Текст книги "Тінь сови"

Автор книги: Василь Шкляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

 
Щедрик-ведрик,
Дайте вареник,
Грудочку кашки,
Кільце ковбаски.
 

Бабуся Улита зачудовано дивиться на онука, ще наче вчора говорити не вміло, а це вже тобі щедрує, тішиться з того й тато, ворушить білими од паморозі бровами й вусами, а Степанко вже поглядає на скриню, що стоїть у кутку бабиної хати. Та стара червона скриня завжди манила до себе й відлякувала, йому ніколи не вдавалося зазирнути до неї, лиш одного разу, коли бабуся підняла віко, на нього звідти повіяло незнайомим духом, якимсь несусвітнім, такого Степанко ніде й ніколи не чув. Приказуючи щедрівку, якої недавно навчила його матуся, малий дивився на скриню, і йому уявлялося, що ось зараз підніметься віко і звідти вийде Щедрик (бо до кого ж оце він звертається – «Щедрик-ведрик…»), вийде такий маленький та добрий чоловічок з макітеркою масних пузатих вареників і з кільцем ковбаски, такої пахучої, що Степанкові вже лоскотало в носі й котилася слинка.

Бабуся гладила Степанка по голові, напихала йому в кишені горішків, цукерок, а Щедрик не з’являвся, і Степанко стояв розгублений і розчарований: навіщо ж оце він так виспівував та випрошував, якщо той не з’явився. То вже пізніше, коли розпитував у бабусі Улити про Щедрика (більше нікому не казав про нього, бо й так хлопці сміялися, що Степанкова баба – відьма), вона пояснила, що так і має бути, Щедрикові не можна показуватися людям на очі, не треба цього хотіти, бо коли хтось побачить його, тоді Щедрик помре. Він робить добро чужими руками, навертає людей на приязнь та щедрість, тому й звертаються так до нього на Різдво, а бачити його зась. Не смій цього хотіти.

І не в скрині живе він, Щедрику вільно ходити де хоче, бо народився із волі, у пралісі він народився і там найчастіше буває.

Якось Степанко ходив у ліщину по горішки, але хтось уже обібрав кущі, то мусив вертатися додому з порожнім козубцем. Лиш на землі де-не-де завалявся горішок, та й той був із дірочкою, і чимало присохлих коронок лежало в траві – таки ж добре вродили цього року, та пізно Степанко прийшов – обтрусили, обірвали, вилущили з коронок горіхи, і більш не шукай. Так то й так, Степанко ще пошукає грибів і піде додому, аж раптом побачив таке, що став як укопаний. На круглому пеньку, порослому зеленим мохом, лежала добра пригірщ ліскових горіхів – великих, чистих, дорідних. І найдужче приголомшило Степанка те, що добре ж пам’ятає, як відпочивав на цьому пеньку, коли тільки-но прийшов до горішника, сидів на ньому й нічого не бачив, ніщо ж не муляло йому, от де заковика. Нікого не було тут з людей, хто міг би покласти їх і забути, не чув нічиїх голосів, ніякого шуму, і ось тобі маєш. З неба впали? Та ж ні, це… І раптом здогад остудив його всього, знав, що Щедрик не лихий, а от злякався на смерть, боявся кроку ступити, не те щоб узяти горішки, і коли щось шурхнуло в кущі, лиш на мить туди кинув оком і відразу ж заплющився, хоч здалося, уздрів таки щось червоне чи лишень його тінь, але ні, ні! – його не можна бачити, то тільки привиділося так від страху, йому ще й не таке ввижалося, коли дуже лякався. А тоді Степанко так набрався страху, що не посмів і торкнутися тих горішків, не пам’ятає, як опинився за лісом, як біг і галуззя шмагало його по обличчю, і тільки зупинившись перед селом, відсапуючись, раптом відчув ще один страх, не такий гострий, як перший, не такий наглий, а якийсь повільний, розмірений, такий, що неквапом пробирав усе його тіло до нігтика, пронизував кожну волосинку.

Степанко раптом подумав, що це ж Щедрик для нього так старався, збирав по однесенькому горішку на обчухраній ліщині й складав на пеньок, аби Степанко не йшов додому з порожнім козубцем, бо не можна йти впорожні з їхнього щедрого пралісу; він так старався, цей Щедрик, що з обнесених кущів нарвав ще он скільки горіхів (мабуть, жоден не сховався від нього у листі), а Степанко не взяв їх і дременув світ за очі, ніби погребував. Та ж він образив Щедрика, більшої образи і бути не може, коли до тебе з добром, а ти повертаєшся спиною, кому ж це таке сподобається. Треба якось загладити цю вину, треба піти й забрати горішки.

