Текст книги "Бурлачка"

Автор книги: Іван Нечуй-Левицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

Ще довго збирались у Марії вечорниці, довго гуляла в неї вечорами фабрицька челядь. Але час йшов та йшов. Марія постарілась, й її хлопці почали забувати. І на її душі під старість, неначе на воді, виплив наверх давній важкий гріх. Вона зав’язалась чорною хусткою, вбралась у чорний керсет, попродала намиста й квітчасті хустки й почала щороку ходити у Київ на прощу. Щопразника, щонеділі вона ходила до церкви на службу й на вечерню, й все гаптувала рушники та підризники на церкву. Вона часто ходила по хатах з другими богомольними молодицями, просила на церкву то борошна, то полотна, то пашні,– чого тільки можна було, потім продавала й справляла з другими молодицями до церкви або ризи, або корогву, або ставила новий образ.

Через кілька літ, весною, як уже підросли у Василини діти, Михалчевський та Василина пішли у Комарівку до Василининого батька. Василина йшла знайомим шляхом і згадувала, неначе важкий сон, як вона колись йшла в Стеблів тим шляхом, тікаючи од батька, од матері. Тепер вона верталась тим шляхом щасливою. Другого дня засиніли далеко-далеко журавські садки, а ще вище, за ними, засиніли смугою на синьому небі комарівські садки та ліси. Василина впізнала ті далекі смуги рідних гір, рідних лісів і заплакала, мов дитина.

– Не знаю, чи застану я живими батька та матір: може, померли,– говорила Василина, ловлячи очима ліси та гори рідного села.

Вони ввійшли в Журавку. Перед ними на високому косогорі зеленів, як море, панський садок, а внизу білів панський дім. Василина почувала, що її здавило коло серця. Вона одвернула очі од того розкішного садка, од тих білих стін та здорових вікон.

– А хто у вас посесором? – спитала Василина у одного чоловіка.

– Жид Лейба,– сказав чоловік.

– Чи це той самий, що колись держав шинки у пана Ястшембського? – спитала Василина.

– Той самий. Теперечки він живе отам у панському дворі й держить посесію, а Ястшембського скрутив за довга та й випер з Журавки. Он у тих панських покоях тепер сам Лейба ще й шинк держить! – сказав чоловік.

Лейба й справді скрутив Ястшембського. Панна Броніслава не вийшла за його заміж. В неї були таки самі цікаві тітки, як і в Ястшембського; вони випитали в жидків, що у Ястшембського в кишені свистить дюдя, й повезли Броніславу назад з України на Волинь. В Ястшембського не стало грошей навіть на плату робітникам. Він позичив у свого шинкаря Лейби дві тисячі карбованців під заставу лісу. Тим часом недалечко од того лісу якийсь пан поставив сахарню. Лейба возив та возив посесорський ліс, доки набив добре кишеню. А тим часом проценти на довги росли. Ястшембський заплутався й мусив за довги оддати посесію жидові, хоч вона була записана на його ймення. Ястшембський мусив йти на службу за управителя до других панків, а Лейба сів у його посесії й завів шинк у домі, де колись Ястшембський справляв бали й для панни Броніслави, й для Василини.

– А зайдім у шинк до Лейби! – не втерпіла-таки Василина.

– То й зайдім та вип’ємо по чарці,– сказав Михалчевський.

Вони зайшли в знайомий Василині двір. Брама однією половиною теліпалась на стовпі, друга половина лежала на землі: огорожа розвалялась. Товар, свині й вівці блукали по розкішному садку. Дім стояв обколупаний, з побитими шибками. Василина вискочила по східцях й ввійшла в дім. У довгій залі, де колись стояли між вікнами здорові дзеркала, канапи та фортеп’ян, тепер стояли барила з горілкою. По хаті сновигали жиди й жиденята.

Василина подивилась на горниці, зітхнула, а потім засміялась і вийшла надвір. З усіх надвірних хат виглядали жиди й жидівки, неначе вони повиростали десь з землі.

– Цур їм, цим жидам! – сказав Михалчевський.– Кидаймо їх та ходім завидна у Комарівку.

– І справді цур їм,– сказала Василина, поглядаючи на той дім, де промайнув час її молодого життя.

Вже сонце спустилося над ліс, як Василина та Йван увійшли у комарівський ліс й почали спускатись лісом з гори до села. Через високе дерево заблищав яр, увесь залитий садками. Біла церковця блищала проти сонця на пригорку й неначе пливла серед зеленого моря.

Якби не білі смужки диму над зеленими верхами, то можна було б подумати, що у тому селі нема ні однісінької хати, тільки одним одна церква.

– От і Комарівка,– сказала Василина смутним голосом, спинившись серед шляху. Сльози закапали з її очей.

«Тепер я йду до батька з своїм чоловіком; маю дочку й сина. А що б було, якби я була вернулася до батька тоді?» – подумала Василина й сльози ринули річкою з її очей.

Василина прийшла у батьків двір, стала серед двору й оглянулась навкруги. Все було по-давньому, неначе вона тільки вчора покинула рідний край. Василина з Іваном увійшли в хату і поздоровкались. Сім’я сиділа за столом і вечеряла. Василина впізнала батька, впізнала матір й не впізнала ні однієї сестри, ні одного брата. За столом сиділи рядками дівчата та парубки, чорняві, гарні, дорослі та здорові.

– Добривечір вам! – тихо сказала Василина.

– Доброго здоров’я,– обізвалась стара Паляничиха.

Василина мовчала й тільки плакала. Всі мовчали і дивились на неї та на Михалчевського. Стара Паляничиха глянула на Василину, глянула на сльози, встала з-за стола і кинулась Василині на шию.

Мати перша впізнала дочку.

– Василино, дочко моя, голубко моя! – крикнула мати крізь сльози і кинулась обнімати й цілувати дочку.

– Це я, ненько моя рідна, та ще й з своїм чоловіком Іваном Михалчевським.

Батько й діти покидали ложки і разом повставали з лави. Всі очі обернулись на Василину. Василина плакала та обнімала матір.

1876 року, 14 лютого