Текст книги "Ярославна"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

– Оце їдемо в Украйну, – з наголосом на «а».

Казали так: в Україну їдуть, – хоч Галичина й у ті часи була Україною, бо входила до складу Київської Русі.

Але ще й у двадцятому столітті з Галичини їздили «в Україну». Згадаймо хоча б популярну свого часу пісню Р. Купчинського: «Зажурились галичанки» (співається жваво і весело): «Зажурились галичанки та й про тую зміну, Ой виходять наші стрільці десь на Україну: «Хто ж нас поцілує в уста малинові, В карі оченята, в чорненькії брови?», Галичанки дарма хвилювались-побивались, було й у Галичині – хоч стрільці звідти й поїхали на Україну – кому цілувати їх в «уста малинові».

І коли Єфросинію, середульшу дочку галицького князя Ярослава Осмомисла, видавали заміж за Ігоря Сіверського, вона теж ледь чи не плакала. Не тому, що заміж видавали – вона вже була дівчиною на порі, й пора було обзаводитись власною сім’єю, – а тому, що віддавали так далеко.

– Ой, завезуть мене в Україну, не повернусь я більше в Галичину до свого батенька і до своєї неньки…

І – не повернеться. Бо й справді завезуть далеко. Хоча й там, куди її завезуть, була все та ж Україна, що й у Галичині.

Завезуть її в Сіверську землю Київської Русі, а це ще далі Києва.

Сіверяни – одне із східнослов’янських племен (союз племен). Жили по Десні, Сейму, Сулі – починаючи з І тисячоліття н.е. Займалися орним землеробством, скотарством, рибальством, мисливством та ремеслами. (Це у них дув сіверко – холодний, пронизливий вітер). З VIII – до початку IX століття платили данину хозарам. В кінці IX ст. разом з полянами ввійшли до складу Київської Русі. Від назви цих племен походить назва Сіверського князівства – куди й везли середульшу дочку Ярослава Осмомисла. Або – Новгород-Сіверське, по назві свого головного міста. Удільне князівство Чернігово-Сіверської землі. Виникло у 1096 році, займало територію по р. Снові й середній течії Десни, пізніше й по р. Сейму. (В окремі роки до нього входила територія в’ятичів – дрімучі ліси, заливні луги… В середині XII ст. відокремилось від Чернігівської землі – не обминула і його хвороба міжусобиць. Вело боротьбу проти кочових племен – найяскравіший епізод якої описаний у «Слові о полку Ігоревім». Під орудою того, до кого везли Єфросинію в якості жони – Ігоря Святославича. Але похід той станеться значно і значно пізніше, після того, як вони поберуться. Тоді ж Ігор відзначиться невдалим походом на половців і завдяки цьому назавжди залишиться в історії, та ще завдяки немеркнучому «Слову» про його похід…

Валка возів рухалась з галасом, з гудками-музиками, піснями. На окремому возі їхали голосисті молодиці та дівчатка, найняті тільки для того, аби вони співали в дорозі, звеселяючи поїзд галицької князівни.

Обабіч валки скакали озброєні комонники з черленими щитами й мечами двосічними. На передньому возі, – дещо кращому од інших – поважно сидів тлустий боярин, старший валки у званні тисяцького. За ним на окремому возі другий ватаг – староста-сват. Потім везли посаг молодої, а за ним їхали свати, дружки, світилки, весільні бояри, свайбові, слуги…

В середині валки – розкішна карета з молодою, що її охороняли десятеро ратників-верхівців – по п’ять з кожного боку.

Як проїздили селами, а вони хоч і рідко, а траплялися на путі, селяни вибігали на дорогу, приваблені гамором, свистом-гуком та піснями.

– Паночки, хто се їде?

Їм гордовито одказували:

– Дочку князя Ярослава заміж веземо.

– Дай, Боже, їй щастя.

Від Галича до Теребовля і далі до Житомира – всі знали, хто такий князь Ярослав Осмомисл, тож не перепитували.

А далі Житомира, до Києва, потім до Вишгорода, Чернігова й до самого Новгород-Сіверського перепитували й уточнювали:

– А хто такий князь Ярослав?

Їм одказували: галицький князь.

– А-а… Звиняйте, що не знаємо. Нині князів на Русі, що горобців… У псяку палицю кинеш – у князя попадеш.

У валці скрипів колесами особливий віз, від якого так духмяно пахтіло. Це був медовий віз. Та хура везла липові бочечки із золотистим духмяним медом.

Усім стрічним – а дорога неблизька і люду на ній траплялося й траплялося, – наливали з бочки корячок меду.

