Текст книги "Тінь сови"

Автор книги: Василь Шкляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

5

Вони всі троє влетіли до хати, розпашілі від біганини, аж чуби парували, а в порозі якось ураз принишкли, урвалися їхні гарячі голоси; навіть найменший Юрась відчув, що тут не до пустощів, і сполохано поглядав то на бабу, яка тулила кінчики хустки до очей, то на тата, котрий усміхався до Юрася зовсім невесело.

Степанові здавалося, що дитячі голоси лишилися там, надворі, вони ще й досі перекочуються за вікном луною, а діти без них, голосів, тулилися біля дверей розгублені й осиротілі.

Іванко – найстарший, цієї осені пішов до п’ятого класу, – зібравши на переніссі глибоку татову складочку, дивився поважно, по-дорослому і притримував за плече Юрася, наче боявся, що той знову кинеться бешкетувати. Однак Юрась стояв тихо, тільки шморгав маленьким пташиним носиком, що майже губився серед налитих щік, таких кругленьких, наче малий набрав повен рот води (до двох років не визнавав нічого, крім маминої циці).

У сумному подиві звела біляві бровенята Настуня – середульша, вона вдалася і в батька, і в матір, мала сірі, з прозеленню очі, біле – питльоване – личко, але вдачею більше скидалася на хлопчиська – мабуть, тому, що повсякчас гралася з братами. Від тих хлопчачих забавок у неї зостався і знак на лобі – підкидала вгору уламок скла, дивилася, як виблискує на сонці, поки він засліпив Настуню, кинувши в очі «зайчика», і цюкнув по лобі. І зараз Степан затримав погляд на тому шрамику, аж стислося серце, так йому захотілося пригорнути Настуню, але він спитав майже суворо:

– Уроки повчили?

Спитав, і самому стало недобре, що не знайшов для них ласкавого слова, обізвався лиш так, аби не мовчати.

Іванко кивнув за себе і за Настуню, а Юрась, якому до школи було ще далеко, ображено шморгнув носом і сказав:

– А баба плаче.

– Ні, синку, баба не плаче.

– А чого в неї сльози?

– Тато з мамою до Києва їдуть, – сказав дід Іван. – Через те баба й плаче. А ти хіба не скучатимеш?

– Я хочу з ними.

– Ти ще маленький.

– Ми скоро приїдемо, – сказав Степан. – Що тобі привезти із Києва?

– Нічого, – відповів малий так серйозно, що Степанові стало лячно.

– Як це – нічого?

– Не їдь, – глянув Юрась вимогливо, аж притихли всі.

– Ох-ох-хох, – не витримав Іван Побережний і дрібно закліпав підсліпуватими очима. – Біда, біда…

– Дивіться мені, щоб слухалися бабу й діда, – знов не те сказав їм Степан і додав винувато: – Вони поки що в нас поживуть.

– Не буду слухатись, – затявся Юрась.

– А можна, я братиму твої вудки? – спитав Іванко.

– Чого ж не можна. Ти вже великий.

– Ох, біда, біда…

– Тату, – дорікнув Степан.

– Мовчу, мовчу, – батько затулився долонею, крутнув головою. – Тут і слів уже немає, сама біда.

– Ви ще гірше за матір. Куди це годиться? Ніколи не думав, що ви такі тонкосльозі.

– Бо я таким ніколи й не був, сину. Побачив би ти мене отам… під Яссами. І хотів заплакати, а сліз катма. Тепер постарів, видно. Й очі слабі. Так що вибачай, сину. Мені б оце замість тебе, а воно, бач, не по правді. Ясси пережив, старий уже, а дужчий за тебе. Біда, біда. Що тут іще казати. – Іван Побережний притих, сам собі кивав головою.

– А де ж це ваша мати? – спохопилася Ганна і примружилась на дітей, що так і стояли коло порога, наче чужі колядники.

– Пішла до баби Січавички, – сказала Настуня.

– Я так і знала, – злостиво зраділа Ганна. – Порадницю знайшла. Їй тре’ ота Січавичка, аби хто спитав? Ми тут усі зібралися, а вона повіялась.

– Чи вам, мамо, не однаково? – глянув спідлоба Степан.

– Мені однаково. А їй би мало бути не однаково. Не до походеньок зараз. Походюча Парася.

– Вона, мабуть, пішла до Тетяни Грицючки, щоб та підмінила її на роботі, поки ми в Київ та з Києва.

– То це всенький вечір тре’ сидіти в Грицючки, кхм-кхм, – захмикала в ніс Ганна.

