Текст книги "Тінь сови"

Автор книги: Василь Шкляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Вúходила його баба Улита, та відтоді часто чіплялися до нього й ангіна, й кашель, і нежить, тільки не сказав Степан про це молодесенькій лікарці, бо йому треба служити, що ж то за чоловік, який не був в армії. Півчоловіка. Так що пишіть, голубонько: годен. І вона написала.

Степан, звісно, сам повірив у те, що дужий, і тішився, як дитина.

А Катерина раптом засумувала.

Вона не знала, звідки береться той смуток. Збирається в ній по краплині, як вода у криничці, в якій живе жабка-джерельничка. Спершу джерело замулене, потім жабка з рожево-рябеньким животиком прочищає його лапками, і воно прокидається, пульсує, мов живчик: жив-жив, жив-жив.

Джерельце те в неї оживало у грудях, десь під серцем, тихенько дзуміло, щось виштовхуючи по краплині, а що – Катерина зрозуміла в останню мить, коли проводжала Степана на станції.

Ось-ось мав одійти поїзд, біля вагона зібралися новобранці й ті, хто їх проводжав, шум, вигуки, хтось сміявся, хтось плакав, хтось бренькав на гітарі, а хтось співав, і голоси, голоси:

– Ти ж там гляди себе, сину, вдягайся тепленько…

– Вдягне, тьотю, що дадуть, х-ге, як по формі положено.

– Саньок, чув? Роби все, як я казав, не пропадеш.

– Пиши, Митю, пиши.

– Там не кажуть, тепленько чи не тепленько, – той самий голос. – Там команда: форма номер один або форма номер два.

– Вітю, не забудь же поїсти в дорозі, там я поклала тобі і шкварки, і яйця…

– Ну, Петь, гад такий, якщо прийдеш без личок…

– Слухай, сину, начальства, на те воно й начальство, щоб його слухати.

– Оце, приміром, якщо ти в штанях і до пояса голий, то це форма номер один. Тепло тобі буде?

– А якщо без штанів і без нічого, то яка – ноль? Хе-хе-хе.

– Сам ти ноль без палички.

Поїзд уже вкотре гримнув вагонами, почалося хапливе прощання.

Степанові тиснули руку хлопці, щось говорили дівчата, перебиваючи одна одну, батько обняв його навхрест і не хотів одпускати, а Катерина стояла від усіх трохи осторонь і чекала своєї черги, потерпаючи, що поїзд рушить і вони так і не встигнуть попрощатися. Вона відчувала, що Степан підійде до неї останньої, коли вже ніхто його не смикатиме й не підганятиме, вони будуть лише удвох. І коли воно так і сталося, коли Степан од усіх відмахнувся, вирвався з тісного кола і підійшов до Катерини, болюча ниточка радості забриніла їй у грудях – вона, вона тут йому найдорожча.

І в цей час пролунала команда:

– Всім у вагон! – гукнув молодий, акуратненький лейтенантик, суворо скинувши бровами, даючи знати, що цивільне життя скінчилося і саме з цієї його команди починається для новобранців військова служба.

– Катю… – Степан торкався поглядом кожної рисочки на її обличчі, кожної вії, кожної борозенки на губах, і від тих доторків сині ласкавці в його очах ставали гарячими. – Не забувай мене, Катю, добре?

Вона подала йому руку.

– Хай тобі щастить, Степане.

– Ми ще зустрінемось, правда ж?

– Зустрінемось.

Поїзд рушив, усі забігали, зашуміли, хлопці кинулися до вагона, а він тримав її руку в своїй і не міг відпустити, злегенька так тримав, мов пташеня, боявся потиснути, але й зронити боявся.

Катерина мовчала, не знала, що тут казати (лиш джерельце під серцем: жив-жив, жив-жив), мовчав і Степан, однак щось було в тому мовчанні, бо ніхто їх не чіпав, не шарпав, навіть батько Степанів притих осторонь і не обзивався. Катерина знала, що мусить щось сказати Степанові на прощання, щось таке, аби йому краще велося там од її слів, аби він був спокійніший, весь час пам’ятаючи ті слова, але якась важка пелена німоти впала на неї, наче у сні: знаєш, що треба сказати, а не можеш.

– Ти що, очманів? – майже по-дівчачому верескнув лейтенантик з приступки поїзда, який уже набирав швидкість, крикнув зовсім не по-військовому, бо ж вони, ці новобранці, ще не привчені до армійських команд, зараз головне їх не розгубити, а там уже лейтенантик доведе їх до пуття. – Ану, шмаляй сюди, про що ти раніше думав?