– Пийте за здоров’я молодої, Єфросинії, дочки князя Ярослава і завтрашньої жони князя Ігоря. Щоб молоді щасливо жили.

Запрошені пили-смакували, губи облизували. І дивувалися:

– Але ж і смачнющий мед! І які се пчоли вам його нанесли?

– Наші, галицькі.

– Та й у нас пчоли не плохі, але ваш мед – усім медам мед. Щоб життя в молодих було яко мед!

Вважалося (і, звичайно ж, не без підстав): якщо комусь хтось щиро зичить щастя-добра і доброї долі, щастя і добро до того таки прийдуть. (Зичитимеш зло – прийде зло, яке тільки й чекає, щоби його хто покликав і нацькував на ближнього свого). А Єфросинії всю довгу-довгу дорогу од Галича до Новгород-Сіверського ті стрічні, кого пригощали медом, незмінно зичили щастя-добра і вдатної долі. Дружки-подруги Єфросинії щебетали:

– Панночко наша найясніша, княгиненько ти наша золота, тобі вже стільки люд хрещений і молитовний набажав усіх гараздів, що їх тобі вистачить на все твоє подальше життя з Ігорем-князем.

Для цього – щоб люди щиро зичили молодій всього найкращого (коли зичать все найкраще, все злеє тоді втікає, ображене, що його не звуть) – і котилася у весільному поїздові медова хура.

Доки до Києва доїхали, хуру чи не спорожнили – так щедро встрічних медом пригощали на здоров’я та щастя молодих. Траплялися на путі села – усіх їхніх мешканців пригощали. Тож шлях весільного поїзду від Галича й до Сіверщини було прозвано медовим.

Вибір «Порадь мене, Зірнице-мати, де мені пари шукати; чи межи боярством,… чи межи князівством» (Л. Українка) перед Єфросинією не стояв – тільки серед князівства. Але їхала князівна в далеку і незнану їй Сіверщину, як у якусь Тмутаракань, не відаючи, хто ж він, Ігор Святославич – і виглядом, і на позір, і душею?

Для Єфросинії цей шлях з Галича до Новгород-Сіверського через Київ та Чернігів був водночас і тяжким, і радісним. Тяжким, бо дорога й справді далека і трудна, а радісним, тому що це була поїздка не просто в якесь там Сіверське князівство, а поїздка до нового, незнаного життя, що чекало її на тій Сіверщині. За довгу дорогу Єфросинія наче подорослішала на кілька років. Виїхавши з Галича «медовим» поїздом трохи наївним дівчам, вона приїде до Новгород-Сіверського вже зрілою жінкою. Княгинею. Хоча цей титул і мала вдома, але до поїздки ніколи не усвідомлювала, що вона княгиня. А за дороіу збагнула, що ж це таке – бути княгинею. Та й удома вона була княгинькою, як її ласкаво звали домашні. Або ще – князівною. На виданні, звісно. На Сіверщині вона стане нарешті княгинею – не тільки у смислі жони князя, а й у ширшому – княгиня Єфросинія. А не якась там княгинька Фросенька чи Прісечка. А вже потім і на віки й тисячоліття стане знаною світові княгинею Єфросинією Ярославною.

І лунатиме, лунатиме вічно:

 
В Путивлі граді вранці-рано
Співає, плаче Ярославна,
Як та зозуленька, кує…
 

Але це буде потім, потім, через роки й роки її сімейного життя з Ігорем Святославичем, який стане для неї коханим, любим ладо, а тоді…

А тоді, як визирала з віконця своєї розкішної карети, що її пильно всю дорогу стерегли-берегли комонники, бачила неоглядну далину – ріки, озера, гаї, ліси-бори, все край їй не знаний і чомусь, як здавалося, гейби ворожий до неї.

Можливо, тому, що край той, десь на північному сході Київської Русі, на межі з клятою Половеччиною, був їй, галичанці з-під Карпат, незнаним, а відтак і чужим.

А відтак і ворожим. Принаймні так здавалося. А може, воно так і було? Від їхньої Сіверщини до кочівницької Половеччини – рукою подати. Доброму коневі хіба то дорога? Тож щодня доведеться чекати лиха і бути готовим до всього – хіба то життя? Ще, чого доброго, захоплять жовті кочівники Новгород-Сіверський і поженуть тамтешній люд – і її з ним, – у невільницькі степи біля Дону й Дінця. Боже, боже, куди вона їде?

