Текст книги "Притулок"

Роман «Притулок»

…Життя – кумедна річ… Воно спонукає нас до уявного прогресу, умовних досягнень, омріяного успіху, здобуття всіляких чеснот, матеріального добробуту, врешті-решт… Словом, не дає нудьгувати… Та душа прагне іншого притулку…

Вайлуватий водій Гоша звично чекав мене внизу перед під’їздом. Такий собі добродушний велетень – валило з дитинським розумом, приспустивши сидіння розкішного чоловікового «мерседеса», солодко дрімав: він звик до того, що я, потрапивши до рідної домівки, де збігло моє дитинство, швидше, аніж за кілька годин, не вийду. Часом він здригався і щось бурмотів – вочевидь, йому снилися сни. І коли я, повертаючись, легенько сіпала його, зворушливого, з привідкритим по-дитячому ротом, за плече, аби розбудити, у мені прокидалася до нього жіноча, ледь не материнська лагідність, не зважаючи на майже відсутню вікову різницю. Попри зовнішню незграбність він тонко відчував, що мені болить… Особливо тоді, коли я по відвідинах спорожнілого батьківського дому поверталася у реальний світ – надто дітклива й беззахисна… Як і тоді, коли побачились вперше, з десяток літ тому… Макс наказав йому пригальмувати, помітивши на спорожнілій попід вечір автобусній зупинці поруч з інститутською бібліотекою зіщулене дівча, котре підпирає стовп із затертим графіком автобусних маршрутів. Байдуже, що те дівча стало незабаром дружиною Гошиного шефа. Бажання пошлюбитися не з донькою конкуруючого магната, а з простим дівчиськом, яке несподівано осиротіло у неповних сімнадцять і від горя розгубилося у житті, сприйняли, як чергову примху, мовляв, у багатіїв свої дивацтва.

Гоша мав до мене особливе, ледь не родинне почуття… Він так і називав мене поза людські очі – не на ймення й по батькові, як годиться за статусом, а просто й по-домашньому – «сестричко»…

Ось і тепер, терпляче дочекавшись, поки я наведу лад у спорожнілій квартирі, де кожна річ цупко в’їлася у мою пам’ять і нагадувала про дитинство, Гоша, миттєво оклигавши від дрімоти, підхопився і завбачливо відчинив переді мною дверцята автівки, а відтак перепитав: «На цвинтар, сестричко?»

… З року в рік одного й того ж дня (саме тоді, коли трапилась ота зловісна автомобільна негода, що забрала батьків і прокручувалась сотні разів у моїй уяві, мов доброякісний касовий фільм жахів, що не випаровувався з голови ще довго після перегляду) Гоша привозив мене сюди і чекав… А я тим часом вимітала пилюку, що накопичувалась дивним чином на меблях, хоч мені здавалось, що в порожніх оселях їй взятися нізвідки, знімала зі стелі чудернацькі плетива павутини, вкотре перебирала вицвілі від невжитку речі, дорогі моєму серцю і пам’яті… На зачатку наших тривалих відвідин Гоша поривався мені допомогти, аби прискорити процес, та я тактовно його спиняла – не хотіла, аби хтось сторонній втручався в те єдине, що належало суто мені, в «святая святих», де ніхто крім мене не мав права вступити. Навіть Максову пропозицію винайняти прибиральницю, котра приводила б тут все до ладу, я рішуче відхилила – важко було уявити, аби до всього, що напувало моє серце теплими споминами, торкався хтось чужий…

Цього разу я нервувала – вперше за роки нашого співіснування Макс просив мене залишитися вдома… Він був збентежений, дратівливий, і той стан не був йому притаманний… Зазвичай зосереджений, малослівний, він часом нагадував бездоганну машину, механізм, що не має права дати збій… Послаблялися коліщатка лишень уночі, у ліжку, коли я тулилася до нього і віддавала все існуюче у світі тепло, аби якось його відігріти…

