Текст книги "Тінь сови"

Автор книги: Василь Шкляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Кінь поволі брів по коліна у воді, тримаючи набік голову, і тоді батько скочив із нього й побіг сам. Він ухопив Катерину, хотів підняти на руки, але кулачки не відпускали гілок, і батько по одному розтискав її пальці, закривавлені від глодових колючок. Болю вона зовсім не чула й дивилася на батька такими дорослими очима, що він аж злякався. Нарешті відірвав її од куща, підняв на руки і, зазираючи в обличчя, заговорив майже пошепки: «Ну, все, все, доню. Все добре… Ну? Обізвися ж до мене, дівчинко моя питльована».

І зараз, пригадавши той страшний випадок зі свого дитинства, Катерині захотілося, щоб і в батька спливло те у пам’яті, тоді б він знайшов для них інші слова, прості і щирі слова благословення, адже в минуле своє ми часто повертаємося й увіходимо, як у храм, щоб причаститися любов’ю і стати кращими.

3

Поїзд відходив опівночі. Щоправда, до нього ще треба дістатися, станція аж у містечку, але то невеликий клопіт, думала Катерина, – свекор одвезе їх на мотоциклі, свекруха догляне за дітьми, не про те зараз мова. Головне, що Степан послухався і, коли змирився з думкою, що поїдуть таки сьогодні, навіть трохи ожив і сказав весело:

– Жаль тіки, що коропа я не вловив. Йому б сподобалося, він же рибалка завзятий, як і я.

– Ще вловиш, – сказала Катерина і дорікнула собі на тому, що тепер часто каже йому ось так: ще зробиш, ще підеш, ще побачиш – ніби, сумніваючись, запевняла себе і Степана в тому, чого вже не буде.

– Ми ж на рибалці з ним і зійшлися. Він якби вгледів оце коропчука, то сам би сюди приїхав… Ну, йди гукай батька. Та обережно там з ними, бо зараз плачу нароблять.

Тут і йти нема що, вони з батьками жили на одній садибі, хоч хату таки поставили свою, бо як не мирися та не годи, а свекруха з невісткою під різними дахами рідніші. Коли все добром та ласкою, то таке, як разом живуть, на спільному ж обійсті, а коли хтось не на ту ногу встане, то зачинися за своїми дверима та й пересидь часину, щоб горшків не бити.

Свекруха, ще як жили вкупі, бувало, й косо дивилася на Катерину, тут нема де правди діти. Усе їй здавалося, що невістка і зварить не так, і випере занапасть, і за чоловіком не догляне так, як треба, а той, дурний, дивиться на все, наче крізь сито, і не смій зачіпати його жінку. А воно ж як глянути збоку, то там четвертинка тої жінки, тонке, мов комариний носик, відро води візьме й ось-ось переломиться, то Степан біжить, аж пальці збиває, щоб вихопити у неї те відро чи за що там вона візьметься. Ну, не жінка, а дубець, чим вона тільки й узяла Степана, аби хто сказав; видно, чарами-приворотами присушила, не інакше. Якось свекруха на власні очі побачила таке, що тільки в долоні сплеснула: вийшла на подвір’я, дивиться – Степан сидить на стільчику з намиленою пикою, а невістка голить його. Та такі раденькі обоє, вона щебече, він і собі роззявив очі та всміхається, дурне теля, не знає, що не можна дозволяти жінці ні голити себе, ні стригти, бо всохнеш за нею.

Пізніше, коли хтось питав у Ганни, як там невісточка, могла під гарячу руку відрізати: «Та така, що стриже й бриє разом».

Катерина з першого погляду зрозуміла, що не сподобалася свекрусі, хоч та й не подавала виду, та коли Степан уперше привів Катерину в хату (ось, мовляв, та дівчина, про яку вам розповідав і з якою хочемо побратися), свекруха дивилася на неї пісними очима (ой, не так ти, сину, розказував нам, як воно є насправді), по-їжачому хмикала носом й вагалася вголос:

– Чи не рано, Стьопо, надумав женитися?