– Чого ж усенький? Он торби зібрала, не спізнимось.

– Нє, в Січавички вона, похатниця. Наставить вуха та й слухає, а Січавичці воно як маслом по грудях. Хлібом її не годуй, а дай язиком поплескати, бо в неї той язик вертлявий, як телячий хвіст у Петрівку.

– Ну, годі тобі, – розсердився старий Побережний. – У тебе він теж без кісток. Чи про те зараз мова, що ти причепилася до Січавички?

– На чорта мені твоя Січавичка здалася! Я за Катерину питаю, кхм-кхм. Я тобі цоб, а ти мені цабе.

Насправді ж Ганна таки недолюблювала бабу Січавичку, і найбільше за те, що до неї горнулася Катерина. Таке, як ревнощі зачіпали Ганну за живе, а ще дужче свербіло, що це ж, либонь, Катерина виносить сміття з хати і не без того, щоб поскаржитись Січавичці: свекруха сяка-така, а вона цяця.

Все воно було ніби й так, якщо глянути з Ганниного боку, але трохи й інакше: Катерина жаліла бабу Марію, чи, як її називали в селі, Січавичку, та й сама нерідко відводила з нею душу.

Чому Січавичка? Бо прилипло це слівце до бабиного Маріїного язика, не могла обійтися без нього в жодній балачці. Весь вік проробила на колгоспному току, із зерном мала діло, то це, приміром, як хотіла когось похвалити за добру вдачу, казала: «Вона така хороша, як січавичка. Я на току горох підгортала, то він, знаєте, колючий, муляє у коліна, а січавичка ні, січавичка м’якенька, на ній цілий день можна простояти навколішки».

А що баба Марія прихвалювала все на світі, то й не сходило їй з язика те слово. Навіть про невістку свою, яку бачила раз на віку (син її давно завербувався десь аж на Урал, і баба Марія жила самотиною), казала: «Невісточка в мене, як січавичка. Три дні побула, а й у хаті прибрала, і їсти зварила, і город попорала». Ніхто не бачив бабиної невістки на городі, але перечити не перечили: хай буде так, якщо це радує Січавичку.

Того й не могла собі місця нагріти у хаті, що сама жила; чи дощ, чи спека – дивись, коливається селом, мов гусочка (ноги в колінах крутить, настоялась ними на мулькому та гострому), чимчикує, аби стріти когось та словом перекинутись, добридень віддати – і то на серці тепліше. Злих пліток не розносила, усе в неї любе та гарне, як січавичка.

Отак приколивалася якось і до Катерини, коли та картоплю підгортала на городі (то було її перше літо за свекрухою). Причалапала із сапкою на плечі, защебетала:

– Давай-но, дочко, я тобі підмогну троньки, бо ти, бачу, сама та сама, а воно ж удвох таки веселіше.

– Та нащо це вам, тьотю, я сама досапаю за милу душу.

– Е, мовчи, я теж колись такою гарячою була до роботи, а тоді незчулася, коли й силонька витекла. Помочі тепер з мене ніякої, але, я ж кажу, вдвох воно веселіше, є до кого обізватися – й то запомога. А ти, бачу, моторна, славна невісточка Ганні попалася, як січавичка.

– Чим же я вам, тьотю, віддячу?

– А якої ще дяки тре’? Немає, дочко, кращої дяки за слово ласкаве, – казала баба Марія, а сапка її уже бігала довкола картопляних кущів, мов заведена. Бабі й згинатись не треба було, так літа вже зігнули, що бери лишень сапку й шуруй.

– Може вам, тьотю, що пошити приспіло, кохтину там чи спідницю, то несіть мені.

– Чула я, що мадістка з тебе нівроку, але скажи мені, дочко, скіки старій бабі треба? У мене того ганчір’я півскрині, і зносу йому не видно.

Останнім часом баба Марія геть до землі присіла, ледве за поріг видибувала, то Катерина все частіше забігала до неї. Перед від’їздом до Києва теж заскочила на часину, хай баба Марія благословить у дорогу.

– То, кажеш, дочко, таки присилувала його, поїдете? – перепитувала Січавичка і схвально покивувала маленькою голівкою, мов та зозуля. Вона тулилась на самісінькому краєчку дерев’яного, ще ручної роботи ліжка й обома руками спиралася на тоненьку ліщинову паличку. Здавалося, баба висить у повітрі, така легесенька.

– Поїдемо, тьотю. Як воно буде – не знаю, а їхати треба. Куди вже далі?