Ми були різними, як два полюси, і всі його друзі врочили швидке розлучення, а їхні дружини вважали мене пришелепкуватою через відсутність жаги до діамантів і світських збіговиськ… Та попри все Макс, здавалося, мене любив – такою, як є, задумливою і дивною, ні на кого не схожою, наче вихопилась випадково у реальність з невідомого нікому потойбіччя… Він звик відвідувати товариство сам – не тому, що вухо тяли насмішкуваті репліки поза спиною і доводилось соромитись за мене перед «вишуканою» богемною публікою, ні… Він знав, що після тих осоружних вилазок «у світ» я почуватимусь пригніченою і розчавленою, наче виноградний жмих, з якого витиснули до краплі всі соки… Він знав і те, що нікого ріднішого за нього, у мене на світі нема…

Проте того дня він, як ніколи, просив мене зостатися… І оте прохання, як і його очі, в котрих з’явилася невідь звідки непритаманна йому безпомічність («… Максе, в тебе неприємності?.. Що трапилось?.. Ти не схожий на себе… Я не можу не їхати, ти ж бо добре знаєш, який сьогодні день…» – «… Я знаю… Пусте… Все налагодиться… Я просто хотів побути сьогодні з тобою…»), бриніло у вухах, як церковний дзвін, котрий не вщухає на слуху ще довго по тому, як припиняється калатання. І тому, хлюпнувшись на прохолодне шкіряне сидіння поруч водія, не спроможна позбавитися незрозумілої тривоги, я відповіла: «Ні, братчику, на цвинтар поїдемо наступного разу».

Вкрай здивований Гоша вперся у мене телячим поглядом і перепитав: «То куди ж тоді?»

Я перелущувала нервовими пальцями клавіатуру подарованої нещодавно «VERTU». Макс відмовчувався, а домашня покоївка Ліза – простяцьке і щире дівча, не менш вірне ніж Гоша – прощебетала, звітуючись, в слухавку:

– Ні, Даро, вашого чоловіка вдома нема… А так усе гаразд… На вечерю – полуничний мус. Ваш улюблений….

Гоша очікував розпоряджень, а мені у скронях стугоніло: «Макс хотів побути зі мною… У нього негаразди… Не варто було його залишати сам на сам…»

Я звикла до чоловікових відлучень, коротких і тривалих, запланованих і несподіваних, як і до усвідомлення того, що наші світи, як і світосприйняття загалом, кардинально різні, і єдиний полюс перетину – це домашній спокій та добробут. Та його відсутність саме сьогодні чомусь вперто дошкуляла, і я, вишуковуючи в телефонному нотатнику нові й нові номери приятелів та колег по роботі, поступово втрачала рівновагу:

– Олексо, доброго вечора… Макс випадково не у вас?.. Вибачте… До зустрічі…

– Броніславе Всеволодовичу, ви часом не знаєте, де шукати Макса?.. Прошу?.. Ні, нічого не трапилось, просто…

– Корнеліє Олександрівно, вибачте за недоречний дзвінок, проте я не можу знайти Макса… У його робочому плані не були часом зазначені ділові зустрічі?.. Так-так. Я знаю, що сьогодні вихідний…

– Сьомо, Макс часом не з тобою?… Та ні, він просто не бере слухавку… А ти не знаєш, що запроблеми в нього на роботі?.. Ало! Я погано тебе чую… Ти, як завжди, за містом, чи що?… Ага, розважаєш гостей… Кажеш, що нема таких проблем, з якими він би не упорався?.. Гаразд… Бувай…

Вщент розгубившись, я метикувала, куди ж насправді їхати, і коли Гоша завів двигун, провокуючи тим самим хутчіше прийняти бодай якесь рішення, план визрів блискавично:

– Гошо, братчику, відвези но мене у офіс…

* * *

…Максовий сталевий «Land krauzer» притулився попід службовим входом у модерну склобетонну будівлю, в котрій винаймати офіс було рівнозначно тому, аби мати на руці колекційний «ROLEX», що автоматично замінювало візитівку. У вікнах – суцільна темінь, наче все вимерло, крім кількох тьмяних вогників, що де-не-де видавали присутність надто старанних маклерів чи менеджерів, котрі прагнули стрімкого кар’єрного зросту і нехтували заради роботи вихідними. У Максовому вікні так само струменіло ледь помітне з вулиці світло.

