Текст книги "Лебедина зграя. Зелені Млини"

Автор книги: Василь Земляк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

Розділ третій

Бубела гадав, що він почав жити на світі не з тих пір, як народився, а звідколи став власником невеличкого хутора, що губився в степу між Прицьким і Вавилоном. Домігся цього завдяки двом людям: завдяки Теклі, багатій дівці із Козова, з якою пригнав до Вавилона невеличку, але достоту патлату отару овець, саме визрілих для стрижки; неошинкованого воза, впряженого у той віз коня, однолітка Теклі, він ось–ось мав померти в Козові від довголіття, і тесть дав його понад умову, тільки для того, щоб сам Кіндрат не впрягався у воза й не пер його самотужки до бундючного Вавилона, а потім знайшовся ще один чоловік, царський міністр Столипін, при якому Бубелі зовсім розвиднилося. Приданий кінь пережив Теклю, вона померла на перших пологах. Столипіна ж убили в Києві, Бубела їздив на відправу міністра од Вавилонської волості, за Теклею так не плакав, як за ним. По всьому пішов до Лаври помолитися Богу за свій хутір, там спостеріг черницю Парфену, пречудову, сором'язливу, а душею ніжну, ніби ранковий вітерець над хутором, умовив дівчину, що його хутір – посеред поля, посеред неба, посеред світу – буде правити їй за монастир, коли вона того захоче. Парфена погодилась, дівчині оприкрів Покровський монастир, куди її, сироту, родичі спровадили силоміць. Найняв візника на Євбазі, той виявився родом із Глинська, і за три дні привіз Парфену на хутір, привіз уночі, і з тих пір рідко хто у Вавилоні бачив його нову дружину. До революції Бубела ховав її від пана Тисевича, в революцію – від офіцерів та сотників, пізніше ховався з нею од цілого Вавилона, гадаючи, що там люд пішов без царя легковажний і ненадійний. Парфена ж, чи, бува, не за те, що кинула монастир, була покарана безпліддям. Бубела змирився з тим, а коли зовсім постарів, то відчув велику потребу в спадкоємцеві, примушував Парфусю, як він її називав, пити всіляке зілля, привозив до неї з Кам'янця якогось великого заговорника, той натякнув різними притчами, що вся біда в самому Бубелі, нехай спробує дати дружині більше свободи, тоді все знайдеться, якщо, певна річ, монахи не вбили у ній плоть якимись отрутами. Тоді й сам бог Саваоф, від імені якого те робилося, не поможе.

Овечки плодилися, як на безголов'я. Бубела не знав, куди дівати шерсть та лій. Парфуся не старілась ані на один день, штамбові тополі росли довкола хутора як з води, з кожним роком усе надійніше ховали від світу його невеличке царство, в сажалках виводилися карасі, в сажах гризлися свині; таємно Бубела тримав кілька пахолок із Прицького, вони заночовували у клуні, на соломі, все літо вавилонські парубки ходили до них на вечорниці, заодно норовили виманити монашку, але Бубела тримав її у своїх обіймах навіть уві сні, боявся, що вона сплодить йому щось легковажне від тих парубків, і пропаде праця багатьох років, загине його «царство» від рук слабкодухого спадкоємця. Краще вже хай усе залишиться для Парфусі, коли він помре, а помре скоро, бо душить його ядуха, люльку свою Бубела вже смокче тільки порожню, зрідка викурить буркунцю. Аж тут ще одна несподівана напасть. Визрів на хуторі бугай, красень неймовірний, з Вавилона та з Прицького все водять та водять до нього корівок, течуть грошики чисті й дармові як водиця. Перед тим як вивести бугая, Бубела зачиняє в хаті віконниці. Потім віддає Парфені гроші на сховок і кожного разу сміється ядушливо, самими грудьми.

Для хутора сонце сходило у Прицькому, а заходило у Вавилоні. На сході був Федір Майгула, котовець, до нього Бубела підступав поволі (то кабанця завезе, готовенького, розібраного, то скине з воза зв'язаного баранця на свято), а на заході оберігав його від усякого лиха сам Кабанник (Панько Кочубей), котрого, по суті, він же й поставив над Вавилоном, селом «скверним і неслухняним», підлим своєю одвічною бідністю, своїми хатками, що мостилися колись одна при одній, своїми крученими вуличками, що згори здавалися ще вужчими, ніж знизу. З тих вуличок небагато вибилося в люди. Після останнього спалення Вавилона вдалося відсудити у Тисевича кілька шматків землі, дещо скинув на погорільців і капітан Сірошапка, ото й усього панства новітнього, що на тих шматках, а то все мізерія, гольтіпа, одвічна тамга[12]12
  Міченість, приреченість.