– І ти спеклась коло нього. Як з хреста знята.

– За мене менш діла. Аби Степана виходити. Не знаю. Свекруха по ворожках розходилася, мене від того аж злість брала, а тепер таке, що й сама пішла б не знаю куди.

– А так, – похитувалась на паличці Січавичка. – Ніхто тим ворожкам не вірить, а як горе припре до стіни, то за все хапаєшся. Я теж он, буває, жду-жду від сина вісточки, а тоді візьму та й прикину на хліб, сіль і печину – чи хоч живий він там?

– Як це? – Катерина, звівши високо брови, подивилась на бабу з надією.

– Та тут мудрості багато не треба. Кладеш на стіл крихту хліба, пучку солі, печину – вуглину себто, потім на голку з ниткою наколюєш хліба шматочок і тримаєш цей маятник над столом. У який бік погойдується – таку й долю провіщає. Якщо на хліб і сіль – то на життя значить, а коли на печину, то віщує біду. Ще мама моя покійна отак ворожила на Митрофана, чоловіка мого, коли він на хронті був. Скіки не крутить, було, тою голкою, а вона все на печину показує. Згодом і похоронка прийшла.

– Бач, правду показувало, – Катерина пересмикнула плечима, наче від холоду.

– А правду. Я ж тоді як здуріла була. Рву на собі коси та до матері кричу: це все ворожіння ваше! Після того й чути не могла про хліб, сіль та печину. А це вже як сама постаріла, з розуму вижила, то ні-ні та й смикне щось за руку: ану ж ну, спробуй.

– То, може, ви, тьотю, й мені б… – несміло мовила Катерина і знов мерзлякувато повела плечима.

– Нє, дочко, дурне це діло. Я ж кажу, постаріла, руки трусяться, то й голка труситиметься хтозна в який бік. Не хочу брати гріха на душу. Дурне це діло – ворожіння, горе його видумало.

– Ну, то піду я, тьотю. Бо нам же на поїзд, а вже ніч надворі.

– Іди. Я молитимуся за вас.

Стара провела Катерину за поріг і, повиснувши на паличці, довго дивилася їй услід. Перехрестившись, зайшла до хати й застигла, не знаючи, до чого прикласти руки. Постояла, постояла, потім підійшла до столу, вщипнула од хлібини крихту, сипнула на клейонку пучку солі й почовгала, цокаючи паличкою, до грубки, де ще мала завалятися від зими бодай мізерна вуглина.

Катерина пірнула у глуху вуличку, осіння темрява обступила її, як вода, і, наче крізь товщу води, до неї ледь-ледь прибилася – завжди така гучна – музика від Будинку культури. А десь на широкому шляху тонко підвивала вантажна машина, що везла буряки з поля на Бужанку.

Віднедавна всі звуки стали чужими для Катерини, й осінь, яка раніше так тішила грибами й бабиним літом, тепер була для неї чужою.

Катерина любила осінь і завжди з бентегою дослухалася її обережного наближення, хоча для Катерини й Степана, та й для всього села, це була найгарячіша пора – пора других, бурякових, жнив. Осінні жнива були набагато паркіші за літні, навіть жіноцтво, яке не працювало в колгоспі, як от Катерина, виходило в поле, бо не вистачало рук, а треба ж того буряка вихопити із землі, поки ясна година. Багато хто ремствував на ту примусову роботу, на те рачкування з ранку до ночі, а Катерина охоче йшла в поле, бо любила роботу в гурті. Там і пісня, і жарт, і таке, чого більше ніде не почуєш.

Зате, коли закінчували порати буряк, першого ж вихідного дня Степан з Катериною вибирались до лісу: на ожину, на ліскові горіхи, на терен, який наливався у пралісі дорідний, мов дика слива.

Степан заводив мотоцикла (правління виділило йому в нагороду дефіцитного «Уральця») і, коли Катерина примощувалася на задньому сидінні, обхопивши Степана за стан, – ніколи не сідала в люльку, – питав:

– З вітерцем?

Щось лоскітне бриніло в його голосі, то теж були їхні, потаємні слова, і Катерина ще міцніше обвивала його стан, пригортаючись до Степана.

– З вітерцем!

Коли вихоплювались за село, вітер так свистів біля скронь, що не могли його перекричати, але саме це і подобалось їм, бо тоді вигукували одне одному те, чого в тиші соромились.

