Текст книги "Бурлачка"

Автор книги: Іван Нечуй-Левицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Михалчевський підійшов до молодиць і поздоровкався. Марія почервоніла. Василина зирнула на його очима й спустила довгі вії на щоки.

– Чого це ти, Йване, так довго барився? – спитала його Марія.– Може, тебе мати не пускала?

– Хіба я маленький,– сказав Михалчевський.

– Сідай коло нас! Чи, може, ти й молодиць боїшся, як боїшся дівчат,– задріботіла Марія й посунулась до Василини так, що трохи не зіпхнула її з каменя.

– Оце! Трохи мене не пхнула в траву,– обізвалась Василина, осміхаючись.

Михалчевський трохи постояв, подумав, а далі взяв та й сів з того кінця, де сиділа Василина, на самому кінчику каменя, його плече торкнулось об Василинине плече. Василина повернула до його голову і глянула йому просто в очі.

Михалчевський почув, що його груди неначе зомліли. В густій тіні, в тихому світі, що лився зверху через листя, Василина здалась йому ще кращою. Високі, як веселки, брови неначе сміялись на чистому лобі. Михалчевський не міг одвести от того лиця очей, а Василина несміливо ще раз обернулась до його, ще раз глянула йому у ясні тихі очі й почула, що її серце аж тепер почало оживати серед густого дерева, серед тихого весняного світу. Тихі ласкаві темно-сірі очі Михалчевського під довгими чорними бровами неначе повіяли на неї якимсь пахучим весняним духом.

– А я вже думав, що не знайду вас у садку,– промовив Михалчевський, обертаючись до Василини.– Ходив понад Россю, де гуляють хлопці та дівчата, заглядав за скелі, а вас не знайшов.

Низький голос Михалчевського пом’якшав, як тихий згук мідної струни. Той добрий голос неначе полився Василині на саме серце.

«Чи вже ж оце я знов покохаю...» – подумала собі Василина, пригадуючи, як вона гаряче колись кохала Ястшембського, як гаряче цілувала його повні м’які делікатні губи.

А тихий голос хлопця все м’якішав, неначе лився через саме серце, через саме кохання, лився, як тихий шум маленької Боровиці по дрібному камінні.

Василина глянула через дерево на гори, на синє чисте небо й легко зітхнула.

«Що ж вийде з цього кохання? Невже таке лихо, як вийшло й з першого?» – подумала Василина, схиливши голову.

З густого ліска вийшов молодий постригач, порівнявся з молодицями й на ході легко моргнув на них. Згодом на стежці з’явились якісь німкені з маленькими паннами і сердито обвели молодиць очима. Михалчевський встав з каменя, за ним встала Василина, а далі й Марія.

– Ходім звідсіль над Рось,– сказав Михалчевський,– тут ходять пани та якось скоса поглядають на нас.

Марія тихо посунулась по стежці. Вона спустила поділ дуже низько, по-панській, так що зелена спідниця трохи не волочилась по траві. Як та пава, Марія посунулась по стежці, тихо махаючи набік одставленою правою рукою. Василина й Михалчевський пішли слідком за нею. Проти них вертався назад гарний білявий німець-постригач. Марія не втерпіла й зачепила його.

– Де це ви, паничу, були? – сміливо спитала Марія постригача й спинилась.

– Ходив гуляти над Рось. Може, й ти зо мною підеш на гулянку? – сказав постригач.

– А чом би й ні. З таким гарним паничем я рада гуляти хоч би й до вечора,– сказала Марія, сміючись.

На стежці з-за скелі висунулись дві панни. Постригач підвів голову вгору й пішов далі. Марія й Василина з Михалчевським пішли над Рось. Вони пройшли між двома кам’яними стінами, між котрими ледве можна було пройти вдвох. Зверху над тим ходом ще держалась плетена дугою стеля, подекуди вкрита зеленими гніздами дикого винограду. Проти самого старого дерев’яного гульбища стежка йшла через Боровицю. Колись там був перекинутий з каменя на камінь місток, од котрого зостались тільки товсті залізяки, вбиті у камінь. Тепер доводилось скакати з каменя на камінь, що були розкидані по дні Боровиці. Вода шуміла й билась між камінням білими кипучими хвилями. Василина легко поскакала по камінні й вискочила на другий берег; за нею стрибнув Михалчевський, аж каміння захиталось під його важкими ногами; Марія спинилась над Боровицею.

