Текст книги "Лебедина зграя. Зелені Млини"

Автор книги: Василь Земляк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

Розділ п'ятий

Бубела вірив у прикмети. Загубити селянинові шапку – однаково, що цареві загубити корону. Над усе йому не хотілося, аби та шапка опинилась у Глинську. Тривожився з того, що глинські експерти винюхають тепер усі його думки про них самих, про нову владу, про все, що потай і вголос думав про неї Бубела з деяких пір, а саме з тих пір, як Соснін зібрав по сусідству першу комуну і вивіз на глинський ярмарок перший комунівський сир – диво, якого у Глинську не бачили зроду–віку. Коли Соснін виїхав і більше не повернувся, Бубела відсвяткував перемогу в душі, цілий день ходив по хутору, забирався в степ, лягав там у травах і годинами дивився на хутір здалеку, потім качався від радощів, мов кінь. Але комуна вистояла, не розбіглася, на місце одного фанатика прийшов інший – Клим Синиця, над хутором нависла ще більша загроза. Бубела підбурював козівських заможців, а далі Павлюка і ще декого, відома річ, з певною пересторогою, позбутися Клима Синиці. Та сплутали його з сироваром і зіпсували замах на ватажка комунарів. Не мали жодного наміру вбивати сировара, але той сам випалився на них, виніс із піхов свою шаблю. Довелося рятуватись…

А це повернувся без шапки, з очима, повними злих, незігнаних сліз, і наказав Парфусі:

– Про всяк випадок насуши сухарів і приготуй скільки там сорочок на дорогу.

Кілька ночей не ночував удома, подався до своїх родичів у Козів (родичі по Теклі), прислав звідтіля свого вивідувача і повернувся лише тоді, коли дізнався, що тут усе спокійно, що Рубан живе у Зосі, що Вавилон готується до першого зимового ярмарку в Глинську (ярмарок по чорнотропу видався негожим, стояло велетенське груддя, ні йти, ні їхати). Бубела постарів у Козові за ці кілька днів, але набрався там, у своєму короткочасному запіллі, ще більшої ненависті, налився залізом супроти сваволі, котра, як він вважав, чинилася тільки на місцях, про це нічого не відають нагорі. Поїхав по шапку.

Голову не застав у сільраді, то випитав у виконавця, що шапка ще тут, лежить у скрині під двома замками, але він, Савка, не може знати, що з нею збирається чинити Рубан, мабуть, відправить до Глинська, а може, й сам носитиме, як ударить люта зима, поки що ж франтить у ремінному кашкеті, либонь, ще з фронту. Савка Чибіс засміявся при тому, а Бубела підійшов до кованої скрині, не вірилося, що його шапка ще тут, а не в Глинську. Отже, експерти ще не прочитали думок, які криються в його голові. Сказав Чибісу:

– А ти, Савко, не обманюєш мене, старого? Ми колись парубкували з твоїм батьком, потім разом служили у пана Тисевича, твого батька поносили панські коні на смерть, влетіли у прірву, а я, бачиш, загубив шапку, під якою хотів би померти.

Чибіс зовсім розчулився, він не пам'ятав свого батька, і згадка про нього була для Савки дорожча за усе.

– Вона тут, – показав на скриню, – але ключі не в мене. Колись вони були в Боніфація, а тепер їх носить сам Рубан.

Бубела ще якусь мить повагався, поцілував Савку в чоло по–батьківському і вийшов із сільради. Через якісь півгодини він повернувся сюди з Рубаном (на санчатах), Рубан одімкнув скриню, дістав шапку і віддав оторопілому, занишклому Бубелі:

– Не губіть більше, бо так можна і голову згубити.

Бубела пробурмотів щось невтямне, зібгав кашкета з навушниками, посадив собі шапку на сиву голову (коли б не Зося, то, може, й Рубан не віддав би шапку, Зося заголосила, коли побачила всемогутнього Бубелу, який упав на коліна в її хаті). Відкланявся Рубану, відкланявся Савці і поїхав, знову відчувши себе Бубелою. Вже уявляв собі, скільки радості спалахне в очах Парфусі, коли вона побачить на його голові диво–шапку. За Вавилоном зняв її, понюхав із денця. Шапка пахла ще ним, Кіндратом Бубелою, з домішкою пирію – Парфуся мила його голову в пиріях, аби не лисів.

Жодної живої душі не було в степу, тільки місяць шугав у хмарах. І там, на місяці, брат підняв на вила брата за землю. Чи є там своя історія, свої Бубели і Рубани, і чому це пси виють на місяць? Ой, як жалібно, проти чого б це?.. Треба покликати сажотруса Юхима Лаврика, нехай потрусить сажу в лежаках, на хуторі вже давно не трусили сажі, а топлять усі роки соломою, від неї більше сажі, ніж від дров, завтра треба буде послати за Лавриком, щоб не спалити хутір дочасу. А може, десь поблизу ходить вовча зграя? Бубела запалив люльку, з вогнем воно якось безпечніше. Коли все буде гаразд, то цієї зими він заполює кілька вовків, ніхто не мав, либонь, такого мисливського хисту на них, як він. Коли ще в комуні був Соснін, запеклий комуніст і не менш запеклий мисливець, вони частенько зустрічалися з ним у будяках на нічийному степу, той полював на вовків із коня, а Бубела саме купив ці легенькі санчата і полював з них, причому кінь завше відчував сусідство вовків раніше за мисливця. Бубела прикидався замерзлим, навіть заплющував очі, вовки робили круг, другий. Десь на третьому крузі він уже чув шерхіт снігу, кінь починав тремтіти, мов у пропасниці, лише тоді Бубела на санях оживав і робив той єдиний постріл, трофеї від якого потім весь день не давали спокою Сосніну, котрий частенько повертався в комуну без нічого. Власне, тут, на полюванні, вони і познайомились. Бубела хотів було запросити Сосніна на хутір, але, дізнавшись, що він живе в комуні один, без родини (його родина залишилась у Москві), не зробив цього тільки ради Парфусі.

Собаки виють усе відчайдушніше. Один із них, головний сторож Дідон, уже давно на хуторі, цей велетенський пес вогнистого кольору, з вічно червоними від люті очима, визнає тільки Бубелу, навіть Парфуся його остерігається, він бігає на ланцюжку вздовж повіток і сараїв. Два інших – мисливські, Принц і Пальма, він – на зайця, вона – на куріпку, нерівне подружжя, на яке щоосені зазіхають просторікуваті вавилонські собаки, наймиршавіші, і легко одбивають Пальму від Принца. Нащадків од тих незаконних зв'язків Бубела скидає зі скелі в Чебрець, іще сліпих, а Парфуся тим часом обливається слізьми за погублені душі, але Бубела має в тому якесь задоволення, в такий спосіб оберігає хутір од засилля істот непотрібних. Коли б то міг це право поширити на весь Вавилон, то дуже швидко очистив би його від поганих домішків, створив би щось недоторканне і високе.

Бубела сіпонув за віжки. Коник умів ходити в дузі й помчав його до хутора швидше за тіні, що скидалися від хмарок й безшумно перебігали степом кудись у ніч. А коли вирізьбились тополі в інеї, білі й граціозні, Бубела відчув майже фізично, що дещо має на цьому світі, що варто було впасти навколішки перед ненависним Рубаном у хаті Боніфація, в якій він зроду не бував, варто було піти на будь–яке приниження, аби тільки ще бодай одну ніч переспати з Парфусею в своєму неповторно–казковому царстві, де все довкола твоє, навіть іній на тополях.

Щось кольнуло під серцем старого Бубелу, коли санчата зупинились у подвір'ї. Собаки кинулися до хазяїна, заговорили наперебій. Дідон поклав йому на груди велетенські лапи, гримнув на Пальму, яка лащилась біля ніг хазяїна. Віконниці чомусь і досі не зачинені, а в хаті темно – це вразило Бубелу, адже Парфуся над усе боялася пітьми. Коли кінчався гас, Парфуся робила за дня лоєві свічки і спалювала їх у мідному канделябрі з розп'яттям. Запах лою розливався по хаті, Бубела чув його крізь сон, хоча його ніздрі чи то роки, чи то порода закоркували захисним волоссям, яке не сивіло, і, може, тому Бубела його не чіпав.

Не випрягаючи коня, він стрімголов кинувся до хати з найгіршими передчуттями, навпомацки знайшов канделябр із недогарком, запалив його і з тим світильником заметався по кімнатах, а їх було аж п'ять – один час найшло на нього, щороку він прибудовував до хати, хоч жили вони, як і раніше, лише в двох кімнатах. Парфусі в кімнатах не знайшов. Заскочив у комору, зазирнув у велетенські солом'яні коші на борошно з такою пересторогою, наче вона могла сидіти в одному з них. Коші були сплетені туго, надійно, і Бубела тільки зараз помітив, що вони обидва майже порожні, борошна в них лишилося на дні, недаремно ж Парфуся нагадувала йому про питель ще з Покрови, але він так і не вибрався на знаменитий зборівський питель на Південному Бузі, куди їздив один раз на рік, восени, коли спокійна і велика вода. Вже в тому, що він не зібрався до пителю, він, хто думав не одним роком наперед, було щось недобре, невластиве для такого хазяїна. Накрив коші віками, щоб туди не забиралися миші, вийшов у сіни і поліз на горище. Лиш ступив на драбину, йому привидівся вішальник.

«Ще цього бракувало», – подумав.

Бубела боявся вішальників. Обережно підняв ляду, гадаючи, що його чекає оте найжахливіше, яке притьмарилось йому, поки ліз по драбині. Мимоволі згадав про вітряного сторожа. Коли в селі появляється один самогубець, то слід чекати невдовзі й другого. У Вавилоні ціле кладовисько цих самовбивць, і Бубела навіть не припускав, що його Парфуся також могла опинитися там. Та, слава богу, на кроквинах висіли лише мішечки з салом, та торбинки з насінням, та ще кажан прилип до лежака, вражений, засліплений свічкою. Бубела не без остраху причинив за собою ляду і спустився вниз.

Вибіг на подвір'я, заволав:

– Парфу–усю! Парфу–усю!

Вітер погасив свічку, собаки заметалися по подвір'ї на той його поклик, заскиглили якось осиротіло, по–людському.

«Лише вони знають, куди поділася Парфуся», – подумав він, вскочив у сани, крикнув: «Атю!» – як бувало на полюванні, і помчав за ними з хутора у степ.

Собаки немовби раділи з того, що хазяїн довірився їм, натрапили на слід господині й навперегінці подалися в бік Прицького.

Невже майнула до Федора Майгули, до котовця, який не раз бенкетував на хуторі й накидав оком на Парфусю, що слугувала їм за тими бенкетами? Але ж у нього жінка і діти у Прицькому. Се була чи не єдина втіха для нього в цій погоні. Бубела не припускав, що Парфуся могла піти назавжди, полишити його на таку скруту, зрадити хутір, якому вона віддала стільки років, не кажучи вже про зраду його самого, яку вважав фактом просто неприпустимим.

Собаки нишпорили, вигравали все віртуозніше, чули наближення жертви. Принц, намагаючись перебрати всі заслуги собі, зупинявся і гавкав у бік утікачки, якої ще не бачив, та вже чув запах її новеньких підошов, вони ще пахли лаком. Ось господиня спіткнулася і впала. Пальма знайшла там загублену вовняну рукавичку, зачекала на сани і на бігу віддала її господареві, затьмаривши всі старання Принца.

Рукавичка видалася Бубелі ще теплою, він приклав її до вуст, усміхнувся і заховав до кишені. Головне, щоб Парфуся не встигла дістатися у Прицьке, в селі його собаки безпорадні, і тепер уже не вони вели господаря, а він погнав їх поперед себе хутчій, ніж вітер, майже навмання.

На білому тлі прохопилася чорна цятка, Бубела не зводив з неї очей, що сльозилися од вітру. Принц упізнав її, заскиглив винувато, він любив свою господиню, любив дивитися їй у вічі, якісь не такі, як у Пальми, поблажливо–байдужі, а суворі і водночас добрі очі людини, до якої собаки звикали роками.

Парфуся важко дихала, до останньої хвилини не втрачала надії втекти від погоні. Перед нею лежав клуночок, кинутий на сніг з розпачу. Бубела зійшов із саней, дістав рукавичку з кишені і відшмагав нею втікачку по очах, по обличчю, потім без єдиного слова взяв за руку і повів до саней. Коли вже повернули до хутора, Парфуся згадала про клунок. Бубела наказав Пальмі принести його, так ніби то була вбита качка. Клунок видався завеликий для собаки, але воля хазяїна була для Пальми над усе, її завзяття викликало захоплення в Бубели. Він поважив клунок на руці, здивувався, що Парфуся взяла в дорогу саму мізерію, й бридливо жбурнув той скарб собі під ноги, від чого клунок розв'язався, з нього випотрошились вишивані сорочки з білими гаптованими зубчиками, синя шерстяна сукня з парчевою плахтою, кілька кофтинок, червоні чобітки, лише один раз узувані до сповіді, та жмуток батистових хусток, які Парфуся вив'язувала вузликом наперед, і це дуже подобалося Бубелі.

Зараз вона була в грубошерстій хустці, яка кожну жінку робить глухою, в кожушку. Поховала руки в рукава, боялася глянути в Бубелин бік, бачила лише його тінь у високій шапці, та тінь бігла по снігу величаво і гордо.

Бубела, м'який, хитрий і лукавий, роздумував уголос: а чому, власне, він повертає її на хутір, навіщо таке благодійство, коли в жінці оселяється чорт замість Бога, вона вже не жінка, а чорт у спідниці, вона може отруїти, зарізати, вбити, це не та Парфуся, котру він віз на фаетоні стільки років тому, за ту Парфусю він ладен сьогодні ж, як тільки вони приїдуть, зарядити дробовик і застрелитись, а ця, поруч, не варта доброго слова.

Потому він зупинив санчата і сказав їй, що вона вільна йти собі, куди йшла, він постарається забути її обличчя, її очі, її голос.

– Я вже досить старий, аби зраджували мене так жорстоко, забирай свої пожитки і йди з богом, я накажу собакам, щоб вони провели тебе, аби твоє тіло не дісталося вовкам неситим.

Парфуся вибрала з рукава руку, смикнула за віжки, санчата рушили, тінь у високій шапці попливла по снігу. Бубела зиркнув на неї, сказав:

– А ще мила мені голову пирієм, щоб не лисів. Ха–ха–ха–ха!

Бубела сміявся гарно, щиро, ще там, у Лаврі, він скорив її найперше сміхом. Вона зняла шапку з його голови, понюхала денце зсередини, хоч як би там було, а в цій шапці Бубела знову став для неї Бубелою, але чи надовго, про те відає один Господь Бог.

– Сама не знаю, що зі мною зробилося. Прости, Кіндрате. Адже нікого ріднішого за тебе в мене нема.

Коли приїхали на хутір, то ще довгенько не сходили з саней.

– Тут, Парфусю, наші ненароджені діти, тут наша любов, тут усе до фантиночки наше – моє і твоє. І як то можна лишати живе і бігти на мертве?.. Випрягай коня, а я внесу соломи, натопимо в хаті.

Пішов до ожереду, ключкою висмикував киші з велетенського сірого громаддя, на якому мав Парфусю не далі, як цього літа просто неба. Саме завершив ожеред, то захотілося йому посидіти там, перепочити, подивитись на хутір із тієї високості. Попрохав Парфусю, щоб принесла йому люльку, яку мав слабкість забувати, бо звертався до неї все рідше та рідше. Згадалося зараз, як вона дралася з люлькою по драбині, очі у неї були звабно–чорні, ніби перестояна вишня–лутовка, а коли скінчилися щаблі і він подав їй руку, Парфуся стрепенулася вся, відчула, що йому не так потрібна люлька, як вона сама, сказала – не впусти, а вибравшись на самий вершок, засміялася. Хутір видався їй маленьким, іграшковим, десь далеко йшла вавилонська череда з поля, ревли неподоєні корови на самому хуторі, поснули вівці в кошарі, а вони лишалися там до пізньої ночі. Тоді ж призналася Бубелі про свої грішки з Даньком Соколюком, вона була чи не перша жінка, яка розбестила цього тоді ще благочестивого парубка, про все зізналася, бо мусила, Бубела пригрозив скинути її з ожереду, якщо вона затнеться. Бубела ненавидів Данька і досі, хоч той потрудився на совість у найважче літо, може, зберіг для нього хутір, а потім іще одна дяка за Парфусю: у всіх хуторян крали коней, а в Бубели і лошатко не пропало, бо навідником для зайшлих конокрадів був саме він, Данько. Одне що–небудь утратиш, а інше надбаєш на тому.

Все шаленіше працював ключкою, ожеред здригався, стогнав. Парфуся вже поставила коня, занесла свої пожитки до скрині і вийшла з ряденцем по солому.

Розділ шостий

Ладналися на перший зимовий ярмарок. Заздалегідь радились, що продати, а що купити. Великої роботи не стало, то мали їхати всі троє. Звечора нав'язали мішків з пашнею, Даринка спутала кілька курочок для глинських любителів свійської птиці – вибирала найважчих, найпоказніших, а Лук'ян виманив просто–таки з неба двійко турманів.

Кожний путній парубок мусить мати потаємні гроші для власних, непідзвітних витрат. Отож спати повкладались зарання – не самі Соколюки повезуть на ярмарок свої лишки, завтра кинеться до Глинська чи не весь маєтний Вавилон. Перший санний ярмарок завше переростав у свято зими, тому ігнорують його лише бідні, яким нічого показати на тому святі, або ж ті, що від'ярмаркували по чорнотропу на останніх осінніх базарах у Козові або ж іще де–небудь – у Билилівці чи аж у Борщаївці. Що ж до Глинська, то він восени оточений таким океаном багнюки, що здолати її, та ще з вантажем, нечувано важко, може, тому ніяких великих торговищ о цій порі там не буває. А зима робить його приступнішим, тоді з'їжджається сюди на ярмарок півсвіту, тож важливо не заспати, виїхати рано–раненько, доки інші ще не встигнуть і очі продерти, щоб захопити першого покупця та й повернутися додому завидна.

Але за ніч Данько передумав їхати, дійшов своїм селянським розумом тієї незаперечної істини, що на цьому ярмарку продавати невигідно, а щоб купити гасу, солі та мила – чи варто їхати усім трьом. Запріг для Лук'яна коні, вимостив гречанкою сани–ґринджоли з важкими грушевими полозками, що чванькувато дерли жовті носи, відчинив ворота:

– Гляди там, Лук'яню, боргів не роби, нічого не бери у Лейби зайвого.

В останню мить, як коні вже гарцювали й парували на морозі ніздрями, наче прогрівали свої нутрощі, з хати вибігла Даринка, вся сяюча та замріяна, в її очах було стільки неприхованої радості, стільки сердечної подяки людям за своє щастя, що Лук'ян не витримав того погляду, одвернувся, а Данько мимоволі усміхнувся в бороду – вона, їхня Даринка, була чудова цього ранку; чудова своїми зіркатими очима, своїм пристрасним ластовиннячком на носі, всім своїм диявольським жіночим єством, котре вміє довго приховуватись од чоловіків, але ж уміє і з'являтися раптово, негадано, щоб зачарувати найгордовитіших. Даринка була в зелених шеврових чобітках, нещодавно справлених їй із люб'язної згоди обох братів, у кожушку та в хустці найтоншої роботи, тій, котру вагалася колись напинати, щоб не видатись панею.

Даринка на ходу вдягла кожушка в один рукав, уже вступила одною ногою в сани – це добре, що Данько не іде, зараз вона сяде поруч із Лук'яном на рябчаку, і полетять вони засніженим полем навстріч вітрам–вітровинням, і пригорнеться Даринка до Лук'яна та розкаже йому, як хотілося б їй жити на світі. Раніше цього не було в неї, адже скільки разів бачила вона, як заміжні виїздять до міста на свято яке чи й просто поярмаркувати, але ніколи не заздрила ні на їхні хури, ні на добрі ширококрижі коні, ні на килими коштовні зачорноморські та рябчаки вовняні, домоткані в зелені, чорні та червоні смуги, такі свіжі, наче їх виткано щойно; навіть на упряж, оцяцьковану золотом та сріблом, і на мідні дзвіночки не заздрила Даринка, а заздрила тільки на їзду багатинську та мліла від думки, що сама ніколи не звідає того щастя – їзди багатинської, скапаріє і ніколи не взує порядно свої ноги, що від холоду та роси часто слабували в неї на «писклята». А це й вона сидітиме на килимку і буде милуватись своїми хвацькими чобітками, які на возі не муситимуть стирати обцаси, слухатиме посвист вітру та грушевий спів полозків, а там, у містечку, покаже себе іншим дідичам та дідичкам пихатим, аби знали, що донька Нестора Журавки, котрий поліг у битвах за Вавилон, не наймичка і не безправна, а вольна та правомірна, в честі та в пошані, і чорного хрестика тепер недаремно носить на шиї. Вже й сіла на сани:

– Їдьмо, Лук'яне!

Але ворота загородив Данько.

– Він сам знає дорогу, – наче знехотя кинув, перехопив її за руку і стягнув із саней. – Вйо! – крикнув коням.

Мишасті розуміють його з півслова, з півруху, виносять Лук'яна з подвір'я, перше ніж той надумав вступитися за Даринку, більше того, Лук'ян мусить притримувати їх, щоб вони не підпалили зопалу свої застояні серця. Один турманок розв'язався, злетів Лук'янові на плече. Лук'ян зиркнув, усміхнувся, то була голубка, вона могла полетіти, але не могла кинути в біді свою пару, міцно трималася за плече господаря.

Вилетіли на шлях. Старі верби в інеї скидалися на бабусь, що квапляться цією дорогою на ранкові молебні. Коршак бився з вітрами. Помітивши його, голубка іще міцніше вп'ялася в плече. А кінські гриви надималися й палахкотіли, як чорні хоругви.

…Стукіт, дзенькіт, торговий гамір стоїть над Глинськом, це так незвично після тиші, й Лук'янові вчувається в тому не то якась тривога, не то розпач.

– Пане Соколюк, пане Соколюк! – то зазиває його до своєї лавки, в якій пахне цукерками і дьогтем, колишній вавилонський орендар, а нині глинський багатиня Моня Чечевичний.

Цієї осені Чечевичного обкладено величезним податком, і він тепер спродує все, аби якось сплатити той податок і живим вибратися з Глинська. На відміну від інших великих непманів, котрі, вчувши біду, відразу спродалися і повтікали до великих міст, він до останнього тримався дідівщини – парового млина, олійні та цієї лавки у Глинську, і влип у халепу; млина та олійню у нього експропріювали ще торік, а цього року обклали лавку таким податком, що коли б Моня Чечевичний продав у ній самого себе, то і тоді йому, в кращому разі, не минути виселення з Глинська. Отож беріть, пане Соколюк, що вам подобається, – стрічки, сережки, намисто для нареченої, дрібненьке червоне намисто, яким могла б прикрасити шию будь–яка красуня. Чого тільки нема в цій лавці! Ікони наймогутніших і найдобродійніших християнських богів та святителів тут завжди коштували копійки порівняно з тим, що за них правлять на ярмарку. Ікони для Моні привозять із Бердичева, найдорожча ікона – два–три карбованці, але то вже була ікона з ікон, уся в срібному ореолі, в золоченій рамі, і твар на ній із тим вічним виглядом набожності, якої досягають тільки іконописці–грішники, що своєю старанністю сподіваються заслужити відпущення гріхів од богів, підозріло схожих на господаря лавки. Святенництво іконописців та й самого Моні Чечевичного, котрий не мав ніякого морального права торгувати своїми портретами, а християнськими божками то більше, прощалось завдяки дешевизні цього вкрай необхідного товару, запаси якого були майже невичерпні. Поряд з іконами продавалося все, що може знадобитися людині: шмаровидло в діжках, залізні кінські пута, оздоблені сріблом кантарки, паски до віялок, трибки до січкарень та кіратів, одне слово, усе, що не псується, що може лежати сотні років. Стоїть посеред тієї всячини Моня Чечевичний, чухає цапину борідку, котра почала сивіти від клопоту, і дивує з того, що Лук'ян так довго не може зважитися на намисто. Моня має звичку всміхатися своїм покупцям – щиро, віддано всміхатися і благати, так благати, як оце нині він благає Лук'яна.

– Не зробіть лиха моїй лавці, маєте гроші – купіть, не маєте – в борг беріть, я повірю вам, пане Соколюк, ще ваша мати і ваші батько у мене купляли, а ваш дід завше постачався у лавці мого діда.

І то діло, зважаючи на такі давні зв'язки, Лук'ян виймає з кошика парочку турманів (голубка не зв'язана, і він тут же зв'язує її), і відбувається гендель, внаслідок якого ошелешені, пов'язані турмани в одну мить опинилися під прилавком, а найкоштовніше намисто холодочком потекло за пазуху, під сорочку, звідтіля воно не висіється, там він його буде чути. Прощаючись, Лук'ян радить Чечевичному:

– Бережіть турманів, чудова пара!

Моня посміхнувся на те. Поки мав млина, кохався в голубах, а зараз купив їх хіба що для печені. Зважаючи на непомірний податок, Чечевичний тепер любить гарно поїсти.

Гадаючи, що він уперше в житті за діда і за батьків ошукав Моню Чечевичного, Лук'ян подався на сам ярмарок – ще ж треба купити гасу, мила та солі, і купити якомога дешевше, вихитрувати копійку. І тут Лук'ян помітив те саме, що і в лавці Чечевичного: всього звезено і зведено, тисячі пов'язаних овець на санях, чорних та білих кабанів, поросят у мішечках, бодні з медом, довжелезний ряд зі збіжжям, нагнано волів, корів, кілька бугаїв з кільцями в носі, – все те немовби нікому не потрібне, всі хотять спродатись, і ніхто нічого не купує.

Максим Тесля ще з якимось невідомим у шкірянці, мабуть із губкому, ходив по тому ярмарку, прицінювався, посміхався, щось пояснював чоловікові у шкірянці. Ось вони обидва зупинилися біля бугаїв. Один бугай був Бубелин, сірий красень, Бубела грався з ним, показував, який він покірний та сумирний, уже назвав ціну за нього – сорок карбованців, просто задарма як на інші часи.

– Шкода, що нема Клима Синиці. Гарна річ для комуни, – сказав Тесля і повів свого товариша до рядів із борошном та пашнею.

Лук'ян далі не пішов за ними, не міг одірватися від Бубелиного бугая, до якого не один раз водив і свою корівку, цей обов'язок лежав на Лук'янові.

Інші вавилонські багатині збиралися з ярмарку, так і не спродавшись. Коли Лук'ян повернувся до заїзду, де поставив свої коні, то не виявив там багатьох сусідів: поїхали Павлюки, повезли додому велетенського чорного кабана, проклинав свої бодні з медом Матвій Гусак, поверталися й інші – хвостом об тин та й назад із тим. Але що за чортівня? Лук'ян не може знайти свої сани, залишилося лише місце з натрушеною гречанкою і слід полозків, що згубився серед безлічі інших одразу ж за кілька кроків.

– Гей, де мої коні? – відчайдушно закричав Лук'ян і став бігати поміж чужих саней та чужого, незнайомого люду, який теж не спродався, але й не квапився, то все люд з близьких сіл і встигне додому.

Лук'янові сказали, що прийшла якась жінка в білому розшитому кожушку і, здається, у валянках, еге ж, у валянках, усілась на сани, наче на свої власні, і поїхала геть.

Лук'ян мало не заплакав з розпачу. Знав од Данька, що конокради часто користувалися послугами жінок, і коли вже коня викрадає жінка, то вважай, що твоє діло пропаще, можеш збиратися на нову шкапину. А тут пропало все відразу – пара коней, сани, ще й упряж, та не яка–небудь, а парадна, на котру Данько ледве стягнувся. Кров ударила Лук'янові в скроні, він кинувся геть із цього капосного місця й незабаром опинився в одній із тих приярмаркових вуличок, на яких торгували забороненими товарами: винокурними апаратами, книжками з життя цариці Катерини II, Кораном, приворотним зіллям та всілякою іншою чортівнею, геть аж до миколаївських золотих п'ятірок. Це був той чорний ринок, з яким глинські власті начебто і боролись, і водночас намагалися не помічати, тут торги йшли тихі, потаємні, все з–під поли, і раптом Лук'ян зі своїм лементом:

– Жінка в білому кожушку… Коні мишасті, упряж дорога… Гей, людоньки, як же мені тепер додому?..

– Хо–хо, видно, добрий чоловік, коли в нього жінка пропала разом із кіньми! – сміялися з його лементу.

Аж тут глянув і обімлів: Мальва сидить на його санях, а коники трублять овес в опалці.

– Лук'ян? – і засміялась із своєї витівки.

Перше бажання було побити її, але хіба можна побити Мальву, та ще на людях, та ще після цього її безневинного сміху, а головне, що все зразу знайшлося: сани, коні й упряж, розцяцькована мідними оздобами. Лук'ян і сам засміявся від того ще й зараз малоймовірного щастя після такого нечуваного банкрутства. Та найбільшою несподіванкою для нього була сама Мальва.

– Як ти тут опинилася?

– Шукаю, з ким би дістатися до Вавилона, аж бачу – ваші коні. Стою, чекаю, хазяїна нема, та дай, думаю, пожартую.

– Мало не збожеволів – повертати мені до Вавилона без коней! Та це смерть! Зразу до Фабіяна – і замовляй труну без усяких. А ти ж звідки?

– З вузькоколійки – хай їй грець! Вагончики холодні, дорогу завіяло, поїздок усю ніч простояв у полі. Їхала собі тисячу кілометрів паном діло, аж тут мало не одубіла.

Глянув на неї пильно крізь окуляри:

– Змінилася ти, Мальво, і не впізнати.

– То не від того, Лук'яне. Не від холоду…

– А від чого?.. А так, так. Чув, знаю…

– А Глинськ якийсь сумний–сумний сьогодні. Чи то мені так видається після великих міст. Я ж у Москві зупинялась. І в Києві побула день. Лавру бачила, все бачила… Станції забиті, люди снують, кудись їдуть, спішать, рвуться кудись. А я все думаю про наш Вавилон. Як він там?

– Стоїть… Порожньо без тебе… Ні тобі гойдалки, ні іще чогось…

– Пліток про Мальву Кожушну… Еге ж?

– Може, й так…

– То поїдемо, чи що?

– Зараз, Мальво. Дай дійти до пам'яті…

– Оце так переймався? – всміхнулася.

– Ну, що Соколюки без коней? Однаково, що Фабіян без цапа.

– Як він там?

– Живуть. Фабіян домовини теше, а цап никає по світу, винюхує покійничків.

– От без кого не буть Вавилону!

– Звісно, без них який Вавилон…

– А ви ж як? Так і бурлакуєте самі?

– Взяли на зиму Даринку… Все–таки поміч.

– Для Данька чи для тебе?

– Воно ж знаєш як. Данько, напевне, гадає, що для мене, а я гадаю, що для Данька. Ось намисто для неї везу, – і вийняв із пазухи червоний разок, повну пригорщу. Вкинув назад, застебнув комірець вишиваної сорочки. – Пару турманів віддав. Та яких турманів!..

Мальва зблиснула очима, провела ними по Лук'янові й без жодних заздрощів у голосі:

– Любиш?

– Так воно ж як, ти любиш, а тебе можуть і не любити… А в мене ще талану нема такого, як в інших. Щоб примусити… Я, Мальво, невдатний. Тут коні загубив, там можу загубити Даринку… Ну, добре, що це жарт. З кіньми. А коли б насправді? Пропащий я, Мальво, чоловік. Та інший таких турманів за якесь поганеньке намисто зроду б не віддав… А як ти гадаєш, варте це намисто пари турманів?

– Ти прекрасний, Лук'яню. Я твою душу знаю…

– Мати знає, що ти їдеш?

– Я написала. В комуну написала. Не хочу, щоб Вавилон читав мої листи. Як вони там?

– Мати? Брикають. Бачив оце їх. На храмі… Ну да, на храмі. Співали так гарно. Кажуть, останній храм… Ну, мишасті, з богом… Повезете Мальву Кожушну, а куди – не знаю. Куди, Мальво? В комуну чи додому?

– На піч. До мами. Душу обігріти… – засміялася Мальва.

– А Клим Іванович як?

– Приїде… А ні – не пропаду. Комуну засную у Вавилоні. Пішов би в мою комуну?

– Вйо! – погарячив коней.

– Клим Іванович буває в моїх?

– А тож як. Дрівець підкине, іще чого.

– А Тесля тут? У Глинську?

– Тож де йому іще бути, Теслі? Де райпартком, там і Тесля. Хіба в Костромі не так?

– У Костромі неспокійно. Там уже колективізація йде повним ходом. Усі партійні на селах. Банди, заворушення куркульські. Сосніна нашого тяжко поранили. Лежить у Костромі. І нас усіх розіслано по місцях. З України багато. З Ксаверівської комуни, з Ружинської. Теж жінки. В одній кімнаті жили. Одна хоробра жінка з Ружина, Марія Чемера. Комуністка. Ти ще не знаєш, Лук'яню, які бувають чудові люди. Колись поїду до неї. А то сидиш у цім Вавилоні і світа не бачиш, а світ, Лук'яню, такий, що не описати і не уявити нам. Гряде щось велике, таке, що ми ще й не знаємо, що воно…

Зривалося на віхолу. Ярмарок спорожнів. Чи то ж продав свого красеня старий Бубела, і як же тепер буде цілий Вавилон без єдиного бугая? Тюрма теж була порожня – жодного вогника не видно за ґратами.