Підстаркуватий нудьгуючий охоронець, неохоче відірвавшись від канапки, намагався мене спинити:

– Зачекайте, панночко… Ви до кого?.. Там майже нікого нема…

– Я у справі… До Макса… Макса Фішбейна.

І не встиг той як слід розтулити рота, аби заперечити чи бодай дожувати ковбасу, що застрягла від несподіванки на пів-дорозі, як я уже чкурнула повз нього всередину і, знехтувавши прозорим ліфтом, що нагадував термос, дріботіла сходами нагору…

Двері були відчинені. За ними велася упівголосу дружня, ба, навіть інтимна, розмова. Один із приглушених голосів безперечно належав Максу, а інший, глибокий, грудний, що притаманний виключно впевненим у собі жінкам, належав, як я здогадалась, Максовому менеджеру у питаннях маркетингу – незаміжній білявій красуні Славочці, котра більш за всіх вишкірювалась, глузуючи, на мене, забачивши на черговому новорічному корпоративі – чи не єдиному у році, котрий доводилось відвідувати, згідно з регламентом, разом з Максом.

Мені зтерпли ноги… Що вони можуть робити тут удвох у недільний вечір та ще й у той час, коли я після відвідин батьківського дому зазвичай їду на цвинтар?.. І чому Макс просив мене зостатися з ним, коли мав заплановану ділову зустріч?.. Утім, зустріч, судячи з усього, була далеко не діловою…

Припершись до стіни, аби не впасти, я не могла оговтатись. Здавалось, от-от моє тіло, сповзаючи слизьким мармуровим глянцем, стече просто на підлогу, і завтра вранці неспостережлива прибиральниця холоднокровно змиє останки потужним струмом води чи затягне вакуумом порохотягу.

Сяк-так прийшовши до тями, зняла з ватних ніг підбори і, нечутно відчинивши важкі добротні двері, мов тліюча хмарка, просочилася у темінь передпокою. Завмерла.

Напівпрочинений отвір Максового кабінету, до якого залишалося всього кілька кроків, здався мені нездоланною прірвою. І я впіймала себе на цілком недоречному в цю мить здогаді, що відстань насправді – дуже умовна річ. Адже люди можуть знаходитись поруч одне від одного і одночасно бути незбагненно далеко, і навпаки: часом, знаходячись на відстані тисячі кілометрів чи й більше, відчуваєш неймовірну близькість.

Я усвідомлювала, що між мною і Максом наразі пролягла вічність…

Розкинувшись на шкіряній канапі з безліччю рипучих подушок і подушечок, на одній із котрих покоїлась недбало кинута його сорочка, мій рідний, єдиний у світі, потребуючий ласки і благаючий ще зранку не розлучатися протягом дня чоловік розкуто, наче проробляв це безліч разів, погладжував по бездоганно округлій сідниці розпелехану манірну Славку. Вона ж приліпилася до нього, мов паперова обгортка до цукерки зі збіглим терміном вживання, що не відшкребти, хіба змивати водою, як ми робили це в дитинстві з випадково знайденим у кишені сторічним льодяником. Начебто тією цупкістю хотіла довести цілому світові право власності на чужого чоловіка.

– Я давно казала, що вона тобі не пара, Максе… – Славка погладжувала його міцний, пружно збитий торс… – Якби не твій доброчинний бзик, все склалося б інакше… Теж мені, благодійник знайшовся…

– До чого тут вона, Славцю?.. – Макс боявся навіть вимовити вголос моє ім’я, наче йшлося про чужу, сторонню йому людину… – Вона, як ніхто, заслуговує своєю терплячістю на повагу… й окрім всього, у неї на світі більше нікого нема… Я – єдина її рідна душа…

– Та що ти заладив – душа та душа… Такі люди, як ти, не мають права керуватися почуттями у особистому житті… Для тебе особисте життя – це бізнес і нічого більше… І ти чудово усвідомлюєш, що якби не твоя пришелепкувата надибанка, нічого би наразі не трапилось… Все, що від тебе вимагалося – це одружитися з донькою головного конкурента… і автоматично всі його акції стали би вашою спільною власністю… Сімейний бізнес, так би мовити… – Славка, важко відлипаючи від нього, тягнулася до опуклого, як її попа, келиху з коньяком, що стояв тут же, поруч, на низенькому інкрустованому столику з важкого горіха…