– Ой боже мій! Їй-богу, не перескочу! Ще впаду у воду,– репетувала Марія, підобгавши обома руками спідницю.

– Та скакай сміливо! Як трохи замочишся, то висохнеш,– сміявся Михалчевський з другого берега.

Марія похитала станом, помахала головою, стоячи на круглуватому камені, й скочила на другий камінь нелегенько. Камінь заворушився під ногами. Марія завищала з усієї сили, аж заглушила шум води. Покричавши, вона якось доскакала до берега й таки замочила один чобіт.

– Не глиняна, не розкиснеш,– жартував Михалчевський, поглядаючи скоса на Василину.

Вони вийшли до старого гульбища й вилізли по камінні на високий берег Росі. Дерево порідшало. Через високі стовбури верб та тополь блиснула Рось, як широкий шлях між скелями. Високі береги, зеленувата вода, лози й верби попід скелями – все було залите дивним гарячим сонцем.

Василина й Марія прямували до дівчат, молодиць та хлопців, що сиділи купами по камінні над самою Россю.

Михалчевському хотілось поговорити з Василиною на самоті, признатись, що він її любить, а Марія не оступалась од його і вчепилась, як реп’ях.

Тим часом хлопці вгляділи Марію й почали перегукуватись з нею. Марія пішла до них, і хлопці разом обступили її навкруги. Весела молодиця розговорилась, розщебеталась з ними, а тим часом Михалчевський повернув назад, Василина пішла за ним, і вони обоє спустились вниз над Боровицею й неначе пірнули в каміння та в гілки. Михалчевський і Василина перескочили по камінні через річечку, повернули в садок і сховались у гущавині між кущами та здоровим камінням.

– Василино! – почав Михалчевський.– Я не знаю, хто ви, звідкіля ви, але як я побачив вас, то од того часу світ мені немилий. Я так люблю вас, що не можу без вас на світі жити.

Його голос задрижав, як струна. Він говорив й все оглядався назад, чи не йде Марія. Василина спахнула. Ласкавість, тихий голос, тихі очі під чорними бровами неначе гладили її по душі. Якась повага була розлита у словах, в голосі, в самому лиці молодого здорового хлопця, та повага, якої вона ще не зазнала ні на панському дворі, ні на заводі між бурлаками. Василина ніби почула голос рідної матері, ніби побачила її саму серед батьківського садка, у м’якій тіні груш та черешень. У неї на очах виступили сльози.

– Чого ви плачете? – знов спитав Михалчевський.– Може, я сказав що недоладне?

– Не того я плачу. Я згадала, що була дуже нещаслива,– тихо сказала Василина, озирнувшись назад,

– Та вже ж. Я знаю, що люди не од добра ідуть на заробітки на фабрики,– сказав Михалчевський.

– Не од добра й я прийшла сюди, та нігде дітись, нема куди голови прихилити,– сказала Василина й з тими словами заридала, як мала дитина. Все її життя встало разом перед її очима, неначе спахнуло вогнем: і Ястшембський, і втікання з Журавки, й страшна печера над Россю, й мала дитина, що так страшно бовтнула з її рук у воду, й п’яне бурлацтво.

Все лихо, що притаїлось і заснуло в її серці, все разом схопилось у думці, як страшна снігова буря, при одному ласкавому щирому слові любові. Була хвилина, коли Василина була ладна розказати Михалчевському всю свою душу, все своє горе, не виявлене ні одній рідній добрій душі, але сльози так лилися з очей, що вона не могла й слова промовити. Вона перемогла себе й задушила в собі всі важкі страшні згадки.

Михалчевський стривожився. Biн не знав, яка причина тих сліз, й тільки дивився розтривоженими очима на її заплакані очі.

А у садку тихо шуміла Боровиця, співали соловейки, аж садок розлягався; пишно блищав проти сонця зелений свіжий лист; тихо слалися тіні під кам’яними стінами на стежку.

– Не плачте, Василино, бо й мене жаль бере. Багато дівчат бачив я на своєму віку, та тільки без ваших брів та очей мені не жити на світі.

– Ат... що мені з тих брів, коли я гультяйка, бурлачка, та й годі,– сказала Василина, махнувши рукою.

