Текст книги "Лебедина зграя. Зелені Млини"

Автор книги: Василь Земляк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

«Невже жодного в'язня нема в тюрмі? – подумав Лук'ян. – Ні, певно, економлять гас».

Глинськ пах солом'яними димами. На лавці Моні Чечевичного вже піднято залізні жалюзі – на вікнах і на дверях. Через Мальву Лук'ян так і не встиг розпитати, що то воно діється у Глинську, не встиг розпити пів–ока на санях та закусити мороженим салом, яке везе в кошику. І що воно за такий ярмарок, на якому всі намагалися спродатись? Якесь дивне почуття охопило його, коли вони вибралися із Глинська й наздогнали Бубелині сани, за котрими тягся на цепку бугай. Вони легко обігнали Бубелу, він видався Лук'янові самотнім і навіть помітно розгубленим, – залишили його, гайнули вперед.

За Глинськом вітрам вільно, вони обтрусили іній з верб, змели дороги, сам місяць ніби зігнали із неба й заволокли його хмарами чорними, чорнішими, ніж кінські гриви. Зривалася буряниця, і Лук'ян мимоволі згадав про Бубелу, йому ж, либонь, доведеться ще з одною змагатися, страшнішою. Чи то вийде з неї живий? А тут сам, здається, збився з дороги, еге ж, таки збився. Коні почали долати згарячу високі замети, аж поки не зупинив їх, став оглядати безлике поле. Вітер бив з самого початку в лівий бік. А чи ж у лівий? Тож нехай б'є його так і далі. Поїхав і невдовзі опинився в якихось нетрях та байраках. Починався блуд. А все через Мальву. Попрохала зупинитися посеред поля. Зійшла з саней, ще й засміялася. У Костромі привчилася носити штани взимку, така незручність – чорті–що для жінки! – Лук'ян і собі посміхнувся, а як вибралась знову на сани, запитав з оторопу:

– А куди ж нам тепер?

– Прямо, Лук'яню, прямо…

Лиш на світанку добулися до Вавилона. Врятувало їх оте пів–ока та морожене сало – отож неспроста селяни щось та беруть у дорогу.

Вранці, коли вщухло на білому світі, коні привели на хутір сірого бугая, прив'язаного до саней, а в санях – Бубелу. Він сидів, тримав у руках віжки, з білого інею жорстоко дивилися очі, востаннє дивилися на хутір і на Парфусю, що вибігла його зустрічати. Вона поторсала його, але він навіть не повів бровою, так і залишився сидіти, кістляво–холодний. Відв'язала бугая, випрягла коні, спровадила все до хліва, а сама побігла у Вавилон. Чула, як на хуторі вили собаки, і їй ставало страшно від думки, що вони виють на свого хазяїна, якого вона сама не змогла внести до хати. Першого розбудила Фабіяна, їхнього найближчого сусіда. Він спав на верстаку, прикрившись чумаркою, тоді як цап розлігся на лежанці, забравшись на неї через піл. Лежанка нетоплена, холодна, але в цапа, напевне, було про неї інше уявлення.

Бубелу поховали наступного дня поруч із Боніфацієм.

Парфена боялась і благала Фабіяна не залишати її саму хоча б до дев'яти днів. Він спав у світлиці, на білих подушках, як великий пан, Парфуся ж вигрівалася на печі (вона застудилась на похороні). Цап спав у сінях разом із лягавими. Йому, певно, було дуже цікаво, про що гомонять Парфена та Фабіян, сторожко дослухався до згуків у хаті, але чогось істотного так і не відзначив для себе. Цап не звик до спання в сінях, і після дев'яти днів собачого життя охоче йшов додому разом із хазяїном. А Парфуся нарядилася празниково, запрягла жеребця в сани–одно–кінки і помчала у Вавилон. То був чи не перший її візит за всі роки.

