Текст книги "Лебедина зграя. Зелені Млини"

Автор книги: Василь Земляк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 20 страниц]

Розділ десятий

Наступної ночі Явтушок прийшов і розбудив нашого батька. Валахи ще не знали, що він повернувся, тому його візит був несподіванкою для хати. Валахів так багато, що вони не мали потреби замикатися на ніч і з весни до пізньої осені тримали і надвірні, і сінешні двері навстіж. Тому Явтушок появився на порозі, як привид, постояв там і на батьків оклик: «Хто це?» – відповів так, наче він свій у цій хаті:

– Це я, Чорногоре.

– Явтушок?

– Він самий. Хіба не впізнав? – Подумав: «Штани на мені інші, ось чому не впізнав». – Вибач, що так пізно. Не міг інакше…

Гість повернувся і вийшов, а батько, вступивши в чоботи й накинувши свитку, слідом за ним вибрався з хати. Батько дуже шанував Явтушка за щось таке, чого не знаходив ні в кому з вавилонян. Адже з усіх лише він міг завітати якогось вечора і попрохати: «Такий сум на душі, заграй мені що–небудь на кларнеті». Батько діставав кларнет із футлярика і грав для нього одного. Грав лемківські мелодії, імпровізував. Явтушок послухає, просльозиться і йде собі. А батько казав цим глушманам Валахам, що Явтушкова душа чує музику, як рідко чия. Не говорилося про те ні разу, але єднала їх ще ота причетність до Зелених Млинів: обидва на цілий Вавилон мали там родичів, обидва могли податися туди. Ось і тепер вони довго змовлялися на Андріяновш лавочці, батько багатозначно покашлював там, а Явтушок у чомусь гаряче переконував нашого лемка, на якому з деяких пір трималися Валахи. Коли б він піїпов од них, Валахи відразу набрали б зовсім іншого відтінку. Замчище Замойських і розбитий паровик у бур'янах були достатнім свідченням їхніх безглуздих поривань у минулому. А є епохи, які вважають на минуле своїх громадян більше, ніж на їхнш сьогодніїшній день.

Коли батько повернувся з тої змови, всі Валахи в хаті вже спали…

За інших часів батько любив заздалегідь готуватися до цих тридцяти п'яти кілометрів. Ще звечора змащував воза й високо викладав його луговим сіном, старанно перевіряв та лагодив п'ювшорки, натираючи до блиску мідні пряжки, яких було безліч на збруї, і, мабуть, тому наші, може, й незугарні, коненята прибирали звитяжного вигляду. Самих же коней теж начитував, щоб лисніли вранці, як ті мідні пряжки, а за муки, що вони терпіли, давав їм на ніч зайву мірку вівса. До батога на плетенім вишневім пужалні, котрих тепер уже й сліду немає, чіпляв червону китичку і ставав у кутку під образами, як символ селянської безкомпромісності. В ті передмандрові вечори урочистістю наповнювалася наша хата – всі, хто завтра мав опинитись у дорозі, на рябчаку, яким застеляли воза, по черзі вмивались у ночвах, зодягали свіжі сорочки, і, поки батько шепотів перед Миколою Чудотворцем молитву, котра оберігала нас од дядька Андріяна (коли той ще жив), від його дружини та всякої іншої напасті, нам, найменшим, увижалося далеке та вільне царство, в якому суворо і справедливо править дід Чорногор (батько нашого батька). Ми там уже побували кілька раяв, і воно нам дуже сподобалося. Те царство все з хуторів, хати там величезні, довгі, з високими стріхами, у нас коні ходять у шлеях, а там у хомутах, корови там одномасті, червоні, кладовище обнесене непролазним бузком, посеред села, з білою кам'яною каплицею, і є там ще одне диво, ради якого варто їздити за тридцять п'ять кілометрів: попід самісіньку дідову хату з Європи в Азію ходять товарні та поштові поїзди, і кожен паровоз вважає чомусь за потрібне свиснути саме під хатою. Колись, сто чи й двісті років тому, на тих хуторах жили німці–колоністи, але вони не хотіли віддавати своїх синів до російської військової служби, і цар прогнав їх за межі імперії, та за якусь велику воєнну послугу, що й досі тримається в таємниці, покликав з гір на кинуті хутори древній лемківський рід, до якого належав і наш гордий прадід. Коли він опинився тут, то нібито сказав, що тільки тепер розуміє, чому за цю землю з давніх–давен точилися війни.

