Текст книги "Тінь сови"

Автор книги: Василь Шкляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

4

Іван Побережний увійшов у хату темний, як ніч (відколи Степана взяла недуга, постарів на очах і геть зчорнів лицем), за ним влетіла Ганна й відразу зарюмсала тоненьким, але владним голосочком:

– Ой, дивися ж, синочку, та не спіши, бо вони там тебе поріжуть, тепер ці дохторі такі, аби різать…

– Цить! – гримнув Іван. – Зачала… Їхати треба. Сидьма теж нічого не висидиш. Але я ось що хочу сказати, Стьопо: може, й мені з тобою поїхати?

– Навіщо, тату?

– Так мені легше буде.

– Не треба, ще не знаємо, чи там нас хто прийме. Хай уже потім, якщо ляжу в лікарню, – сказав Степан.

– Ти тіки той… на операцію зразу не давайся. Чув, Стьопо? Може, так спершу підлічать.

– Не знаю, тату. Людям же роблять й операції, помагає.

– Чось мені страшно.

– Я не боюся, – сказав Степан, і на його обличчі перебігла тінь жовтої усмішки.

– Тут оно пучку вріжеш та болить, а то ж серце, – знов забідкалась мати.

– Може, до того не дійде, – сказав Степан.

– Дивися, сину. – Батько дрібно заморгав короткозорими очима. – Коли що, дзвони зразу до дядька Онисима в сільраду. Я приїду. Ти ж знаєш, аби можна – я б замість тебе ліг. Я вже нажився, а тобі…

– Все буде добре, тату.

– Що там треба кому – дзвони. Ми нічого не пошкодуємо. Ти ж знаєш.

– І різать не давай, – затялась на одному мати.

– Ще ніхто нікого не ріже, мамо.

– Вони тепер тіки що – зразу за ножа, не кажи, я знаю.

– Чось мені страшно. Не дай бо’ якесь лихо, то краще б мене ще отам, під Яссами…

– Де Катерина? – перебив їх Степан.

– Ніяк дітей не зажене до хати, кхм, – мати хмикнула, наче Катерина і тут чимось їй не вгодила.

– Хай би гуляли ще.

– Хоче, щоб ти побув із ними, – сказав батько.

– А може б, не їхав? Я до ворожки ходила. Кидала вона й на картах, і на квасолі ворожила…

– Тобі оце тре’ каркать під руку? – холодно зиркнув на неї батько. Завжди покірний і догідливий, Іван Побережний останнім часом зривався й гримав на жінку, і та йому змовчувала. – По ворожках вона розходилася!..

– Та вона нічого поганого не сказала, а дороги, каже, йому не показано і в казьонному домі добра не видать…

– Не тре’ воно нам!

– Кхм, – Ганна краєчками хустки витерла сухі губи й зібрала їх у тоненьку складочку. – Про мене.

– Сьогодні голову бачив, Мостового, – перевів на інше розмову батько. – Каже, винний я перед Степаном. Не вірив тоді, що він слабий, розсердився на нього… А тепер, каже, якби міг, то небо йому прихилив би.

– Передайте, що… – Степан закашлявся, потім, віддихавшись, додав: – Що я на нього серця не маю. Погарячився трохи, то й що? Така робота. Між людьми всяко буває.

У них з Мостовим здебільше було по-людському, Степан аж дивувався часом, що старенький голова розуміє його краще за молодих і хоч у техніці тямив не дуже, а завжди підтримував Степана у його раціоналізаторстві. Не все, звичайно, виходило, як хотілося, бувало, що новація розліталася з тріском, однак Мостовий і тоді здобувався швидше на жарт, ніж на лайку. Колись Степан потрапив був у халепу – перекинув трактора, орючи Стрілецький узвіз, сам вчасно вискочив і лишився цілісінький, а трактор згори покотився б, як іграшка, аби не притримали увігнані в землю лемеші. Ну, все одно трохи пом’явся, і тоді головний механік Піскун наробив такого шуму, давай збирати комісію, аби розібралася й покарала Степана, а Мостовий на правлінні облив Піскуна холодною водою: «Не знаєш, чого так сталося, то мовчи. Побережний повів трактора впоперек схилу, бо так дощі тримаються в борозні, а не рівчаки риють. Його нагородити треба, що пішов на риск ради доброго діла». Коли до тебе отак по-людському, то й сам готовий у нитку витягтися, щоб не підвести, і Степан таки не підводив Мостового, робив за двох, де й сила бралася. Найважчими завжди були другі жнива – це коли копали буряк, тоді їхнє поле нагадувало танкодром. О цій порі, наче навмисне, заходилися дощі, земля розгасала, і над полем стояло таке ревище моторів, наче тут справді точилася пекельна битва.