Досі Вавилон якось обходився без неї, а вона без Вавилона, аж ось приїхала по Данькову душу, запахала хату своїми чарами, Данько од них не боронився, дістав зі скрині хромові чоботи, свіжу сорочку, пішов у комору, переодягнувся. Сідаючи в сани, сказав своїм: «Я повернусь», – і поїхав з нею на хутір. Ще того ж дня по обіді вивів на моціон бугая й обігнав його тричі довкола хутора, з гарапником, у кожушаних рукавицях, точнісінько як робив те старий Бубела, аж коли бугай запарував на морозі, тоді загнав його до ясел і розчесав йому згребельцем білі кучері на голові, ознаку породи і плоті дикої. А потім розчистив від снігу бігову доріжку в дворі й вивів на прогон жеребця–чотиригодка, котрого ще за Бубели поклав собі викрасти не далі як наступного літа. У крузі стояла Парфена і лякала жеребця гарапником, пострілюючи все голосніше та голосніше. Те, що є найістотнішою ознакою жеребця, опинилося на морозі, – жеребець міг не чути морозу. Данько подумав, що так можна втратити тварину, виказав своє побоювання Парфені. Вона засміялася і вперіщила наївного парубка гарапником по кожусі. Потім довго не щезав той слід на спині. На тілі він залишився б на все життя…

Розділ сьомий

Звідусіль до Рубана доходили чутки, що хазяї гуртуються, щоночі збирають «тайні вечері» у хатах вавилонських багатинь, запрошуючи на ті начебто безневинні вечері й «сміття» вавилонське. Явтушок з Прісею майже щовечора опиняються в тих хатах, де раніше жодного разу не бували. У Павлюків, у Гусаків, у Раденьких, у Лободи, ба навіть у самого Бубели, ще доки той жив. Коли подавали на стіл печене порося, приправлене хріном, чи смаженого індика вагою в пуд, а то й більше, Явтушок наступав Прісі на ногу під столом і шепотів: «От, Прісю, як мені хочеться жити». – «Авжеж, авжеж», – погоджувалась Пріся і, бачачи, як їх ігнорують уже тим, що ставлять на двох одну миску, все нагадувала господарям: «Ми з Явтушком любимо їсти з одної тарілки». Їли вони багато, забували про елементарну пристойність застольну, Явтушок охоче приставав на найнебезпечніші лозунги багатіїв – стояти на смерть! – а коли повертався додому і падав у ліжко черевцем догори, то признавався дружині: «Страшно мені, Прісю, з ними. Не за себе страшно, а за них, за те, що їх може не стати у Вавилоні. Якщо не стане їх, то не стане, вважай, і мене, бо я ліпше смерть собі заподію, аніж знову стану таким голодранцем, якими були колись усі Голі. І сам я був…» Непокоїло Явтушка те, що всі апостоли на «тайних вечерях» не мали якогось іншого способу зарадити біді, окрім розрахунку на силу, так ніби й справді Вавилон один може вистояти супроти Глинська, супроти цілої держави. Явтушок вірив у те дедалі менше, все важче приховував своє замішання перед ними й тремтів на кожній такій вечері від думки, що хтось із них вкаже на нього перстом: «Ось він, Каїн, якого найкраще вбити», – і вони більше не відпустять його на це стареньке ліжко, в якому плодились Голі.

На завтра їх запрошено до Лободи, на хутір, туди має прибути із Прицького якийсь великий отаман не отаман, гетьман не гетьман, а один з тих, кого завербував Кіндрат Бубела по довколишніх селах, аби у скрутну годину Вавилон не опинився в самотині. Явтушок воза має, а саней чортма, то ще десь треба позичити сани на одну ніч, бо пішечки добиратись до Лободи на хутір далеко, надто затяжілій Прісі. Якби не оте з Прісею, то поїхали б до Лободи верхи – воно і гарно, і зручно.