Той лемківський рід дуже міцно тримався своєї говірки, звичаїв і навіть своєї кухні, хоч поволі й вироджувався у тій своїй замкнутості, доходив до кровозмішання, і діда нашого вважали мало не першим відступником од тих родовідних традицій. Та коли його син привіз свою наречену, нашу матір, і показав її гордим лемкам уперше, то вони дарували йому ті прогрішення проти роду – вони знайшли її схожою на їхніх найкращих жінок. Либонь, тоді й розтеклося їхнє парубоцтво по навколишніх селах, і почалося велике руйнування старого роду–племені йому ж на користь. Наші батьки, призвідці цієї пошесті, їздили туди двічі–тричі на рік – на зелені свята, на Спаса та ще на Йордань (на це найкрасивіше свято, як правило, нас, малюків, не брали через великі морози, зате тут, удома, ми витримували ті морози стійко і на повній свободі). Інколи вони брали Явтушка, який мав там дядька, отого самого Лавріна Голого, котрий добувся в Зелені Млини ще парубком.

Ті родинні мандрівки стали рідшими, а згодом і зовсім припинилися, коли двір наш спорожнів після смерті Андріяна, притих, як притихають двори після пожежі, і лише побитий паровик, якого Валахи захопили в економії вже калікою, нагадував нам, що тут лаштувались вершити діла великі й, може, не вельми чесні. Навколо паровика й досі не росла трава, колись випалена пролитою нафтою, але я не раз бачив батька перед тим паровиком замріяного й здогадувався про таємний перебіг його думок.

Перш ніж прийти в це подвір'я і залишитися тут назавше, батько служив у продзагоні, «викачував» хліб для голодних Поволжя та сіно для Першої Кінної, закохався в юну господиню цього сирітського гнізда, відійшов од революції, після землеустрою схопився за землю, привозив якогось механіка до розбитого паровика, частенько оглядав руїни старого замчища, порослі деревієм та кропивою, картав хитрих Замойських, які хотіли зіпхнути ці руїни нашому дідові в переддень революції. А тим часом батько і сам за перші гроші, виручені від землі, купив кірата, за який мало не попав у куркулі. Врятував батька Рубан, котрий збагнув, що той привод із хрестовиною не можна вважати машиною, оскільки він без двигуна і тому не є засобом для збагачення. За порадою того ж Рубана батько усуспільнив кірата, і наш сліпий Каштан тепер крутив його на колгоспнім дворі, причому один, без погонича, досить тільки було його запрягти вранці, а випрягатись він умів сам, без будь–чиєї допомоги. Таким чином, уперше за все його героїчне життя сліпота стала Каштану у великій пригоді, бо всі зрячі коні не витримували тієї вічної мотанини по колу, голова у них ішла обертом, вони спотикались і падали в знемозі, а Каштан крутив кірата, мовби граючись, ще й катав дітлахів, які вмощувались на хрестовинці рядочком, як горобці.

Свого часу ця немудра машина не на жарт сколихнула селянські уми, коли з'явилася вперше в нашім дворі. На деякий час молодь забула про гойдалку і щонеділі сходилась покататися на кіраті. Це дуже імпонувало батькові, його авторитет одразу зріс в очах вавилонян. На радощах батько діставав із чорного футлярика свою найкоштовнішу річ – старовинний кларнет, дерев'яний, із безліччю мідних клавішів, і під його музику просто–таки тут, на току, біля кірата, починалися танці, що тривали іноді до пізньої ночі. Коли ж мати дорікала батькові за ті гульки, то він говорив, що без них він зовсім розучився б грати на кларнеті, бо музика залишається лише тоді, коли приносить насолоду людям. Батько найбільше подобався мені саме в ці хвилини, з кларнетом, він весь перероджувався, крилатів, ставав натхненно–ніжним і скидався на великого чародія, та, може, найбільше захоплення в мені викликали його пальці – в житті жорсткі, мозолясті, неповороткі, вони сягали нечуваної граціозності на клавішах кларнета. Коли організувався колгосп, батько, побоюючись, що й кларнет доведеться усуспільнити, заховав його десь на горищі й пустив плітку, ніби продав якомусь великому музикантові у Глинську. Принаймні я в це майже повірив, бо вже давно не чув чарівних звуків, а всі наші спроби знайти кларнет потай від батька виявились марними. Нишпорили й на горищі, та замість кларнета ми знайшли там запасні трибки до кірата.

