Текст книги "Безсмертні"
Автор книги: Іван Семенюк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)
Шофер рушив. Я вспів лише подивився через вікно на свій новий дім, наче в останнє. Я й не хотів туди більше повертатися. Мені подобалися усі вартові, не уявляв, як без них тепер жити, але з незрозумілої причини прагнув втекти від того місця дуже далеко.
Подорож до пункту призначення тривала стільки, як і день тому. За ці години потрібно було продумати план захисту Авері від Престона. Найтяжчим стало розуміти, що я не зможу оберігати її на відстані, лише стежачи за нею. Тому у будь-якому випадку їй потрібно розповісти, хто я насправді. Далі виникала проблема, що також не зможу знаходитися поруч постійно, адже Еквідж відчуває місце перебування будь-якого відомого йому безсмертного, тому знає кожен мій крок. Я вибудовував у думках десятки планів охорони Авері, але жоден не був досконалим. Дійшовши висновку, що я маю перебувати неподалік дівчини в будь-який час, також зрозумів, що нам потрібно буде тікати. «Куди? Доведеться постійно рухатися, щоб Еквіджу стало мене важче відшукати». Це все, на що був здатен мозок – «скажу їй хто я, потім разом тікатимемо». План здавався зовсім недолугим, але простим та легким, принаймні я так вважав.
Третя година дня. Взявши на прокат машину, рушив спочатку до будівлі, в якій працювала Авері. Потім поміркував, що йти до неї на роботу, розповідати усю дивовижну історію про примусовий порятунок не зручно, тому поїхав до її квартири. Додому вона мала повертатися після восьмої години. В мене залишалося багато часу до її приходу. Я сидів у автомобілі, прокручував у голові, що повинен сказати та як. Знаючи, що вона не повірить жодному моєму слову, я думав, як можливо її переконати, що всі мої розповіді правдиві, а наміри благородні. Чекати стало нудно. Стукнула шоста година. Я вирішив, що раз нічого не роблю, то можна хоча б подивитися, як ця дівчина живе, оглянути її квартиру. Ключі від помешкання були у мене, тож я простежив, щоб мене ніхто не побачив, і пробрався до її домівки.
Минулої ночі я не встиг розгледіти усі фоторамки на столах, картини на стінах. На одній з фотографій її оточували люди різного віку, а вона тримала у руках величезний торт з надписом «16». Вона посміхалася, її усмішка видалась дуже щирою. На полицях стояли різні вироби ручної праці, цікаві книги. Гардероб був небагатий. З техніки побачив тільки телевізор – звичайнісінький такий, загалом скромненький. Атмосфера квартири віяла затишком: все прибрано і виглядало охайно. Я сів у крісло, яке знаходилось поруч з ліжком, і відчув, ніби ця оселя – моя.
Було близько сьомої. Я почув як повертається ключ у вхідних дверях квартири і розгубився. Підірвався з крісла, сховався за ним. До кімнати зайшла Авері, яка розмовляла по мобільному телефону, вона розповідала своєму співрозмовнику, що сьогодні звільнилася з роботи раніше і готова піти гуляти з ним через годинку. Очевидно, то був її хлопець чи друг, але в моєму досьє на Авері Січник не зазначалися жодні друзі чи хлопці, що зазвичай, як казав Нелл, обов’язково прописується. Дівчина закінчила розмову, кинула телефон собі на ліжко. Вона почала говорити сама з собою, питала що їй краще одягнути, якими парфумами скористатися, яку зачіску зробити. Усе вказувало на те, що Авері готувалася до побачення. Я одним оком спостерігав за нею: вона метушилася, сама від себе ніяковіла. Напевно, той хлопець їй дуже подобався, але чому ж про нього нічого не говорилося в досьє, не міг збагнути.
Раптом дівчина стихла, поглянула на рамку з фото, яку я розглядав. Вона пильно вдивилася в неї. Я здогадався, що їй не сподобалося, як саме рамка стоїть– я не правильно поставив її на місце, на якісь сім-вісім сантиметрів ліворуч від початкового положення. Авері щось запідозрила, веселий настрій змінився на протилежний. Вона, стоячи на одному місці, прискіпливо оглянула кімнату, задумалась. Або та фотографія була дуже важливою, або в неї така гарна пам’ять, проте ще не бачив, щоб людина помічала такі дрібниці.