Вранці Явтушок прибіг до батька домовитись про сани на одну ніч. Батько відразу ж погодився, бо ж улітку Явтушок інколи позичав Валахам свого воза, якого після кожних позичок оглядав якнайдоскіпливіше, чи, бува, не завдано йому якої шкоди. Обстукував кожну шпицю, залазив під розворину, казав при тому, що віз – то вам не сани, а річ складна й красива, і позичати воза – майже те саме, що позичати скрипку поганому скрипалеві. Явтушок був закоханий у саму музику воза, коли вибирався на ньому до Глинська на ярмарок а чи в Зелені Млини до рідного дядечка в гості. Віз виграє тоді всіма голосами, сіючи в душі то смуток, то знову щось вельми мажорне й веселе, залежно від того, з якою швидкістю обертаються його колеса. Все те так, але з погляду батька, власника саней, ті також не поступляться перед возом, коли тріщить мороз, а в них закласти справжні коні, а не таких мишенят, як у вас, Явтуше. А ще залежить від того, хто на санях і куди летиш на них – згори чи під гору.

Явтушок прийшов по сани без коня, то зараз позичив заодне і шлею, впрігся в неї й поволік сани первопутком до свого дворища. Валахи дружно напали на батька за сани, ледь той повернувся до хати, бо хто ж, мовляв, позичає сани на ніч. Ану ж Явтушок заподіє цієї ночі щось таке, що обернеться потім проти Валахів. Батько і сам був завагався, але переймати Явтушка не зважився – доки тут сперечалися, той уже допер сани до свого дворища, він добре знав Валахів і здогадувався, напевне, про батькову безправність у цій родині. А ледь звечоріло – Явтушок виїхав на санях. Пріся сиділа на ряденці. «Було б йому ще й рябчака позичити», – дорікали Валахи батькові.

Явтушок так захопився, що не помітив інших саней, які назирці вибігли за ним. Виїхали вони з подвір'я Соколюків. Зупинились біля нашої хати, й на них підсів батько. Він, виявляється, не посвячував Валахів у свої таємниці. Повернувся пізно, перед світанком. Промерз і тепер сухо кашляв.

А коли вранці Явтушок приволік сани отим самим способом, яким позичав, і, подякувавши, хотів уже йти, батько зупинив його:

– Стривай, Явтуше, хочу поговорити з тобою віч–на–віч.

– Говори… – Він присів на сани й, знявши шапку, втер долонею мокру чупринку, що прилипла до чола.

– Ніяк не збагну, Явтуше, чого тобі лигатися з контрою? Що в тебе спільного з ними?

– Це з ким тобто?

– З тими, до кого ти їздив цієї ночі на моїх санях… Ти бачив, які там сани, які коні, які рябчаки? Хіба ж такі, як ці ґринджоли?

– А ти звідки знаєш, де я був цієї ночі? – підхопився Явтушок.

– Ти що ж, гадаєш, що ми спимо, доки ви змовляєтесь? Ні, брат, ми теж собі на умі. Нам, певно, не спиться більше, ніж їм. Але ж ти чому там?

– Признатись?

– Як хочеш. Твоє діло…

– Страшно мені з ними, Северине. Так страшно, що душа в п'яти заходить. Рішучі вони і жорстокі. На смерть стоятимуть за своє. Повір.

– Знаю…

– А я людина маленька, беззахисна. Ви ж хочете зробити мене іще меншою. Одібрати воза, коні, землю, мрію… Шматок неба над моїм полем, де я навіть зорі полічив.

– І багато налічив?

– Триста дев'яносто дві великих зірки і сто вісім меншеньких. Число, сказать, непостійне: одні гаснуть, інші появляються, але ж вони мої, а не чиїсь. Бо точно над моїм полем. По межі.

Батько розсміявся. Наші поля поруч. Отож і неба поруч.

І Явтушок наші зорі давно зарахував до своїх, в цьому батько не сумнівався.

– Саме такі люди, як ти, Явтуше, і потрібні нам.

– Які?

– Закохані в землю…

– Навіщо? Щоб потім бачити їхні муки? їхні болі, коли землю від них відберуть. І хліб пектимуть в одній пекарні, а борщ варитимуть в одному котлі. Така програма?

– О, як далеко ти з ними зайшов… А ось ти приходь сьогодні на нашу вечірку. До Джури. Я принесу сала з морозу. Тракторця запустимо. І поговоримо.