Пізніше, як з'явилося «Запаморочення від успіхів» (стаття Сталіна), в селі жартували, що почалося воно з нашого кірата, принаймні з коней. Батько не полюбляв жартів на такі теми, і коли одної ночі кірата розбили, то батько плакав за ним, як за великим небіжчиком. Батько приніс додому лише одного трибка, чи не найбільшого, з колишнього нашого кірата, і ми потім спускали його з гори по ялиновій алеї. Важкий, він очманіло котився вниз, аж поки не втрапляв в одну з ялин, та тремтіла від страшного удару й скидала нам торішні шишки.

Одної ночі до нас прибіг Явтушок, замалювався на дверях і сказав:

– Я їду в Зелені Млини. А ви? Не думаєте туди?

Десь у коморі без потреби висять п'ювшорки з померклою міддю, а нам згадалося недавнє, і знову якась нез'ясовно трепетна урочистість запанувала в хаті – невже в Зелених Млинах і досі ходять товарні та поштові поїзди, цього разу вже з Азії в Європу, і так само весело, як тоді, кричать паровози під самісінькою хатою (особливо ті поклики незвичайні вночі), і справляють весілля батькового народу з маминим, весілля бундючні, гучні, з переймами, викупами, шаленими бійками і мирами, до яких мій батько був не серед останніх, бо мав уже вавилонський досвід, до якого інші тільки–тільки тяглися у тій Лемківщині.

– Я залишаюся тут… – сказав йому батько. – Ось тільки старшого мого забереш до діда, на молоко з–під корови. Почав кашляти, мабуть, дістав сухот від Андріяна, а в мене корівки, сам знаєш, нема. А потім за ним приїду…

– Як знаєш…

Утеча Явтушка мала відбутися тихо, потаймиру і несподівано для тутешнього люду, тільки Фабіян був посвячений у неї, передусім як філософ, за це йому віддавали хату з усіма скарбами, яких не можна забрати з собою. Отак цей трунар і філософ несподівано став чи не найбагатшою людиною у Вавилоні. Він і справді скидався на магната, доки оглядав цей занепалий Явтухів маєток, але найдовше милувався грушею, що ось–ось мала спалахнути біло з печалі. Здається, філософ залишився задоволений оглядинами, хоча й сказав Явтушку на прощання:

– Якщо колись ще повернетесь сюди, то я знову переберусь на Татарські вали, в свою хату. Мені однаково, де жити…

Ще б пак. Великі філософи ніколи не зазіхають на чуже і позбавлені почуття заздрості. Але вони мають інший ґандж, якого не врахував Явтушок. Вони не вміють приховувати від людства своїх відкриттів, чим завдають тому неабияких збитків. Ще того ж вечора хмарою посунули до хати родичі, дальші та ближчі, і всі благали Явтушка не йти в чужу сторону, залишитися тут. Що іншого може бути за тридцять п'ять кілометрів? Те саме й там. Коли вже втік із дороги, то краще сидіти тут і чекати, ніж брести з дітками в якісь Зелені Млини…

Та вже змайстрований візок посеред хати був красномовним свідченням його непохитних намірів. Майстрував його в хаті, з різного мотлоху, одне коліща прихопив у Соколюків, і головне зараз, щоб візок міг пройти ті тридцять п'ять кілометрів…

Останній прийшов Лук'ян Соколюк не лише як сусід, а й як голова сільради. Кволий, вивіяний, в окулярах із тріснутим скельцем і з величезною драмою в душі – так і не піймав Данька і тепер може чекати від нього чого завгодно. А там хіба не те саме, хіба там інша держава, та й чи здатні дітки пускатися піхом супроти вітрів, що саме як найнялися.

– Розгубиш ти їх по дорозі, й колись будуть проклинати тебе, – сказав Явтуху.

Тріщина в скельці заважала йому, муляла око, він усе кліпав ним та обіцяв, що ось по сівбі поїде до самого Петровського і випрохає Явтушку помилування. Він сидів посеред лави, ще теплої від родичів, розкинувши руки на бильце, а Явтушок усе пробував приноровитися до візка, якого змайструвати змайстрував, та не подумав, як його вивезти з хати. Лук'ян, мабуть, здогадався про ту халепу, уважніше змірявши на око габарити візка та глянувши на двері, й посміхнувся беззлобно.

– Це далеко? – перепитав Лук'ян для годиться.

– Ні. Тридцять п'ять кілометрів.

– Далеченько, – сказав ніби для себе, як на свої теперішні ноги. – Гадаєш, там інша держава?

– Та сама, але там ходять поїзди, то вже якось легше. Подамся, куди захочу… Коли що…

Торішній мак стояв у глечику, так і його Пріся висипала в торбину…

– А все Йордань… – Лук'ян зіп'явся з лави. – Я знав, що це добром не скінчиться, але що я міг супроти Вавилона…

– Ти – що? Те саме, що й ми. Але ж Рубан міг якось заступитися? Не вбив же я його. Нехай живе, нехай будує свою комуну. А мене, бачиш, зігнав із рідного гнізда. Хату я довірив на Фабіяна, отож матимеш тепер сусіда акурат для тебе. Одна душа, одна власть. А я не такий. О ні, я не з таких!..

– Явтуше! Явтуше! Бити тебе нікому. Скільки діток, і вибігти з обрізом? На кого? Проти кого? Явтух Голий у стрільці побіг?..

– Нічого, куркульню вивезли, врятували, а ви тут колись подохнете з голоду. От згадаєте Явтушка… Там я тобі винен якусь копійку, то ти перечекай трохи, я передам звідтіля. Люблю позичати, але люблю й віддавати людям. Я такий…

Лук'ян підійшов до діжки з водою, зачерпнув мідною квартою і, перш ніж напитись, сказав:

– Ну, ну, побачимо…

Пив довго, десь–то його палило, смоктало всередині. Коли він вийшов, Пріся сказала про нього:

– Бідний Лук'яньо, зовсім зморився… От що робить посада з людиною. А які ж були Соколюки!..

Явтушок іще щось згадав, вибіг за Лук'яном і закричав у ніч:

– Гей, Соколюк!

Вони довго бубоніли про щось за ворітьми, а тут, посеред хати, стояв саморобний переселенський візок, голоблями догори, уже весь у дорозі, і явтушенята поснули, так і не дочекавшись батька. Ніде мені так гарно не спалось, як тут…

Побудили нас до світанку. Не форкали спросоння коні, як колись бувало, не чути було хазяйського ґвалту в подвір'ї, що завше зчинявся в таких випадках. Візок уже стояв надворі, його, мабуть, винесли з хати боком, і коли ми всі вийшли до нього, то Явтушок раптом згадав ще про якусь річ, якої в останню мить не виявив у візку серед інших пожитків. То був кларнет, якого дав батько, щоб великий тамтешній капельмейстер навчив мене грати по нотах. Сам батько не знав нот, а слух я мав поганенький, батько нічого не спромігся мене навчити без нот. Явтушок поклав кларнета у візок, сказав:

– Це тобі, щоб не байдикував там…

Явтушок впрігся у візок і, викотивши його за ворота, твердо рушив уперед, наче все життя готувався до цієї мандрівки. Я рідко бачив його таким рішучим, як зараз, у візку, на вузенькій вулиці, яка і колись була початком тридцяти п'яти кілометрів.

Біля хреста з розп'яттям Явтушок зупинився. Звідси було видно всю Вавилонську гору, тут завше прощалися з рідним селом новобранці. Варто було б котромусь із нас добігти до школи – це крок ступити, постукатись у віконце до Арсени Людвиківни, старенької доброї вчительки, і сказати їй, що ми їдемо з села, і нехай більше не чекає нас за партами, на яких залишено наші безсмертні імена на випадок, якщо ми нікуди не дійдемо, – але Явтушок вирішив це зробити сам, і ми довгенько чекали його біля розп'яття.

Вона прийшла з Явтушком, невеличка, пахуча, ще заспана, жартувала з нами, кепкувала з нашого візка. Учителька, мабуть, ще не знала, що я також їду з ними… Вона ж бо чула, який у мене тихий кашель. Ні, Арсена Людвиківна не перечить, не розраджує нас, але й не прощається ні з ким, і ми ще довгенько бачили її біля хреста, як добру богиню нашої непевної дороги…

В сільраді було темно, Савка Чибіс ще спав на лаві. Вранці він дізнається, що нас нема, загигикає, бо був майстер посміятися невлад. Але діло своє знав. Буксирники називали його залізною мітлою, він нюхом відгадував, де куркульня запахторила хліб. А сам жив упроголодь, ні фантиночки не взяв собі із куркульського добра.

Поки вибралися із села, розпустився світанок, трояндовий, тихий, із чорними крилами вітряків та з цілим океаном степу, що стояв без роси, без єдиної живої краплини на павутинці – то на вітер. Ось він здійметься й шугоне у Явтухові груди, і доведеться тоді всім нам борюкатися з ним, і найлегше буде он тому найменшому, що при самій землі тьопає за візком, а найважче – мені, бо я таки чи не заразився від дядька і тепер завше кашляю, коли доводиться йти проти вітру. Ще того вітру нема, лише вчувається його запах, ледь прогірклий, полиновий, із присмаком чебрецю, я вдихаю його на повні груди і не можу збагнути, чому зупинився Явтушок. Нам не видно за сухим бадиллям степу, а він уже вгледів людей під вітряками.

Скоро саме звідтіля шугонув вітер, почувся густий людський лемент, якийсь гам переможний, а далі ворухнув крилами вітряк, котрого саме повертали до вітру, повагався, затріщав і почав битись, як живий велетень. Його сусід уже це проробив набагато швидше, без тріску, без скрипу старечого, а раптово і відчайдушно. Лемент ущух, лишень у возах заіржали коні, що привезли хліб для млива. Ми кинули візок напризволяще і, зачаровані, збуджені, пішли й собі до тих вітряків. Тут пахло хлібом, життям, щастям, усім отим найвищим і найзвичайнішим, що є в людини. Фабіян, у заячій шапці, побожно склав руки і дивився на крила, зачудований, загіпнотизований їх летом; Явтушок розпрощався з ним, заплакав, коли прохав за хату і за все.

Увесь ранок ми билися проти вітрів, через поля. Мені все ввижалося, що зараз вийде відомий усьому Вавилону злодій Назар, із плескуватим носом, і оббере нас до ниточки, вб'є Явтушка, який разом з іншими колись полював на нього, аби той не вкрав коня.

Біля Павлюкових хуторів і справді хтось вийшов із заростей, змахнув рукою – мовляв, стій! – і пішов нам навперейми. Досі я думав, що Явтушок теж при зброї, сам бачив її на Йордані.

Явтушок став, не випускаючи віжок, ми всі теж зупинились і згуртувалися навколо нього, готові прийняти смерть разом із ним.

То був Данько Соколюк.

Підійшовши до нас, Данько впізнав Явтушка, посміхнувся безневинно, незлобиво, засунув за пояс обріза і запитав:

– Далеко?

– В Зелені Млини… До лемків…

– Бував там. Колись там водилися гарні племінні жеребці. А тепер – не знаю.

– Все як було, – сказав Явтушок.

– Думаєш, там не знайдуть тебе?

– Як уже буде…

– Знайдуть. Скрізь знайдуть…

Засмаглий на вітрах, у розхристаному кожусі, зі шрамом, якого не було раніше, в новеньких хромових чоботях, він зійшов з дороги, і ми рушили за Явтушком далі.

В заростях заіржав його спутаний кінь – коли він плигав, нам було видно його голову і гриву, чорну–чорну.