– І тим самим сплюндрував би своє життя…

– Ти і так собі вже його сплюндрував… Принаймні бізнес – це точно. І якщо той смердючий опецьок підпише зараз договір про вклад своїхакцій у ті довбані сучасні технології, що завідомо програшні, то вважай, що ти – банкрут… А в нього, зауваж, 57 відсотків… І все це завдяки тому, що ти клеїв із себе великого естета, відмовившись пригріти його косооку кралечку… Начебто тобі не байдуже, з ким лягати вдома у ліжко… Повір, я б тобі компенсувала сімейні незручності… Тільки цілковитий йолоп здатен розглядати шлюб як приватну справу, а не як стратегічний крок до збагачення… Дивуюся тобі, Максе… – Славка посьорбувала коньяк, а Макс мовчав, осмислюючи почуте…

– Знаєш, Славцю, попри все я не шкодую ні про що… А ти, як бач, надто кмітлива на свої роки… Хвацька й тямуща… Чисто чоловік у спідниці…

– Це я – чоловік у спідниці?! – Славка, розпашіла від алкоголю, грайливо розщіпала йому ґудзики на штанях, – я зараз доведу тобі, що я ніякий не чоловік, а найсправжнісінька жінка… Ще й сексуальна, і приваблива… І головне – повноцінна, не те, що твоя амеба, інфузорія-туфелька, котра протягом десяти років навіть дитину не спромоглася тобі народити шляхом звичайного людського злягання… А може, вона вигадала собі, що свята і очікує непорочного зачаття?.. Якщо ти такий безкомпромісний, то краще би вже мене взяв за дружину, ніж її… Я ж бо хоч реальна, земна… Зараз сам у цьому переконаєшся…

І упоправшись нарешті з неслухняним паском та ґудзиками, Славка зтягувала з нього штани і ставала навколішки перед канапою, вилизуючисолодко і смачно, як отого довгоочікуваного льодяника, з котрого вдалося таки віддерти приліплену обгортку, його міцну ствердлу плоть…

Із засідки я виповзала ледь не навколішках… І вже проминувши отетерілого охоронця згадала, що цілком боса – підбори, які я зняла, аби не видати цоканням власної присутності, дотепер нетрібно теліпалися у моїй руці.

Гоша не промовив ані слова. І лишень під’їхавши до високого кам’яного муру, що оперезував наш неприступний палац, подивився на мене напрочуд ясно і виважено, що стало зрозуміло – він все збагнув і сказав:

– …Я не мав цього робити… Я порушив встановлений Статут…

– Він не дізнається, – відповіла я і, натягнувши босоніжки на ноги, хилитаючись, мов напідпитку, почвалала до будинку. Єдине, чого мені хотілося понад усе, – втікати звідси світ за очі…

* * *

Автобус востаннє пчихнув, збивши за собою смердюче куриво, і замовк. Зупинка була кінцевою, і змучений водій із подзьобаним віспою обличчям, сплигнувши з протертого дермантинового сидіння на дорогу, витягнув довгоочікувану цигарку. Трохи розім’яв її в руках і смачно затягнувся. Я і ще двоє пасажирів (вочевидь, місцеві мешканці) неквапливо вивалились у сільську пилюку. Оті двоє почимчикували у бік села, а я вирішила налагодити контакт із водієм, аби вивідати бодай якусь інформацію.

– Скажіть, а до «Притулку» далеко? – Напорпавши й собі цигарку в кишені наплічника, я присіла поруч нього просто на узбіччі, вибравши місцину, де прошарок пилюки на траві був не таким помітним.

Він глибоко затягнувся, змірюючи вивчальним поглядом із ніг до голови міську панянку:

– До дурки, чи шо?..

– Чому дурка?! Психіатрична клініка профілактично-лікувального типу…

…Занурившись напередодні в інтернет, я пробігала очима сотні рядків із запрошеннями дипломованих медпрацівників на роботу. Проте всюди дошкуляючим пунктиком наприкінці оголошення була умова: необхідна практика.

Мій інститутський диплом роками пилюжився неторканим на полиці, і я не сподівалася, що колись доведеться про нього згадати. І тут несподівано, мов рятівна ниточка, на очі потрапило оголошення, цілком позбавлене прецензійності та переліку обов’язкових умов. Найбільше привабило мене те, що в адресі закладу було вказано якийсь цілком віддалений район, про існування якого я навіть не здогадувалась.

– Мабуть, це те, що треба… Принаймні, мене ніхто довіку там не знайде…

Я не стала навіть заповнювати формуляр резюме, а просто попросила покоївку Лізу, аби вона допомогла зібрати мені наплічник із необхідними речами в дорогу. Ліза розгублено дивилася на мене, не розуміючи, що коїться. Вочевидь, спочатку вона подумала, що я готуюсь до якоїсь розважальної нетривалої мандрівки. Але спостерігаючи, як я, копирсаючись у паперах, настирно щось вишукую і, нарешті, полегшено зітхнувши, відкладаю убік (ось він – неторканий роками, у зеленій матовій палітурі, з тисненими золотавими літерами, доказ того, що я – дипломований лікар-психотерапевт), прив’язане до мене, наче вірний пес, дівчисько не втрималось:

– Даро, дорогенька моя, що трапилось? Що ви затіяли?! Благаю вас…

– Лізонько, мила… Прошу тебе… Нікому ані слова… Адже ми з тобою приятельки, чи не так?.. Помітивши, що у мене тремтять від хвилювання руки, Ліза опустилася клубочком поруч мого крісла і по-дитячому захлипала…Макс повернувся пізно вночі. Закусила зубами простирадло, аби не вибухнути… Вдавала, що сплю…

Сцену влаштовувати було безглуздо… Та якби він випив менше коньяку і був трохи уважніший, обов’язково помітив би, як надривно бухає моє серце. Я так і не заснула.

А вранці, щойно його джип виїхав за ворота, я зірвалась на ноги і, нашвидкуруч поснідавши тапохапцем, але сердечно попрощавшись з Лізою, вигулькнула через задній вхід будинку і пішки (вперше, відколи сюди потрапила) почимчикувала до міської автобусної станції…

Я цілком чітко усвідомлювала, що для мене починається нове життя. Щодалі я йшла від ненависних мені відтепер мурів, тим легше і світліше ставало на душі, наче скидала з себе непосильну ношу, непотріб, котрий пригнічував роками, а позбавитись його не було змоги… І я чомусь несподівано пригадала настирливий образ із дитинства, сформований завдяки мамі-небіжчиці. Коли йшлося про когось бідного, знедоленого, ображеного, вона любила співчутливо повторювати: «Що зробиш… Така в нього доля… Нестиме тепер свій хрест до кінця«…А мені такий висновок видавався страшним, ледь не фатальним. У моїй дитячій свідомості це лунало, як вирок. Цілком реально і образно я собі уявляла, як хтось приречений тягне за собою громіздке розп’яття… Паде навколішки від втоми і безсилля, стогне, проте піднімається і волочить його далі, адже змалку йому втовкмачували, що свій хрест треба тягнути до кінця.

Отак, крокуючи пішки вперше за десять років до автостанції, я роздумовувала над приреченістю і над тим, наскільки важким видасться мені мій власний хрест. Я не шкодувала себе… Мене не відлякувала невідомість завтрашнього дня… Єдине, що породжувало сумніви щодо вірності рішення– чи зумію я викреслити Макса з власного життя назавжди?

Запитання без відповіді…

* * *

Подзьобаного віспою водія з’їдала цікавість і, маючи в запасі трохи часу до зворотнього рейсу, він вирішив розпочати здалеку:

– А нашо тобі в дурку? Провідати когось, чи так, на прогулянку?

– А шо, хтось приїжджає туди з цікавості? У таку далечінь?

