Текст книги "Ярославна"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Повсталі галичани, розказував далі вісник, схопили й спільного сина князя Ярослава та спаленої Настаски Олега – а він при чім? – й відправили у заслання. Загроза нависла й над князем – життя його тоді трималося на волосині, некерована юрба могла вчинити з ним що завгодно. Але обмежились – бояри захистили, – тим, що зобов’язали князя негайно помиритися з жоною та сином. Князь змушений був дати повсталим таку клятву і цим зберіг собі життя. Послали гінців у Польщу до княгині.

Повагавшись, Ольга дала згоду повернутися з сином до Галича. Тим більше ненависної Настаски вже не було в цьому світі. («Це ж треба, до чого докотилися – спалили бідну жінку» – княгині аж шкода стало загиблу суперницю, яку ще недавно вона проклинала, на чім світ стоїть).

Хоч Ярослав і змушений був змиритися (правда, про людське око), і жона його повернулася до Галича, але бажаного миру між ними так і не настало. Князь не міг забути Настаску, тяжко переживав, що з нею так вчинили, а тому й бачити жону не хотів. Терпів княгиню рік, а тоді, як все вляглося, захопився новою любаскою. І все повернулося на круги своя. Знов почалися сімейні чвари, князь підкреслював, що княгиня для нього не існує, він її і на дух не може переносити, і що вона його таки «доведе до чогось… лихого». Чим доведе? Лише своєю присутністю. Княгиня Ольга, побоюючись за власне життя, вдруге залишила Галич, цього разу, як покажуть подальші події, назавжди.

Дні свої вона закінчить у Північно-Східній Русі, у Володимирі на Клязьмі. І там вона врешті-решт зробить те, чого від неї так затято вимагав Ярослав: пострижеться в черниці.

– Нарешті! – вигукне князь, як до нього дійдуть вісті, і загуляє напропале.

Вино й жінки його більше захоплюватимуть, як сама влада.

Княгиня Ольга помре у 1183 році і буде похована в головному храмі кафедрального собору Володимира-Успенському, Єфросинії шкода було матері, нещасливої й гнаної батьком.

З матір’ю вона ніколи не була близькою, вигляділи її няньки. Та й княгиня мало звертала увагу на дочку, вічно зайнята чварами з батьком. І все ж голосила по матінці, по її духові, що, залишивши неньчине тіло, міг, як і у всіх померлих, втілюватися в різну птицю – качку, лелеку, зозулю, голуба, солов’я, сову та сича. І навіть у жабу – ось чому на Русі споконвіку заборонялося чіпати жаб… Голосячи, співала, побивалася за ненькою, як то й годиться дітям побиватися за батьками своїми, за ненькою рідненькою:

– Вутінкою плистимеш – ряску розганятиму, зозулею будеш летіти – віття буду розхиляти…

Непокоїв Єфросинію брат Володимир.

З батьком він таки не мирився, і не мирився з юних літ. Чи батько з сином – хто їх розбере. Швидше, друге. Розповідали, князь просто вигнав сина свого з Галича. За те, що він під час його сварок з княгинею Ольгою опинився на її боці.

Володимир став ізгоєм, ніде не міг знайти собі пристанища – то в того князя обтирав кутки, то в того… Зрештою, в пошуках прихистку й місця на землі прибився до Путивля. До сестри Єфросинії.

Ганив батька, ледь поріг переступивши. Ганив, на чім світ стоїть. Рідний син рідного батька. Брат її по крові. Це неприємно тоді вразило Єфросинію, але… Можна було й Володимира зрозуміти.

Князь Ярослав, ніде правди діти, не любив Володимира, власне, любов свою батьківську віддавав іншому синові, Олегові, прижитому від коханки Настаски, що її потім спалять живцем під час заколоту бояр.

А Володимира він не терпів ще й за те, що старший його син, на якого він спершу покладав було надії, завжди тягнув руку за матір’ю. Нічого тут дивного не було (що син більше любив матір, адже виріс він при ній, а не при батькові), але княгиня Ольга мала нещастя стати нелюбою жінкою князя. Тож Ярослав свою нелюбов до Ольги переніс і на сина Володимира, прихильника і спільника матері. А тому спадкоємцем своїм оголосив не Володимира, котрий, як старший в роду, мав на те всі підстави, а Олега від коханки. Щоб відомстити батькові, Володимир теж його не любив і навіть – на свою голову, – підкреслював це. І нелюбов батька до сина, а сина до батька, знесилила обох. І обох зробила жорстокими – один до одного. Особливо сина до батька. Втікши з Галича до Новгород-Сіверського під захист сестри Єфросинії та її чоловіка князя Ігоря, Володимир вирішив дочекатися смерті батька, який вже почувався зле, і захопити владу, усунувши від неї Олега. А батько все не вмирав і не вмирав, тож Володимир вже й стомився чекати в Новгород-Сіверську кончини родителя. (Тоді він не знав, звісно, року 1185-го, що смерті батька чекати вже не довго зосталося – два роки).