[Закрыть], суєта за шматком хліба.

Бубела шепотів монастирські молитви, яких колись навчила його Парфуся, сама ж вона перестала молитись і, либонь, уже давно не вірила ні в Отця, ні в Духа, ні в Сина, все те заступив собою Бубела, вона казала йому – батьку, він був тут ігуменом, і Богом, і катом, хоча й за всі роки не те що не підняв руки на неї, але не сказав їй поганого слова, їй хотілося б хоч один раз бути побитою, обгуканою по–чоловічому. Коли він гримав на бугая чи на прицьківських сезонниць, Парфуся слухала його з заздрістю. Його витончена стареча ніжність до неї катувала її більше за все, навіть більше за парубочий сміх у клуні, біля баламутних прицянок.

Дві тисячі «експерту» він шукав на хуторі так, наче їх могли заховати тут ще орендарі капітана Сірошапки – була то колись його земля. Схоплювався вночі, одягався й до самісінького розвидка десь пропадав, коли ж повертався, то говорив скрушно: «Нема, Парфусю, двох тисяч. Доведеться розпродати хутір або ж позичити мотузку в Пелехатого. Щоразу, коли заходжу у вітряк, так і тягне мене туди ж…» Але ще була в Бубели якась надія на Майгулу. Однак її теж не стало. Майгула відмовився од посередництва, він назвав Синицю Робесп'єром. Такий самий непідкупний фанатик. Почувши це ім'я, Парфена сказала, що у Лаврі такого святого не знали, се, напевне, католик, вона ж знала лише православних великомучеників, до яких пряв і Бубела, – се відчула вона, ще коли старий повернувся з Глинська. Сказав Парфусі: «Я вже старий, мені страчати нічого, буду битись із ними. Якщо я загину, то хоч де б мене поховали, найми людей, викради мій прах і переховай тут, на хуторі. Каменюки на мене не клади, хай я проросту травою і буду шепотіти тобі вечорами. Хе–хе, моя ягодо, я ще сильний, мене німець не зрубав і ці не врубають… маю два «георгії» від царя і сотницький чин від гетьмана Скоропадського. Нікому про це ні гугу. Коли гетьмана скинули, а нас розбили під Житомиром, я повертався звідтіля ще з одним, був такий у Прицькому, Тихін Дорош, теж сотник, так я його, прости господи, на нічліжці, вночі… – Бубела весь сіпнувся. – Тихенько, щоб потім не було свідка… Ота Настя волоока, що приходить до нас на підробітки, то його донька, вітчим у неї нікудишній, ледащо, комнезам, якось питаю її, що чути про батька, каже – чекаємо, а я собі думаю: так, так, чекайте, дочекаєтесь… Ми перебили одні одних заради цієї землі, яку хотять тепер у нас відняти… А що ми без неї?..»

Наступної ночі він наладнав крилатки (легенькі санчата з дугою) і подався до Вавилона. Парфуся перехрестила його на дорогу, бо здогадувалась, що то поїздка для нього могла бути важлива: або ж він повернеться з неї Бубелою, сильним, як досі, або ж стане ніким, і тоді від нього можна чекати чого завгодно. З пасії він може підпалити хутір і піти жебраком по світу. Бубела з тих, що ні перед чим не зупиняються. Тоді їй або ж повертатись до Покрова, або ж проситися в комуну до Клима Синиці, якщо тільки туди приймуть людину з таким минулим, як у неї.