Найбільшим же лісовим святом для них були підпеньки, збирали їх ще зовсім молодюсінькими, тугими й маленькими, як цвяшки. Розходились лісом у різні боки, кожне шукало свою грибну місцину, зрідка подавали одне одному голоси, а потім якоїсь миті Катерина відчувала на собі Степанів погляд – знала, що він любить отак тихо підкрастися і дивитись на неї, – але вдавала, що нічого не помічає. Лишень прислухалася до кожного свого руху і теж немов дивилася на себе збоку Степановими очима. Потім навмисне лишала свій кошик і відходила трохи далі, бо знала: коли повернеться, кошик буде повен. Знала, однак щоразу схвильовано завмирала, побачивши диво, і стояла в блаженному заціпенінні, аж поки нищечком підкрадався Степан, обіймав її за плечі.

– Стьопо, – шепотіла Катерина. – Він щойно був тут.

– Хто?

– Щедрик. Він насипав грибів у мій кошик.

– Щедрик любить тебе.

– Я знаю.

– Чого ж ти злякалася? Ти вся тремтиш.

– Я… я могла не зустріти тебе.

– Як це?

– Дуже просто. На цьому світі все таке випадкове. Ми могли розминутися.

– Дурниці. На цьому світі все мудре.

– Чому ж ти, коли вернувся з армії, навіть не обізвався до мене?

– Бо я тебе любив.

– Любив… Якби я тебе не знайшла, то взяв би іншу, – сказала Катерина.

– Не взяв би.

– А що? В ченці постригся б?

– Ні, – сказав він.

– А що?

– Я б умер.

У її очах прокинулася загадкова усмішка.

– Стьоп… Ти ревнуєш мене?

– Чого б це я тебе ревнував? До кого?

Вона знала, як Степан переживав, коли одного разу її підвіз додому головний механік Піскун. Довго чекала автобуса в містечку, а Піскун підвернувся на «Ниві»: сідай, нам по дорозі. Підвіз то підвіз, але ж він був Степановим недругом ще відтоді, як той перекинувся на тракторі – вимагав для Степана найсуворішого покарання. Катерина, виходить, махнула на те рукою, зате люди в селі закмітили, як Піскун підвозив її додому, і взяли ту притичину на язик. А найперша Степанова мати: «Чого це твою жіночку чужі чоловіки на машині катають?»

Степан усе зніс у собі, Катерині ні слова, тільки тепер, почувши про ревнощі, раптом спитав:

– Ти знаєш, чого я тоді на тракторі перекинувся?

– Не глядиш себе.

– Ні, там інакше було.

– Ти не казав…

– Слухай, тільки більше нікому. Їду я під Стрілецьким узвозом, а там такий густий пирій поріс. І не побачив здаля. Уже майже під самісінькими гусеницями помітив гніздо. А в ньому перепілки сіренькі. Ну, я й крутнув під горою так різко, що трактор на гусеницях не встояв.

– А перепеленята? Живі зосталися?

– Живі. Перепели, вони, знаєш, були зовсім вивелись у нас. З хімією на полях так пересолили, що ніде й перепілки не зосталося. Котра й вижила, то полетіла світ за очі. А це, бач, вернулися. І пуцьвірінків вивели. Я потім роздивився – там їх, жовторотих, не менше десятка було.

– А якби з тобою щось, не дай Бо’? Це добре, що так обійшлося.

Катерина провела долонею по його жорсткій, неголеній щоці, скуйовдила чуба і раптом аж скрикнула:

– Стьоп, ти сивієш! Я думала, павутина заплуталась, а це сивина.

Степан ніби її не чув.

– А ще у нас колись дрохви водилися, – сказав він. – Сам я не пам’ятаю, це старі люди розказують. Такі великі птахи, кажуть, були, як гиндики. І десь отам по війні лиха зима видалась: тепла, з відлигами, дощами, а потім зненацька ударив мороз. То в них крила взялися кригою. Так скрижаніли, що бідні птахи не могли ворухнути ними, не те що літати.

– Позамерзали?

– Ще гірше. Позамерзати не позамерзали, але який же птах без крил житиме? Тут тобі й лиси, й мисливці, й інші напасті. За одну зиму не стало дрохв.

Степан говорив, говорив, а Катерині здавалося, що за тими його словами про перепелів і дрохв стояв якийсь інший зміст, якого вона не могла збагнути.

Вночі вона довго лежала, не склепивши повік, у вікно заглядав повновидий місяць, незвично червоний, як мухомор, і не знала Катерина, чи снились, чи уявлялись їй білі птахи у білому засніженому лісі. Вони снитимуться їй ще не раз, ті великі, білосніжні птахи, зовсім не схожі на сіро-попелястих дрохв, але зі скутими крильми.

