Текст книги "Лебедина зграя. Зелені Млини"

Автор книги: Василь Земляк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 20 страниц]

– Жінки, холера б вас узяла! Рятуйте чоловіків! За мною!

Хруснуло разом кілька хрестиків із йорданської «сторожі», найхоробріші підхопили їх обіруч і посунули на стрільців. Вела Даринка з високо занесеним хрестом, то озвалося у ній батькове: так Журавка колись водив у бій пастухів. Данько душив Лук'яна, то вона полетіла туди й обрушила свого хреста Данькові на голову. Зося, поклавши Боніфація на лід, орлицею налетіла на Раденьких, що здолали Рубана і тепер били його носаками, топталися по живому. Пріся даремно силкувалася доп'ясти до рук Явтушка, який втікав від неї, не бажав піддатися жінці, бо й досі не знав, хто ж все–таки візьме гору на Йордані, й над усе боявся програти на тому. Схоплений за полу, він усе ж вирвався від неї, кинув нетямущій жінці: «Дурна! Ще нічого не видно!»

Бачачи, що їхніх б'ють, кинулася в саму колотнечу горда Парфена, а з нею – Гусакові дівки в білих кожушках, обидві Раденькі, Кочубеїха, що встигла винести з поля бою славного Кочубея, Созонова Текля з хутора, одне слово, всі, що прагли перемоги над Вавилоном. Даремно старий Павлюк намагався знову опанувати становище, відновити своє вожацтво над обезумілим натовпом. Все змішалося, збурилось, підводилось і знову падало на лід. Одних місили чобітьми, інших, хто ще чинив опір, хапали разом і валили на лід, а рушниці трощили, розбивали на друзки. Розметавши стрільців, жінки звелися між собою, волочили одні одних за коси, верещали, благали, проклинали. Аж раптом божевільний сміх упав на те все десь згори, наче сам Бог розреготався на небі з вавилонського стовпотворіння…

Валка озброєних людей на санях спускалася з Вавилонської гори на греблю. Попереду летів на коні Савка Чибіс, тримаючись вобіруч за гриву. Прочувши про заколот та про арешт Рубана, Савка роздобув коня і майнув на ньому в комуну. То був дереш Панька Кочубея, Савка взяв його самочинно, коли хазяїн уже подався на «свято», але стрільці не могли знати того й, упізнавши коня, закричали в один голос:

– Зрада! Зрада! Смерть Кочубею! Смерть Кабаннику!

Панько знав, що тут не помилують, і побіг навстріч комунарам…

– Ай Савка! Ай молодець! – Панько і сам тепер ладен був опинитися на коні поруч з Савкою. Бачачи, як розлітаються багатії зі своїми прибічниками від самої його появи на ставу, Савка знову зареготав, і це було зовсім недоречно, бо ж кінь не підкований, то від сміху Савчиного гепнувся на лід разом з вершником. Для героя дня це було майже немислимо, до того ж, придавлений конем, він бачив, як розтікаються вороги – і піші, і санні, але жодного не міг перейняти.

Перший побіг Явтушок, зачепився за маленький хрестик із «сторожі», розпластався на льоду, а його залізне одоробло, яким він так вільно марнувався у стрільцях, поїхало без нього на самий край ставу, в сухі комиші. А он потупотіли Павлюки з гарматою на полозках, вони тримали у верболозі сани, на яких збирались іти на Глинськ, то тепер прив'язали до них гармату і чкурнули на хутір. Данько з Парфеною щодуху бігли до своїх санчат, також прихованих у верболозі. Ого, там саней та саней, а то все шикувалось на Глинськ. Лише Скоромні не мали саней і побігли з убитим батьком на раменах, збившись з ладу й шукаючи ноги. «Скоромні! Стійте!» – заволав Рубан, але тим лише додав хлопцям снаги. Вони побігли таким кроком, наче батько на раменах їм нічого не важив… Страшний, у пошматованій сорочці, з розвихреним чубом, ще весь перебуваючи у шаленстві бою, Рубан був зачудований ними, певен, що вони понесли прах найхоробрішого з вавилонян. Останніми розліталися діти, наче зграйки сполохнутих горобців. Над спорожнілим бойовиськом, по якому гуляв поземок, ворушачи шапками та кожушаними рукавицями, голосила Мальва Кожушна – то ридало в ній іще не народжене дитя… Поземок гнав кудись високу шапку Кіндрата Бубели, яку загубив Данько. Вибравшись з–під коня, Савка піймав її й приніс Рубану:

– Ось вона…

Той дивився божевільними очима на Савку і нічого на розумів… Він немовби і досі стояв на хресті, аж доки хтось із комунарів не здогадався накинути йому на плечі кожушка, в якому він якось ураз пройшов до тямку й кинувся обнімати Савку, якого Вавилон так довго мав за божевільного…

Рузя підібрала шапку, взяла вбитого Джуру за комір кожушка, підняла йому голову, щоб обличчя не билось об лід, і поволокла додому. Клим Синиця привітався з нею, але вона чи не впізнала його, чи не признала, потягла свого Джуру, якого боялася все життя. За нею йшли в чорному містичні вавилонські бабусі, щоб обмити небіжчика і прибрати для поховання. Біля греблі бабусі взяли Джуру на руки і понесли до хати. Поклали його на лаві, біля трактора, який, здавалося, теж захолов навіки разом із хазяїном.

Біля хреста комунари знайшли Джурину рушницю. Вона була не заряджена, виявляється, не тільки Явтушок вийшов на бунт без жодного патрона.

Незабаром став обезлюднів, лише цап бенкетував на Йордані. Власне, Фабіян знав і раніше, що шлях до добробуту лежить через великі страждання, які він, за винятком утечі, зніс героїчно. На те малодушшя його підбурив Джура своєю втечею, той поплатився життям, а цап лише розсмішив юрбу і, можливо, цим урятував життя тим, кого зрадив на хресті. Тепер бенкетував із чистим сумлінням, їв кутю просто з макітерок, у поспіху забутих людьми, перекидав сулії, позатикувані качанами. Кілька разів підходив до червоного хреста і пробував його язиком на смак. Коли піднялося сонечко, хрест почав опливати й круто запах буряковим квасом.

А в самім Вавилоні то на тому, то на тому кутку вибухав крик і лемент причетних до бунту. За якусь годину–дві їх було зібрано біля сільради. Сюди ж зійшовся майже весь Вавилон. Із Глинська прилетів Македонський на кількох санях з людьми.

У полишених напризволяще дворах ревла непоєна худоба, кричали голодні свині, вили собаки за хазяями. Недавні дідичі вавилонські, тепер майже нічого не варті, збилися в купку на Гусакових санях, мовчазні та безпорадні.

Парфену застали на хуторі саму, Данько втік кудись верхи на коні, отож одну й припровадили до сільради. Вона сиділа на своїх однокінних санчатах. Якби ще Данько був тут, біля неї, то вважала б себе просто щасливою вже хоча б з того, що залишає хутір назавжди.

Явтушок скорчився, плакав, обступлений дітками, на казенних санях, бо своїх ще не встиг надбати, а на Гусакові сани сісти не захотів.

Рубан оголосив постанову Вавилонської сільської Ради про арешт бунтівників і став начитувати список, кожен поіменований у ньому мав відповісти: «Я – Хома Раденький», «Я – Матвій Гусак», «Я – Проць Гулий», «Я – Панько Кочубей» і так далі.

Коли Рубан вичитав із списку Явтуха Голого, то за нього відповіла Пріся.

– Явтушок тут, аякже, – сказала вона, бажаючи бодай цим підкреслити його велику порядність і послухняність перед властями.

До всього спричинився обріз, якого Явтушок тримав у ковбашці проти Соколюків. То – зброя. Явтушок благав Прісю не забувати його, чекати до самої смерті. Пріся клялася чоловікові у великій любові й відданості, жалкувала, що не пошила йому нових штанів, добротних, теплих, суконних, як у тих дідичів, і мусить виряджати в штанях нікудишніх, полотняних. Так і не вмовила Явтушка взяти з собою празникову вишивану сорочку і чорну касторову камізельку, до пояса він теж був у дранті, у тому, в чому пішов на Йордань, бо гадав, що там доведеться битися з комнезамами навкулачки, й не міг для того брати одіж–пошанівку. Вже тут, на санях, попрохав Прісю, аби вона зняла з шиї разок намиста червоного, вона зняла і вкинула його в торбину з хлібом, з кількома гранками сала і з рушником, новеньким, ще не вибіленим і жорстким, як бляха.