Чи не найсвітлішими днями для неї були ті кілька місяців, коли Бубела потайки пішов у гетьманці, а хутір залишив на неї. Парфена знала, як діяти. Вона найняла собі вавилонського парубка, причому зовсім недорого, по червінцю за місяць, та ще харчі в додачу. Тим парубком був Данько Соколюк. Даньку було тоді ледве за двадцять, він ще не знав ні конокрадства, ні жінок; на перших порах соромився глянути на господиню, ночувати їздив додому, але як почалися жнива і стали з ним до жита – Данько косив на стіну, а вона підбирала, то якось зразу спало з Данькової цноти, він не виходив із хутора по тижневі й по два, а згодом і зовсім занедбав свою домівку, лише мати приходила забирати від Парфени зароблені сином гроші. Залишилося хіба що узаконити шлюб, але повернувся Бубела у формі чонівця. Прогнав Данька, не заплативши йому ні копійки за останній місяць. Парфуся ходила печальна, ще довго любила того парубка, аж поки не вколихала його на гойдалці Мальва Кожушна. Ніколи не бачила Мальви, а чула про неї від самого Бубели, що Мальва – диво, для неї Данько Соколюк лише забавка, з усіх вавилонських чоловіків один він, Кіндрат Бубела, годен би втримати і таку в покорі й честі, якби та дісталася йому замолоду.

Бубела був колись гарний і сильний, але хутір висмоктав із нього силу, час на хуторі пливе так само швидко, як і довкола. Парфусі стало за сорок, а Бубела розміняв сьомий десяток. Колись ця різниця в роках була непомітна, тепер обом завдавала гіркот і розчарувань. Парфуся ще поривалася до життя, але він уже жив лише для хутора, ув'язнював Парфусю дедалі суворіше, перестав брати її з собою навіть до Глинська на ярмарок, де раніше вавилоняни могли бачити черницю. Та що волі ставало менше, то настійніше думала про неї Парфена. Якби не в нещасті такім Бубела, то кинула б хутір та пішла б світ заочі…

Чи те вже зароїлося Боніфацію, чи й справді всю ніч хтось ніби вештав побіля хати. Зося звечора вчинила хліб, а Боніфацій уставав рано, може, раніше за весь Вавилон, то пішов до клуні по солому, щоб витопити піч. Зося дослухалась, завше відчиняла йому хатні двері, коли він повертався з велетенською в'язкою, але цього разу так і не діждалася. Вступила в човгани, вибігла на подвір'я, яке ще снило в білих сутінках, покликала:

– Боніфацію!

Лише вітерець скрипнув прочиненими дверима.

У клуні було темно, то Зося відчинила їх у якомусь тривожному передчутті – відчинила обидві половини і побачила посеред клуні Боніфація з в'язкою. На його, вочевидь, напали, коли він уже завдав в'язку на плечі, і задушили нашильником. Правда, Панько Кочубей, а за ним і весь Вавилон стоять на тому, що в Кармеліті заговорила совість і він задушив себе сам. Нікому не хотілося знову подорожувати до Глинська на слідство. Але ж Зося, вибігши з клуні, на власні очі побачила сани, що петляли по горішньому Вавилону. То втікали убивці Боніфація… Потім хтось сказав, що Фабіян уже давно зняв із нього мірку. Могло те піти від Бубели, він один знав про зарубку для Боніфація в хатині трунаря. А ще згадалося декому, як тоді, у Глинську, Кармеліт підняв руку на Бубелу. «А те не прощається!» – говорили прихильники Бубели. Вони ж і заполягли поховати його на відлюдді. Хурдига стояла страшенна, замело дороги, ніхто не міг добитися ні до Глинська, ні звідтіля…

Здається, окрім Зосі, ніхто й не сплакнув по ньому, бо хоч він і був чоловік чесний, а добра нікому не зробив ні на мачину. Його скнарість перевершувала все досі відоме, він навіть удома, для себе ж, жив видавцями: борошно, крупу та все інше вимірював та виважував для Зосі на безмені. Копієчки ніде не пропив ні сам, ні в товаристві, а чуже добро та чужі гроші мав звичку лічити, наче свої власні. Коли ж восени возив до Журбова свої буряки, і хтось застрявав або ж перекидався на дорозі, то він обминав потерпілого і глядів лише свою хуру. Зате все, що губили інші, визбирував і клав на свого воза. Зося потім припускала, що коли б йому самому довелося розпрощатися з усім, що приробив, і піти в колгосп, то, напевне, він ліпше скинувся б на бантину. А до всього він ще був і жорстокий. Зося боялася вже самого його погляду. Та хай йому земля пухом, бо ж загинув він безневинно та передчасно, і смерть на нього впала жорстока. Він був один із тих, хто прагнув правити колись Вавилоном.

