Текст книги "Бурлачка"

Автор книги: Іван Нечуй-Левицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

– А як зачервонілась! Потривай, прийдеш ти до нас у казарму на ніч,– крикнули бурлаки вслід Василині.

Знов задзвонили в дзвоник. Бурлаки рушили до фабрики. Василина знов сіла перед прозорим сукном, і її очі пірнули в нитки та вузлики. Вона передумала все, що витерпіла того дня, і зажурилась.

«Важке буде моє життя на фабриці, але така вже, знати, мені доля судилася,– думала Василина, важко зітхаючи.– Нащо мені було йти на ті буряки? Нащо я найнялася в того пана? А тепер зав’язала голівоньку, не розв’яжу довіку».

Ввечері знов задзвонив дзвоник. Десяцькі знов обтрусили робітниць і випустили їх з фабрики. У казармах подали бурлакам на вечерю куліш з одним кропом без сала. Голодна Василина попоїла кулішу, постелилась між двома молодицями и лягла спати, прикрившись свитою.

Бурлаки й бурлачки полягали покотом на полах, де хто схотів.

Тільки що Василина задрімала, чує вона крізь сон, що з неї в одну мить хтось стяг свиту, неначе її вхопив вітер і поніс кудись. Василина кинулась.

– Хто це стяг з мене свиту? – крикнула вона на всю казарму.

– Та це, мабуть, хтось жартує,– обізвалась та молодиця, що лежала поруч з нею.– Хтось потяг свиту через мене.

– Оддайте мені свиту! Чого ви чіпляєтесь до мене! – крикнула Василина, сидячи на полу.

В темряві було чути здушений сміх. Молодиця повозила руками, налапала свиту й кинула на Василину.

В казармі знов стало тихо. Тільки що Василина задрімала, з неї свита знов знялася й полетіла на другий бік. Василина крикнула.

– Якого це ви дідька до мене чіпляєтесь! Оце лихо, та й годі! Не дадуть заснути! – кричала Василина крізь сльози.

Молодиця по другий бік Василини почала кричати на бурлак, налапала свиту і подала Василині.

Не встигла Василина задрімати, чує вона,– чиясь тверда широка долоня переїхала через її лице. З другого боку хтось смикнув її за ногу.

– Гвалт! Рятуйте! – закричала Василина не своїм голосом.

Хтось побіг по казармі й трохи не вищав од сміху. В казармі всі попрокидались і загомоніли. Молодиці почали лаятись та кричати на бурлак.

Перегодя знов всі затихли і поснули, тільки одна Василина довго не спала і тихо плакала.

«Не видержу я в цій казармі»,– думала Василина, засипаючи.

А їй через легкий сон сниться пишний батьків садок, чудовий квітник, де цвіли настурці, півонія та зірки. Сонце грає чудовим маревом на квітках, на садку, на пишних садках та лісах. Легкий туман криє всю Комарівку, що потонула у яблунях та черешнях, і розлягається тонким покривалом на густих лісах.

Минули жнива. Лейзор Рабиненко поїхав у Могилевську губерню й навіз на завод білорусів. У казармі стало тісно. В неї набилась сила народу. Робітники поскладали свої мішки з одежею в одному кутку. Для одежі не було опрічної коморки, де можна було б поскладати й замкнути свої бурлацькі манатки. В казармі почала пропадати одежа: в одного вкрали сорочки, у другого свиту. У Василини хтось украв свиту. Вона перенесла свою одежу на схованку до Марії Янівни.

Білоруси були народ спокійний, тихий, дуже вбогий. На чоловіках білі свитки та білі шапки-магерки світилися наскрізь. На молодицях плахти та запаски висіли, як шматки дрантя. І чоловіки й молодиці носили личаки, обгорнувши ноги білими онучками.

Молоді бурлаки не давали Василині спокою ні вдень ні вночі. Через її молоде гарне лице, чорні брови до неї горнулись всі бурлаки. Навіть білоруси задивлялись на неї та зачіпали її.

– Вот гарна маладіца! – говорив один білорус до Василини.– Каби за мене пошла, то я б ажанівся.

– Як же ти аженишся, калі в цєбє дома є свая жонка,– говорив другий білорус.

– Калі яго Вувдя «наваріла яму бураков – насипала черв’яков, наваріла каші – насипала сажі»,– сміялися білоруси.

Бурлаки жартували, а Василині було не до жартів. Харч була така погана, що вона зовсім захляла й мусила купувати собі їжу на базарі. Вона мусила спродувать деяку свою одежу і купувати собі на базарі добрішу харч.

В суботу молодиць та дівчат пускають з фабрики раніше, ніж в другі дні. Однієї суботи Василина побігла до Марії.

– Чи не знаєш ти, Маріє, кого-небудь, щоб купив у мене спідницю або юбку. Оце так захарчували мене жиди, що вже ледве соваю ногами.

– Не знаю, серденько,– сказала Марія.– А яку ж оце спідницю ти думаєш продати?

– Та будлі-яку: чи червону, чи синю, за всі голови, бо я вже зовсім захляла. Як не попоїм луччої страви, то й з ніг звалюся.

– А покажи мені, Василинко, ту спідницю, може, й я куплю,– сказала Марія.

Василина викидала з мішка свою одежу, взяла одну спідницю й розгорнула.

– Ой, гарна ж спідниця! – аж плеснула у долоні Марія.– Червона, аж очі в себе бере, а по червоному полі неначе хто розсипав зелені дрібні бублички. Ану, це яка? А розгорни, Василинко.

Василина розгорнула другу спідницю.

– Ой господи! Де ти набрала такої гарної одежі? Дивись, моя ти матінко! Синя-синя, а по синьому полі неначе котики побігали білими та червоними лапками. А розгорни, Василино, оцю юбку.

Василина розгорнула юбку. По зеленому полі крутились крючкуваті червоні здорові квітки.

– Ця матерія вже не така гарна: квітки дуже здорові, неначе собаки позадирали вгору кудлаті хвости,– промовила Марія.

– А яка оце в тебе хустка? – сказала перегодя Марія і розп’яла здорову хустку просто вікна. Червона хустка засвітилась і заблищала.

– І де ти набрала такого добра? Ой ненько моя, червона, як жар, всю тобі хустку неначе жовтогарячі ластівки обсіли. А які дивовижні торочки!

Марія не втерпіла, поставила на столі дзеркало й зав’язала собі голову хусткою. Червоні та зелені торочки спустились з голови до самих пліч. Марія покрутила головою, торочки кругом голови заворушились.

– А приміряю я оту червону спідницю! Може, прийдеться на мене,– сказала Марія.

Вона накинула на себе спідницю, глянула на спідницю й плеснула у долоні.

– Ой, гарно ж! Кругом тебе неначе зелені бублички низками висять до самого долу. Продай мені, сестрице, оцю спідницю.

– Добре. Бери, коли хочеш,– сказала Василина.

– Або потривай... А накинь на себе оту синю, нехай я подивлюсь, як лежить на тобі.

Василина накинула на себе синю спідницю з білими та червоними котячими лапками. Марія одійшла до дверей, потім вернулась і обійшла кругом Василини.

– Ой серденько моє! Обидві спідниці гарні, та не знаю, котру собі взять. А на, Василинко, надінь оцю червону, а я вберусь у синю.

Вони помінялись спідницями. Марія обтягувала на собі спідницю, поправляла рясні фалди, заглядала в дзеркало, а потім перейшла тихо через хату, притуливши ліву руку до грудей і одставивши од себе праву, як ходять всі фабрицькі дівчата. Марія, наче пава, походжала по хаті, виставивши вперед груди і піднявши вгору лице.

– Чи гарно лежить на мені? Чи рясно на боках лежать хвалди? – питала Марія, повертаючи голову назад то вправо, то вліво.

– Господи, як гарно! – говорила Василина, важко зітхнувши і підперши рукою голову.

– А може, я куплю оцю синю... Як тобі здається, Василинко?

– Як тобі подобається синя, то бери синю,– сказала Василина.

– А котра мені краще пристає до лиця?

– Обидві пристають, але синя неначе лучче,– сказала Василина.

– Куплю синю,– сказала Марія.– Про мене, хоч зараз запиймо могорич. Та не скидай, серце Василинко, тієї червоної спідниці, нехай я хоч надивлюся на неї. А це яка в тебе друга хустка? Ой, гарна ж! Картата, неначе хто насіяв грядочками усяких квіток. А зав’яжись, Василинко серденько, нехай я подивлюся, зав’яжись!

Василина стала перед дзеркалом і зав’язалась. Картата хустка й справді заблищала в неї на голові, неначе хто натикав у хустку всяких квіток.

В Марії розгорілись маленькі темні очі. Вона бігала кругом Василини і не могла надивитись на ту хустку.

