Текст книги "Ukrainian dream «Последний заговор»"

Автор книги: Василь Зима

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Розділ 16 (Chapter 16)

– Дурак ты, пацан, дурында ты ушастая, я тебя учил, и ни хера ты не научился.

– Ти про що? – він відвернувся від стіни й зиркнув спідлоба.

– Да не зыркай ты на меня, сынок, не зыркай. Ты вот сейчас лет пять получишь ни за хрен собачий, понимаешь? Ну за что ты борешься? Ты кто, Марат, Че Гевара, Ленин? Зачем оно тебе надо? Я вот просто знать хочу, для себя. Ты мне скажи, – мужчина років сорока встав із нар і підійшов до туалету, розщепив ширінку, і було добре чути, як дзюрчала сеча, потім він плюнув в унітаз і, підтягнувши штани, спустив воду.

– Я борюся тому, що не бачу іншої можливості виявити свій протест.

– А я такую возможность вижу, понимаешь, вижу, и не одну возможность, а сотни, – ступив кілька кроків до стіни.

– Скажи.

– Я ворую, я вор, и это мой протест. Ты понял? Ты говорил, что борешься с системой, но это туфта все. Я с ней борюсь, потому что я знаю ее, она меня воспитала, она меня сделала, и я знаю, как ее разрушить. И я не говорю про всю систему, нет, ты что? Ее нельзя разрушить полностью, она если и рухнет, всех нахер придавит.

– Це не боротьба, це злочин.

– А ты, значит, хочешь бороться по закону? С кем? – схилився над ним і крикнув у саме вухо: – Кто тут знает, что такое закон и что такое законно, а? Знаешь, почему я не боюсь воровать и грабить? А? Потому что я знаю: все воруют – кто больше, кто меньше, и я всегда смогу найти общий язык с теми, кто будет меня судить, потому что между нами нет никакой разницы. Разве только та, что я сижу за решеткой, а они нет.

– Ти злочинець, Горов, і я тобі це казав. І не треба мене тут переконувати. Я твої совкові аргументи не сприймаю.

– От ты сейчас на суд идешь, да? Да, знаю. Ты чего учудил? На митинг вышел, флажком помахал, камешек в мента бросил, лозунгами глотку надрывал. И все. И тебе за это впаяют лет пять, веришь? И знаешь зачем? А затем, малыш, – поклав руку йому на плече, – что ты не такой, как надо, ты другой, ты неправильный, и тебя боятся. А вот после пяти лет отсидки ты выйдешь нужным обществу человеком.

– Їхньому суспільству.

– Да, их обществу, а никто не говорит, что оно твое или мое. Тебя перевоспитают, сын. А я за воровство, грабеж, вымогательство и мордобой получу полторашку, да и то где-то ближе к югу. А потом меня переведут на химию, а потом и вовсе выпустят, под выборы или там на День независимости: амнистия-то должна быть, как не быть? И в общем и целом я помаюсь месячишка два-три и выйду на свободу с чистой совестью грабить и воровать. А знаешь почему? Потому что я такой всех устраиваю: они знают, чего от меня ожидать, я знаю место, я ворую, где можно. И не лезу туда, где нельзя.

– Та ти гнилий, Горов, як уся ця система.

– Да. И на такой гнили, как я, вся эта система держится. А вас, идейных и неиспорченных, будут вылавливать, сажать и ломать. Ты понял?

– Я, Горов, усе давно зрозумів, тільки я не ламатися сюди прийшов. – Він опустив голову і, міцно стиснувши кулаки, шумно вдихнув.

Один чоловік у кутку камери загиготів, йому було років тридцять на вигляд, і він не мав кількох зубів.

– Ты поумнеешь на зоне, Андрюха, я говорю. Тебе-то бояться нечего, стаття у тебя не петушиная, да и сам ты парень крепкий, постоишь за себя. Я тебе, если шо, помогу. Выйдешь, ко мне придешь, я устрою. Работать-то после отсидки ты все равно не сможешь.

– Хоцо, я знаю, що ти мене підтримати хочеш. Тільки не треба мене підтримувати, я маю тільки одну-єдину відмінність від усіх вас.

– Это ж какую?

– Я вільний, розумієш? І ще – я не боюся. Ти, Горов, кажеш, що я не такий. Так, я не такий, як ви. Ви всі живете у страху, і ще ви раби, неважливо де – на волі чи за ґратами, а я вільний і тут, і там, поза тюремними стінами. Ви розумієте це?

– Да харе трепаться, бля, – крупний мужчина перевернувся на спину й гучно відригнув. – Развели тут демагогию, ля-ля-тополя. Пиздеть меньше надо, вот и все. Посадили – сиди. Свобода, рабство… Все боятся, и все хотят жить. Понял, философ хренов? И ни ты, ни кто другой ничего не изменят. И на демонстрации свои гребаные ты ходишь только потому, что тебе дома сидеть страшно, одному, перед телевизором, ты пухнешь, сука, от безделья, тебе заняться нечем, и ты, шобы не дрочить на порнофотки, берешь флаги и рулишь на демонстрации, шобы девок в толпе потискать да заработать рублей двадцать, шо, не так? А была бы жена дома, да малой в яслях, да работа потяжелее, ты бы Ленина из себя не корчил, а вкалывал бы, потому что жена бы долбила каждый вечер, шо бабок нет, и малой ревет, и туфли надо, и квартиру тоже, и тачку хотелось бы, и на курорт пора ехать, и вообще, теща просила подарить ей золотое кольцо. Въехал, умник? Вот теперь сиди и думай. А вы рты закройте и не мешайте спать. Я, бля, пидара на дороге сбил случайно и теперь восемь лет буду на зоне париться, а у меня жена и дети. И меня идеи революции всемирной не пекут, а ты, сука, камнями в ментов бросаешься и с флагами носишься. Я бы вас на каменоломню, недоносков.

Двері відчинилися, і сержант, який увійшов до камери, оглянув присутніх і, зупинивши погляд на Андрієві, процідив:

– На выход, подозреваемый, с вещами!

– На суд?

– Какой суд? Выпускают тебя.

– Это за что ж, начальник? – той, що на нарах, аж підскочив.

– Так депутаты ж там решили, или хрен их разберет кто, да только всех участников акции приказано освободить. Под подписку, правда, но все-таки.

– Они вам еще натворят, выпускаете на свою голову.

– Хоцо, – коли вже підійшов до дверей, – я тебе знайду, а ти, – підняв очі, зустрівся поглядом із тим, хто лежав на спині, – запам'ятай: випадково людей на смерть не збивають. – Вийшов, сержант слідом, двері зачинилися.

Розділ 17 (Chapter 17)

Маша, давня Маркова подруга з провінції, якій він нарешті дозволив трохи пожити в нього, сиділа в клубі, поряд із нею сидів хлопець років двадцяти п'яти, невисокий, смаглявий, одягнений у стареньку футболку, яка підкреслювала всі недоліки його й без того недоладної статури. Він тримав у руках мобільний і дивився поперед себе, Маша дивилася на келихи з пивом, які стояли на столі. Була перша ночі.

– Я думаю, что сдурею, это же выдержать невозможно, – він міцно стиснув у руці мобільний, і вії його дрібно затремтіли.

– Ну, вигнали з роботи, теж мені горе, нову знайдеш.

– Ты, Маша, не понимаешь. Дело в принципе, я же не сделал ничего, за что можно было бы выгнать с работы.

– Ага, – усміхнулася, – окрім того, що напився, зірвав зйомку та побився з колегою, а так усе нормально, так і має бути, – надпила пива й дістала з сумочки пачку цигарок.

– Ты знаешь, я приехал из Кривого Рога пару лет назад с единственной целью – покорить Киев. Прошло время, а Киев мне не покорился. Это нечестно, Маша, я должен быть топовым журналистом, я должен всем нравиться, я должен зарабатывать много денег, я должен покупать себе, что хочу и кого хочу.

– Я давно тебе знаю, Максе, і я тобі от що скажу: попустись. Ти заробляв триста доларів, навіть триста п'ятдесят, а часом і чотириста, хіба ні? – запалюючи цигарку.

– Ну.

– Ти маєш квартиру, за яку платиш від сили доларів сімдесят. Чого тобі не вистачає?

– Не, ну подожди, – він відсунув пиво й облизав губи.

– Я знаю, Максе, що ти зараз скажеш, – зробила нервовий жест рукою й нетерпляче клацнула пальцями. – Ти мене послухай. Ти пропиваєш набагато більше, ніж заробляєш. Ти де сидиш після зарплатні? В «Совку» ти сидиш, Максе, і зрідка в «Ра», а ще ти водиш молодих хлопчиків додому і трахаєш їх у задницю, вперши головою в стіну, хіба ні?

– Ну.

– Мовчи! Тобі не робота потрібна й не гроші, тобі член потрібен, великий і червоний, ясно? І тому, Максе, ти постійно в проблемах.

– Маша, я всегда знал, что ты меня не понимаешь, – ображено надув губи й поглянув углиб зали, де танцювали пари та снували підлітки, які вже курнули в туалеті і тепер шукали собі пригод.

– Зате ти все добре розумієш, – підвелася, закинула сумочку на плече. – Ти підеш чи сидітимеш тут?

– Я бы посидел. А ты куда? Ты же у бабки какой-то комнату снимала, к тебе еще ее внук приставал, да?

– Це давно було, я тепер там не живу, я до Марка переїхала, він мені виділив кімнату й пообіцяв допомогти з роботою, а то я зараз так, то там, то сям перебиваюся.

– А Марка ж посадили, – Макс задоволено усміхнувся і втупився поглядом, своїм відсутнім, холодним і липким поглядом Маші в очі.

– Я знаю. І що тепер, виїхати з його квартири?

– Да нет. Только если так, я тоже поеду с тобой.

– Чого?

– Да так, повисим, покурим, поболтаем, мне же ночевать дома не с кем, а я сам не хочу, да и вообще, я бисексуал, мы могли бы с тобой друг друга понежить, – він усміхнувся, і Маші одразу стало ніяково, в ній боролися різні почуття: по-перше, вона не мала абсолютно нічого проти Макса, по-друге, вона давно не спала з чоловіком і дуже скучила за міцними обіймами, теплом поміж ногами та вагінальним оргазмом, по-третє, вона, за роки життя в Києві, навчилася одержувати насолоду від сексу, займаючись ним із будь-ким, навіть із тим, кого зовсім не любила, і, нарешті, їй було просто сумно самій, до того ж Маша добре знала, які вправні коханці із цих геїв, тому вона витримала паузу і, виразивши на лиці цілковиту байдужість, кинула, повернувшись до нього спиною:

– Як хочеш.

– Я такси возьму, – він ішов поряд із нею і ледь сягав їй плеча.

– «Любовь – это не то, что мы называем любовью, а то, что таковой является по сути». Прикольно, это кто написал? – Макс розглядав табличку на стіні, упершись коліньми в диван.

– Не знаю, напевно, Марк сам видумав. Він узагалі багато чого такого вигадує, а потім каже, що вичитав це десь у книгах чи журналах. Ти вино питимеш?

– Нет, я пиво. – Макс побачив, що Маша пішла на кухню, і рушив слідом, – Маша, а можно вопрос? – сів на стілець.

– Валяй, – наливаючи пиво в келих.

– Мы будем с тобой трахаться?

– Я називаю це інакше.

– А что, есть разница?

– Та ні. Просто цей процес можна, як на мене, назвати по-різному:

5 визначень процесу, який називається сексом:

1) трахатися – це коли з ким завгодно, як завгодно і без жодної думки;

2) займатися сексом – це коли осмислено і з конкретною людиною, яку ти вважаєш сексуальним партнером;

3) переспати – це тоді, коли все стається мимоволі і майже випадково, так, ніби перекусити в забігайлівці;

4) перепихнутися – це зовсім уже просто, ніби коли випити, можна з сусідом, можна з другом, можна з колегою по роботі, і, нарешті,

5) займатися любов'ю – таке трапляється рідко, бо це означає, що той, із ким ти робиш це, дуже дорога для тебе людина, і ти можеш сказати, що любиш її.

Отакі справи. Так що з тобою, Максе, просто перепихнемося, і все. Втямив? І не кажи, що будеш потім хотіти цього, ще й казати, що в тебе встановився зі мною емоційний зв'язок. Чув?

– Да не вопрос, – налив собі пива та випив.

– Я піду в спальню, хочеш – приходь, мені не хочеться сидіти отут із тобою і просто пити пиво, – встала й вийшла з кухні.

– Кстати, мне так не нравится делать это в презервативе! Это все равно, что целоваться в противогазе.

– Нічим не можу зарадити. – Вона лежала в ліжку в самих трусиках і білій майці.

Він зняв із себе одяг і ліг поряд. Довго отак лежали, він ніяк не наважувався почати перший, добре знав, що реакція жінки на перші поцілунки й дотики може бути непередбачуваною. Вона просто дивилася в стелю та мовчала. Потім голосно видихнула і, сівши на ліжку, промовила:

– Треба випити вина, я не можу розслабитися.

– Ну, давай выпьем, мне как-то все равно, – устав, пішов на кухню, повернувся з пляшкою «Шардоне» в руці та тарілкою, на якій було повно фруктів.

– Я пам'ятаю добре той день, коли втратила цноту. Це було п'ять років тому, я залишилася у квартирі з хлопцем, якого не те щоби любила, але дуже добре до нього ставилася. Ми також тоді пили вино, їли фрукти і сексом зайнялися лише на ранок, бо вночі в нього з переляку не встав, він, дурень, викинув від злості й розчарування всі пігулки та презервативи у вікно, а вранці ми робили це без презервативів, його вистачило рівно на дві хвилини, потім він побіг до ванної і сказав, що соромиться. Я сміялася, бо також дуже соромилася, але не хотіла про це казати.

– Я не помню, как потерял девственность.

– Яку, чоловічу чи жіночу? – вона голосно розсміялася й вилила вино йому на груди.

– Нет, насчет женской – проблем нет. Все хорошо помню. Это в бане было с несколькими мужиками. Это было больно и одновременно приятно. А с женщиной я переспал в шестнадцать на матрасе в ее квартире. Она была моей учительницей по немецкому. Мы пошли к ней домой подтянуть мою грамматику. Я тогда очень разочаровался в сексе: все было так обыденно, будто бы я голову помыл или съел вареное яйцо.

– О, а я завжди казала, що педиками стають переважно розчаровані в жінках і сексі хлопці, які мали невдалий перший досвід із жінкою. – Вона обібрала банан і так еротично його їла. Перевела погляд на нього і, усміхнувшись, заперечно хитнула головою. – Ні, мінет я тобі не робитиму, не думай навіть.

– Ну, тогда я сделаю тебе «куни». – Він знав, що такому жінки суперечити не будуть, тому він притиснув її руки до ліжка і, помітивши, як вона починає червоніти й напружуватись, зняв із неї трусики та поцілував у лоно.

Вони заснули за півтори години. Вона – повернувшись до стіни, він – тримаючи її рукою за груди. У вікно світив великий-великий місяць. І було дуже добре видно кожен міліметр їхніх тіл, оголених і спітнілих.

Розділ 18 (Chapter 18)

Хлопці в легких піджаках та лакованих туфлях увійшли до студії й зупинилися в кількох метрах від туалету. До них підійшла дівчинка років двадцяти, зосереджена й кумедна.

– Вы к кому?

– Жора Ландыш есть на работе? – один із двох відвідувачів сказав це дуже тихо.

– Ну есть.

– Так зови, что ты нукаешь?

– А представить вас как?

– Так, давай веди к нему и не сопи, – узяв її за руку та несильно штовхнув. Дівчина розгубилася, але вирішила змовчати. Пішла вглиб студії, відчинила білі двері.

– Георгий, это к вам, – відійшла, даючи дорогу хлопцям.

– Да сядь ты, это гости. – Перший, який увійшов до кімнати, махнув рукою Жорі, який підвівся з-за столу. – Мы недолго, покалякаем и пойдем, – сіли біля вікна і, усміхнувшись Жорі, кивнули дівчинці, аби та зачинила двері.

– Вы кто? – Георгій налив собі у склянку мінералки.

– Да какая тебе разница? Мы тебе два слова шепнем и уйдем, понял?

– Да, вроде.

– Короче, Марка посадили, ты знаешь, программы его в эфире больше не будет, мы тебе пришлем парня, Олежкой его зовут, Савичев Олежка. Так вот, он будет вести программу «Unisex», программу массовую, развлекательную и, главное, рейтинговую. Это все. Вопросы есть?

– А деньги за программу кто будет платить?

– Да не волнуйся ты, Ландыш, – устряв другий, – будут деньги. Ты цвети, слышишь? Цвети и пахни. Пока, – він підвівся й пішов до виходу, інший – за ним слідом.

– Слышите, ребята, а если Марк вернется? Я что ему скажу? Мы же с ним как бы работали вместе, контракт подписывали.

– Да не вернется Марк, – озирнувся і поблажливо всміхнувся, – не вернется.

Жора слухав, як відлунюють у студійній тиші їхні кроки. Двері зачинилися, і по ламінату дзвінко зацокали підборчики секретарки. Жорі було дуже неприємно, але він не хотів собі проблем, тому дістав зі стосу паперів контракт, яким зобов'язувався надавати Маркові ефір протягом наступних трьох років, і, облизавши губи, розірвав його надвоє. Насправді, Георгій Ландиш був хорошою людиною і дуже приємним співбесідником, просто він не любив, коли на нього тиснули і боявся втратити ту хистку позицію, яку зайняв на інформаційному ринку, бо точно знав, що боротися в цьому світі самостійно не зможе: він не з категорії бійців, та й не хотів бути бійцем, для нього це було надто складно, і він просто виконував накази й робив те, що не викликало жодної критики. Проект Марка Лютого був єдиним епізодом у професійній кар'єрі Георгія Ландиша, коли той спромігся на ризик, і тепер, коли Марка посадили і проект припинив своє існування, він нарешті полегшено зітхнув: його знову ніхто не зачіпатиме, власне, він цього і хотів.

– Санек, – Ландиш узяв слухавку, – мы с Марком закругляємся, сегодня в эфир пойдет записанная им программа, ну, помнишь, та, нейтральная такая, там о медицине, да? И все, больше Марка в эфире не будет. К тебе придет парень, Савичев Олег, с ним поработаешь, он у нас вместо Марка будет. Давай, – поклав слухавку і, вставши з-за столу, визирнув у вікно. Помугикав собі щось під ніс, харкнув у кватирку і, засунувши руки в кишені, голосно зітхнув.

Розділ 19 (Chapter 19)

Андрій ступив кілька кроків уперед, і залізні ворота за ним зачинилися. Сонце затулили хмари, віяв сильний вітер, от-от мав би піти дощ. Андрій застебнув куртку і так продовжував стояти, намагаючись повернути те почуття свободи, яке має кожна людина, що не сидить за ґратами, стінами чи колючим дротом. За кілька хвилин неподалік зупинилася машина, відчинилися дверцята, і до нього побігла жінка. Андрій одразу впізнав маму, вона була такою ж – тендітною і несхожою на звичайних жінок. Обійнялися вони тихо, без слів, сліз і вигуків. Подивилися одне одному в очі і, ніби не бачилися всього кілька днів, поволі рушили до машини, розмовляючи про зовсім банальні речі: ціни на хліб, гру збірної з футболу та президентські перегони. В салоні на задньому сидінні сидів не знайомий Андрієві хлопець, Андрій кивнув йому й сів поряд із мамою. Вона повернула ключ, і машина рушила.

– Андрію, це Володя, я в потязі з ним познайомилася сьогодні вранці. Розповіла про тебе. Так уже якось розговорилися, він захотів із тобою зустрітися. Їхали на суд, а там сказали, що засідання скасоване, є рішення Верховної Ради про ваше звільнення з-під варти.

– Только я, Андрей, по-украински слабо. Ты уж прости. Выучусь.

– Та навіщо? Говори, як умієш. Яка різниця? – повернувся до Володі, простягнув руку, той її потиснув, усміхнувся.

– Мамо, а мені не телефонували хлопці з партії?

– Телефонували, – її голос напружився. – Ти підеш до них?

– Так, піду. Вони ж витягали мене, я буду з ними.

– А без них?

– Я не можу без них.

– Я думаю, тобі варто продовжити навчання, знайти дівчину, я на роботу тебе влаштую.

– Мамо, навіщо ти кажеш усе це?

– Просто раніше я думала, що твоя боротьба – тільки гра, а за той час, поки ти сидів, я раптом зрозуміла, що можу втратити тебе.

– І що? – подивився на неї.

– Я не хочу тебе втрачати, – поглянула йому в очі й різко вивернула кермо. Машина зупинилася.

– Я пойду, ладно, – Володя зніяковів.

– Я знайду тебе, Володю, просто зараз мені нема про що з тобою говорити, – Тамара не повертала голови.

– Мне на работу на пять утра, хочу выспаться, а то работа тяжелая: людей вожу, не водку. – Вийшов із машини, пішов вулицею. Андрій дивився йому вслід і мовчав.

– Ми тільки вдвох у цьому світі, ти і я. Все, що я маю – твоє: салон, квартира, гроші, я сама – все це тобі і для тебе. Розумієш?

– Так, мамо, я розумію. Може, хтось мріє про таке, але я – ні. Мені потрібне інше, і саме цього іншого ти не можеш мені дати.

– Чого саме?

– Свободи.

– Хочеш правду? – Завівся мотор, і авто знову виїхало на дорогу. – Ти не знаєш, що таке свобода, як, власне, і що таке любов. Я звикла втрачати чоловіків: тебе, батька… Мене ж ніхто не питав, чи потрібна мені була його смерть заради свободи, справедливості й демократії. Так, я маю бути сильною, я не повинна казати цього, але я жінка, розумієш ти? – прикусила губу.

– Так, я розумію.

– Ні чорта ти не розумієш. Ти знаєш, навіщо тебе витягали з в'язниці?

– Знаю.

– Та не знаєш ти. Щоби ти знову ходив на демонстрації, кидав каміння в ментів, а може, й підкладав вибухівки в будинки та офіси ворожих партій. Я втратила ілюзії, сину. Ти борешся за свободу, але це ти так думаєш: ті, що платять тобі гроші і дають завдання, борються за свої гроші, політичний вплив і владу, і якби ти не був їм потрібен, то згнив би в камері і ніхто б навіть не згадав про тебе. Розумієш?

– Ти спересердя таке кажеш, я прийняв рішення, і не має значення, що думаєш ти.

– У тебе твоя ідея забрала майбутнє, дім, матір, любов – усе, геть усе. А що дала навзаєм? – пригальмувала. – Мені треба зайти в салон: є справи, – заїхала на стоянку. – Га, що дала, синку?

– Мету, – він вийшов із автівки, і, дочекавшись, поки мати зачинить двері, підійшов і поклав їй руку на плече. – А дівчина в мене є, – усміхнувся і, попросивши у матері проїзний, пішов до метро.

– Ти хоч додому прийдеш?

– Пізно, – він не озирнувся.

Вона довго дивилася йому вслід, а потім розвернулася й пішла до салону, вона вміла переборювати емоції та сердечні почуття, життя навчило її цього, хоча життя не змогло її відучити плакати вночі від безсилля – такі вони, наші сильні українські жінки: вдень сміються, а вночі плачуть, щоби ніхто не бачив і нікому про це не сказав.