– Там знають про ваші вечірки. Рузя від них зовсім збожеволіла.

– Навпаки, ожила. Я граю на кларнеті, а вона танцює з Джурою. Приходять Соколюки з Даринкою, Рубан із Зосею. Приходь і ти з Прісею. І саней позичати не треба, і страху не знатимеш.

– О, о, уже… Уже б'ються…

То Явтушків півень звівся битися з Соколюковим. Після кожної бійки півень перестає співати, а Явтушок не терпить ночей без співу, то побіг розбороняти забіяк.

Невдовзі надійшов Рубан, вніс до хати завірюху. Батько саме кришив тютюн, мав для того ножа, дощечку, а що вже лист тютюновий – з папуш, не пересушений, настояний на медах – такого тютюну, мабуть, більше ніхто й не викохував у Вавилоні.

– Бачу, сани стоять…

– Щойно притяг. Упрів. Ніколи не думав, що він такий сильний у ногах.

– Ну, говорив з ним?

– Не встиг. Півні почали битися, то він побіг розбороняти. Явтушок є Явтушок. Закурюй…

Курили вони красиво, смачно і мовчки, ці два мрійники уміли посидіти в сизих димах у завірюху…

Джурин тракторець стоїть на мостинах, начищений, заправлений, щомиті готовий в разі потреби вибігти з хати на вигін і завдати ворогові нищівного удару, якби той посмів з'явитися тут в якому завгодно числі і при якій завгодно зброї. Головне для Джури – не дати застукати себе зненацька, вчасно сісти на тракторець і вивести його на бойовий простір. Тому, як тільки сходяться гості, Джура запускає свою машину з допомогою корби, прогріває її, засвідчує її бойову готовність і каже тоном людини, яка дещо тямить у класовій боротьбі: «Все гаразд, товариство». З усього товариства лише цап ніяк не може звикнути до тих увертюр, і, коли Джура запускає «фордзона» – рогатий тремтить, мов у пропасниці, а потім весь вечір розглядає трактора з такою глибокодумністю, на яку здатні лише ці допитливі від природи істоти. «Ха–ха–ха!» – сміялася Рузя, коли цап починав тремтіти, їй більше, аніж будь–кому з присутніх, був знайомий той цапиний страх перед машиною; свого часу, коли «фордзон» уперше опинився в хаті, Рузя на собі випробувала ті Джурині витівки.

Потім звикла до них, людина здатна звикнути до всього, навіть до такого диявола, як Джура. Але ж цап у тому не здатний навіть піднятися до Рузі, яку мають у Вавилоні за причинну.«Ха–ха–ха!» – сміялася Рузя з Вавилона, який нині також нагадував їй причинного. Бо хіба ж нормальні люди можуть довірити свою долю Джурі – цьому убивці й користолюбцю, як розглядала його Рузя. Вона, нехай навіть своїм і хворобливим розумом, збагнула, що Вавилон метається від одних крайнощів до інших, намагаючись сполучити водне доброчесть і гідність великого Фабіяна (мала на увазі філософа) з загребущістю й підступністю її Петра Джури. Дивувалася з Рубана, який заходився сполучити несполучне. Все кортіло шепнути Рубану: «Антоне, не вірте Джурі, тому Каїнові вавилонському, який зрадить вас на рівному місці, якщо з теї зради дотечеться йому бодай на срібник вигоди». Але ж поклала собі мовчати, аби не вгасити того приємного світла, яке впало до її таємниць з появою Рубана. Імпонувало Рузі й те, що Рубан дружить з Климом Синицею, то боялась відштовхнути Рубана від хати в надії, що той колись приведе сюди й Синицю.

З появою Мальви на тих вечірках з'явилося щось суто Мальвине, від чого вже почав одвикати Вавилон. Замість горілки, морозяного сала та часнику (про те клопочеться мій батько, обкрадаючи не такі вже великі статки Валахів), Мальва принесла сюди Соснінові «чаї» з далекої Костроми, для того було начищено самовар з Рузиного приданого, який роздмухували біля вікна і потім ставили на столі. Самовар з дому купців Шамшуріних мав тепер прислужитися класовій боротьбі між двома Вавилонами – тим, який збирається тут, і тим, який никає по хуторах. Але там не було кларнета мого батька. Після застолля, за яким Мальва ніяк не могла привчити революціонерів до чаю (ті більше схилялись до традиційних вавилонських напоїв, що перед ними, за визнанням самого Рубана, меркли вироби глинських «винокурень»), батько діставав дерев'яний кларнет з дерев'яного футлярика, побитого шашелем, і грав і грав для них вальси та краков'яки, імпровізував без нот. І тут знову пробуджувалось Мальвине: будучи на останніх місяцях, вона не зважала на те, підхоплювала Рубана, чи Лук'яна, чи й самого Джуру й ходила так легко, азартно, що Зося одного разу не витерпіла, приревнувала її до свого Антося й посеред танку забрала його від Мальви. Але тут сталася дивовижа, несподівана для всіх, а найбільше для цапа Фабіяна. Знічену Мальву підхопив дядечко Фабіян, який досі не виказував ані найменшого хисту до танців, і видав такого шляхетного краков'яка, що цап був у захваті від свого хазяїна, а кларнетист викликався зіграти для них окреме соло. Коли Мальва під час танку запитала його, чому він досі крився з цим своїм хистом, філософ згадав про те, що досі жодна жінка не хотіла з ним танцювати, маючи його за великого дивака, в тім числі й Мальва, і відповів їй словами Тагора, які іще свого часу вичитав серед афоризмів Сосніна в комуні:

 
Одно – всегда одно, и больше ничего.
Лишь двое создают начало одного.
 

– Ви маєте на увазі самотність вашого цапа?

– Себе, Мальво…

Мальва засміялась. Вона єдина з вавилонянок не ворогувала з цапом навіть у цьому своєму стані. Більше того, присутність цапа на цих вечірках надавала їм щось біблейське й непересічне, хоч іноді йшлося на них про речі жорстокі й категоричні.

Рубан знав, що старий Вавилон не здасться без бою, що буде боротись, буде стояти на смерть, якщо не знайти якогось компромісу для замирення. Навіть у цій хаті Рубан уловлює всі ознаки затамованої ворожнечі: Фабіян охоче усуспільнить свого цапа, але чи захоче усуспільнити свого «фордзона» Джура, якщо питання про це стане руба? І коли Даринка тягнеться до тракторця, щоб збагнути цю хитру машину, Джура делікатно б'є її по руках: «Не лізь, не жіноче то діло!» Боїться Даринки, щоб вона, бува, не опанувала тайнами машини. Джура ревниво оберігав тракторця і від інших, лише цапові він дозволяв приглядатися й принюхуватись до машини безборонно, мав навіть задоволення від того, бо ж був певен, гаспид, що той не совладає нею, якби навіть вивчав ціле життя. Рубану ж праглося посадовити на трактор Даринку хоч зараз, тоді й сам надійніше почувався б на світі. Нічого, втішав себе Рубан, однак, Джуро, ми цю грізну штуку одберемо від тебе хоч рано, а хоч пізно, бо надія на тебе мала.

Що догідливішим та облеснішим був Джура, то сторожкішим почував себе Рубан, хоч і виду не подавав. Потім, уже йдучи з Зосею додому, він усе озирався. Якось Зося запитала: «Що ти все озираєшся, Антосю? Наслухався Савки про Боніфація? Савка ж богомільний!» – «Ні, Зосю, боюсь, щоб Джура не вистрілив у спину…» – «Тоді навіщо ходити туди?» Рубан не став пояснювати Зосі, чому він ходить до Джури, чому змушений криводушній перед самим собою. Не хоче віддати Джуру ворогам, хоч навряд чи зможе зробити його своїм вірним другом через отой клятий тракторець з Америки.

– Речі, Зосю, мають властивість формувати ідеї людей, – і Зосі нічого не залишилось, як посміятися з тих премудрощів Антося.

Мальву доводив додому мій батько, вів її через лід, то боявся і за неї, і за кларнет, а найбільше, мабуть, за те, щоб про ті переходини через став не довідались Валахи. Знаю лише, що, доки Мальва не стала дружиною Андріяна, – подобалась батькові, потім він теж розпалював ненависть до неї, а нині то могла бути просто класова солідарність.

Лук'ян з Даринкою ночувати з тих вечірок ходили до баби Отченашки, ховалися від Данька. Отченашка на вітряках, хата її порожня, Даринка ж ту хату знала іще з пастушки, там стояло її залізне ліжко, одну ніжку в якому зламав іще хтось до них, і тепер мають сміху від того, коли зламана ніжка спадає з цеглини. Фабіяни йшли додому, а Джура ночував біля трактора. Навіть якщо і заходив на Рузину половину, то ненадовго, вже звик чути крізь сон запах машини.

Одної ночі, коли всі отак розбіглись і він сам повернувся з Рузиної половини до «майстерні» (так Джура називав своє помешкання), прийшли до нього, постукались у вікно. Їхні сани стояли на подвір'ї до самого світанку, а ті, в хаті, погрожували Джурі, пригадали йому Рузиних батьків, дорікали за трактор, на якому незабавки і його самого (Джуру тобто) вивезуть з Вавилона, як свого часу вивезли на тачці пана Тисевича. (Саме вони, ті, що прийшли до нього.) Джура мовчав, Рузя не прочула жодного слова його. Приїздив власник молотарки з Козова – високий, у довгополому кожусі, сивій шапці, Рузя впізнала його, хоч бачила досі лише влітку двічі чи тричі – Джура «спрягався» з ним минулі жнива. Вийшов він не один – з Павлюком та Гусаком Матвієм, на санях прокинувся парубійко в заячій шапці, чи не син власника молотарки. Джура провів їх з подвір'я, тоді повернувся до хати, пройшов на Рузину половину у виступцях, у білих штанях і в кожушку наопашки.

– Ти чула, Рузю?

– Чула…

– Нікому ні слова. Чула?

– Лягай спати, Джуро. Мені однак не повірять. Я ж божевільна! З вашої ж ласки. – І засміялася в подушках, на яких спочивали чорні змії розібраної на ніч коси. Джура ніколи не заходив до неї о цій порі…

На Данька ще сичать гусаки, ще собаки пориваються на нього, коли виткнеться зненацька, але то не яка біда, все інше вже звикає: худоба, коні, вівці, та навіть півень–галаган облишив нападатись, як було попервах, а коли вас визнає такий забіяка, то вважайте, що ви тут уже майже господар.

Поїхав оглядати вітряка, а там Отченашка саме змітала обмітки. Також признала в Данькові хазяїна. Показала на клуночок:

– То, синку, так було, хай і лишається: обмітки для сторожа. Понад вітри, понад платню, понад усе…

Вітряк добротний, із двома поверхами (дерев'яна надбудова на камені), влітку тут прохолода, а взимку хоч собак ганяй, стара бігає заночовувати вдома, не так боїться того холоду, як Пелехатого…

Коли Данько оглянув середину вітряка і вийшов помилуватися на крила, заворожений ними – всього чотири, а яка ж сила! – сказала йому:

– Тепер, Даньку, ці крила понесуть тебе хто й зна куди…

– А куди, бабо?

– Може, й до Сибіру… – геть незле засміялася Отченашка.

– Можуть, можуть… А поки що, бабо, забирайте свої обмітки, ключа ж од вітряка – мені. Сам буду наглядати за ним із хутора, нічим платити вам. Ось так…

– А дзуськи! – склала йому Отченашка дулю з волохатого рукава, чого ніколи не посміла б зробити Бубелі. – Мене тут наставив Бубела, він і прийме мене. До самої смерті наставив. А як ні, то прахом піде ваш хутір і ви разом з ним, одне моє тихе словечко Македонському… Я вам не Пелехатий, я вам не тихий Тихін! Я вам склопочу таке з неба, що ви всі підете прахом… – обвела півсвіту рукою.

– Ключа! – простяг він руку в її бік, все ще розглядаючи горішні крила.

Ключ пірнув перед ним у сніг.

Данько відкопав ключа, той хапав за пальці. Тоді повернувся у вітряк, виставив її клуночка з обмітками й, замкнувши вітряк, сказав:

– Я вам, Отченашко, не Бубела, а Данько Соколюк. Що він там витворяв – я не знаю. Я вашого Тихона не чіпав. Те хай на вашій душі. А платити вам ціле життя за вітри – к бісу! Вони що – ваші?!

– Мої! Мої! – залементувала Отченашка. – Мої вітри! Бо ж нічого іншого я не маю. Вся отак як стою…

– Я їх у вас не одбираю, – мовив Данько, всівшись на крилатки. – Беріть їх, ловіть. Мені що до ваших вітрів? – і поїхав.

– Людоньки!!! – заголосила Отченашка і побігла снігами вниз до Вавилона, над яким уже сутеніло.

Данько пожалкував, що стара не дала йому помилуватися вітряком, постояти, помріяти в ньому нагорі, де не замерзають віконця, бо ж нема всередині і крихти тепла, окрім хіба того, яке зміг відчути, вловити його, анафемське, самою лише душею.

Застав у подвір'ї чиїсь сани з кіньми. Коні булані не то з Дахнівки, не то з Овечого, примітив їх колись у Глинську. Так і є: з Овечого. Приїхав на них тамтешній багатиня Йосип Батюг. До Бубели приїхав. Парфена приймала його у світлиці, частувала чаєм з малиною, як великого гостя. Данька не покликала до чаю. Він випріг коня з крилаток, напоїв в обмерзлому жолобі, тоді попорав на ніч худобу. Як уже спровадила Батюга, Парфена вийшла доїти корів, він їй присвічував ліхтарем «летюча миша».

Потім іще приїздили якісь люди – з Прицького, з Журбова – все до Бубели, не знали, що вже його не застануть. Один нагодився вночі, Данько чув зі своєї душнички (невелика кімната, де поселила його Парфена), як господиня виходила до того гостя на ґанок, як шепотілася з ним.

– І ви самі, Парфено? – поцікавився гість.

– Ні. Наймита маю… – мовила стиха, щоб не збудити його в душничці.

Дарма. Данько підвівся зі свого вузенького ліжечка, одягся, вийшов до них на ґанок.

– Хто тут такий?

Високий чоловік у бурці допитливо зиркнув на Парфену, тоді зміряв Данька, бородатого, вичумленого зі сну. Коні притомлені, не виспані, на санях сидів парубійко у башлику, в шапці, куняв. Парфена загорнулась щільніше в кожушок:

– Се чоловік до Кіндрата Остаповича. Не вірять, Даньку, що ми поховали його.

– А чому не вірять? – запитав Данько, підозріливо зиркнувши на високого в бурці.

– Гадають, що він ховається. Не знаєте ви Кіндрата Остаповича. Ось чому…

– Сам Македонський був на його похороні. Також не вірив, – посміхнувся в бороду Данько. – Підіть на цвинтар. Там видно. Поруч з Боніфацієм. Помирилися там…

– Хлопчина чужий, – показав високий на сани. – Взяв його на одну ніч, самому торопко в дорозі. То, мо', пройдемо до хати? Як? – звернувся гість до Данька, відчувши з усього тону розмови, що той на хуторі дещо більше, ніж наймит.

Для хлопця відчинили стайню. Данько сказав йому, що той може погрітися на сіннику. Парфена застерегла, щоб парубійко не спалив стайню. Самі забралися до світлиці. Говорили при вкрученій лампі, за порожнім столом.

– Я Макар Дорош із Прицького. Брат того самого Дороша, який пішов у гетьманці та, знать, наклав головою. Мені вірити можна. Маю вітряка і маю іще дещо. Тьфу–тьфу! Бубела призначив день, і ми всі тепер тримаємось цього дня. Передайте своїм, що це Йордань… Передайте, що ми нічого не міняємо, що все має лишатися так, як умовились раніше. Дзвони у церквах і залпи на Йордань… Це сигнал. Дай бог тиші та морозцю. На ставах усе кінчаємо і йдемо на Глинськ…

– Македонський не знає про цей день? – запитав Данько.

– Якби знав, то я б не доїхав сюди. Даруйте, Парфено, на слові, але це навіть добре, що не стало Бубели, хай Бог простить. Це їх приспало… За хутором не стежать? – то вже до Данька.

– Здається, ні. А втім… Ні, по–моєму. Відколи я тут…

– Майгула сюди не приїздить?

– Не було.

– О, то чорт. Випустили ми його на свою голову… Пощади нікому! Йдеться про те, хто кого…

Дорош устав, обличчя в нього іконописно гарне. Парфені просто не вірилося, що він здатний убивати. Данько провів Дороша за тополі, потім довгенько не повертався, либонь, щось вирішував для себе.

Щоб не спало з нього великості того Бубелиного духу, яким він щойно пройнявся, Парфена перебрала Данька до світлиці, в килими та білі подушки, побажала йому доброї ночі, погасила лампу. І ось висять над ним рушниці та оленячі роги пнуться в темряву, шкіряться голови вовків з протилежної, ледь освітленої місяцем стіни, та найбільше вражають розіп'яті крила на білих стінах. Парфена вигрівається на печі, справляє там недоторкане сорокадення…

Діждалася свят і хата Соколюків.

Перш ніж записати молодих, Рубан виголосив гарну промову. Даринка тримала Лук'яна за руку, на самім кінці промови розплакалася, чим зіпсувала весь ритуал. У свідках стояли Левко Хоробрий і Савка Чибіс, якому перед цим Рубан категорично заборонив сміятись за таких обставин… Савка і сам не дозволив би собі цього, він радів за Даринку, ніби за себе, їхні долі витали десь ніби поруч.

На вечірку запросили Данька з Парфеною. Але їм ні на кого було залишати хутір, то Данько приїхав сам. Аж ніяк не сподівався застати тут Мальву Кожушну. Гадав, що вона в комуні. Обличчя у неї попоганіло, голос іще більше пом'якшав, закволів, а сміх лагідний, тихий, нічого у нім з отого нестримного, що западало в душу колись. Звичайна собі Мальва…

– Як тобі там було? – спитав.

– Біло там. І тривожно…

– Лук'ян казав, що ми виорали твою десятину?

– Могли б і не орати. Однаково навесні прийдуть трактори і все перероблять на своє. Щоб мій кінь, Даньку, не плигав до твого вівса.

– Чиї такі трактори?

– Господи! Чиї ж іще? Наші, Даньку. Ну, хоч би й харківські…

– А ви зовсім переметнули на хутір? – запитав Рубан.

– Як то зовсім? Тут моя половина добра…

– Не половина, а третина, – уточнив Рубан.

– Авжеж, – сказав Данько, – третина. Я й забув…

Парфена боїться сама, то він невдовзі і поїхав, відчувши себе на тій вечірці зайвим і зчужілим. Зупинився біля вітряка, глянув на хутір посеред білого спокою. Якби хто знав, що зараз творилося в його душі… Ще вдень тугий поземок рвався на спідні крила, а це втихло, заціпеніло все довкола, лише підкреслюючи сум'яття душі. Може, повернутися, напитися за братове щастя, не встрявати у те все, що перебрав на себе разом із хутором?.. Аж тут у вітряку Раденьких забухикала Отченашка. Власниця вітрів… Не мати нічого, окрім самих вітрів, зрівнятися з Отченашкою?.. Ні, братове! То все не про Данька Соколюка. І майнув на хутір…

Парфена чекала на нього, вислала назустріч собак, ті кинулись у сани, лащились, вітали його…