці листівку із вказаною адресою.

– Я маю до вас прохання, – розпочала несміливо, проте він одразу зметикував, про що йдеться. (Я дедалі більше захоплювалась цим чоловіком та його вмінням читати поміж рядків).

– Ви не боїтеся, що прохання матиме певні наслідки?

Я й справді думала про це, проте вибору не існувало:

– Важливо, аби лист потрапив у руки до адресату. Людина, котрій я пишу, надійна та кмітлива. Вона зробить все так, як треба. Їй можна довіряти.

Лікар змовчав і, заховавши листівку в нагрудну кишеню куртки, вирушив до міста.

…Повернувшись пізно увечері до «Притулку», Дмитро Михайлович заглянув до мене. Він був виснажений, і єдине, що спромігся сказати: «Вам, дорогенька, й справді не позаздриш… Дай Боже, аби все минулося без наслідків… А з Лізою вам пощастило… Якби не дівчисько та ще охоронець, що визвався її викликати, ваша кам’яна фортеця була б нездоланною. Там і муха не пролетить…». Дізнатись про подробиці не вдалося. Єдине, чому я тішилась – лист потрапив до вказаного адресата.

* * *

…Наступного дня я вибралась на автостанцію. В посланні до Лізи було домовлено, що речі, перелік яких я попередньо складала – ретельно, уважно, аби не забути щось необхідне, вона передасть рейсовим автобусом.

– А-а, давня знайома! Здоровенькі були! – весело зустрів мене той самий водій, котрий нещодавно пророчив швидку втечу з «Притулку». – Якбач, урвався таки терпець? Я казав, що довго не витримаєш, а ти не вірила… Дурка – вона і є дурка, що б там не говорили, – він, як і тоді, сплигнув із високого сидіння на «перекур» і з цікавістю оглядав мене, шукаючи, ймовірно, зміни у настрої чи наплічник, що свідчив би про рішучість моїх намірів втекти…

– А от і помиляєтесь, – підігруючи, відповіла я, – мені мали передати з міста теплий одяг. Готуюся зиму тут зимувати.

Водій здивовано стиснув плечима:

– Ніхто нічого, дівонько, не передавав… Видав, комусь не надто до вподоби твоя ідея… А тобі нема чого ноги до станції оббивати. Якщо раптом таки надумають і передадуть, я залишу сільським – вони самі дадуть тобі знати… Бувай… Він вправно розчавив недопалок, і невдовзі за тарахкочучим старим «ЛАЗ» ом здійнялася сіра хмара пилюки. Розгублена я поверталася до «Притулку», а на серці шкребло тривожне відчуття. Так буває, коли очікуєш чогось, проте достеменно не знаєш, чи те очікуване принесе радість, а чи розчарування…

* * *

Під воротами «Притулку», трохи збоку, стояли сірі старенькі «жигулі». Водій пригальмував недавно, судячи по неосілій куряві. Він був не надто рішучим: не наважуючись вийти з машини, вертів головою, мов лелека, обдивляючись із вікна місцевість. Підійшовши ближче, я, не вірячи власним очам, радісно сплеснула в долоні:

– Гошо, братчику, ти?!! Як ти сюди потрапив?!! Як тобі вдалося мене знайти?!! – і тут же, наче струмом, мене перетнув страшний здогад. – Невже це він тебе надіслав?!! Невже він про все дізнався?!!

Та добродушний Гоша, висуваючись з явно затісної для його статури автівки, тут же мене остудив:

– Ніхто мене не надсилав, сестричко… Ліза попросила відвезти теплі речі… Ти ж сама їй листівку передала. Я й зрадів – бодай побачимося. Ніхто більше не знає, де ти є… Будь спок…

Я дивилася на рідного вірного Гошу, і шквал емоцій переповнював моє серце… Я відчувала себе Робінзоном Крузо, котрий вперше побачив на безлюдному острові П’ятницю. Я ледь втрималася, аби його не обійняти і розцілувати. Але я усвідомлювала, що попри бурхливі емоції він залишається для мене водієм Гошею, котрий ретельно і безупинно виконує обов’язки, аби догодити господарці.