Тим часом Марія, побалакавши з хлопцями, оглянулась назад: Івана й Василини не було, неначе вони провалились крізь землю. Марія вибігла на один камінь, глянула у долину на Боровицю й угляділа через дерево червону хустку, що манячіла далеченько над Боровицею. Вона побігла з пригорка, сміливо перескочила через Боровицю, вже і не пищала, й не ойкала, і пустилась стежечкою наздогінці. Михалчевський оглянувся й углядів Маріїну спідницю, що летіла за нею, неначе доганяла її.

– Марія доганяє нас,– тихо сказав Михалчевський і пішов хутчій вперед. Василина й собі похопилась, неначе хотіла втекти од Марії, а Марія не йшла, а бігла. Василина втерла сльози рукавом.

– Потривайте! Йване! Василино! Чого це ви так швидко йдете, неначе тікаєте або ховаєтесь од мене? – кричала Марія, наздоганяючи їх.

– Василино! Коли ви звете себе гультяйкою, то й покиньте гуляти й пити з бурлаками. П’ють же люди, а прийде час, то й перестають,– говорив Михалчевський, поспішаючи вперед.

– Хто його зна, коли той мій час прийде,– сказала Василина, втираючи сльози.

– Чи ви подуріли, чи вас гедзь напав?! Потривайте! – репетувала Марія й пустилась бігти.

– А бач, таки й догнала нас, хоч трохи й пробігалась,– сказав Михалчевський.

– А що, Йване, чи приніс нам хоч одного медяника? – крикнула Марія, торкнувши Михалчевського долонею по плечі.

Михалчевському було зовсім не до медяників. Він мовчав.

– Еге, Василино! Чи не од медяників ти оце плакала? – спитала Марія.– Гляди, лишень, Іване, не зводь з ума наших бурлачок, щоб часом бурлаки не поламали тобі ребер. Втікають од мене, неначе од чуми. Це диво, та й годі.

– На, Маріє, медяника та не плач,– сказав Михалчевський, осміхаючись, й з тими словами й справді витяг з кишені коника і подав Марії.

– Тільки одного коника й приніс? Та ще, може, на нас двох? – спитала Марія.

– А ти хотіла б бігати на парі? Побігай тим часом на одному верхи, може, в інший час швидше доженеш нас у садку,– сказав Михалчевський і з тими словами витяг кілька жмень горіхів й подав Марії й Василииі. Василина взяла горіхи й почала їх навіщось кусати. Вона навіть не вибирала й не їла зерен і викидала з рота зерна з лушпайками.

– Василино! Чого це в тебе такі червоні очі? Чого ти плакала? – спитала Марія у Василини,

Василина нічого не сказала, тільки рукою махнула. Марія задумалась; вона догадувалась, що між Іваном та Василиною щось було.

– Василино! Чого-бо ти плакала? Але яка ж ти потайна! В тебе нічого не випитаєш, А я ж розказала тобі за себе все дочиста: й кого кохала, й кому кохати присягалась,– лепетала Марія, трохи надувши губи,

– Та то, бач, Іван нарікає на те, що я п’ю та гуляю з бурлаками,– обізвалась Василина.

– А тобі, Іване, навіщо здалось знати, з ким ми п’ємо та гуляємо? Ти думаєш, я дуже сприяю бурлакам? Нехай мене поять та гостинці носять! Мені гостинці носить і той гарний панич-постригач, що ото зачіпав мене на стежці,– лепетала Марія.

Молодий Монтаг і справді носив гостинці, тільки не Марії, а Василині. Бідна Марія думала, що тільки для неї сонце гріє й місяць світить.

– Чого ми будемо тут плутатись по цьому садку. Ходім лучче на місто та погуляємо на музиках,– сказала Марія,– Як тільки я не між людьми, не в гурті, то мене зараз нудьга бере.

– Про мене, й ходім,– сказав Михалчевський.

Марія пішла вперед. Михалчевський з Василиною мовчки пішли слідком за нею. Михалчевському хотілось поговорити з Василиною, розпитати в неї за все, заглянути в її душу, та Марія стриміла перед ним, як той становий.

Вони вийшли з садка по кам’яних сходах й пішли на гору до церкви. Марія перша скочила через перелаз і од-бігла. Перелаз був високий. Поки Василина перелазила, Михалчевський встиг шеннути їй на вухо: «Як тільки надворі смеркне, я підійду під Маріїн двір. Чи вийдете до мене хоч на часину?»

– Добре, вийду,– тихесенько сказала Василина й скочила через перелаз.