– Вйо, коні! Ех, коні ви мої, коні!.. – сказав Явтушок, радий, що все добре обійшлося.

Ми стали пружніші, завзятіші, майже на руках понесли свій візок на Абіссінські горби (гей–гей, аж куди сягала вавилонська земля). Коли їх Данько Соколюк орав та засівав, тоді зривалися з них вихори, а тепер горби вибунтувались, знесиліли, і лише тихий поземок нервово шарудів на зашерхлій ріллі. Ми довго дерлися на ті горби, а вершник вибрався на них, як вітер, обігнав нас і, круто осадивши коня, став чекати на самій вершині. Кінь, та ще сама гора, надавали йому суворості й величі. Данько Соколюк, колишній хазяїн цих пекельних горбів, сказав:

– Ви так дерлися на гору, що я ледве наздогнав вас. Забув спитати – мої як там? Лук'яньо, Дарина… Живі?

Явтушок кивнув головою, мовляв, слава богу, всі живі, здорові, от тільки про нього, Данька, нічого не знають, де запропастився.

– Аж ти он де. Я так і думав, що ти десь тут.

Данько на коні посміхнувся, той візок, мабуть, здавався йому витвором доконче новим і цікавим. Провів нас до рову.

– Забув запитати про Парфену…

– Не журись за неї, вона не пропаде. А ти, бачу, пам'ятаєш про неї…

– Любив її… – кинув Данько з коня наче й нехотя, але щиро, бо довгенько мовчав після тих слів.

Біля рову Данько відстав од нас, звернув у зарості, і далі ми пішли самі.

Перше село, яке ми поминули під час своєї мандрівки, було Семиводи. Добре пам'ятаю це село ще відтоді, як проїздив його з батьком. Хати на зелені свята тут були в клечанні, в них пахло зіллям, а на Спаса пахло першими грушами. В одній з таких хатинок жив батьків товариш Артем Буга, тихий, вимитий, у вишиваній сорочці, тримав пасіку, і його дружина Дуся завше, коли ми тут зупинялись, частувала нас медівниками, ніхто понад неї не вмів пекти чогось подібного. Хата їхня стояла на пагорбку, подвір'я було заметене, все у спориші, на причілку у вікна задивлялися мальви, і жодної зламаної чи зірваної – у них не було дітей. Під стріхою, на цвяшку, завше висів солом'яний бриль із порваною сіткою, в ньому Артем Буга виходив на пасіку, аби врізати для нас вощини з медом. І нині він там висів, майже зотлілий. Проте господарів удома не було. В городі на торішньому бур'яні цвірінькали горобці, на бересті в колесі–гнізді стояв чорногуз і, мабуть, чекав на повернення своїх хазяїв, бо коли ми зупинилися тут, то він змахнув крилами і став вибивати гарячим дзьобом пісню сім'ї. Ми ж не стали очікувати господарів і всі надії покладали тепер на Нову Греблю, в якій батько з Явтушком мали ще ближчих знайомих, ніж ці, не раз зупинялися там, а одного разу навіть лишилися на ніч. Родина там була велика, працьовита, вся з дорослих, там заночувати сьогодні саме враз, а вже від них, від Бездушних (які несправедливі бувають прізвища!) залишиться половина дороги. Далі Овече, Райгород – і країна, про існування якої світ не підозрює.

Там вечорами пахне чередою і грає духовий оркестр до самісінького ранку. Міді у тому оркестрі багато, але кларнета нема, коли батько гостював, то ставав таким хвальком, що мусила втручатися мати в його музичні здібності, і він потім замовкав надовго.

Саме була та година, коли Вавилонська гора куріла димами, коли Фабіян кінчав діла мирські і брався за книжки, щоб дізнатися про тайни світу, – згасали вітри над полями, зупинялися вітряки, вмовкали кузні, в хатах подавали куліш, затертий конопляним сім'ям, розчиняли хліб у діжках, запарювали червоні кваси до борщів, зачиняли ворота од людей злих, і пастухи вигонили в поле колгоспних коней, а хлопці та дівчата збиралися на гойдалку. Так уявлялося мені все на відстані, аж поки ми не дісталися наших Бездушних.

Сини у Бездушного мовчазні, понурі, а сам він зустрів Явтушка ніби й привітно, на всю ораву наскидав дерев'яних ложок на стіл, повечеряти дав. Мову завів за вечерею сторожку, неприємну для Явтушка.

– Куди ведеш малечу?

– В Зелені Млини, до дядька…

– А що Вавилон? Прогнав вас чи як?

– Самі пішли… – глипнув Явтушок на Прісю, щоб та не збовкнула чого.

– Як, от отак самі? Певно, є якась причина.

– Ні–ні, нема ніякої. Ото Чорногоріє, – показав на мене Явтушок, підрятовуючись на мені. – Бачите, який він. У нього дядько помер через сухоти. Знаєте ж, Андріян, той, що криниці копав…

– Та як не знати. У моїм дворі його криниця. А зараз криниць треба як ніколи. Зігнали товар. Бракує води, криниці ж то які. Шкода того майстра. А щось схоже в хлопчині є. В очах, – зиркнув Бездушний на мене.

– А сухотні всі схожі. Очима. Отож іде до діда. Корівку усуспільнили, молока нема, отож і йде на молочко…

Я ненароком:

– Не було в нас корови…

– А тебе не питають! – замірився Явтушок ложкою на мого лоба.

– А то все твої?

– Мої, – посміхнувся Явтушок. – Ах і люди! Просто чудо в дорозі. Як один. Тільки встигай за ними.

Бездушний встав.

– Там Зелені Млини так і чекають на вас. Аякже! Повертай, чоловіче, у свій Вавилон, поки не забрався далеко, та живи собі, як усі. Не хитруй, не мудруй, однаково нічого не вимудруєш. Докотиться і до Зелених Млинів, хоч там народець хитрющий та непокірний. Я лемків знаю…

– Ні. Хай будуть Зелені Млини, – підвівся і Явтушок. – Підемо…

Там Лук'ян Соколюк веде людей од вітряків, весь у борошні іде Фабіян із вавилонськими хлопчиками, іде Рузя, геть не причинна, нормальна, навіки закохана у Клима Синицю, іде Савка Чибіс, що помудрішав на сто років, скриплять вози з борошном, а ми відбились од лебединої зграї і маємо за те ніч, міражні овечі череди в Овечому нам переходять дорогу, і вищать, вищать коліщата у візку.

Райгород. Містечко, яке батько вважав своїм рідним, бо він тут вінчався. Трішечки менше за Глинськ, щось середнє між Вахнівкою і Махнівкою. Височенна споруда бовваніла над тим притихлим містечком. То був костьол із двома банями, костьол, у якому і мені довелося побувати. Батько вперто вважав себе католиком, від чого ми в нашій хаті анітрохи не втрачали. Бо коли в інших домах усі свята справляли лише по одному разу, то в нашому домі великі християнські події відзначалися двічі: Великдень, Трійця, Спаса, Покрова і так далі. На свої свята батько почував себе обранцем Господа Бога, запрягав коні, садовив усіх нас на воза, застеленого прядив'яним рябчаком, якого знімали з лежанки й довго вибивали з нього пилюку, і їхали до костьолу на відправу. Інколи ксьондз приїздив у наше село, обходив католиків, і тоді нам, дітям католика, діставалися цукерки в золоченій обгортці – такі православним і не снилися. Проте ксьондз здавався нам суворим, сухим і занадто хитрим, бо говорив мовою, якої ми, діти, второпати не могли, і навіть батько не все дотумкував з його мови і лише похитував головою, мабуть, удаючи, що він прекрасно розуміє того голомозого чоловіка. Щоразу, коли ми повертались із костьолу, мати розпікала батька своїми в'їдливими судженнями про його віру: «Не люблю отого вашого фальшивого панства. Ти–но роздягни їх та подивись, у яких сорочках приходять твої католики до храму…» Мамині празники наставали рівно через два тижні після батькових, але то вже були торжества, під час яких батько не міг не відчути всіх переваг православної віри у Вавилоні. Щоправда, отець Сошка не приносив таких вишуканих цукерок, навпаки, завше що–небудь перепадало йому з вареного і печеного, але свята доброта на обличчі отця Сошки зразу відкидала геть сухорлявого ксьондза й робила мого батька дедалі хисткішим католиком.

В костьолі саме правили всеношну… Ми зупинились, Явтушок замилувався будовою, що біло сягнула в ніч, а як поїхали далі, то крізь скрип коліщати ще довго вчувалися нам звуки органа і ввижався вечірній хід навколо костьолу з вогнями, хоругвами і піснями чужою мовою.

Останні кілометри – наче сон, уже підсвідомо йдемо та йдемо за Явтушком, ніби так буде вічно, – вищатиме перед нами переселенський візок і гнатиме нас хтозна–куди. Вже нам не треба ні теплого молока, ні свіжого хліба. І ніякі духові оркестри тут не грають, і батьків кларнет у візку ні до чого. Ніч, тиша і невідомість. Із ночі, з Європи в Азію важко йде поїзд. Прокричав паровоз під хатою мого діда. І ми – на той крик, з останніх сил: ось він, осокір із випаленою душею, вічне дерево в цій маленькій державі з довжелезними хатами, як фантастичні поїзди. Паровози для нас погасли, не димлять, і поїзди позупинялись безладно, хтозна–де…

Кожен має тут свою дорогу, ось дідова – ще ніколи наш возик не котився так шпарко. Приїхали, поставили візка, Явтушок постукався у вікно. За вікном появився хтось у білому – вже почало сіріти, дід чи не впізнав Явтушка, кинувся до дверей і, відчинивши їх, остовпів. Чого ж він мовчить:

ми пройшли тридцять п'ять кілометрів, а він мовчить… Далі ми вже не можемо ступити ні кроку, а Явтухів дядько живе у другім кінці села. Менші попадали на спориш…

– Вас не зупиняли? – запитує Чорногор у білому.

– Ні, ніхто не зупиняв… – То Явтушок. – Онука вам привели.

– Бачу, бачу… – ступив у мій бік Чорногор.

– А ми вже якось будемо добиратися до дядька…

– Вчора тут стайню спалили. Колгоспну…

– І тут колгосп?.. – зачамрів Явтушок.

– Згоріли коні… Воли… Які воли!.. І мій один волик…

– То як нам ближче до дядька?..

– Спровадили їх сьогодні з Зелених Млинів. Дядька з дядиною та ще кількох паліїв. Забрали у нього олійню, то він, дурень, кинувся на таке… Запеклі ви люди. Голі. А втім, не такі вже й голі. Ваш дядечко посмоктав із нас олійки… Чого ж стоїте? Забирайте діток до хати. Візка можете залишити тут. Ну й візок! Ото Вавилон не міг вам дати справжнього воза?

– Міг… – мовила Пріся, підводячи зі споришу меншеньких.

– Вози є… А коні плохенькі… Не дійшли б. На шлеях висять… Моїх там пара. Одного ви бачили, як ми приїздили сюди… Дереш… Підручний ходив…

– Ага, пригадую… А Каштан же як, живе?

– Крутить кірата, – сказав Івасько–старший.

– О, важко все починається… Що там цінніше – теж до хати з візка.

– Кларнет, – нагадав Явтушок.

– А хто гратиме? – запитав дід.

– Я.

– Ну–ну… – І пішов до шопи по солому. Для нас…

– Ось що воно, Явтуше, відбитись від Вавилона… – кинула Пріся, тримаючи обіруч двох меншеньких. І понесла їх до чужої хати…

Через який день–другий прийшли по Явтушка. Хтось доказав з Вавилона, що він тут, у Зелених Млинах. Повезли його в Копайгород, а вже звідтіля переправлять у Глинськ, до Македонського. Саме той зацікавився ним, а ці, з Копайгорода, якихось претензій до нього ніби й не мають. Для них він – громадянин Голий Я. К.

– Це ви?

– Я… – сказав Явтушок. – Явтух Корнійович… і Голий…

Щоночі Прісю будять поїзди…

А жита квітують перед самим порогом. І проклинала, і любила тут свій Вавилон як ніколи. Зелені Млини не для неї… А Явтушок сказав, що як усе буде гаразд, то він повернеться сюди, може, й назавше…