Мине час, і Катерина відчує цей страх на собі: маєш крила, а вони скрижанілі, і вже тобі не злетіти, здається, ніколи. Ні, не злетіти, не відігріти вже крил.

Так воно буває в житті: тепло, тепло, і враз – мороз.

6

Із дому вибиралися пізно, діти вже спали, і тихо, щоб не будити їх, Катерина із свекром виносили до мотоцикла торби та клунки, мостили їх при надвірній лампочці так і сяк – це в люльку, а цей мішечок на запасне колесо, і тут, уже надворі, Степан підійшов до Катерини й сказав:

– Знаєш, я все-таки знайшов…

– Що?

– Адресу його.

– Ну й добре, – зовсім не здивувалася Катерина, і він додав винувато:

– Перебирав свої документи, брав у дорогу – й натрапив. Тут і телефон є.

– Бач, уже пощастило, – радо сказала Катерина, хоча здогадувалася, що він тієї адреси й не губив, але хай ця хитрість зостається при Степанові; головне, що вони вже майже в дорозі.

– Правда, я от що подумав. Він же наймав квартиру, то міг десь і переїхати, – ніби вгадуючи її думки, виправдовувався Степан. – Так що й адреса могла помінятися, це ж таке діло.

– Там нам скажуть, куди переїхав, – не падала духом Катерина. – Знайдемо!

– Воно так. Але боюся, Катю, що його і зовсім може не бути в Києві. Я ж тобі колись розказував, яка в нього печаль. А раптом виїхав?

– Навряд.

– Чого ти так думаєш?

– Чує моя душа. Не такий він.

– Раз бачила чоловіка і говориш.

– Я бачила його очі, Стьопо.

– То й що? – ніби аж розсердився Степан.

– А те, що в нього дочка. Не поїде він.

– Багато ти знаєш. Все-таки спершу тре’ було подзвонити. А то як з мосту та в воду.

– От ти знов за старе. Почни ще дзвонити, писати! Надумав – їдь.

– Та вже ж, вертатись не будемо.

– Давайте сядемо на дорогу, – покликав з веранди Іван Побережний. – Думайте, чи не забули чого. Ганно, де ти? – примружився в темряву.

– Іду, йду, – виринула на подвір’ї Ганна. – Курку загонила, бо одбилася від сідала, на вишні ночує.

– Тобі зараз та курка тре’?

– Еге, потім шукай її, кхм. Це ж ота ґалаґаночка, несеться нівроку, а сідала не визнає. Хоч прив’язуй.

– У тебе вдалася.

– Ой, Степаночку, їдь та вертайся скоренько, – враз тонко заголосила Ганна, обняла Степана й прихилила його голову до своїх сухих вуст. – Нам нічо’ більше не треба, аби ти лиш при хаті був, аби дивитись на тебе.

– Тихіше, дітей побудиш, – сказав Іван Побережний. – Присядьмо.

Сіли. Мовчали.

Дивились одне мимо одного.

– Рушили, – сказав Іван Побережний, підвівся і швидко пішов до мотоцикла. Завів його з першого оберту, загримотів на весь куток.

Степан сів у люльку, Катерина – на заднє сидіння. Минулого разу, коли їхали до Ленінграда, Степан сам вів мотоцикла до станції. Тепер кожен про це подумав, але ніхто не сказав уголос.

Ганна відчиняла ворота й дивилася на мотоцикла, зовсім не мружачись у світлі потужної фари «Уральця», дивилася, мов сліпа. Вона й справді нічого не бачила, окрім більмастої фари, довкола якої розтікалась пітьма.

Навіть тоді, коли мотоцикл поминув її, виїхавши за ворота, і сліпуче світло подаленіло, вона не встигла нічого розгледіти. Їй лиш здалося, що Степан обернувся, але насправді вона нічого не бачила.

Подаленіло, хитаючись, світло, і стукіт мотора подаленів у крутій пітьмі.

Вона ще довго стояла, боячись зачинити ворота.

Степан таки озирнувся на матір. І коли вона розтанула в темряві, все одно бачив, як мати стоїть біля воріт. Стоїть і боїться зайти в хату. В хату, де сплять його діти.

Хотів поцілувати їх, сонних. Не поцілував. Схоже було б, ніби прощається. Недавно почув, як мати сказала батькові зі сльозами в голосі: «Як подивлюсь на ці діти…» Вона не вірить. Не вірить, що все буде добре. А головне ж – вірити.