Я не знав, що робити – здивувати своєю появою зараз чи дочекатися, поки вона залишить кімнату, потім вийти з її квартири і постукати знову у двері – зробити вигляд, ніби я тут ніколи не був, ніколи не бачив Авері, маю до цієї дівчини дуже важливу нагальну справу. Я обрав варіант номер два, але в житті не все йде за планом! Коли блакитноока перестала стояти на одному місці, заспокоїлась і, скоріше всього, подумала, що це вона колись ненароком зачепила фоторамку, Авері пішла до ванної кімнати. Я почув як вона зачинила двері вбиральні і вирішив втілити свій план у життя. Я вийшов зі своєї схованки. Щойно дійшов до вхідних дверей, як почув музику, що линула від мобільного дівчини – їй хтось телефонував – чорнявка прожогом вибігла з ванної кімнати. Вона зробила крок і завмерла.
Вбиральня в цій квартирі розташована таким чином, що коли виходиш з неї, перше що бачиш – вхідні двері. А біля вхідних дверей у той момент стояв я. Не пройшло й двох секунд, як Авері кинулася до мобільного, аби повідомити того, хто їй дзвонив, що її потрібно рятувати від незнайомця, який знаходився у помешканні. Я не пас задніх: дістався телефону, що лежав на її ліжку раніше, схопив його й ненароком розчавив у руці. Дівчина не розгубилася, почала кричати про допомогу так гучно, що це чули всі, хто проживав у будинку. Авері жбурляла в мене предмети, що траплялися їй під руку. Вона намагалася втекти, але замість того, щоб скористатися вхідними дверима, вона подалася на кухню, відчинила вікно. Вона збиралася вистрибнути з нього, але я вчасно схопив її, затис у руках. Я повторював, що мене не варто боятися, що прийшов допомогти, а вона все не вмовкала, кричала про допомогу. Я не втерпів і затулив їй рукою рота. До її квартири хтось постукав, а потім почав виламувати двері. Сусіди. З ними не хотів мати справу, тому в нагоді трапилося відчинене вікно. Я міцно притиснув дівчину до себе, яка почала ще голосніше верещати, і ми вистрибнули з другого поверху. Я приземлився на ноги, поставив її на землю, схватив за руку, швидко повів до свого автомобіля. Те, що Авері фізично пручалась, не склало ніякої турботи, адже я в тисячі разів сильніший. А ось її верещання нервувало та дратувало. Надвір повибігали жителі будинку, намагалися наздогнати мене, проте вони запізнилися. Я дістав з багажника клейку стрічку і мотузку, затулив дівчині рота, зв’язав руки. Посадив її на заднє крісло машини і швиденько поїхав геть з місця злочину.
***
Я мчався, як вітер. Намагався виїхати за місто. У автомобілі нічого не розповідав дівчині. Авері виглядала неймовірно наляканою, постійно намагалася звільнитися від мотузки, закричати. Я знайшов покинуту дорогу, звернув на неї, відшукав простору безлюдну галявину, зупинив машину. Я виволік дівчину з автомобіля, розв’язав їй руки, вона віддерла стрічку з рота і знову взялася за своє. Я її не тримав, не обмежував жодну дію. Авері почала тікати, але бігти їй було до міста дуже далеко, тож я зачекав доки вона заспокоїться і сама, як вірний цуцик до господаря, повернеться назад. Оце був наївний – гадав, що вона захоче дізнатися, що я від неї хочу. Минула година відколи її відпустив. Мені набридло стояти без діла. Відшукав. Знову, застосовуючи мотузку і стрічку, повернув її назад на пустинну галявину. Знову випустив з автомобіля, звільнив. Дякувати, на цей раз їй вистачило розуму не тікати. Стомлена бігом дівчина сіла на землю. Ридаючи, почала нашу розмову:
–Що тобі потрібно? Я нічого не маю, нікого не знаю! Відпусти мене! – благала Авері.
–Я сказав, що не заподію тобі ніякої шкоди, це не в моїх інтересах, – спокійно відповів.
–А викрадення вже не вважається шкодою?
–Ти примусила мене, твій крик чули усі довкола!
–Я тебе не знаю, ніколи не бачила. Ти вломився до моєї квартири! Що я мала робити?
–Все склалося не так, як я гадав… Пробач мені!
–Хто ти? Навіщо таке робиш?
–Нізащо не повіриш, якщо тобі скажу!
