Текст книги "Безсмертні"
Автор книги: Іван Семенюк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 7 страниц)
Я пам’ятаю кожен з чотирьох днів подорожі до Македонії. Розповідав дівчині про вартових, вона про своє життя. Особливо виразними є спогади з її вибаченнями за те, що так напилася вина того вечора у місці, де ми зупинялися. Та найнапруженішими були третій і останній день.
До настання третього дня ми з Авері стали майже кращими друзями. Дівчина встигла розповісти про її буття на цьому світі абсолютно все, починаючи від народження. Вона жартувала. З вигляду, не переймалася за своє життя, відчувала себе в безпеці поруч зі мною. Її поведінка чомусь нагадала поведінку Еллі. Ці дівчата зовні були зовсім не схожі одна на одну, але їхня простота, щирість дуже подібні, я навіть на певний момент запитав себе, як там моя мила Еллі та скільки вона на мене злитиметься через мій вчинок.
Вантажний потяг мчався швидко. Авері дивилася на мене, на мої руки, на мій знак нескінченності на шиї. Зненацька вона торкнулася моєї долоні.
–Зовсім не холодна… Здається, людської температури… – промовила блакитноока, озираючи мене, ніби я її нова куплена іграшка, іграшка-охоронець.
–На що ти сподівалася?
–Не знаю… – зніяковіло відповіла чорнявка, відпустивши мій зап’ясток. – Очікувала, що раз у тебе серце не б’ється, то ти й усім іншим відрізняєшся від людей. Ти ж сам казав, що ми зовсім різні!
–Мав на увазі, зсередини ми зовсім різні, – відсторонився я.
–Знаю, що ти мав на увазі! – саркастично посміхнулася дівчина. – Але я з тобою не згодна… У тебе є благородність, коли ти вже наважився мене врятувати. Точно, ось яке слово шукала! Благородність! – викрикнула Авері. – Ти кажеш, що зсередини люди і безсмертні відрізняються, але ж сам розповідав про те, що вартові мають душу чи що там…
–Не розумієш! Ти шукаєш дрібниці, які нас споріднюють, але вони майже непомітні!
–Благородність – це дрібниця? – здивувалась дівчина. – Я так не вважаю… – вона трохи задумалась, а потім зненацька ніжно поцілувала у щоку. – Спасибі, що рятуєш мене…
Я збентежився приємним доторком повітряних дівчиних уст, але їй не сказав нічого.
–Ні за…
–Що ти відчув? – зненацька кинулась на мене Авері з питанням. – Невже поцілунок залишив тебе байдужим, невже не здивувався, що я так зробила, чому ти не спитав, навіщо я так зараз себе повела?
–А що тут особливого? Поцілунок собі такий, звичайнісінький... – пробував обдурити її. Насправді цей жест мене надзвичайно втішив.
–Я тобі не вірю! – єхидно відповіла дівчина.
Авері відсунулась трохи подалі від мене у вагоні, але розмову нашу не припиняла:
–Ким ти казав був у попередньому житті?
–Студентом…
–А друзів мав?
Я знав до чого підкрадається чорнявка. Хотіла порівняти мій теперішній внутрішній світ з тодішнім, чого я зовсім не хотів. Щоб ухилитися від цієї теми, я розповів Авері, ким вона була у попередніх життях, адже мав на неї невеличку папку з усіма даними. Хоча дівчина розмову про моє людське існування не почала, чи то просто забула зробити це після того, як довідалась про своє минуле, проте наштовхнула на згадку про вірних товаришів, лиця яких майже забув, про тата, якого мені вже не було шкода за те, що залишив його самого, а найголовніше – забув про свою покійну маму. Я цілий рік не ходив на її могилу. Безсмертя, яке наділило могутньою силою, розтерло мої спогади настільки сильно, що я лише осмислював їх існування. Це були події, які я колись пережив, але зараз вони більше нагадували мені книгу-роман про одинокого юнака, який помер у віці двадцяти років.
Люди відрізняються від безсмертних усім, щоб там не казала Авері. Це навіки закарбувалося у моїй пам’яті. Вони не мають нічого спільного, а найголовніша їх відмінність полягає, як мені здавалося на той момент, не в силі, а в емоціях та почуттях, тому ці два види не створені одне для одного, не здатні розуміти один одного. «Можливо, вони й не можуть існувати один з одним».