З братом у Єфросинії теж ніколи не було дружніх стосунків. Якось не склались, хоч і виросли вони в одній сім’ї, народившись від одних батьків. Виростали в княжому теремі нарізно – в кожного було своє оточення, як ще раніше й няньки. Бачилися рідко. Вона більше була з батьком, на його половині терема, брат, відповідно, з матір’ю. Якихось родинних почуттів одне до одного – він до неї, вона до нього, – не відчували. Жили, мовби чужі. Чи принаймні прості знайомі.

А це, приїхавши до Новгород-Сіверського, Володимир раптом почав виявляти чи не братню любов і всіляко підкреслював свою пошану до неї. Вона була княгинею бодай і удільного, а все ж князівства, а він хто? Збіглий княжич, вигнаний у світ білий своїм батьком. Взагалі, він гоноровий, ні перед ким і ніколи не знімав шапки, ставлячи себе вище всіх, а це раптом почав мало не гнутися перед сестрою.

Взагалі, він був якийсь… м-м… дивний. Хоча, як бути точнішим – різний. Залежно від обставин. Іноді їй здавалося, що в братові є ще один чи й два брати – один на одного не схожі. І якось вони уживалися в одному тілі, що носило ймення Володимир Галицький. І який Володимир був перед нею, Єфросинія визначала по тому, як він звертався до неї. Бо якщо звертався «Ей, ти, Прісько… Фросько…» – це був один Володимир. Неприємний їй, гоноровий і якийсь чужий. Коли ж називав її Єфросинією – це теж був інший Володимир, але вже трохи ніби кращий, добріший.

Хоч рідко, але він іноді звертався до неї з невластивою йому ніжністю: «Сестронько…» Це вже був третій Володимир, і такому Володимиру вона чомусь не вірила і намагалася його остерігатися. Такий Володимир їй здавався неправдивим, а відтак і підступним. Коли він звертався до неї «сестронько…», знала: йому щось треба. Доб’ється свого і знову буде зневажливо кидати їй: «Ей, Прісько… Фросько…»

І коли він з’явився в Новгород-Сіверську і з порога заспівав «Се-естронько…», зрозуміла: брат (а це була його третя машкара) потерпає і потребує допомоги. Так воно й виявилося.

– Сестронько, – почав він, як уже мовилося, з порога, – прийми і захисти ізгоя, яким став твій брат з вини батька свого. І твого теж. На тебе вся надія, сестронько… Перебуду докіль у тебе, а там… Дасть Бог, предки скоро покличуть до себе нашого отця, повернусь я до Галича, де мене чекає законна влада.

Її різонуло оте «дасть Бог, предки скоро покличуть до себе отця нашого».

– А хто ж тоді буде захищати і зміцнювати Галицьке князівство? – запитала різко.

– А я для чого? – щиро здивувався він.

Вирішила розмову далі не загострювати, примирливо мовила:

– Час покаже, для чого. А поки що – облаштовуйся. Почувайся у мене на Сіверщині, як у Галичі. Як удома.

– Дому свого в мене якраз і немає, сестронько.

– Мій дім – твій дім.

– Вельми вдячний, сестронько. Я знав, що ти – не отець наш, ти добра. І брата з дому не виженеш світ за очі, як вигнав мене рідний отець – бодай йому!..

– Залишимо отця у спокої. А ось і моє ладо. Знайомтесь: княжич Володимир Осмомисл, якого ще називають Володимир Галицький – князь Ігор Святославич, мій коханий чоловік.

Єфросинія з Ігорем і прихистили вигнанця.

– Я теж колись був ізгоєм, – казав шурину Ігор. – Тож знаю, що це таке. Терпи. З часом все зміниться на краще. А в нас почувайся і справді, як у себе вдома. Гадаю, сестра не зобидить свого братана.

– А я гадаю, що й братан не зобидить свою сестру, – вставила Єфросинія. І вставила, мабуть, в недобру годину – досить швидко вона пошкодує, що прийняла брата. Хоч і не прийняти його не могла – все ж таки рідний брат. Справді, вигнаний з дому рідним батьком. Не тинятися ж йому по Русі безпритульним.

Ігор теж був такої думки. Ще й прохав Єфросинію пригріти брата. Він, мовляв, ізгой, таким треба сприяти – ми ж бо люди. Сьогодні з кимось лихо, завтра воно може трапитись і з нами. Більше того, Ігор навіть почав було вести перемови з князем Ярославом, відправляючи для цього до далекого Галича своїх посланців, аби він примирився з сином і прийняв його.

