Текст книги "Ukrainian dream «Последний заговор»"

Автор книги: Василь Зима

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Розділ 20 (Chapter 20)

– Слышь, а давай ее закроєм на ночь, а потом разберемся, куда и за что, а?

– Да не, так нельзя, она беременная. Ты видишь? Вдруг ей плохо станет или родит тут на нашу голову? Ты слышишь, красавица, ты на каком месяце? – міліціонер підійшов до неї, вона сиділа на дерев'яній лавці й дивилася в підлогу.

– Тебя спрашивают. Чего молчишь? – він нахилився їй до самого обличчя, дихнув – вона скривилася: від нього пахло перегаром і картопляними чипсами. – Что ты кривишься? Да, не духами пахну, ха-ха. – Він узяв її за волосся й різко смикнув угору – вона скрикнула й широко розплющила очі. Він дивився просто на неї та мовчав. – Леха, слышишь, а беременных же тоже трахают?

– Ты к чему? – Льоха чистив сірником зуби і спльовував на підлогу шматочки м'яса й цибулі, у нього були погані зуби, і їжа застрягала в дірках. Такі процедури були досить болісними, але йти до лікаря він не хотів: дантистів боявся ще з дитинства.

– Ну, может, трахнем ее да выгоним на хер, кому она нужна?

– Не, ну не знаю, – кинув сірник на підлогу, поправив пасок і, голосно відригнувши, підійшов до Свети. – Ты на хера на базаре продукты воровала?

– Я не воровала. Меня случайно словили, это не я, это дети, но они успели убежать, а взяли меня.

– Да че ты трепешься? Сейчас натянем тебя пару раз, и все.

– Не нужно, пожалуйста, мне рожать, я не могу, – вона дивилася в очі цим міліціонерам і намагалася побачити там дещо більше, ніж сиву пелену, злість, невдоволення й хіть. – Ну посадите меня, что угодно, только не нужно так, я хочу ребенка.

– Да ладно, харе ля-ля, – він узяв її за сорочку й потягнув на себе, інший стояв збоку та дивився на те, як Льоха розщепив ширінку і, сильно вдаривши Свету у вилицю, притиснув її до підлоги. – Будешь кричать, я тебя дубинкой отымею, поняла? – Льоха розсунув їй ноги і, затуливши рукою рот, намагався нею оволодіти, вона била його руками, коліньми, а він, схопивши за волосся, сильно вдарив головою об підлогу, і Света на мить затихла, світ пішов обертом, і в очах почало темніти. Льоха нарешті вмостився в неї між ногами і, скинувши штани, уже був готовий увійти в неї.

– Не нужно! Слышишь? – той, інший, підійшов до нього ззаду й дістав кийок.

– Да че ты, кто увидит?

– Не нужно, это не по-людски, ребенок все-таки у нее будет, нет, не нужно.

– Да ладно, не мешай, – він ударив її в обличчя, вона прийшла до тями й голосно застогнала. Цієї миті Льоша скрикнув і впав на неї: напарник ударив його кийком по голові. У нього тремтіли губи, і це було добре видно.

– Вставай и уходи, на базаре больше не появляйся. Тебе жить вообще негде?

– Нет, я ушла от мужа, документы и деньги – все осталось дома.

– Вернись к мужу.

– Нет, он убьет моего ребенка, я хочу родить.

– К бомжам не ходи: загнешься совсем или болячку какую подхватишь, – він узяв її на руки, підняв і, стоячи отак із нею посеред кімнати, дивився їй у самі очі, і, це вона не могла не помітити, у нього виступили сльози й дрібно тремтіли руки. – Я бы взял тебя к себе, да у меня мать больная, и жена кричит: нервная стала от бедности и пьянства, да и живу я в гостинке, еще и тебя туда поселю, совсем тесно станет.

– Я выживу, ты только отпусти меня, пока он не очнулся.

– Да Леха, когда очнется, нормальным станет, у него бывает: перемкнет – и все, сам с села, живет тут как попало, жены нет, детей нет, родители умерли, тяжело ему, даже потрахаться не с кем, вот он и это, отрывается, – відпустив її, вона стала на ноги, вдячно поцілувала в чоло й міцно стиснула йому руку.

– Мне еще месяцев семь продержаться, а там в больницу пойду, меня как-то пристроят, – пішла до виходу.

– А зимой как?

– Не знаю. Спасибо тебе, ты хороший человек, – узялася за дверну ручку.

– Да все мы хорошие, это жизнь плохая, – дивився їй услід, потім поліз до кишені, дістав гроші і, підійшовши, всунув їй у руку. – На вот, возьми, я без них не умру, а тебе какая-никакая помощь.

– Спасибо, – вийшла, і двері за нею зачинилися. Він дивився на двері, поки не очунявся Льоха й тихо так сказав:

– Опять голова болеть будет, зачем ты меня ударил?

– Вставай, давай, нефиг было к ней лезть. Что тебе – девок мало?

– Та да, – встав і, тримаючись за голову, поволі пішов до лавки, сів і, діставши з кишені цигарки, запалив одну та глибоко затягнувся. – Да, это ты правильно сделал: она беременная, нельзя ее, пусть живет. Куда пошла?

– Не знаю, – сів поряд. – Даст Бог, выживет, родит.

– Это точно, – сплюнув і закашлявся. Сизий дим висів під стелею, і так неприємно пахло горілкою та солодкувато-терпким чоловічим потом.

Коли Свєта вийшла на вулицю, було вже темно, в небі жодної зірки – хмари, і вона раз по раз перечіпалася, потрапляючи у виямки: асфальт був поганим і потрісканим. Людей на вулиці не було, тільки кілька собак бігали під балконами, чекаючи, що хтось кине шматок хліба, кістки чи свинячі тельбухи. У такий час у Києві страшно, бо тобі здається, що йти немає куди, і всі, хто уже міг заховатися, заховалися у своїх теплих квартирах. Увімкнули телевізор, притиснули до грудей дружину, випили чаю чи горілки, помилися у ванні і, роздягшись до трусів, чекали, коли можна буде зайнятися коханням. І цим людям було абсолютно байдуже до таких, як Свєта, яка ходила в них під балконами чи просто йшла вулицею, і дивилися на ці освітлені вікна багатоповерхівок, і не бачили там нічого, тільки темні штори чи блакитний відблиск телеекрана, чула сварки, що долинали з відчинених кватирок, звук смаження на олії картоплі і запах підгорілої цибулі чи молока, що збігло, ще можна було почути, як кричать діти, матюкаються батьки і скавучать домашні пси та нявкають коти, яким хочеться вибігти на вулицю. Але двері вже зачинено, і ніхто їх не випустить ані на вулицю, ані в коридор. Свєта на знала, де ночуватиме цю ніч, і тому вирішила зайти в підвал одного з будинків, хоча знала, що підвали часто зачиняють, і ще там можуть бути щури та бомжі, але зараз їй було байдуже, є там щури чи ні і чим смердітиме бомж, біля якого доведеться лягти спати. Вона зайшла до під'їзду і спробувала відчинити залізні двері, які вели в підвал. Двері таки справді виявилися зачиненими, і Свєта мовчки розвернулася й пішла до виходу. Потім згадала, що в таких-от шістнадцятиповерхівках, як оця, є ще й вихід на дах, і там також можна добре переночувати, якщо на вулиці тепло і кажани не сідатимуть тобі на голову. Свєта ввійшла до ліфта й натиснула на шістнадцятий. Ліфт не зупинився жодного разу, і вона полегшено зітхнула. Їй дуже не хотілося зараз кого-небудь зустріти: у неї був надто неохайний вигляд, і погляд видавав усе, що вона переживала, це могло викликати тільки співчуття й огиду, а вона не хотіла, аби хтось мав до неї такі почуття. Вийшла з ліфта й піднялася сходами. Залізна решітка легко відчинилася, і вона поволі полізла на дах. Там не було нікого. Умостилася на якійсь рваній ковдрі і, підклавши під голову руку, одразу заснула, їй дуже хотілося спати. Їй здалося, що спала вона всього кілька хвилин, і тому, коли прокинулася від того, що хтось торкнувся рукою щоки, зовсім не злякалася, а тільки пожалкувала, що не вдалося довше поспати. Було темно, і вона бачила тільки обриси. Фігурка тендітна. Свєта відчула солодкий запах парфумів і захвилювалася: їй дуже не хотілося, аби її знайшла тут жінка. Свєта взяла її за руку й тихо прошепотіла:

– Что ты хочешь?

– Нічого. Я художниця, я малюю на даху будинку.

– И ты давно тут сидишь?

– Так, двадцять хвилин, я дивилася, як ти спиш.

– Это так приятно – смотреть, как кто-то спит?