Вавилонські багатії були у відчаї, потерпали, щоб не впала на них смерть Боніфація, вдень не показувались на людях, вечорами засиджувались то в Раденьких, то в Павлюків, то іще де–небудь, засилали своїх людей на інші села – у Прицьке, в Козів і до самого Глинська: всюди те саме, тільки податки іще більші, ще непосильніші.

Клима Синицю слухали на райпарткомі по заяві Боніфація. Тепер вона була ніби посмертна… Той дорікав уповноваженому за м'якість, нібито виявлену ним у Вавилоні. За ухвалою райпарткому сюди прибув сам заворг Рубан, про якого говорили тут, що він чоловік рішучий, запальний, але справедливий. Рубан визнав усі дії Клима Синиці як уповноваженого райпарткому законними й залишив їх у силі.

Квартирує Рубан у Мальвиної матері, старої Кожушної. Невеликий на зріст, чорнявий. У Глинську в нього старенька мати і більше нікого. Тому Вавилон одразу ж заходився шукати для нього пари, прагнув мати у Глинську бодай одного впливового чоловіка. Але Антоша (так почали називати його з легкої руки старої Кожушної) не за цим приїхав до вічного Вавилона. Владою уповноваженого він змістив Панька Кочубея як куркульського прихвосня, про що писав Боніфацій, і до зборів перебрав обов'язки голови на себе.

У Святвечір, коли весь праведний і неправедний Вавилон тримається домівок і споживає кутю хто на цукрі, а хто на меду, – а в нашій хаті ще й горіхів лущили до цієї Божої страви, і пахла вона тоді незрівнянно, либонь, такої куті і сам Христос не куштував, – прибіг Савка Чибіс, забрьоханий, стривожений чимось, відмовився присісти до столу, за яким зібралися усі Валахи, лише кілька млинців вихопив зі сковороди, похолодив на червоних од морозу руках, проковтнув майже без передишки і сказав батькові:

– Голова приїхали з Глинська, мають якусь термінову справу, щоб ви були зараз у сільраді! – Попередив: – Нікому про цей виклик нічичирк. Тайна вечеря. – Засміявся, може, найнедоречніше, ніж будь–коли, і побіг до Лук'яна Соколюка.

Батько був один час у продзагоні, мав необережність похвалитися про це Рубану, той присоромив його, сказавши, що йому аж ніяк не личить ховатись у «мерзенних» середняках. Тоді батько написав заяву до созу, який мав показати себе з настанням весни, віддав заяву Рубану, а разом із нею віддав до його рук і свою середняцьку долю.

– А добра б йому не було, вже і на Святвечір шарпає християнські душі, – сказала мати, подаючи батькові макітерку куті в білому вузлику й половину тих грушевих ложок, що виявилися незаймані. – Нехай ті анцихристи хоч куті Господньої спробують, аби не чіплялися до них прокляття хоча б у цей вечір.

Батько вагався, чи брати йому кутю, але взяв і кутю, і ложки порозтикував по кишенях, потім пошепотівся про щось із матір'ю в сінях і пішов.

Рубан уже був у сільраді, чистив закопчене скло до лампи і, здається, ніскільки не здивувався макітерці з кутею, яку батько поставив на стіл.

– Кутя на меду, з горіхами, такої куті сам Ісус не їв.

А коли ще батько взявся викладати ложки до куті, тоді Рубан зовсім збагнув, що кутю бралося не для маскування, – мовляв, іде собі чоловік на вечерю до родичів, – а бралося на повному серйозі для того, щоб тут, у сільраді, перед портретами революціонерів справити Святий вечір.

Рубан заглянув у макітерку:

– Ти що, справді кутю приніс?

Батько розв'язав білу хустину, в якій ніс макітерку, взяв кутю обіруч, підніс Рубану поближче до носа:

– А ти понюхай.

Рубан понюхав – чудові пахощі вдарили йому в ніздрі. З тих пір, як він вступив до партії, принципово не їсть куті й не помер від цього, і хоч партія також нічого не виграла від його самообмеження, сказав:

– Їж сам. Ми, комуністи, на такі дрібниці не розмінюємось.

Батько загорнув макітерку в хустину й поставив у кутку на підлозі, напевне, маючи намір потім забрати кутю додому.