– Ну й діру ти знайшла… Ледве потрапив сюди… Ніхто довіку не здогадається, де ти є…

– Що нового у місті, братчику? Як ти поживаєш, як Ліза? – я не наважувалась запитати, як Макс, хоч на язику свербіло. Та Гоша мене випередив.

– А звідки мені знати, що нового?.. Ліза – як Ліза, а я, сестричко, більше у вас не працюю… З того дня, як ми прогулялися попід шефовим офісом… Підробляю таксистом, ось… Може, й не так прибутково, проте спокійно, і ніхто не принижує…

Лишень тепер я помітила на задньому сидінні «дев’ятки» жовтий ліхтар з написом «ТАХІ».

– То як же так, братчику?! Виходить, це все – через мене?!!

– Я ще дивуюся, як Ліза вціліла!!! – наче не розчув запитання… – І якщо Пашка-охоронець, котрому твій лікар передав листа, не здасть її Максові, сподіваючись на преміальні, то пронесе. А інакше…

… Мене з’їдали докори совісті. Облаштовуючи втечу, я зовсім не замислювалась над долею при– четних до неї людей. І от воно як повернулось!

– Не сердись на мене, братику… Нелегко тобі, мабуть, зараз…

– Пусте… Гадаю, насамперед нелегко Максові… Ліза казала, що шеф ходить темніший за ніч… Майже не спить і їсть погано… Може, даремно ти все затіяла? Було б усе так, як було…

– Та ні, Гошо, не даремно… Принаймні, я не жалкую… Люди його кола переконані в тому, що їм все дозволено, що весь світ у них під ногами і земля завдяки їм крутиться навколо осі… Але є ще й інший світ… Може, не такий вишуканий і гламурний, але більш правдивий і безхитрісний… У нім я відчуваю себе зручно і затишно.

Принаймні, люди, котрі мене оточують, не здатні до лукавства і зради… Вони схожі на маленьких дітей – як ти до них, так і вони до тебе… Втім, Максові цього ніколи не збагнути…

Гоша намагався осмислити зміст почутого, а мені понад усе хотілось спокутувати власну провину, що докорінно змінила Гошине життя…

– Зачекай мене, братчику… Я миттю повернуся…

І я вже стрімголов мчала до свого будиночку, де у закинутому під ліжко наплічнику валялись прихоплені в дорогу, проте не зужиті, цілком непотрібні тут гроші. Бракувало там всього кількох дрібних банківок, які я витратила у селі… Залишивши про всяк випадок дріб’язок на несподівані потреби, згребла все докупи і радісно випурхнула до Гоші за ворота:

– Ось, візьми… Я ж розумію, що тобі зараз нелегко… І робота не прибуткова, і клопотів скільки зазнав через мою безглузду витівку…

Гоша здивовано витріщився на мене:

– Ти це серйозно?.. Ти гадаєш, що я приїхав сюди заради грошей?.. Ну знаєш… Гаразд… Щасти тобі…– він намагався увібгати громіздке тіло у вузенький отвір «дев’ятки», нагадуючи масного відгодованого сома, що добровільно втискається у тісну бляшанку з-під оселедцю. А я, усвідомлюючи власну нетактовність та безглуздість вчинку, намагалась врятувати ситуацію, як ніколи в житті відчуваючи себе звичайнісіньким лайном:

– Гошо, братчику, зачекай… Я зовсім не хотіла тебе образити… Просто я не знаю, як втамувати у собі отой невимовний жаль за все, що трапилось з тобою… Я сплюндрувала твоє майбутнє… Якби не мої необдумані примхи, ти був би забезпечений до кінця життя всім необхідним… А зараз… Зараз ти змушений вдень і вночі крутити баранку драндулету, аби заробити собі на хліб… І як я маю з усвідомленням цього жити?…