Левко Хоробрий попрощався з Явтушком за слов'янським звичаєм – цілуючись тричі. Явтушок жалкував, що філософ не їде з ним, все–таки було б веселіше, якщо справлять кудись далеко, і знову заплакав.

– У тебе своїх діток нема, то приглядай за моїми дітками, – попросив наостанку. – Твій цап полюбляв літечком обідати з нами під грушею.

Левко Хоробрий хотів виручити Явтушка, повернути його діткам, і ще жаль було, що кожної неділі не стоятиме на воротях така дивовижа, як Явтушок: у вишиваній сорочці, в камізельці касторовій, а там, нижче пояса, – в латаних–перелатаних штанях. Він кілька разів бігав то до Рубана, то до Клима Синиці:

– Я про Явтушка. Нічого куркульського в ньому нема, він середнячок натуральний, давайте відпустимо його з миром.

– Я не проти, – казав Рубан, – та чи Македонський погодиться…

Той зрозумів, про кого йдеться:

– Нехай їде, а в Глинську побачимо.

– А може, нехай утече? А ні – я за нього? Діток у мене нема, дружини також чортма.

Не дозволили, всі бачили Явтушка з обрізом біля хреста.

Їх вивезли опівдні. В тутешнім краї о цій порі саме починають гуртуватися заметілі. Вітри збираються в Кумовій балці або ще деінде, там лежать нишком усю ніч, а лишень сонце прогляне в Кумову балку, вони випурхнуть звідтіля, налітають на вітряки, а потім бешкетують над Вавилоном до пізньої ночі. Перша рушила Парфена, сиділа на своїх санчатах горда й гарна, а вже за нею вибиралися на глинську дорогу інші. На греблі зупинилися – велетенський йорданський хрест лежав на ставу самотній, іскрився багрово, було в ньому щось трагічне, майже фатальне. Всі затихли перед тим вічним хрестом, навіть у конвої не квапили їх, дали можливість уволю надивитися на останній йорданський хрест, біля якого могли б мати чудове й веселе свято, літання на дзиґах, високі випари душ у морозному мороці.

Хрест на ставу, напевне, лежатиме ще довго, до шквальних весняних відлиг, і лише інколи, переважно в ранкові години, до хреста ще навідуватиметься цап Фабіян, гнаний голодом. Старому все ввижатиметься, що станеться диво, і люди знову вийдуть на Йордань із печеним та вареним. Але дива не буде, а червоний буряковий квас вимерзне дощенту, і хрест прибере розмито–холодного синього кольору, аж поки його не підхопить повінь і приб'є до греблі разом із кригою.

Від хреста до самої греблі виднілась червона цівка – то Рузя волочила за комір свого Джуру. Зараз вона вийшла вся в чорному, гарна, майже юна, самі нерви, самий страх, а може, то була байдужість до страху, – зійшла на греблю, впізнала Джуриних убивць на санях: одного, другого, третього, всіх оббігла, а тоді спитала:

– Це вас за мого Джуру? Ха–ха–ха!

Раділа вона, проте важко було збагнути, раділа з того, що їх везуть із Вавилона, а чи з того, що вони вбили Джуру, і тепер вона більше не буде страхатись ні його самого, ні його безумного трактора, якого він запускав майже щоночі, перед сном, і велетенська хата їхня тремтіла, мов у пропасниці.

Рузя була неабияк вражена, побачивши Клима Синицю, який сидів на окремих санях із конвоєм.

– Це ти, Климе? А тебе за віщо?

У конвої засміялися, то вона тепер поготів повірила, що й його арештовано. І тут спалахнула в ній осоружна думка: податися з ним. У сум'ятті бентежному метнулася до хати.

Свічі горіли в головах Джури, вавилонські бабусі шепотіли молитви над ним, приклавши йому очі мідяками, щоб не дивилися так безумно на свою смерть та ще на божевільний Рузин рішенець. Перебігла в свою половину, одягла похапцем кожушка дубленого, нап'яла хустку, дістала зі скрині своє святкове вбрання, сорочку шовкову, все те зв'язала у вузлик і, не сказавши бабусям ні слова, вибігла з хати. Встигла на сани.

– Замість кого? – запитав її конвоїр.