Відтак прийшов Петро Джура, весь пропахлий своїм трактором, кожушок засмальцьований, руки також чорні, масні, привітався, зняв шапку, сів на лаву. Щось скоїлося з його трактором – не заводиться. Петро занепокоївся цим, йому нічим страхати Рузю. Вона щоночі приходить на його половину, сидить біля ліжка і плаче. Їй сняться якісь страшні сни – в божевільної і сни божевільні.

Рубан витер скло, поставив його на пузату бляшану лампу, підтяг ґнота, в сільраді одразу стало світліше, на душі у Джури також посвітлішало, бо в мороці йому все ввижається Рузя в чорному.

– Сьогодні Святий вечір, – каже Джура, – на Вавилоні пахне кутею, млинцями і рибою, а в мене вже третю ніч не заводиться трактор. Як тільки сказав йому, що тепер він созівський, – трактор одразу закомизився, – і засміявся.

– А навіщо було казати заздалегідь? – озвався на те Рубан.

За якийсь місяць Рубан двічі збирав комнезамівців, заснував соз, на чолі якого поставив Петра Джуру, і взагалі задружив із ним, гадаючи, що такі люди, як він, знадобляться в майбутньому. Любив виходити на Татарські вали і звідтіля дивитися на Прицьке, де минули його комсомольські роки під рукою котовця Федора Майгули. Котовець обріс родичами, кумами, дав підняти голову куркульні. Між Прицьким та Вавилоном лежав Бубелин хутір, то Бубела якось приїхав і попрохав відписати його на Прицьку сільраду.

– Будь ласка, – сказав Рубан, – але без хутора.

Бубела осікся, збагнув усю недоречність, а може, й необережність свою і запросив Рубана завітати на хутір. Мовляв, прицький голова Майгула, так той на хуторі бажаний гість.

Колишній котовець – душа широка, чесна, але має одну слабкість, яку найлегше приховати на чужому хуторі: п'є забагато. Високий, чубатий Майгула, де ти там зараз обертаєшся? Знав би Тесля про твою дружбу з Бубелою, змайстрував би тобі персональну справу.

Щосуботи Рубан їздить радитись до Клима Синиці, інколи заночовує там і повертається вранці. Синиця щоразу перечитує йому листи від Мальви Кожушної, певно, закоханий у неї, а Рубану дивно і незбагненно, як можна любити жінку, котра, по суті, втекла від тебе хтозна–куди.

Дивний чоловік Клим Синиця, романтик, мрійник, цілу зиму його комунари нічого не роблять, ото й тільки, що доглядають товар та чистять зерно, а він, Рубан, примусив би їх шити, прясти, дерти пір'я, варити сир, робити човни на продаж – є з чого і є чим, годі сидіти на помогеньках держави. З тих пір, як він нагодився в комуну, там ніби стало неспокійніше. Запрошено сировара, щоправда, приватника, але біс із ним, хай варить сир, доки Мальва повернеться з курсів. На тому сирові не буде написано, що його зварив приватник. Пущено лісопилку на паровику, пішла перша дошка, на весну задумано відкрити цегельню, палац не вміщає всіх комунарів, треба збудувати поруч щось пристойне, аби не соромно було показати навколишнім людям: ось вам комуна.

Клим Синиця, може, в меншій мірі, ніж Тесля, дивився на комуну як на далекосяжний експеримент з погляду світової революції, а Рубан своїм практичним розумом бачив у ній щось дуже сьогоднішнє, необхідне для даного моменту. Ніби забувши про будиночок над Чебрецем, Рубан нишком мріяв про вавилонську комуну, саме тут, на Татарських валах, чомусь бачив її краще, ніж будь–де, йому хотілося чогось грандіозного, всеохоплюючого, з мільйоном десятин поля і з тисячами комунарів. Поставити б місто, де тепер стоїть Вавилон, і було навіть страшно подумати, що цей грандіозний план доведеться почати майже з нічого, з якогось одного–двох, нехай десятка спільників.

Левко Хоробрий, якого зима застала роззутим, ось уже цілий тиждень шив собі чоботи біля віконця і кілька разів спостеріг незнайомого чоловіка на Татарських валах. Досі він не мав у чому вийти до нього, не хотілося вибігати в солом'янцях, а це саме домайстрував чоботи, зняв з копилів, озувся швиденько, накинув суконну зелену чумарку, яку подарувала Зося за домовину для Боніфація, і вийшов.

– Куди ви ото все дивитесь? Я вже вас тут бачу не раз. Дай, думаю, вийду до людини, запрошу до хати.