– Не парся, сестричко. У мене все о’кей… Принаймні отут, – поплескавши себе по нагрудній кишені куртки, під якою билося велике безкорисливе серце, Гоша з третього разу завів двигун. – Зараз важливо, аби ти розібралася у собі… А я дам собі раду… Ага… Ледь не забув, що хотів сказати… – Гоша несподівано зашарівся, готувався сповістити щось важливе. – Ти той… Ну… Як його… Словом… Якщо тебе тут хтось образить… Чи інші проблеми… Чи зламаєшся і не витримаєш… Дай знати… Номер мобільного у мене той самий залишився… Я приїду й заберу тебе…

Мені попід горло підкотився клубок:

– Гошо, милий… Це дуже зворушливо, але… Куди ж ти зможеш мене забрати, навіть якщо не– нароком мене хтось образить, га? – я нахилилася над його відчиненим вікном, співчуваючи наївності добряка-велетня. А Гоша несподівано відкрито, сміливо, як ніколи до цього собі не дозволяв, уперся поглядом просто в моє обличчя. І вже не треба було слів, аби пояснити, що цей чоловік-дитина насправді до мене відчуває. Я могла б це помітити набагато раніше, якби була бодай трохи спостережливішою…

– Куди-куди… До себе заберу, от що… – і вже від’їхавши на певну відстань від «Притулку» та пригадавши, що сумка з речами так і залишилась забутою на задньому сидінні, розвернувся і мовчки подав мені її.

– Приїжджай у наступні вихідні… Чекатиму!!! – вихопилось у мене. Я встигла помітити у бічному дзеркальці, як засяяло Гошине обличчя, і зрозуміла, що він без сумніву приїде, а якби на те моя воля, то він взагалі нікуди б не від’їжджав, а залишився, мов вірний паж, поруч назавжди…

* * *

… Після візиту до Броніслава Всеволодовича Макс якось несподівано заспокоївся… Не те, щоб він припинив активні пошуки дружини, але напрочуд чітко й виважено усвідомив істину: не варто прискорювати події… Потрібен час, який все улагодить… Врешті-решт, він є поважною, авторитетною людиною, і плюндрувати власну репутацію, здобувши статус покинутого чоловіка-невдахи, йому зовсім не пасувало.

Той суботній вечір напрочуд чіпко засів у його свідомості… Може насамперед тому, що вперше у житті він наважився розговоритися з бідолашною Естер-Манюнею, котра виявилась доволі кмітливою і дотепною… Навіть вроджена косоокість сприймалася нею з гумором: «Ось бачите, Максе, якби я й хотіла заглянути вам увічі, ви б ніколи про це не здогадались»…

Макс не наважувався відверто сміятися з делікатних жартів, межуючих з цинізмом, проте подумки був вражений: таки справді, медицина, підкріплена переконливістю батьківського гаманця, робить дива… Принаймні, ще донедавна Броніслав Всеволодович не наважився б відпустити доньку в присадибний парк зі сторонньою людиною на годинку-дві, як це наразі трапилось… Щоправда, ані Макс, ані Естер не здогадувались, що з-за кущів за ними невідривно стежить всюди-суще око проінструктованого дворецького…

– Ви так і не відповіли на моє запитання – як вам живеться, Естер? Можете мені довіритись, не остерігаючись пильного батьківського контролю, адже я – ваш спільник…

– Ви знаєте, Максе… Доволі важко жити у замкнутому середовищі, коли контролюється кожен крок, кожне слово, кожен порух… Коли тебе ніхто не намагається зрозуміти, а лишень принизливо жаліє… Здоровим людям цього не збагнути… Вони гадають, що хворі на апоплексію неодмінно є психічнохворими, проте це насправді не так… Скоріше навпаки… Саме байдужість породжує нервові зриви, а не відчуття власної фізичної неповноцінності, як стверджують лікарі…

Макс здивовано прислухався до того, що говорила худорлява, зморщена, мов грецький горішок, напівдівчинка-напівжіночка. Її голос шурхотів, наче самопис по тисненому папері. І він усвідомлював, що істинною причиною її несподіваної відвертості є незбагненна самотність… Оточена увагою батьків, покоївок, лікарів, вона, досягнувши зрілого віку, так і не зазнала ні дружби, ні щирої прив’язаності, ні справжнього порозуміння.