– Чого це рано? – здивувався Степан, бо, коли раніше казав, що скоро приведе їм у хату невістку, мати мовби й раділа.

– Та хто його зна, кхм. Це дівчатам страшно засиджуватися, – злегенька вколола вона Катерину, – а хлопцеві що, йому спершу на ноги тре’ стати, кхм.

– А я що – на руках стою? – огризнувся Степан, помітивши, як зіщулилась Катерина.

– І то правда, – заступився батько, повільний, скупий на слова чолов’яга з короткозорими очима. – Робота у нього є, хата є, чого ж іще.

– Хату ми свою збудуємо, – сказав Степан.

– Та хіба ж діло в хаті? – засокорила Ганна. – Я б і сама хотіла, аби з нами жили, один же він у нас, синочок, при кому ж нам віку доживати. Але ж і молодий ще, необтертий, що воно бачило, кхм-кхм? Ти, Іване, як на мені женився, то вже тридцять з гаком мав! – не без утіхи нагадала Ганна. – Підтоптався.

– Мене війна топтала, – сказав Іван. – А як ноги роздробило під Яссами, то два роки докупи складали. Так що ти заспівала, як той казав, не з того кінця.

– Кхм-кхм, – не знала, що відповісти, Ганна.

– Словом, так, – зрушив мовчанку Степан. – Як воно буде далі – побачимо, а розписуватися підемо до дядька Онисима. Взавтра ж віднесемо заяву.

Дядько Онисим, Степанового ж батька брат, ще од війни був незмінним головою сільради, і, крім усіх важливих справ державного значення, через його руки проходило ще й таке делікатне діло, як шлюб. Рука у дядька Онисима була легка, подейкували, ще ніхто не розлучився із тих щасливчиків, що він розписав, і коли в селі якась парочка зустрічалася надто довго, то їй не казали: «Пора одружуватися», а – «Вам пора до Онисима».

Онисим Кіндратович зустрів племінника з нареченою урочисто, але, як і годиться представникові влади, майже офіційно. Ішлося ж не про якусь там абищицю, а про таку важливу акцію, любив наголосити Онисим Кіндратович, як створення сім’ї, що є клітинкою держави, а коли хочете знати, то і її основою. Взагалі Онисим Кіндратович був філософом, найбільше шанував у людині думку, отож і Степана з Катериною передовсім запитав, чи вони добре подумали, а якщо ні, то Онисим Кіндратович може й почекати, йому не спішно.

Словом, усе було, як і треба, та коли діло дійшло до паспортів і виявилося, що Катерині немає сімнадцяти, дядько Онисим затявся: так не годиться. Закон є закон. І навіть, незважаючи на родинні симпатії, показав книжечку, в якій чорним по білому було написано, що Катерині заміж ще рано.

– Та тут же кілька місяців лишилося, Онисиме Кіндратовичу, – і собі тримав офіційну ноту Степан, величаючи дядька на ім’я та по батькові.

– А хоч би й день.

– Онисиме Кіндратовичу…

– Ти кодекс бачив?

– Ну, дя’…

– Тут я тобі не дядько. Ми не вдома. І тим більше не в Середній Азії.

– При чому тут Середня Азія?

– Там дозволяється раніше виходити заміж. Їдьте туди.

– І поїдемо! – розсердився Степан.

– Їдьте. Як так припекло, то їдьте.

– Да, припекло! – кипів Степан.

І тут його осяяло. Вхопив за руку Катерину, яка згоряла від сорому, і вивів на ґанок. Потім знов забіг у сільраду, а через хвилину-другу покликав туди і Катерину: «Здався старий».

Онисим Кіндратович з новою, прискіпливою цікавістю оглянув майбутню родичку з голови до п’ят, покректав, почухався, покрутив головою і подав їм бланки заяви.

– Заповнюйте. Тіки нікуди не їдьте, бо нам такі молоді та гарячі і в селі потрібні. Невісточка наша на кого вчиться? – спитав уже по-домашньому.

– Шиє, кроє, – сказав Степан.