– А ви хто? – Рубан (це саме він був отим незнайомцем для Левка) підозріливо глянув на його чумарку та нові чоботи, од яких ще пахло дратвою, здається, десь уже бачив цього чоловіка, щоправда, без чумарки, – чи не в Глинську?

Власник чумарки посміхнувся:

– Звісно, вавилонянин, Фабіян по–тутешньому.

– А який Фабіян ходить пити воду в сільраді?

– Мій цап. Його теж прозивають Фабіяном.

– Прекрасна тварина.

– Цап цапом. Просто звик до нього. Вночі я недобачаю, то він мене інколи проводить додому. В цьому він незамінимий товариш. А ви чи не Рубан? Він самий, еге ж?

– Він.

– А я ж то думаю, що то ви все дивитесь на Прицьке. Аж це ви той самий Рубан, що був колись у Прицькому. Як вам тут, у Вавилоні?

– Вавилон – не Прицьке.

– Був оце в них на храмі, то познайомився з головою. Великий чоловік Майгула.

– В якому розумінні?

– Ніякого утиску в селі, повна свобода.

– Кому?

– Всім.

– Тоді це просто анархія.

– А вам хочеться диктатури, еге? Тут диктатура Бубел, Павлюків, Раденьких. Була, є і буде. В кого гроші – той і править Вавилоном. Один я не залежний від них, живу собі, як хочу. Поля свого не маю, насіння у них не позичаю, податків не сплачую, живу собі, як Сократ у Римі.

– Сократ жив у Афінах. За Перікла.

– Тьху ти, все переплуталось.

– А чому не маєте поля?

– Відмовився. Не хотів ставати рабом землі. Пам'ятаєте, карфагенський вчений Магон як сказав про це у книзі про землеробство?

– Знаю. Читав у Синиці. На стіні…

– А я нині читаю Біблію… Перечитую… Вдруге.

– Навіщо?

– Коли завіє мою хатину, читаю, поки не прийдуть і не відкопають мене. Бояться, щоб я не замерз.

– Цікаво живете, Фабіяне. Можна глянути на вашу хату?

– Ходімо. Я, правда, не один. У мене зараз Зося. Принесла дещо, аби я не помер із голоду. Я вже тиждень не спускався вниз, то Зося, дай їй боже здоров'я, виручає мене.

– Чия Зося?

– Боніфацієва.

– Нашого Боніфація?

– Еге ж, отого самого. Вона приходить до Боніфація, ну, й заодно заходить до мене. Ми з Боніфацієм якісь там родичі, то вона мені ніби своя. Все думаємо, як Боніфація переховати на кладовищі. Нехай би його душа була ближче до людей.

– Хіба це так важко?

– У Вавилоні? Страшенно жорстока країна.

Ледь відчинили двері, як Фабіян запитав:

– Зосю, хіба ти ніколи не бачила Рубана?

– Один раз. І то крізь сльози…

Її чобітки стояли долі, а сама вона лежала на лежанці, невеличка, чорнява, з гарно заправленими кісьми, грілася. Було їй років тридцять від сили, з очей ще не зійшов сум, обличчя мала лагідне, гарне. Боніфацій привіз її з Дахнівки, ще до землеустрою.

Зося встала, взулась на босу ногу, підкинула в лежанку соняшничиння, яке ламала на голому коліні. Фабіянові здавалося, ніби вона внесла до його порожньої хати затишок, а може, те робив за неї вогонь у лежанці, який вона вхитрялася підтримувати навіть тоді, коли вони всі троє сіли на верстак, що правив тут за стіл. Стружки з верстака не всі були зметені, тож Зося заходилася їх збирати. Нараз до її рук потрапила чи не найдовша з них, якій не було ні початку, ні кінця, і вона подумала, що це могла бути стружечка з домовини Боніфація – Боніфацій був височенний, як і всі кармеліти. За свідченням Фабіяна, до цього католицького ордену не приймали низькорослих, мовляв, один коротун може кинути тінь на цілий орден. Рубан же був низького зросту, але міцний, жилавий, мав чорнющі очі, трохи зашироке, вилицювате обличчя, сміявся голосно (Фабіян надавав великого значення тому, як людина сміється).