Тільки що вони вийшли на місто, з однієї вулиці почулись музики. В Марії затанцювали очі. Навіть у Василини висохли сльози й у очах засвітилась веселість. З-за жидівської хати вийшла ніби весільна перезва. Серед ватаги бурлак йшли музики та душ з шість молодих бурлачок. Ватага простувала до оранди й на місті стрілась з Марією та Василиною.

– От бач, де вони! – гукнув з ватаги Мина до Марії та Василини.– А ми зумисне йшли проз ваш двір, щоб вас потягти на музики.

– Дурно заходив! Нас дома не було: задля тебе тепер нас нема дома,– залепетала Марія, поглядаючи на Михалчевського.

– А задля кого ж ви тепер дома? Може, задля того синього жупана,– гукнув нахабно Мина, поглядаючи на Михалчевського.

– Може, й для синього жупана,– дражнила Марія Мину.

– А тобі навіщо здався синій жупан? – спитав у Мини Михалчевський.

– На те, щоб він не топтав стежки до наших бурлачок. Буде з вас і ваших шляхтянок,– гордо сказав Мина.

– Бурлачки нічиї, хіба тільки свої,– сміючись, обізвався Михалчевський.

– Брешеш, шляхтичу, не свої, а наші,– чіплявся Мина, поглядаючи жадними очима на Василину.

– Хіба ти їх купив чи найняв за гроші? – спитав Михалчевський.

– Я їх не купив і не найняв, а так собі гуляю з ними. А як побачу тебе ще раз коло Василини, то так полатаю тобі ребра оцими кулаками, що ти й додому не дійдеш,– сказав опришкуватий Мина ще й показав Михалчевському два здорові кулаки.

– Дивись, які! Бачиш? Не шляхетські, а бурлацькі,– сміявся Мина, тикаючи здоровими кулаками Михалчевському в очі.– Як дам одного, то забудеш, кудою до Василини ходити.

– Поховай, парубче, свої кулаки у кишеню та понеси на снідання шинкареві. І в мене неабиякі! Ба! – промовив Михалчевський, показуючи кулаки, ще більші од Мининих.

– Дуже білі, шляхетські. Я оцими чорними бурлацькими як дам тобі стусана, то й юшкою вмиєшся,– сказав Мина, приступаючи до Михалчевського.

Ватага спинилась на місці. Музики перестали грати. Молодші бурлаки пороззявляли роти, поглядаючи на здорові, як довбні, кулаки. Василина злякалась, але не за Мину вона боялась, а за Михалчевського. Марія розсердилась: вона думала, що Мина ходить до неї, наймає музики для неї, а тут виявилось, що для Василини.

– Бурлако! Не лізь! Кажу тобі, не лізь! – крикнув Михалчевський й зблід на виду.

– Не зачіпай Василини! Не ходи з нею, бо я тебе вб’ю! – крикнув Мина й собі побілів, як крейда.

– Яке тобі діло до Василини? Тобі нечля гуляти з нею! Хіба вона твоя жінка, чи що? Хіба ти з нею стояв під вінцем? – кричав Михалчевський.

– А хоч би й не стояв, що тобі до того. Мої гроші, моя горілка – то й моя жінка,– крикнув гордо Мина,– я не роблю назря нічого; кому нечля, а мені чля.

– Твоя горілка, та не твоя жінка. То в тобі кричить вже горілка, а не ти сам. Як дам тобі кулаками, то витече горілка твоїми боками,– сказав Михалчевський, замірившись кулаком, неначе довбнею. Він побілів, як стіна, а губи стали неначе одморожені.

– Ану, ну! Тільки зачепи! Побачимо, хто кому виточить горілку через боки,– сказав Мина, піднявши вище голови здорового кулака, в котрому пальці чорніли, неначе паліччя на сухому дереві, а нігті синіли, неначе гладенький кремінь.

– Дай, боже, вам побитись, а нам подивитись,– сказав один парубок.

– Та починайте ж! От і поставали, піднявши кулаки,– сказав другий парубок.