–Що за маячня? – здивувалась Авері, витираючи сльози. – Ти якийсь ненормальний псих, тобі подобається знущатися зі своїх жертв?
–Взагалі-то, я мав психічну хворобу у минулих життях… – сам не помітив, як це сказав.
–У минулих життях? Точно псих! Ти належиш до якогось культу, а мене хочеш принести у жертву?
–Не збираюсь я приносити тебе у жертву! Я тут, аби захистити тебе, не дозволити вбити!
–Хто намагається мене вбити? Чому? Якої шкоди я завдала цій людині?
–Це не людина! – сказав з такою серйозністю, що Авері аж змовкла на секунду. – Якщо хочеш, щоб я тобі розповів, спершу маєш довіритись мені!
–Маю довіритися тому, хто увірвався до мого житла?
–У тебе немає іншого вибору! Я єдиний, хто може тебе захистити! Заприсягся тебе захищати!
–Швидше рак на горі свисне, ніж почну довіряти тобі! – розлютилась дівчина.
–У твоїх словах є логіка… – відповів їй і подався до автомобіля шукати запальничку.
Авері не знала, чого від мене очікувати, з острахом спостерігала за моїми діями. Я відкрив бак з бензином, засунув туди носову хустинку, аби промочити у вогненебезпечній рідині. Потім обмотав цим клаптем тканини руку, підійшов до Авері і підпалив свій зап’ясток. Полум’я здійнялось швидко. Рука палала, а за моїм спокійним виглядом цього не сказали б. Блакитноока чорнявка дивилася, проте не вірила своїм очам. Вогонь догорів і я показав їй, що рука зовсім не ушкоджена. Авері спочатку здивувалася, а потім сказала, що це якийсь трюк і все було влаштовано навмисне, аби я втерся їй в довіру і ще там щось накоїв. В цілому я її далі не слухав, бо вона трохи розлютила своїми сумнівами. Дістав з-під джинсів одного зі своїх кинджалів, сів до Авері на землю, поклав зброю їй у руку. Розмістив свою долоню на землі.
–Спробуй проштрикнути мене цим гострим кінцем! – вказав їй.
–Не буду цього робити! – відмовилася з обуренням дівчина.
–Ти не заподієш мені шкоди, повір! Лишень спробуй!
Вона не зробила цього. Тоді в голову стукнула інша ідея. Я заліз під автомобіль. Схопившись за нього знизу рівно посередині, піднявся на ноги. На витягнутих руках, стоячи, я тримав автомобіль, не докладаючи при цьому жодних зусиль. Дівчина була шокована і відмовлялася вірити. Кілька разів підкинув на метрів п’ять машину над собою і поставив на місце.
–Як ти це зробив? – Авері підвелася з землі, навіть зробила кілька кроків у мій бік.
***
Дівчина підійшла до автомобіля. Впираючись у нього руками, самотужки намагалася зрушити його з місця, але нічого не вийшло. Вона здивовано дивилася на такого на вигляд не дуже м’язистого хлопця, намагалася розгадати таємницю моєї сили.
–Яка в тебе вага? – спантеличено запитала Авері.
–Не знаю, – відповів, здригнувши плечима.
–Як ти це зробив? – дівчина несміливо підходила ближче й ближче до мене. – Ти звідки такий узявся?
Вже був хотів їй сказати, хто я, але вирішив схитрувати. Спершу запропонував їй сісти в машину та поїхати з цієї галявини в якесь інше місце. Сутеніло, і не хотілося, аби дівчині робилося ще страшніше залишатися зі мною на самоті. На моє здивування Авері з неохотою, проте не промовивши жодного слова, сіла в автомобіль. Я зайняв своє місце водія, спробував завести авто, але, вочевидь, від недавніх шалених потрясінь в моєму засобі пересування щось зламалось, він вже був не на ходу. Дівчина пожартувала, що не треба було так високо його підкидати, на її обличчі промайнула ледь помітна посмішка. Того моменту я зрозумів, що вона мене більше не боїться, її страх перетворився на цікавість, вона прагнула пояснень. Я дістав з багажника сумку зі своїми речами. Автомобіль залишив посеред галявини.
Близько опівночі. Ми з Авері йшли через ліс до міста пішки. Дівчині стало прохолодно, на ній була лише літня сукня і хатні капці, в яких її викрав з квартири. Я представився їй, сказав своє ім’я та розповів свій великий секрет. До міста годин сім. Авері виглядала шокованою, вона задавала багато різноманітних питань, на які навіть я не міг дати відповіді. Дівчина цікавилася, звідки взялися безсмертні, як з’явилися вартові, як я знаю, що їх усього сім. Чорнявка задавала ті речі, якими я мав би поцікавитися у Престона або Адама, але цього не зробив. Моє безсмертя так раптово впало на голову, що не вистачило й часу ставити такі запитання. Найскладніше стало розповісти, чим займаються вартові і повідомити Авері, що вона – наступна в нашому списку. Чорнявка зупинилась і обіперлась на дерево.
–То ж ти прибув, аби виконати свій обов’язок? – задумалася.
–Я вже не раз казав, що не скривджу… Ми, безсмертні, якщо поставимо собі щось за мету, то неодмінно її досягнемо! Я не буду робити того, що роблять інші вартові, вважаю наше призначення неправильним! Моя місія – захистити тебе…
–Але що ти можеш вдіяти один проти всіх? – скептично спитала дівчина. В її очах пробіг смуток.
–Послухай! Я не дам тобі померти! Заховаю тебе, щоб ні Престон, ні хтось інший не знайшов. Зараз недоречно падати духом! Нам потрібно рухатись, щоб Еквіджу складніше стало мене знайти! – намагався підбадьорити Авері.
–А якщо ти не знайдеш такого сховку?
–Знайду!
–Можливо, ти й не хочеш їсти, спати, а я хочу! Я стомлена, мені холодно! Я не впевнена, що бажаю постійно тікати! Як щодо моєї роботи, навчання? Я не можу все полишити!
–Місто недалеко, в мене є безлімітна кредитка! Доки Престон не заблокував її, ми знімемо звідти грошей скільки потрібно, купимо тобі одежі, ти поїси. Ми будемо рухатися вперед, не озираючись назад! – впевнено говорив. – Якщо ти залишися в місті, то загинеш! Часу повертатися до твоєї квартири немає. Нам не потрібні твої документи, відтепер найголовніший твій документ – це я!
–І куди ж ми рухатимемося?
–Куди очі дивляться! – рішуче відповів.
Авері не подобався мій план, але вибору вона не мала. Трохи за сьому ми знаходилися в ще сплячому місті. Спочатку було потрібно нагодувати чорнявку. На моє щастя, відкритою виявилась малопомітна кафешка на одній з вузеньких вуличок. Авері замовила млинців, кави й пішла освіжитись до ванної кімнати. Повернувшись із вбиральні, вона поснідала і попросила офіціанта загорнути їй ще декілька пиріжків з собою. У магазині одягу Авері запаслася теплими речами. Дівчина поставилась абсолютно серйозно до моїх слів про втечу. Її зацікавлений історією про безсмертних вигляд змінився на сумний, вона зневірилася в собі, було відчуття, ніби ця красуня не сподівалася, що після усього мною сказаного, в неї є хоча б один шанс на порятунок.
Я вирішив, що зараз краще всього нам з дівчиною тікати якомога далі від міста, тому повів її на залізничну станцію. Дорогою Авері не промовила ні слова, вона виглядала дуже засмученою. Я не знав, як її розрадити, що сказати. Я вже не розумів людей, їх почуттів, точніше не пам’ятав, які вони. Ця дівчина – перша смертна, з якою розмовляю за останній рік.
У залізничній касі чорнявці відмовилися продавати квиток за відсутності паспорту. Ми збиралися сісти на потяг до Москви, але тепер, вийшовши на колію, шукали вантажний поїзд, який байдуже куди прямує. І таки знайшли один. Він їхав у бік, протилежний напрямку Москви. Знайшовши вагон, у якого на відміну від інших було щось схоже на двері, я потурбувався тихо зламати замок і пробратися усередину. Темрява панувала у пустому холодному вагоні, але він виявився просторим – трохи більше половини місця займали здорові чорні ящики.
***
Поїзд рушив. Він їхав повільно. Авері сиділа на підлозі з одного боку вагону, а я напроти неї. Таварняк гучно гудів, але між нами панувала тиша. Дівчина дуже стомилася, хотіла спати. Заснути їй не давали гнітючі думки про небезпеку. Потрібно було її розвеселити, розговорити, а я не знав як. Бесіду спровокувала вона:
–Невже ти нічого не відчуваєш? – промовила з-під лоба Авері.
–Кажуть, що нічого…
–Ти вирішив урятувати мене… Тобі стало шкода?
–Я не знаю! Так би не сказав. Упевнений, що все має бути по-іншому… Мою думку, думку безсмертного, взагалі важко змінити. Це як інтуїція, але набагато сильніше! Як казав мені один знайомий, це все моя сила штовхає до певних, іноді навіть неприпустимих, дій!
–Зрозуміло… Точніше… Зовсім неясно і дивно…
Авері виглядала розгубленою, сама не тямила, що тут робить, як насмілилася на таке безумство.
–У квартирі ти розмовляла з деким по телефону. Хто це був? – поцікавився, бо моє бездоганне досьє на дівчину не містило жодної інформації про таємничу персону.
–Денис! – викрикнула дівчина. – Зовсім про нього забула! Зачекай хвилинку… Ти вже тоді знаходився в моєму помешканні? Та нехай! Не важливо!.. Я маю йому зателефонувати, перепросити, що не з’явилася. Хоча він вже знає, що мене викрали… Я маю його заспокоїти! У тебе ж є телефон, я бачила, дозволь мені… Хоча ні… Краще його не вплутувати сюди… Але потрібно йому хоча б повідомити, що зі мною все гаразд, принаймні поки що… Дай хоча б смс йому напишу!
Я подав свій мобільний Авері. Красуня швидко впоралася, повернула телефон назад. Я відразу ж викинув мобільний з вагону, пояснюючи дівчині, що таким чином у Престона Еквіджа залишиться менше способів нас знайти. «Хтозна якими новітніми технологіями він володіє».
–То хто це такий? Твій хлопець?
–Ні! – всміхнулась дівчина. – Мій давній знайомий.
–Наскільки давній?
–Яка тобі різниця? Чому цікавишся?
–Гадав, у тебе немає близьких друзів.
–Як ти знаєш? Ах… Зрозуміло… Це якісь ваші штучки… Гаразд! Ми з Денисом познайомилися, коли мені було десять. Він на рік старший. Я жила тоді в дитячому будинку, а його родина переїхала в багатоповерхівку неподалік… У мене були в інтернаті друзі, проте з Денисом спілкувалася набагато більше, він часто пригощав маминими пиріжками, давав почитати цікаві книжки, ділився усім, що мав сам. Я хоч і не була частиною його сім’ї, не жила з ними, але рідніших людей не мала. Йому виповнилося п’ятнадцять, він поїхав навчатися в інше місто. Та ось через п’ять років Денис наважився провідати, а мене викрали. Як іронічно…
Чорнявка розповідала про пригоди, в які вони потрапляли з Денисом, про ігри, в які гралися, на її обличчі з’явилася лагідна посмішка. Від спогадів, вочевидь, їй стало тепло на душі, через хвилин сімнадцять її нарешті огорнув сон.
Потяг їхав швидко й довго, аж стемніло вже надворі. Станція, на якій він зупинився і далі не прямував, ні про що мені не говорила. Я не мав уявлення, де знаходимося. Розбудивши дівчину, я зібрав речі, ми рушили шукати інший поїзд, який їхав у тому ж напрямку, що й попередній, але далі. Було близько другої години після опівночі. На наше щастя саме о 2:15 на цьому залізничному вокзалі робила зупинку міжміська електричка, на яку ми потай пересіли. Авері спросоння й не зрозуміла, що сталося. У вагоні, в якому примостилися, знаходилося п’ятеро людей, сидіння були дерев’яними, незручними, часом зникало світло. За весь цей час я зовсім не стомився, ні разу не зімкнув очей, бо в цьому не було потреби. Я спостерігав за солодким сном Авері, трошки занудьгував. Пожалкував, що не взяв із собою жодної книги, яку можна було б почитати.
Маршрут електрички виявився довгим: розвиднілося надворі, а ми все ще їхали. Нарешті спляча красуня прокинулася, привітала мене з добрим ранком, попросила дістати з сумки вчорашні пиріжки. Вона з’їла їх усі, але й досі відчувала голод.
–Де це ми? – поцікавилася, визираючи через вікно на пшеничне поле.
–Жодної здогадки! – серйозно відповів я.
–Хм… – саркастично всміхнулася дівчина і приречено продовжила. – Не знаємо, куди їдемо, де перебуваємо… Що взагалі робимо… Ми, як сліпі кроти…
–Ми захищаємо тебе…
–Так, звісно, захищаємо мене… – похмуро промовила Авері і спробувала перейти на іншу тему. – А як тобі спалося?
–Я не спав, мені й не потрібно!
–Безперечно. І не скажеш, що ти щойно прокинувся, виглядаєш бадьорим! А я далека від свого бадьорого вигляду, страшна як чорт, чи не так?
–Ти виглядаєш дуже… мило…
–Ха! – відмовила Авері і через хвилину знову заговорила, єхидно запитавши. – А як можна жити вічно і не знудитися?
–Не знаю, ще й рік у новому амплуа не прожив. Гадаю це не складно, завжди знайдеться щось, що тебе зацікавить…
–Коли не знайдеться, що далі?
–Такого не трапляється!
–Хм… – дівчина знову фиркнула. – Я б не змогла жити вічно, збожеволіла б від… Від самого життя.
–Ми не можемо збожеволіти, не маємо для цього навіть емоцій.
–Гадаю, що ти кажеш неправду, не може такого бути, щоб не було жодних емоцій… Ну навіть у істоти, яка схожа на людину… Навіть у високорозвинених тварин є емоції!
Авері не знала про безсмертних так багато, як я, але її здогадки, висновки переконували краще, ніж те, що мені розповідав Берелі. Мабуть, лишень хотілося вірити у слова чорнявки більше, ніж у те, що казав Адам.
–Мені потрібно прийняти душ! – заявила Авері. – Потрібно ще щось перекусити, випити чогось. Спрага мучить!
–Ми б могли зупинитися на пару годин у якомусь готелі, – відповів на її ультиматум. Ніякої загрози з боку Еквіджа поки що не спостерігалося, тому ми дозволили собі зробити, так би мовити, привал.
Гучномовець електрички повідомив, що наступна зупинка кінцева. Чорнявка аж зраділа, що невдовзі зможе хоч на трішки звільнитися від відчуття постійного трясіння потяга.
Місто, до якого прибули, більше нагадувало велике село, але дякувати, що навіть у такому покинутому куточку Землі віднайшовся непоганенький мотельчик, в якому ми винайняли кімнату. Авері відразу ж побігла до ванної, а мене попросила сходити до найближчого магазину, купити їй поїсти, попити.
Довго шукав прилавок з їжею, але все що знайшов – це пару мафінів, пончиків і кави до них купив. По дорозі назад до мотелю надибав книжковий прилавок, в якому придбав декілька художніх творів у дорогу.
Повернувшись, я не застав у номері чорнявку, навіть на мить подумав, що вона втекла. Але Авері просто виходила подихати свіжим повітрям. Коли увійшла до кімнати, виглядала інакшою, ніж зранку. Від неї віяло свіжістю, переодягнена у новий літній сарафан дівчина не мала той вчорашній стурбований вигляд, здавалася спокійною панянкою. Від пончиків з кавою вона не була в захваті. Авері розповіла, що говорила з дівчиною на рецепшині. Та повідала їй, що сьогодні в них свято міста, йому виповнюється 412 років, у центрі проходитиме бурхливе дійство, буде багато смачної їжі та напоїв. Чорнявка дуже хотіла туди піти, благала дозволити їй прогулятися. Я не зміг їй відмовити, за останні два дні вона багато пережила і потребувала певних розваг, тому ми пішли разом подивитися на свято. Це не здавалося небезпечним. Престон, напевно, дуже пильно слідкував за моїм пересуванням і знав, що я не вбив дівчини, проте якщо він цим поки що не переймався, не метушився щось вдіяти, то він все ще надіється, що я виконаю обов’язок – вб’ю її.
На центральну площу міста завітало багато людей. Дівчина з рецепшина не збрехала, їжі було вдосталь: і свинячі реберця, і курячі відбивні, і салати різні, і солодкий стіл. Гучно грала музика, співали вокалісти, люди танцювали, водили хороводи. Навкруг ходили смертні, переодягнені у різні маскарадні костюми, відбувалися цікаві вистави, магічні виступи, вогняні шоу. Головним своїм завданням вважав серед усього нескінченного натовпу не загубити Авері.
Чорнявка спершу подалася до буфетів з їжею, набрала всього побагатому, ще й мені таку ж порцію принесла, хоча й знала, що я не голодний. Ми стояли серед людей, спостерігали, як співає якась місцева зірка, натовп аплодував, просив зіграти ще.
–Обожнюю такі свята! – промовила дівчина.
Авері, поївши, прибавила собі нової енергії, взялася до танцю. Вона кружляла, раділа, привітно посміхалася людям, яких зовсім не знала, проте серед котрих почувалася своєю. Довкола роздавали вино. Чорнявка не впустила своєї нагоди скуштувати чогось червоного на колір і п’янкого на смак. Вона й мені келих прихопила, а я випив і повідомив Авері, що маю на нього імунітет. Від ста п’ятдесяти мілілітрів вина дівчина сп’яніла, вже співала разом з усією юрбою святкові пісні. Вона підійшла до мене, запросила до танцю. Я знову не зміг їй відмовити. Ми взялися за руки, прудко кружляли довкола. Ніколи не бачив, щоб так швидко п’яніли від такої маленької кількості алкоголю. Далі Авері відпустила мене, пішла танцювати з місцевими дівчатами та хлопцями. Я не зводив з неї очей, спостерігав за кожним її незграбним від алкоголю рухом. Потім вона випила ще один келих і ще один, її танок все більше нагадував зусилля не впасти на землю, не заснути тут же, щоб не затоптали. Я думав провести у цьому містечку не більше двох годин, та ми пробули тут цілий день. Зрозуміло, що Авері ніколи стільки не пила, тому вино сьогодні стало її розрадою від думок про переслідування та смерть. Натанцювавшись до схочу, дівчина підійшла до мене, ледь змогла вимовити, що хоче назад до мотелю. Вона обійняла мене навколо шиї руками, прошепотіла на вухо, що так напилася, що й іти не здатна. Я їй відповів, що можу донести її на руках і підхопив чорнявку. Проривався крізь натовп, аби залишити центр міста. Авері, кліпаючи, дивилася своїми сп’янілими ніжними очима у мої. Я запитав у неї, чому вона на мене так зиркає, на що отримав відповідь:
–Скільки разів ти був закоханий у когось до того, як став безсмертним?
–Жодного! – суворо відповів. – Не бажав цього… Вважав безглуздям… Чому ти питаєш?
–Я була закохана лише раз, коли мені було десь років тринадцять. Денис – хлопець, про якого розповідала, був моїм об’єктом захоплення. – Це зараз говорила не Авері, а вино в ній вирішило замолити гріхи. – Так йому й не сказала, мені здається він не бажав мати зі мною стосунків, дружбу нашу цінував… Я цінувала… Таємно кохала і гик… Ой! Ха! Здається… Перепила… Ніколи стільки ще на споживала такого смачного вина.
Авері говорила повільно і мляво. Вона продовжувала розповідати про їхні стосунки з Денисом, переконувала, що давним-давно переросла свої почуття до нього, а мені це все наговорила, бо їй потрібно було принаймні комусь висказатися. Ми проштовхнулися крізь товпи людей, вже могли йти вільно й спокійно. За проханням Авері, я знову поставив її на землю. Вона незграбно йшла сама, іноді тримаючи мене за руку. Блакитноока чорнявка попросила зупинитися посеред вузенької вулички на мить й почала витріщатися на нічне небо, на зорі.
У голові щось ледь мигнуло, а потім проявилося і ставало все яскравішим. Це був силует безсмертного! Я відчував його присутність десь неподалік, за метрів тридцять від нас. Виясняти, хто це міг бути не бажав, але якщо відчуваю його присутність, то він відчуває й мою, силует вартового ж бо набагато яскравіший за звичайний, та й мені не потрібно привертати до себе увагу – невідомо, що на думці у цього сина вічності. Авері помітила мій насторожений вигляд, запитала, що трапилося. Я їй не відповів, лише взяв за руку та сказав, що маємо швидше повертатися до мотелю.
Після того, що я відчув на вулиці, не залишилось жодних сумнівів – місто потрібно залишати негайно, не чекаючи світанку. Я попросив Авері прийняти душ ще раз, аби освіжитися, бо ми не будемо ночувати у мотелі, рухатимемося далі. Дівчина розуміла, що я був дечим стурбований, але питати не стала. З цього моменту Авері виконувала абсолютно все, що її попрошу, саме від мене тепер залежало скільки їй залишилося жити. Дівчина з рецепшину казала, що найближчий пасажирський потяг у потрібному напрямку відбуває з цього міста за шість годин, але в нас немає стільки часу, тому вирішив, що знову їхатимемо таварняком. Я зібрав усі наші речі. Ми з чорнявкою рушили на вокзал.
На годиннику одинадцята ночі. На маленькій залізничній станції блукають місцеві бомжі, вуличні собаки. Про охорону вокзалу тут навіть ніколи не чули. І знову у голові мелькнув той самий силует, але він був вже набагато далі, за кілометри від нас. Не схоже було, що його власник наближається, мене це заспокоювало. Ми з Авері чекали годину. Найближчий вантажний потяг у нашому напрямку з вокзалу не прямував, він проїжджав повз нього. Дякувати, що товарняк рухався на маленькій швидкості. Ми застрибнули до останнього вагону, який виявився незачиненим, повний набитий чорного вугілля. Авері хоч і натанцювалась досхочу, напилась вина, проте досі виглядала бадьорою і не хотіла спати, вочевидь, прийнявши душ, її це дуже добре струсануло.
–Знову їдемо невідомо куди, невідомо, що робитимемо… – промовила дівчина.
–Ні! – глухо пробурмотів, гадаючи, що вона не почула.
–Що значить «Ні!»? – поцікавилася Авері.
–Ми знаємо, що робитимемо! – серйозно заявив, дивлячись їй у вічі.
–І що ж? – аж сахнулась дівчина.
–Ми очікуватимемо їхнього приходу і підготуємось до цього…
–До чого?
–До їхнього наступу. У мене є план!
***
План був нескладним. Авері потрібен сховок-притулок – місце, в якому не будуть шукати вартові. Я вирішив відправити її до Берелі в Англію, де він зможе на певний час прихистити чорнявку. При цьому був певен, що він нічого не розповість Еквіджу, адже сам не поділяв поглядів Престона про важливість справ вартових. Я знав, що Адам не заподіє Авері зла та зможе виконати моє прохання. Мені ж потрібно буде постійно тримати з ним та чорнявкою зв’язок, аби обговорювати подальші дії. Рано чи пізно Еквідж пошле по мою шкуру вартового, який думатиме, що я перебуваю з дівчиною і матиме змогу її вбити, але він не підозрюватиме, що ми давно розділилися і Авері знаходитиметься на той момент у цілковитій безпеці.
Я розповів свій задум дівчині. Згідно з ним, ми спершу удвох повинні будь-яким чином, чи то потягами, чи то автостопом дібратися до Македонії. Авері казала, що знає спосіб, як звідти швидко опинитися в Англії, не маючи ні паспорта, ні свідоцтв ніяких, тільки «гроші – ось документ». Мене це здивувало, але питати, звідкіля вона володіє даною інформацію, не став. Потім ми мали розділитися: вона – до Адама, а я – кудись на південь.
–Я напишу Адамові листа, якого ти вручиш йому особисто у руки! – заповів Авері.
–Ти певен, що це гарна ідея?
–Краща, ніж нічого… – посміхнувся. – Я тобі напишу його адресу. Дістанешся до його замку, як будеш в Англії, на таксі. Він живе майже в горах. Думаю, що Еквідж не стане там шукати, а якщо й стане, то Берелі викрутиться. Певен на сто відсотків!
–А якщо мене знайдуть до того, як туди потраплю?
–Тоді… – замислився. – Тоді тобі потрібно не пійматися!
–Геніально…
–Я тобі розповім, як можна зрозуміти є певна особа безсмертною чи ні.
Авері, як завжди, не мала іншого виходу й погодилася діяти так, як сказав.
Ми пересідали з одного вантажного потяга на інший, іноді могли непомітно проникати у пасажирські поїзди, ловили автівки на дорогах, аби найшвидше дібратися місця призначення. Я розповідав дівчині, як можна вичислити безсмертного з-поміж тисяч перехожих. Наголошував на їх поведінці, що загалом вони не нагадають людей аніскілечки – в них нічого не болить, їм нічого не заважає. Вони не чухають потилицю, не витирають носа, не кашляють, не чхають, виглядають так бездоганно, ніби щойно в них була фотосесія в найпопулярніший у світі глянцевий журнал. Авері уважно прислуховувалась до моїх порад. Чорнявка запам’ятовувала абсолютно все, але при цьому дуже стомлювалась. Її смертний організм постійно нагадував про голод, недосипання, спрагу. Звичайно, я купував їй харчі, але для повного відновлення енергії їй було не досить пиріжків, пряників та інших снек-паїв.