Сьогодні вранці він ходив аж до річки. Хтось ніби повів його крізь туман. І Степан знову подумав про мене, Щедрика. Мені часом здається, що він через те й не хотів нікуди далеко їхати, що боявся лишатись без мене, своєї надії, адже саме я, вірив Степан, мусив зцілити його.

Хіба ж не було такого з бабусею Улитою, коли лежала вона уже геть знеможена, коли з неї, здавалося, витекла остання крапелька сили, – а потім ураз підвелася? Було. І таємниця того зцілення відома лише йому, Степанові. Навіть бабуся не довідалася, як воно все було насправді. Бо якби довідалася, то хтозна, чи й видужала б. Тоді її геть висушила якась хвороба, ніщо вже не допомагало, не могла ні їсти, ні пити – і такою бабу Улиту привезли з лікарні. Степан пригадує, як везли її підводою, він, малий, чомусь теж сидів на тій підводі, і найдужче запам’яталося, як цвіли соняшники за селом – золоте соняшникове поле. Світ здавався жовтогарячим від того цвітіння. Увесь світ.

 – Степанку, – раптом озвалась бабуся Улита. – А сходи-но поглянь, чи багато бджіл на соняшниках. І подивись, як вони сидять на них. Чи зверху повзають, чи так повлазили в цвіт, що тіки жальця стирчать.

Він гайнув до соняхів, придивлявся, аж навшпиньки ставав, і дивувався: навіщо бабусі це треба? Хіба не однаково, як їм сидиться отут, цим бджолам? Однак пильнував слухняно, прибіг і сказав:

 – Глибоченько повлазили, ба.

 – Гм, – бабуся Улита знов заплющила очі, і Степанко відчув, що вона усміхається. – Виходить, буде мед, – сказала вона.

А вже в хаті, як лежала на ліжку, вибрала хвилинку, коли нікого з дорослих не було поруч, підкликала його до себе й зашепотіла:

 – Ти не забув, де Маріцьончине джерело? Я тобі в лісі показувала.

 – Чого ж, знаю. З-під кореня б’є вода. Дуб там старий.

 – Еге ж, ото воно. Мені б, Степаночку, водички тієї хоч кухлик. Вогнем пече отут-о, а та вода погасила б жар.

 – Я збігаю, ба.

 – Це далеко. Не заблудиш?

 – Ні, чого б це я заблудив. Дубняк там.

 – Катни, щоб ніхто й не знав.

Спершу полем, а там через балку та понад річкою, – на два кроки подовшала його тінь, – і вже був у дубняку. Незабаром і джерело Маріцьончине – чому Маріцьончине? Треба спитати в бабусі Улити. Але де ж воно, де? Ось дуб-нелинь, якого і вп’ятьох не обхопиш, ось корінняччя з-під землі визирає, а джерела нема. Ні, не міг він помилитися, видно, пересохло, бо он же й болітце зосталося, ще натягується вологою, а води не видно. На тому болітцеві сліди знать козячих копитець, кози теж, мабуть, приходили напитися.

Що ж він скаже бабусі Улиті? Крутив у руках суху пляшчину з тонкою журавлиною шийкою. І чим вона погасить вогонь у грудях?

Довго стояв біля того дуба, ніби ждав, що зненацька прокинеться і заб’є джерело чи бодай козяче копитце наллється водою і він зачерпне хоч краплю, однак дива не сталося.

Що ж він скаже бабусі?..

І досі не знає, як воно спало йому на думку. Ніколи не обманював бабу Улиту, а тут наче хто напоумив його: зірвався й помчав до Арсенового яру, побіг до кринички, яку викопали пастухи (там він уперше побачив жабку-джерельничку з оранжевим черевцем), і набрав із неї у пляшку води. Ще й сам перед тим напився – чиста й холодна, аж зуби ломить, – ще й здивувався – хіба ж та вода не однакова? – і приніс бабусі Улиті, і подав, теж улучивши хвилину, щоб ніхто не побачив, наче боявся, що впіймають його на брехні. Та найдужче потерпав, що сама бабуся про все здогадається, адже, мабуть, знала вона смак тієї води, якщо попросила, і найпростіше було б сказати їй правду, тільки щось не давало Степанкові зізнатися в тому, щось тримало його за язик.

 – Приніс?

 – Ось, – він простягнув пляшку, ховаючи очі.

 – Із Маріцьончиного джерела? – перепитала бабуся Улита, аж похололо Степанкові в грудях, однак він швидко закивав головою.

 – Я наллю в кухлик, – заметушився.

 – Дай тобі Боже здоров’я.

Він налив білий алюмінієвий кухоль води й підніс бабусі. І вперше, відколи привезли її з лікарні, побачив, як вона звелася на лікоть і простягла руку. Рука та дрібно тремтіла – насилу донесла кухоль до впалого рота, але жодна краплина не пролилася. Пила жадібно, проте довго, поволі, розтягуючи кожен ковток, і, коли подала кухоль, він помітив, що губи в бабусі сухі.

 – Налий іще, – попросила.

А наступного дня бабуся Улита стала на ноги.

 – Рятівничок мій, – сказала Степанкові. – Це все Маріцьончине джерело.

Багато води спливло відтоді у Тікичі. Давно вже немає баби Улити, а він і тепер часом думає: що ж підвело її тоді на ноги? Не Маріцьончине ж джерело, це він добре знає. І раптом ще одна думка: воно, воно… Віра в нього.

Чудний ти, світе! Отак живеш десь у тихому куточку, день при дні робиш свою роботу, радієш, журишся своїми клопотами і думаєш, що так скрізь. Сходить і заходить сонце, прокидаєшся і лягаєш спати, і здається, все живе засинає разом з тобою, і на землі настають тиша і спокій. А потім якась турбота поведе тебе в дорогу і бачиш, що воно зовсім не так, що ти, світе, вируєш день і ніч, немає тобі спочинку ні на хвилину. Гуркотять крізь тебе поїзди, їдуть і їдуть кудись люди, і краю тому немає.

«Чудний ти, світе», – думала Катерина. На що вже оця їхня станція зовсім маленька – тут не кожен і поїзд зупиняється, і квитки дають лише за годину до відправлення, а бач, скільки люду зібралося серед ночі. І кожному кудись треба.

Степан із батьком лишилися біля мотоцикла, а Катерина стала в чергу до каси. Тільки тепер згадала, що в Степана є книжечка, з якою можна брати квитки без черги, але він соромиться її показувати. Хай, тут недовго.

Люди якісь невиспані, кволі, і через те, здається, так поволі рухається черга. То, бува, галасують, штовхаються, пнуться один поперед одного до віконечка, а тут ні: розмовляють майже пошепки, буцім бояться розбудити пасажирів, що дрімають на лавах. Солодко спиться тут, на станції, – хоч і не міцно, а солодко. Чого воно так?

Та ось підійде поїзд, і все тут закипить, забігає, прокинеться цей сонний мурашник, бо зупинка – на дві-три хвилини.

– Мені до Луганьшка, дочко, один, – став біля віконечка сухорлявий дідок у новій куфайчині.

– Куди?

– До Луганьшка.

– Немає, діду, такого міста.

– Як це немає? – здивувався старий: куди ж оце він зібрався, навіть куфайку нову купив.

– А так, дуже просто, – чомусь зраділа касирка і приязно посміхнулася дідкові.

– Воно що – провалилося? – не до сміху було старому.

– Оце кумедія, ге, діду? – встряв котрийсь із вічних жартівників. – Було – й нема. Може, це на Марсі?

У черзі заворушилися, звеселіли, ждали, що ж воно далі буде з оцим дідком, котрий вирушив до міста, якого, виявляється, не існує.

– На Марсі життя немає, – сказав поважний чоловік у фетровому капелюсі.

– Як немає? – здивувався жартівник. – А казали ж космонавти й мештателі, що на Марсі будуть яблуні цвісти.

– Помилялися, – сказав поважний чоловік у фетровому капелюсі. – Тепер усе помінялося. Наука пішла вперед.

– А-а-а, – обернувся жартівник до діда. – Чули, все помінялося? Навіть на Марсі. Як ви, кажете, називається місто?

– Луганьшк, – старий уже поліз у кишеню по адресу, але поважний чоловік у фетровому капелюся його випередив:

– Луганськ, напевно? Ворошиловград?

– Так-так, – зрадів дідок. – Дочка там у мене, заміж виходить. Їхала, бач, у Луганьшк, а че вже Ворошиловград.

– Хіба вона вам не писала?

Ох, народ. Усе йому треба знати.

Катерина взяла квитки, і поки виносили речі на перон, закричав, наближаючись, поїзд, вихопився з пітьми зненацька, хоча всі його ждали саме зараз, заскреготав, засопів невдоволено, ніби знехотя зупиняючись на цій незавидній станції.

І поки він не зупинявся, потрібно було запримітити, з якого боку їхній вагон, щоб добігти туди з речами, вчасно повкидати їх у тамбур, допомогти Степанові зійти на високі приступки, а там Катерина вскочить уже й на ходу.

Так і є, їхній вагон виявився аж у хвості, Катерина вхопила стільки вузлів, наче мала сім рук, і побігла вздовж поїзда. За нею підбігцем трухикав Іван Побережний з клумаком картоплі; Степан, і той узяв якусь торбу, але йшов поволі, похитьки, хоча зовсім не горбився, був якось аж гордо випростаний у спині й трохи зверхньо дивився на всю цю біганину та метушню.

– Куди? Куди?! – роздратовано-заспаним голосом покрикувала немолода вже провідниця, мимо якої почали влітати у вагон торби, клунки, вузли, захаращуючи прохід. – Де ви таке бачили? Це в багажний вагон здають, стільки лахів, з ума зійти!..

– Якось уже помиримось, голубонько, – винувато сказав Іван Побережний. – Вибачайте, не гуляти їдемо.

– На базар, знаємо! Лупите такі гроші, а за багаж заплатити – вдавитесь. Ану, викидайте мені назад! – невідь-чому розпалилася провідниця, струсивши із себе сон. – Пройти ніяк!

– Та який там базар, у лікарню їдемо, – просився Іван Побережний. – Заплатимо скільки треба, сина он у лікарню проводжаю.

Саме підійшов Степан, і, глянувши на нього, жінка трохи охолола.

– Хоч квитки маєте? – спитала суворо, але вже примирливо.

– Ось! – Катерина подала їй квитки, взяла Степана попід руку, та раптом підійшов батько, обхопив Степана за плечі й по-жіночому притулився йому до грудей.

– Не треба, – сказав Степан.

– Тіки що – дайте знать. Я приїду. – Іван Побережний одірвався від сина, ступив до Катерини і взяв її за руку, як ніколи іще не брав. – Дивись там, дочко, за ним… Дивись…

Хотів іще щось сказати, але протяжно засопів поїзд, шарпнувся, загримів вагонами, і Степан зійшов на приступку, легенько відтрутивши Катерину, що кинулась було йому допомагати.

Ще якісь слова ворушилися в Івана Побережного на губах, а поїзд уже набирав ходу, і старий теж, знявши з голови картуза і зібгавши його в руці, рушив услід за поїздом, вдивляючись у темну пройму дверей, де стояла з ліхтариком немолода вже і зовсім не зла провідниця. З-за її плеча дивився на батька Степан, і його не розхвилювали так ні зітхання старого, ні сльози, як вразила саме оця кваплива, над силу хода за поїздом, коли батько з останніх сил налягав на розтрощену десь під отими Яссами ногу.

Провідниця не зачиняла дверей, аж поки старий із затиснутим у руці картузом не розтанув у темряві, потім обернулася до Степана й Катерини.

– Проходьте в шосте купе. Там порожньо. Давайте поможу вам перенести клунки.

Взяла, що під руку трапилось, і першою пішла безлюдним вузьким коридором.

У купе Катерина дістала з корзини кілька великих червоних яблук і простягла провідниці.

– Ой, не треба…

– Візьміть, це з нашого садка.

– Спасибі. Я зараз дам постелі.

При скупому світлі нічної лампочки Катерина застелила дві нижні полиці, Степан одразу приліг, і вона підмостила йому ще й свою подушку – так він останнім часом спав, майже напівсидячи. Катерина присіла до столика, підперла долонею щоку і сказала ніби аж весело:

– Ну от і все, поїхали! А ти боявся.

– Авжеж, що б я робив без тебе, не знаю, – у тон їй мовив Степан і тихо всміхнувся. Потримав ту усмішку на обличчі, щось міркуючи сам собі, потім сказав: – А це діло! Поїдемо, Катю, в Київ на базар, спродаємося зараненька та й назад, га?

– А чо’, можна, – погодилась Катерина. Їй якось ураз стало тепло і затишно від його усмішки й від того, що вони вдвох, самі лишилися в цьому тісному купе, і хотілося, щоб цей поїзд їхав довго-довго, бо хтозна, що там чекає їх попереду, а тут їм ніхто не заважає, можна говорити із Степаном про що завгодно і скільки завгодно. Їй зовсім не хотілося спати, Катерині жаль було втрачати бодай часину, відведену їм на двох, тим більше часину, коли Степан не заходиться кашлем, а тихо собі усміхається й навіть жартує.