Чотири страшні кулачища разом впали на плечі, як залізні молотки на ковадло. Двоє здорових грудей разом загуло, неначе бондар набивав разом двоє барил. Михалчевський телепнув Мину по щоці. Кров задзюрчала в Мини з носа й полилась по губах, по комірі й по сорочці. Обидва парубки обхопили один одного руками й почали борикатись. Курява піднялась з-під їхніх ніг, неначе там бились два роздратовані воли. То подавався назад Мина, то оступався Михалчевський; то обидва вони крутились кружком, неначе дві дівки крутились у метелиці, то ніби замирали на одному місці й тільки давили один другого з усієї сили. Здорові страшні Минині руки вп’ялися у синій жупан Михалчевського, як обценьки. Нігті на руках посиніли, як запечена кров. Михалчевського руки блищали на Мининій свиті, як залізо, побілене фарбою. Михалчевський щільно притулився до Мининих широких грудей, поклавши йому голову на широке плече. Він розтер своєю щокою кров на Миииному лиці й замазав собі щоку, комір, синій жупан і навіть волосся на одному виску. Коли це разом Михалчевський, трохи вищий за Мину, вхопив його обома руками, підкинув угору й посадив на землю. Вся ватага, що мовчки дивилась на борикання та войдування, кинулась обороняти Мину й вирвала його з рук в Михалчевського. Михалчевський встав, плюнув і пішов до оранди, щоб обмити замазане кров’ю лице. А Мина схопився, став на одному місці й ніяк не міг перевести духу, тільки дивився чогось на оранду, витріщивши очі, неначе вглядів на оранді якесь диво.

Тим часом почали збігатись люди та жиди, щоб подивитись на ту бійку. Жиденята посипались з усіх хат через містечко. Василина плакала, Марія перелякалась, а люди дивились на Мину та тільки жартували. Мина стояв, стояв, а далі почав сопти й стогнати.

– Як стогне, неначе його чорти хапають,– промовив один чоловік.

– Чого ти, небораче, так пильно дивишся на оранду, неначе її зроду не бачив? – спитав один чоловік.

– Мабуть, тим, що оранда дивиться на його,– промовив другий чоловік.

Тим часом музики заграли. Парубки рушили в оранду, неначе нічого й не було на місті. За музиками пішли Марія та Василина. Марія зараз забула про ту колотнечу, а Василина ніяк не могла танцювати, пригадуючи страшну подію на місті. Перед нею неначе манячіло замазане кров’ю Михалчевського лице з блідими губами, з страшними очима. Мина вмився в жидівки у пекарні, заховав замазані кров’ю комірчики й прийшов гуляти на музики, неначебто на базарі когось іншого били, а не його. Василина подивилась на танці й, покинувши Марію, пішла додому. Михалчевський вмився, обтрусився, заглянув в оранду й побачивши, що Василина пішла з музик, потягся й собі додому.

Тільки що ступив він через поріг, стара Михалчевська скочила з ліжка і вдарила об поли руками: перед нею стояв розкудланий Іван, з лицем, замазаним порохом. На шиї червоніли краплі крові. Сорочка на грудях була поплямована круглими кров’яними плямами.

– Боже мій! Що це з тобою, Йване! Чого це в тебе кров на сорочці?

– Та це, мамо, бився з одним вражим сином. Тільки не лякайтесь: це не з мене кров, а з його. Я йому спустив кулаками чимало мазки. Буде він пам’ятати мої кулаки.

– За що ж ви бились? – питала мати.

– Та бодай, мамо, не казати. Причепився бурлака до мене, що я одбиваю од його одну молодицю.

– Яку молодицю? – спитала мати.

– Та там одну бурлачку, Василину.

– Бурлачку Василину! То ти, сину, за неї бився з бурлаками? – крикнула мати на всю хату.

– Не за неї, а може, через неї,– сказав син.

Стара Михалчевська не раз бачила, як бурлаки й парубки проводили ватагою через село Василину. Вона вже чула про неї.

– Чи ти ж, сину, не знаєш, що то за бурлачка Василина? – спитала Михалчевська.– Яке ж тобі діло було до неї?

– Не діло, мамо... а так собі стрівся з Марією Янівною та з Василиною, та й ідемо собі містом. А тут десь узялась ціла ватага бурлак з музиками. Один бурлака причепився до мене, буцімто я одбиваю од його Василину, та й сунувся битись. Я добре нам’яв йому боки. Буде він до смерті пам’ятати мої кулаки.

– Ой боже мій милосердний! Чи ти ж, сину, не знаєш, що це за бурлачка Василина? Та це ж покритка, перша гультяйка на всі три заводи.

– Не знаю, мамо, може й так!