– Ага, мадістка, значить. Теж добре. Може, згадає дядькову добрість та якусь сорочину пошиє. Робота їй знайдеться, скоро ж побуткомбінат свій одкриємо. Та на весілля не забудьте покликати.

– Як це забудемо, дя’? Ви ж нас і розпишете.

– Ага, і то правда.

– І на весілля покличемо, й на хрестини.

– На звіздини, – поправив Онисим Кіндратович. – Ти на радощах не забувайся.

Й от чого-чого, а звіздин дядько Онисим ждав набагато довше, ніж сподівався. І лиш тоді, як підкинув тричі на подушці їхнього первістка Іванка, посварився на Степана пальцем і сказав тихенько:

– А ти, Стьопо, тоді у сільраді обвів дядька кругом хати. Я не забув, нє.

– А ви як хотіли? Ми вам про любов, а ви нам про кодекс, – щасливо сміявся Степан. – Любов, дя’, – це така велика штука, що часом не влазить ні в які кодекси.

– Твоя правда, небоже, – погодився Онисим Кіндратович, схильний до філософського слова. – Не дарма я тобі колись вуха нам’яв, як упіймав у Глинищі з самопалом. Ще ж голопупенко був, а й собі туди ж.

– А тепер і в мене он голопупенко, аж не віриться, – світився Степан, дивлячись на ще не вилюдніле створіннячко, що лежало впоперек ліжка.

Заходили сусіди, родичі, і старі баби, ще не встигши переступити поріг, казали: «Тьху, яке погане, де ти його взяла, Катре?» Катерина аж здригалася від тих тьхукань, і хоч їй пояснювали, що це так треба, кажуть так, щоб не спристрітити дитину, все одно не могла змиритися, бо її дитина була найкраща у світі. Образило й те, що Степан, аби заспокоїти Катерину, сказав, що всі новонароджені однакові, такі собі пуцьвірінки, яких і на руки страшно взяти; та де ж однакові, коли он їй у пологовому будинку помилково були принесли годувати чужу дитину, і Катерина відразу побачила, що це не її, і наробила плачу на всю лікарню. Вона й зараз бачить, що Іванко, як дві краплі води, схожий на Степана, навіть складочка на переніссі така, як у нього, й очі такі, невже всі сліпі й не бачать? Катерина так і спитала у Степана:

– Хіба ти не бачиш, що в нього очі твої?

– Та наче мої, – сказав Степан, – сині.

– Молочні сивенькі очі, – встромила свого носа свекруха. – У всіх дітей такі, ще будуть мінятися.

І тоді Катерина не стерпіла, вхопила дитину й, сказавши, що пора годувати, вийшла в сусідню кімнату, ледь стримуючи сльози.

До неї зайшов Степан, зачудовано дивився, як Катерина годує дитину, дивився на сині прожилки на розповнілих білих грудях, на крихітну ручку, що інстинктивно тиснулася до тих грудей, і щось болісно затремтіло йому у серці, болісно і водночас солодко, Степан чи не вперше відчув себе батьком, це почуття ще тільки народжувалося в ньому і через те нило тоненько і солодко.

– Катю, – спитав він. – А як тобі, коли воно ото п’є?

Вона знизала плечима і всміхнулась до нього так само, як усміхалася до дитини.

– Питаєш…

– Кусає?

– Ще й як!

– Ти диви, зубів немає, а кусає. От шибеник!

У сусідній кімнаті чувся батьків голос:

– Іван! На честь діда назвали. Не думав і не гадав, що доживу до такого, коли отам, під Яссами… – Він пройшов майже всю війну, та тільки вдавався до споминів, завжди згадував Ясси, ніби в тому бою вмістилося все її страхіття. Степан сто разів чув од батька, як його взводові довелося брати висоту майже наосліп, вночі, і бігли під гору, коли не видно ні ворога, ні своїх, лиш смерть січе по тобі свинцевим дощем, і ти знаєш, що вона ось-ось вихопить тебе із цієї непроглядної ночі, але ти біжиш – під гору, під гору… Тоді лише він, Іван Побережний, єдиний з усього взводу зостався живим, та не було б і його, якби не потрощило ноги. Видно, смерть подумала, що він уже мертвий, – обминула.