– Але ви, Естер, не маєте жодних підстав говорити про брак уваги до себе. Адже неозброєним оком видно, як батьки бажають вам добра… Ваш тато здатен покласти все на вівтар вашого здоров’я…

– Звісно, здатен… Ще б пак… Займаючи поважне місце у суспільстві, йому зовсім не личить до віку переховувати мене від нахабних папарацці, які вмить рознесуть світом непривабливий факт, що у крупного боса відомої всім компанії психічно неврівноважена донька… Повірте, все, що він робить – це насамперед для себе…

– А мама?.. Вона здається святою жінкою…

– Що мама?.. Вона не вирішує нічого, і все, що їй залишається, – це потай страждати… Це, до речі, дуже вигідно… Проте якби їй була притаманною бодай трохи аналітичність розуму, вона пригадала би, з чого, власне, почалися всі мої нервові зриви… Адже я була ще зовсім маленькою, коли вони, влаштовуючи одне одному жахливі сцени, цілком забували про моє існування… Тато з’являвся після чергового непередбачуваного «відрядження» як завжди просотаний чужими жіночими парфумами, мама вчергове намагалась укоротити собі віку… І про мене згадували лишень тоді, коли я, істерично лементуючи, дряпалась на височенний, з підведеним струмом, колючий мур, аби втекти з дому, звільнившись таким чином від усього побаченого і почутого… Потім мені бинтували закривавлені долоні, купували нові найдорожчі ляльки, котрих я у знак протесту голила «під бокс», і вдавали, начебто нічого не трапилось… О-о-о, ця потворна гра у благополучну родину… Ненавиджу!!! – Естер-Манюня починала нервувати, і Макс розумів, що настав час змінити тему розмови, аби уникнути перепаду настрою.

– Облиште… Це давно в минулому… Адже на разі все інакше?

– Звісно, інакше… Але так тривало роками… Допоки мама не змирилася, прийнявши роль страждальниці, усвідомлюючи, що нічого змінити не можна. Все поступово стало на свої місця, окрім одного – вони не змогли повернути мені стану внутрішньої рівноваги…

– То як же зараз?… – Макс підсадив дівчину на гойдалку під альтанкою і, бавлячись, обережно її погойдував…

– А що зараз?.. Епілептичні напади на втіху батькам порідшали… Окрім всього, винайняли професійну покоївку-медсестру, що невпинно стежить за моїм здоров‘ям… Скажу вам по-секрету, це справжній монстр у спідниці… (При цьому Макс всміхнувся, згадавши Славку, адже одного такого монстра він також знав…) Щойно їй починає ввижатися погіршення мого стану, як вона тут же повідомляє батька, а далі – всім відомий сценарій… І саме оте усвідомлення цілковитої безвиході доводить до сказу…

Макс помітив, як нервово засіпались розкосі оченята і поквапився зняти дівчину з гойдалки:

– Гадаю, нам час повертатися до товариства… Там, ймовірно, хвилюються…

– От бачите, Максе, ви нічим не відрізняєтесь від інших, – Естер зневажливо всміхнулася, розуміючи причину його завбачливості… – Ви навіть боїтеся залишитися зі мною наодинці, – і тут вона несподівано гучно, ледь не відразливо, розсміялася. – А ви не бійтеся, я – не скажена… А якби, боронь Боже, щось… Батько добре знає, що в такому випадку треба робити…