– А що ж ото зосталось в тебе в мішку? Хвартух, чи що? – спитала Марія і вхопила складений, перегнутий пополовині хвартух.

Марія розв’язала, розпустила хвартух і підняла його вище од своєї голови.

– Ой світе мій! Який чудовий хвартух! Їй-богу, наче писанка. На ясно-зеленому полі маківки. А на, Василино, держи за один кінець, а я за другий.

Молодиці розіп’яли хвартух.

– І де ти набрала такої гарної одежі? Їй-богу, неначе хто насипав повний хвартух маківок. Признайся, Василино, хто це тобі накупив такого маку?

– Ат… заробляла потроху та й насправляла,– сказала Василина.

– В такому хвартусі хоч зараз ставай в танець,– сказала Марія й задріботіла маленькими ногами.– Продай мені, Василино, і хвартух.

– Про мене, купи і хвартух,– сказала Василина й важко зітхнула. Вона сама любила гарну одежу. Для неї шкода було хвартуха.

– Таку чудову одежу варт покропити,– сказала Марія й принесла з хижки пляшку горілки.

– Будьмо ж здорові, Василино,– сказала Марія, наливаючи чарку горілки.

– Даруй, господи, це зносити, а в краще вбратись,– одказала Василина до Марії.

Марія випила чарку до дна, ще й махнула нею вгору під стелю, а потім почастувала Василину.

Випили по одній, а потім по другій. В Марії зовсім розв’язався язик. Невеликі блискучі темні очі розгорілись і заблищали. Гарне, але бліде лице трошки посвіжішало.

– Скажи-бо, Василино, чи тобі якийсь панич насправляв такої гарної одежі, чи бурлаки? Скажи-бо, серденько, скажи?

– Дещо справляв батько, дещо сама скупила, ат...

Василина тільки рукою махнула.

– А до мене оце недавно був причепився наш постригач. Коли не йду проз його, він все дивиться – не надивиться на мене, та все зачіпає, та бровами моргає. Їй-богу, так мені аж ніяково перед дівчатами... Хвалить мої брови, що в цілому заводі кращих нема. А тебе, Василино, сватали? Чи ти виходила заміж, чи сама покрилась?

Василина була неохоча розказувати за себе, а в Марії розв’язався язик. Вона полюбила Василину одразу і неначе вгадувала, що Василинина доля дуже схожа на її долю. Чудова краса Василинина одразу навела на неї ту гадку.

– А ти, Маріє, давно вже зосталась удовою? – сказала Василина.

– Ой серденько моє дороге! Вже четвертий рік, як я овдовіла. Чоловік умер, а після його смерті й дитина померла, царство їм небесне,– сказала Марія, зітхнувши, й перехрестилась до образів.– Набралась я на своєму віку всякого лиха.

– Чи ти, Маріє, давно вже в фабриці? – спитала Василина.

– Чи то ж в одній фабриці я була! Була я у Вільшаній, а тепер застрягла у Стеблеві, та вже, мабуть, буду тут, доки мого живота. Остобісіло вже мені те бурлацтво,– сказала Марія й задумалась.

– Ще як була я дівкою, послала мене мати на фабрику у Вільшану. Після смерті батька зістались ми сиротами, а мати й каже мені: «Йди, дочко, на фабрику у Вільшану, може, принесеш додому якого карбованця». Вільшана од нашої Тарасівки недалеко, зараз за Керелівкою.

У Василини похололо в душі. Комарівка була недалеко од Тарасівки.

– Ото пішла я у Вільшану та й стала в сахарні на роботу. Мати виряджала мене та й наказувала: «Стережися ж, дочко, фабрицьких панків та бурлак. На тих заводах вештається всякий народ, а в тебе чорні брови». Я стереглася, та й не встереглась... А я була дівкою дуже гарна. Кращої за мене не було на все село. Було, як уберуся в квітки та в стрічки, то всі парубки на мене очі витріщають. Оце, було, йду вулицею та й чую, як люди говорять: «Ну та й гарна ж, нівроку, удовина дочка!..» А ти, Василино, була дівкою, мабуть, дуже гарна? Еге!

– Пішла моя краса марно, наче лист за водою,– сказала Василина.

– Ой серденько моє! Туди пішла й моя краса, хоч мої брови ще не злиняли.

Марія заглянула у дзеркало й пригладила чорні , тонкі брови пальцем. З дзеркальця виглянули блискучі очі, довге, тонке, сухорляве лице, тонкий, трохи вигнутий ніс, повні губи й кругленьке підборіддя з чорною бородавочкою посередині. Марія подушила щоки рукою: щоки трохи почервоніли.

– Як прийшла я в сахарню, світочку мій! Кругом мене обступили хлопці: зачіпають та бровами моргають. Той купує горілку, той медяників, той стрічки, той квітки. Чіпляються до мене, наче павутиння, хоч одбивайся палицею, та все такі погані парубки, що й плюнути гидко. А я їм кажу: не любіть, не ходіть, не носіть грошей – не люблю вас, бо ви нехороші.

А тут прийшов на фабрику один парубок. Глянула я на його, і мене неначе хто у вогонь вкинув. Високий, рівний станом, парубок саме в силі. Лице рум’яне, очі чорні, сміливі, соколині, волос чорний, вус чорний, аж вилискується. Вбив він мене своїми очима, наче орел горлицю. Чи ти, Василино, кохалась на своєму віку щиро, гаряче?

– Кохалась гаряче, кохалась щиро,– сказала Василина, здавивши пальці рук на грудях.– Я вся неначе згоріла од кохання, як лляні пачоси на полум’ї, й там згоріло моє щастя...

У Василини очі заблищали, високі брови піднялися ще вище, бліде лице спахнуло.

– Отак і я,– сказала Марія,– як упала я йому на груди, мені здалось, що всі зорі з неба посипались на мене й запалили всю мою душу. Я ледве одійшла й опам’яталась... Які очі дивились на мене! Які брови я цілувала! Ой серце Василино! Як згадаю, то й тепер серце в’яне од тих очей: чорні й блискучі, горді й гострі, наче ножі, й милі та ласкаві, наче в дитини. З тих очей на мене посипались іскри, посипались ніби якісь пахучі квітки, вдарили гострі ножі, повиті рожами, й пройняли наскрізь моє серце. Була я щаслива, але терном поросла моя дорога до того щастя...

Питаю в його, як тебе звуть? Він каже: «Петро». Питаю в його, як тебе прозивають? Звідкіля ти? А він каже: «Не питай, чорнобрива, бо швидко стара станеш... Я бурлака, та й годі».

Я вже його й не питала. Я тільки тліла на якомусь пекельному вогні й боялась його питати. Причарували мене ті дивні очі.

Ходить він до мене та й ходить, носить мені гостинці, справляє квітки та стрічки, а я йому кажу: «Нащо ти мені купуєш квітки? Я тебе кохаю і кохатиму, хоч би мала сухий хліб їсти, ходити босоніж по терні та по колючках». Я так йняла йому віри, що була ладна душу мою оддати йому.

Ходить він до мене рік, та нічого не каже. Розпитую його, він не промовляє до мене. Чи вже ж, думаю, в тебе, Петре, нема правди для мене? Коли мене любиш щиро, то чом не береш мене за руку та не ведеш до свого батька? А тут настає мій час. Бурлаки почали жартувати та кепкувати з мене. Я раз таки не видержала та й кажу йому: «Я покинула дома стару матір. Як же я покину її на весь вік? Хіба піду з тобою до твого батька?» А він мені одказує: «Я не поведу тебе до свого батька, бо в мене дома є жінка».

Сказав він ці слова,– неначе застрелив мене, як голубку. Ввесь світ закрутився передо мною. Мене так запекло коло серця, що я думала, вже не буду жива. І сліз не знайшлося плакать.

Марія глянула на Василину й злякалась. У Василини лилися сльози із очей й сипались горохом по щоках на скатерть. Вона сиділа бліда, як смерть. Круглі очі стали страшні. Вона неначе була ладна кинутись й згубити кого-небудь з світу.

– Чого це ти, серце Василино, так плачеш? Не плач, а то й мене жаль бере,– сказала Марія та й сама заплакала, у неї голос затрусивсь, як струна.

Василина мовчки втерла сльози рукавом.

– А тут, на моє лихо, прийшла в сахарню якась молодиця. Він покинув мене та пристав до неї: ходить за нею слідком, купує для неї горілку, справляє хустки. Коли б вона була гарна, то мені не так було б жаль, а то ж така тобі погана, що й глянути гидко: здорова та товста, як мур, щоки товсті та червоні, як буряки, брови, як підошви, губи, як постоли, а ніс кирпатий, як бараболя. Йде проз мене, задере свою кирпу, неначе хмари нюхає. Проміняв Петро мої тонкі брови на якісь підошви! А я ж тоді цвіла, як маківка! Якби мала силу, я б задушила її й його разом з нею. Шкода було мені його чудових очей. Ой очі, очі! Які то були очі! Якби він був зглянувся на мене, промовив до мене ласкаве слово, я б йому простила все, пішла б з ним на край світу. І тепер сняться мені ті гострі милі очі, але що було, те навіки минуло. А ти, Василино, забула свого милого чи й досі кохаєш?

– Забула, Маріє, забула – не хочу згадувати,– сказала смутно Василина.– Я була дуже нещаслива.

– Ото, Василино, впросилась я до однієї бідної вдови, перележала важку годину... Пішла я з дитиною на руках в сахарню, мене не приймають на роботу. Що ж мені тепер на світі божому робити? Йти додому до матері? Але що мені скаже мати! Що скажуть люди на селі? Вони ж мене осміють, заплюють. Яке їм діло до того, що я, молода, покохала так, що трохи не вмерла. Стрілась я з Петром та й кажу йому: «Порадь мене, моє серце, що мені робити, як на світі жити?» А він згорда одказує мені: «Як жила, так і житимеш».– «Де ж мені сина подіти?» – питаюсь в його. А він каже: «Про мене, де хоч дінь, хоч на вулицю викинь».

– Петре, Петре,– кажу я до його,– я ж тебе кохала, як свою душу. Ти ж цілував мої брови, мої очі! Ти ж божився, ти присягався, що мене вірно любиш.

– Хіба трудно божитись та присягатись? Цього добра за гроші не купують,– каже він, та все смокче люльку, та блискає чорними очима.

– Коли так, то нехай мій гріх впаде на твою душу,– сказала я та й побігла од його сама не своя. А там коло сахарні лежала здорова, як гора, купа попелу. Я бачила, як раз вивозили ту купу й викинули з неї багато дитячих кісток. Як божевільна, побігла я до казарми. Йду коло сахарні, аж передо мною біліє здорова купа свіжого попелу. В мене потемніло в очах. Озирнулась я кругом себе – ніде нема й душі. Надворі вже смеркло. Я взяла та й кинула дитину в сухий попіл. Дитина навіть не писнула й пірнула у попіл, аж бовтнула, неначе у воду впала...

Василина схопилася з місця, крикнула страшним голосом і знов упала на місце, бліда, як смерть. Вона вхопилась рукою за серце й неначе хотіла вдержати його в грудях.

– Чого це ти, Василино, так злякалась? Та то ж не ти кинула дитину в попіл, а я,– сказала Марія.

Але й сама Марія злякалась. Горілка розв’язала їй язик, і її розмова, як річка весною, винесла все наверх, що було на душі.

Вона схаменулась.

– Ой боже мій! Не кажи ж, серденько, нікому, що я колись вчинила такий гріх. Я нікому не признавалась, тільки призналася попові в одному селі, на дорозі. Не кажи ж, не кажи нікому, не губи мене, бо я й так набралась лиха на своєму віку,– просила Марія Василину, вхопивши її за руку.

– Борони боже, щоб я кому сказала. Хіба і я мало перетерпіла горя на своєму молодому віку,– сказала Василина, трохи заспокоївшись.

– Я, бач, Василино, думала, що й з тобою була така пригода коло Росі в той день, як ми тебе знайшли коло річки... Бо й ти така гарна, як і я, кругом тебе бурлаки роєм в’ються.

Василина мовчала, зціпивши губи, і все дивилась на скатерть, закривши свої круглі очі.

– Ото, моє серденько, кинула я дитину та давай бігти, неначе хто гнався за мною. Вибігла я за Вільшану й пішла шляхом. Я нічого не бачила й не чула, неначе в мене одібрало очі й вуха. Я не йшла, а бігла, й зайшла в якийсь ліс. Настала ніч. Я ввійшла в ліс. В лісі було поночі, як у темній хаті. Мені здалося, що я ввійшла десь глибоко в сиру землю, й тільки тоді опам’яталась.

Боже мій! Де це я? Що це зо мною сталося? Дивлюся кругом себе, скрізь поночі й тихо, тільки над моєю головою видно смужку неба, неначе маленьку стежечку поверх лісу. Чую я, в мене ноги трусяться; я вся охолола, тільки голова вогнем горить. Я сіла на землю й ледве оддихала.

А в лісі темно, тихо та сумно, тільки чую в голові якийсь шум та шелест. «Чи йти далі, чи вернутись?»,– думаю я, сидячи над шляхом. Коли чую, щось гуде десь далеко, неначе млинове колесо, та все наближається до мене помаленьку. Ляснув батіг, і по лісі пішла гучна луна; заскрипіли колеса. Хтось крикнув на воли: «гей» і заспівав пісні. Я неначе прокинулась і почала прислухатись. Колеса загуркотіли й зашелестіли по траві. Дорогою їхав якийсь чоловік. Я притаїлась і задержала дух. Чоловік проїхав коло мене та все співав пісні, неначе розважав себе серед страшної темряви. Він поминув мене, я встала й тихесенько, крадькома пішла слідом за возом. Мені стало не так страшно, йду я і боюсь, щоб чоловік не примітив шелесту од моїх ніг. Коли це стежка на небі над моєю головою розступилась. Серед неба заблищали ясні зорі.

«Зорі мої ясні, як рідні сестри! – подумала я.– Світіть мені, не ховайтесь у хмари, бо на моєму серці стала страшна ніч!» Глянула я на зорі, й моє серце трохи заспокоїлось. Я зійшла з гори, й на яру, над лісом, заблищало широким плесом небо. Серед яру, під лісом, стояв хутір. У вікнах світилося світло. Чоловік поїхав собі далі, а я думаю: «Зайду на хутір та, що бог дасть, попрошуся на ніч». Підійшла я під ворота. В дворі загавкали собаки. З хати вийшла молодиця й спитала, хто там такий за двором.

– Пустіть мене, тіточко, на ніч,– крикнула я з-за воріт.

– А хто ж ви такі? – питає в мене молодиця.

– Та я йду на заробітки в сахарню, та оце опізнилась і боюсь сама йти через ліс. Пустіть, будьте ласкаві! – прошусь я в молодиці.

– Та коли опізнились, то йдіть до господи,– сказала молодиця й вийшла до воріт, оборонила мене од собак і просила в хату. Я ввійшла в хату, сказала «добривечір». Чоловік з дітьми сидів за столом і вечеряв. Добрі люди, спасибі їм, попросили мене вечеряти. В мене боліло серце, боліла душа. Не до вечері було мені тоді.

Переночувала я на хуторі, а другого дня, на зорі, подякувала добрим людям і ввечері прийшла в Стеблів та й стала на роботу у фабриці. Отака-то пригода, серце моє, трапилась мені на віку. Лиха година вигнала мене з батькового двору й пустила по світу бурлачкою.

Василина сиділа, спершись на стіл ліктем, й спокійно слухала. Їй здалося, що Марія розказує не своє життя, не своє лихо, а її.

– Ти, Маріє, вийшла заміж вже у Стеблеві чи деінде? – спитала Василина.

– В Стеблеві, серце моє миле, у Стеблеві. Як прийшла я сюди на завод, то передніше жила у казармі, так як оце тепер ти. Я передніше стала на роботу у сахарні, але там робота була дуже важка. Мене поставили на тьорці, а потім на пресах. Земля холодна і мокра. Кругом мене хлюпала на землю вода. Я мусила на холоді витягати з холодної води буряки й кидати в зуби тьорці. Мені здавалось, що я все перу сорочки на льоду й ніколи не перестаю їх прати. Я собі ноги одстояла на тій сахарні, поодморожувала руки; а далі взяла та й перейшла у суконну фабрику. Тут робота легша, ніж у сахарні.

Пожила я на заводах, а мене парубки так і обступили кругом. Чи стрінуть мене на вулиці – тягнуть на музики, наймають мені музики до танців; стрінуть на вечорницях – частують мене горілкою, танцюють зі мною. Чи йду я селом – за мною, молодою, слідком іде сім кіп хлопців чередою. Жила я собі на волі, як птиця, ніхто мені не гриз голови. З ким хочу кохаюся, з ким хочу цілуюся. Вбрали мене хлопці, як ту паву. А тут приступив до мене вже немолодий парубок, Яненко. Ходить та ходить за мною, як та тінь. Йду на музики, він за мною, йду з музиків – він за мною. Полюбив він мене, як душу, й заслав до мене старостів. Чом же,– думаю,– не піти за його заміж? Парубок гарний, чорнобривий, з карими очима, має свою хату. Ще його батька пан перевів у Стеблів з другого села, з-під Канева, з другими людьми. Пан поставив у Стеблеві всім хати, дав городи, але не дав поля й записав всіх на завод. Як вийшла людям воля од панщини, пан не дав тим фабрицьким людям поля. Так зостався й мій чоловік без поля. Пожила я з ним два роки та й овдовіла. Отакий мій талан. Любила я одного, як свою душу, та не довелося з ним жити в парі. Другий покохав мене, та й сам умер. А я, молода, не накохалась і не навтішалась на своєму віку. Ой, вже я не знайду таких пишних очей, які я цілувала. Ой очі, очі, горе моє, щастя моє! Чом мені не довелося ввесь вік дивитися на вас? Коли б мені довелося хоч раз на віку стрінути ті очі, раз глянути на них і вмерти…

– А я б такі очі виколола ножем оцими руками,– сказала Василина, бліда, як смерть, показуючи свої обидві руки.

Марія сіла кінець стола, сперлась на руку і задумалась. У хаті почало темнішати. Тільки скатерка на столі ясно біліла й кидала тихий світ на бліде Маріїне лице, на високий білий Василинин лоб та на квітчасті здорові хустки на головах в двох молодиць.

За ворітьми заграв ріжок різким голосним тоном, заграла скрипка. Обидві молодиці неначе прокинулись і заворушились. Марія схопилась з місця й почервоніла на виду. Вона вхопила пляшку й чарку, кинулась до дзеркала, пригладила пальцем тонкі брови, поправила на шиї намисто з дукачами.

– Ой, подивися, Василинко, чи гарно стоїть на мені юбка,– сказала Марія, повертаючись до Василини,– обсмикай на мені складки. Нехай, серце, побуде на мені твоя хустка, бо вже не встигну другою зав’язатись. Це йде Мина на вечорниці та ще й з музиками.

Марія заворушилась, бігала по хаті, одставивши праву руку, а музики наближались до хати і вступили в сіни. Ріжок та скрипка розлили по сінях голосний згук. Двері в хату одчинились, і через поріг переступив Мина, високий, поставний парубок, з ріжком у руках. На йому була чорна свита, накинута наопашки, солом’яний бриль, біла сорочка й червоний пояс. За ним увійшов невеличкий парубок з скрипкою. Він був такий невеличкий, що його огрядний товариш зовсім заслонив його своїми плечима.

– Добривечір тому, хто в цьому дому,– сказав Мина товстим голосом.– Чи ти, Маріє, дома? Ого! Та тут дві Марії,– сказав Мина, глянувши на Василину.

– Ба, одна Марія, а друга Василина,– сказала Марія, почервонівши, як маківка.

Обидві молодиці були вбрані в нову гарну одежу, однаково зав’язані новими хустками; обидві були гарні й однакові на зріст.

– Яка ж це Василина? – питав Мина, приступаючи ближче до Василини і придивляючись до її лиця.

– Не впізнавай, бо все одно не впізнаєш,– сказала Марія.– Василина служить не в вашій сахарні, а у нас, у суконному заводі.

– Та й гарна ж ця друга Марія,– сказав Мина,– та шкода, що в хаті поночі. Дай, лишень, Маріє, світла!

– Не дам, нехай кортить,– сказала Марія.

Тим часом Мина витяг з кишені око горілки й поставив на стіл. Марія засвітила свічку.

– Та й гарні ж до тебе, Маріє, збираються молодички на вечорнички! Коли б було знаття, то я б приніс друге око горілки,– сказав Мина.

– Як вип’ємо одно, то й друге принесеш,– сказала Марія, крутячи перед Миною головою.

При світлі забіліло в Мини широке лице, зачорніли товсті брови, котрі зрослись докупи на переніссі, неначе од виска до виска йшов дугою молодий місяць. Чорні очі блищали під тією дугою, як вугілля. На білому лиці чорніли здорові вуса.

– Чом же в тебе, Маріє, немає й досі дівчат? – спитала скрипка.

 
– А хто любить грибки,
А я печерички;
А хто любить дівки,
А я молодички! -
 

затяг Мина, становлячись боком, плече об плече, до Марії та поглядаючи на неї скоса. Чорна дуга піднялася вгору на білому лобі й знов у одну мить спустилася вниз.

– Чи ти, Василино, стеблівська, чи захожа? – спитав Мина у Василини, нахиливши своє лице до її лиця так близько, що один вус черкнувся об її щоку.

– Питай, козаче, здалека, коли хочеш в мене правди випитати,– сказала Василина, одхиливши назад голову.

– Яка ж ти недоторкана. От люблю Марію за те, що доторкана! – сказав Мина, вхопивши Марію за плече.

– Ой, цур тобі! Вхопив за плече, як ведмідь,– крикнула Марія й вдарила Мину по плечі.

– Сяду я коло Василини, то, може, допитаюсь правди,– сказав Мина і сів поруч з Василиною.

– Не питай, козаче, у мене правди: я не кожному скажу,– сказала Василина, посунувшись од Мини.

– А кому ж ти скажеш правду? – спитав Мина.

– Скажу тому, кого люблю,– сказала Василина.

– А хіба ж ти мене не любиш? – спитав Мина.

– Я тебе вперве бачу у вічі,– сказала Василина, глянувши на його.

– Високі у вас, кумо, пороги! Не нам через їх ступати. А може, й нам? – сказав Мина, скоса поглядаючи на Василину.

– Не знаю,– сказала Василина.

Рипнули двері. В хату почали сходитись дівчата, поза-кутувані хустками. Вони поскидали свитки, порозкутувались. У всіх голови були тільки що змиті. В косах зеленів барвінок, червоніли квітки осінньої оргинії. На дівчатах були білі чисті сорочки, чистенькі спідниці. То були фаб-рицькі дівчата, з чистими делікатними руками, з білими, не загорілими видами, трохи блідими од фабрицької роботи, од нічної зміни коло парових машин. Вони були проворніші й сміливіші за дочок хліборобів, вміли пишатись, неначе вони були панянки, ходили дрібного швидкою ходою, нагинаючи плечі й голову трохи вперед. З парубками вони жартували делікатніше, ніж сільські дочки хліборобів.

Чимала Маріїна хата почала сповнятись дівчатами. Задріботіли язики, защебетали дівчата, як птиці в гаю. Одна дівчина, крадькома од матері, принесла яєць, друга паляницю, третя пшона і сала. Одна вкрала у матері курку й принесла її на вечорниці живою. Курка закиркала на все горло. В хаті піднявся регіт. Декотрі проворніші дівчата позакачували рукави, затопили й опатрали курку й вкинули її в юшку. В хату почали сходитись парубки. Коли це у сінях закувікало порося. Двері одхилились, в хату полетіло порося й впало серед дівчат.

– Ой лишенько! Хто це кидається поросям! – підняли гвалт дівчата і розсипались на всі боки.

Порося залізло під лаву й рохкало, а в хату ввійшов високий тонкий парубок, той самий, що вкинув в хату порося.

– А я вам, дівчата, гостинця приніс,– сказав він, скидаючи шапку.

– А де ж твій гостинець? – спитала Марія.

– А то десь рохкає. Чи не сховала часом, Маріє, в скриню,– сказав парубок-штукар.– А одчини, Маріє, скриню!

Дівчата зареготались, а парубок поліз під лаву ловити порося. Бідне порося наробило такого крику, що дівчата затуляли вуха.

– Та коли його мерщій! Цур тобі з твоїм поросям! – кричала Марія на всю хату.

Парубок взяв ножа і поволік порося за задні ноги через поріг.

– От і приніс клопіт! Треба буде заходжуватись коло поросяти,– сказала Марія.– Дівчата, загадаймо хлопцям, нехай обскромадять порося, про мене, і зубами, а ми тим часом будемо танцювати.

– Коли б часом хлопці не з’їли поросяти живим, мов вовки-сіроманці,– говорили дівчата, сміючись.

Тим часом Марія почала частувати всіх горілкою. Вона подала чарку Василині. Василина подякувала.

– Чи вже ж ти, Василино, не п’єш горілки? – сказав до неї Мина.

– Колись пила, та вже забулась,– обізвалась Василина.

– А якби я почастував тебе наливкою, чи випила б з моїх рук? – спитав Мина.

– Не знаю, може б і випила,– сказала Василина.

– Для такої молодиці не шкода й заходу. Нате, хлопці, гроші, та побіжіть на місто, та принесіть пляшку наливки! – крикнув Мина, витягаючи з кишені гаманець.

Один хлопець побіг за наливкою, а другі попарили окропом порося, розтягли його за ніжки, штовхали його, скубли, плескали долонями, смикали за хвіст та за вуха.

Тим часом парубок приніс наливки. Мина почастував Василину, Василина випила й повеселішала.

– Грайте-бо, музики, бо я хочу танцювати,– сказала Марія,– Заграй-бо, Мино!

– Як Василина піде танцювать, то ладен грати,– сказав Мина, скоса повернувши брови до Василини.