– Сама за себе, – нехитро мовила Рузя, маючи намір перебратися потім на сани, в яких їхав Синиця.

– Будеш замість Данька Соколюка. Втік, бестія… – сказав вусатий.

– Мені однаково, – заусміхалась Рузя. – Джури нема. Тепер я вільна птаха…

Цап біг за ними геть за Вавилон, аж поки йому не вдарила заметіль у вічі. Коли повертався, зайшов погрітися до Джури. Той лежав на лаві, мав безневинно складені руки, а Левко Хоробрий саме знімав із нього мірку для домовини. Бабусі зашепотіли щось не то проти одного, не то проти обох Фабіянів – цапа і чоловіка, чи то пак, чоловіка і цапа, що не одне й те саме.

Ще того ж дня з Глинська повернулася Рузя, її одіслали, щоб поховала Джуру, обдуреного і спровокованого куркулями. Повернулися й брати Скоромні з синами, вони зізналися там, що були намовлені та озброєні проти Рубана, але ж не припускали, що дійде до розправи над ним. «Тепер саме вони, Скоромні, – сказав Рубан на слідстві, – будуватимуть новий Вавилон, якщо звільняться від своїх класових помилок. А так люди вони справні, заповзяті, у майбутньому на таких можна покластися». Рубан у запалі міг наговорити про них і зайве, самих–бо Скоромних вразила його незлопам'ятливість, і тепер не можуть простити собі, як вели його на хрест йорданський. Ничипір потім іще довго ховатиме свої очі від голови, від Антона Рубана. Скоромні такі, що вже як один раз повірять людині до кінця, то вже не зрадять її ціле життя.

На ярмарковім майдані бурхотіли багаття, для підтримання яких трощили непманські рундучки. Вавилонське вогнище вирізнялося з–поміж інших. Його розвела Парфена з жінками, грівся ж біля нього та смажив сало на шпичці і Явтушок. У спалахах він скидався на маленьку волохату істоту, що прагла тепла й горнулася до вогню ближче за інших. Прочув від когось уже тут, біля багать, що землі, на які збираються зіслати куркулів за бунт і за все, ніким не зміряні та не займані, бери собі хоч сто, а хоч двісті десятин, став на них гарного зруба (лісу там тьма!), викликай родину і хазяйнуй, скільки здолаєш, ніхто до тебе жодного діла там не матиме. І то, мабуть, не жарти якісь, Явтушок прочув те не лише від своїх, яким великої віри не йняв, а й від сторонніх людей, анітрішки не зацікавлених бачити якогось там Явтуха Голого великим магнатом на тих землях. Он Панько Кочубей навіть прихопив із собою колійське начиння: «Хто ж буде колоти там твоїх кабанів, Явтуше, як не я!» А бездітний Созон Лобода з Теклею (вона, як і ще дехто з жінок, зголосилася поїхати добровільно з чоловіком) взяли з собою лозову колиску, ще сподіваються надбати там діток. Явтушок схопився за те, поводився на слідстві зухвало, сказав, що пристав до багачів свідомо і добровільно, що ніхто його до того не спонукав, що він, мовляв, прагне доходити до всього своїм власним розумом. Тому суд не послухався Рубана, не зглянувся на батька стількох діток, хоч уже самий вигляд Явтушків не міг не викликати співчуття. Суд, на якому головував сам Чуприна з Чупринок, вирішив і його зіслати з вавилонським охвістям заодно, як підкуркульника й заколотника. Під час суду думки Теслині мимоволі оберталися довкола трагічної постаті Явтуха Голого. Ще ж якась мить, і вже міг би визріти в ньому новий Бубела – злобний витвір старого Вавилона. Лишень постав він власного вітряка на горі, дай такому відчути крила – і вже не здіймеш його з тої гори голіруч…

Ватажка куркульського – Дороша, який у Прицькому на Йордані убив голову сільради котовця Майгулу, було засуджено до розстрілу. Він сказав, що заводієм бунту насправді був Бубела, іще коли жив, а він при ньому ходив лише у підпасичах. Мовляв, ще невідомо, як би склалося, коли б не замерз Кіндрат Бубела. Після повалення влади на місцях мали намір захопити Глинськ і проголосити Глинську республіку.

«Куркульську республіку», – уточнив Тесля.

Македонський посміхнувся при тому. За порадою Теслі він свого часу звільнив Бубелу, аби видніше було, хто гуртується навколо нього, та щоб краще бачити наміри куркулів. Але раптова смерть Бубели дещо приспала Македонського. З мертвим Бубелою виявилося важче боротися, ніж із живим.

Чуприна з Чупринок оголосив, що вирок суду остаточний і не підлягає оскарженню у вищих інстанціях.

Наступної ночі засуджених відправили з Глинська, а далі їхньою долею вже ніхто не цікавився ні тут, ні у Вавилоні. Лише згодом Харитон Гапочка, який полюбляв розглядати світ через глинську пошту, звернув увагу на листи здалеку до родичів та односельчан. Обходився з тими листами, як завжди, але й разу не натрапив на лист від Явтуха Голого. Жодної тобі вісточки ні дружині, ні діткам. Однак з одного жалібного листа поштмейстер дещо довідався і про нього…

Рубан виступав на суді, таврував Джуру як зрадника і заблуканця, але тут, у Вавилоні, прийшов на його похорон, сказав гнівну промову проти тих, хто зробив його таким, у чиї тенета потрапив Джура, занапастивши не лише одне своє життя. В цей день ховали і батька Скоромних. З його смертю Вавилон втратив щось вельми і вельми давнє, притаманне лише цьому родові. Рубан простив синам його арешт, іще під час бунту побачив, що ті були спровоковані куркулями. Душею відчув, що Скоромні будуть йому надійною опорою надалі.

Джурина «майстерня» з трактором так і залишилась своєрідним клубом, до якого приходили всі, окрім Мальви. Вона важко перенесла Йордань, хворіла, не виходила з хати. Коли прогодинювалось і сюди можна було пробитись з комуни, Мальву провідував Клим Іванович. Кілька разів привозив до хворої Марсіянина з Глинська: звичайне нервове потрясіння. Вавилонські ж бабусі, які мали на все свій погляд, пророкували їй сухоти, що їх могла захопити іще від Андріяна. Рузя боялася Джури, боялася великої хати, а ще тракторця, все їй роїлося, що він може завестися сам посеред ночі й накоїти бозна–якого лиха. А тут ще хтось мав необережність збовкнути, чи не Савка, що одної ночі, проходячи повз хату, він начебто чув, як хтось заводив «фордзона». «То Джура…» – геть засмутилася Рузя. Перебралася до Кожушних, доглядала там Мальву, але на вечірки до «майстерні» приходила, натоплювала грубу, прибирала і загалом почувалася тут господинею, доки в хаті товпилися люди. Коли клуб перебереться звідси, її хата погасне надовго, як погасло колись Рузине щастя, яке нині всім праглося відродити. Якось Фабіян сказав про щастя, чи не для неї, що наділені ним аж занадто щедро не імуть надії. Рузя ж лише починала нею жити…

Розділ дев'ятий

Ще не вщухли над Вавилоном йорданський лемент і стрілянина, вони немовби замерзли, заціпеніли в повітрі й тепер оживали від найменшого вітерця; ще не встигли щезнути, розвіятися зловісні прокляття, що їх наслали Вавилону на цілі віки куркулі–виселенці. Вивергнуті злобиво, люто, ті прокляття носились у повітрі, як чума, ще могли будь–кого уразити на смерть, а вже Вавилон починав гуртуватися до нового й незвіданого.

Рубан, котрого обрали головою колгоспу, літав на коні з хутора на хутір, аби охочі до легкої наживи вавилоняни не розібрали куркульського добра, що перейшло у власність громади. Металися обидва Фабіяни, взявши на себе багатіївських собак, які не визнавали нових хазяїв, не підпускали нікого в спорожнілі обійстя, аж поки філософ не звоював тих сторожів із допомогою цапа, котрий швидко знаходив спільну мову з цією поганню. Щоправда, кількох псів, які ніяк не хотіли визнати над собою нових господарів, таки довелося пристрілити із сільрадівського дробовика. Це зробив Савка Чибіс власноручно і без будь–якого вагання, бо ж свого часу настраждався від них чимало.

Звоювавши цю останню твердиню старого світу, активісти взялися за діло гаряче. На Бубелин хутір звели корів, коней, волів. Худоба за один день випила всю криницю (річ зовсім не передбачена), а возити воду було ні в чому, бо не виявилося жодної бочки на колесах. На Павлюків хутір зігнали овечок, які ще довго не могли збагнути, що сталося, панікували за своїми хазяями. А все свійське вавилонське птаство, в тому числі й кілько індиків, цих тендітних велетнів, у яких кохався Рубан, вважаючи їх птицею суто вавилонською, було зібрано до хлівців та повіток Матвія Гусака.

Уперше за всю історію Вавилона на вітряках мололи без мірчука, і хоч вітри дмухали як на теє слабенькі, та люди одразу відчули перевагу нового ладу, а ще скільки отих переваг попереду – про те знати міг лише Рубан. І чи не найбільшим клопотом для голови був Джурин трактор, у якого поки що ніхто не вмів удихнути життя, і Рубан щиро жалкував, що Петро Джура зрадив і так недоречно, безглуздо загинув на Йордані.

На глинську станцію прибули тракторці на відкритих платформах. Засніжені, тихі, якісь ніби насторожені. І тут ще раз згадали про Джуру. Їх нікому було зняти з платформи. Не було трактористів, людей лише послано на курси в Шаргород. Од Вавилона туди поїхала Даринка Соколюк. Лук'ян проводжав її до станції на поїзд, сплакнув, чудний, наче вона їде на цілі роки, а то були всього лиш тримісячні курси. Тривожився, мабуть, із того, що вона одна з жінок, а то все чоловіки та хлопці. Божевільна вигадка Антона Рубана – конче послати жінку. А втім, була і причина: з вавилонян вона одна зацікавилася Джуриним трактором у Рузиній хаті. А раптом у Даринки талант, хист до машин!..

А десь довкола тих перших радощів та невдач блукав Данько, наче вовк, прогнаний зі зграї. Щоночі Лук'ян, котрого Вавилон поставив на голову сільради, брав сільрадівського дробовика, з якого вбито непокірних собак, і ходив у засідки на брата. Данько відчув небезпеку, не появлявся, хоч Лук'ян не мав жодного наміру його вбивати, а хотів лише піймати і силою навернути до колгоспу, якому Данько у злобі своїй міг заподіяти шкоду. А тут ще звідкілясь просочилася чутка, нібито втекли з дороги Павлюкові сини – Махтей, Роман та Онисим – і переховуються на сусідніх селах, погрожують зі свого підпілля помститися Вавилону за розорення.

– Дурні, – сказав Рубан, почувши про них. – Самі ж були у рідного батька за наймитів. Прийшли б та відкрили кузню, та вшинували вози до літа, то, може б, ми їх і прийняли в колгосп. Сам добився б на те згоди Глинська.

Рубан послав Фабіяна шукати їх, той обнишпорив навколишні села, але повернувся без ковалів, лише привів молодого цигана Йону, якого посадовили на Павлюковому хуторі, там він був і сторожем біля овець, і ковалем, а насправді ні тим, ні тим. Йона виявився ледащичкою неймовірним, сам признався, що за лінощі його прогнали з табору, але чудово співав циганські пісні під гітару, і весь актив сходився вечорами на хутір послухати їх. Філософ радів своїй знахідці, аж поки однієї ночі Йона не спалив Павлюкову хату дощенту і сам задихнувся на печі. Щоб не крутити віхтів, а ночувати в теплі, Йона набивав піч соломою, запалював її і спав собі на теплій черені. В комині весь час пахкало, аж поки там не спалахнула сажа. Вціліла лише гітара, яку Лук'ян забрав у сільраду після пожежі. Вона висіла на цвяшку, де Боніфацій вішав колись свою кадетку. Та ось прийшли повинитися Павлюкові сини, всі троє, Рубан прийняв їх, добився їм прощення, і вони невдовзі відродили кузню.

Перша з вавилонянок відвідала їх Пріся. Вранці прийшла, привітала мовчкуватих велетнів із поверненням, подумала, якої–то кузні запрагнуть її сини, коли виростуть. Обережно запитала про Явтушка.

– Поїхав, – сказав Онисим, перевертаючи кліщами чересло в жару. – Це ж тут, у Вавилоні, душа нарозпашку. («Словечка які появилися в них!» – подумала Пріся.) А там кожне живе в своїм рукаві, криється, ховається. Один за одним пильнують, кроку не дають ступити. Ми он із хлопцями на ходу в сніг. Батечко спали, то ми не попрощалися з ними. А тут уже Йона порозкошував. От, тітко, яке буває на світі. А ви чекаєте свого Явтушка!

– То чоловік запеклий, – озвався Махтей із молотом. – Доки не побачить на власні очі тієї землі – не ждіть його. Він за нашим батечком на край світу піде.

– А батечко ж наші дурні, як пень… – докинув Роман.

– Як ти смієш таке говорити про батька? – налетів на Романа Махтей.

– Люди говорять, а не я кажу, – наліг Роман на міхи.

– Людям вони ниньки ніхто, а тобі батько, – втрутився в суперечку Онисим.

Витягнув чересло, обстукав отим невеличким молоточком, який править усім у цій кузні, й пішло гупати, та співати, та метати іскри на Прісю. А Пріся стоїть і не горить, і повно всіляких думок роїться в її голові, де Явтушок засів, як саме прокляття, як біль, котрому нічим зарадити…

Рубан віддавався новому колгоспу весь, не знав ні дня, ні ночі, навіть додому не появлявся по кілька діб, заночовував як не на тому, то на тому хуторі. Зося боялася ночувати сама, то інколи впрохувала у нічліжці Фабіяна з цапом. Фабіян спав на лаві, яку сам і змайстрував колись на замовлення Боніфація, а тепер картав себе, що зробив її занадто вузеньку, економив на дошках. Цапові ж для спання відвели місце в холодних сінях, у коші з–під борошна. За таку несправедливість він мстив Зосі – спивав із діжечки сирівець на борщ. Потім скаржилася Рубану на цапа, від чого Рубан гарно сміявся, а поволі й сам унадився до діжечки із сирівцем. Здавалося, смачнішого напою і не куштував досі, надто коли перехвилюєшся та перетремтиш на морозі в тих хуторах, де опівночі перегукуються Скоромні у рейки, нагадуючи Вавилону, що колгосп живе, і ніяка вража сила вже його нездатна збороти.

А на першому пробному виїзді в поле поруч із Рубаном стояв – хто б ви думали? Левко Хоробрий, дядько Фабіян. Звичайно ж, зі своїм цапом стояв. Рубан – чоловік запальний, то Тесля порадив йому обрати собі в заступники людину спокійну, врівноважену й конче добру, навіть сердечну. Отож Рубан і обрав собі Левка Хороброго. Щоправда, філософ не вельми знався на землі, зате люд вавилонський знав він із коріння. Але тут парадокс. Цап применшував високе становище Левка Хороброго, через того рогатого чорта заступник голови дещо втрачав на людях і сам частенько опинявся під градом шпильочок та клинів дотепників, які нагадують про себе і в найтрагічніші хвилини. Згадайте Йордань! Але ж не міг відштовхувати од себе такого вірного побратима. Так вони і ходили разом, тим паче, що цап ніколи не тикав свого носа у справи хазяїна. Тим часом роги цапові він почав називати прерогативами, і коли іноді – дуже рідко – виникала потреба вдаватися до них після вечірок, то запитував: «А де мої прерогативи?» Що не кажіть, а високі обов'язки мають властивість возвеличувати людину. Дистанція між ними більшала, і бували дні, чи то пак ночі, коли цап починав забувати обличчя філософа…

Весна зламала хрест йорданський і прибила його до греблі, першим вишиванням промайнула по вербах та нагадала людям про гойдалку. Її відкриття – найперше весняне свято, про яке мріялось у хатніх закутках цілу зиму.

З настанням тепла Савка Чибіс почепив гойдалку, почепив звечора, щоб вона подрімала ніч, звикла до в'язків, а в'язки до неї. А завтра вже літатиме на ній увесь Вавилон. Шкодував тільки, що на святі гойдалки не буде Мальви. Без неї те свято ніби й не те.

Перед цим нагодилася до Вавилона так звана буксирна бригада по заготівлі хліба. Іще восени куркульня заховала хліб, щоб не віддати його державі, та й колгоспи, якби ті виникли, – залишити без насіння. Буксирники приїхали з велетенськими сталевими щупами, які легко могли проникати на два–три метри у глиб вавилонського ґрунту, проштрикували утоптані подвір'я наскрізь, прохромлювали старовинні селянські скрині, заховані під землею, а кінчики тих щупів були змайстровані так мудро, мали такі западини, що досить їм було натрапити на хліб у найхитрішій схованці, і вони неодмінно виймали на поверхню кілька ціленьких зерен. Бригада чимало прихованого хліба виявила в Прицькому, в Овечому, навіть у Чупринках, а це перебралася зі своїми щупами до Вавилона.

У бригаді було кілька жінок, їх остерігалися найбільше, бо жінок не можна було ні підкупити, ні вблагати, вони захищалися тим, що їхні діти в містах без хліба. Вони прибули з Краматорська, а очолювала бригаду Іванна Іванівна, дружина самого Теслі. Се була висока, худорлява і сувора на вигляд жінка, від якої не було жодної пощади багатіям, зате ніхто з бідніших селян не міг поскаржитися на її дії. Вона не зважала на доказувачів, не заводила з ними ніякого панібратства. Відбивалась од них досить одверто: «Самі знаємо, де шукати і в кого шукати». Помітила, що декотрі нашіптувачі ладні були залишити своїх сусідів без шматка хліба. А то теж Вавилон…

Квартирувала Іванна Іванівна у Кожушних, задружила з Мальвою. Мальва хотіла народжувати дитя тут, удома, але Іванна Іванівна наполягала на тому, щоб відвезти її до районної лікарні. Бригадирка знала про Теслине квартирантство, про Варочку Шатрову, про все відразу ж написав їй із Глинська якийсь уболівальник за Теслю, за його революційну непотьмарність (міг те зробити і сам Харитон Гапочка, глинський поштмейстер), але Іванна Іванівна не надала тому такої ваги, як дехто надавав тут, у Глинську. Вона не кинула заводу, діток і не помчала до Глинська. Як це виглядало б для всіх і для самого Теслі? Як недовір'я, як страх втратити чоловіка? Та коли формували буксирні бригади, Іванна Іванівна попросилася саме до цього району. Зовсім переїде до Глинська після того, як дітки закінчать школу. Вже недовго.

Щосуботи буксирники збиралися на гойдалку, браталися на ній із вавилонянами. Завітав якось на гойдалку і Тесля (завернув сюди з Прицького, де також створювався колгосп), став на кленову дошку з дружиною, літали вони спочатку невисоко, хоч як підбурювали їх буксирники, плавали собі, та ось в Іванні Іванівні прокинулася душа нестримна, бунтівлива, підхопила вона свого мужа і сміючись помчала геть аж над в'язки. Тесля, коли зависав над прірвою, то заплющував очі – така безодня відкривалася під ним кожного разу. А краматорці захоплювалися бригадиркою, лементували, підігрівали її.

Цап Фабіян влаштовувався неподалік од гойдалки, найчастіше під кущами шипшини, що оживала бруньками, й, поклавши бороду на потерті коліна, спостерігав за гойдалкою, на якій літали краматорці з вавилонянами. Жахався від думки, що всі ці люди, які зараз ширяють під саме небо, колись можуть повбиватися, і тоді для кожного Левко Хоробрий виготує по гарній труні. Безсмертними ж він вважав лише себе і свого хазяїна, може, тому, що вони обидва досі не ставали на гойдалку. Чоловік боявся вишини, а цап не міг добрати собі пари до польоту.

Та якось цап Фабіян дочекався, поки всі порозходилися від гойдалки, і, вибравшись із торішніх бур'янів, підійшов до неї з наміром також політати. Він не мав способу забратися на гойдалку, та коли б це і вдалося йому, то все одно не міг би зрушити з місця, бо нікому було підштовхнути. Тоді цап, не полишений фантазії, уявив самого себе на тій гойдалці й стукнув її рогами. Гойдалка побігла вгору, а потім знову повернулася. Це йому сподобалося, він повторив свою витівку вдруге, втретє. Далі захотілося сягнути людської височини. Коли гойдалка втихла, він одійшов від неї подалі, розігнався і на повному бігу вдарив рогами в ребро дошки. Гойдалка полетіла ввись, а цап стояв на землі, заворожений висотою, якої досяг, але не здогадався втекти, і дошка з усього лету вдарила його по кручених паничах. Цап упав непритомний.