Звільнивши верстак від стружок, Зося виклала на нього пироги з горохом, виставила четвертину, заткану білою шматиною, відшукала в миснику три чарки. Одна з них була з сухою мухою на денці, колись муха, напевне, впилася в тій чарці на смерть. Зося видмухнула її, сполоснула чарку горілкою, яку потім вихлюпнула на вогонь, аж синя заграва спалахнула в лежанці. Рубан пив нарівні з ними, пив не ковтками, а спорожняв одним духом, хвалив Зосині пироги з горохом та часником, захмелів, зопалу пообіцяв Зосі переховати Боніфація. Фабіян зауважив при тому, що це треба зробити, поки ще земля над ним не змерзлась. Зося розплакалася не то від жалю, не то від горілки, потім вони заспівали разом: «Гей забіліли сніги та забіліли білі». Надійшов цап на пісню, постукався рогами в двері. Коли Зося відчинила йому, і він забрів до хати, спершу обнюхав Рубана, потім утупив очі в пироги. Йому запропонували одненького, та цап не став їсти, не терпів часникового запаху. Він ліг біля лежанки на долівці і задрімав під гоготіння вогню, хоч і побоювався, щоб хазяїн не залишив його в хаті самого.

На Татарських валах брався вечір, коли вони, всі четверо, почали спускатися вниз. Рубан притримував Зосю під руку, за ними петляв Фабіян, а вже за Фабіяном зовсім тверезий цап. Ці поріздвяні вечори тихі, гарні, люд вавилонський весь висипав до воріт, Фабіян вітався налівобіч і направобіч, усі впізнавали на ньому Боніфацієву чумарку зеленого сукна, нишком картали Зосю і Рубана.

– Тоді все падає на Вавилон! – обурювалась якась жінка з двома повними відрами, котрі несла на коромислі. То була Палазя, жінка люта й криклива, рідна сестра Матвія Гусака. Її чоловіка, Харитона, вбито в сімнадцятому, на імперіалістичній війні, вона жила одна, вдруге не зуміла чи не схотіла виходити заміж, хоч і мала добру отару овець, коня, корову, жила бездітна.

Вона поставила відра на дорозі, цап хотів сьорбнути з одного, але був покараний коромислом. Прогнавши цапа, Палазя схопила відра та мерщій метнулася до хати. Либонь, щось надумала лиха баба, зметикував цап, поклавши собі колись помститись за заподіяну щойно образу на її вівцях, коли дасть бог діждатися літа. Догнав Фабіяна й підставив йому рога, щоб той міцніше йшов та не зважав на нікчемних вавилонян.

Фабіян із цапом, і кожен зокрема, частенько бували в Боніфацієвій хаті й раніше, а Рубан тут уперше. Маленького Боніфація колихала якась бабуся, одна з тих бездомних бабусь, котрими кишів Вавилон, – вони нічого не мали й нічого не приробили за ціле життя, наймалися глядіти чужих діток, дерти пір'я, прясти, чиї пальці могли ще рухати веретено, а то й просто впрошувалися погрітися день–другий. Бабуся співала над Боніфацієм колискової, коли ця захмеліла компанія зайшла до хати, напускаючи холоду і страху, – бабуся перехрестилась, побачивши цапа біля самої колиски.

Зося посадовила гостей, сказала бабусі, щоб та дала вечеряти, сама взяла з колиски Боніфація, присіла з ним на стільчику.

– Не плакав?

– Ні, ні! – закричала бабуся, готуючи запасного каганця для комори.

Зося нагодувала немовля, поклала в колиску на вервечках, попросила Рубана, щоб той заколихав Боніфація, взяла миску і побігла в погріб у самій кофтині. Внесла антонівок у капусті, сказала, що ніхто не вмів робити такої квашенини, як її Боніфацій, усі уповноважені з Глинська куштували його квашення, а вам, товаришу Рубан, доведеться покуштувати його антонівок зараз, у погребі ще є непочата діжечка, і взагалі Боник любив усього настаратися на зиму і на весну.

Бабуся захитала на те закутаною білою головою, еге ж, так, так, вона щойно бачила в коморі два лантухи петльованки, діжечку солонини, кільканадцять вінків часнику та цибулі на кілочках, велетенські папуші тютюну турецького, а ще ж є погріб мурований, ще є клуня, дровітня, хлівець – ще там скільки добра. Боніфацій любив мати дещо про запас, сам завше заздрив на велике багатство і мріяв про нього.