Втім, Авері виглядала зацікавленою своїми минулими життям, годину я не міг її відірвати від читання свого особового теку, тож вона більше не діймала в’їдливими питаннями. Я почав пильно дивитися на неї, не міг збагнути, чому ця дівчина, за словами Еквіджа, має померти. Вкотре нагадав собі, що моїм найпершим завданням є її захист! «Моя ідея – її безпека! Моє завдання – будь-якою ціною залишити її в живих!»
***
День четвертий. Дивним чином нам з Авері вдалося потрапити до вбогого пасажирського поїзда, що складався з чотирнадцяти вагонів і прямував до міста Кочани, що в Македонії. Потяг їхав то швидко, то повільно. Це була наша остання спільна подорож з дівчиною, після якої мали розділитися, аби заплутати Еквіджа. Сконструйований на той час мною план був на вигляд змістовним. Проте я не врахував, що у кожного плану має бути запасний. Це стало моєю основною хибою.
Третій вагон з голови поїзда, в який ми потрапили, навіть не мав провідника. У ньому знаходилось небагато людей, десь зо тринадцять осіб, які займалися своїми справами: читанням, спогляданням через вікно, дріманням. Це не був купейний вагон. У кожному ряді налічувалось по чотири крісла. Авері зголодніла. Ми дісталися такого ж вбогого сусіднього вагону-ресторану, який, на диво, доволі непогано сервірував страви. Чорнявка замовила собі біфштекс, лимонаду. Вона накинулася на м’ясо, ніби ніколи в житті взагалі нічого не їла. У ресторані не налічувалося жодних відвідувачів, окрім нас, тому Авері могла дозволити собі гучно чавкати, що й робила. Присоромившись трохи мене, дівчина опанувала голод, знову жувала м’ясо не як звір-хижак свою здобич.
Я давав Авері останні настанови щодо приїзду до Адама, ще раз розповідав, як важливо не схибити і дістатися цього притулку. Дівчина наче й слухала, але погляд її був направлений на зелений ліс за вікном. Вона милувалася природою і навіть трохи дратувала своєю байдужістю до моїх слів.
–Які у вартових надприродні сили? – запитала дівчина, доївши свою страву.
–Я тобі вже розповідав…
–Забула… – промовила чорнявка та стала ще задумливіше дивитись крізь вікно, не звертаючи на мене увагу. – Повтори ще раз, будь ласка. Я забула.
–Еллі має здібність… – і замовк.
–Щось трапилося? – нарешті подивилася вона на мене.
–Не може бути… – не вірив сам тому, що відчував.
–Що? – збентежилася дівчина.
–Вони тут!
–Хто? – кричачи задала питання Авері, хоча й сама здогадалася, про кого я говорю.
Троє силуетів безсмертних з’явилося у моїх думках. Вони якимось чином опинилися на нашому потязі, мабуть, застрибнули на ходу. Двоє силуетів видались непростими, їх власниками були вартові. Пригадуючи розмову з Еквіджем, не виникло сумнівів, що один з них належить Кеффові. Щодо третього силуету я не вагався – це був сам Престон. В мене не вкладалося у мозку, чому Еквідж прибув саме зараз: ще й повноцінного тижня не пройшло від моменту, як я вирушив у подорож на завдання, а він вже насмілився мене переслідувати, Террі ж бо казала, що перше своє вбивство виконувала двадцять шість днів. Раз Престон прибув з Кеффом, я знав, що той має своїм холодним доторком зробити мене скам’янілим, безпорадним, а інший вартовий має на меті вбити Авері. Хоча Кефф може зробити ці дві справи самотужки, тому роль ще одного вартового викликала сумніви.
Я відчував силуети, як тільки вони опинилися на потязі. Спочатку вони були далеко, напевно у чотирнадцятому вагоні, але невпинно наближалися. «Діяти потрібно негайно!» Авері охопила тиха паніка. Вона, зневірившись, почала повторювати собі, що настав кінець.
–Ще ні! – відповів. – Послухай! Рушай у бік голови поїзду. Накинь весняний плащ і знайди собі вільне місце у одному з вагонів. Вдай, що ти пасажирка і, прошу тебе, не панікуй так, я не дозволю тебе скривдити, пам’ятай це! Веди себе обережно, вони знають тебе в обличчя! Не смій кричати і здаватися!
–Можливо, ми краще вистрибнемо з вагону? Ти ж зможеш викинути мене обережно, аби при цьому не забилася!
–Є безпечніша ідея, довірся мені.
–Але…
–Немає часу! Розділяймося!
–Не хочу!
Я силоміць підвів Авері зі стільця вагону-ресторану і направив у бік, протилежний наближенню безсмертних.
Я поспішав назустріч своїм друзям-ворогам. Біг крізь вагони, намагаючись виграти трохи часу для Авері. Я знав, що потрібно робити, навіть кілька варіантів нашої розмови продумав, надіявся на те, що мої слова спрацюють.
Ми зустрілися у дев’ятому вагоні, в якому налічувалося максимум чотири людини. Я застиг на місці, коли побачив напроти себе Еквіджа, Кеффа і Террі. Вони також зупинились. Ми знаходились на відстані шести метрів один від одного. Двоє вартових були одягнені у термовбрання, яке було майже точною копією наших тренувальних костюмів. «Вони прийшли сюди явно не тренуватися!» Вираз обличчя Престона аж ніяк не нагадував втішний, він був більше розлючений, гнівний.
–Привіт, друже… – кинув Престон.
–Доброго дня! – сміливо відповів, позираючи на Кеффа та Террі.
–Де вона?
–Ви про Авері? – глузливо перепитав. – Чому ви думаєте, що вона тут. Її тут немає, я заховав її від вас!
–Не дражнися, Версе… – лагідним голосом попросила Террі. Мені поки не була відома причина, з якої її також Престон взяв із собою. – Ти робиш лише гірше…
–Ми знаємо, що вона тут! Інакше ти б не примчав до нас так швидко… Прибіг затримати? Для чого? – продовжував наголошувати Престон, але вже не таким гнівним тоном.
–Я викинув її з потяга… І примчався сюди, щоб в неї було більше шансів віддалитися від поїзда… – продовжував я безнадійно брехати, але більше неправдивих відповідей вигадати не зміг.
–Я не вірю, що ти викинув таку… Смертну дівчину з потяга. Та ще й у ліс! А якщо її там вовки з’їдять! – продовжував глузувати він.
Єдиним, хто не встрявав у нашу розмову, взагалі поводився байдуже до наших з Престоном суперечок, був Кефф. Він спокійно, проте з помітним презирством дивився на мене. А от Террі виглядала пригніченою, але більше через те, що не знала, який бік дискусії прийняти – мій чи Еквіджа.
–Годі тобі, Престоне, йому і так нелегко, пам’ятаєш, коли я знаходилась у такому стані! – гнівно мовила вона до нього. – Версе, ти знаєш, що сьогодні має статися. Якщо ти цього не зробиш… Ти лише усе погіршиш! Прошу тебе, заради Еллі, хоча б дай нам владнати ситуацію, не заважай! Послухайся мене!
–Я не дозволю вам її скривдити! Це ви чините невірно – не я! Ви займаєтеся злочинами!
–Найбільший мій злочин – те, що я доручив тобі завдання вдруге! – не вгавав Еквідж.
Пасажири, які знаходилися у вагоні, з острахом слухали нашу розмову, від боязкості вони самі опустилися зі своїх крісел на підлогу.
–Версе, ти потрібен нам, а ще дужче ти потрібен Еллі, – відстоювала Террі. – Ми пробачимо тобі, що ти не виконав завдання, але не зациклюйся, це не приведе до добра. Ти нічим не в змозі допомогти цій дівчині. Неважливо чи це дійсно станеться, але запевняю тебе, душа її помре навіки. Ти ж не бажаєш цього?
Я задумався над останніми словами Террі і відразу ж зрозумів для чого Престон її взяв з собою, точніше більше ймовірно, що вона сама напросилася в компанію, аби спробувати ще раз переконати мене припинити опиратися призначенню. Розгадавши її підступний план, я був трохи обурений.
–Я не вірю вам, не дозволю цьому трапитися! – з виряченими очима твердо й вперто наголосив.
Террі теж трохи задумалась і приречено відповіла:
–Тоді вже нічим не зможу тобі допомогти… – похилила голову.
–Ось ми все й вияснили, – зирнув Престон на Террі, а потім на мене. – Від долі не втечеш, Верселю.
Він подивився на Кеффа, той мовчки стягнув пальчата зі своїх рук. Якби Кефф торкнувся мого тіла, я б перетворився на нерухомого бовдура і нічим би не допоміг Авері, проте Кефф не поспішав практикувати на мені свою силу. Без наказу Престона нападати, він не зробить жодного кроку – такий відданий своєму наглядачу.
Потім Престон звів погляд на Террі:
–Виконай свою обіцянку!
Террі ствердно йому кивнула головою, знову подивилася на мене:
–Пробач!
Дівчина-вартовий присіла, надавши собі невеликого імпульсу, прудким стрибком вискочила на дах вагону, проламавши у ньому стелю. Вона знала, що через мене їй не пройти, тому в такий спосіб вирішила оминути перешкоду. На долю секунди я розгубився, але, розуміючи, що Террі побігла шукати Авері, розвернувся назад, поcпішав їй наввипередки через салони вагонів. Террі явно випереджала. Стрибаючи по даху, вона б не змогла відшукати Авері, тому, зробивши ще одну діру в стелі іншого вагона, вона несамовито мчалася по салонах, поглядом шукаючи чорнявку. Відстань між нами була в один вагон, проте цього вистачило, аби я запізнився.
Опинившись у другому вагоні, я спостерігав картину, як посеред салону Террі тримала Авері за шкірку, збиралась заподіяти їй шкоди своїм арбалетом, який містився в неї за спиною. Прискорившись, ногою я запалив їй у живіт. Вона, не помітивши, як Авері висковзнула з її рук, полетіла у інший кінець вагона, ламаючи крісла, руйнуючи весь його інтер’єр. Блакитноока чорнявка до смерті злякалася, її серце наче виходило з грудей, очі наповнилися сльозами.
Діяти потрібно було блискавично, доки Террі не встала та не продовжила свої спроби нашкодити дівчині. З іншого боку Еквідж та Кефф крокували в наш бік. Я вибив рукою вікно вагона. Обережно схвативши Авері, жбурнув її на дах швидко їдучого потяга, а потім сам заліз на нього. Я підняв чорнявку, ми почали просуватися до хвоста поїзда. Престон і Кефф також залізли на дах потяга, цим самим перегородивши нам дорогу. З одного боку вони, з іншого – не забарилася й Террі. Ми були у пастці.
–Здавайся, Верселю! Все скінчено, ти ж не посмієш зістрибнути з нею на повному ходу! – не відступав Еквідж.
Я дивився на Кеффа, потім повернув свій погляд на Террі.
–Тобі нікуди тікати! – промовила дівчина-вартовий.
Мене охопила паніка. Вони були правими – тікати нікуди, але здаватися я собі не міг дозволити. Авері перебувала у стані шоку, досі не спромоглась нічого промовити. Вона лише спостерігала, як четверо безсмертних виясняли свої стосунки, у центрі яких знаходилася бідолашна сирота. Дівчина виглядала розгубленою, ледь трималася на ногах від швидкості потяга.
–Заспокойся, вони тебе не скривдять! – повторив їй.
–Що ж, це був твій останній шанс! – вишкірився Еквідж і подав сигнал Террі та Кеффу, що настав час діяти.
Я озирнувся у бік Террі, але там нікого не побачив. Вона застосувала свою здібність ставати невидимою, стріли свого арбалету зробила неосяжними неозброєному оку. Вона відкрила вогонь. Я закрив собою Авері і перші три ворожих стріли відбились від мого тіла. Террі була невидимою, але я відчував її силует, тобто відчував наближення. Коли вона опинилась зовсім поруч, мені, на щастя, вдалося схопити її за невидиму ногу і відкинути дівчину подалі назад, хоча на меті було зовсім викинути її за межі потягу. Кефф дістав свою зброю-палицю і похапцем підбігав до мене. Террі підвелася. Знову, ставши невидимою, прожогом мчалася завдати нового удару, вистрілюючи блискавичні стріли зі свого арбалету. Я відбивався як міг. Лише Престон непорушно стояв, спостерігаючи за дійством з якоюсь насолодою, відчуваючи свою перемогу у бійці. Він навіть не очікував на інший фінал цієї сутички, як окрім смерті Авері.
На своє здивування, мене охопила паніка. За долю секунди уявив, як Террі й Кефф накинулися і вбили чорнявку, видіння видалось настільки реальним, що мене огорнула несамовита лють, злість, я не міг себе опанувати, моя ідея захисту Авері панувала наді мною, їй нічого не могло завадити. Я пригадав, що відчував такий нездоланний гнів, коли Нелл вбивав беззахисну Саллі Уезер, але на цей раз гнів став дійсно нездоланним.
Ще раз оглянувся на Террі та Кеффа, що мчалися у мій бік з різних сторін. Я не міг розгледіти дівчину-невидимку, але знав, що вона наближається швидше, ніж її соратник. Я озвірів. Вартові-суперники у моїх очах огорнулися червоною тонкою плівкою, що сяяла ледь помітним блиском. «Так сяяв Нелл, коли я накинувся на нього там на гаражній стоянці». За мить я дістав з-під штанів свої кинджали, які також світилися цим дивовижним відтінком. Ревучи як лев, жбурнув один з кинджалів у бік Кеффа, а іншим, перемістивши Авері собі за спину, простромив наскрізь невидиму Террі…
Я не розумів, що відбувається. Лють відступала, я потроху приходив до тями. Все ще тримаючи кинджал встромленим у повітряну Террі, озирнувся на Кеффа і побачив, як інший мій кинджал застряг у нього в грудях, пробивши яскраво-червону оболонку. «Неможливо!» Зброя мала б відбитися від тіла безсмертного, лише на долю секунди затримавши його, але цього не сталося. Кефф та Террі монотонно зойкнули від болю. Хлопець-вартовий був шокований пораненням, не промовив жодного слова. Він упав на коліна, а потім… Потім Кефф розвіявся на попіл! А мій, досі сяючий червоним блиском кинджал, що стирчав у ньому, впав на дах вагона. Террі, в животі котрої я все ще тримав застромлену зброю, стала видимою, від болю розстулила рота. Вона бачила, що трапилося з Кеффом і перед тим, як сама стала попелом, промовила ледь чутне «Дякую!»
***
На обличчі Престона виднівся ступор. Він не міг прийти до тями від побаченого. Вперше за його життя він споглядав смерть безсмертного! Те, що намагався здійснити роками – винайти зброю проти невмирущих– стояло перед його очима. Це був я! На хвилину ми з ним зробилися очманілі, не промовивши ні слова. Авері здогадувалася, чому ми себе так дивно поводимо, проте їй єдиній спало на думку, що поки Престон не приходить до тями, нам з нею потрібно діяти, тим паче потяг сповільнив свій рух на повороті. Чорнявка схопила мене за руку, промовила, що час стрибати. Престон не лише здавався спантеличеним, він дивився по сторонам, щось у його голові не давало йому спокою, він майже забув про нас з Авері. Ми не могли не скористатися цим. Я підняв чорняву на руки. Ми зіскочили з потяга. Швидкість його все одно ще залишалася високою, тож я на своїй спині прокатав Авері по траві, роблячи усе, аби вона не торкнулася своїм тілом землі, не поранилася.
Чорнявка схопила за руку і тягнула через ліс. Вона не ставила жодних питань, розуміючи, що я досі не можу прийти до тями. Воно й не дивно, в думках я шукав відповіді, як щойно міг зчинити скоєне. Окрім цього, там на даху поїзда, дивлячись, як тіло Террі розкришилось на порох, я згадав… Згадав усі свої попередні життя. Спогади раптово наринули хвилею і від напливу інформації стало незручно. Особливо яскраво я згадав своє буття, коли єдиний раз за усю мою смертність був закоханий. Я був не просто закоханий, моєю дівчиною була вона – Еллі! Взагалі тоді її звали інакше, я тоді був інший, але її зовнішність та характер майже нічим не відрізнялися. Мій спогад пояснив, чому при першій зустрічі з нею у маєтку вартових, вона була здивована, зніяковіла і не відводила від мене погляду – вона впізнала мене – але чому не розповіла про наші почуття у минулому я не розумів. «Вона злякалася? Чого?»
Нарешті збагнув, що відбулося на потязі. Моя надприродна сила – вбивати безсмертних, як не безглуздо б це прозвучало. У попередніх життях я був одержимий думкою самогубства, тому як і всі вартові, моя здібність мала пояснюватися моєю психічною хворобою, моя здібність – здатність вбити себе! Це означає, що я ладен зробити таке лише за умови, що зможу вбити безсмертного! Ось чому раніше не знав, яку надприродну силу маю і не пригадував свої попередні життя. Я не звичайний безсмертний, моя сила не відповідала сутності і, як то кажуть, програма дала збої. Безсмертний, який здатен вбити собі подібного – абсурд.
На потязі я втратив контроль, через мене постраждали невинні друзі – їх не стало! Террі, котра не мала на меті заподіяти мені шкоди, намагалася допомогти, хоча й у такий дивний спосіб, проте не заподіяла жодного зла, поплатилася за мій гнів. Вона за два місяці мала вийти заміж за Стена, а тепер я все зруйнував, розбив їхню ідилію! «Але чому в останню мить перед смертю вона подякувала мені? За що? За те, що я її вбив? Стен! Він не простить цього! Він знавісніє, знайде мене і буде дубасити ногами, шукатиме у цьому розради! Еллі! Її найкращу подругу вбив її хлопець! І вона цього не пробачить! Відречеться… Назад дорога у вартові назавжди закрита! За одного мого нападу гніву на Землі з семи залишилось вже п’ять вартових. Невідомо, що буде далі!»
–Ми зробили це! – пролунали перші слова Авері після нещодавніх подій.
–Що? – пригніченим голосом поцікавився, навіть не поглянувши на неї, все ще йдучи з опущеними додолу очима.
–Відірвалися! – сказала чорнявка, намагаючись підбадьорити. – Не знаю, як це ти зміг вбити їх після усіх розповідей, що це неможливо, але ми впоралися! Тепер вони нас не переслідуватимуть!
–Ні! – наголосив. – Я все погіршив! Я здатен вбити безсмертного... Тепер Еквідж ніколи від нас не відчепиться…
Я не знав, що робити, куди тікати й де шукати пояснень! Знову опинився на початку своєї історії, коли мене збила машина і не міг пояснити відсутність подряпин на своєму тілі та переломів. Єдине, що спромігся вигадати – все-таки дібратися Адамового маєтку, щоб спитати поради. Я міг покластися лише на нього. Вперше за час безсмертя мені стало страшно. Я мав відправитися до свого вчителя-приятеля за порадою.
«Так! Я врятував сьогодні Авері. Але що буде далі? Престон від свого не відступиться, тепер він ще більше хоче її порішити за будь-яку ціну! Еквідж й мене ладен розідрати на шматки! Його люті, напевно, немає меж…» Я й не здогадувався, що розпочав там на даху потяга. Яку війну я покликав та якими наслідками вона закінчиться. Вже тоді знав, що не зможу повноцінно довіряти нікому. В моїй голові думки вже ніколи не залежали від чуток, вмовлянь, розмов інших. Я почав мислити глибше, самотужки шукаючи відповіді на питання, які зринали, пояснюючи події, що трапилися. Усвідомив, що я – найсильніший з усіх безсмертних, маючи свій новоспечений дар. Мене не переконати, не переманити, не зупинити! «Тож нехай тепер Престон Еквідж стережеться! Я йому більше не коритимусь!»
Кінець першої книги
Зміст
Частина перша. Безсмертні. – 2
Частина друга. Вартові. – 45
Частина третя. Людина. – 95
Надсилайте свої враження від прочитаного на адресу: [email protected]. Із задоволенням чекатиму будь-якої критики та зауважень, відповідатиму на ваші запитання.
З повагою, автор.