– Та за нею тічкою бігають всі бурлаки. Це якась пропаща навіки молодиця,– сказала мати.

– Ні, мамо, не пропаща. Я почав їй розказувати про те, що вона п’є та гуляє, та себе збавляє, а вона почала плакати. Марія Япівна – оця так зроду не заплаче.

– Навіщо ж ти їй це говорив? Чого ти з нею говорив?

– Того, мамо, що вона мені сподобалась.

– Хто? Бурлачка Василина? – спитала мати.

– Бурлачка Василина,– тихо сказав син.

– Ой боже мій! – крикнула стара мати, обертаючись до образів, неначе стаючи до молитви.– Чи вже ж ти, сину, приведеш в мою хату за дочку бурлачку Василину?

– Не знаю, мамо, чи схоче вона прийти до нас,– сказав син.

– Де ж пак схоче! Ще погордує нами. Така писана красуня! Занапастить вона, сину, твій молодий вік. Ждав, ждав свого щастя, та от тобі й на! Таки діждався,– говорила мати, ламаючи руки.

– Не вбивайтесь, мамо, заздалегідь. Ще хто його знає, як воно буде,– сказав син, роздягаючись і наливаючи води в полумисок, щоб вмити лице й руки,– Я знаю, що її люблю, а чи любить вона мене, за те я добре не знаю.

– Сину мій, дитино моя! Покинь її, одцурайся од неї! Чи вже в нас не знайдеться гарних дівчат? Чи вже ж оце я візьму невістку п’яницю та якусь волоцюгу-бурлачку.

– Шкода, мамо! Вже я од неї не одкинусь. Я ще нікого не кохав так щиро, як кохаю Василину. Як не візьму її за себе, то не візьму нікого. Вона неначе розсипала на мене чари своїми карими очима та чорними бровами.

– Може, й справді вона причарувала тебе. Нечистий її знає, з ким вона знається на тих заводах,– сказала мати.

Тим часом Михалчевський вмився, зачесався, надів чисту сорочку і ліг в холодку на призьбі на причілку. Кругом причілка розрісся густий бузок. З-за бузку зеленіли блискучі верхи молодих вишень. Сонце пронизувало наскрізь кожний вишневий листок і чудовий зелений матовий світ сипався через вишні на чорно-зелений лист бузку. Михалчевський ліг на призьбі; очі пірнули глибоко в ту зелену гарну затишну тінь, і у тім переливанні тіні з світом сонця він тільки й бачив чудовий Василинин вид.

«Мати дурнісінько боїться Василини. Чи може ж бути недоброю людина з такою чарівною красою, з такими веселими, добрими, дитячими очима?»

А ті дивні веселі очі, обведені цупкими блискучими, як перли, віками, неначе все дивились на його з м’якого світу, що лився через блискучий вишневий лист на густі кущі бузку, на зелену траву.

Михалчевський насилу діждався вечора. Сонце спустилось над панським садком, і Михалчевський накинув на плечі жупан і пішов помалу понад Россю тією стежкою, що йшла городами через цілий куток, понад самими скелями. Він ішов помалу, то сідав на верхи скель, то знов вставав і все наближався до Василининої хати.

Сонце впало за гору, а надворі ще довго сяв тихий світ. Михалчевський почував, що в його не стає сили ждати, що його серце ніби розтає в грудях, як віск, ниє й болить, болить і ниє. Він дійшов до куща бузини, що ріс над скелею в маленькій долинці, і впав на траву.

«Боже мій, яку я терплю муку! Невже ніколи чорна ніч не впаде на землю?» – думав Михалчевський, прикладаючи гарячі щоки до холодної трави.

Тим часом ніч помаленьку крила землю. В Михалчевського думи змішались, десь ніби блукали то по якомусь лісі, то по якомусь степу, то в панському садку, то між скелями. І скрізь перед ним ніби манячів дивний Василинин вид, миготіли пишні очі. В кінці всього він опам’ятався, схопився з місця й побіг до Василининої хати. На небі вже горіли зорі. Надворі лягла чорна тінь, тільки небо на заході горіло червонуватим, світом. Михалчевський перебіг через довгий вигон, на котрому білів довгий рядок мурованих хат, поминув фабрику, збіг з крутого гоїрба в ярок і пішов яром. Над тим яром стояла Янівнина хата. В вікнах блищало світло. Марія поралась коло печі, а Василина сиділа на призьбі й все ждала та виглядала Михалчевського.