Сто разів чув Степан про той бій під Яссами, і лиш тепер остудила думка, що це ж якби батько тоді не вижив, то не було б і його, Степана, не було б і малого Іванка, обірвалася б якась жива нить на цій землі, якої нікому й ніколи не з’єднати. Часом, глибоко замислившись, вслухаючись у себе, Степан гостро чув у своєму єстві батькові риси і тоді немов бачив себе зсередини: ось він тихенько всміхнувся точнісінько так, як тато, і ворухнулася складочка на переніссі, ось глянув через плече, пригладив чуба – все це жило і в його батькові, і схожість ця не позірна, її можна відчути тільки зсередини, кров’ю. І саме від думки про безперервну нить життя прийшла ще одна – давня, відома, про те, що сам він не вічний у цьому вічному колі, однак подумалося про це без страху, який напосідав його часом на самоті, подумалось із мудрим спокоєм, що все-таки без нього не було б і цього вічного кола; виходить, щось же лишиться-таки й від нього, не щезне безслідно. Адже узяв він багато від батька, а батько від діда… і так аж у сиву, бозна-яку давнину тягнеться нить, спільна для всіх кровна жилочка.

Хіба не про це говорив і дядько Онисим, коли тихого червневого надвечір’я вони сиділи з вудками удвох над Тікичем. Саме цвіла калина, мав ловитись линок, якого дядько страшенно любив за хитрий кльов, над річкою стояли густі пахощі зела, що на межі весни та літа найдужче увіходило в силу, здоровий дух води і цвітіння, – все це наводило дядька на філософський лад, і він казав, не зводячи очей з гусячої пір’їни, яка правила давнім мислителям за перо, а дядькові – за поплавок:

– Ти от візьми нашу сверблячку до риболовлі. Дехто думає, що це від жадібності. Не знаю, може, когось і це тягне до річки, але я, приміром, можу купити риби і в магазині. Я думаю, Стьопо, що це у нас озивається голос пращурів. – Онисим Кіндратович дмухнув у штульбу «біломорини» і закурив. – Вони ж добували собі харч риболовлею та ще мисливством. І повсякчас на природі були. От і нас до цього тягне, душа просить. А зиску тут ніякого.

– Який же тут зиск, – знизав плечима Степан. – Сказано ж у народі: риба й зайці заведуть у старці.

– Е, не до шмиги мені ця примовка. Не той старець, що з порожньою торбою, а той, у кого замість душі дупло. Хіба ти не багатий цією річкою, лісом, птаством, яке тобі за так дано? Ще й який багатий. Бо душу маєш. А скільки, Стьопо, тепер таких людей, що, окрім горобця, більше пташки не бачили. Чи якщо й побачить, то не скаже, як вона зветься. По телевізору впізнає папугу, колібрі, а який із себе, приміром, голубий рибалочка, то не питай.

– Голубий рибалочка?

– Еге, пташина така. Виходить, і ти не бачив. Тепер вона рідко до нас залітає. Зверху і справді голуба, наче в синьці скупана. А дзьоб тонкий і довгий, як у кулика. І то тим дзьобом так спритно хапає дрібну рибку на воді, що й не запримітиш коли. Того й рибалочкою зветься.

– Ви його бачили?

– Я сидів отако, як тепер, на березі, а він на вербі причаївся. Потім писнув по-мишачому і лясь на воду, ще й пірнув, мов та качка. Дивлюсь – уже полетів з рибкою в дзьобі.

– А я недавно щигликове гніздо бачив, – похвалився Степан. – На нього теж не часто натрапиш.

– Гніздо? – зрадів дядько. – Добра прикмета. Знаєш, як у нас ще називають щиглика? Мальованець.

– Він і справді як розмальований. В намисті червоному. А крила жовтенькі.

– Тші-іть, віть-віть, – присвиснув дядько, показуючи, як співає щиглик-мальованець. – Де ж ти бачив його?

«У пралісі», – ледь не сказав Степан, але спохопився: це ж тільки вони з Катериною так називали лісистий берег Тікича. То був лиш їхній праліс.

Уперше він повів її туди у травні. Не тому, що о цій порі праліс розквітає, розкошує в солодкому диханні бузку та черемхи і виповнюється стількома звуками, що потопаєш у них. Ні, Степан любив праліс о будь-якій порі, але довго не міг сюди вирватися (від села кілометрів сім) через весняні клопоти в колгоспі. То готувалися до сівби, то сіяли – мерщій, поки земелька проситься, кидай у неї сім’я, і Степанові навіть доводилося пересідати з «газона» на трактор, впрягатися в сівалки. Він нічого не вмів робити впівсили, весь час пропадав на полі або в майстерні, і Катерина бачила його тільки ночами. Зморений, пропахлий гіркуватим духом протруєного зерна, він і вночі довго не міг заснути, любив тихенько погомоніти з Катериною про таке, чого вона не дуже тямила і дивувалася, що Степан бере це так близько до серця. То мріяв про сівалку, яка б так розмірено кидала в ґрунт насіння буряків, щоб їх потім не проривати, то казав, що комбайн «РКС-6» на розгаслій ріллі, мов черепаха, треба поміняти зірочки для збільшення обертів, і тоді він ходитиме де завгодно. Степан це сам зробить, уже говорив з Мостовим, головою колгоспу, бо їхній інженер та старший механік не дуже в те вірять.

Катерині чудно було його слухати, однак і тішилася собі нищечком: щось хазяйське прокинулося в чоловікові, за таким не пропадеш. Якось вони їхали удвох Степановим «газоном» за селом, саме перепав короткий весняний дощик і розпушене поле запарувало, задихало прозорим туманцем. Степан зупинив машину, вийшов і, набравши повні груди повітря, видихнув: «Погуляла земля». Говорив про землю, як про живу істоту, і саме тепер, коли погуляла земля і віддихувалася серпанковими хмарками, Катерині захотілося відкрити Степанові одну таємницю, але побоялася зурочити і сказала про неї уже в пралісі, коли вони вибралися туди травневої неділі. Випав якимось дивом такий день, що Степан не пішов на роботу (з посівною впоралися, до жнив ще далеко), і то був один із найщасливіших днів у їхньому житті.

Праліс розвився, зацвів, випростався листом, тільки дуби ще були в тугій бруньці, а земля палахкотіла рястом, серед якого там і сям стриміли свічечки найперших грибів – зморшок. В такому царстві тебе неодмінно перейме бентежна думка, що ти ось є на цьому світі, є, є, а могло ж і не бути. Чому саме ти? Чому саме тобі випало усе це бачити і відчувати, радіти, жити? І коротка щемлива печаль – колись усе це погасне для тебе.

Десь недалеко озвалась зозуля, Катерина загадала, скільки їй літ накує, й почала рахувати:

– Один, два, три…

– Не треба, – раптом перебив її Степан.

– Чому?

– Я не хочу.

– Але чому?

– А що, коли вона перестане зараз? Коли накує тобі зовсім мало?

– Смішний…

Зозуля ж кувала й кувала – лунко, заливисто, спрагло. Степан наче бачив, як вона з кожним «ку-ку» чемно кланяється, опускаючи хвіст і схиляючи голову, ніби й справді дарує комусь літа, а тим часом міркує отією чемною сірою голівкою, кому б це підкинути своє яєчко.

Зозуля втихла, й зараз же подав свій голосочок щиглик:

– Тші-іть! Чвіть-чвіть!

Він був зовсім поруч, Степан відразу помітив його на терновому кущі й показав Катерині. Вона не встигла помилуватися на строкатого мальованця, як той пурхнув геть од людського ока, і тоді вони помітили в кущі гніздо. Воно було схоже на маленьку мисочку, виплетену з трави, а на дні тієї мисочки зеленіли четверо яєчок у темних цятках. Катерина відчула поглядом, що вони теплі.

– Ходімо, – сказала вона. – Не лякаймо пташку.

Вони пішли до річки, яка тремтіла і знемагала від нересту, вкриваючись білою піною; біля берега терлася риба, ворушився і щось шепотів очерет, на поверхні води зблискували карасі, які перекидалися догори животами – гуляли.

– А він теж ніби в червоній шапочці, – сказала Катерина.

– Хто?

– Щиглик. Це ж десь і Щедрик тут?

Степан зачудовано дивився на неї, він думав, що Катерина вже забула про Щедрика, але ні, вона спитала про нього без тіні усміху.

– Його не можна бачити, – сказав Степан.

– Так, але ж він тут?

– Звісно.

Вони притихли, і довго дивилися на річку, і бачили більше, аніж відкривалося зору, ніби цієї миті хтось хлюпнув у них надприродної сили, – бачили крізь воду все, що діялося в річці, до найтоншої нитки водоростей, до найменшої піщинки насподі Тікича.

Золотиста кругла карасиха поволі пропливала при самісінькому дні, черкаючи боками соковиті стебла очерету й гострі листочки горошниці. Їй подобалося це тихе прибережжя, де вода була тепла й ласкава, куди не сягала пружна течія, отже, ікрини надійно заляжуть в зарослому зеленню літеплі і не понесе їх вода хтозна в яку далечінь. Тими ікринами золотиста карасиха була переповнена до млосної втоми і від того здавалася ще круглішою і не такою спритною, якою була насправді. Плавці на її животі припухли, ворушила ними злегенька, вишукуючи найзручнішу місцину і спроквола перехиляючись трохи набік, аби глянути вгору. Там, угорі, якраз над нею, гуляв продовгуватий срібний карась, він тішився цією парною лагідною водою, чув у собі трепетну молоду силу, з якою годен зараз попливти швидше за щуку, але не міг полишити золотисту карасиху і, щоб якось погамувати у собі нестримну силу й жагу, жваво перевертався з боку на бік, плюскотівся і часом навіть викидався над водою, завмираючи від захвату.

Карасиха поблажливо косувала на ті його пустощі, вони і її запалювали до шаленого грища, і хотілося звільнитися від ваги, від безлічі ікринок, що дедалі тугіше перекочувалися в ній і просились під сонце. Пора!

Вона побачила затишне сплетіння гостролистої горошниці, на мить зупинилася, притискаючи до себе зболені плавці, і в цей час пірнув униз срібний карась і солодко черкнув її по гладенькому тілі гострим пером: пора! Золотиста карасиха здригнулася від його доторку, затремтіла, і наступної миті з неї випорснув струмінь жовтих мачин, потім ще і ще. Вони слалися за нею жовтою доріжкою, а над тією доріжкою рівно плинув срібний карась і лив на ікру молочко. Згодом золотиста карасиха стала легкою і спритною, її тіло приплюсло з боків і видовжилось, і вона майже не відчувала опору води; набрала в міхурець повітря, піднялася майже до поверхні і заграла на воді ще жвавіше за карася, хоча й відчувала у плавцях щемливий біль.

Шелестів, коливаючись, очерет, білі мережки піни шумували на воді, прокочувалися сплески, а з поміж того час від часу чулося соковите цмокання, наче хтось цілувався у гущавині очеретів чи й глибше десь там, під водою.

– Я, мабуть, скупаюся, – сказав Степан.

– Вода ще холодна.

– Ні, тут, у заводі, тепла. Ти ж бач, навіть карась нереститься. В холодній воді він не метає кашку. Давай удвох?

– Я боюся.

– Боїшся нежиті? – засміявся Степан, стягуючи через голову сорочку. – А я тебе зараз вкину в річку!

– Я не за себе боюся, – сказала Катерина і якось дивно поглянула на чоловіка.

Перехопивши той погляд, Степан ураз присмирнів і перестав сміятися.

– Ти чого?

– Я за нього боюся, – сказала Катерина, взяла його руки і притулила до свого лона.