– йо-йой, ще як приїжджавуть! Андика журналіста віз’ім, той повів, же пожиє там з тиждень, оби «увійти у ситуацію», а пак на другий день віз’ім го назад у варош. Тікав вудтить – лем п’яти му блисли…

– Я не втечу…

– Угу… – водій єхидно мугикнув (знав, вочевидь, дещо більше за мене). Так ти шо, там жити збираєшся? Ось журналіста недавно віз, він сказав, що поживе там бодай тиждень, аби «заглибитись» у обставини, а опісля наступного дня відвіз його назад до міста.

– Збираюся… працювати. Я – психотерапевт, їду на роботу…

Він трохи знітився, не надто мене розуміючи і, подумавши, перепитав:

– То ти дохтор, чи шо? Тать там уже є єден дохтор. Лем тих пацієнтів уже нико не вилічить. Їх лем жаліти треба – тих, ко безобідний… Вни – геби з другого світу. А є й такі, же біду у селі чинять страшну. Люди, шо туйки жиють, ничим зарадити не годні – на хворих не мош богувати [1]1
  Богувати – сердитися (діал.)


[Закрыть]. Всьо, шо ся обстає – лем хреститися услід, – водій розмовляв місцевою говіркою, і мені довелось напружувати увагу, аби зрозуміти почуте.

Я не стала заглиблюватись у тонкощі власної професії і ще раз перепитала:

– То як до «Притулку» добратися?

Він мовчки показав рукою напрямок у бік, протилежний від села, загасив слиною недопалок і підвівся.

– Сокотися [2]2
  Сокотися – бережися (діал.)


[Закрыть], – коротко порадив, наче розсердивсячомусь, виліз на рипуче сидіння і завів двигун.

– Скоро побачимось.

Я постояла трохи на дорозі, спостерігаючи, як він розвертається, подумала про те, що означає слово «сокотися» і що йому, мабуть, заважають вимпели, безліч яких коливається на склі, особливо, коли автобус підстрибує на вибоїнах. Далі для чогось помахала йому рукою і рішуче попрямувала у вказаному водієм напрямку.

* * *

«Притулок» знаходився кілометри за два від села, під горою, яка називалася Соковицею. Пізніше я довідалась, чому її так назвали: схили, що, з одного боку, тулилися до старих клінічних забудов, а з іншого, оперезані урвищем, напувалися льодяними навіть влітку водами гірського потоку, були рясно вкриті яфинами [3]3
  Яфини – літ. чорниця


[Закрыть]. В селі ту гору ще називали «гадяче лігво», і без гумових чоботів у яфинник ніхто не ходив.

Далі тягнулися ще пасма гір, що, як здавалося мені на той час, вели у кінець світу, але насправді місцеві досить впевнено орієнтувалися в них і могли без компасу дістатися у сусідні села пішки і доволі швидко, нехтуючи будь-яким транспортом та безпекою.

«Притулок» уособлював у собі кілька старих кам’яниць, оперезаних невисоким обшарпаним муром, який при потребі можна було переплигнути без перешкод. З тильного боку мур переходив у збитий із дощок паркан, а далі й зовсім закінчувався, упираючись незграбним боком у підгір’я. Я здивувалася, аже моя уява змальовувала специфічний лікувальний заклад більш захищеним і безпечним. Утім, навколо панував спокій, і якби не двійко схожих на лисиць гостроносих кошлатих псів, що ліниво загарчали, натягуючи ланци, зачувши чужий дух, могло б здатися, що стерегти тут нікого.

Серед кількох одноманітних будівель, котрі нагадували типовістю корпуси пересічного навчально-виробничого комбінату, якби не заґратовані шибки на вікнах, вирізнялась одна – з витягнутими шпіцами даху та надщербленою ліпниною на фасаді, що благала про термінове втручання реставратора. ймовірно, у минулому вона складала маєток знатного роду…

Замок був майже зруйнований. Але попри облуплені стіни, загрозливо скособочену мансарду з облізлими різьбяними балясинами, що підпирали вишукану в минулому фігурну балюстраду, готика надавала йому певного респекту і навіть урочистості.

