Текст книги "Ukrainian dream «Последний заговор»"

Автор книги: Василь Зима

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Розділ 11 (Chapter 11)

Марк задрімав, сидячи на стільці перед комп'ютером, і прокинувся рівно о другій ночі, коли пролунав телефонний дзвінок.

– Алло. Це нічого, що друга ночі і я сплю?

– Мені сказали, що ви телефонували за тим номером, який вам дали, – голос був Маркові зовсім незнайомий, і він хотів був покласти слухавку.

– Вам нема чим зайнятися? Займіться онанізмом: допомагає, знаєте.

– У мене є дівчина, – пауза. – Якщо ви таки зателефонували, то, очевидно, згодні на наші умови і те, що ми пропонуємо вам, не залишає вас байдужим.

– А, ви про це, – Марк потроху прийшов до тями і, потягнувшись, підвівся, пішов до стіни й увімкнув світло. – Кажіть.

– Нам треба зустрітися, але так, щоби про це не знав ніхто, інформація конфіденційна, цілком.

– Завтра в Пироговому о пів на першу дня. Вас улаштує?

– Нас улаштує.

– Ну то на добраніч, я дуже хочу спати.

– Я теж. Тільки от що, Марку, забув спитати: ви готові померти?

– Це жарт?

– Ні. Це не жарт.

– За що?

– Банальне запитання. Помирають не за щось, помирають просто так, тільки тому, що хочуть цього або ні, жодна смерть не є виправданою.

– Можливо. Зараз ніч, і я про це не думаю. Ні, я не готовий померти.

– На добраніч, Марку.

– Спіть добре, – поклав слухавку й сів на диван.

Філософський відступ

Один мій знайомий сказав, коли ми, стоячи на тротуарі десь неподалік центральних київських вулиць, спостерігали за тим, як мчали автострадою дорогі іномарки: «Не, ну шо ж такое надо украсть и где, главное, надо украсть, шобы кататься на вот таких машинах?». Я тоді подумав: це ж як сильно вбили в голову нашим людям, що для того, аби мати щось дійсно дороге, красиве й добре, – треба обов'язково вкрасти. Я дійшов висновку: влада – це прерогатива переважно нікчемних, психічно хворих, закомплексованих людей, яким не вдалося себе реалізувати в жодній зі сфер людської діяльності. Принаймні влада в нашій країні. Це влада, яка навчила нас красти. Адже мета приходу до влади й боротьби за неї одна – мати змогу красти узаконено і красти те, що хочеш і скільки хочеш.

Влада деморалізує націю, замість того, щоби спрямовувати її у потрібне річище й мотивувати до досягнення необхідних цілей. Уся світова, зокрема європейська й північноамериканська, культура називає людину найвищою цінністю, задля людини працюють заводи та фабрики, задля людини друкуються гроші і продаються продукти харчування, задля людини працюють армії чиновників з єдиною метою – зробити життя однієї, окремо взятої людини кращим, спростити його, зробити комфортним, приємним і, головне, осмисленим: люди до 60-ти працюють і тим самим дозволяють тим, кому за 60, їздити світом, відпочивати на курортах, займатися благодійністю, видавати журнали й альманахи, фотоальбоми і спогади, займатися лижним спортом, виплачувати стипендію обдарованій молоді, брати участь у ток-шоу, читати, сидячи на лавочках у парку, газети, пити в пабах і барах пиво, обговорювати, не думаючи про те, де взяти гроші, що з'їсти на вечерю, чим заплатити за квартиру і за що купити ліків, останні події в Іраку та Кореї, перипетії футбольного чемпіонату, політику США на Близькому Сході, останні астрономічні прогнози, програму уряду й вітрильну регату в австралійській затоці. Це нормальне життя суспільного організму, ненормальним є такий стан речей, коли люди до 60-ти працюють на себе, намагаючись якомога менше віддати в пенсійний фонд, на задоволення потреб тих, кому за 60, і не через те, що не хочуть їм допомогти чи не бачать, як більшість із них рахує копійки на хліб у чергах в продуктові магазини, а лише тому, що знають напевно: більшість із відрахованих ними грошей до цих пенсіонерів усе одно не потрапить, а ляже рівними й тугими стосами в кишені чиновників, які потім на них купуватимуть машини, костюми, краватки, будуватимуть дачі, відпочиватимуть на курортах, даруватимуть діамантові кольє коханкам. А те, що коханок мають навіть найдемократичніші з чиновників, – факт, який не потребує доказів. Одна знайома моєї знайомої розповіла історію про мера досить великого західноукраїнського міста, який у справах прибув до столиці. Прибув він зранку, а повертатися мав лише ввечері наступного дня. Справи владнав ще до обіду й видзвонив свою коханку, дівчинку років сімнадцяти. Приїхала вона до нього. Поцілувалися, полежали в ліжку, а коли він захотів сексу, вона не дала. Мер розгнівався і вигнав її геть. Усе б нічого, тільки дівчинка була з того ж міста, що й він, і повертатися додому мала того ж дня, але грошей на поїзд у неї не було, сподівалася, що він дасть. А він не дав. Добре, що подруга допомогла, давши гривень сто. А наступного дня в газетах написали про цього багатостраждального мера, який бореться за демократію і права й у своєму місті, і в усій Україні і дуже ратує за збереження суспільної моралі. Влада наша наскрізь компромісна. Вона і є отією раковою пухлиною, яка роз'їдає суспільний організм. Дивує те, що сама влада себе винною не вважає. Вона, власне, і не винна, що такою є, це спадкові риси, влада змінилася на генному рівні ще одразу після революції 17-го, коли саме поняття влади набуло іншого змісту. В усьому світі вважають так: влада – це дані народом права служити цьому ж народові. Владу, оскільки за царської Росії Біблія була в пошані, вважали прерогативою Бога, і саме Він визначав, кого наділяти нею, кого – ні. І саме страх Божий тримав у покорі і самих представників влади, і народ, який бачив у них Божих обранців. Після того, як Бог у свідомості народів перестав існувати і влада стала іншою, то й здобувати її стали самостійно і шляхами не завжди чесними. Інша знайома моєї знайомої сказала мені: «Ну подумай, якби ти був чиновником, чи ти б не збудував спершу дачі й хати собі, а потім би вже думав про народ?». Я сказав «ні», вона здивувалася, але нічого не сказала й пішла. Їй усього років двадцять, і вона вже уражена цією хворобою, і якщо колись до влади прийде вона, то робитиме те ж саме, що і її попередники – крастиме. Вона не розуміє простих слів Божих: «Усіляка влада від Бога». Тобто сама система влади – це задум Божий, і Бог дає людям у руки оцей владний скіпетр. Наша влада цей скіпетр передає від батька до сина, від кума до свата, від свата до брата, від брата до небожа, і нема тій вервечці кінця-краю. Наша влада не розуміє, як можна не обманювати, не красти, не лицемірити, не зловживати, не брати хабарів. Щоправда, вона має трохи глузду, тому ролі між своїми представниками розподілила порівну: одні крадуть, інші, якщо настрій у суспільстві вже геть кепський і незадоволення владою зростає, цих крадіїв карають, але так, про людське око, висилаючи їх чи то в Британію, чи в США, чи ще кудись, де тепло, комфортно й нема наших розгніваних і знедолених людей. Я був свідком однієї повчальної історії: великий у міському масштабі чиновник розпікав на колегії, привселюдно, свого заступника – говорив грізно, стукав кулаком, а врешті позбавив його премії на рік уперед і цим обмежився. Люди схвально загули і вдоволено плямкнули. Люди навіть не розуміють, що тієї премії заступникові вистачило б на одну вечерю в ресторані, не більше, і що в його кишеню щодня лягають суми, більші за ту премію в десятки разів. Але на публіку великий міський очільник зіграв – народ заспокоївся. Не розуміємо ми, що влада наша – це не особистості, це багатоголова горгона, і скільки ти голів їй не рубай, виростатимуть інші, бо справа вся не в головах, а в тулубі, який настільки сильно захищений, що пробити його грубу шкіру й дістатися до серця практично неможливо. Влада розумніша за народ, вона хитріша, жорстокіша та багатша, тому вона перемагає. На неї працюють найкращі уми та таланти, цим народом народжені, а тих, які не працюють, влада знищує. Щоправда, після смерті їм зводять пам'ятники, на їхню честь називають вулиці, парки чи сквери, а часом навіть невеличкі населені пункти. Влада наша – це певна закрита система, потрапивши до якої, вийти назад уже неможливо. Влада – це один організм, усі ланки якого пов'язані між собою нерозривними зв'язками, і розірвати їх украй важко, бо владоможці знають: упаде один – упадемо всі, тому, коли ти воюєш з одним чиновником, ти воюєш з усіма водночас, і тому така страшна й безглузда ця війна.

Розділ 12 (Chapter 12)

– Насправді, ви людям не потрібні, як, скажімо, ну що б таке сказати, щоби ви мене зрозуміли? – він обвів поглядом присутніх і, глибоко вдихнувши, продовжив: – Як, скажімо, особистості. Розумієте? Ви – тільки засіб, це в більшості випадків, ви – засіб для вирішення чужих проблем. Ви ніколи не замислювалися, чому ті чи ті люди знаходять вас саме тоді, коли знаходять? Не думали. – Присутні мляво захитали головами: вони не замислювалися. – Так я вам скажу: бо саме тоді, коли вони вам нібито випадково зустрічалися, саме ви могли їм допомогти вирішити ту чи ту проблему. А коли проблему таки було вирішено, вони просто вас залишали. Правда? – Кілька людей зробили серйозний вираз обличчя й заплющили очі, їм було цікаво.

– А якщо вони нас і після цього не залишали? – дівчина з другого ряду підняла руку вгору, і він побачив, що в неї не вибрито під пахвою.

– Ну, якщо таке і траплялося, то тільки тому, що з вас можна було мати бодай якийсь зиск. Кому із вас дівчата призначали зустріч на сьому за двадцять хвилин до сьомої, коли ще зранку на вашу пропозицію зустрітися відреагували негативно й пояснили свою відмову банальним ГРЗ чи болями в шлунку?

– Мені призначали, – кумедний здоровань, який сидів, упершись головою в стіну, нервово прикусив нижню губу.

– І ви не дасте мені збрехати, що практично завжди після слів привітання й поцілунку в щічку вони одразу казали про те, що їм потрібен блиск для губ, чи трусики, чи новенька помада, чи парфуми, чи косметика. Ви купували те, що вони просили, і після цього їхній настрій одразу погіршувався, і вони знаходили десятки причин, щоб піти додому чи до подруги, або ж просто казали: «па-па» й сідали в таксі, узявши перед цим у вас двадцять гривень, і, невинно усміхнувшись, шепотіли: «Котику, ніжки болять».

– От ви говорите про дівчат. А про хлопців? Хіба вони не скоти й не чинять так само? – дівчина з яскраво фарбованим волоссям нахилилася вперед, її груди лягли на парту, і губи стали раптом надто червоними.

– Ми не даємо характеристику поведінці статей зараз, – він захвилювався й поглянув на хлопців, ті мовчали, вони ніяк не відреагували на слова фарбованої. – Проблема не в тому, хлопець чи дівчина, наша, точніше, ваша проблема зараз в іншому – вас використовують, і ви від того страждаєте. А хто: мама, подруга, сусід, начальник, водій таксі – не так важливо. Ви маєте навчитися боротися з цією проблемою та виходити з психологічної кризи.

– У меня вообще было такое чувство, когда она это сделала, что я – презерватив, в который слили и выбросили на хрен с балкона.

– А ты что, бросаешь презервативы с балкона? – хлопець із татуюванням на шиї розсміявся.

– Нет, – повернувся до нього. – Я его в мусор брошу, чтобы нашла ее подруга или мама, которая однажды уже увидела противозачаточные таблетки и чуть с ума не сошла.

– Да нет, я не говорю, что в мусор, – в туалет.

– Ха, – закинув ногу на ногу, – он же будет плавать между ее прокладками и салфетками, как подводная лодка среди льдов.

– А знаєш, яке то відчуття, коли презерватив одягли тобі на голову й затисли на шиї, при тому зв'язавши руки за спиною, і ти отак повільно помираєш, а все, що навколо тебе, – увесь світ навколо тебе – то тільки презерватив, який не дає тобі дихати й затуляє від тебе світ.

– У вас таке дивне сприйняття світу. Що з вами сталося і чому ви саме так сприймаєте цей світ – як презерватив? – психотерапевт підійшов до невисокої дівчини з рудуватим волоссям і східною зовнішністю, вона сиділа біля виходу і вдавала із себе таку собі пофігістку, якій у цьому житті потрібен хіба що вібратор.

– Що зі мною сталося? – вона підвела очі й поглянула йому в самі зіниці. – Ти хочеш це почути чи ти хочеш це пережити? – її голос раптом затремтів, і він важко ковтнув, йому вперше так захотілося жінку.

– Пережити, – він вимовив це мимоволі, він не думав казати так.

– У-у, – присутні загукали і дехто навіть засміявся, – ану покажи ему это, он хочет, покажи ему, что мы переживаєм, когда нас опускают, когда над нами издеваются телки и мужики, когда нас мучит шеф, уборщица не здоровается с нами, а водитель маршрутки не хочет брать гривню по копейке и нам приходится идти пешком, пусть он переживет это. Пусть и ему будет так плохо. Он не знает, что это, когда ты заходишь в магазин и не можешь купить понравившуюся тебе вещь, потому что у тебя нет денег: ты потратил их на кокаин, и тебе уже, по большому счету, все равно, во что одеться и где лечь спать. Пусть он почувствует то, что чувствуешь ты, когда подруга отказывается выходить за тебя замуж, потому что у тебя нет квартиры, и нету денег ее купить, и денег этих не будет, ты это знаешь. И ты, вместо того, чтобы пообещать ей, что квартиру обязательно купишь, говоришь ей правду и идешь спать к своей старой подруге, больной триппером, потому что тебе больше некуда идти. Пусть он узнает, каково отказаться от мечты, которой ты жил многие годы, только потому, что твоя мечта всем до задницы, и ты ходишь, носишься с ней, а тебя все посылают, все тебя считают идиотом, которому просто больше всех надо, и так проходят годы, и ты, когда тебе переваливает за тридцать, спиваешься и идешь искать работу с окладом в восемьсот гривень и забываешь обо всем, что делало твою жизнь осмысленной и интересной. Пусть он это переживет! – хлопець крикнув і, схопивши стілець, кинув ним об землю. Більшість із тих, які стояли поряд, зробили те ж саме, а дівчина зі східним обличчям підійшла до психотерапевта й, узявши його за підборіддя, тихо промовила: «Ходімо». – Він устиг помітити, як кумедний здоровань залазить на парту крикнути, що наступний сеанс психотерапії – у четвер, а потім двері за ним зачинилися, і він тільки відчував, як вона міцно тримає його за руку й тягне за собою темними коридорами.

Коли вони вийшли на вулицю, він таки зібрався з силами, смикнув її на себе і, намагаючись розгледіти її обличчя, прошепотів:

– Чого ти хочеш? Га, ну скажи, чого ти хочеш від мене?

– А хіба не ти хочеш? – вона усміхнулася, так йому здалося.

– Як тебе звуть?

– Даша, – торкнулася язиком його вуст, – ти підеш зі мною? Мені потрібно дещо в тебе запитати. Дуже потрібно, чуєш? Я сиджу вдома сама уже третій тиждень і відчуваю, що скоро втрачу здоровий глузд.

– А в чому річ? – він питав це не професійно, йому просто було цікаво.

– Я не знаю, що відбувається і що буде завтра й у ті дні, які настануть потім, розумієш? Ти скажеш мені, що буде тоді, га? Ти скажеш мені, чому я боюся?

– Я спробую.

Вона побігла до дороги і, піднявши руку, намагалася зупинити таксі. Пригальмувала біла «волга», вона відчинила дверцята і, обернувшись до нього, гукнула: «Біжи давай, чого став?». Він пішов до неї. Йому ніколи ще не доводилося ось так знайомитися з дівчатами і чути від них подібні запитання.

У квартирі, до якої вона його привела, не було нікого, квартира була досить чистою, і меблі – це він зумів помітити, незважаючи на морок, – придбали нещодавно й у досить дорогому магазині. Диван – він готовий був сперечатися з ким завгодно – коштував не менше п'яти тисяч доларів, а килим, на який ступив, навряд чи можна було придбати на базарі чи в багатоповерховому супермаркеті, до яких ходять громадяни з середніми статками, щоби стягтися й купити комод чи пару стільців. Такі килими продають у цих осяяних вогнями ліхтарів магазинах, на вході до яких стоять охоронці й високі брюнетки в модних сукнях змахують віничками з павичевого хвоста пилюку з відполірованої поверхні дубових, березових і соснових шаф, трюмо, столів і столиків. Вона легенько штовхнула його вправо, і він відчув, що вперся у щось дуже м'яке та приємне на дотик.

– Сядь, це крісло. – Її голосу він одразу не впізнав, він був уже зовсім не таким, яким вона звернулася до нього там, у класі, у присутності всіх його пацієнтів.

– У тебе щось із голосом.

– Ні, просто я більше не хвилююся: я вдома.

– Ти хочеш поговорити зі мною?

– Так, дуже хочу. Мені потрібен хтось, хто би послухав мене. А хто послухає мене краще за людину, для якої слухати інших – професійний обов'язок?

– Що ж ти хочеш мені сказати?

– Скажи, а ті люди, які відвідують двічі на тиждень твої курси, вони для тебе хто? І взагалі, ти любиш їх?

– Розумієш, важко любити людей, які самі себе не люблять, я просто є для них тим, ким вони хочуть, щоби я для них був. Не більше. Оце й усе, що ти хотіла від мене дізнатися?

– Ні. Скажи, наше життя має сенс? І взагалі, чому відбувається саме те, що відбувається?

– Я не священик. Я можу тільки сказати про те, що нам робити, коли стаються ті чи ті події.

– Саме це я й хотіла почути. Може, не так запитала. Ти хочеш лікеру?

– Ні.

– Тоді і я не буду.

Запала тиша, він саме хотів їй щось сказати, як раптом із кута кімнати долинув голос: «Одинадцята вечора за Києвом, із вами знову Марк Лютий та програма „Я і моя країна“».

– Що це? – він робив вигляд, що не злякався.

– А, – схопилася з місці. – Це радіо, воно завжди вмикається о першій, п'ятій, восьмій і одинадцятій, саме тоді, коли в ефір виходить Марк Лютий. Я так запрограмувала.

– Це так важливо для вас – чути Марка Лютого?

– Ага, – упавши на килим і підібгавши під себе ноги, – він мій хлопець, і я його люблю.

– То ми слухатимемо Марка чи що?

– Трохи, він недовго, просто якщо я його не почую, то не зможу спати. Ти розумієш, що це, коли ти не чуєш людину, заради якої готовий віддати життя?

– Ні, не розумію, – він сказав правду, він дійсно цього не розумів. Йому було двадцять вісім років, і він ще жодного разу не зустрічав людину, заради якої був би готовий віддати своє життя.

Розділ 13 (Chapter 13)

– Мамо! Це ти, мамо?

– Нет, малой, это не мама, здесь мамы нет, это мы, – хлопчак років дванадцяти стояв над ним і дивився просто в очі, в чорних подертих пальцях він тримав цигарку й час від часу підносив її до губ, сильно затягувався, ніби боячись, що хтось ту цигарку забере, і випускав дим через ніздрі.

– А де мама? – Йому на вигляд було років шість, на ньому була синя сорочечка, білі штанці, і добре було видно, що волосся не мив давно.

– Не знаю. Откуда ж мне знать, где твоя мама? Бросила тебя, наверное, или пьет, как моя, или трахается с мужиками, как ее маман, – указав пальцем на рудоволосу дівчинку, яка сиділа на цеглині. – А может, колется. Всякое может быть. Только ты забудь о ней, малой. Сюда мамы не приходят.

– Сюда разве менты могут забрести, – хлопчина з великою червоною плямою на щоці засміявся й загасив цигарку об підлогу.

– Да, менты или педофилы, порнуху поснимать или так, перепихнуться, – дівчинка підвелася й поправила волосся.

– Да вчера, слышь, мне Жанна рассказала, – хлопчина підійшов до неї та поклав руку на плече. – Они на вокзале тусовались, к ним мужик такой подгребает, а ребята веселые, «дунули» уже, раскумарились, их прет по полной, ржут такие. Вот. И тут этот штрих, такой аккуратный весь, выбритый, пахнет, подсел к ним и давай ля-ля. Расценки сказал, четверо согласились, Жанна тоже ради прикола с ними пошла. Короче, он их в машину посадил, повез куда-то на Левый берег. У него дом, не дом – дворец. Представь, там менты на охране стоят. Завел их в подвал, в подвале там типа комната отдыха, бассейн, все дела, сидят мужики, тоже не первой свежести, в халатах, члены свои дрочат. Короче, они каждого из тех, кто согласился, по три раза отымели в рот, в задницу, Жанну тоже трахнули. Вот так. Притом они все это на видео снимали.

– А денег хоть дали?

– Немного, так, долларов по десять каждому. Они эти деньги уже пробухали.

– Слышь, лось, уйди, – хлопчина кинувся до того, що з червоною плямою, і з усього маху вдарив у вухо, той заточився й упав. – Куда ты лезешь, че ты его лапаешь? Он малой совсем, ему лет шесть или семь. Сколько лет тебе?

– Мене звуть Давид, мені шість років.

– Ты слышал? Ему шесть лет. Бля, увижу, что кто-то пацаненка обижает, пришибу на хер. Ты знаешь, откуда я его достал, ты знаешь?

– Да не. Чего орешь?

– Это мамка твоя орала, когда тебя рожала. Я его у цыган вырвал, они, суки, хотели ему ногу отрезать и посадить где-то денег просить. Мы с пацанами его еле отбили. Бля, наш пацаненок, малой совсем, свежий, видно, мать, курва, выгнала, а его цыгане уложили и калечить собираются. Я там одной старухе их голову разбил арматурой, Матвей и Кот ножами двоих порезали, а Клим пацана подхватил да на сматки. Еле ушли, они всем табором гонялись по Подолу, суки безбашенные. Я теперь вообще не хожу по их территории, правда, и они на нашу не залазят. А Жора вчера одну там цыганку, молодуху тупую, подхватил и трахнул, а нехер детей обижать.

– И что с ним делать будем? Пойдет с нами на базар воровать или по метро пустить его?

– Нет, в метро не надо: там менты могут забрать. Он дурак, не убежит, и малой еще очень, растеряется, надо хоть морду жалостливую сделать да стишки выучить типа: «Споможите, кто сколько есть…» Не, в метро не пойдет. На базар, будет хавчик тырить, научим, ноги быстрые, думаю. Малой, быстро бегаешь?

– Так, я дуже швидко бігаю, мене батько вчив бігати щоранку, поки його не вбили.

– Кого убили?

– Батька вбили.

– А кто батька-то твой, мент что ли?

– Ні, він злочинець, мені хлопці у дворі сказали, що він людей грабував і його за це вбили.

– Не повезло тебе, пацан, так бы батька тебя всю жизнь крышевал, а так самому доведется хлеб добывать. Да ты не бойся, – потріпав його за чуба. – Не пропадешь, главное – бегай быстро да ментам не попадайся.

– У мене була мама, я її бачив того дня, коли вмерла бабуся.

– А где она, мамка?

– Не знаю, я втік.

– Да молоток ты, пацан, нехер с родаками жизнь гробить, будем жить так, как хочется, ты только нас держись, мы тебя в люди выведем. Воровать умеешь?

– Ні, – дивився на них своїми великими, гарними-гарними, чистими, широко розплющеними очима.

– Научим. Тут же так: не уворуешь – не проживешь. Все воруют. А кто не ворует, тот живет бедно. Такие дела. Идем, за клеем пора сходить, а то ларьки позакрывают, хрен тогда подышишь.