Із дверей вагона визирали сумно усміхнені голови, хтось махав рукою, хтось щось кричав, перекочувався стукіт коліс, і тоді Степан випустив Катеринину руку й побіг. Догнав свій вагон, ухопившись за поручні, скочив на приступку, проте не зайшов у тамбур, а різко озирнувся, відразу очима вихопив з-поміж усіх Катерину й дивився, дивився, дивився…

Вона лиш тепер, на відстані, відчула, який він нещасний, побачила на ньому старенький піджачок, стоптані черевики – усі хлопці так зодягалися в дорогу, бо ж незабаром вирядяться в солдатську форму, проте Катерина бачила це тільки на Степанові, бачила його стрижену голову, його зажурені очі, і враз прорвалася в ній важка пелена німоти.

– Степане! – крикнула Катерина.

Худий, обшарпаний, вайлуватий, стрижений під нулівку, він раптом видався їй таким рідним, аж біль пронизав груди; біль пробився у неї під серцем, вдарив із джерела на повну силу, і Катерина, аби не заплакати, знов закричала:

– Степане!

Якоюсь жилочкою відчула, що це вона послала його на тяжкі випробування; аби не вона, Степан лишився б удома, а тепер от їде не знати куди.

Катерину огорнув такий жаль, ніби провела його на війну й не встигла наказати, щоб глядівся, беріг себе, бо вона ж його ждатиме.

– Степане!

Він уже нічого не чув, тільки бачив, що Катерина гукає, і весь подався назустріч голосу, щоб перейняти його на вітрі, але намарне.

І тоді Катерина побігла. Спотикалася, наштовхувалася на людей, бо, біжучи, не зводила очей зі Степана, а він усе віддалявся, віддалявся, все швидше стукотіли колеса, набираючи розгін, і вона зрозуміла, що вже його не догнати, не сказати того, що хотіла.

Зупинилася, зірвала з голови хустину, щоб помахати Степанові, та рука безсило повисла, і Катерина лиш німо дивилась услід поїздові.

– Степане…

Джерело, яке билося у Катерини під серцем, вирвалося назовні, і з очей потекли сльози. Я гадаю, що то було джерело любові, уже тоді Катерина кохала Степана, хоч сама собі не зізнавалась у тому чи, скоріш за все, не могла розібратися у своїх почуттях. Воістину незбагненна це штука, любов, що приходить до людини то мукою, то щастям, і ніхто не може пояснити, звідки й чому вона приходить. Я ж собі думаю, що любов народжується, як ріка, спершу прокидається маленьке джерельце, відтак воно дужчає: переходить у струмок, потім розливається в річку.

Втім, кожен має свою думку про таїну цього почуття, і тим воно неповторне. Щодо Катерини, то вона схильна була вважати, що це я, Щедрик, приворожив її до Степана. Але це не так. Степан ніколи не просив мене, щоб я присушив Катерину до нього, а без його волі, як відомо, я нічого не вартий. Степан вважав, що він не той чоловік, з яким їй буде найкраще, і коли потрапив до госпіталю, перестав писати, хотів, щоб вона забула про нього.

Їхні шляхи на тому б і розійшлися, якби Катерина сама не знайшла Степана. Отож я тут ні до чого, хіба якась піщинка моєї заслуги в цьому. Боюся бути нескромним, але припускаю таке, адже Катерина полюбила Степанову душу, а я часточка його душі, – виходить, полюбила й мене. Однак тоді, коли вона сказала Степанові: «Попроси свого Щедрика, щоб я полюбила тебе», – саме так треба було розуміти її слова, – тоді моя допомога була непотрібною. То вже було освідченням.

Вона не знала, що й думати, коли перестали надходити листи. Чула серцем, що з ним щось сталося, а що – не було в кого питати, про це міг би сказати тільки Степан, але він мовчав. Може, знайшов там собі когось, тоді прислав би бодай порожній конверт, і вона здогадалася б, навіщо ж мучити. Ні, не знайшов, Степан не такий, сказав би. А чому він має казати, хіба вони обіцяли щось одне одному? Не обіцяли ж, не присягалися.

І написати йому до ладу Катерина нічого не змогла, хоч і бралася не раз. Спершу так чекала листа, щоб дізнатися адресу і про все сказати, а коли отримала, сім разів перечитала і не знайшла того, що шукала, почула лиш у голосі Степановім (читала і чула голос його: «Тут, Катю, уже зима, морози люті, а сніги такі, що кінця-краю не видно їм, і здається, що то наснилося мені: тихо річка тече, місяць звісив у воду босі ноги, я стою на березі, а коло мене дівчина з очима зеленими. Як там вона, наша річка, ще не замерзла? Це вона двічі замерзатиме, поки я повернуся…»), почула в його голосі те, що шукала в словах, але ж могла і помилитися, бо голос чувся таким, як сама хотіла. І відповідала йому, теж сподіваючись, що Степан почує голос її і все зрозуміє: «Річка наша тече, ще не замерзла, хоч і холодно вже (може, він здогадається, чому їй холодно?), та коли я виходжу до Тікича і згадую твої розповіді про Щедрика й праліс, то мені пахне суницями і стає тепліше».

Так писала йому Катерина, коли ще стояла осінь. Тепер річку скувала крига, уже і в них упали сніги, а листа нема й нема. Може, хтось викрадає їх? Поштарка лишає листи на поличці, біля вахтерки, всяк їх перебирає, шукаючи кожен свого, то може бути й таке.

Якось не витримала, розповіла про все Люсьці Офіцерші, вона ж старша, може, порадить щось.

Люська є Люська. Вислухала, співчутливо зітхнула, покивала головою і, не довго думаючи, випалила:

– А ти напиши його командирові часті. Офіцери, вони, знаєш, які культурні! Зразу одпишуть. Викличуть, допитають, швидко признається. Ще й на «губу» посадять.

– Та ти що, Люсь?

– А з ними, ловеласами, тіки так і треба.

– Хіба ж ти не знаєш Степана? Який же з нього ловелас?

– Знаємо цих тихих, – сердито сказала Люська. – Вони з армії всі жонатими вертаються.

– Ти думаєш, Степан там собі когось знайшов? – тамуючи хвилювання, спитала Катерина.

– Все може бути. Он у нашому селі Сергій Мотуз привіз жінку аж із Германії. Він там служив, а вона, наша ж таки, солдатам чи їсти варила, чи що, й обкрутила Сергія. Хлопець такий, що кращого в селі не було, як намальований. – Люська пустила очі під лоб. – А таке собі взяв, що матінко рідна, возом її не об’їдеш, гладезна та ще й ряба. Усі сміються собі нищечком, що то ж тре’ було аж у Германію їхати, щоб таку знайти, вдома он скільки дівчат, як яблучка перемиті, – сказала Люська так, наче й вона була серед тих перемитих яблучок, – а його, бач, обмарило.

– Не всі такі, – сказала Катерина.

– Не всі? Еге, кажи, хіба я не чула, як хлопці говорили коло клубу: «І тебе б обмарило, якби два роки спідниці не бачив».

– То ж два роки, а тут три місяці, – невпевнено проказала Катерина. – Ні, Люсь, чую, біда з ним.

– Ну, може, нічого такого ще й не трапилося, – відступила Люська, жаліючи Катерину. – Я розказую, як воно буває там в армії. Мужиків багато, а якась прищава куховарка крутить ними як хоче. Та якби я там була, то за полковника вийшла б, не менше.

– У солдатів і кухар солдат, я знаю, – сказала Катерина.

– Не скрізь. Та й хіба тіки на кухні жіноча робота? Я ж кажу, мене б туди, то не глянула б навіть на Сергія Мотуза, хоч і мальований. Точно за офіцера вийшла б.

У Люськи одне в голові, подумала Катерина і вже пошкодувала, що спиталась у неї розради.

Втім, розмова була недаремною, ще не знати, як би все обійшлося, коли б не Люська.

Одного разу влетіла вона в майстерню – й відразу до Катерини, яка саме виточки застрочувала на кофтині.

– Вгадай, кого я бачила? – зашепотіла Люська так, щоб дівчата не чули.

– Скажеш.

– Нє, ти вгадай, – наполягала Люська, роблячи великі очі, і в Катерини раптом тенькнуло в грудях: Степана.

Не знала, як він міг тут опинитися, але щось підказувало: Степана, Степана! І боялась радіти, аби не наврочити.

– Ну! Ну! – не терпілося Люсьці.

– Не вгадаю, кажи.

– Вибігаю з універмагу, а він назустріч…

– Хто?

– Я й очам своїм не повірила, ще ж недавно з тобою балакали, думали всяке…

– Степан тут? – вихопилось у Катерини.

– А де ж ти думала?

– Ти сама його бачила?

– Ось як тебе. Виходжу з універмагу, а назустріч щось наче знайоме, підходжу ближче, дивлюся – Степан…

– Він що – у відпустку прийшов?

– Та нє, слухай далі. Давлюся, пальтечко на ньому, шапчина кроляча, оце так солдат, думаю. А може, це й не Степан? Підходжу. «Здрастуй, – кажу, – Степане, яким це вітром, тебе ж наче в армію взяли». А він: «Комісували, – каже, – мене, одлежав у госпіталі, – каже, – й комісували. Одслужив своє». – «І де ж ти тепер?» – питаю. «Та де, в селі своєму, – каже, – де ж мені бути? Шоферую, – каже. – А це ось став на ремонт, то по запчастини приїхав. Такі, значить, діла». І дивиться, Катю, на мене, дивиться, бачу, спитати щось хоче, а язик не повертається.

Катерина сиділа біла, як отой перкаль, що вона застрочувала його на машинці, більше нічого не перепитувала.

Люська аж образилася, що Катерина втратила цікавість до неї, втупилася кудись очима і не змигне, однак у Люськи ще було чим розворушити її.

– Чуєш, спитати щось, бачу, хоче, та не осмілиться, тоді я, Катю, сердься на мене чи не сердься, й кажу йому: «Шоферуєш, на машині катаєшся, а там Катерина місця собі не знаходить, що ти не пишеш, не знає, що й думати, бідна. Всі ви однакові, – кажу йому прямо в очі, – совісті у вас ніякої». Машину, бач, дали йому, то вже й на сьомому небі, катається, а ти пропадай. Безсовісний! Він тоді подивився на мене, так гірко якось подивився, що я тут і язика проковтнула, та: «Передай, – каже, – Каті, що я за неї душу оддам. Якщо її хтось обідить, якщо волосина впаде з її голови, то я і на краю світу почую. Кланяйся, – каже, – їй низько в ноги і хай простить мені. Оце і вся моя мова», – каже. І пішов.

Катерина ніби нічого не чула. Така пустка стояла в її очах, аж злякалася Люська. Ні жалю, ні подиву, ні зла – сама порожнеча.

– Ти що, Кать?

– Куди пішов? – тихо спитала Катерина.

– А я відки знаю? Він що – казав мені?

– У який бік він пішов?

– Та отак проз аптеку, а потім звернув, де старий кінотеатр був… Пожди, куди ж це він завернув? Я й не придивлялася якось. Спершу отак, проз аптеку… Пожди, – розгубилася Люська, – може, згадаю.

Катерина не ждала. Схопилася, як обпечена, на ходу накинула пальто і вискочила з майстерні.

Бігла по центру, спотикаючись на слизькому тротуарі, так бігла, що горлиці лякалися на засніжених акаціях, стріпували крилами, струшуючи на Катерину срібний пил.

У містечку о цій пообідній порі було порожньо, де-не-де хтось пройде, Степана вона побачить здалеку, тільки б він не пішов ще звідси, тільки б не пішов, молилася Катерина, вони не розминуться, тут же й розминутися ніде, на одній вулиці і магазини, і все, що треба приїжджій людині.

Вона забігла в аптеку (це ж він по ліки заходив, недуга якась у Степана) – нема, забігла до універмагу – нема, туди-сюди – не видно Степана, і тут Катерина згадала, що Люська торочила про якісь запчастини, аби ж то знаття, де це їх видають, може, там би його застала. Чи в «Сільгосптехніку» бігти, чи в автопарк, чи, може, у когось спитати, але хто ж тобі скаже, це якби шофер який трапився, он стоїть порожній автобус, ні людей у ньому, ні шофера, кого ж тут питати. І ждати немає коли.

Автобус, автобус… І раптом у ній засвітилася думка: як же це вона не здогадалась одразу, що треба бігти на автостанцію, Степан же неодмінно туди прийде, він же їхатиме в село автобусом, може, уже й поїхав, а вона метається тут, як навіжена. Та що ж тут думати, мерщій треба бігти на автостанцію. Швидше, швидше!

Поминула аптеку, книгарню, кафе «Молодіжне», нікуди більше не заглядала, щоб не згаяти ні секунди. Он уже й автостанцію видно, зосталося тільки перебігти скверик, влітку він такий густий, нічого б не побачила, а зараз просвічується наскрізь, тільки іній на ньому сліпучий, аж сльоза набігає, в очах усе миготить, переломлюється, ніби світ захитався, втративши рівновагу.

Але й крізь хитавицю Катерина побачила, що на автостанції майже немає людей, кому ж кортить їздити в такий мороз, та ще й у будень, хіба якась біда пожене людину в дорогу. Як добре, що немає людей, немає де загубитися чи розминутись, один лиш «пазик» пофуркує синім димом, розігріваючи мотор, а біля нього…

І тут вона побачила Степана.

Він уже збирався сідати в автобус, ще пропускав поперед себе якусь зігнуту бабусю з клунком, ухопив того клунка, висаджував, і Катерина бачила його тільки зі спини, але й миті не було, щоб засумнівалася – він чи не він, це був Степан. Вона ніколи не бачила його зодягнутим по-зимовому – легеньке пальтечко, чорна кроляча шапка, дві хлібини в сітці, – проте впізнала б його з одного поруху руки, з одного кроку, впізнала б, якби він стояв і не рухався.

– Степане! – крикнула Катерина, і їй здалося, що то був не її голос, він полинув не з неї, вродився десь окремо, в чужому лоні, і летить до нього поволі-поволі, ось уже долетів, та Степан не впізнає його, цього чужого голосу, завмер, прислухаючись, і не озирається.

– Степане! – ще раз крикнула Катерина, і знов той крик повільно котився чужою луною, і вона не витримала й побігла услід за голосом, вона випередить його, пережене і прибіжить першою.

І коли Катерина підбігла вже зовсім близько, Степан оглянувся.

Винувата і трохи здивована усмішка лягла йому на обличчя, такою була та усмішка, що ліпше б уже заплакав, не обдуриш, Степане, мене цим сміхом і не старайся. Краще обійми мене, приголуб, поцілуй, роби зі мною що хочеш, Степаночку, бо я боюся тебе цілувати, не гоже мені, я дівчина, ніхто ще не цілував мене і я не цілувала нікого, крім мами.

– Здрастуй, Степане, – сказала Катерина.

– Здрастуй, Катю. Ти звідки?

– Так, проходила. Бачу, ти стоїш.

– А-а.

– Повернувся?

– Як бачиш.

Мовчали. Дивились одне на одного.

– Як живеш? – спитала Катерина.

– Живу.

– Не женився?

– Ні. А ти? Заміж не вийшла?

– Хіба тобі не однаково?

– Питаю.

– Я ж тобі не порожній конверт послала.

– Вибач, Катю, так вийшло. Я не знав, що все так повернеться. Вибач.

Газонув автобус, водій прочинив дверцята і, пихкаючи сигаретою, спитав:

– Є там з білетами?

– Є, є, – сказав Степан.

– Ну, то давай ворушися. Забирай і її з собою, тобі дівка, мені план, – реготнув, задоволений жартом. – Хоча таку кралю можна провезти й задурно.

– Бувай, Катю. Живи щасливо.

– Не буде мені щастя, – сказала Катерина.

– Буде.

– Ні, я знаю.

– Я попрошу Щедрика, він принесе тобі щастя. Ти ж пригадуєш Щедрика?

– Ні, не принесе.

– Хіба ти не віриш у нього?

– Якщо він є…

«Пазик» знову завив, і водій гукнув уже сердито:

– Ти сідаєш чи ні, я з графіка вибився через тебе!

– Зараз.

– Якщо він є, – сказала Катерина, – то попроси його, щоб ти полюбив мене. – Вона не відчула і краплі сорому за ці слова, їй навіть легше стало дихати, і, дивлячись Степанові в очі, ще сказала: – І попроси свого Щедрика, щоб я полюбила тебе. Хоча… він таки є, він уже це зробив зі мною.

– Катю…

– Але без тебе і він мені щастя не принесе.

– Катю…

– Останній раз питаю – ти їдеш? – вистромив голову водій і зозла плюнув сигаретою.

– Та їдь ти під три чорти! – сказав Степан. – Причепився. Маєш графік, то їдь.

– Ох, народ! З ним не можна по-доброму.

«Пазик» рушив, тільки димок за ним покотився, але Степан навіть не глянув йому вслід, не помітив, як у віконечко дивиться на нього трохи злякано бабуся, потерпаючи, видно, що хто ж оце завдасть їй клуночка, коли сходитиме з «антобуса».

Та найбільше здивувало бабусю те, що дівчина першою припала до хлопця, схитнулась, немов підломлена, і кинулась його цілувати, гладила по обличчю, щось приказувала, а він, бідолашка, в одній руці тримав сітку з хлібом (коли то діждуться в селі того хліба?), а другою незручно, невміло обнімав її за плечі. Бабуся перехрестилася, чи то осуджуючи, чи благословляючи їх, і позаздрила, що в часи її молодості такого не водилося: де ж це видано, щоб дівка першою на шию парубкові чіплялася.

Я ж собі думаю, що старенька тут помилялася, багато чого не було за її молодості, але любов завжди була однакова, в усі часи любов була, як ріка, що може і пересохнути, і вийти з берегів – тоді її не зупиниш, не впокориш, тоді їй ніпочім ніякі межі, а тим більше осуд людський.

Що ж стосується давніх звичаїв, то, може, бабусю втішило б те (якби вона знала, звичайно), що ця молоденька парочка не побігла відразу до «заксу», а, як і в давнину, спершу попросила батьківського благословення. Це Катерина, коли вони вирішили побратися, умовила Степана поїхати до її батьків і попросити згоди, бодай для годиться, адже їй усе-таки ще тільки шістнадцять минуло.

Я певен, що на тому вже ніщо не залежало, але воля Катерини була такою, і нічого поганого в цьому, гадаю, немає.

Через тиждень Степан з Катериною поїхали в її село.

Смішним теє сватання видалось. Щоправда, Катерині тоді було не до сміху: коли вже дійшло до діла, такий страх напосів і сором, хоч тікай світ за очі.

Ще в автобусі відчула на собі липкі погляди (односельці поверталися з районного базарування), вловила тихі шепоти-бубоніння:

– Чи це не Тимохи Горового дівчина?

– Та вона ж.

– А то хто з нею?

– Мабуть, зятя везе, кхм.

– А таки так, бо чуже, не наше.

– Воно ж чуже не таке, як своє.

– Тепер так.

Катерина сиділа, як на терню, боялася й глянути на Степана, хоч він, здавалося, не дослухався тих перешіптувань, мовчки дивився у вікно, за яким уже синів ранній зимовий вечір.

Від Галайбишиного повороту, де вони зійшли з автобуса, до Катерининої хати було палицею кинути, і їх проводжали очима аж до подвір’я; Катерина злостиво подумала, що для сільської баби чи молодиці немає більшої гризоти, ніж ото не впізнати, що воно йде чи їде селом і до кого. Кожне тобі стане, як укопане, і не зрушиш його з місця поки не закмітить, куди завертаєш. А тоді вже дихне з полегкістю.

Степанові ж хоч би що: шапка набакир, іде, жартує, буцім сьомий раз оце сватається і вже наперед знає, як воно буде. А Катерина, що ближче до хати, то як за полу її хто притримує, хоч бери та вертайся.

Уже перед самісіньким порогом раптом крутнула, кинулася до повітки і там заховалася за дверима, сполохавши сонних курей – засокорили, заворушили крилами, війнувши на Катерину пір’яним духом. Степан ніби іншого й не сподівався од неї, сміливо торгикнув дверима й пішов у хату: нехай сам говорить, як такий дженджуристий.

Катерина затамувала дихання, щоб не розколошкати курей, бо здіймуть рейвах і на подвір’я, здавалося Катерині, позбігаються всі сусіди й показуватимуть на неї пальцями: «Оно вона! Оніно!»

Згодом рипнули сінешні двері, вийшла й покликала її мати (якось ніби аж гнівно покликала), але Катерина не обізвалася і сиділа в повітці, поки не вийшов Степан, мовби це він тут був за господаря і мусила слухати лише його. Роздягнений, простоволосий, він стояв у місячному світлі такий близький і домашній, її господар, і раптом гукнув так по-рідному, аж защеміло під грудьми в Катерини:

– Гей, жінко, ти що оце собі думаєш?

Вона вийшла до нього під місяць, подивилася в очі, й Степан узяв її обличчя між долонь і поцілував у губи. Це був їхній перший солодкий поцілунок – короткий, але неполохливий, повний, налитий по вінця.

– Ходімо, застудишся, – сказала вона.

І враз відчула, як Степан різко стиснув її долоню, і погляд його спіткнувся об щось угорі. Катерина повела очима вслід за тим його поглядом, спокійно так, ніби шукала щасливу зірку, й зненацька угледіла… сову. Велика, тьмяно-срібляста проти місяця – такої Катерина ще ніколи й не бачила, – вона сиділа на комині й, здавалося, дивилась Катерині просто в очі.

– Ой, Стьоп, – прошепотіла. – Прикмета яка… лиха.

– Та ні, – сказав він. – Це біла сова.

– Де вона тут узялася? На комині нашому.

– Погрітися сіла. Виходить, зима буде довгою. Якщо в наші краї залітає біла сова, то це на довгу і люту зиму. Ото й уся прикмета, я знаю.

– Я так злякалася…

– Дарма… Ходімо, ти вся тремтиш.

Степан пропустив Катерину поперед себе в хату і гукнув з порога:

– Знайшлася наша куничка!

Він і перед тим, як тільки зайшов до хати, почав за давнім звичаєм з того, що десь сюди забігла куниця, а то й не куниця, а красная дівиця, – і так воно славно вийшло у нього, що, поки Катерина відсиджувалася біля курей, у хаті вже знали, що це за мисливець до них прибився.

Мати поралася коло плити, подавала до столу, і батько – худий, як терниця, з блискучими очицями – сидів уже веселенький, щасливий, і це вкололо Катерину: отак відразу й віддають її з дорогою душею, ще нічого не розпитавши, не порадившись, ніби мерщій хочуть здихатися її; хіба ж так водиться у людей?

– То це правда, Катю? – вийшла із кухні мати й дивилась на неї трохи сполохано, проте й з надією.

– Правда, – опустила Катерина очі.

– Чого ж ти мовчала?

– Та… сама не знала.

– Я думала, ти ще дитина в мене. А це неждано-негадано…

– Дуже вони тепер нас питають, – скинув маленькою сухою головою батько і підморгнув Степанові: – Хай-хай. Сідай, зятьок… У тебе, я бачу, губа не з лопуцька, не прогадав! Катря у нас козир-дівка.

– Тату! – заблагала Катерина.

– Що – тату? Я брехати не вмію, кажу, як є. Тут і сліпому видно, що дівчина як з патрета.

– Їй ще й сімнадцяти немає, – сказала мати.

– Хай-хай! Нема, то буде. Правду я кажу, зятьок? Коваль клепле, поки тепле.

– Ти б менше язиком клепав.

– А язик у мене не в постолах, щоб мовчати.

Степан тихо собі осміхався на ту розмову, потім сказав чемно:

– Все буде добре, мамо. Не переживайте.

І тільки почувши оте «мамо» (аж залоскотало під ложечкою), мати зрозуміла, що все уже вирішено, підійшла до Катерини, прихилила її голову до свого плеча й заголосила – тихенько, без сліз:

– Я ж не бачила, доню, коли ти й виросла в мене…

– О, о! – знову по-панібратському підморгнув Степанові батько. – Зарядила! Краще підкинь нам капусти з льоху.

– А ти сиди отам мовчки, – вдавано сердилась мати, тулячи фартуха до сухих очей.

– Хай-хай. Аби добре.

– Тобі все добре…

– Все, мовчок!

Степан, щоб розрядити незручну балачку, напросився полізти в льох по капусту («А вам, мамо, і тут клопотів вистачає»), на що мати замахала руками – ні-ні, а батько знов одрубав упоперек:

– Хай-хай.

– Хіба ж там чужа людина розбереться в діжках?

– Оце сказала: «чужа». Степан уже свій, хай звикає. А Катерина покаже, що де стоїть.

– Проворний ти дуже, – сказала мати, однак подала Степанові полив’яний полумисок. Воно, може, й правда: нехай звикає.

Степан з Катериною вийшли на подвір’я, біле од снігу та місяця, і вона боязко глянула на комин – білої сови там не було. Погрілася й полетіла хтозна-куди. Катерина провела Степана до льоху – глибокого, давнього, ще прадідівського. Під землю вели вимощені сходи, і він подумав, що сюди зовсім не пасує електрична лампочка, яка сіяла під ноги жовте світло, – у таке підземелля треба спускатися із смолоскипом. Дивно: тут було зовсім тепло, чи так тільки здавалося після надвірнього морозу, чи, може, льох беріг у собі теплий земляний дух.

– Я знаю, чому ти напросився піти до льоху, – сказала Катерина.

– Чому? – він озирнувся до неї і зрозумів. Але перепитав ще раз. – Скажи. Чому?

– Поцілуй мене, – попросила вона.

Згодом, як сиділи всі разом за столом, мати обережно, здаля підсновувала нитку розмови до головного: коли ж вони думають розписатися, щоб приготуватися до весілля; де збираються жити; яка у Степана родина, чи є брати й сестри.

Батька те не обходило, він вважав, що головне уже відбулося. Налягав на чарочку, дивуючись, що Степан байдужий до неї, майже не закушував і тільки час від часу кресав сірником, припалював цигарку, яка гасла в зубах щоразу, поки він говорив. Балачка була, як і мусила бути за сватання, але старий таки увернув:

– Може, ти слабий? – втупив він блискучі очиці в Степана.

– Чого це?

– І чарки підняти не годен. А не п’ють, сам знаєш, тіки хворі й падлю…

– Тобі одне на умі! – перебила його мати сердито. – Як не маєш що сказати, то лучче мовчи.

– Ну-ну, я ж до приказки. Ти, синок, нашу Катрю там не зобижай. Ну, як тре’ буде, то віжки притримати можна, не без того, хай, а зобижати – Боже тебе сохрани. Ми самі її ніколи пальцем не зачепили. Вона у нас, як верба: де посадиш, там і прийметься, о. Хай-хай. Щоб знав. Це вдачею. А на вроду, то сам же бач: питльована дівчина.

Катерина горіла, як макова пелюстка, і злилась на батька, що розхвалює її, мов на базарі, та раптом щось тепле зворухнулось усередині, – ще невиразне, невловиме, навіяне чи якимось батьковим словом, чи хтозна й чим, і Катерина силкувалася оживити його в пам’яті: де, коли, що?

Мати зраділа, почувши, що Степан один у батьків, це ж, звісно, годять йому, не дають волосинці з голови упасти, то, може, й Катерині кращенько буде, а старий і тут правив своєї:

– Воно ото коли дуже трусяться над синочком, то невістка завжди невгодна, їм подавай принцесу, але таку, щоб робила, як наймичка. Ну та хай, хай, – притих, наштовхнувшись на докірливий жінчин погляд, бо виходило ж таке, що сватів ще і в очі не бачив, а вже судить.

– Аби вони самі шанували одне одного, – зітхнула мати.

– Я Катю не дам скривдити, – сказав Степан. – Нікому не дам.

– Знайшли, про що говорити, – Катерина знічено перебирала краї скатерки, опустивши очі. – Я така, що й сама за себе постою.

– Е, не кажи, дочко, – похитав сухою голівкою батько. – Ти в нас не з того тіста, не круто замішана. Я ж кажу, питльована.

І тут знов щось як здригнулося в ній і засвітилося в пам’яті до найдрібнішої цяточки, до найтоншого звуку, навіть відчула на гарячих щоках подих грози.

Шість років було їй тоді, ще не ходила до школи, й от одного літнього дня випровадили її вперше з людськими дітьми у поле пасти корову. Був такий світлий, зомлілий од сонця день, а потім де не взялася чорна хмарина і розрослася на всеньке небо, як ніч упала на землю, і розгойдалася страшнюща гроза. Грім котився низько над головою, і вона від ляку присідала, здригаючись, а старші хлопці сміялися й казали, що треба боятись не грому, а блискавки, грім не вбиває, але й блискавиці все ближче і ближче хльоскали над Високою Греблею, де вони пасли худобу, і настрахані корови збивалися в тісний табун під тими вогняними батогами. Стіною линула злива, така густа, що важко дихнути, захлинутися можна, і тоді пастушки, хто вже знав примхи Високої Греблі за такої грози, кинулися до корів, мерщій займали їх на Горобцевий шпиль, щоб утекти від швидкої води, яка помчить зараз цією низиною, зносячи все на своєму шляху. Та вода налетіла так раптово, як і гроза, ніби справді десь прорвало височезну греблю, хоч ніякої греблі поблизу ніде не було; може, була тут колись у давнину, а тепер від неї перейшла тільки назва до цього берега, на який у зливу летіла вода з усіх рівчаків і горбів.

Катерина не зогляділася, як зосталась на березі сама, одна-однісінька проти рудої лавини, що мчала на неї з лютою дикою силою. «Ма-а-а!..» – закричала вона, проте ні найменшого звуку не вирвалося з грудей, бо в грудях усе заціпеніло, стислось, відмерло, і дужий гребінь потоку змив її, мов травину, підім’яв, закрутив і поніс. Вона хотіла сапнути повітря, а в рот полилася вода, хотіла вхопитися за полінячку, за бур’янину, але й ту полінячку, і бур’янину, й солому несла божевільна вода. «Ма-а-а!» – закричала вона, хоч тієї миті не думала ні про матір, ні про смерть, ні про що не думала, бо жах вичавив з неї усі думки, однак цього разу почула свій голос і зрозуміла, що в ній ще є сила, вона не билина, якою вода крутить як хоче, ні, треба мерщій звестись на ноги. І тут на її шляху трапився кущик, якого вода не подужала вирвати, міцний живучий кущик глоду, і Катерина з усіх сил вхопилася за його гілки, підтяглася ближче і стала на ноги. Вода з розгону знов хотіла повалити її, але не змогла, тільки від рудої колотнечі паморочилася голова і в грудях збиралася нудотна млість. Вся Катеринина сила тепер зібралася у двох кулачках, що вп’ялися в гілочки глоду, а в тілі не лишилось нічого, окрім нудоти. Щось підказувало, що не треба дивитись на воду, інакше знов упадеш, і коли вона звела очі, то враз побачила батька. За пеленою дощу годі було впізнати того чоловіка, що поспішав на коні (тата на коні вона ніколи не бачила), та вона знала, почула, що це її тато. Тато!