Василина підняла голову: за ворітьми щось затупотіло. Вона вибігла за двір і, хоч надворі було вже зовсім поночі, впізнала високу постать Михалчевського і його широкі міцні плечі.

– Це ви, Василино? – тихо спитав Михалчевський.

– Я, Йване! – обізвалась ще тихіше Василина.

– А де Марія? – спитав Іван.

– В хаті, варить вечерю,– тихо сказала Василина.

«Любить вона мене. Якби не любила, то не вийшла б»,– подумав Михалчевський і сам незчувся, як пішов з Василиною в глибокий яр.

Вони пішли вздовж яру. Глибокий вузький яр ввесь заріс вербами. На його дні слизила цівкою криничана вода, падаючи по камінчиках. Під вербами була криниця з низькими цямринами. Од криниці йшла стежка в город.

Михалчевський переступив здоровою ногою через перелаз. Василина перескочила слідком за ним. В городі під самими вербами ріс густий вишняк, неначе зелене гніздо. Над вишняком стояла зелена гора, з гори спускалось вниз довге гарбузиння, виглядали на яр, примітні й уночі, жовті соняшники. Пахощі од м’яти, од зілля, од конопель розливались по долині, як чад, чарували, як мрія.

Михалчевський ступив по траві й став під вишнями. Василина ступала слідком за ним, і не встиг Іван обернутися до неї, вона впала йому на груди. Михалчевський вп’явся в її щоку гарячими, як вогонь, устами і почув, що Василина плаче й її сльози сиплються йому на шию.

– Не плач, Василино! Ми будемо щасливі вдвох у парі. Ти мене любиш, Василино?

– Якби я тебе не любила, я б до тебе не вийшла. Од того часу, як я вийшла з батьківської хати, ти перший покохав мене щиро й пошанував мене, й пожалував мене. Коли б ти знав, я оце неначе десь блукала усе по якихсь пущах та нетрях і, як упала тобі на груди, то неначе знов вернулась додому, до рідної матері.

– Чи підеш ти, Василино, за мене заміж? – спитав її Михалчевський.

– Я піду з тобою на край світу, бо знаю, що ти не вчиниш мені ніякого лиха.

– Хіба ж тобі хто заподіяв яке лихо? – спитав Михалчевський.

– Од того часу, як я вийшла з батьківської хати на заробітки, я тільки зазнала одно лихо. Жила я в наймах у одного пана, він мене знеславив й трохи не вигнав з двору без шматка хліба. Прийшла я сюди на роботу на заводи, не було мені спокою, доки не прийняла мене в свою хату оця весела добра Марія, нехай їй бог дасть здоров’я. Кругом мене всі ладні гратись зо мною, поїти мене горілкою, але ніхто мене не пожалує, не приголубить.

– Чи здалека ти, Василино, сюди прийшла? – спитав Михалчевський.

– З Звенигородщини, з села Комарівки. В мене є батько й мати, брати й сестри, та я тільки не можу вернутись туди...

Василина замовкла. Михалчевський догадався, яка тому була причина, й не допитувався більше. На всіх заводах, одначе, всі говорили, що Василина покритка, хоть за те напевно ніхто не знав.

Ще довго розпитував Михалчевський Василину за її батька й матір, за журавського посесора Ястшембського, про заробітки на заводах. Василина вперше розказала йому все, все... окрім одного страшного вчинку: як вона вкинула дитину в Рось. Вона почувала, що їй на душі ставало все легше та легше, неначе вона скидала з себе якесь каміння, котрим вона була закидана. Але як дійшла розмова до того страшного вчинку, Василина спинилась, замовкла й почула, що один камінь зостався у неї на душі, й камінь найважчий. Вона знов впала Іванові лицем на широке плече, притулилась лобом до його м’якої шиї й якось тихо плакала, неначе хотіла задавити й перемогти якусь глибоку скорботу.

– Не плач, серце Василино! Як повінчаємось та поживемо у парі, то підемо у твій край, побуваємо в твого батька й матері. Ти побачишся з своїми сестрами та братами,– втішав Василину Йван.

Василина дивилась на темне глибоке небо й неначе бачила свою Комарівку в тихий вечір всю в садках, неначе бачила й свій садок, і батька, й матір, і сестер... «Мабуть, повиростали мої маленькі сестрички та братики!» – думала Василина, прихиляючись лобом до гарячої щоки Михалчевського.

