Текст книги "Безсмертні"
Автор книги: Іван Семенюк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)
Берелі лиш тішився тими моїми словами. Я вистрибував перед ним, крутив у руках кинджали, міг ними таке виробляти, що захоплення від того викликало відчуття потужності, захоплення від вправності зі зброєю збуджувало думки про мою дужість і міць. Міг тримати у рівновазі кинджал, коли його кінчик лише стояв у мене на пальці. Вертів ними, підкидував, виробляв різні фокуси. А сила все підступала і підступала. Раптом я з усієї дурі розмахнувся зброєю і запустив її прямісінько у одне з дерев на вуличці, на якій ми знаходилися. Я випроменив частину сили із себе, вона ніби з мене вийшла з ось тими кинутими кинджалами, передалась їм, та при цьому я не відчув ніякої слабкості від її втрати, від втрати частиночки сили. Все було як завжди – нічого не відчував.
Берелі після мого влучання в дерево – кинджали аж застрягли у стовбурі – підійшов і поцікавився:
–Ти пам’ятаєш дорогу назад до замку?
–Так.
–Я чекатиму на тебе там завтра зранку.
–Що? – здивувався. – Я що, залишуся тут сам?
–Селище – ще один подарунок! Тут давно ніхто не живе. Ти можеш випустити тут пару!
–Випустити пару?
–Не стримуй себе, насолодися силою! Розгроми селище! Використай усю свою енергію, відчуй свою зброю, перевір її у дії! Кинджали зроблені з надзвичайно міцного металу. Сьогодні можеш не стримуватися. Іноді потрібно звільняти свою сутність, давати силі свободу, не накопичувати її. Випускати. Тому розважся добренько сьогодні. Добре?
Я був зацікавлений у тому, що говорить приятель. Він говорив правду. Дуже тяжко стримувати силу, тим паче вона ніколи нікуди не зникає, завжди з тобою. Очевидно, що тримати її у собі вічно не вийде. Я трішки подумав і відповів:
–Мені вистачить й трьох годин, щоб знищити усе тут дощенту!
–Тоді починай, – Адам сів назад до автомобіля, завів його, щоб поїхати, залишити мене наодинці з селищем і з кинджалами, а я лиш устиг сказати:
–Дякую! – і побіг руйнувати усе довкола.
Адам поїхав.
Усі ці будівлі такі мізерні, мені здавалося – крихкі. Я стрибав з однієї на іншу, пробивав їхні стріхи кулаками, трощив вікна, виносив двері. Метав свої кинджали у різні боки, влучаючи у наперед собою ж поставлені цілі. Адам колись навчив мене бойовим мистецтвам, колись – у тому минулому житті. Тому я знову використовував ці техніки та прийоми, аби зносити стовпи, ламати огорожу. Тепер більше ніколи не забуватиму навичок збивати свого противника з ніг, затьмарювати йому розум – незвичне мистецтво бою, якого колись навчався. «Тепер це не спогади – це моє життя, одне з них, не хтось чужий у голові мені розповідає про якісь події – це я той, хто пережив їх! І я знаю все про себе! Про своє бажання сили, про сутність безсмертних». Від того свого знання мені все більше хотілось нищити усе довкола, розбивати споруди у цьому закинутому селещі, легкими рухами прибирати усе на своєму шляху. І це звільняло мене, розслабляло. Настільки розслабляло, що знищивши усе, я впав і заснув.
Прокинувся уранці на пухкій зеленій траві. Підвівся. Оглянувся. Побачив, що на місці, де ще вчора було селище, тепер пустка! Не був здивованим, що я можу таке зробити. Озирнувся на всі ті уламки будівель ще раз і швидко помчався назад на гору, до Адамового замку.
Прибіг до нього десь біля одинадцятої ранку. На мене чекав Адам із валізами. Він клав їх до багажника одного зі своїх автомобілів. Я підійшов до нього:
–Ну що ж! Ми з тобою їдемо до твого майбутнього дому! – сказав Адам.
–Ми їдемо до інших вартових?
–Так! До них і до Престона. Я не думав, що ти згадаєш про своє попереднє життя вчора, але так ще краще. Тепер ти готовий до свого призначення. Тому прийми душ і переодягнися! Дорога буде довгою.
«Нарешті!» – подумалося. Побачу тих, хто такі ж як і я! Мене цікавило, які вони, які в них надприродні здібності, як вони мене сприймуть і що подумають про свого нового товариша. Вартові – нова загадка! Я прямую до них, стану частиною їх світу, ця частинка стане також і моїм життям.
Того дня, двадцять п’ятого листопада, я не помер– я відродився! Знайшов правду, яку більше ніколи не відпущу, нікому не віддам! Безсмертя! Вартові захищають людей, і я – один з них! Нарешті дійсно відчуваю себе корисною частиною світу, створеним для нього, а він – для мене! Я буду керувати ним, принаймні намагатимуся! Тепер я – не безнадійний клапоть нашої планети, я – могутній титан! Всесильний вартовий!
Частина друга
∞ Вартові
Ми їхали в автомобілі Адама зо три години. Берелі віз нас до аеропорту. Він не казав, куди летітимемо, не називав країну чи навіть континент, до яких попрямуємо. Адам зберігав притаманну йому таємничість і загадковість. Це знову мав бути сюрприз. За останні півроку я звик до його приємних несподіванок та й не існує безсмертного, якому б вони не сподобалися. Ці подарунки… Всі вони мають спільне – звільняють від думок про могутню силу. Але все-таки допитливість мене вбивала, не залишала, накопичувалася. «Досить йому зберігати таємничість, досить морити здогадами, постійно знущатися! Це останній раз Берелі манить мене загадками! Більше йому не дозволю!» – лунало у думках.
В аеропорту Адам не купував білети. Ми не проходили митницю. Він приготувався до цього дня заздалегідь. Нам лише довелося вийти на вулицю до злітної смуги. Ми не летіли на борту пасажирського лайнера – нас очікував приватний літак з логотипом «Сетер» на крилі. «Сетер… Я вже десь чув цю назву… Так… Згадав! Це відома у світі компанія з виробництва сучасної зброї». Друзі розповідали, що їхні численні підприємства розташовані у кожному куточку Землі. Жага дізнатися, чому ми летіли літаком цієї компанії розривала. Але як би довго не просив Адама відповісти на мої питання, відповідь завжди буде однакова: «Ти сам усе побачиш і сам про все дізнаєшся!» Тому я просто сидів мовчки у м’якенькому сидінні, насолоджувався, якщо так можна сказати, терпким на смак вином, що розносила по салону стюардеса, слухав через навушники музику з мп-3 плеєра.
Доки я у своїй розповіді дістаюся місця призначення, час нам познайомитися ще ближче. Саме тепер можу впевнено розповісти, який я став насправді. Згадане попереднє життя перевернуло мої погляди. Разом зі спогадами прийшла впевненість, рішучість, навіть якась байдужість до усього навколо. Адам був чудовим наставником. Час, який провів, вивчаючи новий для мене світ, змінив мене докорінно, як у фізичному плані, так і в моральному. Перебуваючи в замку Адама, моє тіло набуло спортивного вигляду, на обличчі зникли прищі, які залишилися від смертного життя, волосся стало темнішим і міцнішим, воно продовжувало рости, але дуже повільно. Тіло моє стало смаглявішим, всі його недоліки, шрами, недолугі родимки, плями, вони зникли. М’язи зробилися пружними, кістки еластичнішими. Очі в мене тепер якісь виразніші, дивлячись у дзеркало ніколи б не здогадався, що вони мої. Символ на шиї, символ нескінченності нагадував просте й незвичне татуювання, проте це означало набагато більше – безцінний знак величності. Я сам собі почав подобатися. Одягався вже по-іншому, як Адам, вишукано. Міг одягнути навіть дорогий костюм з гардеробу Берелі – у ньому почувався елегантно, так, ніби це вбрання призначалося мені, це був мій новий стиль. Смертні вже не належали до мого світу, тому відчував від них незрозумілу ворожість, бо їх кількісно більше, ніж нас – безсмертних. У мене з’явився інтерес до людських почуттів, я ж бо їх не мав. «Що приховують посмішки смертних? Що таке кохання?» Відчуття сили вже не відігравало в мені домінуючої ролі, воно стало маленькою моєю частинкою, ми з ним намагалися жити у злагоді. Ось так всього лише за півроку й ту ніч, за яку я згадав повністю Адамові уроки, ім’я Версель Томпсон лунало шанобливіше. Безсмертний з таким ім’ям здатен на все!
«Я неповторний і незнищенний!»
У літаку спромігся трішки подрімати. Коли я прокинувся і визирнув у вікно, побачив, що ми вже приземляємося. Місцина була доволі гарна, з виходом до океану. Я поглянув на Адама. Він мене привітав:
–Ласкаво просимо до Сіднею!
–Австралія?
–Так, справді ж гарно?
–Неймовірно! – відповів, виглядаючи з ілюмінатору.
Ми прилетіли до дивовижно розкішного місця. Але екскурсію по Сіднею Адам не влаштував. Вийшовши з літака, я знову звернув увагу на його логотип... «Головний офіс компанії «Сетер», якщо правильно пригадую, розташований саме тут, в Австралії. Що ж є спільного між цим підприємством і безсмертними?» Здогадувався, що відповідь отримаю невдовзі, коли познайомлюся з іншими вартовими та Престоном.
На виході з аеропорту нас очікував власний автомобіль з водієм. Він віз нас довгенько до місця призначення. Вже виїхали за межі Сіднею. Маршрут тримався вздовж берегової смуги. Десь за хвилин п’ятнадцять до того, як ми зупинились я відчув силу. Вона – особлива, такої сили не долинало від Адама, вона була чіткіша, величніша. Наче солодша, приємніша. Я не мав сумнівів – то сили вартових! «Ми вже близько!» У голові вимальовувалися сім силуетів безсмертних, включаючи Адамів силует. Вони, напевно, також відчули мене та очікують побачити свого нового побратима.
Автомобіль зупинився, ми опинилися перед триповерховим маєтком на березі океану, а довкола нього пусто, лише екзотичні дерева і дика гущавина. Немає інших особняків, як і навколо Адамового замку, лише ця велика будівля і все. «Але яка ж вона гарна, розмальована у різні відтінки зеленого, має відкриті балкони, позад неї є якийсь ще дворик чи ще одна менша будівля…» – аналізував я. Такий собі витвір мистецтва постав посеред тропічних дерев.
З багажника Адам дістав наші валізи. Водій поїхав. Ми рушили до вхідних дверей. Не довелося навіть стукати – їх відчинив чоловік років тридцяти. На вигляд він був солідний, ставний, мав густі чорні брови, сині очі, гоструватий ніс, тонкі губи. Волосся його було коротке, мало русий відтінок. «Я вже десь бачив цю особу. Так… Точно його бачив… У телевізорі! Це… Це Престон Еквідж – власник фірми «Сетер», який дуже рідко з’являється на блакитних екранах, бо не полюбляє журналістів і юрби людей. Невже це той самий Престон, про якого розповідав Адам? Скоріше всього!» Його силует майорів у моїй голові – «Він точно безсмертний!». Але якщо це так, то у будинку, окрім цієї особи, знаходиться вже п’ять, а не шість вартових, бо бачив лише сім силуетів. Еквідж радісно вибіг, привітався з Адамом, обійняв його, а потім пильно вдивлявся у моє обличчя, ніби я привид. Престон звалив Адама грізним питанням:
–Що за чортівня? – злісно крикнув. – Він ще не мав стати безсмертним щонайменше три своїх життя!
–Ти так кажеш, ніби я не знаю! Не влаштовуймо прекрасного тихого вечора багато галасу надворі. Зайдемо у дім та спробуємо у всьому спокійно розібратися! – запропонував Берелі.
–Це неможливо! Зарано! Чому ти мені не доповів? – не вгавав чолов’яга. Він виглядав розчарованим, вже зовсім не звертав на мене увагу.
–Я намагався зробити тобі подарунок, хіба ти не задоволений? – саркастично запитав Адам.
–Мені не подобаються твої вічні несподіванки, все має бути так як повинно! А коли щось відбувається не за планом, то про це мають повідомити мене, ти знаєш правила!
–Невже ти й досі вважаєш, що я буду дотримуватися твоїх дурнуватих правил, я не належу до твого списку відданих цуциків, – засміявся Берелі, а я все ще тихо стояв, слухаючи їхню розмову.
Трохи посперечавшись з приводу моєї раптової появи, вони нарешті заспокоїлись. Престон Еквідж зненацька простягнув мені руку:
–Вітаю з новим покликанням! Про мене Берелі тобі розповів, тебе я також знаю, тому ласкаво прошу у твій новий дім! – швидко і якось нещиро промовив він.
Ми увійшли до будинку. У коридорі чекали вони. П’ятеро вартових – три хлопці і дві дівчини. Від них випромінювалася надзвичайна сила, могутня енергія. Вони стояли й дивилися на мене, а я на них.
***
Вже чотири хвилини ми стояли ось так мовчки, витріщившись один на одного. Відчувалась незвична легка напруга. Мою увагу привернули двоє осіб – хлопець та дівчина. Вони трималися за руки, наче закохані. «Але ж безсмертні не мають почуттів, можливо, так вони звикли підтримувати один одного, чи що?» Втім саме ця дівчина, що «піклувалася» про руку юнака, порушила мовчанку, яка непомітно постала у повітрі між вісьмома безсмертними:
–Вітаю у нашому домі, який тепер є також твоїм! Ми чекали на тебе! – вона була дуже привітна і трішки збуджена. – До речі, мене звати Террі, повне ім’я – Терроніо… Але тобі ж це нецікаво… Ем… Тому будьмо знайомі! – дівчина простягнула мені руку. Я потиснув її, представився сам, і Террі люб’язно продовжила, – цього хлопця, що стоїть біля мене… Звати Стен… Це Нелл і Екон. А ось це моя подруга Еллі, – говорила невпевнено й швидко, її просто зачепив момент незручності, як і будь-кого у коридорі. Ніхто з нас не знав з чого можна почати розмову.
Я привітався з кожним вартовим. Дівчина на ім’я Еллі першою привернула мою увагу, вона мала підозрілий вигляд. Брюнетка ніби не вірила, що перед нею стою я. Було відчуття, ніби вона мене… Знає… Еллі хотіла щось сказати у мій бік, але Адам, викрикнувши, не дозволив цього зробити:
–До речі, знаєш що, Престоне? – Берелі різко поглянув на Еквіджа. – Ми маємо невеличку проблему.
–Яку ще? – зі зневагою запитав чоловік.
–Версель не пам’ятає своїх попередніх життів…
–Що? Як це можливо? – Престон раптово зиркнув на мою постать.
–Для мене це також загадка. Єдине, що ми з ним змогли пригадати – його життя, коли він виховувався у моєму старому помісті.
–Це якась маячня! Дурня! Ще такого не зустрічав. Найдовше пригадування безсмертним свого минулого було не більше тижня, а вартові взагалі моментально усе пригадують, ти ж знаєш? – Престон задумався.
Еллі, почувши слова Адама, стала похмурішою, вона опустила голову, дивилася на підлогу. Щось її засмутило у тій розмові.
–Є ще якісь несподіванки? – запитав Еквідж.
–Гадаю ні!.. Хоча, є ще одна! – відповів Адам. – Не відомо, яку надприродну здібність має хлопець… Вона ще не давала про себе знати.
–Скільки часу він вже є безсмертним? – запитав вартовий на ім’я Нелл.
–Майже півроку…
–Ще й досі нічого не відбулося, не трапилося? – лютував Престон. Це була лють, мені здалося, від того, що не все відбувається так, як цей чолов’яга хоче, ніби руйнуються його давно розроблені плани.
–Ні, нічого несподіваного…
Еквідж знову задумливо стояв. У коридорі стало тихо.
–Вас лише п’ятеро? – цього разу я порушив мовчанку.
–О так… Кефф у відрядженні! – відповіла Террі. – Він сьомий. Завтра має повернутися.
Дівчина, як могла, розряджала напругу у коридорі. Вона вже говорила будь-що, лише б не мовчати:
–Я знаю… Дорога була довгою. Сама колись це пережила… Тому ви, напевно, стомилися… Ой! Що я таке кажу, ми ж не стомлюємося… Може, ви зголод… Знову не те… Пройшли б ми принаймні до вітальні.
–Ви поки що йдіть до вітальні, а я облаштую твою кімнату, – промовив Престон до мене. – Якби ми знали, що ти приїдеш, то хоча б організували гідний прийом! Але ж Берелі любить бути таємничим, біс би його!
Еквідж попрямував до сходів будинку.
–Ну що ж, година пізня. Ми б могли випити чаю чи кави. Прошу, ходімо, – люб’язно мовила Террі, вказуючи на двері, що вели у вітальню.
Ми зайшли до великої кімнати, присіли на дивані.
–Гадаю, дивлячись на час, не потрібно кави чи чаю, можна поспілкуватися, – сказав Адам. – Краще розкажіть, як тут у вас справи, ми давненько не бачилися.
–Все як завжди… Починаємо сподіваємося, що з приїздом сьомого вартового в решти поменшає обов’язків. Буде більше часу приділяти собі увагу… А взагалі, усе по-старому, – промовив, здається, Екон… Так, це був Екон. Вже запам’ятав їхні імена.
–Як справи у Престона?
–Як і були! Все стоять на місці! Не рухаються, та й сумніваюся, що зможуть колись покращитись, – відказав Нелл.
–А чим займається Престон? – запитав я, але не почув відповіді, бо Еквідж зайшов до кімнати сказавши, що вже все налагодив. Він попросив Еллі провести мене до моєї спальні, наголосив, щоб сьогодні я відпочивав, а завтра о сьомій годині ранку був у вітальні, одягнений у речі, що він залишив для мене на ліжку.
Ми піднялися на третій поверх. Еллі вказала пальцем на мою кімнату. Вона побажала мені доброї ночі:
–Завтра ми влаштуємо тобі дійсно справжній прийом! Сьогодні краще більше нічого не робити. Еквідж виглядає дуже роздратованим через цю історію про попередні життя… На добраніч! Нехай тобі присниться янгол! – і по-доброму дивакувата Еллі пішла.
Я прочинив двері до моїх хоромів. Здивувався. Кімната була більшою навіть за ту, що мав у Адама. Здоровезне ліжко, плазмовий телевізор, робочий стіл, шафа, дзеркало у повний зріст, масажне крісло та ще багато іншого. Я відкрив гардеробну, побачив, що вона наповнена вишуканим чоловічим одягом мого розміру. На ліжку лежав мобільний телефон, годинник, вбрання, що мені Престон сказав одягнути завтра, і ще щось. Якісь чохли… «Так, чохли…» Це були чохли для моїх кинджалів-тризубів. Вони одягаються на ноги: один на праву, один на ліву – для двох ножів. Їх потрібно накладати під штани, щоб ніхто не помітив. Я відразу дістав зі своєї валізи дорогоцінну зброю та приміряв чохли разом з нею на себе. Вони зручні й виготовлені спеціально для мене. «Це чудово, тепер мої символи сили завжди знаходитимуться поруч. Я зможу носити їх будь-де!»
Я переодягнувся у піжаму, впав на ліжко й пригадував тих, кого сьогодні бачив вперше в житті. Тих, котрі тепер є найважливішими для мене – моя нова родина.
Террі – привітна й ввічлива брюнетка, з розпущеним довгим волоссям виглядала надзвичайно звабливою. Стен – високий хлопець, який не відпускав руки Террі ні на секунду. «Невже вони дійсно закохані один в одного?» Нелл – насторожений юнак, він видався досить серйозним. «Цей блондин напевно не вміє жартувати». Екон… Єдиний по-справжньому зрадів, побачивши мене. Еллі… Зеленоока дівчина з зібраним у хвіст волоссям. Еллі також виглядала серйозною, водночас невимушеною. Щось тягнуло до неї, якась невідома сила в мені розгледіла у ній дещо привабливе, дещо моє. ЇЇ очі були сповнені рішучості, наполегливості. Вона просто ідеальна! Захопила мене у полон своїм смутком, який долинав від неї там у коридорі. «Але я їй цього не скажу, вона не повинна знати. А навіть якщо й скажу, то не повірить. Навіть мені у це складно повірити. Безсмертні не відчувають нічого, а те що я, так би мовити, відчув – це, напевно, сила мене хоче обманути, можливо, почуття потужності просто змушує тягнутися до іншої могутності. Не знаю, що там трапилося, та про це варто мовчати!»
Кожен вартовий на вигляд приваблива й цікава персона. У кожного на шиї є символ безсмертя, як і у мене. Те, як вони стояли у коридорі – струнко й упевнено, видалось проявом їхньої влади над чимось невідомим. «Я також так непорушно стою, й очі мої при цьому кажуть, який я нездоланний у порівнянні з іншими. А яка сила від них усіх долинала, невже й від мене таке чується?» Таке було величне збудження!
«Завтра вони покажуть мені свої здібності, розкажуть про роботу, яку виконують, поділяться враженнями від безсмертя, дадуть певні поради. Вони стовідсотково здивують.... Приймуть у своє тісне коло». Захоплення завтрашнім днем оповило. Я заснув.
***
Подарований Еквіджем наручний годинник вказував на сьому, а моє тіло ще й досі ніжилося у ліжку. Аж підстрибнув, зрозумівши, що проспав. «Престон цього не схвалить». Учора він видався суворим чоловіком, відповідальною особою, яка обожнює порядок. Такий собі наглядач над вартовими. Я швиденько одягнув костюм, залишений на моїй постелі учора. Це був не костюм у класичному розумінні. Не спортивний костюм. Це було щось на кшталт термовбрання, зроблене з масивної тканини, що могла добре розтягуватися. Прості штани та гольф із застібкою. Речі мали темно-синій колір. Вони ніби були призначені для бігу чи фізичних вправ. Під штани наклав чохли з моїми залізними кинджалами.
Я спустився сходами до вітальні, у якій на мене чекали Престон і усі вартові, крім Кеффа. Вони були у таких же костюмах. Наше угрупування змахувало на гурток, до якого належать люди зі спільними інтересами – клуб фанатиків.
Еквідж мав невдоволений вираз обличчя через моє запізнення.
–А де Адам? – запитав я.
–У нього справи! – невдоволено промовив, як тепер його називав, суворий наглядач.
–Він не приєднається до нас?
–Увечері зайде попрощатися.
–Як попрощатися? Чому?
–Він виконав свою роботу – виховав усіх вартових. Його послуги у цьому плані більше не потрібні… Ще є питання?
–Ні! – збентежено кинув я відповідь.
–Тоді гайда, по конях! – радісно викрикнула Террі!
Вийшли на вулицю. Біля входу нас очікували сім припаркованих автомобілів. Це були автомобілі вартових! Серед них, очевидно, мало бути й моє авто. Престон вказав мені рукою на чорне ламборджині, що стояло скраю:
–Воно твоє! – наглядач кинув у мої долоні ключі.
Мені стало приємно від такої несподіванки. Я посміхався, дивлячись на цього монстра на колесах.
–Будеш їхати за мною, я вказуватиму тобі шлях! – надав мені допомогу Екон.
Кудись вирушали, але їхати було недовго – хвилин двадцять… На шаленій швидкості! Ми їхали з Економ, намагаючись обігнати один одного. Не знаю, чому себе так поводив, я ж не знав куди кермувати, але пробував об’їхати нового товариша. Мені шалено хотілося помірятися з ним швидкістю автівок, та й на дорозі, крім безсмертних, не виднілося жодної іншої душі, тому чому б і ні.
Ми зупинилися перед височенною й широкою будівлею. Вгадайте, який логотип побачив на її вивісці… «Сетер»… Так, це приміщення – головний керуючий центр компанії з виробництва нищівної зброї. Він розташований далеко від міста. Люди навколо нього метушилися, бігали й щось обговорювали. Це були, вочевидь, робочі, що працювали в цій будівлі. Я відчув серед людей безсмертних, багато безсмертних знаходилось на підприємстві. Ми зайшли у середину споруди та разом рушили до ліфта. У будівлі було ще більше людей, але на дивно одягнених сімох перехожих вони не звернули увагу, навіть не привіталися зі своїм начальником – Еквіджем. У ліфті Престон встромив якусь картку до отвору між кнопками з номерами поверхів. Ми рушили не уверх, а у глибокий підвал. Монітор ліфту показував «-27» поверх, коли він зупинився. Двері елеватора відкрилися. Ми увійшли у дуже простору кімнату? Ні… Це більше нагадувало спортивну залу. Зала була прямокутна – десь двісті метрів у ширину й сто у довжину, десь десять метрів від підлоги до стелі. Стіни її не бетонні, а залізні, дуже міцні. «Точно з такого заліза зроблені мої кинджали». У кутку приміщення знаходилися три столи зі зброєю… Зброєю, що виробляла фірма «Сетер» – лазерні стволи, ядерні гранатомети, молекулярні бомби… Чого тільки там не було.
Ми підійшли до столів. Еквідж, ставши перед нами усіма, заговорив:
–Вітаю вас на щомісячному тренуванні!
Вартові стали струнко у одну лінію. Я спробував прилаштувався до них.
–Так як Кефф ще й досі не прибув, тренуватимемося без нього… Наші лави поповнив останній ваш соратник, тому почнемо, як сказав би вчитель до новоприбулого учня, зі знайомства… – продовжував Престон. – Террі, прошу, продемонструй Версу свій талант!
«Версу… Це скорочення від Верселя… Але мені воно подобається, ще мене так не називали!» – подумалося тієї миті.
Террі, яка не полишала іншого вартового Стена ні на мить, підійшла до мене, простягнула руку, щоб її потиснути. Це видалось дивним – ми віталися учора. «Проте, якщо їй це потрібно, то добре…» Придивився уважніше до нашого повторного рукостискання та побачив свою долоню, яка рухається, тримаючи повітря, сама по собі вгору і вниз. Руки Террі не було видно! Потім вона знову з’явилася. Я спантеличено зробив крок назад, відтягнувши свій зап'ясток до себе.
–Не бійся! – мовила вона.
Террі підійшла до мене, поклала праву долоню на плече. Раптом моє тіло кудись зникло, стало прозорим. Бачив лише свої ступні і більш нічого. Террі прибрала від мене свою кисть – я знову розвиднівся.
–Я можу ставати невидимою та робити такими ж інші речі! – здивувала вона. Потім стала назад у стрій.
–Стен, ти наступний! – скомандував Престон.
Хлопець кивнув головою. Прожогом за півсекунди він оббіг увесь тренувальний майданчик. Стен володів умінням моментально пересуватися, рухатися з неймовірною швидкістю.
Нелл мав трішки іншу здібність. Він розповів, що всі його чуття розвиненіші, ніж у звичайного смертного. Він може бачити у далечінь, розрізняти малопомітні запахи, чути звуки, що ледь лунають.
Екон міг матеріалізувати речі, що виникають в його уяві. Він простягнув свою руку, у ній з’явилося велике зелене яблуко. Воно виглядало як справжнє, навіть запах від нього долинав природній. Екон пояснив, що може так робити з будь-чим, але триває це явище недовго. Десь через хвилини дві на моїх очах соковитий плід розчинився у повітрі.
Еллі остання представляла своє вміння. Коли настав її час, вона лишень стояла та дивилася на мою постать. Здавалося, що так вона готується, аби показати свій нереальний талант. Позад мене пролунало «Озирнись!». Це був голос Еллі, але вона ж стояла переді мною мовчки. Спочатку я подумав, що дівчина вміє проникати у чужі думки й таким чином спілкуватися. Та я помилився. З цікавості повернув свою голову назад… Побачив ще одну Еллі! Знову повернув свою голову – вона стояла там, де й була! Оступився в бік, щоб пересвідчитися, що зір мене не підводить… У цьому залі знаходилися дві однаковісінькі дівчини, одягнуті у однаковий темно-синій костюм.
–Я можу проектувати себе! – відповіла Еллі й біля мене з’явилася ще одна її копія. – Але поки що вмію робити це не у великій кількості… Також, торкаючись чого-небудь, можу й цю річ здублювати.
Інформації за ці декілька хвилин було більш, ніж достатньо. Усе здавалося неймовірним. «Та я ж безсмертний! Мене вже не повинно нічого вражати». Виставу, яку щойно влаштували вартові, ні з чим не порівняєш. Їхні здібності фантастичні. Не втримався, з мене вирвалось:
–Надзвичайно!
–А ти ще й сумнівався? – поглянув на мене Еквідж.
–Я ніколи такого не бачив!
–А якби ти вже мав певну силу, то бачив би… – знову він порушив тему про те, що зі мною не все гаразд. Та хіба я винний, що не знаю своїх життів, що моя здібність залишається й досі невідомою. – Годі балачок, є ціла вічність їх теревенити… Приступімо до тренування!
–До якого ще тренування? – насмілився запитати.
–До справжнього! – підвищив на мене свій голос наглядач, а потім задумався, охмелився та сказав. – Так як ти новенький… Гайда подивимося, чого Берелі навчив тебе… Еллі, чи не склала б ти шкету пару?
–Із задоволенням! – відповіла дівчина.
Еквідж попросив нас вийти на середину зали й продовжував:
–Пам’ятайте! Надприродні здібності не застосовувати… Принаймні тим, у кого вони є!.. Користуватися можна лише своєю зброєю! Все зрозуміло?
Ми кивнули головами. Я здогадувався, що має відбутися далі. Ми маємо битися з Еллі! «Але це ж не резонно! Ми обоє безсмертні, шкоди один одному завдати не можемо». Я з посмішкою на обличчі вийшов на вказане місце, а Еллі, ставши напроти мене у положенні готовності напасти на здобич, подивилась у мій бік досить звабливо.
–Бій триватиме доти, доки один з вас не зупинить іншого! – проголосив Престон. – Розпочнімо!
Мені стало усе ясно. Це таке собі тренування вартових у стилі «поклади суперника на лопатки, потім не дай йому вирватися». Протягом мого роздуму Еллі часу не марнувала – вона розігналася, стрибнула і схватила мене руками за комір гольфу. Відкинула на метрів десять моє тіло від себе та знову прямувала завдати нового удару. Я не встиг підвестися, а вона вже була поруч мене, хотіла кулаком зарядити у живіт. Вартові, що не брали участі у нашому бою, стояли непорушно, не зводили очей з поєдинку. Я ухилився від удару Еллі, але ще не мав наміру битися проти неї, щось трішки застопорився у той момент. Дарма. Вона раптово підняла ногу, стукнула нею у мій ніс. Я впав на спину. Прудка дівчина застрибнула на мене, схопила за руки, притискуючи їх до землі. Своїми ступнями вона вперлася у мої коліна. Положення, у якому ми двоє тоді перебували було доволі незвичне. Ненароком наші погляди зустрілись, я побачив, як її обличчя вже тішилося перемогою. Але не тут то було! Єдине, що вона не притисла до підлоги, була моя голова. Тому вирішив попрацювати трішки довбешкою. Я з розгону стукнув своїм лобом їй у лоб, і натиск її рук на мої зап’ястки послабився. Я вивільнив одну ногу, перекрутив лікті Еллі так, що вони вже знаходилися у моєму полоні, різким ударом ногою їй у живіт остаточно позбувся зверхності цієї дівчини. Вона відлетіла і впала… Ми обоє підвелися. Досі, не тямлячи, що робити, я повернувся на сто вісімдесят градусів та й побіг до стіни. Еллі наздоганяла мене. Залізна стіна наближалася, а я все ще рухався із шаленою швидкістю. Я прямував у глухий кут. Нічого іншого на думку не спадало, як підстрибнути, відштовхнутись від стіни ногою. Таким чином я спромігся, перевертаючись, пролетіти на метрів п’ятнадцять назад, оминаючи Еллі, яка не зупиняючись бігла за мною. Раптом вона пригальмувала, обернулася. Ми знову стояли обличчям один до одного. Еллі дістала щось із-за спини. Це був батіг. Довгий чорний батіг вона запустила у повітря, аби його кінцем схопити мене за горло, проте я ухилився. Пригадавши, що в мене під штанами знаходяться мої кинджали, дістав один і наступний її замах батогом був останнім. Я зачепив його своїм ножем та вирвав з її рук, відкинувши далеко разом із дорогоцінним кинджалом від суперника. Еллі не думала про свою зброю. Натомість знову швидко бігла до мене, щоб збити з ніг. Вона замахнулась зверху рукою, напевно, хотіла вдарити мене по голові, та я спромігся уникнути цього. Вже, не втрачаючи ні секунди, схопив її за зап'ясток однією рукою, іншою за інший. Зробив так, щоб її долоні опинилися в неї за спиною, поклав дівчину обличчям додолу, притиснувши коліном до землі, щоб запобігти її втечі. Саме так за нашої першої зустрічі повівся зі мною Адам. Еллі пручалася, але вирватися не могла. Перемога!
–Досить! – пролунав голос Еквіджа. Я відпустив свого супротивника. Ми підійшли до Престона. – Що ж! Хоч на цей раз Адам не схибив… На сьогодні ви двоє можете бути вільні… Продовжимо без вас. Ще дещо попрошу тебе, Еллі. Розкажи Версу те, для чого у цих стінах ми тренуємося й у чому полягає моя з вами співпраця. Сам, на жаль, цього зробити не можу, мені потрібно зустріти Кеффа у аеропорту відразу ж після тренування. Він схоже везе трофей… Ти ж пам’ятаєш, що поки що потрібно знати новому вартовому?
Дівчина подивилася на Престона і відповіла:
–Те що й мені, коли я була новенькою!
–Чудово! Відповідай на усі його запитання у межах розумного!
