Текст книги "Лебедина зграя. Зелені Млини"

Автор книги: Василь Земляк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

Розділ восьмий

Бунт мав початися на Йордань біля велетенського хреста, напередодні вирубаного з льодовиська й щедро политого червоним буряковим квасом, настояним у кадубцях схильними до містики вавилонськими бабусями. Ті явно переборщили, і кривавий велет палав при місяці, наче на безголов'я, а що вже вдень, то він зможе засліпити навіть невіруючих. Хрест лежав під охороною цілого воїнства хрестиків, теж висічених із льоду, він справді скидався на щось біблійне, і вавилонські собаки були принаджені сюди його кров'ю, пролитою за рід людський. Фабіянів цап, істота безмірно допитлива, теж завітав глянути на диво, полизав кваску і пішов геть, бо собачні більшало щохвилини, і він боявся залишитись один супроти цілого Вавилона, до того ж ті потвори, з якими цап мав давні рахунки, нахабнішали, затівали бійки і всілякі любовні сцени, одне слово, глумилися, знущалися над хрестом–велетом, а надто над маленькими безневинними хрестиками.

Ніч на Йордань видалась скрипуча, лунка і прозора, як лід–первісток на ставку, – цап мало не розчахнувся на ньому, неборака був непідкований. Полегшено зітхнув, коли вибрався з льоду, й поскрипів на гору, вслухаючись у граціозну музику своєї власної ходи. Завтра він не заспить, прийде на Йордань у числі перших разом зі стрільцями, які оповістять Вавилонові, що Йордань почалася. Він любив це свято не так за сам ритуал освячення води, як за бенкети та ігрища, котрі з давніх–давен влаштовувалися на кожні Водохреща там же таки, на льодовиську, просто неба.

Схоже було на те, що цього вечора Вавилон ще нічого не знав про бунт. У хатах пекли й варили, дітей і дорослих перебрано в чисті сорочки, – тут здавна любили і шанували це свято, переказують із давнини, що навіть татари, захопивши Вавилон, не перечили православним влаштовувати Йордань, бо й самі охочі були політати на вавилонських дзиґах з молодими вавилонянками. Не йняти б віри тим переказам, коли ж покручі народжуються ще й досі, кожен завойовник лишав у Вавилоні свою потаємну жилку, вона ховалася, як пирій у ріллі, й озивалась у нащадках через цілі століття. Ще й тепер, коли збираються до хреста майже всі обличчя, не завітрені суховіями, не заличковані сонцем і степом, то добре видно, звідкіля хто прийшов до Вавилона – хто від монгола бистроокого, хто від бундючної Речі Посполитої, хто від турка чи грека, а хто був українець, отой правічний русин без жодної домішки, з венедів, скіфів чи антів, от хоча б як Фабіян, геніальний будівничий йорданських хрестів, чистокровок, надбання суто національне в усіх відношеннях, що, однак, не шкодить йому вважати себе мало не нащадком литовського князя Ягайла лише на тій єдиній підставі, що за цього завойовника Вавилон досяг свого найбільшого розквіту й на той час, будучи містом, мав нібито повне магдебурзьке право нарівні з Києвом. Начебто чимало «невірних» було скарано колись йорданським хрестом на смерть і утоплено в ополонках. Пізніше відступили од цього жорстокого, може, ще язичеського, ритуалу, усе те кануло в Лету разом із магдебурзьким правом. У нинішньому Вавилоні лиш інколи спалахує в жилах стара ворожнеча, коли одних називають монголами, інших ляхами, а ще інших синами великого Аллаха, бусурманами. Надто на Йордань, як усе відступає перед живою водою, котру набирають додому як ліки від усіх хвороб, вавилоняни замирюються навіть із найзапеклішими своїми ворогами, найдальші родичі стають ближчими бодай на одне коліно. Так мало б бути і на ці Водохреща, коли ж ні, як видно, Вавилон знову іде до розбрату великого і смертельного, а може, й до повної своєї загибелі, відтак не першої, але, будемо сподіватися, й не останньої за свою многовічну історію. Вже його палили татари, але потім і самі кудись щезли; вже його садовили на палі жовніри гетьмана Конецпольського; турки долітали сюди на конях з білого Акермана й вимагали безцінний відкуп – жінок вавилонських, рівних яким не було на всьому Побужжі, – то були суміші з багатьох народів, рідкісні, майже неймовірні десь–інде, бо Вавилон стояв у самім епіцентрі людських вихорів, або, як говорено про нього в древньому літописі, стояв сей город на кордоні між півднем і північчю, між заходом і сходом, тому товпилися у Вавилоні многії народи і многії завойовники, товпилися і нищили, але свій народ відроджував його знову й знову.

Та найбільше лихо завжди чигає на тебе десь поруч. Мудрий цап чи не перший серед вавилонян уздрів його, коли вибрався вчора на свою гору, і весь Вавилон відкрився йому як на долоні. Біля вітряків, що ледь–ледь шелестіли крилами, юрмився натовп, чого ніколи не бувало раніше в такі лихі й скрипучі ночі. Все живе, окрім хіба що самого цапа (його хазяїн гостював невідомо де), потяглося до тепла і затишку хатнього, один він блукав по Вавилону в пошуках хоч якої–небудь вечері, але всі спроби поживитися чимось смачненьким не мали успіху. Тому зараз, учувши шелест крил, цап, не роздумуючи й хвилі, подався до вітряків, де він завше був бажаним гостем, за винятком тих поодиноких випадків, коли у вітряках серед помолок виявлялися затяжілі жінки, – ті проганяли його геть під нищівний сміх чоловіків. У всіх інших випадках цапа зустрічали охоче, називали його Фабіяном і говорили з ним, як належало б говорити з самим філософом: «А, пане Фабіяне, як ся маєте на білому світі?» Цап посміхався на ті теревені, удаючи, що пречудово розуміє їх, хитав борідкою і під схвальний смішок присутніх влаштовувався біля чийогось мішечка з вівсом, а ще краще з ячменем, підсушеним на печі.

Цап легко обігнув Татарські вали й опинився на східному схилі, завше відкритому для вітрів. Тут цап понишпорив в одних, других, третіх, десятих санях, обнюхав однокінні санчата самого Бубели, на яких їздив тепер Данько Соколюк, але всі вони виявилися без млива. Заінеєні коні сумно похрумкували обрік в опалках, у такий спосіб рятуючись від морозу. Цап без жодної перестороги ступив до ближнього вітряка. Він виник у дверях, як привид, урочистий і безмежно довірливий. Він оглянув присутніх і десь у душі порадів, що опинився в такому шанованому товаристві. Був тут Павлюк із синами, високими, рукатими, мов самі вітряки, ті можуть усе розтрощити своїми молотами, аби лишень на те благословення батькове; був тут Матвій Гусак із двома доньками, що вифрантились у найкоштовніше – в білі розшиті кожушки та шовкові хустки – до Павлюкових бурлак; були тут обидва Раденькі, власники вітряка, поважні й розсудливі, як вітри в йорданську ніч; було тут чимало іншого люду, якого цап не встиг розгледіти при тьмяному ліхтарі. Проте вже наступної миті цап відчув, що він тут особа не вельми бажана, йому не мовлено, як завжди: «А, пане Фабіяне!» – а зустрінуто, мало сказати, неприязно чи холодно, а й вороже. Старший Раденький, котрий сидів вище за всіх біля єдиного віконечка, сказав тим, що стояли ближче до дверей:

– Женіть його, він уже давно продався більшовикам!

І хоч малося на увазі не цапа, а його хазяїна, безліч ненависних поглядів упало на голодну і безневинну тварину, яка прийшла сюди з найкращими сподіваннями.

«За віщо?» – подумав оторопілий цап, як відомо, дуже схильний до роздумів, і за ту свою необачність був люто покараний Даньком Соколюком.

Данько прибув до вітряка з Парфеною. У неї не було підстав остерігатися зустрічі з цапом, але, уздрівши рогатого, вона скрикнула й затулила очі долонями, а Данько зірвався з місця, підбіг до цапа і бабахнув його кулаком межи очі. Це було так несподівано для Фабіяна, який здавна вважав Данька своїм покровителем, що він од здивування лиш витріщився і впав непритомний, після чого його схопили за ноги і безжально шпурнули з вітряка. Хтозна, скільки часу цап пролежав під вітряком, та коли ожив, а ожив лише тому, що змерз неймовірно, то побачив над собою йорданське небо з вимерзлими зорями, примкнуті вітряки і плесо на снігу, вибите саньми та кіньми, і ще тишу відчув він дивну й загадкову, од якої одразу ж ущух шум у голові. Він збагнув, що його кинули тут напризволяще, зіп'явся на ноги й поскрипів додому.

Левко Хоробрий, либонь, мав добрячу вечерю, бо досипав посеред хати на Боніфацієвому жупані, озутий, не роздягнений, шапка лежала збоку, а в тій шапці грілася миша, чи не єдина мишка в цьому голодному царстві. Коли цап заночовував дома, вона полюбляла грітися біля нього. Фабіян постояв деякий час коло хазяїна, гадаючи, що той прокинеться від самого його духу, але то були даремні надії. Тоді цап вдався до заходів рішучіших. Він штурхонув філософа рогами, спершу легенько, делікатно, а далі й безцеремонно. Це допомогло. Левко Хоробрий зірвався з долівки, перелякав мишу, яка втекла з шапки і шмигнула під холодну лежанку, вирячився на цапа:

– Де ти ходиш, ледащо? Я через тебе загубив окуляри.

Фабіян зітхнув знічев'я, посміхнувся в борідку, все це йому було дуже знайоме. Коли хазяїн губив свої окуляри, які, проте, потім завше знаходились, то винуватив у тому цапа, наче він не мав якихось більших обов'язків, як стерегти йому ті кляті окуляри.

Потім філософ знову ліг горілиць і швидко заснув, знав, що якийсь час обійдеться й без них, користуючись чудовими очима Фабіяна–цапа, котрий у таких випадках перебирав на себе обов'язки поводиря.

Так воно й було. Як тільки розвиднілося, настав час рушати на Йордань, Левко Хоробрий умився, причепурився сяк–так, наглянцював чоботи, розбудив цапа і, взявшись за рога, який уже не раз слугував йому, з деякою набожністю вирушив до хреста, куди вже почав стікатися люд вавилонський.

Найперші прибули до хреста стрільці, чоловік двадцять – двадцять п'ять. Гуртувалися вони навколо Петра Джури, якого обрали собі за старшого. Рушниць було небагато – у самого Джури, в Раденьких, у Данька Соколюка (гарна Бубелина тулка), у Созона Лободи, у Матвія Гусака, а то все обрізи, самопали, пугачі. Павлюки притягли сюди гармату не гармату, а щось дуже схоже на неї, велетенське й неоковирне, лежало воно на візку від плуга, жерло було забите порохом і клоччям, а щоб візок після пострілу не пішов дзиґою по ставу, малося його гарненько припнути. Власне, тим менші Павлюки й зайняті були, поки старий Павлюк оглядав рушниці, приміряючи кожну до свого плеча.

Чекали народу, а ще чекали на батюшку. З тих пір, як у Вавилоні спалено церкву й помер отець Сошка, батюшок привозять з інших парафій. Цього разу домовлено глинського батюшку, за ним послали одного із Скоромних, либонь, старшого, у нього прудкіші коні. От і чекали на отця Селівантія, котрий мав освятити воду, взяти за те червінця та на свіжих конях податися до рідного храму, бо й там Йордань.

Люд плив до ставу кількома рукавами. Несли з собою печене й варене, несли горілку в суліях, аби тут спорожнити їх і наповнити святою водою, яку триматимуть до наступної Йордані.

Філософ любив це свято за щедрість селянську, а цап за пальбу та за ігрища, які починалися одразу ж після свячення води. Під цей шумок він чудово полуднував кутею та іншими делікатесами, які потім снилися йому багато днів, коли він жив напроголодь. Опинившись біля хреста, Фабіян одпустив цапа, і той зразу ж подався до стрільців, які зустріли його вельми підозріливо. Диво неймовірне, адже більшість із них не далі як цієї ночі бачили цапа вбитого під вітряком. А Соколюк аж отетерів од такої зустрічі, ще б пак, цап упізнав його й дивився на Данька з явно підвищеною цікавістю. Данько сплюнув, одійшов убік, напевне, хотів загубитися в натовпі, але цап рушив слідком за ним під регіт стрільців. Тоді Данько зупинився, зняв рушницю й замірився на цапа прикладом:

– Чого ти?

Цап опустив очі долу, поник, йому не хотілося вмирати вдруге, причому сьогодні, в такий благодатний день, він облишив Соколюка й подався до молодиць, щоб упиватися пахощами куті в полив'яних макітерках. Поміж молодиць виявилося чимало затяжілих, вони відразу нагадали про себе, і цап мусив податися до іншого гурту – до богомільних вавилонських бабусь, які вже давно намагалися навернути цапа в свою віру, бо при його появі завше хрестились і шепотіли молитву: «Господи, укроти диявола, пошли душі нашій мир і спокій…» Саме тут цап і залишився до початку Йордані, в міру побожний та урочистий.

Старший Павлюк запалив ґнота в саморобній гарматі. Страшний вибух сколихнув небо над Йорданню. Вавилонські бабусі впали навколішки й перехрестилися. До хреста підійшли стрільці, стали тісною шеренгою й по команді Петра Джури пальнули в небо раз, і вдруге, і втретє. Тієї ж хвилини їм озвалися у Прицькому, Козові, Дахнівці, а тим селам озвалися іще села, мабуть, дійшло до самого Глинська, розкотилася луна на все верхнє Побужжя. Бабусі плакали на радощах, а молодиці кричали нашим і тамтешнім стрільцям:

– Слався! Слався!..

Дим стояв над Йорданню кілька хвилин, а коли він піднявся й відкрив натовп, то люди побачили, що до хреста когось ведуть зв'язаного, у самій сорочці, в галіфе, чорний чуб колихався на голові від твердої ходи.

– Рубан, Рубан!.. – прокотилося по натовпу.

Його вели Скоромні, обидва з рушницями напоготові, отже, за батюшкою послано когось іншого, а може, й нікого не послано. За кілька кроків від конвою бігла Зося з маленьким Боніфацієм на руках, сповитим у хустину, сама в чобітках на босоніж, у курташку, розхристана, з косою до самих колін. Коли Скоромні прийшли, Зося саме топила піч, вони схопили Рубана в ліжку, забрали наган з–під подушки, зв'язали бранця й повели на став, хоч сказали, що ведуть його в сільраду, бо такий наказ одержано з Глинська, а вони лише виконують волю громади.

Тепер Рубан бачив, що його ошукано, що ніякого наказу про арешт не могло бути, а ще коли почалася пальба в навколишніх селах після вавилонського залпу, то збагнув: діється щось супроти влади.

– Що це – бунт? – запитав, коли його підвели до хреста і поставили обличчям до стрільців.

Стрільці переглянулися, ніхто не зважувався відповісти йому прямо, і він наказав Скоромним, які завше слугували громаді, хоча й не завше знали, в ім'я чого:

– Розв'яжіть мене, я не втечу.

Петро Джура кивнув головою, і вони з радістю звільнили Рубана від мотузки, яку старший Скоромний, Ничипір, тримав у руці й не знав, що з нею робити.

Рубан забрав з чола чорного чуба, склав посинілі руки на грудях:

– Я питаю: що це – бунт чи якісь дурні витівки?..

У відповідь Петро Джура подав знак знову палити в небо, і після кількох залпів відгукнулося тим самим у ближніх селах. Лише в Семиводах, де комуна Клима Синиці, не озивалися на позивні Вавилона, певне, саме це й засмутило Джуру. Але його майже силоміць випхнули на поміст, на якому мав правити батюшка свою службу. Джура, розгублений і непевний, шукав першого слова, а коли знайшов його, то вуста злиплися, і він промовив майже пошепки:

– Дорога громадо! Люди добрі!

– Що він там говорить? – діставали вуха з–під хусток бабусі.

– Голосніше! – почулося в натовпі.

– Я ж і кажу, що мали ми землю і волю, а тепер її хочуть одібрати від нас такі, як мій друг Рубан…

– Не дамо! – загорланив Созон Лобода.

– Ви чуєте, як нам озиваються з усіх усюд?.. – вихопився Павлюк.

– Мій друг… – знову за своє Джура.

– Плювать мені на таких друзів, як ти, Джуро! – випалив Рубан і сам пішов до крижаного помосту.

Джура знову загубився на слові, а поки силкувався щось відповісти Рубану, а стрільці плювалися спересердя собі під ноги, бачачи, якого недоріку вони вибрали на оратора, Фабіян зіпхнув його і сам опинився на помості.

– Окуляри, окуляри! – почулося з натовпу, який почав ділитися на гурти: більший гурт був проти заводіїв бунту, менший, переважно жінки та діти заможних вавилонян, – за них.

Добра господиня, знаючи природжену сліпоту Левка Хороброго, принесла йому на Йордань окуляри, які він загубив учора в неї в хаті; сьогодні вона топила піч, знайшла їх у соломі, і тепер золоті окуляри передавали з рук на руки, аж поки ті потрапили до хазяїна. Без них він був нічим на помості, а з ними одразу відчув себе філософом, володарем цієї розбурханої юрби, яка притихла й остаточно була скорена, коли ще й цап вискочив на поміст, на диво по–молодечому, і став поруч зі своїм хазяїном.

Два Фабіяни, з яких один був на грані безсмертя, варті були уваги, коли б у діло не втрутився Кочубей. Панько вигулькнув з юрби, забрався на поміст і проказав тоненьким писклявим голоском, яким вищать кабанці, коли він валашає їх:

– Цього блазня я не хочу слухати і вам не раджу. Його підкупив Рубан, а я чую грім свободи, за яку билися наші батьки і ми, старші…

– Хай живе Панько Кабанник! – закричали в гурті заможних вавилонян.

– Ура! – прокотилося ставом.

– Давай програму!..

– А яка програма? – розвів руками Панько, коли натовп ущух. – Або кожен собою, як було досі, або комуна, колгосп, – показав на Рубана. – У Глинську вже стоїть порожняк, яким мають вивезти вас із Вавилона.

– Бреше він, – сказав Рубан. – Я вчора з Глинська.

– Джуро, а зачитай лишень список! Кого там намітили, – підступив до помосту старий Павлюк із рушницею.

Джура неохоче дістав список із кишені кожуха, набрав повітря і прочитав;

– Список на Соловки! Петро Джура – себто я. – Показав на Рубана: – Так він продав свого друга. За те, що я один раз уже врятував його від смерті. Левко Хоробрий, тобто Фабіян, разом із цапом.

Вибухнув регіт. Навіть Рубан усміхнувся з такого віроломства, а Фабіян поклав цапові руку на рога, готовісінький до висилки, бо гадав, що філософи мусять вистраждати все за свій народ.

– Матвій Гусак з усією родиною. Скоромний Тихін, Скоромний Ничипір. Обидва з родинами. За віщо – не знаю. Явтух Голий з дружиною та вісьмома дітками.

– Ждуть дев'ятого, – хтось злукавив із натовпу.

– Федот Раденький. Хома Раденький. За вітряки.

– Щоб не були такі раденькі, – знову озвався дотепник.

– Северин Буга. За бджіл.

– Були в кума бджоли! – не вгавав дотепник.

– Данько Соколюк.

– За прийми.

– Парфена Бубела.

– За приймака, – знову з натовпу.

– Ні, за старого Бубелу, царство йому небесне, – проказав Джура. Й начитував далі: – Панько Кочубей.

– Ой, лелечко, а хто ж буде чистити кабанців?

– Не знаю, – відповів Джура, похукавши у змерзлу руку. Начитав: – Чаплич.

– За приналежність до дворян.

– Є Чаплич?

Обізвався Чапличів син Демко:

– Тато з печі не злазять уже котрий рік.

– Тоді тебе замість тата, – розбалакався Джура. – Созон Лобода з Теклею. Ви тут, Созоне?

– Я тут, грім би їх побив, де вони взялися на нашу голову.

– Павлюк Левон, Павлюк Онисим, Павлюк Махтей, Павлюк Роман з усім корінням.

– За міхи, за молоти, за лемеші.

Джура замовк, список скінчився, то він одразу розгубився, наче його загнано на лід, не знав, що йому робити і що казати далі.

– Хто там іще? – запитав Рубан, звільнений похнюпленими Скоромними.

– Більше нема нікого, – відповів Джура, ніби почуваючи вину від того, що список скінчився.

– Не журіться, буде ще й другий список. Ці – тільки початок. Доберуться до всіх! – закричав Матвій Гусак, який і складав той список, зачитаний Джурою.

– На хрест його, на хрест! – вигукнув старший Раденький.

Зойкнула Зося з Боніфацієм на руках. Чиїсь дужі руки схопили Рубана й потягли на хрест. Коли його поставили обличчям до стрільців, а спиною до народу, Зося кинулась у ноги Матвію Гусаку, котрий залишився байдужим до цього і зняв рушницю, потім добігла до Джури, який подивився на неї холодними очима, наче вперше бачив, а далі благала весь люд:

– Людоньки, чи ж мало з вас Боніфація? – голосила вона, чекаючи, що вавилоняни зглянуться на її горе й зупинять розправу. Стогін співчуття почувся у натовпі, який знову ділився на гуртки, метався, роївся на льоду.

Зітхнув Фабіян на помості, мабуть, не так за Рубаном, як за тим, що голова сільради так жорстоко його зрадив.

Рубан дивився на стрільців із ненавистю, дивувався з того, що вони так спокійно заряджали свої рушниці, майже всі, в тому числі і Джура, хоч достатньо було й одного пострілу.

«Бісової віри, не стрілятимуть же вони в народ?» – мимоволі подумав він, чуючи, як важко хтось дихає за його спиною. Озирнувся: то був Лук'ян Соколюк, він стояв із Даринкою, винувато привітався з Рубаном. І навіть тоді, коли Джура, поволі вступаючи в роль ватажка, гукнув: «Гей там, відійдіть у сторону!» – і натовп кинувся врозтіч, Лук'ян із Даринкою залишилися стояти, і Рубан тепер ще виразніше чув їх тривожне дихання. Для нього то була винагорода, якої він майже не сподівався, а для Джури це був не просто непослух. Щось тривожне кольнуло Джуру, але він не дав собі відступити.

– Соколюк! – гримнув він на Лук'яна, даючи зрозуміти, що той має забратися з Даринкою геть, залишити Рубана на хресті; навіть Зосю вже спроваджено до бабусь, які, либонь, її заспокоїли, бо щось не стало чутно плачу.

Проте Лук'ян не підкорився і далі стояв на помості.

– Приготуватись! – наказав Джура, гадаючи, що нарешті це вплине на меншого Соколюка.

Але той підступив до Рубана ще ближче, сказав:

– Я помагав Рубану складати списка, то мушу бути з ним. Але там, у тому списку, не було ні Фабіяна, ні Джури, ні Чаплича, ні сусіди нашого Явтуха, ні тебе, Даньку. Не було вас. Тож я ладен померти з ним, бо я ставлю його вище за кожного з вас як людину, як друга, як товариша. Стріляйте мене разом з ним. Чого затихли? Стріляйте, мерзенні ваші душі!.. – й став на хрест.

– Що будемо робити? – завагався Джура.

– Лук'яне, що ти загубив на тому хресті? – запитав брат стиха.

– Те, що ти знайшов серед них, – показав Лук'ян у бік стрільців.

Данько зробив розпачливий рух уперед, ладен був зіпхнути брата з хреста, закричати на всю Йордань: «Я старший! Я старший! Слухайся мене, нечестивцю, як мати заповіли тобі!» Але зустрів пронизливий Парфенин погляд, піймав її посміх недобрий і зупинився, відступив назад, сказав, ледь приховуючи горе:

– Нехай. Коли чоловікові набридло жити, то чого ж, навіщо зупиняти. Нехай гине, дурень! – Ще сподівався, що Лук'ян вчує натяк брата, що йдеться не до жартів, і підкориться наказу.

Ні, не відступив. І де лише взявся отой дух у Бозі?

Жінки підхопили Даринку й потягли силоміць од хреста. Вона була певна, що Данько не стане стріляти в брата. Він і справді розгубився, озирнувся на стрільців із німим запитанням: то як?..

– Чого скис? – зневажливо просичав Явтух Голий, подумавши, що краще б цей опинився там.

– Та ні… – зам'явся Данько.

– Чого ж ти тоді?.. Командуй! Бачиш, що Джура зів'яв?

– Зав'яжіть їм очі, – попрохав, аби не бачити братових очей.

Кілька білих хусток подали з куркульського гурту. Їх було більше, ніж треба, зайві Джура кинув Гусаковим дівкам. Тоді, повагавшись, вийшов на хрест, зав'язав очі Рубану, потім Лук'янові, а коли вже хотів зійти, побачив Фабіяна – той також зійшов на хрест, залишивши на помості самотнього цапа. Зняв окуляри.

– Зав'яжи, Джуро, і мені. Краще я тут загину, аніж терпіти такий сором, вічний для Вавилона сором, що ви його вчините.

Коли Джура зав'язував очі Фабіянові, трагічну тишу ставу похитнув чийсь безжурний сміх. До цього спричинився цап, що залишив поміст і підійшов до хреста, якого йому страшенно кортіло спробувати язиком. Все ж він не зробив цього, лише став поруч із Фабіяном, але припустився при цьому одної жахливої безтактності: він став задом до стрільців, і гадки не маючи, як зневажив цим їхній бойовий дух. Уся серйозність ситуації зникла одразу, одні реготали із цапиної витівки, інші ж – віддаючи належне його хоробрості. Джура знову опинився перед дилемою: зав'язувати цапові очі чи не робити цього, – він рішуче не годився на ватажка. Навіть у порівнянні з цапом вигляд мав жалюгідний.

Зачувши поруч цапа, Фабіян запитав:

– Його за віщо? Геть звідсіля!

Цап навіть не поворухнувся. Тоді Фабіян звернувся до стрільців:

– Не подумайте поховати мене разом із цапом на скотомогильнику. Я православний, і поховайте мене між православними. А вам, куркулям і куркульським прихвосням, скажу перед смертю: люди ви погані, злобиві й нечесні. От хоча б Джура. Він теж разом із нами складав списки на висилку. Був Рубан, був я, був Лук'ян і був Джура. П'ятий був Савка Чибіс. (Про Мальву Кожушну філософ промовчав.) Де Савка – я не знаю, а Джурі, якби він чоловік чесний, належало б стати поруч із нами на хрест. Де ти, Джуро? Нехай би й тобі зав'язали очі.

– На хрест Джуру! На хрест! – загукали з натовпу. – Нічого йому ходити в героях.

Заколотникам він уже був не потрібен.

– Ставай, Джуро! – наказав Гусак. Павлюк хитнув головою на знак згоди.

Джура мовчав, чекаючи, що інші стрільці заступляться за нього.

Стрільці ж лише переглянулись. Данько Соколюк висловився на люди:

– Нехай Рубан скаже – було так чи ні?

– Було, – тихо підтвердив Рубан. – Він навіть Рузю свою хотів записати, запроданець…

Данько після цих слів рішуче ступив до Джури, відняв у нього дробовика, показав на хрест:

– Виходь, душа з тебе геть!

– Людоньки! – заблагав Джура. – Людоньки!!! Порятуйте!!!

Але, не знайшовши почуття ні в тому, ні в тому гурті, кількома стрибками оббіг хреста і кинувся тікати. Дробовики пальнули йому в спину. Джура ще трохи пробіг, загубив шапку і звалився на лід. Рузя підбігла до нього, перевернула горілиць, заридала. Він ще дивився на неї очима, повними страху, і спитав майже пошепки:

– Це ти, Рузю? Що вони зробили зі мною!..

Цап не витримав, теж чкурнув од хреста, і його врятувало тільки те, що в цю мить стрільці саме перезаряджали рушниці.

Троє на хресті стояли непорушно.

Але стрільці мовчали. Ждали Мальву Кожушну, яку вели сюди Безкоровайні. Вони були без зброї. Мальва ступала обережно, боялась упасти, За нею старечим підтюпцем дріботіла мати.

– Швидше там, швидше! – заволав Матвій Гусак.

– На хрест її! На хрест комунівську вихованку!..

– Люди добрі! Що ж ви, не бачите, яка вона! – заголосила Пріся, шукаючи очима Явтушка, щоб той заступився за Мальву.

Лук'ян зірвав з очей пов'язку:

– А Мальву за віщо?

– За Вавилон… – проказав Голий, хрещеник старої Кожушної.

– Дідько б вас побрав. Доки я можу чекати? – сердився Фабіян. – Стріляйте! Але якщо ви хоч пальцем торкнете Мальву, – прокляну вас з того світу навіки. Чуєте ви, бусурмани? Римське право не дозволяло собі цього звірства.

– Зав'яжіть їй очі і ставте на хрест, – спокійно сказав старий Павлюк. – То Рим, а це Вавилон.

Лободиха зав'язала Мальві очі її ж хустиною, допомогла піднятися на хрест. Бабусі взяли на себе стару Кожушну.

– Даньку, ти колись клявся, що любив її, – заячала мати.

– Замовкніть, мамо! – сказала Мальва з хреста. – Яка любов у такого зажери?! – Кинула йому: – Виродок проклятий! Стріляй…

– Приготуйсь!..

– Не буде цього! – раптом вистрибнули на хрест Безкоровайні. Вони ще там, у хаті Кожушних, радили Мальві не йти сюди, хоч їх і послано саме по неї. Тепер, побачивши, до чого спричинилось, разом поставали перед стрільцями, посіявши сум'яття в їх рядах. – Не дамо вбивати! Не хочемо крові на руках!

Разом, ніби по команді, викрокували з стрілецького гурту Скоромні, батько і два сини, що привели сюди Рубана, стали стіною між стрільцями і тими, що на хресті. Скоромний–батько сказав стрільцям:

– Зброю на лід! Ми мирно з'ясуємо наші справи, – і перший поклав на лід Рубанового нагана. Сини те саме зробили з рушницями, якими були озброєні цієї ночі у вітряках. Так і не знали до пуття, чиї вони, ті рушниці, й до цієї хвилини навіть хизувалися ними. Але у них все підкорено одному ритму, одному духові. Сини чекали, що накаже їм батько. Вони стояли грізні й невблаганні, готові битися з цілим Вавилоном самі, недаремно ж бо козаки Скоромні, з яких вони ведуть свій рід, складали колись «грізну сотню» в Івана Богуна. У Брацлаві й досі є ціла вулиця Скоромних, сюди ж забився один лише рід, що був колись за вавилонську сторожу. Однак битися зі стрільцями Скоромний вагався, ще мав надію, що все обійдеться так, мирно. Старий Павлюк, перебравши вожацтво, сказав їм:

– Скоромні. Дорога кожна хвилина… Або ми, або вони. Інші вже пішли на Глинськ. А ми тут панькаємось з вами. З ким ви, врешті–решт?!

Скоромний показав на лід:

– Покладіть зброю, тоді я скажу своє слово…

– Не треба крові! Не треба! – закричали жінки.

Десь позаду метався Явтушок: «З ким? За кого? Хто переможе?» І то вічно таке. Вічне метання від слабкішого до сильнішого. Все йому вертілося на думці: «З ким Скоромні, з тим і перемога». Коли Скоромні привели Рубана, Явтушок відразу ж примкнув до стрільців, а зараз, коли Скоромні завагались, завагався й він. Вони так гарно стоять, що якби не страх в животі, то й собі став би до них. Либонь, за все життя іще не мав такого вагання – хтось ніби велетенським колієм розколов його особу навпіл з голови до ніг, коли стрільці перезарядили й замкнули рушниці після отого страхітливо–тихого «приготуйсь!». «Невже палитимуть по Скоромних?» – з жахом подумав Явтушок. І лише тепер він в душі порадів, що в його холодному одороблі, яке вдосвіта вийняв з ковбашки, не було жодного патрона, хоч досі він дуже побивався з того й почував себе неповноцінним на Йордані, бачачи, як добре озброєні інші.

Скоромний щось недобре помітив в очах Павлюка, зиркнув на синів, мабуть, сказав тим своїм бистрим поглядом: «Будемо битись». Павлюк наче зачув ту його перемовку з синами, просичав осатаніло: «Зрадник», – і вистрілив у Скоромного. Той ще встиг кинути синам: «Хлопці!» – й голіруч пішов на стрільців. Данько добив його з інкрустованої тулки, з якої Бубела колись валив вовків. Сини збили з ніг Павлюка, не дали Данькові перезарядити рушницю, поваливши і його на лід. Облишивши гармату, кинулися в навкулачний бій Павлюкові сини, розчищаючи собі дорогу до батька. Явтушок забігав зі своїм одороблом, не знаючи, кого бити, а кого щадити. Рубан і Лук'ян позривали пов'язки з очей та, не роздумуючи і миті, кинулись у самий вир бійки. За ними пішли на стрільців і Безкоровайні, заходилися місити чобітьми Павлюка, з яким мали, напевне, якісь старі рахунки. «Дітки!» – заблагав Павлюк, і три сини, облишивши Скоромних, кинулись разом виручати батька. Явтушок зопалу огрів по тімені Панька Кочубея, і той пластом упав на лід, виронивши з рук дволезого ножа. Явтушок сплутав Кабанника з кимось іншим і тепер намагався подати йому руку допомоги. Але ж Кочубеїха бачила те все, добігла сюди з макітеркою з жіночого гурту й посадовила макітерку Явтушкові на голову. «Ух!» – скрикнув Явтушок, облитий холодною кутею, й ошаліло заметався з макітеркою на голові. Раденькі тим часом піймали Рубана й, викрутивши йому руки, повели на хрест.

– Рушницю мені! – знову нагадав про себе Павлюк, підтримуваний синами. Созон Лобода орудував прикладом, тим способом звалив на лід обох Безкоровайних, тепер намагався подати Павлюкові свою берданку, перевагу якої відчули всі у цім бою (приклад у неї безвідмовний), але припізнився. В діло встряли жінки, у стрільців полетіли миски, сулії з горілкою, макітерки з кутею і навіть горнята з гарячою печенею, яка обпікала тих заповзятців, мов гаряча смола. Один такий горщечок влучив у Павлюка, і з його вожацтвом на якусь мить, здається, було покінчено, з чого негайно скористався Фабіян на хресті. Закидані «дарами» Йордані й почасти розметані Скоромними та Безкоровайними, стрільці втратили всі ознаки організації й справляли жалюгідне враження, до того ж Рубан вирвався від Раденьких перед самим хрестом і тепер борюкався з ними на льоду, валячи з ніг то одного, то другого.