Та й самі сіверяни – незнані їй і дещо загадкові – викликали в неї тоді легкий острах. Бо це ті сіверяни, про яких у «Повісті минулих літ» (батько їй ще малій читав) писано, що вони «жили в лісі яко і всякий звір, шлюбів не мали – ой, нене, нене, куди вона їде! – і ставали на ігрища між селами, сходились на ті ігрища, на пісні й танці, і тут умикали, тобто викрадали собі жінок, перед тим змовившись з ними. А коли хто помирав, творили тризну над ним, а тоді вирубували довгу колоду і клали на ту колоду мертв’яка і спалювали. А після того, зібравши кістки, вкладали в малу посудину (вона згодом дізнається – у горщик) і ставили на стовпах при дорозі»…

Вона вже бачила край дороги, якою рухався її весільний поїзд, маленькі хатки на чотирьох ногах-стовпах, схожі на хатку на курячих ніжках баби Яги. Їх називали дивно – домовини-стовпи. В кожній хатці – віконечко. У ті хатки на стовпах-ногах, розказували їй, сіверяни ставили горщик з попелом спаленого покійника. Це й були «домовини на путех», як писатимуть літописці.

Їй лячно було дивитися і моторошно на ті хатки з горщиками, наповненими попелом та недогорілими кістками покійників.

Бррр! Боялася навіть виглянути з віконця карети на ті хатки на курячих ніжках, як ото в баби Яги. Ще й віконця в них. Для чого? Аби покійники могли з них визирати?

Бачила біля них і людей. В троїцьку суботу, розказували, на пальниках (кладовищах) збиралися чоловіки й жінки, родичі померлих. Спершу плакали й голосили – особливо жінки, серед них хіба ж такі є плакальниці! – за померлими, вчиняючи «великі воплі», а потім з’являлися скоморохи з гуслями та різним дудками і затівали всякі «бісівські грища». І тоді ті, хто ще мить тому плакав, учиняючи «великі воплі», починали стрибати й танцювати, в долоні ляскати і пісні всілякі співати – часом і сороміцькі…

Ну й дивні ці сіверяни! Як ти не будеш їх боятися, коли вони, поплакавши біля мертвих, таке потім вчиняють, таке… «Сатанинські грища» влаштовують, танцюють і співають. Біля покійників! Щоби їм, мовляв, веселіше жилося у тому світі!

Не повірила б, якби сама не бачила. Проїздили вони мимо тих хаток на чотирьох стовпах з віконечками, у які, мабуть, таки покійники й визирають, а біля них, взявшись за руки, водили веселі хороводи жінки та голосисто виспівували – перед тим добряче поплакавши, – під гуслі та дудки скоморохів, веселі пісеньки…

Але чому дивуватися, думала молода. Нема народу без звичаю. Де народ – там і свій звичай. А так – люди, мабуть, усі, як… люди. Хоч і сіверяни. І треба до них звикати і життя їхнє сприймати, як своє. Бо ж не на день вона заміж їде, на все життя, тож доведеться з ними вік вікувати. А найперше з ним, з князем їхнім… Посміхалася, уявляючи, який же насправді її суджений, якого вона так ще й не бачила. Хіба що уві сні.

Ні, ні, та й виринав з туману чи марева той князь Ігор, який приходив у Галичі до неї у сон (іншого Ігоря, реального, вона не знала): високий і вабний, тонкий станом юнак у позолоченому шоломі, в броні на грудях, з мечем на поясі. Однією рукою він тримав свого аргамака за вузду, а другою легенько їй махав… І очі його голубі так ласкаво сяяли, що їй ні-ні та й хотілося сказати йому:

– Ладо моє…

Від стольного Києва до Новгород-Сіверського світ не близький – 270 кілометрів. Виник град у 989 році на місці поселення сіверян і спершу називався Новим городком. Перша письмова згадка про Новгород-Сіверський міститься в «Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям», датованому 1078–1079 роками. А ще раніше, під 988 роком, у «Повісті минулих літ» записано, що інший великий князь Володимир, хреститель Київської Русі, наказав будувати міста «на Десні, на Острі і на Рубежі, на Сулі і на Стугні», щоб поставити заслін набігам кочовиків. Тоді ж на місці сіверського городища, на найвищому і найкрутішому пагорбі придеснянських схилів і звели укріплення, стіни і вежі міста-фортеці, що його спершу й було названо Новим городком. Швидко росло нове місто-фортеця, вже в середині XI ст. там був княжий двір, храми, міцні будинки дружинників і ремісників, торговий посад. Основу Новгород-Сіверського складали ремесла, торгівля, землеробство, скотарство, бортництво, лови.

І був Новгород-Сіверський оборонним форпостом для Києва від половців.