Степан сідав тоді на «РКС-6», у якому сам замінив зірочки реактивних вилок, і цілий день не злазив з нього, а потім ще й уночі розлякував пітьму над буряковим полем. Однієї сльотавої ночі фари його комбайна вихопили з темряви щупленьку постать Мостового, і Степанові чогось аж серце стислося. Старий насилу висмикував чоботи з в’язкої грязюки, обличчя заляпане болотом, весь мокрий, як хлющ, рубця сухого немає на ньому. Степан зупинив комбайна, скочив на землю, думав, що Мостовий хоче дати якийсь наряд, коли приїхав сюди серед ночі, але старий тільки незграбно обняв його за плечі.

– А що, Стьопо, вирятуємо з цієї багнюки по триста центнерів?

– Більше, – сказав Степан. – Буряк, як кінські голови, аби лиш вивезти. Та хіба нам уперше?

– Ну, дивись тут мені…

Старий швидко пішов у ніч, але Степан ще довго чув, як схлипує розгасла земля під його чобітьми, і навіть коли запустив комбайн, здавалося, чує те схлипування.

Багато розмов було між ним і головою, але ота, коротенька, найдужче врізалась у пам’ять. Тієї ж таки сльотавої осені, коли він потрапив у лікарню і там сказали, щоб забув і думати про комбайн та трактор, якщо хоче жити, що йому дадуть групу інвалідності, тоді Степан найперше чомусь побачив заляпане болотом лице Мостового і згадав ту ніч.

Від кого-кого, а від Мостового він ніколи не сподівався такої колючки, яку той підкинув йому пізніше, уже зимою, зустрівши на вулиці. Степан ішов з рушничкою за плечима (любив поволеньки побродити засніженим пралісом) і, побачивши старого, знітився, думав, голова зараз почне співчувати, пропонуватиме якусь чистеньку роботу в конторі, а він зненацька спитав:

– То що, Степане, не важко бігати за зайцями?

Степан змовчав. Нишком проковтнув образу й пізніше, коли Мостовий одумався і справді запропонував йому роботу обліковця в городній бригаді, Степан не прийняв поблажки, а влаштувався в районі інспектором рибнагляду. Щоправда, і там недовго протяг, однак дав зрозуміти старому, що не простив йому необачного слова. Мостовий тим, видно, і сам карався, бо якось таки завернув до Степана додому.

– Ти от що, Стьопо, – м’яв у руках сірого капронового брилика. – Зла в душі не носи. На мене образився, знаю, і правильно зробив, здуру я ляпнув. Вибач старого. А колгосп ти не маєш права минати боком.

– Я своє одробив, – сказав Степан.

– А от і ні, хочемо допомоги в тебе просити. Так-так, не посміхайся косо. Ти на рибі знаєшся добре.

– Як і на раках, – сумно всміхнувся Степан.

– Хочемо попросити, щоб ти ставок до пуття довів. Почистимо його, малька запустимо, ну, й так далі.

– Це ви спеціально для мене придумали?

– Чого для тебе? Давно пора. До нас он стільки гостей приїжджає, делегації всякі, начальство, то хоч матимемо свою рибу на юшку.

– Якщо з толком, то й людям вистачить.

– А я хіба про що? – зрадів Мостовий. – То як, Стьопо, підеш?

– Спробую, – сказав Степан.

– Ну й молодчина! Завтра жду тебе в конторі.