– А я сьогодні говорив матері за тебе,– сказав несподівано Михалчевський.

Василина почутила, що всі дива неначе залила холодна вода. Вона побачила перед собою тільки чорне гніздо густих вишень.

– Що ж сказала твоя мати? Чи вона мене знає?

– Знає... вона трохи не плак... вона трохи боїться тебе,– насилу промовив Михалчевський.

– Знаю й вгадую. Я бурлачка, якась приблуда в Стеблеві. А тутечки як тільки бурлака, то всі кажуть, що то або злодій, або п’янюга, або ледащо-волоцюга. Люди не знають, яке то гірке бурлацтво.

– Мати, бач, боїться, що ти п’єш з бурлаками. Покинь, Василино, ту гулячу компанію, перестань з нею пити.

– Треба перестати. Я пила й гуляла, бо мені од того якось легше на душі ставало.

– Та, бач, гуляти й танцювати невелика біда, але п’янствувати, то це вже немала річ.

– Не сама я п’ю, а мене бурлаки поять. Як почнуть чіплятись, як почнуть липнути, то, мусиш випити чарку, а за однією вип’єш і другу, та, їй-богу, незчуєшся, як нап’єшся й все лихо забудеш,– сказала Василина.

Вже на містечку стало скрізь тихо. В яру було так тихо, що було чути, де лазить в траві кузька. Верби й вишні чорніли, тільки високе небо горіло зорями од краю до краю й здавалось ще вищим, ще глибшим над глибоким вузьким яром.

Михалчевський вийшов з вишень і тільки що хотів переступити через перелаз, коло криниці йшло щось біле од голови до ніг, в білому картузі, в білому сюртуці й білих штанях. Вся постать біліла серед чорної ночі, неначе була вироблена з снігу й світилась сама з ссбе.

Михалчевський спинився, Василина притаїлась за його широкою спиною. Вона впізнала молодого постригача. Постригач пішов на гору, просто до Маріїної хати. Доки Михалчевський і Василина йшли попід вербами, постригач недовго барився на горі й зараз вернувся, спускаючись з крутої гори наниз. Страшна думка блиснула у голові Михалчевського: чи не ходить часом постригач до Василини.

Постригач пройшов проз Михалчевського й Василину, обернув до них голову й трохи неначе спинився на ході, приглядаючись до них.

– Василино! Він до тебе ходить,– сказав Михалчевський Василині дуже тихим голосом.– Я його дожену й задушу отут на стежці.

Михалчевський вхопив однією рукою Василину за плече. Вона почула, що здорові пальці впилися у її плече, як обценьки. Рука трусилась так, що її плече затрусилось.

– Йване! Бога бійся! Схаменись! Він ходить, мабуть, більше до Марії, ніж до мене. Але що тобі до того? Аби я до його не ходила та його не любила.

– Може, ти його любиш, то признайся мені. Не муч мене, Василино, бо я й так перемучився за тобою.

– Голубчику! Соколику! Нащо ж ти себе мучиш, коли я тебе люблю? Нехай собі постригач топче стежку до наших воріт. На те він молодий панич. Я ні в чому тут не винна. А що ж я маю робити? Не повиколювати ж їм усім очей, коли вони на мене дивляться.

Михалчевський випустив з руки Василинине плече. Його важкий дух у грудях став легшим. Він похилив голову й мовчки пішов поруч з Василиною на гору. Мовчки вони дійшли до самих воріт, мовчки перейшли двір.

– Прощай, моє серце! Коли ти мене вірно любиш й думаєш йти за мене заміж, то кидай бурлакувати; перестань пити та гуляти з бурлаками,– сказав Михалчевський вдруге,– виходь, моє серце, в цій добі до криниці, під вишні, хоч на годину, бо як не вийдеш, то я не знесу муки, а ти одна даси полегкість моєму серцю.

Голос його знов задзвенів ласкавим тихим, тихим тоном, у котрому було чути глибоку, щиру, палку любов.

Михалчевський пішов додому. Василина ввійшла у хату й почувала, що вона ще ніколи не верталась з гулянки, з музик такою веселою, такою щасливою та спокійною. Для неї здалося, що вона до цього часу все йшла та йшла якимсь довгим, скелистим шляхом на пекучому сонці, а тепер прийшла додому й сіла в холодку на одпочинок.