Жодних табличок, що свідчили б про сучасне призначення будівлі, не було, але обабіч дверей сіріла рапата вмурована у стіну дошка: «Маєток графа Шенборна. Пам’ятка історії та архітектури XVIII століття. Оберігається державою та законом.» Отже, я не помилилась. Як інтуїтивно відчула і те, що потрібно саме туди. На одних із внутрішніх дверей красувалася табличка: «Головний лікар».

За столом незатишної вузької, наче келія, кімнати, що впиралася у видовжене заокруглене зверху вікно, сидів невиразний, на перший погляд, чоловічок невизначеного віку. У коротке стрижене їжачком волосся де-не-де вкраплювалася сивина, проте обличчя його було доволі молодим, якби не змучені, сповнені цинізму очі. Спочатку він здався мені сутулим і незграбним, гармонійно доповнюючи своїм виглядом архітектуру замку.

Побачивши відвідувачку, він припинив заповнювати формуляри і якийсь час вивчально сканував мене поглядом. Аж поки не вказав мовчки на стілець.

– Що привело? – здавалось, він не надто налаштований на гостинну зустріч. Або ж ті, хто мав нагоду сюди завітати, не виправдовували його сподівань.

Я вмостилась на краєчку стільця, трохи розгублена отакою «гостинністю», адже, здавалося б, тут мали тішитися кожній залітній пташці.

– Я приїхала за оголошенням, яке ви давали в Інтернеті. Вам потрібен психотерапевт…

– Мені?!! – його очі несподівано ожили і в них заплигали насмішкуваті бісики. – Мені особисто, дорогенька, психотерапевт вже не допоможе…

Я знітилась, усвідомивши безглуздість формулювання, але побачивши, як вмить запалила іскру життя у відсутніх, як здавалося, очах, вирішила не падати духом.

– Бачу, ви не надто вітаєте ентузіастів, готових знехтувати цивілізацією заради власного альтруїзму. – Я свідомо провокувала до діалогу, котрий, судячи з всього, йому не хотілося підтримувати. І як доказ рішучості власних намірів, видобувши з наплічника свій зелений із тисненими золотими літерами диплом, поклала перед ним на стіл.

– Скільки вам років? – чоловік несподівано відверто подивився просто мені увічі. – Ви бодай усвідомлюєте, на що йдете? І чи усвідомлюють працівники охорони здоров’я, наважуючись надсилати сюди комісії – для галочки, чи для статистики, а потім даючи оголошення в Інтернет, що вони роблять, провокуючи таких, як ось ви, альтруїстів, на подібні вчинки? Чомусь жоден із них не затримується тут більше, ніж на день… І бачили б ви, як ретельно вони вимивають руки після відвідин, хоча мали би по суті набагато ретельніше промивати мізки…

Він встав, видобув із шухляди цигарку і, відчинивши рипучу шибу розкраяного рамою на квадратики вікна, затягуючись, на хвилю замовк. Тепер я роздивилася його у повний зріст: справді молодий ще, може, трохи за сорок, худорлявий і попри сутулість – міцної збитої статури. Задивляючись у вікно невідомо куди, наче сам до себе, продовжував:

– Бачили ми вже тут кілька волонтерів… Вони приїжджали, ледь покинувши студентську парту, з фанатичним блиском в очах, патетичними промовами про відданість власному покликанню і усвідомленням відповідальності… А за день-два, чи в кращому випадку за тиждень, істерично пакували валізи і без пояснень вирушали у бік автостанції, без найменшого докору совісті…

А бувало й таке, що батьки приїжджали за новоспеченим «спеціалістом» і вивозили в евакуаційному режимі…

– Не турбуйтеся. За мною ніхто не приїде. Батьків вже нема, а чоловік не знає, де я.

Він рвучко повернувся від вікна, приголомшений почутим, проте не перепитував і дав мені закінчити думку.

– Моє рішення є цілком виваженим – студентську парту я покинула з десяток років тому… Окрім усього, я не маю куди вертатися.

Лікар мовчав. Жоден м’яз на його обличчі не здригнувся, і годі було здогадатись попри всі психоаналітичні здібності, про що він думає у цю мить. «Битий пес», – майнуло в голові, проте я пристойно витримувала паузу. Розчавивши недопалок у попільничці і прикривши вікно, він, наважившись, сказав:

– Гаразд. Ходімо. Я покажу вам наші володіння. Та пам’ятайте – ви самі мене спровокували.

* * *

«Володіння» складалися з чотирьох будівель, що знаходились на певній відстані одна від одної, утворюючи умовний квадрат. Одна з них стояла трохи осторонь, вибиваючись із «ансамблю», і її заґратовані наглухо скляні очиці приречено глипали на подвір’я. Від будівлі тхнуло холодом і занедбаністю, наче від старого захаращеного цвинтаря. Не хотілося туди, і я зраділа, що ми пішли у другий бік, попри дивне відчуття, наче оті глиби вп’ялися мені у спину лютими, сповненими докору очима. Незрозуміле відчуття оволоділо тілом, і я не могла втриматися, аби не озирнутися. За одним із вікон стояла жінка – дуже гарна і страшна водночас. Густі чорні нечесані пасма обрамляли її бліде, мов крейда, обличчя, і величезні очі пронизували ненавистю мою постать. Від того холоду я здригнулася і прискорила інтуїтивно ходу.

– Не зважайте, – несподівано спокійно сказав лікар, не обертаючись, але напевне знаючи, про що йдеться. – Хелену відпускають виключно під конвоєм і лишень тоді, коли до неї завітають родичі. Навіть щоденні прогулянки пацієнтів проходять під ретельним наглядом персоналу…

– Пусте, – сказала я. Проте довелося докласти певних зусиль, аби взяти себе в руки і розпочати ознайомлення з територією.

Найперше ми завітали у приміщення, від якого стійко тхнуло смаженими шкварками і кип’яченим молоком. Два довгі, на всю довжину їдальні, столи – старі, незграбні, проте прикриті для збереження бодай умовної санітарії квітчастою цератою – впиралися у кухонний відсік, звідки крізь прочинені двері доносилася розмова. Я з полегшенням зітхнула – до цієї хвилини, крім Хелени, я не надибала жодної живої душі. Дві жінки – баба Галька і її племінниця Анця, котрі завзято кашоварили в кухні – виявились місцевими селянками, які начебто й не надто здивувалися, побачивши поруч із лікарем незнайому особу.

– Слава Ісусу Христу! – гучно привіталася літня кухарка, вправно відставляючи убік із плити величезний і непомірно, здавалось би, важкий баняк із паруючим варевом. Витерла руки у власний засмальцьований фартух, аби простягнути лікареві для привітання, в той час як молодша, Анця, тихцем, не підводячи голови, але все ж таки помітно, вивчала мене прискіпливим поглядом з-попід низько зав’язаної ледь не на самі очі хустки. Щось у тому погляді було недоброзичливе, та я збагнула з першої хвилини приїзду, що чужакам тут не надто радіють, і сприйняла це як належне.

– Вижу, знову маєте контролерів, – насмішкувато, але незлісно кивнула баба Галька у мій бік, – ліпше би когось у поміч післали, бо туй неє шо контролювати…

– А може це і є наша поміч, Галино Василівно, хоч на перший погляд надто крихка, враховуючи специфіку нашої роботи, – несподівано розсміявся лікар, миттєво розрядивши тим самим напруження. І баба Галя, трохи здивована і помітно звеселіла, простягнувши руку й мені, відпарувала:

– Коби тота поміч ся обстала хоть на пувроку, то би сьме Богу дяковали… Айбо ся якось не вірує… Анцьо, звари лем пану дохтору та й паніці кофе…

І Анця заходилась клопотати над кавоварінням, чомусь так і не підвівши догори голови і не підтягнувши на чоло хустку.

… Ми сьорбали гарячу каву, а тим часом жінки розкладали у алюмінієві мисочки кашу, здобрюючи підсмаженими шкварками, розливали у такі ж ударотривкі горнята молоко і розкладали все рівними рядочками на металевому візку, що складався з чотирьох ярусів. Акуратно, аби не розхлюпати, виштовхували візочок надвір, і баба Галька перепитувала у лікаря: