Текст книги "Притулок"

Автор книги: Вікторія Андрусів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Янчо на службі? Ми у «янгольський»…

Лікар мовчки кивнув у знак згоди, а я здивовано позиркувала на нього. Я ще не знала, що «янгольським» називають отой віддалений корпус для буйних, із вікна якого тужила загадкова Хелена і куди без супроводу двометрового дебелого Янча сільські жінки боялися навідуватись.

Тим часом подвір’я поволі оживало. Біля невеличкого будиночку, де, як з’ясувалося пізніше, мешкав сам лікар, лунко тюкала сокира у руках дрібненького, проте міцного, хоч і сивого вже чоловіка, який, забачивши нас здалеку, розігнув спину і ввічливо привітався – так, як зазвичай місцеві мешканці віталися тут між собою:

– Слава Ісусу Христу…

– Слава навіки, – слушно відповідав йому лікар, і чоловічок знову взявся до роботи, а ми крокували до першого лікарняного корпусу.

На вході у будівлю нам трапився цибатий жвавий дядько, якого я спочатку сприйняла за одного з небагатьох представників місцевого персоналу.

– Здоров, Мітю, як самопочуття? – запитав лікар, тиснучи йому дружньо руку, проте пильно заглядаючи увічі.

Трохи збуджено, та загалом цілком адекватно той відповів:

– Дякувати Богу, Дмитре Михайловичу… Я у село хотів відлучитися… Обіцяв Довгалям нись керт поаршовати [4]4
  Керт поаршовати – город перекопати (діал.)


[Закрыть]… Копійку зароблю та й назад. Знаєте, же за мнов не треба позирати [5]5
  Позирати – дивитися, слідкувати (діал.)


[Закрыть]…

– Знаю, Мітю, знаю. Дивись, аби на вечірній медогляд встиг…

Помітивши здивування у моїх очах, лікар тут же пояснив:

– Певні пацієнти мають особливу довіру, ба, навіть пошану. Загалом, вони – цілком нормальні люди, якщо не провокувати у них агресію. Місцеві поводяться з ними поблажливо і довіряють просту роботу. А я намагаюсь закривати на це очі. Фінансування нашого закладу настільки мізерне, що кожен зароблений пацієнтами гріш приносить їм величезну радість. А Мітя… Він працював колись вчителем фізики (так-так, не дивуйтеся)… Жив самітником, відлюдно… Почав спиватися…

Тепер не п’є, а на калим купує дешеві ласощі і всім роздає. Знає, що варто зірватися, і не вийде за ворота щонайменше півроку.

– Я чула, місцеві не надто люб’язно ставляться до таких відвідин…

Лікар на мить спохмурнів:

– Це не зовсім так… Буває, щоправда, часом буйні втікають, самі бачите – надто вузьке коло персоналу, аби цього уникнути… Всі інциденти, що зрідка трапляються з місцевими, улагоджую я сам, особисто. А інакше… Дехто з них (кивнув у бік корпусу) насправді нормальніший навіть за нас із вами. Більше того, доля розпорядилася з ними отаким чином напрочуд поблажливо, нагородивши своєрідним ув’язненням, відмежовуючим від хаосу, що панує у звичному житті. Дехто з них цілком свідомо не хоче повертатися у минуле, і я не жену. На щастя, у медицині існує безліч термінів, якими можна обґрунтувати найнезначніші прояви психічних захворювань. Повірте, що останні притаманні і нам із вами, і практично кожній людині… Тому невибаглива сільська їжа, свіже повітря, фізична праця і заспокійливе на ніч у вигляді ліків – набагато дієвішіза отой моральний безлад, котрий оточуватиме їх по поверненню додому. Кожен із них має власну біографію і обставини, що спричинили їх появу тут. Ви ж психоаналітик, і, як ніхто, маєте це усвідомлювати. Людським фактором ми не можемо нехтувати…

…Я прислухалася до лікаревих слів і пронизувалась повагою до нього. Не був він насправді черствим і цинічним, як здалося на перший погляд.

У першому корпусі, до якого ми потрапили, було доволі чисто і охайно. Як розповів лікар, приміщення розподілялось на дві частини – чоловічу і жіночу. Посередині, вздовж довгого коридору, тягнулися допоміжні покої – побутівки та кілька майстерень. Якби я не знала, де насправді знаходжуся, подумала б, що то є звичайнісінький пансіонат санаторно-лікувального типу. Проте я добре розуміла, що треба бути насторожі. Кілька жінок, котрих ми зустріли на шляху за роботою (хто мив вікна, а хто натирав до блиску підлогу), доброзичливо віталися з лікарем, прискіпливо оглядаючи супутницю, проте особливого тепла у тих поглядах не було. А хтось взагалі вдавав, що мене не помічає.

– Загалом тут знаходяться люди, що пережили у свій час посталкогольні чи психологічні депресії, – пояснював лікар. – Надто активного медикаментозного втручання вони вже не потребують. Більше – відчуття потрібності і зайнятості, і, ви самі бачите, працетерапія дає неабиякі наслідки, – він відверто пишався охайністю, за якою слідкували самі мешканці.

– А якщо часом хтось «зривається» і робить непередбачувані дії? Що тоді?

– Тоді вони автоматично потрапляють у сусідній корпус, а суворішого покарання для нихне існує, повірте. Єдине, що вони усвідомлюють напевно і до кінця – це власну безпечність, знаходячись тут.

– Тож, якщо вони не несуть жодної загрози для суспільства, навіщо їх утримувати при нестачі коштів на найнеобхідніші речі? Невже не людяніше відпустити їх у лоно сім’ї і періодично забирати на реабілітаційний період? Це було б набагато демократичніше по відношенню до всіх і в першу чергу до тих, хто справді потребує медикаментів і невпинного нагляду…

– Людяніше, кажете? Людяніше тримати їх там, де вони відчувають власну захищеність, повноцінність, якщо хочете. Там, звідки вони потрапили, їх вже давно списали і, повірте, не поспішають забирати назад. Суспільство приймає до себе виключно успішних людей, інших нещадно відкидає, немов зайвий мотлох, непотріб. А той «непотріб» часом виявляється значно глибшим і чистішим за морально стійкий самозакоханий прошарок суспільства…

У одній із майстерень, куди ми потрапили, терпко пахло лісом. Там сиділо двоє чоловіків, схилившись над роботою. Один із них, доволі молодий ще, весь припорошений сивим пилом від деревини, завзято вишкрябував маленькою ручною пилкою непіддатливий ясеновий бовванчик. Він підвів голову до гостей і привітно привітався.

– Як, Іване, робота йде? Незабаром тобі виставку влаштуємо. Іван у нас – знаний тесля, – вже до мене звернувся лікар, і я помітила поруч із задоволеним похвалою Іваном цілий ряд свіжотесаних фігурок.

Другий чоловік, скоцюбившись над швацьким верстатом, порався з лагодженням черевиків – своїх чи чужих, байдуже. Він був старшим за першого і мав суворе зосереджене обличчя. Волосся його було білим, наче сніг. Той сидів мовчки і лишень ледь помітним порухом голови дав знати, що вітає відвідувачів. А далі знову поринув у роботу з відвертим бажанням, аби його не чіпали.

– І тобі, Василю, здоров, – виходячи, кивнув лікар і вже за дверима пояснив. – Івана привезла сюди племінниця, котру він оселив у власній хаті разом з її чоловіком та дітваками. Він майстер був на все село, не зважаючи на те, що пив багато і гуляв гучно. А як пустив рідню на поріг, не до вподоби їм став, ось і привезли, мотивуючи пияцтвом. А тепер він і сам повертатися не хоче, каже: «Що я там забув? Най собі ґаздують молодята, як я їм на заваді». На свята оте кубло до нього навідується, навіть забирають його додому часом, та як приводять, починають бідкатися, мовляв, знову до паленки [6]6
  Паленка – горілка (діал.)


[Закрыть] тягнувся. Я їм не надто вірю, а Іван по тих відвідинах тиждень похмурий ходить – голови не підводить. Незабаром оживає і знову хапається до роботи…

– А Василь що – німий?..

– Ні, не німий. Василь – інша історія… У Василя хата згоріла. Разом із родиною. В одну мить він став сивий, як лунь. Як те сталося – достеменно ніхто не знає. його вдома не було, а повернувся – побачив тліюче згарище. Ось і побілів. Розвернувся й пішов світ за очі. Всю ніч його селом шукали, а потім ще день і ще ніч… За тиждень дядько Степан знайшов його у нас під воротами, ось і прийняли. Він веде себе спокійно, єдине – мову йому заціпило, ні з ким не розмовляє. Та ще ночами плаче – вборсається під матрац, аби ніхто не чув, і виє там тихенько, наче вовк на повний місяць… Нещодавно ми йому верстат облаштували, тепер він усіх черевиками обшиває. Мовчки.

– Виходить, у вас справжній притулок… Комуна для тих, кому нікуди йти…

Лікар мовчав… Вийшовши на свіже подвір’я, завагався:

– Що ж, не знаю, чи варто показувати вам «святая святих»?.. Навіть якщо ви маєте щире бажання справді тут залишитися, думаю, після відвідин «янгольського» ви з’ясовуватимете час найближчого рейсового автобуса до міста.

Якусь хвилину ми ще помовчали, зважуючи доцільність відвідин, і я рішуче сказала:

– Ходімо…

І ми рушили до «янгольського». Тут все було інакше, ніж у першому корпусі. Всі двері, без винятку, були оббиті дерматином, і в кожних зловісно вилискувало скляне очко. Я зиркнула налікаря, і він, розуміючи мене без слів, пояснив: – У нас надто вузьке коло персоналу, аби встановити нагляд за кожною палатою. Тому ми пристосували двері так, аби дві наші санітарки, що змінюються почергово, мали змогу спостерігати за пацієнтами безпосередньо не контактуючи. Це не важко, адже всього на лікуванні тут зна– ходиться вісімнадцятеро пацієнтів. Дві палати чоловічі, дві – жіночі. Звісно, коли потрібне термінове втручання, медсестри поспішають на допомогу, а інакше… намагаються не наражатись зайвий раз на несподіванки. Маєте бажання увійти? – він насмішкувато кивнув у бік однієї з палат, очікуючи моєї реакції. Я обернулася на кремезного Янча, що невідступно йшов за нами, гаряче, мов зіпрілий кінь, дихаючи у потилицю. Він здавався надійним і чимось нагадував мені Гошу. Я без вагань відповіла:

– А чому б і ні?

* * *

У покої було п’ять ліжок, проте два з них були порожні. До нас метнулася старша жіночка – доволі охайна і юрка, я спочатку навіть здивувалася її присутності тут.

– Ну, нарешті, приїхали, гості дорогі, скільки ж вас можна чекати, забарилися в дорозі, чи що?

Я вже й стіл накрила, і пасок понапікала, і яйця розфарбувала, а вас все нема та й нема… Синку, то хіба ж до мами можна спізнюватися у Боже свято? Отакої… Жіночка не вгавала, кружляючи навколо нас і приговорюючи, допоки лікар суворо не прикрикнув на неї:

– Сядь, Михайлино, не метушися… Приїхали, як бачиш, твої гості, то й веди себе пристойно… Сядь, кажу я тобі…

І зніяковіла Михайлина присіла на своє ліжко, біля якого на шухляді були розкришені шматки хліба, повідкушувані шматочки яблука, розкладені у геометричній пропорції, символізуючи накритий стіл.

– Чого ж ви на мене гойкаєте [7]7
  Гойкати – кричати (діал.)


[Закрыть]? Я так вас чекала, я так на вас тішуся… У Боже свято не мож гойкати, – вже тихіше ображено нарікала жінка в той час, коли лікар коротко і майже пошепки описував мені історію хвороби.

– Михайлина втратила пам’ять, коли дізналася про наглу смерть другого сина. Коли помер перший – молодший, вона ще так-сяк справлялася, а от коли старший пішов зі світу, потрапивши під копита знавіснілого бичка, вона зовсім занедужала. Від того осоружного дня – на Пасху – нікого не впізнає. Сусіди поклопотали про неї, бо ж кликала у гості кожного, хто проходив повз хату. Боялися, аби лиха їй не заподіяли чужі – самі знаєте, який світ пішов…

На другому ліжку мовчки сиділа закутана у теплу хустку стара жінка і благально заглядала лікареві ввічі. Він, вочевидь, добре знав, що від нього вимагається, тому спокійно присів біля неї і виважено, неначе педагог до слухняної учениці, довірливо казав:

– Не приїхав ще, Маргіто, треба чекати. Хустку можеш зняти – упрієш. Я тобі повідомлю, коли приїде, отоді й збиратимешся. Знаєш, що з Сибіру – неблизький шлях.

Жінка покірно знімала хустку, вивільняючи тим самим ріденьке сиве волоссячко, що, мов пух, розсипалося по плечах. Вона не промовила ні слова, але видно було, що цілком усвідомлює, про що йдеться. Знав про це й лікар, тому не став пояснювати при ній причину перебування її тут.

У кутку під заґратованим вікном, підібгавши під себе ноги і втиснувшись у холодну стіну, зіщу– лилась молода жінка, котру я бачила нещодавно у вікні. Вона напружено спостерігала за всім, що відбувається навколо, а її очі випромінювали безпомічність загнаного у пастку вовка. Той погляд пронизував мене холодом і ненавистю, як тоді, коли я, знаходячись на подвір’ї, вперше відчула його за спиною. І навіть темні кострубаті пасма розкуйовдженого волосся, що безладно спадали на обличчя, не здатні були прикрити презирства, з яким вона споглядала світ.

– А це наша Хелена, – сказав лікар спокійно, покладаючись на професійно відпрацьовані інтонації власного голосу (він бо знав, як із нею треба розмовляти). – Як справи, Хелено?

Але та заклякла незворушно, обвивши руками підібгані під себе коліна, і не зводила з мене погляду.

Я помітила, які в неї гарні руки – не зважаючи на обгризені нігті, сплетені докупи пальці, надзвичайно витончені. Руки дрібно тремтіли, видаючи хвилювання.

– Гаразд, – сказав лікар, можливо теж помітивши той прихований щем, – наразі достатньо. Ходімо.

Та не встигли ми повернутись у напрямку до дверей, як щось рвучко, зі спритністю росомахи, шурхнуло за спиною, і (це була навіть не мить, а її найдрібніша частка) в моє волосся вп’ялися цупкі, немов щупальці, пальці. Я перелякано зойкнула, подавшись назад, і ледь не впала, проте ще одна мить – і дужий велетень Янчо вже скручував руки нападниці, віддираючи її від мене.

– Ненавиджу, – шипіла вона грудним хриплим голосом, м’якнучи від безсилля у його «обіймах», і, здавалось, що з її уст зараз з’явиться жало, виприснувши смертельний трунок на здобич. – Курва паскудна, шльондра міська, геть звідси… – кляла Хелена, а тим часом одна з двох доглядальниць вже вбігала до палати, тримаючи перед собою гамівну сорочку. Вправними звичними рухами, разом з Янчом, натягували ту  сорочку на Хелену і прив’язували до ліжка. Так до кінця іне оговтавшись, я виходила з кімнати, безсило спершись на лікоть лікаря, і, лишень потрапивши на свіже повітря, остаточно прийшла до тями.

Певний час ми не розмовляли, допоки лікар цілком виважено і з розумінням нарешті запитав: – Ну то що, я підкину вас до села? За дві години буде рейсовий до міста. Я, привівши себе сяк-так до ладу, зачесавши  волосся у тугий «хвіст», аби не кидалося ввічі видерте пасмо, рішуче, як я часом вмію, відповіла:

– Я нікуди не їду.

Після невеличкої паузи, усвідомивши врешті серйозність прийнятого мною рішення, лікар простягнув мені руку.

– Ну то що, будемо знайомитись? Дмитро Михайлович Полянцев.

– Дара, – представилась я. – Дарина Фішбейн, – і міцно, майже по-чоловічому, потиснула простягнуту долоню.

* * *

Дмитро Михайлович взявся облаштовувати моє перебування в «Притулку». Дядькові, що хвацько вправлявся з сокирою, дали завдання привести до ладу флігель будиночку, в якому мешкав сам лікар. Дві невеличкі кімнатки – передпокій та покій, до яких можна було потрапити з заднього входу, пустували і відтепер складали мої володіння. Дядько Степан, або Пішта-бачі, як він себе називав, клопотав над створенням сякого-такого комфорту. Доброзичливо до мене посміхаючись, сам до себе щось приговорював, на кшталт: «йой, яка пташка до нас залетіла» або «Тяжко туй буде потяткові [8]8
  Потятко – пташка (діал.)


[Закрыть], але нич – справимося». Дядько Степан завзято витягував із приміщення на світ Божий запилюжені роками килимки, або ж покрівці, як він їх називав, а також ліжники, ковдру і весь інший мотлох, що складав відтепер мій домашній скарб.

Старанно вивішував оте все на мотузках, натягнутих від будиночка до дроварні, і вибивав із них, піднімаючи неабияку куряву, затхлість і пилюку.

Лікар тим часом відкланявся ненадовго у невідкладних справах, знявши з себе халат, під яким виявилась доволі охайна випрасувана сорочка. Спритно, майже по-хлоп’ячому застрибнувши в старий УАЗик, поїхав з «Притулку» у бік села.

Я витирала пилюку з полиць і меблів, що довгий час були без ужитку, і водночас «наводила мости» до свого помічника.

– Пішто-бачі, а як давно ви тут живете? Мабуть, кожен закуток вам знайомий?

– Я туй, дитино, з того дня, як Дмитро Михайлович, дай йому Боже здоровля, приїхав. До того в селі м жив, айбо як моя Христина пішла на той світ, місця собі м не знаходив. Дохтор забрав мене сюди, дав ми роботу, і, дяковати Богу, приживімся і хосен [9]9
  Хосен – користь (діал.)


[Закрыть] з мене є. Дохтор наш – золота людина, ви його ще просто добре не знаєте. То він лем з виду строгий, а серце має таке, же не кождому дано. І мене він порозумів зразу, не том, же йому теж жона [10]10
  Жона – дружина (діал.)


[Закрыть] умерла, а просто, бо порядний чоловік. Ви самі то-то пак увидите, як ся обстанете надовше… Айбо, кидь чесно, то я до кінця не вірую, оби така паніка туйки ся прижила… Се вам не городські комфорти… Не знаву, што вас привело, айбо знаву єдно – легко не буде… Не загадуйме – увидиме… Пойте лем, укажу нашоє ґаздівство [11]11
  Ґаздівство – господарство (діал.)


[Закрыть].

Дядько Степан витер руки і повів мене за їдальню, аби показати предмет своєї гордості – рівненькі грядочки з висадженою картоплею та зелениною, а також невеличкий садок, який, незважаючи на суворий гірський клімат, восени плодоносив.

–  Туй, у горах, мало шо росте, самі розумієте, айбо крумплі [12]12
  Крумплі – картопля (діал.)


[Закрыть] маємо свої, екологічно чисті, яблука і грушки теж. Баба Галя з Анцьов пак варять лекварь [13]13
  Лекварь – повидло (діал.)


[Закрыть], та й січуть на компот. Муку, перловку, олай, цукор Дмитро Михайлович з села возить, зрідка – м’ясо. Розкошувати не доводиться – я й сам не розуміву, як йому вдається усіх накормити.Чисто ге Єйжушка [14]14
  Єйжушка – Ісус Христос (угор.)


[Закрыть], же наситив єднов рибинов ушитку громаду. Тямите, же марципанів туй на стіл нико не подає: шо маєме, тим ситі.

– Не турбуйтеся, Пішто-бачі, я не вибаглива. І особливого меню для мене складати не треба.

– Вижу, паніка ти хоч і городська, айбо своя, проста. Дубрі би було, кобись ся обстала надовше. Але шо казати – життя укаже…

Пополудню вернувся з села Дмитро Михайлович. Привіз два комплекти новенької хрусткої постільної білизни, маленьке радіо і блискучий нікельований електрочайник. Окрім всього, коробку з сухим печивом і кіпу свіжих часописів.

– Це вам на новосілля, – показав придбанки, допомагаючи мені занести все в помешкання. – Думаю, вам треба відпочити – надто багато почутого і побаченого за один день.

– Гаразд, – відповіла я, – з вашого дозволу візьму пізніше лікарняні справи, аби ознайомитись докладніше.

Кивнувши на знак згоди, Дмитро Михайлович вийшов, залишивши мене на самоті.

* * *

…Нарешті я мала змогу побути наодинці з власними думками та емоціями, котрі вихлюпувались через край. Треба було привести їх до ладу, адже попри усвідомлення того, куди я їду, безліч речей виявилось несподіваними і приголомшуючими.

Намагаючись притупити біль від усього, що трапилось вдома, я вирішила цілковито зануритись у нове середовище, заповнити себе чимось змістовнішим, глибшим, аби в серці не зосталося місця для розпачу. Я не могла сказати нікому про істинні причини мого приїзду і вирішила мовчки взятися до роботи. Те, що «Притулку» потрібна реальна допомога – робочі руки, фізична присутність, моральна підтримка – зрозуміло. Проте як я реалізовуватиму себе як психоаналітик серед цих людей, поки що збагнути було важко.