Після Любецького з’їзду князів 1097 року місто стало центром чималого удільного князівства, родовим гніздом династії Ольговичів – активних учасників княжих міжусобиць. Особливо в період з 1097 по 1115 роки, коли там правив князь Олег Святославич – «Гориславич»,[8]8
  Олег Святославич (серед. XI ст. – 1.VIII.1115) – давньоруський князь, син великого князя київського Святослава Ярославича. Після смерті батька (1076) дістав м. Володимир-Волинський, але 1077 року його вигнав звідти князь Ізяслав Ярославич. Змушений був втікати до Тмутаракані, ставши князем-ізгоєм. Згодом його захопили в полон – вважалося, що він безрідний і ніким не захищений, волоцюга-бурлака – хозари й передали – продали? – Візантії. До 1083 р. Олег Святославич перебував на засланні на о. Родос. У 1083 – 94 князював у Тмутаракані. Потім в союзі з половцями відібрав у Володимира Мономаха Чернігівське князівство. Але через два роки змушений був віддати його братові Давиду. І знов тинявся неприкаяним та підбурював і намовляв половців «пошарпати добряче» Русь – мстив їй чи що? Але князі йому вибачили численні зради – розуміючи, що він князь-невдаха, повірили його клятві більше не водитися з кочовиками і за рішенням Любецького з’їзду 1097 року він отримав Новгород-Сіверське князівство, де й князював до кінця життя. За розпалювання князівських міжусобиць його названо у «Слові о полку Ігоревім» Гориславичем. Багато горя завдав батьківщині цей невдаха-князь.


[Закрыть] як він згодом буде справедливо – постійно водив половців на Русь, – названий у «Слові о полку Ігоревім»:

 
«Отоді за Олега Гориславича
Сіялись-росли усобиці,
Гинули внуки Дажбогові,
В княжих чварах віку позбавлялися.
 
 
Отоді в землі Руській
Не так ратаї гукали-покликали,
Як ворони крякали-кричали,
За трупи перекір маючи,
Чорні галки одна одну кликали,
На поживу вилітаючи в поле…»
 

(Переклад М. Рильського).

Це він, Олег Святославич, на віки став одним з найбільших зрадників загальноруських інтересів. Першим почав наводити ханів на Русь – щоб допомагали йому боротися з іншими руськими князями. Вчинивши, як писали давньоруські літописці, «каїнів гріх». Недобрий приклад іншим подав. Наче він і не руським був, а без-божником-поганином.

Тож їдучи «медовим» поїздом з Галича до Новгорода-Сіверського, колишньої вотчини Гориславича, Єфросинія – ще Єфросинія, а не Ярославна, – бідкатиметься старшій дружці своїй:

– Ой, подружко, ой, дружечко моя, швидше б побачити судженого та дізнатися – який він?

– Знамо який, – дивувалася дружка. – Що ж тут і кумекати? Князь він.

– Не з князем мені доведеться жити.

– Інші на твоєму місці тільки й мріють, щоби за князя вискочити, а ти…

– А я непокоюсь. Хочби Ігор не виявився новим Гориславичем. Бо з таким жити – з горем тужити.

– Цур йому пек тому Гориславичу! Хоч він і був дідом Ігоря твого, та… Що було – те за водою спливло. Тепер на Сіверщині твій Ігор старший.

– Так уже й… мій?

– А чий же ще?!. Поживеш та й побачиш, який він. Всьому свій час, панночко моя найясніша. А поки їдемо «медовим» поїздом – хай медово у тебе буде на серденьку. Та ще й на вустоньках… Як приїдемо, не забудь свекрусі до землі вклонитися та й сказати: прийміть мене, мамо, я ваша невістка…

І весело, хоч виходило дещо сумно, заспівала (не так, мабуть, до княгині, як сама до себе):

 
Ой ти, вишенько, ти черешенько!
Ой коли ти зійшла, коли виросла?
 

Єфросинія, думаючи щось своє, раптом відповіла:

 
А весною зійшла, літом виросла,
На крутім берегу становилася,
На крутім берегу становилася…
 

Далі вони – молода княгинька і її старша дружка, посхилявшись одна до одної, співали в один голос, тільки чомусь журно:

 
На Дунай ріку похилилася.
На Дунай ріку похилилася,
Молода дівчина зажурилася…
 

А журитися Єфросинії було од чого, адже назавжди залишала рідний Галич, родину, для якої вона вже померла і мала їхати бозна-куди, у нову сім’ю, аби там заново відродитися, але вже з чоловіковим прізвищем, стати рідною дочкою в чужих батьків, забувши про своїх, Богом їй посланих при народженні.

А може, нових батьків їй посилав Господь?

 
Ой ти, вишенько, ти черешенько!
Ой коли ти зійшла, коли виросла?
А весною зійшла, літом виросла…
 

А перед внутрішнім зором Єфросиньки стояв високий і вабний, тонкий станом юнак – той, що в Галичі якось приходив до неї у сон, – стояв у позолоченому шоломі, в броні на грудях, з мечем на поясі. Однією рукою він тримав свого аргамака за вуздечку, а другою легенько їй махав. І очі його голубі так ласкаво сяяли-світилися, що їй ні-ні та й хотілося сказати йому – як заспівати:

– Ладо моє…

Потім він зізнається – вже за сімейного їхнього життя, в одну із щасливих ночей (а всі їхні ночі будуть незмінно щасливими):

– Коли ти їхала до мене на Сіверщину весільним поїздом, часто вчувалося, як хтось лагідно казав мені – наче на вухо нашіптував:

– Ладо моє…

Я аж озирався, але поруч нікого ніколи не було. З вітром принесло, думав я тоді. І в душу мою приходила ліпота.

Та ще відчував, як співали дівчата дзвінкоголосі, чи, може, вітри пісню чиюсь на Сіверщину приносили:

 
А в нашої Єфросинії
Очі сині-синії…
 

II
…І збирався він стати змієборцем на Русі – як Кирило Кожум'яка

У ті часи слов’яни успішно просувалися вглиб степів – від Києва і далі, далі на південь, їм до того не знаний, але щедрий на родючі землі й пасовиська, до Азовського і Чорного, що колись звалося Руським, морів. Зрештою, проторили південно-східний торговий путь: від Києва до водорозділу Дніпра і Сіверського Дінця, і ще нижче, аж до верхів’я Кальміусу та до пониззя Дону. Шлях той звався Залозним і проходив територією донецького краю. А Залозний від того, що дорога йшла «за лози», себто за густо зарослі лозою плавні в районі Дніпровської луки. І все складалося добре, колонізатори вже вторували Залозний шлях, збираючись заселяти ті краї й освоювати землі, які мали б давати гарні врожаї, як зненацька з’явилися кочівники.

Кочівники, то й кочівники. Простори великі, можна помиритися, місця і тим, і тим би вистачило. Та і яке, здавалося б, лихо могло бути сусідам від прийшлих племен, бодай і чужомовних, і не схожих на тамтешніх аборигенів. Кочівники (кочовики) – народ, плем’я, що кочує. Часто переїжджає з місця на місце зі своїми житлами, майном…

Кочують, а не живуть, приміром, осідло, то й хай кочують – як кажуть, що не край, то звичай. Кочівництво пов’язане із частою зміною пасовища, стоянок, тощо. Аж ні. Не так сталося, як слов’янам гадалося.

До половців хто тільки не кочував у Дикому Полі – землях між Дніпром та Доном, від Сіверського Дінця й до Азовського моря, що й звалися тоді Диким Полем. Першими (принаймні відомими з історичних джерел) скрипіли кибитки кіммерійців – прадавнє кочове плем’я в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї (себто нинішня Донецька область), про яке писав ще Гомер.

Потім були скіфи, які витіснили кіммерійців. Це про них пророк Ієремія виголошував в біблійній книзі, як про варварів, про народ, який «здалека, народ сильний, народ давній, народ, мови якого ти не знаєш, і не будеш розуміти, що він говорить. Сагайдак його – як відкритий гріб, всі вони люди хоробрі. І з’їдять вони жнива твої і хліб твій, з’їдять синів твоїх і дочок твоїх, з’їдять овець твоїх і волів твоїх, з’їдять виноград твій і смокви твої, зруйнують мечем укріплені міста твої, на які ти покладаєшся…».

Про скіфів у донецькому краї писав і Геродот, який жив у V ст. до н.е.:

«Земля у них рівна, багата травою і добре зрошується: число річок, що протікають через Скіфію, хіба лише трохи менше за каналів у Єгипті. Четверта ріка Борис-фенес (Дніпро), на нашу думку, найбагатша корисними продуктами не тільки між скіфськими ріками, але й між усіма взагалі, крім хіба що єгипетського Нілу. Із інших рік Борисфенес найбільш прибутковий: він дає прекрасні й розкішні пастівники для худоби, чудову рибу у великій кількості, вода на смак дуже приємна, чиста… вздовж нього тягнуться чудові орні поля або росте дуже висока трава у тих місцях, де не засівається хліб, біля гирла ріки сама собою збирається сіль у величезних кількостях, в Борис-фенесі водиться велика риба без хребта, що називається антокаями, і йде на соління».

Про скіфів писав і Гіппократ, що не було у них постійних жител, жили вони буквально на колесах – в кибитках, перебираючись з одного гарного випасу на інший зі своїми стадами рогатої худоби, під прикриттям були діти і їхні матері, а воїни, хоч чоловіки, хоч жінки, більше знаходилися у сідлі. Скіфські племена ще називали «мешканцями повозок».

Потім у Дикому Полі були сармати, алани. У V ст. н.е. сюди забрели гунни, такі войовничі, що наганяли жах навіть на Римську імперію, вони й потіснили до Карпат готів.

Були авари, слов’яни-анти, болгари з ханом Кубратом, хозари, араби, мадяри, печеніги, торки, а вже тоді половці… (Після них у Дикому Полі будуть монголо-татари, ногайці, а вже тоді край цей почнуть обживати – надійно, на віки, – наші далекі предки-слов’яни). Край той був вартий того. Перський історик ал-Джузджані писав: «У всьому світі не може бути землі приємнішої за цю, води солодшої за цю, повітря кращого за це, луків і пастівників більше за ці…»

А потім з’явилися печеніги.

Кочівники виявилися не просто завойовниками, а – грабіжниками, які багнули жити за чужі статки, нажиті аборигенами тяжкою працею. Одним із таких завойовників були печеніги, які в кінці IХ століття хлинули з-за Волги і зайняли степи між Доном і Дніпром.

Літописець називає 915 рік, коли «придоша печенеги первое на русскую землю», хоч хозарам, іншим сусідам Русі – і ворогам її теж – вони були знайомі й раніше. У VIII і IX ст. між хозарами й печенігами велася постійна боротьба і перші з великими зусиллями відбивалися від других. А коли печеніги захопили простори між Доном і Дунаєм, всього лише один день путі відділяв їх від кордонів Київської землі.

І вони той шлях постійно долали. Імператор Костянтин – прийшлі племена дозоляли й Візантії, – говорив, що печеніги грабують Русь і завдають їй багато зла і збитків. (Інший імператор, Олексій Комнен, був доведений печенігами та турками мало не до відчаю. Благав Захід про допомогу: «Святійша імперія християн грецьких, – скаржився, – дуже притіснюється печенігами й турками. Вони грабують її щодня і відбирають її області. Убивства і наруги над християнами, жахи, які при цьому творяться, нелічені і такі страшні для слуху, що, здається, обуриться навіть саме повітря!..»)

Спершу руси старалися з прийшлими кочовиками жити в мирі (відома істина: навіть поганий мир краще хорошої війни), але… Печеніги багли не миру, а поживи за рахунок русичів. Вони відрізали русів від півдня і особливо від Царгороду, влаштовуючи на дніпровських порогах постійні засідки. Русь опинилася відрізаною від Руського моря.

Про мир годі було й думати. Доводилось боротися – не на життя, а на смерть. За час із 915 по 1036 роки київські князі воювали з печенігами 16 разів – і це не рахуючи дрібніших сутичок, що були постійними. Печеніги нападали й на Київ, здебільшого, коли він з якихось причин опинявся беззахисним. Тоді й наносили несподіваний удар у спину русам! Київські князі змушені були відсунути південні кордони Русі дещо на північ, майже до самого Києва, де по ріках Десні, Остру, Трубежі, Сулі і Стугні Володимир збудував для захисту від печенігів ряд фортець та укріплень, що згодом стали містами. Очевидно, тоді ж почали руси нагортати оборонні вали, що отримали в народі назву Змієві. Вони раніше з’явилися і в Європі, на Придністров’ї, відомі як Троянові вали. Довжина Змієвих валів на Україні – понад 2000 км, у тім числі на Київщині – понад 800 км. Біля кожного валу з напольного боку йшов широкий і глибокий рів. Вали доповнювалися іншими оборонними спорудами, зокрема ескарпами. Довжина деяких валів сягала від десятків до сотень кілометрів, ширина основи – від 8 до 22 метрів, висота в окремих місцях і тепер сягає 9 метрів. Найбільше вивчені Змієві вали на Київщині. Особливо рясно їх між річками – ті в свою чергу були додатковою перепоною для нападників. Залишки валів збереглися вздовж багатьох річок та в межиріччях, де вали захищали простір між річками. По лінії валів були невеликі круглі городища, периметр яких близько 200 метрів. Радіовуглецевий аналіз деревини з валів показав, що система укріплень створювалася від II ст. до н.е. до VII ст. н.е. Себто за часом створення вони відповідають Зарубинецькій, Черняхівській та Пеньківській археологічним культурам.