Цей другий страх був дужчим за перший, бо Степанко таки вернувся назад. Ішов поволеньки лісом, здригався на кожен подув вітру у верховітті, на хрускіт галузки, на стукотіння дятла, кожне дерево, кущик ворушились у нього в очах, і треба було зупинитись, аби й вони зупинилися, не перебігали йому дороги. Темні присмерки ворушкими тінями коливалися між стовбурів, він знав, що, коли темніє, у лісі завжди мариться, наче хтось ходить за деревами, бо сутінки сюди запливають нерівномірно, в гущавинах вони гуснуть швидше, на галявинах повільніше, і через те так здається; Степанко це знав, однак після всього, що сталося, не міг погамувати в собі мерзенний холод, як не міг і вернутися до села.

Попереду його чекав ще один струс, до якого він зовсім не був готовий, та якби й підозрював про таке, все одно йшов би далі, бо мусив те побачити на власні очі, аби якось збагнути його і пояснити собі. Струсонуло Степанком біля того-таки пенька, до якого він дійшов ще завидна, дійшов і знову приріс до землі ні живий ні мертвий. Горіхів на пеньку не було. Від них не лишилося й сліду, хоча, без сумніву, це був той самий пеньок, гладенький прикорінь товстого дуба, якого зрізали давно, вже й мохом зеленим поріс; Степанко не міг помилитися, он же поруч той розлогий ліщиновий кущ, у якому, здалося, він угледів червону тінь, злякався й заплющив очі, переконуючи себе, що нічого не бачив.

«Бачив? Не бачив?» – ця сліпа думка весь час щеміла йому в грудях, та він сахався її, проганяв з усіх сил, бо не можна було й припустити такого, що він бачив Щедрика, адже тоді той помер би.

«Ні! Ні!» – казав собі Степанко і тепер, стоячи біля спорожнілого пенька, зненацька відчув, як щось обпекло йому серце, мабуть, то була блискавка, яка, обпікаючи, водночас осяяла його зсередини, випалила там сумніви й освітила єдину думку. Ні, не бачив Степанко Щедрика, це точно, тому що Щедрик живий, ось же він забрав із пенька горішки, побачив, що Степанко не взяв їх, і визбирав, ніхто, крім нього, не міг це зробити. То не біда, що він образився, Щедрик добрий і все зрозуміє, він же бачить, що Степанко вернувся по горішки, спершу злякався, з ким не буває, а тепер от знову прийшов, Щедрик же бачить. Це все пусте, перебудеться, головне, що він живий, Степанко таки не побачив його, то Щедрик тільки подав йому знак, що він є на світі. І це не від страху заходиться серце, Степанко страх поборов ще тоді, як вернувся до лісу, це від радості серцю стало тісно у грудях.

Щедрик жив! Він ще не раз давав знати про себе, і найчастіше тоді, коли Степанкові було непереливки.

Тут мушу взяти слово я, Щедрик, щоб пролити світло на деякі події, до яких мав певне відношення, власне, й не я, а Степан, але через мене. Може, я й не гідний того, щоб мене вислухали, примарний чоловічок без плоті, не всяк із людей захоче такого слухати, та все-таки жадаю дещо прояснити, а то вже справа кожного зокрема – вірити мені чи ні. Мушу сказати це слово передовсім заради Степана, бо в декого може скластися про нього непевне враження як про чоловіка забобонного або, що гірше, людину з хворобливою уявою, здатну до перебільшень.

Єдине, що перебільшує Степан, – це мою всемогутність, та ще помиляється в тому, що я народився у пралісі. Насправді ж я народився в його уяві і можу жити доти, поки живе Степан, не стане його – не буде й мене, Щедрика, хіба, може, хтось іще повірить у мене і тоді житиму далі. Отже, я є дитиною Степанової душі і спроможний тільки на те, на що вистачає його власної волі, сили і духу, хоча здогадуюся, що Степанова віра в мене зміцнює ту його волю, силу і дух. Оце й уся моя могуть.