Бабуся впилась од першої чарки і пішла спати на піл. Цапа (йому перепало кілька антонівок із капусти) спровадили в сіни. На превелике щастя, в сінях лежав перекинутий солом'яний кіш з–під борошна чи збіжжя, цап пірнув туди, вгрівся і заснув. Фабіян облюбував собі лаву (він сам ці лави робив і частенько на них спав). Гостеві Зося поступилася ліжком. Вона допомогла йому зняти чоботи і, либонь, поцілувала в чуба – Рубан точно не пам'ятав, а сама взяла маленького Боніфація і вляглася з ним на печі. Фабіян хріп на лаві. Рубан спав тихо, тільки Зося все скидалася на печі до дитини. Могла б засвітити каганця, але боялася, вікна незавішені, знадвору все видно, хтось вештався попід вікнами, боялася, що то Боніфацій. Рубан гарний, чубатий, дуже приємно сміється, ноги в нього не тхнуть потом, онучі білі, як хустиночка в Боніфація, – ген як доглядає Рубана стара Кожушна. Звати його також гарно: Антон, Антоша по–хатньому… Йому за тридцять, а Зосі ще гей–гей до тридцяти. Через який місяць–другий, коли захоче, нехай переходить сюди, хоч стає на квартиру, а хоч як – навіщо платити Кожушній, коли тут усе готове… Так роздумувала собі на печі, а хтось усе чалапав та чалапав попід вікнами. Змалку боялася померлих і зараз не може заснути, вслухалася в те чалапання. Коли вкладала Рубана, то він щось сховав під подушку, може, розбудити його, нехай піде перевірить. Старі кажуть, що Боніфацій буде приходити, доки не переховають його з відлюддя на цвинтар, до батька та матінки. Втихло, лише треті півні прогнали нещасну душу. Ледь торкнулася пучками пальців немовляти у сповиванці – було тепленьке, і заснула сторожко, як сплять матері.

Розбудив Зосю голос не то на вигоні, не то в подвір'ї. Забула про своїх нічліжців, метнулася з печі до вікна, закладеного до половини загатою. Бабуся і собі зірвалася з полу, зашепотіла молитву супроти всілякої напасті.

Дивно, що б тут робити Раденьким, Матвію Гусаку з двома доньками–перестарками, старому Лободі з хутора? І були тут старі й малі, товпилися купою. Явтух із Прісею, благочестивою, тихою. Кілька невідомих людей на санях, не то з Прицького чи Козова, раніше Зося ніколи не бачила їх.

Уздрівши її у вікні, якийсь парубійко в заячій шапці загаласував, наче йому наступили на мозоль:

– Зося, Зося у вікні!

Там спалахнув регіт, галас, а Зося все ще не могла збагнути, що б те могло означати. Раденькі в однакових рудих кожушках і в шапках решетилівських, а Гусакові дівки вирядилися, наче до свята, – в шовкові хустки, в чобітки сап'янові, в кожушки білі, як сніг.

Павлюкові сини розчинили ворота, і натовп вповзає у подвір'я. І тут Зося збагнула, що сталося щось вельми прикре для неї. Розбудила Рубана, тоді майже силоміць стягла з лави Фабіяна, який не звик вставати о такій порі.

Рубан похапцем взувся, одягся, лише тоді підійшов до вікна.

– Виходь на громаду! – кинули йому передні.

Було щось схоже на бунт, Рубан дістав з–під подушки нагана, поклав до кишені. Ті, надворі, були без зброї, але по їхніх позах, сповнених виклику, по очах з–під насуплених шапок, по всій колотнечі неважко було прочитати, що вони збіглися сюди не з добрими намірами.

«Невже захопили сільраду?» – перше, що подумав Рубан.

Пошукав серед них Савку Чибіса – не було виконавця, напевне, вбили Савку і прийшли сюди по його, Рубанову, душу.

– Як ви гадаєте, чого їм треба тут, Фабіяне?

– Зараз, – сказав Фабіян і виткнувся до вікна.

– Гей, де ви там? Виходьте! Покажіться людям та Господу Богу. Хай побачать, хто править тепер Вавилоном! – То був добре поставлений голос чи не самого Панька Кочубея.

Вже заступили собою й вікна, чого доброго, почнуть сунути в хату.

Зося зняла з печі маленького Боніфація, металася з ним по хаті боса, в сорочці: