Текст книги "Ukrainian dream «Последний заговор»"
Автор книги: Василь Зима
Жанры:
Современная проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
Розділ 9 (Chapter 9)
Поїзд «Донецьк – Київ» спізнювався. Пасажири загального вагона давно прокинулися, а більшість і не лягала зовсім і мовчки жувала хліб, помідори, пила молоко та солодку воду, дивилася у вікно, просиджувала в туалеті, грала в карти, читала Марініну й Пауло Коельйо, старі яскраві газети з фотографіями голих дівчат і кримінальну хроніку, розгадувала кросворди, говорила про політику і футбол, ціни на хліб та маленьку зарплатню, хвороби й дієти, рецепти тортів і ліки від геморою. Ще пасажири палили в тамбурі, причісувалися, пудрили носи та фарбували губи, набивали придбаними за кілька гривень яблуками сумки і часом голосно матюкалися, коли мова заходила про владу, тарифи на комунальні послуги, футбол, майбутні вибори та погоду за вікном. Погода дійсно була кепська: дощ ішов усю ніч, і на ранок тільки посилився, і тепер бив у вікна, і розмивав сірими фарбами сумні ранкові краєвиди.
– Ви живете в Києві? – інтелігентного вигляду особа поглянула поверх окулярів на огрядну жінку в теплому піджаку, одягнутому на яскравий турецький светр.
– Нє, в Горловке, да ето я так, в гості к сину, син тут работає, бо дома дєлать нєчєво.
– А що вдома?
– Да шо дома? – молодий хлопець відклав убік книгу. – Работы нет, а если и устроишься куда, денег все равно ни хера не платят. Молодежь гуляет, колется, трахается, кто спортом занимался, те в бандиты пошли, ходят по улицам, людишек трусят. Я от за себя скажу, я боксер вообще, я на износ работал. И шо? Я на хер кому нужен в Горловке. А шо, мне в шахту лезть, чтобы привалило, или морды идти бить? Так я не хочу.
– А що ти в Києві робиш? – інтелігентна особа з цікавістю подивилася на хлопця.
– Людей вожу, я водитель маршрутки. Да в Киеве нормально, я комнату снимаю, девушка у меня есть.
– А скільки тобі років?
– Двадцать пять. Молодой еще. Я до сих пор Бога благодарю, шо из дыры той вылез, хоть человеком себя почувствовал: идешь с утра на работу, а не по барыгам, зарплата есть, можно в кино сходить, да вообще планы какие-то строишь на жизнь, мечтаешь даже.
– Про що? – вона зняла окуляри і спостерігала за кожним порухом його вуст.
– Да много о чем мечтаю: детей иметь, бизнес свой, мечтаю дом построить сам, как дед мой, сад посадить, ну и, конечно, машину купить хорошую. Ну, если даст Бог, мир увидеть бы тоже хотелось, конечно. А вам это зачем?
– Цікаво. Так мало молодих людей, які про щось мріють.
– Да, наверно. Они боятся мечтать, не хотят разочаровываться. Вдруг не получиться что-то?
– А як у тебе щось не вийде?
– Да и хер на него, начну сначала, и так до тех пор, пока не добьюсь своего.
– Скоро Київ, – подивилася у вікно.
– Мене син должен встречать, обіщав машину взять, бо своей пока нема, денег ше не зарабатуе сколько, шоби свою купить.
– А де живе?
– Да на Оболоні, малосємєйку знімає, бо денег не хвата. Платить гривней 500, де-то так. Кстаті, а чо ви в общому їдете, вроді прілічна женщина, деньги є, це ми за кажду копейку жмемся.
– Та просто квитків не було, а мені конче треба було бути сьогодні в Києві.
– А шо такое?
– Судовий процес сьогодні завершується, я маю бути.
– А шо случилось? – хлопець потер пальцем носа.
– Сину винесуть вирок, – сказала це так щиро, спокійно, без нотки гніву чи образи.
– А он че, бандит?
– За їхньою версією так, він бандит, – поглянула хлопцю в очі, – тебе як звуть?
– Володя.
– Його Андрієм, як батька.
– Так а за шо его повязали, по воровской пошел?
– Ні, що ти. Його схопили 9 березня, під час вуличних акцій, він вірить у революцію і хоче, щоб Україна була вільною.
– От суки, взяли парня ни за шо, – схрестив на грудях руки. – И много дадут, думаєте?
– Ні, не повинні. Може, рік, може, два.
– Це ж нада, отак не повезло. А мальчик хароший, наверно, да? – Огрядна жінка розхвилювалася, їй, очевидно, шкода було хлопця, такі люди дуже милі, оці повні, хороші – хороші українські люди, їм так болить чуже горе, що вони готові зробити все, аби комусь стало легше.
– Так, він навчався в університеті, на четвертому курсі. Мого чоловіка посадили за антирадянські виступи в сімдесятих, він не повернувся із в'язниці, не знаю, кажуть, що помер, я не бачила його могили, він у Пермі сидів, тепер – сина. У вільній Україні хотіти щастя й волі Україні – це вже злочин. – Витерла сльозу та всміхнулася, ніби перепрошувала за раптову слабкість. – Я ніколи не забороняла йому робити те, що хотів, він сам вибрав такий шлях. Я не проти, нехай іде тією дорогою, яку обрав. Це, напевно, така доля українських жінок – терпіти, прощати і чекати. Мені не боляче, просто якось ніби страшно: не знаєш, що відбувається.
– Та да, – виплюнув у долоню жувальну гумку і приліпив її знизу до столу, – вы бы познакомили меня с сыном, парень, наверно, хороший, свой парень.
– Ти хочеш? – поглянула на нього.
– Зачем бы говорил?
– Ну то поїхали зі мною, процес опівдні.
– Та не вопрос, – підвівся, закинув на плече сумку, визирнув у вікно. Поїзд стишував ходу, на пероні стояли люди й намагалися заглянути у вікна.
– О, мой Міша, – жінка припала до вікна й енергійно замахала рукою, син її помітив і побіг за вагоном. – Встрічає, встрічає, синуля мой. Ну, все, пойду. Держіться, вам надо держаться, ваш Андрей хай бачить, шо ви сильна, шо ви не зламались, а я буду Бога за вас молить, – нахилилася та поцілувала жінку в губи, втерла сльози долонею і пішла в тамбур, така смішна й добра жінка.
– Ходімо й ми, – пішла, опустивши голову.
– Да, двигаєм, – рушив слідом.
На вокзалі було багато людей. Вони вийшли на площу, жінка попрямувала до таксиста. Вони швидко перемовилися, і вона махнула Володі рукою. Сіли на заднє сидіння.
– Кстати, так и не спросил. А как вас зовут-то? А то неудобно что-то, домой еду, а даже имени не знаю.
– Тамара, – зняла окуляри, і він помітив, що вона дуже гарна і ще зовсім молода. – Мені 53 роки, – помітивши його здивування, – це я просто так добре виглядаю, я маю свій салон краси, я дуже ділова жінка, – ледь видимо всміхнулася і прикусила нижню губу.
– Нормально, – відкинувся на сидінні й голосно зітхнув.
– Цілком, цілком нормально. Київ гарний вранці, – дивилася у вікно. – Я дуже люблю ранковий Київ навесні і вечірній Київ улітку.
– Да, хороший город, большой.
Машина звернула на бульвар Шевченка, і він заснув: не спав усю ніч. Вона розбудила його на Оболоні, була шоста ранку, за шість годин, як вона сказала, мав розпочатися процес. Вони зайшли до квартири, поїли, і вона пішла, сказала, що повернеться, а він ліг спати й обіцяв прокинутися за годину. Йому було дуже добре поряд із цією жінкою: просто вона була добра, а він за своє життя бачив дуже мало добрих людей.
Розділ 10 (Chapter 10)
– Так, ви в ефірі. Ми сьогодні говоримо про мораль.
– Я в общем-то за то, чтобы нормы морали оставались нормами. Но кое-что все же стоит изменить.
– Що саме, Олю?
– Незачем говорить молодым людям, что секс до брака аморален.
– Чому?
– Люди должны убедиться в том, что полностью совместимы.
– Але ж люди не комп'ютерні програми, які необхідно перевіряти на сумісність. Люди – це люди, їхні переживання не можна стерти з пам'яті, наче комп'ютерні файли. І як би почувала себе людина, якій сказали: «Ти мені не підходиш?»
– Марк, это общие слова. А зачем вот так жениться, а потом расходиться? И говорить, что не сошлись характерами, когда на самом деле люди просто не удовлетворяют друг друга сексуально?
– Вам двадцять?
– Двадцать два.
– А якби мама твоя запитала: «Олю, ти займаєшся сексом зі своїм хлопцем?» Що би ти їй відповіла?
– Сказала бы, что не занимаюсь. А какая ей разница, она все равно не поймет. Это мое дело, это моя жизнь.
– А дітей ти хочеш народжувати?
– Пока нет.
– Чому?
– А на что, на стипендию или зарплату в сто пятьдесят долларов? Хм, – мляво розсміялася в слухавку.
– І коли ж буде можна стати мамою?
– Когда все будет.
– Що саме?
– Да что-что? Квартира, машина, деньги нормальные.
– А що ти для цього робиш?
– Да ничего, пусть парень напрягается. Я ждать буду.
– А він тебе сексуально задовольняє?
– Вполне.
– І ти одружишся з ним?
– Нет. Зачем? Мы так жить будем. Просто вместе.
– I все?
– А зачем еще что-то? Захотим разойтись – разойдемся, без проблем, без претензий. Я ему ничего не должна, он мне ничего не должен.
– А якщо ти не зможеш без нього, захворієш, утратиш роботу, народиш дитину, а він піде?
– Не знаю, не думала. Да пока все нормально. А захочет уйти, пусть идет. Если человек не находит причин остаться, штамп в паспорте не удержит, поверь, Марк.
– Я вірю вам, бо це ваша думка. Залишайтесь на лінії, вам поставлять кілька запитань, а я кажу «па-па», і зі мною на зв'язку Леся.
– Привіт, Марку!
– Здоровенькі були.
Філософський відступ
Ви знаєте, на що найбільше хворіють в Україні люди? На рак? Ні. На туберкульоз? Теж не вгадали. На серцево-судинні захворювання? Хм. Ні. І навіть не на СНІД, і зовсім не на наркоманію чи алкоголізм. Ви думаєте, що найбільше українців хворіє на геморой, божевілля чи лунатизм? Аж ніяк. Ми хворіємо на депресію, і це найстрашніша хвороба, бо нею вражені практично всі, і від неї нема ліків, окрім цих бозна з чого зроблених і на що розрахованих антидепресантів, і ніхто точно не скаже, які саме органи вражає депресія і як довго можна на неї хворіти.
Термін:
Депресія, від латинського слова depressio – пригніченість, пригнічений психічний стан.
Іще депресією називають застійний стан господарства після кризи перевиробництва.
Власне, депресія може перерости в епідемію, і ніхто навіть не зафіксує цього, жоден лікар і жодна епідеміологічна служба. Бо всі хворі на цю дивну хворобу будуть учасно і з натренованою усмішкою приходити на роботу й казати, що в них усе гаразд, а на закиди колег, мовляв, у тебе щось негаразд, відповідати веселим поглядом і процідженим крізь зуби: «Подививсь на себе». Вони відсиджуватимуть шість годин за робочим столом, учасно виходитимуть до забігайлівки за рогом, щоби з'їсти бутерброд і випити пива чи чаю, обговорюватимуть усі новини останнього дня, ні на що не жаліючись, а потім казатимуть усім «бувай» і йтимуть додому. А вдома вони сідатимуть перед телевізором, і дивитимуться телесеріали чи «Дом-2», і споживатимуть перелік найбільш уживаних продуктів, як-от: смажену картоплю, огірки, капусту, кефір, хліб, пиріг і газовану воду, а також насіння, смажене й таке, чипси, сир, ковбасу, варені яйця та рибу. Потім лягатимуть у теплу ванну, братимуть до рук декілька разів перечитану книгу й так лежатимуть годину, а то й дві, потім питимуть гарячий чай і йтимуть до ліжка, де на них чекатиме дружина чи чоловік. Ті, хто лише нещодавно захворів на депресію, матимуть ще надію, що секс урятує їх від неї, а ті, хто хворіє рік і більше, просто робитимуть ці механічні вправи засунь-висунь і втикатимуться обличчям у подушку, не маючи навіть надії, що секс чи сон урятують їх від цього депресивного лиха. Їм хотітиметься викинути годинники в смітник, щоби ті не нагадували про те, що дні минають і отак непомітно минає життя: від ранку до ранку, від сну до сну, від вечері до вечері, від серіалу до серіалу, від виборів до виборів – і нема чим цьому зарадити. Але викинути годинники – це не вихід, бо ти бачитимеш, як спливає час на електронному табло в метро, над київським Будинком профспілок, у нижньому куті телевізора під час випуску новин, на футбольному стадіоні під час матчу, на роботі й навіть у магазинах, куди ти заходитимеш, щоби витратити чесно зароблені гроші, придбавши всіляку дурню типу кофтинок, чобіт, презервативів, телевізора, мобільного телефону і чого завгодно, що зовсім не робить твоє життя кращим, просто змушує знову йти на роботу та заробляти гроші, бо жити без грошей не так уже й просто. З депресією бореться все, і все це тільки підсилює її: і розважальні ток-шоу, і кілька грамів кокаїну, і футбольні матчі, і бої братів Кличків, і концерти на майдані Незалежності, і навіть перекритий на вихідні рух транспорту на Хрещатику, і релігійні свята, і обнадійливі програми уряду, і засідання Верховної Ради, і голлівудські прем'єри на великих екранах сучасних кінотеатрів, і зустрічі з коханою, і підвищення по службі, і мультфільми про рибку Немо, братика-ведмедика чи Багса Банні, і літній відпочинок у Криму, чи Єгипті, чи Італії, чи на Мальті, і виграна нещодавно «грин-карта», і навіть кольоровий сон, побачений минулої ночі, бо, як кажуть лікарі, кольорові сни бачать люди, які страждають на божевілля.
Чому ми хворіємо на депресію? Важко сказати напевно, бо кожен має власну думку. Втім, більшість погодиться з таким твердженням: через відсутність грошей. Може, й так. Хоча депресія гнітить і ситих європейців, і англійських островитян, і навіть жителів Нового Світу. Ви скажете: і вони через гроші, просто через великі гроші, на відміну від нас. Можливо. Інша версія: там, де нема любові, є депресія. Напевно, і так, але часто й ті, хто любить, такі нещасні, що боляче на них дивитися, бо любов для них – як пігулка, та й до того ж дуже вже заслабка пігулка. Депресія – це наслідок того, що людина не має самореалізації, тобто вона нікуди не рухається, вона не потрібна. От. Нарешті щось по суті. Депресія – це насамперед хвороба однієї окремо взятої людини, і не важливо, чи любить вона кого, чи ні, чи має гроші, чи не дуже, має значення інше – чи розвивається ця людина і чи робить те, що має, для що вона призначена. От у нашій країні ця людина в більшості випадків саме того, що має робити, і не робить. Вона, замість того, щоб реалізовувати свій потенціал і займатися улюбленою справою, увесь вільний час витрачає на зовсім інше: вона заробляє гроші. Заробляти гроші – це професія основної маси населення нашої країни. Останні десять років саме життя навчало нас цієї професії – зароблянню грошей. Їх заробляють по-різному і для різних цілей. Стоять на базарах, продають усіляку херню в метро, яку можна придбати і на базарі, і де завгодно, але ті, кому влом іти на базар чи магазин, купують цей непотріб прямо у вагоні, думаючи при тому, що всіх страшенно надурили, бо купили на гривню дешевше, а про те, що купили неякісну дурницю, навіть не думають. Ще вони тицяють вам папірці з різними посланнями-заклинаннями в переходах і на вулицях, у найбільш людних місцях, інші ходять в офіси, розташовані в орендованих квартирах хрущовок і дев'ятиповерхівок, при цьому іменуючи себе менеджерами, креаторами, промоутерами і ще ким завгодно, дехто відсиджує в модних магазинах, до яких заходить один відвідувач на годину, окремі особи ходять на державну службу, де їм виплачують гроші не в конвертах і майже вчасно, є й окрема каста – ці крадуть, і крадуть багато, але все одно те, що вони роблять, аж ніяк не назвеш самореалізацією. Тому вони також хворіють на депресію. Щоправда, ці лікуються: вони п'ють, багато і переважно хороші напої, але це мало чим їм допомагає. Найлегше зносять хворобу ті, кому природою та соціальними умовами призначено мало думати. Їх не обходять питання, над якими багато хто ламає голову, приміром, такі:
що таке щастя?
як стати щасливим?
як знайти справжнє кохання?
чи є Бог і як у Нього вірити?
чому нам погано живеться і що зробити, щоби жилося краще?
що таке душа?
чи є життя після смерті?
і багато інших. Для тієї категорії осіб, яка про це не замислюється, є низка інших важливих питань, відповісти на які вони принаймні намагаються:
яка погода буде завтра на вулиці?
що вдягла Рене Зелвегер на останню церемонію вручення «Оскара»?
чим Пугачева так не сподобалася Кіркорову, що він проміняв її на Стоцьку?
чому Пугачева так припала до душі Галкіну, що він уже стільки місяців поспіль не дивиться на молодих дівчаток і запевняє, що не має ніяких сексуальних збочень?
скільки отримує Алла Мазур?
скільки Андрій Шевченко заплатив за операцію батька?
в якому будинку Києва купив собі квартиру Йосип Кобзон?
чиїм коштом збудовано єврейську синагогу на Подолі?
Ще вони цікавляться цінами на нафту, останніми гучними лотами «Сотбіс» та «Крістіс», вартістю коктейлів у дорогих київських клубах, чому в доньки Президента прізвище не таке, як у її чоловіка, і чи подорожчає наступного року хліб. На ці запитання відповіді знайти простіше, і, таки знайшовши їх, люди стають майже щасливими. Уявіть, як легко недалеких людей зробити щасливими, їх навіть можна переконати в тому, що вони не хворіють на депресію і в них усе гаразд. Варто лише їм сказати, що ціни підвищуватися не будуть, і тарифи на проїзд у міському транспорті та комунальні послуги також, що в усіх без винятку магазинах у центрі Києва от-от настане пора знижок, і можна буде придбати добрі речі за безцінь, що на свята міська влада обіцяє дотації вчителям, лікарям і міліціонерам, що кожного місяця проводитимуть ярмарки, де продукти коштуватимуть значно дешевше, що після чергових виборів жити стане краще, і що знайдуть ліки від імпотенції, раку та СНІДу, і що їх практично вже винайшли, і що війна ніколи не наблизиться до українських кордонів, а Крим і надалі залишатиметься нашим, що наша країна таки вступить до СОТ, НАТО та ЄС, як одразу настрій у людей поліпшується, і дія цієї пігулки, яку вони приймають з екранів телевізорів, пліток та газетних шпальт, триває якихось два дні, допоки майстри не виготовлять нової, щоби знову створити для громадян комфортний психологічний стан. Але є ті, хто ці пігулки не приймає, і вони вирізняються з-поміж усіх. Чим вирізняються? Тим, що вони: думають, вірять, люблять, шукають, прагнуть, прощають, сподіваються, ідуть і роблять ще багато зовсім не притаманних більшості населення справ. Так легко задурити голову людям, які не навчені думати, аналізувати та приймати рішення, а отже, не здатні бути самостійними.
Вам доводилося час від часу зустрічати на вулицях Києва колишніх друзів, однокласників, однокурсників, колег по старій роботі, сусідів, поряд із якими вижили, коли винаймали квартиру на Позняках минулого року, коханок і коханців, далеких родичів, знайомих і таке інше? Ви при зустрічі запитуєте в них: «Як справи?», на що вони відповідають переважно так: «Як завжди, нічого нового, все, як було». Дивна й уже досить стандартна відповідь: «Як і було». Я думав: чому саме так відповідають люди, коли їх запитують про справи? І дійшов висновку: бо в них насправді все, як і було, нічого не змінилося, абсолютно нічого: діти не поодружувалися, бо не мають доброї роботи та грошей, і одружуватися з ними ніхто не хоче, нової квартири не купили, бо, знову ж таки, нема грошей, а стара не згоріла, бо так вийшло, за кордон не виїхали, бо що там робити, грошей у різні лотереї на кшталт «Бінго-Бум-Лото», «Лото-Забава», «Кено» («Вигравай щоденно»), «Телефортуна» і тому подібне не виграли, суперпризів типу автомобілів, пральних машин і пилососів також, нової квартири до кави, яку їм ладні були подарувати хлопці з компанії «Нескафе», не подарували, на дорозі багатій їх не збив із порушенням правил, і грошей відсудити нема в кого, жоден із відомих родичів не помер, а якщо й помер, то не залишив спадку, тому отак і живуть – як завжди. Власне, це і є депресія, коли щодня відбувається одне й теж саме: сьогодні – те, що було вчора, а завтра повториться те, що вже сталося сьогодні, і ти зовсім не знаєш, як вирватися з цього страшного кола. Рятує людей те, що вони:
а) переконані, що є хтось, кому ще гірше, ніж їм, для цього вони дивляться новини, програми «Жди меня», «Без табу», «Милосердя», «Ситуація» і «Чорний квадрат», читають хроніки в газетах і дослухаються до вуличних і транспортних пліток;
б) вірять, що вони ще відносно добре живуть, і радіють з того, що хоча б не хворі;
в) постійно надсилають свої документи на розіграш «грин-карти» з вірою в те, що таки її виграють і або поїдуть до США, або продадуть її за п'ять тисяч доларів;
г) жінки знайомляться з іноземцями, сподіваючись вийти заміж і безбідно існувати в одній із цивілізованих країн;
д) чоловіки одружуються з єврейками і потім просять, аби ті вивезли їх до Ізраїлю, де хоча й війна, але платять більше, і до того ж там найкраща в світі медицина, мінерали Мертвого моря, теплий клімат, шекелі та дуже маленька, але дуже боєздатна армія.
Переважна більшість ніколи не виграє «грин-карти» і навіть не бере участі в розіграші, не одружується з іноземцями й ніколи не зустрічає того, кому живеться дійсно ще гірше, ніж їм, але наснаги додає усвідомлення того, що «грин-карту» таки можна буде виграти і поїхати до США, коли стане вже зовсім погано, і що все-таки є хтось, кому справді гірше, ніж їм. Більша частина мешканців нашої країни живе надіями, це така звичка, і це просто так їх навчили, а ще – жити надіями значно легше, ніж жити в реальності. Надія воскресає щоранку, коли сходить сонце, і ти таки розплющуєш очі, мацаєш за груди дружину і, ставши ногами в капці, ідеш до ванної, де все ще є гаряча та холодна вода, зубна щітка й шампунь для того, щоб надати твоєму масному посіченому волоссю пристойного вигляду бодай на один день. Але надії рано чи пізно обманюють, і ти знову залишаєшся сам на сам зі своїми невирішеними проблемами. Ти встаєш зранку і розумієш, що живеш у старій квартирі, яку винаймаєш за сто п'ятдесят доларів на місяць, і в тебе – нема пристойної роботи, і політична ситуація в країні анітрохи не змінилася й навряд чи зміниться, і дружина не зробила пластичної операції й усе така ж негарна, й єдине тільки радує тебе – що в світі ще є футбол, молоді дівчатка та пиво. Ті люди, які не вірять у цю несвяту триєдиність – футбол, дівчата, пиво, ті ходять постійно злі й геть нестримані. У нас узагалі народ злий. Озлоблений, особливо ті, кому за… Молодь не озлоблена, бо озлобленість – це вже бодай якась реакція, молоді ліньки реагувати на світ – вона його не помічає, ігнорує й намагається жити поза ним. А озлоблення заважає жити. Воно руйнує життя саме тих, хто злиться, і анітрохи не зачіпає те, на що зляться. Зляться в нас на: політиків, дружин і чоловіків, сусідів, футболістів, які програли черговий матч і не потрапили на чемпіонат світу чи Європи, на погоду, начальника, бухгалтерію, країну загалом, громадський транспорт, іноземців, порвані гривні, погане кіно, рекламу, яка перериває улюблений серіал, продавлений матрац, іржаву воду у ванній, хмари, базари та погані дороги.
Озлоблення – це реакція безсилих людей на життя.
Депресивні люди злі, і це тільки посилює їхню депресію, поглиблює її, і вони перетворюються з часом на таких маніяків, із якими не хочеться не те що бачитися, а навіть їхати в одному тролейбусі, бо вони обов'язково знайдуть привід, щоби зіпсувати вам настрій, наступивши на ногу, пхнувши плечем, перепитавши кілька разів, чи виходите ви на наступній, і просто обізвавши вас йолопом чи придурком, якому не можна вже нічого сказати, бо одразу ображається. Людей-маніяків у нас багато, і всі вони налаштовані на те, аби зробити вас такими ж нещасними, як і вони самі, або принаймні змусити вас добряче похвилюватися. Люди зляться через те, що не мають конкретних життєвих цілей. Ви знаєте, людям так мало треба для щастя: просто дайте їм якусь роботу і переконайте в тому, що, виконуючи її, вони роблять щось надзвичайно важливе й долучаються до великої місії. Людям потрібно вказати мету, і вони стануть щасливими, бо так їх позбавлять найважчого в житті завдання – шукати сенс і мету людського буття.
Релігія переконує людей у тому, що, дотримуючись певних канонів, вони потраплять на небо й матимуть вічне щастя, дорожньо-патрульна служба запевняє нас, що, дотримуючись правил дорожнього руху, ми ніколи не потрапимо під машину і не спричинимо аварії, медики доводять нам, що коли ми вестимемо правильний спосіб життя, то помремо вчасно й мало хворітимемо, економісти ж доводять нам те, що в тому разі, якщо ми розпоряджатимемося своїми фінансами правильно, то завжди матимемо їх достатньо, а синоптики дають гарантію того, що після прослуховування повідомлень про погоду на наступний день, ми не потрапимо під дощ, не послизнемося на кризі, не застудимо горла чи легенів і не зіпріємо в теплому светрі в тридцятиградусну спеку, морські ж патрулі дають стовідсоткову гарантію, що коли, якщо не запливатимемо за буйки, не потонемо. А все ж, дотримуючись усіх цих приписів, люди тонуть, потрапляють в аварії, помирають від запалення легенів, банкрутіють, ідуть у пекло й потрапляють у безліч неприємних ситуацій, від яких себе нібито застерегли. Людям хотілося б, щоби життя не виходило за межі, встановлені для нього суспільством, але так не буває, бо життя людей – це така сама стихія, як і океан, як вогонь, як снігові лавини, і не можна поставити кордони, які б воно не перетинало. Отже, люди, які не вміють поводитися з цією стихією, і страждають на депресію, бо вони почуваються перед нею безсилими. І проблема не в тому, що їх змиває час від часу хвилею, вони просто геть слабі, бо вони – не цілісні натури, вони не мають того, що робило б їх здатними з цією стихією боротися. Вони не усвідомлюють, що існують самі по собі і саме по собі їхнє буття є важливим і значущим. Пам'ятаєте слова Ісуса Христа, які обурили фарисеїв: «Перш ніж був Авраам, Я єсьм»? Чудова фраза. Євреї надавали своєму буттю бодай якогось сенсу через те, що їхнім праотцем був Авраам, і вже через те, що вони пішли від Авраама, вони мають право на існування. Icyс запевнив, що походження не важливе, ти – є, бо є ти, і цього достатньо, щоби бути.
Ви помітили, як люди люблять збиратися в натовпи і споглядати, як утворюється натовп, і потім ця маса рухається, наче велетенська хвиля? Оце усвідомлення масовості надає людям відчуття причетності і глобальності, воно робить із багатьох малих одне велике і з багатьох незначних одне значне. Кожен зокрема не відчуває в собі сили, але разом вони ого що можуть. Оця маса надає впевненості лідерам, які, дивлячись на неї, підносять самі себе і сповнюються відчуття величі, бо мають над цією масою владу. Коли маса розпадається на менші частинки, а потім і зовсім зникає, залишаючи після себе тільки маленьких людей, зникає і сила, і велич, і ці маленькі люди, безсилі й безініціативні, розходяться по домівках, чекаючи, допоки їх знову покличуть на майдани. І саме тоді, коли оці люди залишаються самі, на них і нападає хвороба, яку ми називаємо депресією, бо вони не знають, ким є, навіщо вони є і чи є вони взагалі. Вони чекають мети, поклику, завдання, яке їм дадуть, аби оця робота надала їхньому існуванню сенсу, ніби без цих завдань їхнє буття сенсу не має. Аж ніяк. Воно виправдане вже тому, що є, а значить, має право бути й кожен, хто є, він повинен стати собою і йти своїм шляхом, надаючи власним існуванням сенсу тому, що навколо нього. Цілісні натури знають, що вони – люди, народжені жити, а не шукати сенс життя, бо сенсу тому, що вони народжені, і сенс цього народження дуже простий – народитися, щоб жити. Жити. Жити. Жити. Жити. Жити.