Степан був певен, що Мостовий виметикував цю роботу для нього, але охоче пристав на пропозицію – діло було до душі. Саме завдяки цьому він і познайомився з Муталібом, якого до їхнього села привів випадок. Два роки тому, коли Мостового забрала «швидка» в райлікарню (серед жнив ухопила болячка) і місцеві лікарі, розгубившись, викликали по санавіації хірурга з Києва, ним виявився молодий узбек Муталіб Усманов. Він одразу ж поклав Мостового на операційний стіл, а наступного дня подарував йому на пам’ять тридцять дев’ять камінчиків із вилученого жовчного міхура, акуратно загорнутих у біленьку марлю, ніби те каміння було коштовним. Муталіб прооперував жовчного міхура, хоча був хірургом серцевим. Та, видно, мав золоті руки і світлу голову, бо в київську клініку його запросив із далекого Хорезму знаменитий на всю країну вчений-хірург Волощук.

Після операції Муталіб уже збирався на Київ, але члени правління колгоспу «Маяк» узяли його в оточення: не відпустимо, лишайтеся в нас якщо не назавжди, то принаймні на день, завтра неділя – і великий гріх не скуштувати юшки з нашими карасями. Муталіб їм чемно подякував, сказав, що юшка – це добре, але якщо вже вони такі ласкаві, то він із більшою охотою посидів би з вудкою десь на зеленому бережку. Нема питань! Правління приставило до гостя штатного рибалку Степана Побережного, який, подейкували, міг виловити карася навіть у дощовій калюжі.

Муталіб одразу сподобався Степанові. Взагалі до гостей, яких підсилало начальство на рибку, він дивився примруженим оком – здебільшого це були люди, котрим аби швидше набити багажник. Якось уже були з Києва двоє, послухати їх, то нічого милішого за риболовлю не знають, а коли Степан приготував їм вудки, скисли: «У вас що – сітки немає?»

А Муталіб ні, Муталіб сказав, що йому і в ставку вудити нецікаво, це все одно, що в магазині купувати рибу, і тоді Степан повів його в праліс. Аж дивно, як вони швидко зійшлися. Муталіб був хлопець прямодушний, не копилив губу, як дехто з городян, і хоч сам розмовляв російською п’яте через десяте, просив Степана говорити з ним українською, і вони розуміли один одного з півслова. Видно, небагато й тих слів треба людині, якщо вона щира.

У праліс вони прийшли до схід сонця, коли все там іще дрімає у м’якій тиші, димить легким туманом натомлений Тікич, і вітер ще спить в очеретах, і хвиля, але в усьому вже вгадується недалеке пробудження, хай-но лиш вистрілить перший вранішній промінець із золотої діжі, що сходить за лісом, за пралісом, і тоді заворушаться очерети, затремтить річка, відчуваючи у своєму лоні лоскітливий плин риби.

Муталіб і сам принишк у тій тиші, ніби розчинився в ній, він не думав і не гадав (казав Степанові), що на землі ще лишився такий незайманий куточок; мабуть, так було тут і тисячу років тому.

– А в твоїх краях такого немає? – спитав Степан, радіючи, що догодив гостеві.

– Є, – сказав Муталіб. – У кожному краю мусить бути місцина, де спочиває душа.

– Я знаю, у вас там велика ріка Амудар’я.

– Так, але річ не в тому… Ця місцина не обов’язково мусить бути великою. Просто куточок землі, який тебе вабить постійно. Він, здається, живе у тобі, ти його чуєш на відстані.

– І в тебе є такий куточок?

– Звичайно. Мабуть, він є у кожного. Чи має бути.

– Який він?

– Це озеро Шорколь. Солоне озеро. Воно серед пустелі. Може, через те й таке гарне, що лежить серед пісків. Знаєш, в Україні дуже багато красивих місць. Ліси, луки, річки, зелені пагорби, але… ти не розсердишся?

– Чого я маю сердитися?

– А ось послухай. Коли все довкола красиве, тоді цієї краси не помічаєш. Проходиш поруч і не зважаєш на неї, як на повітря, яким дихаєш і якого маєш уволю. А от коли ця жива краса стрічається тобі серед мертвої пустелі – ти розумієш? – коли вона сусідує з безживними краєвидами, тоді її відчуваєш усією душею… І тому я найдужче люблю свій Хорезм.

– Чому ти поїхав до Києва?

– Я стажувався у професора Волощука. Після Ташкентського медінституту. У нас немає такої школи серцевої хірургії. А потім… потім зачепився. Ну, то вже інша пісня.

– Одружився? – здогадався Степан.

– Був одружений, – кивнув Муталіб. – Та недовго.

– Розійшлися?

Він знову кивнув, видно було, що йому не хочеться про те говорити. Потім спитав:

– Був у нас такий поет Бабур. Не чув?

– Ні.

– П’ятсот років тому жив мудрець, а ще тоді сказав: «Стань блукачем, бродягою стань, та тільки не рабом домашнього мотлоху».

– Ти не повернешся в Хорезм? – спитав Степан.

– Не знаю. Та й, мабуть, не це тепер головне. А знаєш що? Щоб не обірвалася ниточка, яка з’єднує тебе з отим куточком. У кожного мусить бути свій Шорколь. Чи Тікич.

Той день видався парким, як на грозу, і з ловлею їм не щастило (лише пліточка брала зрідка), але Муталіба те не дуже обходило. В риболовлі, казав він, найприємніше передчуття. Ти не бачиш, що там діється під водою, але щомиті чекаєш поруху поплавка, і це бентежить уяву. Передчуття улову незрівнянно більше важить, ніж сам улов. Так влаштована людина, що вона більше радіє передчуттям приємних хвилин, аніж тими хвилинами втіхи. Кожен постійно чекає справджень якихось своїх надій, через те нетерпляче підганяє час, тоді як саме оте чекання і становить майже усе наше життя. Не треба квапити час, казав Муталіб, мусимо вслухатися в кожну мить свого існування, адже наше життя таке коротке.

– Справді, – з якимось дитячим здивуванням погоджувався Степан. – Буває день довгий-предовгий і буває такий короткий, як батогом ляснув. Сюди-туди – і вже ніч. Часом мені здається, що наші дні неоднакові. У дитинстві, наприклад, вони були набагато довшими.

– Це тому, що ми самі є мірою часу, – сказав Муталіб. – Скільки хто спроможний увібрати його в себе, стільки й має. У дитинстві ти відкривав для себе світ, дивувався усьому, жив гострими враженнями, і через те щедрими були твої дні. А згодом людина до всього звикає, перестає дивуватися, і багато дорогоцінних хвилин пролітає повз неї. Ми самі часто відгороджуємося від часу байдужістю й егоїзмом… От, приміром, у тебе скільки дітей? – раптом спитав Муталіб.

– Троє. Поки що, – вдоволено відказав Степан.

– Це добре. А в мене одне. Дружина більше не захотіла. Треба, казала, пожити для себе. А в моїх батька-матері нас дев’ятеро.

– Оце сімейка, – весело сказав Степан, але Муталіб не розділив його веселості.

– У мене три сестри і п’ятеро братів, – сказав він. – А коли я одружувався, на весілля приїхав лише Сахіб. Усі мої родичі не хотіли цього шлюбу, тому що дружина не була узбечкою.

– У нас на це вже не дивляться, – мовив Степан. – Аби людина хороша.

– Воно, звичайно, так. Однак я їх теж розумію.

– А Сахіб – це хто?

– Мій старший брат. Він поет і легше мириться з умовностями, яких понавигадували люди. «Муталібе, – сказав він мені, – ти можеш одружитися з інопланетянкою й оселитися в іншій галактиці, якщо це принесе тобі щастя. Але ти завжди мусиш залишатися простим хлопцем із нашого маленького кишлаку. Чув? Ти маєш право ставати професором чи академіком зі світовим ім’ям, та якщо це знищить у тобі того хлопчика-пастушка, що пас овець на берегах Шорколя, ти мені більше не брат, Муталібе». Ось так сказав мені старший брат.

Білокрилий метелик необачно сів на воду біля поплавків і більше не міг злетіти. З усіх сил тріпотів підмоченими крильцями, однак лиш ковзав поверхнею води, як річкова комаха. Муталіб забрів по груди в річку, взяв метелика на долоню і вийшов на берег.

– Що ж ти такий необережний, друже? – сказав він. – Через тебе я розлякав усю рибу.

Метелик винувато ворухнув вусиками і прислухався до сонця. Воно лагідно спивало з нього вологу, підмочені крильця і лапки ставали легкими й слухняними.

– Лети, – сказав Муталіб.

І метелик полетів шукати прихистку, бо відчув, що незабаром лине дощ.

Справді, волого дихнуло небо, і вода зарябіла від важких крапель, взялася бульбашками. Пішов рівний теплий дощ, який пах татарським зіллям, може, тому, що розворушив при березі його гостролисті зарості.

Заховавши під кущем одяг, Степан з Муталібом кинулися купатись, пирхаючи від утіхи, – тільки під час дощу вода здається такою теплою і шовковою.

– Доганяй! – крикнув Муталіб, випливши на русло, і легко пішов проти течії.

Степан доганяв його наввимашки, час від часу занурюючи голову в воду, і тоді відчував, як манить його глибина. Здавалося, опустися на дно, розплющ очі – і побачиш підводне царство, помережане тонкими водоростями, серед яких спритно мандрують ще небачені риби.

Муталіб теж плавав, мов риба, а коли Степан ось-ось мав дістати його рукою, раптом шугнув під воду і виринув позаду Степана. Реготав, мов хлопчисько, здіймаючи довкола себе рій бризок, перекидався на спину і підставляв дощеві своє смагляве обличчя, ловив губами теплі краплини і знов реготав, перекидаючись на живіт і махаючи Степанові руками, закликаючи до перегонів. Його мокре волосся щільно прилягло до голови, і через те якось смішно, по-хлоп’ячому стриміли вуха, і Степанові раптом пересохло в горлі, бо несподівано побачив – так виразно побачив, виразніше, ніж наяву, – худенького хлопчика з трохи розкосими очима і пересохлими від спраги губами.

Був він у чорній тюбетейці і з довжелезною ґирлиґою, вдвічі вищою за нього, бо пас невеличку отару овець, пас на майже голих білих пісках, де-не-де вкритих дрібними кущиками саксаулу та верблюжою колючкою. У небі висіло біле, як і ці піски, сонце, воно сипало на землю таким жаром, що навіть ящірки глибоко позаривалися в пісок, і хлопчик теж би зарився, бо там під верхнім розпеченим шаром пісок зберігав прохолоду, але він не міг цього зробити – мусив дивитися за вівцями. У роті в хлопчика було сухо, язик став шкарубким, як терпуг, і він не міг навіть облизати потріскані губи. Весь час думав про воду, і тому на шиї в нього важко ходив гостренький борлачок. А ще хлопчик думав про те, як він побіжить до озера Шорколь і кинеться в його прохолодне ласкаве лоно, здіймаючи довкола себе бризки, і реготатиме, реготатиме від утіхи. Натішившись, він ухопить одежу й босоніж помчить до своїх овець, а потім скрикне від болю, бо пісок обпече його вже підсохлі п’яти, і хлопчик затанцює на ньому, мов на розпеченій черені, перш ніж здогадається заритися ногами глибше, де пісок не такий гарячий. З-під його ніг вискочить наполохана ящірка, та, уздрівши знайомого хлопчика, заспокоїться: він ніколи не руйнував її гнізда і не полював на ящіркові хвости. Будь щасливим, хлопчику!

Коли дощ перепав, вони вискочили на берег, і Муталіб затанцював то на одній, то на другій нозі, наче ступив на розпечений пісок. Але берег тут вкривала густа соковита трава, то Муталіб витрушував із вух воду, все ще сміючись та відпирхуючись, і враз притих, помітивши, як Степан ухопився за груди й закашлявся. Спершу Муталіб подумав, що він сьорбнув води й похлинувся, але ні – Степан кашляв так, ніби йому не вистачало повітря, сухо й натужно, аж синява проступила на обличчі. Перехопивши стривожений Муталібів погляд, силувано і якось винувато всміхнувся й махнув рукою: мовляв, не зважай, це в мене буває, зараз минеться.

Муталіб удав, що нічого особливого не помітив, і вони ще гарненько порибалили (риба після дощу почала ловитися), а ввечері перед від’їздом дістав із своєї скриньки фонендоскоп й ретельно вислухав Степанові груди.

– Невтішні справи, – похитав головою Муталіб.

– Я знаю, – сказав Степан. – У мене порок серця.

– Порок різний буває. Тобі, Степане, пора міняти клапан. І чим швидше, тим краще.

– Як це – міняти?

– Дуже просто. Треба робити операцію.

– Нічо’ собі просто. Серце… різати.

– Таких операцій нині роблять тисячі, – сказав Муталіб. – І в нашій клініці – найкраще. Приїжджай, я сам прооперую тебе. А хочеш – попрошу самого Волощука.

– І довго після того живуть? – спитав Степан.

– А тобі скільки треба?

– Багато. Не так щоб дуже, але я хочу поженити дітей.

– Дехто після такої операції живе близько двадцяти років. Це по сьогодні. Але ж медицина не стоїть на місці.

– Двадцять років – це немало, – сказав Степан.

– А може бути й більше.

– Але я знаю, що вмирають і від простіших операцій.

– Вмирають від подряпини, – сказав Муталіб. – Та знаєш, що найприкріше? Такі браві хлопці, як ти, звертаються до нас здебільшого тоді, коли медицина вже безсила. Кожен думає, що хвороба сама минеться. А потім готовий на все, та пізно. Ти не уявляєш, яке це страшне слово – пізно. У нашій професії воно рівнозначне смерті.

– Не лякай мене, – засміявся Степан. – Пообіцяв двадцять років, а тепер забираєш?

– Тут не до жартів, Степане. Операція дуже складна, я не збираюся тебе заспокоювати. Хочу сказати як другові, щоб ти знав правду. Якщо не погодишся, то житимеш недовго.

– Скільки?

– Набагато менше, ніж двадцять, – сказав Муталіб.

– Скільки ж?

– Значно менше.

– Ти ще погано мене знаєш, – сказав Степан.

– Зате я добре знаю цю недугу.

– Але вгадай, чим ти мені подобаєшся? Всі лікарі обіцяють хворим, що вони проживуть до ста. І відразу знаєш, що це неправда, така собі приказка, яка ще нікому не додала віри. А от двадцять літ – це вже щось таке, що викликає довіру.

– Я з тобою цілком відвертий, Степане. Ти мусиш знати правду. Зараз ми друзі, а не лікар і пацієнт, хоча й перед пацієнтами я не вмію кривити душею. Часом це шкодить справі, бо кажуть, що віра хворого у своє одужання – дев’яносто процентів успіху. Тільки віру цю слід підтримувати не голими обіцянками. У тебе, Степане, справді багато шансів на видужання.

– Ти так говориш, ніби я вже приречений.

– Я хочу, щоб ти поженив своїх дітей. Не легковаж.

– Я подумаю.

– Подумай, але не довше, ніж до вересня. Найкраще це зробити восени. Ось, візьми. – Муталіб вирвав із записника аркушик, написав адресу, номер телефону й подав Степанові. – Я тебе ждатиму.

– Краще ти приїжджай, – сказав Степан. – До Шорколя далеко, то приїжджай на Тікич. Тут і на вихідні вибратися можна.

– Я приїду. Але приїду до тебе здорового. Не зволікай, у вересні мусиш бути у мене. Бо… – він якось по-хлопчачому пересмикнув плечима і задумливо схилив набік голову. – Хтозна, може, через рік мене вже не буде в Києві.

– Поїдеш додому?

– Не знаю. Там буде видно.

– Чогось мені жаль прощатися з тобою, – сказав Степан. – День бачились, а таке, наче… знаю тебе давно.

– Скоро зустрінемося.

– Муталібе… – Степан опустив голову і сумно дивився спідлоба. Видно було, що він хоче щось сказати, але не наважується. – Я ріс у батьків один, ні сестри, ні брата в мене. А так хотілося. У дитинстві хотілося й зараз. Будь мені за брата.

Муталіб схвильовано подивився на Степана, потім узяв його руку в обидві долоні і злегенька вклонився:

– Спасибі, Степан-укя. Будеш мені за шостого брата.