Існує кілька гіпотез про їх походження. За однією вали буцімто нагорнули ще скіфи-землероби (серед них було багато слов’ян-антів) – для захисту від набігів сарматських племен. Що сармати нападали на скіфські поселення – факт, але щоб землероби нагорнули такі вали? Сумнівно.

За іншою гіпотезою вали споруджені північночорно-морським королівством готів – для захисту від кочівників-гуннів. (Під час Великої Вітчизняної війни фашистська Німеччина використовувала цю теорію для територіальних претензій на Україну і Крим, хоча існування готського королівства в Криму – сумнівне, була лише міграція готських племен через ці території).

Найвірогідніше, Змієві вали нагорнули слов’яни – для захисту від кочівників. Починаючи з часів нашестя печенігів та торків, чи ще й раніше – зайд у південних степах, що межували із Слов’янією, а потім і з Руссю, ніколи не бракувало.

…Жив та був на Русі богатир, звали його Кирило Кожум’яка.

І зійшовся він у смертельному герці з гігантським Змієм Гориничем (символ небезпеки, що її ніс Степ на Русь). Довго билися вони. Врешті-решт, руський витязь переміг багатоголову гадину. Змій, відчуваючи свій швидкий кінець, почав благати про пощаду. І навіть запропонував богатиреві розділити з ним землю порівну.

«Ділити те, що вже повністю належить мені? – здивувався Кожум’яка. – Та гаразд. Якщо ти хочеш ділитися – давай ділитися!»

Запряг Кожум’яка змія в богатирський плуг, що його викував для цього вагою в 300 пудів, та й погнав змія. В того й очі рогом лізли – в усіх його головах – як тягнув важелезного плуга. Але тягнув, діватися ніде було, як Кирило підганяв його богатирською пугою. І провів змій борозну від Києва й до моря. А потім і по морю провів. А вже тоді Кожум’яка убив змія, труп його вкинув у море, а борозна звідтоді стала зватися Змієвим валом…

Починався він від невеликої річечки Сівери поблизу села Круглик Києво-Святошинського району і, з лісів вийшовши, потягнувся долиною Сівери далі й далі на південь – до самого моря. Як вважають дослідники, вал насипаний в кінці V століття, добудовувався ще й у VII столітті нашої, звичайно, ери. І сьогодні він по праву вважається одним з чудес Київської землі.

Попід валом з боку степу тягнувся глибокий рів, наповнений водою – додаткова перепона для кочівницької кінноти. Можливо, вали збудували – принаймні почали їх споруджувати, – ще анти-слов’яни, а руси часів Київської Русі їх час од часу реконструйовували, досипали і зміцнювали – як надійний захист від навали кочівників. У ті часи на валах там і там цілодобово знаходилася варта (стражі розташовувалися на такій відстані один від одного, аби могли бачити один одного), і тільки завбачали в степах рух чужинських орд, як підпалювали димові багаття, які й застерігали: на Русь кочівники йдуть! Князі тоді швидко збирали рать. Вперше вали Середнього Подніпров’я згадуються під 1093 роком – та під 1095 і 1149 роками, коли описувалися воєнні дії проти половців. (Самі ж вали в літописах іноді називалися Половецькими). Хоч існували вони і в часи печенігів, і ще й раніше, адже кочівників, які терзали Русь, у ті часи в степах ніколи не бракувало.

Минуть століття безперервних війн Русі з кочівниками, в тім числі і з печенігами. Частина їхня – торки, берендеї, – зрозумівши безперспективність боротьби з Руссю, почала найматися на службу до київських князів, і звідтоді вони захищали прикордоння Русі від своїх же співплемінників. (Печеніги складалися з ряду племен, які, на щастя Русі, часто ворогували між собою). Згодом основна маса печенігів пішла за Дунай – Русь на якийсь час могла полегшено зітхнути.

На той час Русь була сильною державою, тож відбила натиск кочівників, завдавши їм відчутних поразок.

Але минуло століття, друге, і південні степи на порубіжні Русі захопили половці, які прийшли з рівнин Північно-Західного Казахстану.

«Кінні війська тюркомовних кочівників, їхні кибитки з сім’ями, величезні табуни коней скоту стрімко насувалися із сходу, – пише один з авторів, А. Лисянський. – Вони витоптували південноруські степи, серед яких розкинулись простори донецьких земель. Завойовники нападали на осідлі селища і міста Давньої Русі, спустошували і грабували все на своєму шляху».

«Багатства сусідів, – писав один з класиків марксизму, Ф. Енгельс, – збуджують жадібність народів, у яких багатство виявляється вже однією із найважливіших житейських цілей… грабунок їм здається більш легким і навіть більш почеснішим, як творча праця».

До 1055 року кочівники, які прийшли з Середньої Азії, повністю витіснили із південного Придніпров’я племена печенігів і торків, які там раніше жили. На схід від Русі їх називали кипчаками, на заході – куманами, русичі ж їх стали називати половцями, адже колір волосся нових сусідів, на відміну від попередніх, був солом’яно-жовтим. Себто половим.

Східні автори у XI–XV ст. називали захоплені половцями землі Дешт-і-Кипчак (Кипчацькі степи), а західна частина, яка межувала з Руссю, отримала в руських джерелах назву «Половецька земля». Або й просто – Половеччина.[9]9
  «…А в дальнейшем Поле, как мы знаем, стало частью России…» Це з інтернетівської статті. Можна було б залишити це твердження – хоч воно й типове, коли в Росії все приписується… Росії (пам’ятаєте іронічне: «Россия – родина слонов»?), що Поле – себто Половеччина, – стала частиною Росії – це проста підтасовка, – і без коментарів, але… Факти – річ уперта. Тож дозвольте нагадати, що Половецька земля – це давньоруська назва території між Дунаєм і Волгою, разом з Кримом і басейном Дону та Сіверського Дінця (а це вже Україна, а ніяка не Росія), на якій в XI–XIII ст. кочували половці. Половецька земля межувала з Галицько-Волинським, Київським, Переяславським, Чернігівським та ін. давньоруськими князівствами. В арабських і перських джерелах ХІ – ХV ст. це – Дешт-і-Кипчак – Кипчацький степ. Він ділився – Уральські гори були лінією розмежування, – на східний і західний. Так ось територія Західного Кипчаку і відома в давньоруських джерелах під назвою Половеччина. Сьогодні це Україна – Донеччина, а не якась міфічна «часть России».


[Закрыть] Нові пришельці зайняли увесь донецький край, кочували берегами Азовського моря, в басейнах Сіверського Дінця і Самари (ліва притока Дніпра).

Про першу зустріч з ними в руському літопису написано ледь чи не доброзичливо: «Приходи Блуш с половци, и створи Всеволод (син померлого роком раніше Ярослава Мудрого) мир… и возвратишися (половці) восвояси». Але вже у 1060 році ситуація різко змінилася, коли половці здійснили перший набіг на руські землі. Тоді нападникам не повезло. Хоч дружина Святослава – другого сина Ярослава Мудрого, який княжив у Чернігові, – і була в численному відношенні значно меншою – чи не в чотири рази – половці були розбиті, чимало їх потопилося при втечі в річці Снові, а проводирі кочівників були захоплені в полон. Але через рік половці таки взяли реванш, а в 1068 році вони розбили об’єднані війська київського князя Ізяслава, чернігівського Святослава і переяславського Всеволода. Звідтоді миру на південних околицях Русі більше не було, прийшлі кочовики, шарпали Русь з року в рік, ставши для неї справжнім горем-лихом.

На чолі союзу половців стояло плем’я каїв, що в перекладі означає змія. Оскільки ж племен в половецькому союзі було сім, кочівники любили казати, що в змії сім голів. (Цю їхню поговірку цитують арабські й китайські історики тих часів). Так почав зароджуватися міф про поєдинок руських богатирів з багатоголовими зміями. Мине чимало часу, доки вже Володимир Мономах не розіб’є у 1103 році кочівників – «скруши главы змеевые».

Штурмувати міста половці не вміли та й не мали відповідної для цього техніки – стінобитних машин, пороху. Розоривши околиці, вони брали в облогу місто, намагаючись взяти його змором. Якщо це не допомагало, йшли геть. Але найбільшу небезпеку половці, хоч як це не дивно, являли в якості спільників руських князів у їхній боротьбі між собою та за київський стіл…

Про ці чвари-розбрати (на мові літописця «котори») між князями руськими (часом і між братами, батьком та синами) розповідає і Нестор у своїй «Повісті минулих літ». Зокрема й під роком (літо) 1079:

«…то знов почалися чвари, Ярополк виступив проти удільних князів і, не дійшовши до Звенигорода, був убитий проклятим нерадивцем, якого напоумили злі люди, лежав Ярополк на возі. І його проткнули шаблею. І тоді підвівся Ярополк, висмикнув із себе шаблю і скрикнув: