Текст книги "Бурлачка"

Автор книги: Іван Нечуй-Левицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Василина мовчала. Марія налила чарку горілки й подала Василині. Вона трохи подумала, а далі взяла чарку та й вихилила всю до дна.

– От за це люблю! – крикнув Мина, наливши й собі чарку і вихиливши до дна за здоров’я Василинине.

Скрипка заскрипіла. Смичок спробував струни, а далі впав разом на струни і затанцював на них козачка. До скрипки пристав Минин ріжок, ще й знайшлась сопілка. Дівчата стрепенулись. Василина неначе оживала, неначе прокидалась од якогось важкого сну. Молода челядь, дівоче щебетання, наливка й горілка – все те неначе посипало на неї приском. Молода душа заворушилась, і перед Василиною неначе зацвіла весна в комарівських садках: запахли васильки та м’ята на гарячому сонці. Дівчата стали рядками й почали танець, а музики аж ногами притупували, Василина неначе почула, що на неї полилось гаряче сонце з неба серед розкішного садка в Журавці, запалило її кров, розлило в жилах якийсь палкий вогонь, палкий і пахучий, веселий, як молоде живоття. Вона ніби підіймалась од землі над розкішним зеленим садком, над пишними пахучими квітниками, піднімалась все вгору та вгору на проміннях гарячих, як вогонь. У неї ніби росли крила і несли її, як ластівку, над зеленими лугами, над темними дібровами. Од музик, од дівочих танців в неї заморочилась голова.

– Василинко! Василинко! Ходім, серце, у танець! – крикнула Марія й потягла Василину за руку.

Василина встала з-за стола і вийшла з Марією на середину хати. Дівчата розступились. Музики зумисне вдарили вдвоє дужче у струни. Василину неначе якісь крила підняли вгору. Вона одійшла, стала проти Марії, а далі пішла в танець, дрібний, легкий, неначе вона не танцювала, а плила. Вона підвела лице й очі вгору. Чорні круглі очі загорілись вогнем, сипнули, іскрами. Високі брови піднялись дугами ще вище. Чудова картата хустка з торочками блищала, неначе вся голова була повита пучками квіток.

Василина розходилась у танцях. Вона то плавала лебедем, то йшла павою, то пурхала метеликом, то линула ластівкою, а далі вдарила дрібного тропака і пішла крутитись з Марією, вхопившись з нею за плечі. На Василині хустка тільки миготіла, як блискавка.

Всі дівчата перестали танцювати; хлопці задивились на Василину. Вони ловили очима її чорні тонкі брови, її чудові гарячі очі. У хаті все замовкло, тільки музики грали та шелестіли на молодицях нові спідниці.

 
– А хто любить грибки,
А я печерички;
А хто любить дівки,
А я молодички! -
 

почав приспівувати Мина під дрібного козачка.

Василина задихалась і сіла на лаву, втираючи гарячий лоб хусткою.

Музики стали. В хаті стало тихо. Всі мовчали. Краса молодої молодиці, її чудове лице, чудові очі, плавкі й жваві танці – все те так вразило і дівчат і хлопців, що вони тільки дивились на неї.

– Ну, Василина, так Василина! – сказав Мина, сідаючи коло Василини. – В нас на всіх заводах не знайдеш такої. Випий, Василино, чарку наливки для прохолоди.

– То й вип’ю! Чому пак і не випити,– сказала Василина.

Мина налив чарку. Василина випила до дна. Вона почутила, що з тієї чарки якісь чудові чари розливаються по її жилах і палять кров якимсь солодким та теплим вогнем. Вона забула все: і Комарівку, і буряки, і Журавку, і пана Ястшембського, і свого сина, що вкинула в Рось. Перед нею тільки цвіли ніби якісь пишні квітки, а на неї світило гаряче сонце й розливало у душі щастя без міри, без кінця.

Тим часом дівчата зварили вечерю й подали на стіл.

– Тепер, дівчата, їжте ви курку, а ми з’їмо ціле порося,– сказав Мина, закотивши рукави.

– «Їли парубки, їли, цілого вола з’їли, на столі ні рісочки, під столом ні кісточки»,– сміялась Марія з парубків, пригадуючи слова пісні.

Затріщало порося в руках. Хлопці поламали його на шматочки. Затріщало воно і в зубах. Дівчата і хлопці кинулись на його, як вовки на вівцю, й в одну мить зостались у мисці самі кісточки. Чарки ходили кругом стола. Василина не стільки їла, скільки пила.

Вже пізньої доби Марія поприбирала з стола, а дівчата й хлопці і не думали розходитись. Після вечері знов заспівали дівчата, а далі заграли музики. Дівчата знов пішли в танець.

– Набік, дівчата! Нехай ще погуляють молодиці,– крикнула Марія, розпихаючи дівчат обома руками.– Василино! Ану, до танців! Чого ти сидиш та куняєш?

Марія смикнула Василину за рукав так, що у неї рукав залущав. Василина трохи не впала додолу.

Дівчата посідали кругом на лавках. Марія й Василина з посоловілими очима стали серед хати.

– Де ти, Василино? Щось я тебе не бачу! – сказала Марія, протираючи очі.

– Та осьдечки! Починай-бо, Маріє,– крикнула Василина коло порога.

Марія пішла дрібушки не до Василини, та до груби. Василина виступила і собі, розминулась з Марією та давай танцювати до дверей. Дівчата почали осміхатись. Обидві молодиці крутились то до кутка, то до печі. Марія спіткнулась і з усієї сили вдарилась об піч лобом. Хлопці зареготались. Марія примітила смішки і хотіла поправитись.

– Смійтесь, смійтесь! Ви думаєте, що я п’яна? Я ще й тверезих перетанцюю,– сказала Марія, насовуючи на лоб хустку й очіпок.

А очіпок на Марії все з’їжджав на потилицю. У Василини коси висунулись з-під очіпка на лоб. Молодиці закрутились серед хати та вдарились лобами так, що аж голови загули. У хаті піднявся регіт. Молодиць брала злість. Вони закрутились по хаті, як вихор. Василина спіткнулась і простяглась серед хати. Марія наскочила на неї й дала сторчака.

У хаті піднявся не сміх, а гвалт. Дівчата аж за боки брались. Музики перестали грати. Мина реготався, кинувши ріжок на піл. Василина й Марія поспинались рачки і насилу встали на ноги.

– Чи вперше, Василино, спотикаєшся, чи вже тобі не первина,– спитав Мина, сміючись.

Василина встала і насунула на лоба чудову хустку. Вона була бліда, як віск. Блискучі очі неначе припали пилом. Василина заточилась, насилу дійшла до полу і впала головою на стіл.

– От тобі дотанцювалась! Це, мабуть, час вже додому! – закричали дівчата.– Але потривайте, дівчата! Ще побачимо, як хлопці зариють носом об землю!

– Або дівчата! – закричали хлопці.

– О, не бійтесь! Дівчата не зариють носом! – обізвались дівчата.

Мина підійшов до Василини і хотів її розбудити. Він підвів рукою її голову. Чудове лице було жовте, неначе виточене з жовтого воску. Тонкі брови чорніли, як п’явки. Довгі чорні вії впали на бліді щоки і, неначе шовком, вкрили їх двома кружками. Тонкий ніс світився, як виточений з мрамору. Губи зблідли, як в’ялі листочки рожі, Василина спала як мертва, а її лице світилось якимсь світом, у котрому просвічувалось одно добро.

Марія звалилась од стола на лаву і заснула. Дівчата й хлопці почали вдягатись і одно за другим виходити з хати.

– А хто ж зостанеться на сторожі коло цих бурлачок! Гей, хлопці! – крикнув Мина.

– Мабуть, Мина! – обізвались хлопці з сіней.– А як не схочеш зостатися на сторожі, то підопри хату, щоб часом хто не покрав молодиць.

Мина, вже трошки п’яний, взяв бриля, загасив свічку й каганець, вийшов у сіни і дверей не причинив. У хаті спали молодиці у новій одежі, у нових хустках на головах, навіть в намисті з дукачами. Чорна ніч прикрила хату й сіни, прикрила Марію і Василину од людських очей.

Другого дня вже сонце заглянуло в вікна, а обидві молодиці спали. Через одчинені двері поналазили в хату кури, влізла собака, зіпнулась лапами на припічок і доставала з миски кістки. Одна курка ходила по столі й дзьобала кришки хліба, друга вилетіла на Марію, а третя влетіла на полицю, сіла на горщикові з пшоном, перекинула горщик і сама з горщиком впала додолу.

Василина прокинулась й озирнулась по хаті.

«Господи, де це я? – подумала Василина.– Здається, неначе в Комарівці в батьковій хаті... ні, неначе в Журавці у пана Ястшембського в пекарні... Он лежить якась молодиця, мабуть, Параска або Олена».

У той час прокинулась Марія, схопилася й сіла. Василина вгляділа Марію й опам’яталась. Вона хотіла підвести голову, голова була важка, як камінь. У вухах гуло, неначе хто в голові бив у бубон. Марія сиділа й стогнала.

– Василино! Чи ти спиш? – спитала Марія.

– Ні, не сплю,– обізвалась Василина.

– А чом же ти не встаєш?

– Не підведу голови. Неначе хто наклав у голову каміння.

– Чи це ти, Василино, спала у новій спідниці й у новій хустці? – сказала Марія.

– Ой боже мій! Чи вже ж оце й я заснула у новій гарній спідниці й у новій хустці! Пху на тебе, сатано! Це, мабуть, нечистий мене спокусив. Ой, спідничка моя новенька! Пом’ялись квіточки й зелені бублички неначе поламались. Одколи животію на світі, цього не траплялось зо мною,– бідкалась Марія, розв’язавши голову й роздивляючись на пом’яту хустку.– Вставай-бо, Василино, та ходім до церкви.

– Коли й голови не підведу, а в роті таки так невірно, неначе полиню наїлась.

– Отак і в мене. А подивись, Василино, чи не зосталось чого в пляшках? – сказала Марія.

Василина достала рукою на лаві пляшку й перехилила її горлом униз.

– Ані крапельки! Чортові парубки видудлили все до останньої крапельки,– сказала Марія, встаючи з лави,– не буде чим і похмелитись. Ой, як же мені хочеться кислої капусти!

– А я неначе б їла солоні огірки,– обізвалась Василина з полу.

– Але як оце ми послались у новій одежі? – питала Марія у Василини.

– І сама не знаю. А ти не пам’ятаєш? – спитала Василина.

– Ні, серденько, не пам’ятаю, неначе хто кілком вибив з голови пам’ять.

Тим часом курка вилетіла на полицю і звалила додолу другого горшка.

– А киш, проклята! Де це понабирались у хаті кури? Чи ти ба, серденько, і двері одчинені, й собака у хаті порається коло печі. А вон, проклята! – крикнула Марія, схопившись з лави.

Марія вигнала собаку, повигонила кури, вбігла у хату й заглянула у дзеркало.

– Ой лишенько! Де це в мене взялися синяки на лобі! – крикнула Марія.– Чи це я де вдарилась, чи, може, котрий бурлака понабивав. Чи ти, Василинко, не пам’ятаєш?

– Коли вже ти не пам’ятаєш, а я й потім,– сказала Василина,

– Ой, яка ж я стала страшна, аж зелена! Очі позападали, ще й два синяки на лобі... Чи не пошпурив на мене отой проклятий Мина пляшкою?

Марія й Василина поскидали нову одежу і повбирались у буденну.

– Ой господи! В чому ж оце я піду до церкви! Зовсім пом’яла нову спідничку,– бідкалась Марія.

– Не турбуйся, молодице! Поки звариш обід та приберешся, то й з церкви вийдуть.

Тільки що Марія розпалила у печі й приставила горшки, у вікнах замиготіла чорна смушева шапка й блиснули чорні брови, неначе чорний вуж, на блідому лобі. То йшов Мина.

– Ой, Мина йде! – крикнула Марія й кинулась до дзеркала, Вона в одну мить пригладила обома долонями щоки і разом з тим покусала свої сині губи. На щоках виступили червоні сліди пальців, а губи зостались такі сині, як і були.

Рипнули двері. У хату ввійшов Мина,

– Ой молодички! Передніше дайте кислиць, а потім скажу добридень,– сказав Мина.

– Чого це тобі так припало? Чи пропасниця напала, чи що? – спитала Марія.

– Та пропасниця ж,– сказав Мина, глянувши на Василину.– Добридень вам! З неділею будьте здорові. Давай, Маріє, солоних огірків, бо не видержу.

– Оце полізу до служби в погріб по огірки! – крикнула Марія.

– Лізь, бо як не полізеш, то я сам полізу. В роті таке паскудство, неначе жиди з балагулою ночували.

– То піди ж передніше по горілку, бо й у мене в роті не дуже гарно,– сказала Марія.

– Ось тобі й горілка, тільки швидше лізь у погріб по огірки. Та не забудь вхопити з миску кислої капусти!..

Мина поставив на стіл пляшку горілки. Марія тим часом внесла миску капусти й огірків. Не встигла вона поставити миску на стіл, в хату ввійшов другий бурлака.

– Чи й тобі, парубче, схотілось солоних огірків? -*гукнув Мина.

– А ти думаєш, тільки тобі. Ой, дайте чого кислого, бо за серце неначе гадина ссе,– сказав бурлака, кидаючи шапку на лаву.

– Чом ти не привів з собою ще з десять бурлак! – сказала Марія.

– Потривай трохи! Вони й самі прибіжать до тебе,– сказав бурлака.

Не встиг бурлака сісти на лаві, у хату ввігнались ще два парубки.

– Еге, заманулось солоних огірків – сказав Мина, уплітаючи кислу капусту на ввесь рот.

– А хоч би й схотілось. Ми ще знадвору через вікно вгляділи в тебе в губах капусту, а в нас аж слина в роті потекла.

Мина почастував горілкою передніше молодиць, а потім себе, а парубків поминув.

– Чого ж ти нас минаєш? Хіба ми не люди, чи що,– обізвались парубки, поглядаючи скоса на пляшку.

– А коли ви люди, то підіть собі купіть та й пийте,– сказав Мина, наливаючи собі другу чарку.

– Маріє, чого це ти стала така жовта, неначе три дні в шевському квасу мокла? – спитав Мина, скинувши очима на Марію й не підводячи голови од миски.

– А тобі що до того! Аби ти був гарний. Та й ти став чогось такий кислий, неначе три дні самі кислиці їв,– сказала Марія, обідившись.

– А що в тебе на щоці? Неначе хто помочив пальці в буряковий квас та й лапнув тебе за щоку? – спитав Мина насмішкувато.

– Чого це ти придивляєшся до мене, неначе вперве бачиш? – огризалась Марія.

– А які в тебе, Маріє, гарні цяцьки на лобі. Ій-богу, неначе маляр намалював,– дражнився Мина.

– Ей, мовчи, бо одніму миску з огірками,– крикнула Марія й справді вхопила миску з-перед Мини.

– Ой, борщ збігає! Рятуйте борщ, бо втече! – крикнув Мина, схопившись з місця.

Марія кинула миску на стіл, а сама кинулась до печі. Борщ клекотів і не думав збігати.

– Ну, чи не капосний тобі парубок! Потривай, не наймеш ти мені сьогодні музик, не дам я тобі більше кислої капусти.

Тим часом задзвонили в усі дзвони на службу. Молодиця схаменулась, перестала їсти й перехрестилась. Бурлаки тільки осміхались, запихаючи роти.

– Ой господи милосердний! Не доведеться мені сьогодні піти до церкви,– сказала Марія, хрестячись і зітхаючи.

– Мабуть, тобі, Маріє, так хочеться до церкви, як мені,– сказав Мина.– Чи підеш молитись, чи на хлопців дивитись?

– Ти думаєш, як ти йдеш до церкви витріщати очі на дівчат, то й всі молодиці й дівчата ідуть до церкви на витрішки. Ой господи! Опізнюся й в церкву не протовплюсь.

– Неначе ти й справді будеш протовплюватись у церкву. Станеш ти під церквою, та ще вилізеш на камінь, що лежить коло дверей: дивіться, мов, хлопці, яка я гарна: жовта, жовтогаряча, ще й попруги та гулі на лобі.

– Чи ти здурів сьогодні, чи ти спився з пуття,– закричала Марія спересердя.– Од котрого часу я стала для тебе жовтогарячою?

– Од того часу, мабуть, як Василина прийшла в Cтeблів,– обізвався один парубок.

Мина повів чорними бровами на Василину. Брови підняли вгору всього лоба ще й чуприну. Василина сиділа мовчки і дивилась у вікно.

– Чом це ти, Василино, не говориш з нами? Чи, може, й в тебе після вчорашнього в голові джмелі гудуть,– спитав Мина у Василини.

– Мовчу, бо нема чого говорити з тобою,– сказала Василина.

– То хоч моргни на мене,– сказав Мина й знов моргнув на Василину. Василина спустила очі.

– Авжеж! Заходжусь моргать! – сказала Василина.

– А очі таки спустила додолу. Василино, подивись-бо на мене, та ще й ласкаво! – сказав Мина солодким голосом.

– Не мала куди дивитись, та на тебе.

– А як я поставлю тобі кварту наливки, чи подивишся?

– Кварту наливки вип’ю, а на тебе й не гляну.

– А як я приведу до тебе музики, чи подивишся на мене?

– Як приведеш музики, то я потанцюю, а на тебе все-таки не буду дивитись.

– Ото горда! А як куплю хустку ще й спідницю справлю? – крикнув Мина, піднявши голос.

– Нехай мені купує той, кого я вірно покохаю,– сказала Василина.

– І де ти набереш тих грошей! Та в тебе в кишені ні шага,– обізвалась Марія.

– Овва, а це що? Чуєш? – сказав Мина, вдаривши по кишені, де забряжчали мідні п’ятаки.

– Ну, за мідні п’ятаки небагато насправляєш, а срібняки ти вже давненько витрусив з гамана.

– Одні з гамана, а другі в гаман. Для гарних молодичок мій гаманець настачить срібняків,– сказав Мина.

– Коли ти правду кажеш, то приведи по обіді музики в оранду, бо я танцювати хочу,– сказала Марія,

– Як же ти понесеш свої синяки на музики? – сказав Мина.

– Оце дались тобі взнаки мої синяки. Спущу низько на лоб хустку та й закрию синяки. Приведи лишень музики! За мої чорні брови приведи! – сказала Марія, моргаючи на Мину.

– Та й за мої брови не забудь,– обізвалась Василина.

– Коли так, то приведу: за дві пари чорних брів я радий сам грати три дні й три ночі.

До церкви задзвонили в усі дзвони. В хаті тріщали в бурлацьких зубах солоні огірки, неначе хто ходив по сухих трісках. Миска швидко спорожнилась. Мина витяг з гамана тютюн, набив люльку, вигріб з печі жарину й вкинув її в люльку. Тютюн спалахнув полум’ям, як клоччя. Смердючий дим клубками повився під стелею. Молодиці закашляли.

– Цур тобі з твоєю люлькою! Іди собі надвір з своєю люлькою,– загомоніла Марія й випхнула Мину в сіни, ще й дала йому кулаком в спину на порозі. Мина скорчився, згорбився і, осміхаючись, надів високу шапку і рушив надвір. За ним потяглися всі парубки.

Марія й Василина поприбирали в хаті, зварили обід, пообідали, помили ложки й почали прибиратись перед дзеркалом, одпихаючи одна другу.

– Знаєш що, Василинко! Кидай свою казарму, переходь до мене та й будемо жити вдвох. Моя хата не буде тісна для нас двох. На тих жидівських харчах ти зовсім захлянеш,– сказала Марія.

– Добре, Маріє, спасибі тобі, коли ти приймаєш мене до себе. На харч жид прикине мені з карбованця на місяць, то, може, я сяк-так і переб’юся.

– Авжеж переходь! Я зароблятиму і ти зароблятимеш, та складемо заробіток докупи, та й будемо жити. Коли вже поліщуки не видержали на жидівських харчах і повтікали, то куди ж тобі видержати. Обсмикай мені, серденько, ззаду хвалди на спідниці та порозкладай до ладу, щоб було рясно,– сказала Марія, розкладаючи на грудях разки доброго намиста з дукачами.

Ще Марія не встигла вбутись в жовті чоботи, за ворітьми загуло решето, забряжчало і зашелестіло, як очеретяний лист на вітрі, запищала скрипка, заспівав Минин ріжок. Марія й Василина кинулись до вікна. В ворота йшли музики, а за музиками чорніли смушеві бурлацькі шапки цілою купою. За парубками бігли діти. Музики сіли на призьбі вигравати козачка, щоб подражнити трохи молодиць. Парубки й діти обступили кругом музик, неначе бджоли обсіли матку. Люди йшли проз Маріїн двір, питали з-за воріт, чи не справляє часом Марія свого весілля.

Незабаром з сінешніх дверей вискочила Марія, зав’язана чудовою здоровою червоною хусткою з синіми торочками, у білій катанці, в жовтих чоботях. Намисто червоніло на білій свиті, як пучки калини, й кидало свіжий рожевий світ на гарне бліде лице. Чорні брови ясно малювались на рівному лобі під червоним пружком хустки. За Марією вийшла Василина в чорній свиті, червоній спідниці з зеленими квітками. На хвартусі червоніли маківки, неначе блищав жар у печі. Чорні очі, чорні брови були чорніші од чорного сукна, а молоде лице при чорній одежі стало ще біліше й молодше.

Всі парубки обступили молодиць. Музики встали з призьби й пішли за ворота. За музиками пішли Марія й Василина, а за ними рушили всі хлопці цілою юрбою. За хлопцями бігли діти. Вся ватага посунулась потихеньку на місто до оранди. Музики грали, молодиці реготались до хлопців, хлопці жартували. Веселе осіннє сонце світило на веселу юрбу. Чорні парубоцькі шапки та свитки чорніли, як пооране поле, а між ними, неначе на чорному полі, цвіли дві розкішні квітки, дві молодиці.

Куди йшла весела ватага, скрізь одчинялись двері у хатах, скрізь вибігали надвір хлопці, дівчата, навіть чоловіки і жінки. Парубки перескакували через перелази й приставали до музик. Молодиці та баби тільки хитали головами, поглядаючи на Марію та Василину.

– Ну та й Янівна! Манить за собою цілу низку бурлак. Бий тебе сила божа! Ще й приманила до себе Василину,– говорили молодиці, спльовуючи набік.

– Невідомо, хто кого перетягне, чи Марія Василину, чи Василина Марію,– говорили чоловіки,– бач, як убралась! А станом крутить, як чорт перед заутренею. Треба держати дочок далі од цих писанок.

Музики перейшли місто й пішли в оранду. Як не держали матері дочок, а дочки все-таки повтікали з дому в оранду на музики. В оранді, в здоровій просторній хаті, челядь посідала на лавках, по бочках з горілкою, а музики сіли на столі. Хлопців та дівчат натовпилось повнісінькі хати. Марія й Василина перші пішли в танець.

– Хлопці! Наймайте-бо нам музики, бо їй-богу, не видержимо,– гуконули дівчата на хлопців,– і доки ці молодиці гацатимуть! Проженім їх та ходім у танець.

Одначе Марія й Василина не так швидко потомились, як того хотілось дівчатам. Василина розчервонілась, як мак, і літала по оранді, неначе на крилах.

– Та й пальона ж оця бурлачка Василина! – гомоніли хлопці так тихо, що було чути на всю оранду.

– Їй-богу, дівчата, вона буде вибивати тропака до вечора й нам не дасть і ногою тупнути,– гомоніли дівчата, лузаючи насіння.

Тим часом в оранду поприходили хлопці з далеких кутків. У хаті стало так тісно, що трудно було протовпитись.

– Що це за молодиця танцює? – питали хлопці один у другого.– Вона не стеблівська?

– Певно, якась бурлачка – гомоніли парубки.

– А хіба ж ви не знаєте? Це бурлачка Василина, недавно прийшла звідкільсь на заводи,– одказували дівчата.

– Чи вона удова, чи покритка? – питали хлопці.

– А хто її зна. Підіть та спитайте в неї,– говорили дівчата.

– Та й гарна ж оця Василина! Дивись, бра, які в неї брови! Їй-богу, неначе хто намалював! А очі як блищать! – говорив один парубок, прицмокуючи.

Всі хлопці тільки й говорили, що про Василину, неначе більше молодиць та дівчат не було в оранді.

Василина й Марія потомились, стали в гурті між дівчатами й втирались хусточками. Мина крикнув на шинкаря. Шинкар виніс пляшку горілки. Мина почастував своїх приятелів музик, а потім Василину й Марію. Дівчата торкали одна одну ліктем і сміялись у рукава. Слава про Василину пішла скрізь по фабриках, по всьому містечку.

Ще довго грали музики, ще довго танцювали дівчата й хлопці. Вже надвечір Василина й Марія вийшли з оранди й пішли додому.

– Ну, нагулялась же я сьогодні, Маріє,– говорила Василина, скидаючи празникову одежу.– Так натанцювалась, так напилась горілки, що забула все своє горе. Нехай піде за вітром моє лихо! Добре жити у вас в Стеблеві! Їй-богу, весело.

– Чи набачила ж, Василинко, хоч одні чорні брови до вподоби? – спитала Марія.

– Ат, дай покій! – сказала Василина, зітхаючи.– Мені здавалось, що я до цього часу неначе лежала в домовині... І тільки тепер знов неначе розцвітається моє серденько. Як я давно весело гуляла! Як давно я тішилась та танцювала.

Василина сіла на лаві, підперла щоку долонею й задумалась. Вона пригадувала, коли вона в останній раз була щаслива, й ніяк не могла пригадати.

– А моє серце завжди неначе цвіте. Бодай же воно швидко не зів’яло. Я все шукаю тих чудових очей, тих чудових брів і ніяк не знайду. Мені все неначе хочеться пити; п’ю й ніяк не нап’юся, неначе я в гарячий час жито жну на полі,– сказала Марія.– Ой, очі чорні! Де мені знайти вас?

Вже сонце зайшло. Веселі молодиці повечеряли й довго не могли спати: музики, танці, чорні брови – все снувалось перед ними й дражнило, й манило. Василина почувала, що вся давнина одійшла од неї далеко й неначе потонула у якомусь тумані. Вона сама незчулась, як заспівала пісні про кохання козака, й дівчини, про кохання до смерті, до чорної домовини; про таке гаряче кохання, якого не можна ні заспати, ні забути, ні вигнати зіллям-отрутою. Марія заспівала разом з Василиною, складаючи у скриню хустки та керсети. Світло ледве мріло в хаті, дві молодиці довго співали:

– Ой у мене та на мислі твоєю не бути,

Ой дай мені таке зілля, щоб тебе забути!

Буду пити труту-зілля, краплі не пропущу.

Хіба тебе я забуду, як очі заплющу.

Настала зима. Замерзла Рось. Лід залиснів між двома стінами скель, наче дзеркало у темних рамах. Василина оговталась з людьми, привикла до Стеблева. Щонеділі за нею роєм вились бурлаки, наймали музики, поїли її наливкою та горілкою. Василина гуляла, та не знайшла чорних брів до вподоби...