– Так, – торкнулася її вуст пальцями. – Ти не маєш де спати?

– Какая тебе разница?

– Я бачу, що ти недавно на вулиці. Тебе вигнав чоловік?

– Нет, я сама ушла. Ты просто так спрашиваешь?

– Ні, я хочу забрати тебе до своєї квартири. Ти підеш?

– Я тебя совсем не знаю, – лизнула язиком її палець і посміхнулася. У цій темряві її посмішки не було видно, але незнайомка відчула, як та посміхнулася.

– Чого ти смієшся?

– Просто подумала, какая разница, знаю я тебя или нет, мне все равно негде жить, и поэтому не имеет значения, хорошая ты или плохая. Если я смогу у тебя переночевать, я пойду.

– Я хочу, щоби ти жила у мене, ти гарна.

– Темно. Откуда ты знаешь, красивая я или нет?

– Я відчуваю це.

– А, – підвелася, незнайомка теж стала на ноги.

– Ходімо. Мене звуть Діераль.

– Как?

– Діераль.

– Странно, я никогда раньше не слышала такого имени.

– Його вигадав мій батько, він був не зовсім нормальною людиною.

– Ясно. Ти живешь в этом доме?

– Так. На кілька поверхів нижче, у мене власна двокімнатна квартира, кіт і велике ліжко.

– А горячая вода у тебя есть? – коли вони спускалися сходами.

– Так.

– Мне нужно помыться. Я так давно не мылась, что даже не знаю, стоит ли тебе пускать меня к себе в квартиру.

– Це не так важливо, брудна ти чи ні. – Вони зупинилися біля дубових дверей, художниця дістала ключ і відчинила двері. – Заходь. Ретту, іди геть. – Кіт сидів у кріслі біля дверей і дивився на новоприбулу своїми великими жовтими очима. – Ванна праворуч, рушник і мило є, шампунь на поличці, бери, який сподобається. Я приготую їсти. Мийся, скільки хочеш, не поспішай.

– Дякую, – зняла босоніжки й пішла до ванної. Діераль увімкнула світло і гладила пальцями кота.

Розділ 21 (Chapter 21)

Ян Урманіс увійшов до кабінету о пів на дев'яту й одразу попросив у секретарки кави. У нього був добрий настрій, і сонце, яке світило просто у вікно, так приємно гріло обличчя та кидало своє світло на дубовий стіл, попільничку й велике шкіряне крісло. Ян підійшов до книжкової шафи й узяв пляшку коньяку. У нього на книжковій шафі стояли коньяк, фото дружини, «Кобзар» і купа різних книг із законодавства, Конституція, невеличкий глобус України та золота менора. Він налив у склянку п'ятдесят грамів коньяку й усміхався кутиками вуст, спостерігаючи за тим, як схвильована секретарка наливає йому в чашку каву. Вона працювала у нього кілька днів і ще не встигла звикнути до нового начальника й тієї атмосфери, яка тут панувала.

– Capo, ти добре спала?

– Так, – поглянула на нього з-під брів.

– А ти маєш із ким спати? – він дивився на неї дуже спокійно, і їй здалося, що в тому погляді є якась зверхність.

– Ну, я, власне… – намагалася приховати хвилювання.

– Га, маєш чи ні? – підійшов упритул і взяв за підборіддя.

– Так.

– А ти не проти ночувати кілька ночей на тиждень не вдома?

– Не знаю, – зашарілася.

– Скажімо, в готелі «Національний» чи в «Прем'єр-паласі», га? Ти не проти ночувати там і спати не з якимось охоронцем мера чи менеджером середньої руки, а зі мною? – він тримав її за підборіддя, і вона змушена була дивитися йому в очі.

– Я не сподівалася… Зараз не можу сказати…

– Ти скажи.

– Кава вистигне.

– Ха-ха-ха! – відпустив дівчину й сів у крісло. – Будеш спати, будеш і нікуди ти не дінешся, а не захочеш, підеш шукати собі роботу деінде! Чула?

– Так, я чула.

– Іди, – вона вийшла з кабінету, а він дістав із кишені мобільний, той вібрував у руці. – Алло. А, это ты, Боря. Как там дела твои? Я слышал, что тебя давят, менты лоханулись в Одессе с наркотой и теперь на тебя собак вешают.

– Да, там один гад засветился с товаром. Его убрать не успели. Но это дело давнее уже, я все решил, пока с портфелем буду.

– Понятно. Слышишь, ты там еще прессу не собирал по поводу этого, как его?..

– Марка Лютого?

– Да, Марка.

– Да там заминка. Комитет верхушки по свободе слова требует, чтобы Марк тоже присутствовал. Не знаю, что делать.

– Да пошли всех.

– Да нет, дело принципиальное, президент уже об этом знает, сам сказал разобраться, все проверить, чтобы не дай Бог не посадить парня ни за что. Эти уроды пишут заграничные, комиссию уже собрали, к нам зашлют на днях.

– Да пусть шлют. Что, первый раз? Ты это, возьми Марка, раз президент требует, но только настрой его на нужную волну. Помнишь, у него барышня есть и мама болеет, ты помнишь?

– Да.

– Ну, все, Боря, давай делай что нужно.

– Постараюсь.

– И вот еще что, я тут подумал, – озирнувся й майже пошепки: – Может, хватит с этим Марком играться, а? Бросим в камеру к отморозкам да попросим кого, чтобы ночью горло перерезал, а? Или придушил? Как думаешь? А то ж проблем больше, чем ожидалось.

– Не знаю, Ян. Шумиху-то все равно подымут, ты знаешь, у нас народ простой: убили – значит, мешал.

– Ну, ладно, – знову голосно, – посмотрим, жизнь покажет, что да как. Кстати, – знову тихо, – тебе уже передавали? Встреча в шесть вечера двадцать пятого под Лютежом, на дачке у человечка одного.

– Да, я буду.

– Ну, смотри, а то время поджимает, нужно решать что-то. – Да.

– Пока, – вимкнув мобільний і сховав до кишені. Була вже дев'ята, і йому за годину треба йти до Верховної Ради, там на нього чекали люди й кілька невідкладних справ. Ян Урманіс дістав із шухляди папери і, розклавши їх на столі, почав читати. Тихо, тільки ледь чутно дзижчить муха, він підняв голову й пошукав очима, де б вона могла літати, але сонце світило так яскраво, що побачити щось при такому світлі було майже неможливо, і тому він знову схилився над паперами й так і сидів, не реагуючи на жоден звук.

Розділ 22 (Chapter 22)

На окружній дорозі вночі за кожні кілька десятків метрів стоять на узбіччі машини, до них підходять по черзі дівчата невизначеного віку і, заглядаючи у вікно, кажуть: «Развлечемся?», а потім відчиняють двері й сідають до салону чи йдуть далі по трасі, сподіваючись сісти в іншу машину. Часом після того, як дівчина сіла в машину, та зривається з місця і мчить трасою, а потім метрів за сімсот пригальмовує, дверцята відчиняються, й дівчину викидають на дорогу. У таких дівчат розбиті губи, залите спермою обличчя, розірвана кофта та синці під очима. Інколи дівчата вискакують із салону самі, їх нудить, і вони, вибігши в поле, блюють, а потім витирають рот рукою та знову йдуть на дорогу, щоби сісти до іншого авта й робити те ж саме.

Любов у цьому світі – це дівчина, яка завітала на нашу вечірку, де ми всі тусуємося та намагаємося серед десятків знайомих і незнайомих облич упізнати саме ту чи саме того. Любов дуже скромно вдягнена, і на обличчі в неї зовсім нема макіяжу, тому на неї рідко звертають увагу. Вона ж стоїть отак десь біля стійки бару, п'є лимонад чи бренді й уважно стежить за тими, хто тусується, танцює брейк чи займається сексом прямо під штучною пальмою, потім підходить до когось одного і кладе йому руку на плече. І оця людина, якій любов поклала руку на плече, іде за нею, а ті, хто залишається, дивляться їй услід і вважають, що ця людина їх зневажає, чи їй нецікава їхня компанія, чи вона просто втомилася, або ж ідуть туди, де дівчата дають безкоштовно.

Чорна блискуча іномарка, із салону якої долинала музика та матюки, їхала, притиснувшись до правого краю, й от-от мала зупинитися, втім, вона не зупинилася, задні дверцята відчинилися, і висока білява дівчина, голосно скрикнувши, випала на дорогу. Хтось ще викинув їй кофту та трусики і, зачинивши двері, зробив голосніше музику, і авто помчало трасою. Дівчина лежала на асфальті, а коли зрозуміла, що лежати отак небезпечно, бо можна втрапити під колеса, поволі відповзла в поле і, ставши на коліна, натягнула на себе кофту і трусики. Вона намагалася підвестися кілька разів, але їй весь час не вдавалося: підкошувались ноги. Вона стояла, впершись коліньми й руками в ґрунт, і випльовувала слину, змішану зі спермою та кров'ю. Обличчя в неї було геть розбите. Дівчатка, які стояли неподалік, поглянули на неї і, перезирнувшись, рушили в її бік. Вона не звертала на них уваги, хоча дівчатка стояли над нею й голосно розмовляли.

– Смотрі, яка блядіна, не наша, не мєсна, де-то з города.

– Шо ти тут дєлаєш, чудо? Мужики вибросили? Дак не хер лежать, подимайся да йди отсюда.

– Шо молчиш?

– Воды дайте. Мне плохо, – вона підвела голову й поглянула на них своїми великими блакитними очима.

– А кому хорошо? Де мы воды возьмем?

– Меня подрезали, у меня кровь течет. Вы можете меня увезти отсюда или «скорую» вызвать?

– Де кров? – одна присіла й узяла її за живіт. – Мокре, точно кров, – поглянула на свою червону від крові долоню.

– Да хто ж тебя так? От суки, а ми думали, ты блядь киевская, залезла нам хлеб перебивать.

– Меня Люда зовут, я модель, я не блядь, помогите мне, я дам денег, – скорчилася й міцно заплющила очі.

– Давай бєгі до Ліди, у неї телефон є, хай визиває свого Жору, он забере домой. Там вилічимо. Врача позовем. Не умре. Да бігом давай, стала, смотре, – одна з дівчат відірвала шматок блузи і, перевернувши Люду на спину, узялася перев'язувати рану. – От суки, все ліцо обкончали, – витерла обличчя і вперше помітила, наскільки Люда гарна. – А ти точно модель?

– Да, – тихо.

– Я тоже хотела моделью стать, не повезло.

До них уже бігла та, яку посилали за Лідою, і сама Ліда з мобільним.

– Жора січас буде. П'ять минут. А хто ж тебе так, красавіца?

– Знакомые. – Люда підібгала ноги і, закусивши руку, тихо й важко стогнала, їй було дуже боляче. Полем їхав бобик, було чути, як він гуде і вилітають з-під коліс важкі сухі грудки. До траси йому залишалося їхати усього кількасот метрів. Коли він приїхав, Люда лежала в калюжі крові, вона втратила свідомість, і, коли її несли до машини, голова постійно билася об руку Жори. Він намагався нести її якомога обережніше, але це не допомагало. До села було недалеко. Вирішили везти її до Жмачків: у них була гаряча вода, і поряд із їхньою хатою жила стара акушерка, єдина людина в селі, яка зналася на медицині й могла принаймні промити рану та зупинити кров. Жора був у машині сам. Дівчата залишились на трасі. Північ. Саме починався найбільш урожайний для них час.

Розділ 23 (Chapter 23)

Двері камери відчинилися, і сержант, просунувши голову в отвір, оглянув усіх вісімнадцятьох чоловіків, які сиділи в шестимісній камері Лук'янівського СІЗО, і, невдоволено гикнувши, вказав пальцем на хлопця, що сидів до нього спиною, потираючи пальцями скроні.

– Лютий, Марк, этот?

– Я, – повернувся до дверей і підвівся.

– На выход.

– А речі?

– Не нужно вещей, к следователю.

Марк вийшов із камери і, заклавши руки за спину, пішов коридором. Це мала бути перша зустріч Марка зі слідчим, він навіть не знав, хто вів його справу, власне, йому зараз було абсолютно байдуже, хто займається його справою і з ким йому доведеться спілкуватися.

– Заходи, – сержант відчинив двері кабінету, Марк увійшов.

– Садись, – чоловік років тридцяти п'яти стояв, спершись на підвіконня, і меланхолійно жував гумку.

– Здрастуйте, – Марк підсунув стілець, присів.

– Сергей Кравцов, – теж сів до столу, налив у склянку мінеральної води, – майор. Я, Марк, изучил материалы дела и скажу тебе сразу: мне тебя посадить – что два пальца, понимаешь?

– Так. – Марк давно не голився і, очевидно, погано їв і мало спав. Темні кола під очима й пересохлі, потріскані губи, жовтий наліт на зубах і довге волосся додали йому кілька років.

– Мне же все равно, как к тебе наркота попала и кому ты хотел ее сплавить, я тебя лет на семь закрою, и все, и ты не выйдешь ни по амнистии, ни там за хорошее поведение. Ясно тебе?

– Так. – Вираз його обличчя був настільки серйозним, утомленим і апатичним, що слідчий раптом завмер і уважно поглянув Маркові в очі, потім відвів погляд і, нервово всміхнувшись, виплюнув у долоню гумку та приліпив до столу.

– Так что введу тебя сразу в курс дела. А дела у нас с тобой обстоят так. Сядешь ты точно, это просто факт, так надо, и ничего тут не попишешь. Вопрос только в том, на сколько ты сядешь, Марк. Если будешь брыкаться, сядешь надолго, если сделаешь, что скажем, протрубишь года три-четыре и пойдешь дышать ветром свободы. Усек?

– Ну, – Марк нарешті поворухнувся, сперся ліктями об стіл і поглянув просто в очі слідчому, погляд був важким. Марк умів так дивитися на людей з-під брів, що тим ставало не по собі, і вони намагалися відвести очі.

– Ты отдашь, Марк, все материалы, которые тебе передали в Пирогово, потом… – замовк. – Так, потом еще одно: на суде скажешь, что товар тебе поставлял некий Георгий Шац из Одессы. Он вообще к делу этому не имеет никакого отношения, но к наркоте имеет очень прямое, и к тому же он мешает одному влиятельному человеку, и этого Георгия Шаца нужно просто посадить. Усек? Что сказать, я тебе объясню.

– Я підставляти нікого не буду, так що навіть не думайте. Мені байдуже, я сяду на три чи на десять років, це мої проблеми, а Шац чи Шмац – це проблеми ваші, і самі їх вирішуйте.

– Марк, ты че? – Кравцов підвівся й підійшов до Марка. – Тебя че, не били, Марк, или ты хочешь вообще отсюда не выйти никогда? Хочешь – так это не проблема, ты не выйдешь. – Він схилився над Марком і узяв того за підборіддя. Марк не повернув голови, уперто дивився перед собою і мовчав. – Ты будешь говорить, что скажут, и без всяких там, здесь тебе не Краснодон, подвиги молодогвардейцев здесь не прокатят. Понял?

– Підборіддя відпусти. – Марк крутнув головою і теж звівся на ноги.

– Сядь, – майор дивився йому в очі й цинічно цідив крізь зуби. – Тебя зароют, Марк. Понял? Я сейчас позову сержанта, и тебя поведут в отдельную камеру, где на тебе будут бойцы удары отрабатывать.

– Майоре, не треба мене лякати, – Марк був вищим за нього і дивився згори вниз. – Хочеш бити – бий, хочеш убити – убий. Я підставляти нікого не буду. Маєш докази – давай, сади мене. Чого ти чекаєш?

– Сержант. – Той відчинив двері. – Забери его в 25-ю, пусть там с ним поговорят, только аккуратно, чтоб без следов: ему там еще на пресс-конференцию идти, начальство сказало не бить.

– Есть, на выход, – сержант почекав, поки Марк вийде в коридор, потім надів наручники і, штовхнувши в спину, крикнув: – Давай!

Коли вони відійшли досить далеко від кабінету, сержант ухопив Марка за плече.

– Лицом к стене.

Марк повернувся до стіни і широко розставив ноги.

– Парень, – сержант говорив дуже тихо, – ты зря выпендриваешься, тебя убьют, слышишь, а нет – покалечат. Ты знаешь, что такое 25-я? Ты не знаешь. Это хуже ада, боль такая, что выть хочется и стену грызть зубами.

– Тебе били там?

– Зря ты, я тебе по-человечески говорю: сделай что просят и живи спокойно, тут же можно спокойно и мирно жить, да и на зоне тоже. Будешь послушным – будут девочки, мальчики, сигареты, наркота, деньги будут, одежда. Кому ты что докажешь? Умрешь ни за хер собачий. Понял?

– Часу не витрачай, давай веди.

– Как хочешь, – сержант відступив на крок, і цієї миті з-за повороту вийшов майор Кравцов і, не глянувши на Марка й не уповільнюючи крок, сказав:

– В камеру его, в 25-ю, сегодня не веди. – Кравцов пішов коридором, а Марк полегшено зітхнув і, облизавши язиком пошерхлі губи, відчув, як сержант боляче вдарив його між лопаток, і, матюкнувшись, вимовив:

– Вперед. – Марк пішов до камери, а сержант ішов слідом і мовчав.