Щодо тих незбагненних і загадкових подій, які відбулися зі Степаном у пралісі й відбуватимуться ще не раз у його житті, то в них не було ані крихти чогось незвичайного, надприродного, пояснюються вони дуже просто, хоч люди й не люблять простеньких тлумачень, за якими часто приходить пісне розчарування. Хіба не розчарувався б Степанко, якби, наприклад, якийсь дорослий мудрець розсудливо, за всіма законами логіки пояснив йому, що немає й не може бути ніякого Щедрика, то білка збирала горіхи на пеньок, щоб потім перенести їх у дупло про зиму. То вона шелеснула у ліщині, Степанко глянув туди і встиг, мабуть, угледіти її червонястого хвостика й заплющив очі, злякавшись, що то майнув мій капелюшок. А до того часу, коли Степанко, пересиливши страх, повернувся до пенька, білка вже встигла перенести горіхи в дупло, так що дива тут ніякого; проте чи принесла б втіху малому така правда?

Або якби дізнався він, що з хати Пилипа Затірки сніпки позривав не я, а вітер, чи мав би радість від такої випадковості? Адже в тому й сіль уся, що зло неодмінно має бути покараним і покараним не через якийсь там збіг обставин, ні, воно зазнає кари по справедливості, негайно, і саме в діях моїх і бачив малий десницю справедливості.

Так було і з Пилипом Затіркою. Степанко любив бігати з хлопцями на колгоспне дворище і найдужче – до кузні, де все так цікаво: сліпучий жар у горні, величезний міх, який хукає на вогонь, дядько Свирид таке виробляє молотком, що розпечене залізо вигинається, наче віск, пирскаючи на всі боки червоними іскрами – не підходь. Вони й не підходили близько, товпилися біля широких, як брама, дверей кузні, зачаровано стежили за дійством дядька Свирида, який незлостиво покрикував на них, щоб не застували світла; трохи розступалися і знову сходилися докупи, наслухаючи веселе дзінь-дзень, вдихаючи крутий дух, який стояв тільки в кузні, а більше ніде. Дядько Свирид покрикував на них, однак ніколи б не зробив такого, як Пилип Затірка, хоч би як йому докучали. А той нудився якось у кузні, поки Свирид зробить йому щось нагальне до воза, нудився і з дурного ума придумав таке, що бодай рука йому всохла. Розпік у горні маленьку шайбочку до білого і нишком підкинув її туди, де тупцяли босоногі хлопчаки, щоб котрийсь наступив та посмішив Затірку. Вони ж і не туди, роти пороззявляли й дивляться на старання дядька Свирида, і тут на всю кузню верескнув Степанко. Кричить не своїм голосом, стрибає на одній нозі, й ніхто нічого не розбере, що це причинилось хлопцеві. Свирид спершу подумав, що іскра далеко відлетіла й Степанко наступив, але бачить – ні, іскра впекла б, і все, а тут якась більша біда. І тільки тоді, як Степанко покотився по долівці, дриґаючи ногою, Свирид підбіг до нього і все зрозумів. Хлопець наступив п’ятою на розпечену шайбу і спершу не почув болю, бо п’ята зашкарубла, як підошва, потім залізо, пропікши товсту затверділу шкіру, в’їлося в тіло і пекло чимдалі дужче. Свирид притримав Степанка за ногу, насилу сколупнув твердим нігтем шайбу, потім узяв на поличці якусь білу мазь і приклав її до глибоко випеченої рани. Мазь не могла так швидко подіяти, але вона приємно холодила опік, Степанко перестав кричати, тільки ламкий стогін повз йому із грудей. Очі заслала каламуть, проте не виступило ні сльозини, такий біль пронизав Степанка, що не зміг і заплакати, аби його притлумити.

 – Молодець, синку, терпи, – сказав дядько Свирид. – Як же це ти, бідненький, так необачно…

 – Терпи, отаманом будеш, – встромив і своє Пилип Затірка. – На хронті ще не таке буває, – зовсім дурне ляпнув Пилип і пришелепкувато одвісив важку щелепу.

Свирид звів на нього очі, дивився, дивився й аж тепер усе зрозумів.

 – Ах ти гад, – тихо і страшно сказав Свирид. – Ти що ж оце робиш, га? Ти що оце витворяєш, гад повзучий? Та ти хоч був на тому хронті? Та я тобі зараз в’язи скручу.

 – Я не хотів, я не нарошне, я ж не знав, – швидко забелькотів Пилип і поточився до дверей, бо Свирид уже зводився на рівні, його широкі груди важко здувалися од гніву.

 – Брешеш, паскудо, це ти нарошне! – сказав Свирид таким голосом, що Пилип зрозумів: зараз точно скрутить в’язи й оком не кліпне.

Пилип, розпихаючи дітлашню, дременув у двері, скочив на свою підводу і так оперезав віжками коней, що ті відразу пішли в галоп.

 – Нічого, – сказав Свирид. – Бог його покарає.

Але Степанко звернувся до мене.

«Щедрику, покарай Пилипа Затірку, – подумки промовляв малий уночі, коли не міг заснути через біль у нозі. – Знайди йому кару, яку сам хочеш, але не лишай цього так, провчи його», – просив мене Степанко, прислухаючись до виття вітру, що зірвався вночі й гудів у комин, наче дув у велику дуду.

Часом Степанкові здавалося, що то я, Щедрик, подаю йому свій голос у комин, адже я, маленький жвавий бешкетун, залюбки можу вилізти на дах і бігати по ньому, мов кішка, і ще спритніше за кішку, можу навіть залізти в комин, не замазавши в сажу свої червоні шароварчики й брилика, і звідти подати голос Степанкові; от тільки явитись на очі не можу, бо вмру, а обізватися можу, чого ж.

Отож Степанко уявляв мене на даху і коли наступного дня почув, що в Пилипа Затірки щось позривало сніпки з хати, геть тобі розшило один бік покрівлі наче рукою, то відразу здогадався, хто те зробив. Люди балакали всяке, ох, чого тільки не понапридумують ці люди, щоб розпалити цікавість, перешіптувались навіть, що то стара Улита, Степанкова баба, наслала чорта на Пилипову хату, щоб помститися за онука. Улиту-знахарку дехто вважав відьмою, її боялися, проте й шанували, бо вміла стара і недугу вигнати з чоловіка, і зубний біль заговорити, і переляк із дитини викачати, і, либонь, багато ще чого вміла такого, про що ніхто й не здогадувався, хоч би й так, як от з цією Пилиповою хатою. Ідуть люди вранці по своїх роботах, дивляться – горище в Затірки чорніє, і сніпки валяються по дворі. А це що за напасть?

 – Ой, кумо, чи не Улита наслала йому таке?

 – Та Бог з вами, що ви таке кажете?

 – Чули ж, мо’, що учворив Пилип хлопцеві?

 – Та чула ж, бодай йому руки покорчило. Вчора мій прибіг увечері, розказує.

 – Ото хай знає, так йому й треба, пришелепкові. Це, їй-бо, Улита таке поробила.

 – Таж вітер був уночі страшенний, хіба не чули? Ото він і позривав сніпки, покрутив на віхті.

 – А вітром хто крутить, хіба не чорт? Мовчіть, кумо, я знаю, що кажу.

 – Таке видумаєте.

 – Ще мій тато покійний розказував, як Дементій Маколиз украв був на Улитиному подвір’ї якусь невірненьку дощечку, то ходив із тою дощечкою цілу ніч кругом хати й не міг із рук випустити та з подвір’я вибратись.

 – Чула і я щось таке, але люди всяке видумають.

 – Не кажіть і не говоріть мені, кумо! Того, чого немає на світі, не видумаєш, бо відки ж візьмеш у голову те, чого немає. Щось воно та є. Дементій потім сам признався, що ходив кругом хати, аж поки Улита не вийшла.

 – Та й що вона йому?

 – А що, подивилася та й питає любенько: «Чого це ти, Дементію, крутишся тут, як на налигачі?» А він: «Ой, відпустіть мене, бо я сам не свій, не знаю, що це мені пороблено». – «А чуже братимеш?» – питає Улита й посміхається, але не до Дементія, а так, десь убік, ніби до когось іншого. «Не братиму, – каже Дементій, – скільки житиму, і десятому заказуватиму, щоб не брав». – «Ну, дивись мені», – Улита на те, потім щось пошептала, пошептала, і спала мана з чоловіка, пішов додому й не оглянувся.

 – Може, п’яний був?

 – Та де, й краплі в роті не мав, то чорти ним крутили, Улита знається з ними.

 – Я чула, що вона всяке може, але щоб таке…

 – А чого ж, скажіть мені, кумо, ні в кого оце хату не розшило, а тіки в Пилипа? Он скільки старіших хат є, а стоять і нічого.

 – Це в Семена мого зуби були заболіли, так заболіли, що не стуляв очей і на стіни дерся. Тоді не втерпів, пішов до Улити, робіть, каже, що хочте, а рятуйте, бо світ не милий. І що ви думаєте? Взяла вона ножа, відкривай рота, каже. Відкрив Семен рота, приклала вона ножа до ясен, – іди, каже, більше не болітимуть. І після того, вірите, як рукою зняло.

 – Вірю, чого ж би не вірила, як вона ще й не таке вміє. Он якогось літа град сипонув був такий, як квасоля, був би все побив на городах і скрізь, а Улита винесла надвір рогача й коцюбу, поклала навхрест, і він перестав.

 – Ну, то могло так прийтися, що саме тоді й мав перестати, як вона з коцюбою та рогачем вийшла, а те, що в Семена зуби не болять ось уже скіки год, то це точно. Не має мороки з зубами.

 – Прийшлося, кажете. А те, що у Ворощуків корова здохла після того, як Ворощук Улиті город одміряв, – теж прийшлося? Не кажіть, бо не хочу й слухати.

 – Щось воно є. Краще обминати її хату десятою дорогою.

 – Десятою не десятою, а живи по правді, то й буде добре. Улита ще нікому зла не зробила й на ніготь задурно. Воно тре’ було, спитати б оце, тому Пилипові таке вкоїти з дитиною?

 – Я йому не сніпки позривала б, а очі видряпала, якби оце з моїм так зробив.

 – Отож і я так кажу.

Всяке люди говорили-балакали про бабу Улиту, всяке гадали про ту притичину із Пилиповою хатою, а Степанко був певен, що те вчинив я, Щедрик, помстився за нього вітряної ночі, щоб менше було підозр. Він знав, що його бабусю називають відьмою, але ніколи її не боявся, бабуся Улита нікому не бажала лиха, навпаки, вона зичила всім добра, лікувала людей од хвороб, од пристріту, берегла од всіляких напастей. Степанкові теж колись була помогла, це як він ще зовсім маленьким перелякався грому і став заїкатися, зробився таким полохливим, що тіні своєї боявся. Не міг зрозуміти, чого воно так, що він іде й тінь за ним суне, наче підстерігає його. І тоді бабуся Улита викачала з нього переляк: посадила собі на коліна, качала яєчком по голові, приказуючи:

 
Іди, ляче, на болота,
Іди, враже, на очерета.
Тут тобі не ходити,
Білих кісток не ломити.
Іди собі в нетрі глухії.
Тікай собі в хащі густії,
А в тих нетрях, ляче, сконай,
Нашої дитини не чіпай.
 

Мов заворожений, вслухався Степанко в бабусині слова і все бачив: великий ляк чорною тінню виходить із нього, слухняно йде собі через поля й ліси десь далеко-далеко, у темні нетрі, і там провалюється в болоті, а Степанкові стає легко і світло, нічого тепер йому не страшно. Вигнала бабуся Улита з нього переляк, сконав він у болоті глибокому й більше ніколи не вернеться.

Ось яка була в нього бабуся! Може, і їй допомагає Щедрик? – думав Степанко. Смішні люди, вони, щоб виправдати своє нерозуміння, щоб пояснити те, чого не візьмуть у тямки, вигадують якогось чорта, якусь потвору з рогами й свинячим рильцем і не можуть здогадатися, що є такий собі милий чоловічок Щедрик, котрий могутніший за всіх їхніх дідьків. А бабуся Улита знає про нього, через те така мудра.

Втім, тут уже Степанко помилявся.

Я жив лише в його уяві. Я, Щедрик, як уже казав, був дитиною його душі. Якщо людська душа вічна, якщо їй справді судилося царство небесне, тоді, можливо, і я вічний. Але це не так. На жаль, це не так.

2

– От і добре, давно б отак, – говорила, наче сама до себе, Катерина, лаштуючись у дорогу. – Поїдемо. Поможе чи не поможе, а гірше, як є, не буде, Стьопо, ніхто там тебе не вкусить. Він сам просив, аби ти приїхав.

Степан знову сидів на ліжку й дивився у вікно, крізь яке і досі долинали голоси дітей, однак їх він не бачив. У хаті вже горіло світло, через те шибки взялися глянцевою пітьмою і відбивали кімнату та все, що робилося в ній; Степан бачив свою згорблену постать на ліжку й навіть помітив, як на шиї, вище правого плеча, важко скидається роздута вена. Йому й дихати було важко. До горла підкочувався сухий кашель, стримував його, скільки міг, та коли вже заходжувався бухикати, то надовго.

– Відкашляйся, Стьопо, легше буде, – сказала Катерина.

Бігала по хаті, щось шукала, складала в сумку, гримала дверцятами шафи, шухлядами, і все так швидко у неї виходило, що Степан і не зогледівся, як біля порога виросла гора торбів. Одна сумка, друга, клумак яблук, кошовка яєць, горіхи…

– Ти що, зимувати там зібралася? – трохи роздратовано спитав Степан.

– Чого це зимувати?

– А напакувалася, наче в голодні краї їдеш.

– Це ж я не нам, Стьопо. На гостинець узяла. Не прийдеш до людини з порожніми руками. Там такого не купиш, а в нас же цього добра, слава Богу, є.

– Хіба мені шкода? Я до того, що хто ж його оце допре скіки. Руки в тебе дві. А я… сама знаєш.

– Ой, аби тіки й того. Що там його нести? В поїзд укинув, а там таксі довезе під самісінькі двері.

– Двері, – гмикнув Степан. – Ще не знаємо, де він живе, а ти – «двері». Будеш возитися з клунками по всьому Києві. А тоді ще й назад вернешся з ними. Зарубали б курку чи дві, а там уже бачили б.

– Зарубаємо ще й курку, хай тато прийде, бо я боюся. А ти за мене не переживай, те поставлю, те піднесу, та й так буде. Я ще гайну в погріб, мішечок картоплі нагорну.

«Ти за мене не переживай, Степаночку, – казала вже сама до себе Катерина, спускаючись по драбині до погреба. – Ти слухався, коли я тебе просила? Не піднімай, не тягни, не впирайся, покинь, просила-вмовляла тебе, Степаночку, а ти не хотів і слухати, днював і ночував на тому тракторі та комбайні, ще й удома встигав усе, а мені не давав за холодну воду братися. Тепер мовчи, Степаночку, тепер я тебе на руках занесла б до того Києва, аби це помогло, тепер я в нитку б витяглася, серце б тобі своє віддала, аби можна, Степаночку. Бо винна, винна перед тобою».

Розгортала бараболю, вибирала де більша, і так само перебирала в пам’яті дні, літа, яких уже не переінакшиш, не переживеш заново, хіба що ось так, у думках. Якби можна було щось викреслювати у прожитому, Катерина найперше викинула б оті бездумні слова, які сказала Степанові, коли ще й не збиралася заміж за нього, сказала й відразу ж забула, та потім вони вернулися до Катерини й обізвалися болем.

Восени Степан мав іти в армію. До того вони вже зустрічалися частіше, але щоб якусь там надію подавала йому, то ні, не було й мови, не обіцяла Катерина ждати його зі служби, а листа написати можна, чого ж. Їй просто цікаво було з ним розмовляти, Катерині подобалися його розповіді, у яких жило те, з чим так поспішають усі попрощатися, як поспішають розлучитися зі своїм дитинством. Дівчата в гуртожитку вдавали із себе дорослих на всю губу, і навіть їхні дитячі ляльки, здавалося, мали дорослі обличчя – пісні й розчаровані. Коли заходив до їхньої кімнати Степан, ляльки оживали, всміхалися і змовницьки йому підморгували, ніби лиш він і вони знали щось таке, про що ніхто й не здогадувався.

Іди, іди з ним, не соромся, підказували ляльки Катерині, не дивися, що дівчата дивуються вашим зустрічам, не слухай Люську Офіцершу, дуже вже розумна вона, та Люська, через те й у дівках засиділась, тепер од заздрощів чого хоч нарає, не слухай її. Люська тепер побігла б і за Петром Мисочкою, дарма що Петро не висихає, бігла б – аж пальці збивала, та він не кличе її.

Катерина збиралась і йшла із Степаном у кіно чи так десь поблукати, найчастіше до Тікича, де ніхто їм не заважав, де думкам було тихо і трохи тривожно, текли вони, мов лагідна течія річки, не знаючи, що там попереду. Ось тут їй, течії, ще так спокійно, рідне русло тримає у своєму лоні, й не відає вона, що попереду прірва, з якої доведеться летіти сторчма на каміння, розбиваючись у піну. Потім із білого шумовиння під водоспадом вона знову відродиться й потече далі, знову відчує в собі гладенькі тіла риб і зрадіє, бо найдужче потерпала, розбиваючись об каміння, за них, адже без риб річка мертвіє.

Одного разу Степан прийшов сам не свій, Катерина відразу побачила, що з ним щось не те. Цілий вечір ходив як у воду опущений, мовчав, потім видихнув скрушно:

– Ти мені не писатимеш, Катю.

– Звідки ти взяв?

– Така планида у мене.

– Не вигадуй, мені те краще знати.

– Ні, Катю, ти ще нічого не знаєш.

– Оце щось узяв собі в голову й нудишся цілий вечір? – засміялась Катерина. – Я думала, справді якась біда. Якщо тільки це, то викинь собі з думок.

Від її сміху він ще дужче знітився.

– Не це, Катю, – сумно дивився собі під ноги.

– А що?

– Не беруть мене в армію.

– Як це – не беруть?

– Так. Не пройшов медкомісію. Кажуть, серце.

Катерина ще не витрусила з себе сміху, ще хотіла розвеселити Степана і тут, не замислюючись над його словами, згарячу бовкнула:

– Оце то так! Хворий, а женитись зібрався.

Степан зіщулився, наче дістав ляпаса.

– Нічого я не зібрався. Сам не знав.

– І що вони кажуть? – притихла Катерина.

– Яке це має значення?

– А може, ти вилікуєшся.

– Може. Та й помилитись могли. Буде ще одна медкомісія. Тоді вже знатиму, – сказав Степан, але сказав таким голосом, що мало в те вірилося.

Після того він став обминати Катерину. Не з’являвся в гуртожитку, не стрічався на вулиці, ніде, і їй вже кортіло його побачити, хоч сама собі в тому не зізнавалася. Гонор не дозволяв розпитати про нього у хлопців, не те що сходити самій – ось же близенько, через дорогу, – і єдине, що могла Катерина – це просиджувати всі вечори удома. А раптом він зайде, а раптом хтось із хлопців обмовиться про Степана і причина його щезнення виявиться зовсім простенькою, не тою, що думала Катерина, гризучи себе за легковажність.

Дівчата вже дивувалися, що вона стала такою домосідкою, з кімнати ні ногою, проте й у кімнаті ніби її немає, сидить собі нишком, як миша під віником. Тиха, тиха, а от зробила ж таке, що хто б і подумав.

Зайшов до них Петро Мисочка з хлопцями, як завжди, був під мухою, таке теревенив, що навіть Люська Офіцерша не витримала:

– Ти, Петре, хоч би раз нормальним прийшов, – сказала ображено.

– Як це – нормальним? – витріщився Мисочка спершу на неї, потім на хлопців, запрошуючи їх у свідки, що в нього все нормально: одна голова, руки, ноги.

– Сліпи б не заливав.

– Я?

– Ти, ти, – знов ображено сказала Люська, наче якби Мисочка не заливав сліпи, то відразу побачив би, яка вона гарна.

– Маю здоров’я! – чогось розсердився Мисочка.

– Совісті ніякої, – сказала Люська.

– А тобі яке діло? Не до тебе прийшов, – вдарив Мисочка по живому і втупився в Катерину. – Може, я он її хотів бачити. Хоч подивитися є на що.

– На себе подивися, – сказала Катерина.

– Що – не подобаюсь? То ви тіки на словах такі всі розумні, а помани вас пальцем, то іншої співаєте. Знаю!

– Петре, ходімо, – смикали його хлопці. – Щось ти зовсім уже…

– Ша! Дайте сказати, – нанизував Катерину на зіщулене око. – Степан твій цяця, а що з того? Вибракували його на комісії! Ми разом ходили, ги-ги, ходили там у чому мати народила, ги-ги, і вони, значить, вибракували Степана, ги-ги. Мене поздоровили, у морфлот забирають, а Стьопка твій з ґанджем, виходить…

Ніхто не зогледівся, як відляск обірвав Мисоччині слова. Катерина вдарила його по щоці, різко, з усіх сил, і заціпеніла перед Мисочкою, ніби чекала кари, їй навіть хотілося, щоб він ударив її, адже вона теж завинила, завинила вже тим, що почула від нього цю бридоту. Долоня зробилася липкою від його масної щоки, і все тіло здавалося липким, ніби її облили брудом.

Не бачила, чи Мисочка сам вийшов з кімнати, чи його вивели, опам’яталася, коли перед очима нікого не було, порожнеча, кругом порожнеча, лише ляльки дивляться на неї порожніми очима, і Катерина впала на ліжко й заридала.

Днів через кілька побачила Степана на вулиці, він її теж помітив оддалеки і весело помахав рукою, ніби вони умовилися про цю зустріч. Катерина силоміць уповільнювала крок, а хтось як підштовхував її в спину.

– Пройшов! – раденько сказав Степан.

– Що?

– Медкомісію пройшов.

– То вони таки помилилися? – В її голосі радості не було, навіть сумно зробилося Катерині, що це ж він піде в армію і вони два роки не бачитимуться чи, може, й не побачаться більше ніколи.

– Прийдеш мене проводжати?

– Прийду.

– Знаєш… Коли ти вийдеш заміж, то не пиши мені про це. Просто пришли порожній конверт, добре?

– Чого це?

– Не годиться заміжній жінці писати комусь листи. Я відкрию порожній конверт і все зрозумію.

– Добре, – сказала Катерина, – я так і зроблю. А хіба ти не можеш попросити свого Щедрика, щоб я не виходила заміж?

– Я не хочу тебе приневолювати. Не знаю, чи будеш зі мною щаслива. А Щедрик робить тільки добро.

Оскільки мене знову згадали, то дозволю собі вставити ще словечко, не тому, що так кортить устромити свого носа («Коня кують, а жаба й собі ногу підставляє»), а через те, що це знаю тільки я, Щедрик. Цього Степан не казав і не скаже нікому, він навіть собі не зізнавався, що йому вдалося перехитрити комісію. Власне, не всю медичну комісію, а молодесеньку лікарку, яка тимчасово заступала непохитного, як скеля, терапевта, котрий виніс Степанові суворий діагноз. Молодесенька лікарка дуже вже ретельно і делікатно обстукувала Степана тоненькими пальчиками, так делікатно, що дужче, мабуть, прислухалася до самої себе, до своїх мізинчиків, аніж до Степана. Надто їй, видно, хотілося приховати свою недосвідченість, тому так старалася. Однак, прослуховуючи Степанове серце, вловила-таки підозрілий шум і довго тулила до його грудей прохолодну печатку то вище, то нижче. Степан сміявся, пересмикувався, жартував, казав, що йому лоскітно від тих доторків, насправді ж заважав їй слухати. І все-таки вона запитала:

 – Серце вас не турбує?

 – Ні, – сказав Степан. – Ніколи.

 – Гм, є підозра на стеноз.

 – А що це?

 – Наслідок бактеріального ендокардиту.

 – Зрозуміло, – сказав Степан. – Такого в мене ніколи не було.

 – Міг бути стафілокок, – говорила, як у книжку дивилася. – Ангіною не хворіли?

 – Ні.

 – Боткіна була?

 – Це що?

 – Жовтуха.

 – Ні. Я ніколи нічим не слабнув, – сказав Степан. – І в лікарні ніколи не був. Віспу прищеплювали, але то в школі.

– Віспу прищеплювали? – перелякалася лікарка.

– Ну ось, вище ліктя, бачте кружальце?

– Бачу, то й що?

– У нас кажуть віспа, слід такий від щеплення, як од віспи.

 – А-а, – засміялася лікарка. – І що, ніколи не мали простуди?

 – Ні, я морж, – збрехав, не кліпнувши, Степан. – У крижаній воді купаюся, навіть не знаю, що таке нежить.

У крижаній воді він купався – то таки правда, але тільки один раз і не з власної волі. Пробивав якось лунки на річці у пралісі, вставляв туди очеретяні снопики, щоб риба не задихалася, і провалився. Ухнув під ним молодий, ще не зміцнілий лід, аж луна покотилася пралісом, і Степан опинився у темній крижаній холоднечі, що обхопила його, жадібно висмоктуючи з тіла тепло, била під коліна, щоб він не встояв на дні, якого все-таки торкнувся ногами (провалився, на щастя, не з головою). Ламаючи перед собою кригу, до крові роздираючи руки, Степан дістався берега і здивувався, що йти так само важко, як і в річці. Вода набралася в чоботи, натяглося нею пальто, вся одежина – до рук і ніг наче гирі хто прив’язав. Поки добіг додому, все на ньому взялося козубом, змерзлося так, що не міг роздягнутися.

Уночі він горів у гарячці, може, був би і згорів, якби не баба Улита, не її натирання та відвари – шептання тут уже не допомогло б, і я не допоміг би, хоч і марився Степанові, а він думав, що все це наяву, насправді, й просив: «Тікай, Щедрику, тікай, сховайся, не можна тебе бачити».