Їм не потрібно жодного втручання, і я це зрозуміла одразу. Вони жили замкнуто у власноруч облаштованому і облюбованому світі, і будь-який вплив зовнішнього середовища, неприйнятного цим замкнутим простором, загрожував викликати супротив чи агресію. Чужинців тут не любили…

… А на що я, власне, сподівалась? Що психічно хворі пацієнти кинуться в обійми з благанням в очах: «Допоможи нам, Даро!»? Я їм тут не потрібна! Єдиний, кому я по-справжньому можу знадобитися, – це Дмитро Михайлович, адже,  скоріше за все, йому дуже бракує кваліфікованого освіченого помічника… Оті доморощені нянечки, що вгамовували нещодавно Хелену, навряд чи могли надати кваліфіковану медичну допомогу, враховуючи літній вік та посередній рівень освіти… Навіть заспокійливе, як я відзначила, вводив Хелені сам лікар. Та попри все, він не наважився зізнатись у моїй потрібності тут. Один Пішта-бачі мені по-справжньому зрадів. Він знайшов у мені терплячого співбесідника, а, відповідно, і поплічника. Лікаря він шанував і майже обожнював, проте на «короткій нозі» вони не були, а дід явно полюбляв побалагурити.

«Врешті-решт, я можу допомагати йому обробляти городину, бодай для цього згоджуся», – подумала я, із сумом вдивляючись за невеличке вікно, де розкинулася Соковиця.

Безперечним було одне – вибору нема. Я не маю куди повертатись. У місті мене швидко знайдуть, де б я не була: чи у батьківському домі, чи переховуючись у знайомих, котрих насправді обмаль… Питання в іншому: скільки часу я зможу втриматись тут? Адже тільки собі я наважилась зізнатися, що ота сьогоднішня рішучість у розмові з лікарем була вдаваною, керованою скоріше безвихіддю, а не впевненістю, що так буде правильно. Насправді я достеменно не знала, чи вірним є все, що роблю… Цікаво, як Соковиця виглядає вночі? Вона майже наступає на флігель будиночку і мирна та безпечна вдень, у темряві, мабуть, набуває доволі зловісного вигляду… Чи є тут звірина?.. Чи спить вночі Пішта-бачі, а чи патрулює, і чи має він про всяк випадок рушницю? Як поводяться «буйні», котрі часом вириваються на волю? Куди вони втікають – у гори чи у бік села, і як швидко їх наздоганяють?.. Безліч питань снувало в голові, а відповіді не було… Про справжній стан речей тут мені ніхто відверто не розповість, аби не відлякнути, допоки я самостійно в усьому не розберусь. Несподівано забракло оптимізму. Я присіла на ослінчик край вікна і, обпершись ліктями на порепаний столик, де гостинний Пішта-бачі вмостив у слоїчок букетик свіжих польових квітів, обхопила голову руками. Стало боляче – я зовсім забула про видерте пасмо і сьогоднішній інцидент… Хелена… Чого від неї очікувати? Нині вона вп’ялася мені у волосся, а завтра встромить у плечі сокиру. Чим спричинена її ненависть? Адже це не була ненависть саме до мене. У тих її прокльонах відлунювала злість до всієї жіночої половини людства. Що трапилося у її житті і чому, незважаючи на агресію, лікар поводиться з нею обережно, ледь не ніжно? І знову безліч запитань без відповіді…

…В двері хтось несміливо пошкрябав. Я гадала, що то Пішта-бачі.

–  Заходьте у гості, – я, повернувшись від роздумів до реальності, підправила зачіску і підвелася.

На порозі стояла баба Галька і, тримаючи у руках полумисок, від якого смачно пахло домашніми шкварками, ніяковіла, не наважувалась увійти:

–  Ось, принесла вам поїсти… Вибачайте, що по-простому, по-сільськи… Чим багаті, тим і раді… Я лише зараз помітила зворушливу сіточку дрібних зморщок, що загадковим плетивом обрамляли її загартоване нелегким гірським життям обличчя. У оці застрягла сльозинка… – Дара, мене звати Дара… Дарина по-вашому… – Поїж, дитино… Може, тобі не смакуватиме – у вароші иншакі делікатеси. Айбо по-всьому видко, же ти своя… Дай Боже, звикнеш… Я пак із села тобі курятину принесу… А як хрестини будеме справляти – вже ся третя внучка ми народила – когута заб’єме, то й кочóня [15]15
  Кочóня – холодець (діал.)


[Закрыть] буде… І, віддавши миску, почовгала собі у бік їдальні.

Я не знала, що таке кочоня, але те, що я залишаюся, знала напевне.

* * *

– …Лізо! Я вкотре тебе питаю: де Дара?!!! – Макс чманів від люті. Чи не вперше в житті ситуація вийшла з-під його контролю. Негаразди на роботі він вирішував набагато виваженіше.

Дарина втеча стала для нього ударом нижче поясу. Він уважно вислухав історію офісногоохоронця про те, як жінка босоніж вилетіла, не попрощавшись, на вулицю, незважаючи на те, що незадовго до того бігцем сповістила йому, до кого йде. І, вплигнувши у новенький, з тонованими вікнами «MERSEDES», зникла у невідомому напрямку.

Макс скаженів. його гнів перекидався бумерангом від переляканої ледь не на смерть покоївки до мовчазного Гоші, що стояв, потупивши голову, і навіть не спромігся вичавити з себе аби– щось у захист.

– Хто дозволив тобі везти її у офіс?!! Ти, бачу, зовсім нюх загубив!!! Геть звідси, і щоб я тебе більше не бачив!!!

Відчиняючи дверцята за дверцятами громіздкого гардеробу, він лунко затраскував ними, пересвідчуючись, що вбрання залишилось вдома. Валізи теж стояли неторкані. Отже, жевріла надія, що комедія триватиме недовго.

– Лізо, що вона взяла з собою?!!

Ліза стояла мовчки, наче набрала в рот води, а його лють від цього закипала ще більше:

– Я розмовляю з тобою, чи зі стінами?!! Ти можеш витиснути з себе бодай слово?!! Чи ви всі тут навколо мене змовилися?!!

Дівчина перелякано схлипувала, і Макс збагнувши, що агресією та насиллям нічого не досягне, змінив тактику:

– Лізонько, дитино, спробуй згадати, що Дара взяла з собою… Це допоможе нам викритиїї наміри і вберегти від небезпеки… Ну ж бо, зосередься…

його лагідний тон таки подіяв, і покоївка, розмащуючи долонею сльози по щоках, ледь чутно пробелькотіла:

– Звідки мені знати, що взяла… Диплом взяла… – Як диплом?!! Диплом і все?!! – Макс не міг повірити.

– Практично все… Кілька книжок… Підручників… Ще якийсь дріб’язок…

Тут Максовий погляд ковзнув на незачинений лептоп на столі, і він все зрозумів. За кілька хвилин Макс вже телефонував здивованій незвичним проханням секретарці:

– Корнеліє Олександрівно, тут така справа. Зайдіть, будь ласка, у пошуковий сайт працевлаштування і витисніть на принтері всі до останньої пропозиції щодо вакансій лікаря… Якого лікаря?.. Як якого?!! Лікаря-психотерапевта, звісно… Що-що?! Мене розшукувала дружина вчора?.. Гм… Так. Я знаю… Та ні, вже все гаразд…

Кинувши слухавку, задумався і начебто ще про щось згадав. Набрав знову той самий номер, дав додаткову вказівку:

– Корнеліє Олександрівно, оголосіть заодно кастинг на вільну вакансію персонального водія. Так. Терміново. Це все… Наразі…

* * *

…Сутеніло, коли Дмитро Михайлович після вечірнього огляду постукав у двері. В руках він тримав стос жовтих книжечок – лікарняних карт:

– Ось, приніс вам для ознайомлення з історіями хвороб…

– Проходьте, поп’ємо разом чайку, відсвяткуємо новосілля, – зраділа я і, посадивши лікаря за стіл, заходилась чаклувати над новим, ним же презентованим чайником. Сухоцвіт для заварки позносив мені Пішта-бачі, завбачливо надписавши назви трав та від чого вживаються. Сухі в’язанки звіробою, золототисячника, деревія та інших лікарських рослин були також розвішані на ґанку рівненькими пучечками і сповивали терпким ароматом й без того п’янке кришталеве повітря. Я знайшла нарешті те, що треба (рум’янок, меліса – для заспокоєння) і, обдавши окропом горнятка, запарила запашну суміш. Висипала печиво у мисочку і припрошувала до гостини.

– Я бачу, ви гарно облаштувалися, – Дмитро Михайлович, вмостившись за столом край вікна, задумливо вдивлявся в темінь лісу і, немов прочитавши мої недавні думки, сказав:

– Що би вас сюди не привело, та приїхали ви не від добра, тому навчіться сприймати все таким, як воно є… Навіть якщо та реальність не подобається… А лісу не бійтеся, і від гір жодної небезпеки теж нема… Вони, наче живі, – коли до них по-доброму, то й вони зла не зроблять. Єдина порада: допоки не вивчите місцевості, без провідника не ходіть. Звірини бозна-якої тут нема – людей сторониться, а от гадяччя повно… Та й заблукати можете… Тому, як захочете прогулятися, беріть із собою дядька Степана, він тут кожен закуток знає, з ним безпечніше…

– Я відразу зрозуміла, що без Пішти-бачія ногою ні на крок. До того ж, він дуже чуйно сьогодні за мною доглядав. Повсякчас піклувався, аби мені комфортно було. І самі бачите, яке кубельце звили, – я піднесла догори горнятко з паруючим напоєм, символізуючи келих:

– За новосілля? – За ваш приїзд. Обережно цокнувшись, ми розсміялися – новосілля й справді було чудернацьким. – Влітку тут гарно, наче на курорті, попри холодні вечори та ранки – в горах температура має властивість знижуватися вночі так само стрімко, як і підніматись у полудень. А от взимку важко, незважаючи на пильне Степанове кураторство над грубками. Втім, до зими далеко, і хто зна, чидоведеться вам тут зимувати… Мені не хотілося виглядати марнослівною, запевняючи у виваженості намірів, і я непомітно перевела розмову в робоче русло:

– Я планую вже завтра розпочати роботу…

– Цікаво… – лікар підвів на мене очі, в котрих, як і зранку в кабінеті, заплигали знайомі хлоп’ячі бісики.

«Він таки зовсім не старий, скоріше досвідчений, – вкотре відзначила я. – А отой насмішкуватий тон, сприйнятий мною спочатку за цинізм, пояснювався насправді жартівливістю, притаманною людям дотепним і кмітливим.»

– Ви можете глузувати, пане Лікарю (при цьому я намагалась відобразити щонайсерйозніший вираз обличчя), проте я приїхала сюди практикувати, а не прогулюватись лісом. І найперше, що я запланувала, це впровадити у лікувальний процес психотерапію, тобто професійне втручання у психо-емоційний стан людей, котрі тут знаходяться. Свіже повітря, фізичні навантаження, заспокійливе на ніч – це, звичайно, добре. Проте недостатньо для того, аби пацієнти адекватно розпочали сприймати реальний позаілюзорний світ і все, що їх оточує. Вони наче знаходяться у вакуумі, і варто їм потрапити у «незахищений простір», як кожен із них стає цілком безпомічним. Авжеж, ви не можете тримати їх тут до кінця життя, наче у в’язниці чи будинку для бездомних. Рано чи пізно їм доведеться вийти з вакууму. І що тоді?

Дмитро Михайлович цілковито позбувся насмішкуватості і почав уважно прислухатися до того, що я говорю. Це надало мені впевненості:

– Наразі я уявляю собі налагодження контакту через ненав’язливу бесіду за «круглим столом», де кожен із пацієнтів (йдеться, звісно, не про тих, з «янгольського», принаймні спочатку) матиме змогу розкритися, вивільнити свідомість з кайданів, що оперезують їхню хвору уяву та сприйняття навколишнього світу (о, куди загнула!).

– А звідки така впевненість, що вони хотітимуть розкриватися і з вами говорити? Наші пацієнти – люди, замкнені у собі та у власному, нехай і вигаданому, проте неторканому, світі, що не терпить жодного втручання…

– Це тому, що оте втручання приносило їм лише біль, а не полегшення. Щойно вони зрозуміють, що відвертість одного спонукає до відвертості іншого, а також до співчуття та порозуміння, а не дорікання, вони розкриватимуться, я впевнена в цьому. Розуміння необхідне кожній людині, як вода, як ковток свіжого повітря, якщо хочете. І наші стосунки базуватимуться на гаслі: «Розкажи мені про себе, і я так само відкриюся тобі»…

– Бачу, ви серйозно налаштовані на емоційно-психологічну революцію, – лікар дивився на мене з повагою, де й дівся сарказм.

– Завтра ми проведемо перше заняття. Звісно з тими, хто знаходиться на реабілітації, а не в «янгольському». Експериментальне, – озвучила я власне рішення, наче не розчувши його репліки. – І воно виглядатиме як звичне знайомство за горнятком чаю. Без урочистості, без надуманості, аби не відлякати співрозмовника… Було б добре, якби жінки на кухні задля такого випадку приготували щось смачненьке, а хоч і пиріжки з яблуками. Це надасть нашій зустрічі домашнього затишку…