Князь Ярослав через тих посланців навіть пообіцяв було «помислити над цим».

– Ну ось, – радів Ігор. – Отець вже простив сина. Майже. Дасть Бог, все владнається. І мій шуряк, а твій братан, нарешті повернеться додому, і я буду цьому сприяти. Дивись, Володимир ще й стане князем галицьким і прославиться добрими ділами, як і батько його, а мій тесть.

Але не встиг довести задуманого до кінця – на заваді став його похід у Половеччину. Той похід, що одними буде названий славетним, іншими – злощасним.

Рік той, рік її плачу у Путивлі-граді – 1185-й.

Рік, коли на Русі, невідь-звідки вигулькнувши, з’явиться Желя, а за нею сестра її Карна – богині суму і жалю в давніх слов’ян, вісниці мертвих.

Желя була вродлива незвичайною вродою, але навіть це її не радувало й не веселило, як то рятує врода простих жінок. Желя була завжди сумною – бліде її лице відтінювало чорне волосся, вже самою своєю з’явою приносила вона русичам сум і журу, печаль і сльози.

Разом із своєю сестрою Карною літала вона над полем битви (а битви тоді майже не затихали, тож було в неї роботи та було) і вказувала, кому з воїнів треба зараз головою накласти, кому пізніше… Вирок її оскарженню не підлягав – вибраний нею мав загибати.

Як відклекоче битва, стихне все, навіть стогони поранених, Желя сяде, схилить голову, обхопить коліна руками й оплакує мертвих. За існуючим тоді звичаєм загиблих воїнів спалювали.

Вогонь очищав грішних покійників, і вони відкривали царство світла і вічного спокою… Вогонь і переносив померлих у рай, а, очистившись у вогні, покійник ставав невразливим для злих сил.

Желя, набравши попелу до рогу, розносила його по широкому полю…

І вже надходив 1185-й рік і та битва, після якої, як писатиме «Слово», «хоробрий полк Ігоря вже не воскресити», бо вже «Карна закричала»…

 
Й Желя застрибала
По Руській землі,
З огненного рога
Мечучи вогні.
Жони руські заридали,
Вимовляючи словами:
«Ой уже ж нам своїх милих
Ні мислями не змислити,
Ні здумати думками,
Ні очима милувати…»
 

І першою у Путивлі на валу заплаче вона, Єфросинія Галицька, княгиня, яка звідтоді і назавжди стане просто Ярославною…

І першою у Путивлі на валу заплаче княгиня Єфросинія Галицька…

Це – зарахується.

Як наче б подвиг який – плач-тужіння на валу в Путивлі. Хоча що тут такого – жіноча туга і сльози, плач по тих, хто не повернувся з походу. Не вона перша серед руських – та й не тільки серед руських жінок, а бач…

Плач – доля вікова жінок, у всі віки вони плакали і плачуть. І скільки б не запевняли на кшталт того, що сльозами горю не поможеш – жінки як плакали, так і плакатимуть. Така їх, повторюємо, доля-доленька. Проводжати, чекати, загиблих оплакувати… Але тільки Ярославну плач прославить на віки. І це теж, мабуть, доля її, Ярославни. Стати символом тих, хто чекає, побивається, оплакує, вірить і сподівається…

Загляньмо до словників рідної мови.

Плакати – лити сльози (з горя, від болю, зворушення і т.ін.).

Побиватися, тужити за ким, чим-небудь – проливати сльози. Та й прикладів у житті для плачу – більше ніж досить.

Чи може плач полегшити страждання? Запитання, як і сам плач – здається, вічне. І в той же час ніби вже й вирішене. Нині спеціалісти переконані: горе можна вилити в сльозах. Як кажуть, поплакав і – легше стало на серці, на душі. З цим – що сльози допомагають переносити горе, – здається, й Дарвін згоден. При сильних фізичних стражданнях різко допомагає, наприклад, скрегіт зубів, сильні крики, плачі-голосіння-тужіння, вигибання всього тіла… Це пояснюється відволіканням уваги в сторону і розрядами нервової енергії.

Але є різновид плачу, коли він виступає одним з давніх літературних жанрів, що характеризується лірико-драматичною імпровізацією на теми нещастя, смерті тощо. Такий плач може бути як у прозі, так і у віршах – старовинні жалібні обрядові пісні на похоронах, поминках, обрядах або й весіллі. Зрештою, такий плач (як жанр) це – між іншим, високопоетична, за своїми літературними достоїнствами, – жалібна пісня, що виражає скорботу, сум, тугу за померлим чи загиблим. За тими, хто не повернувся з війни. Стилістика такого плачу використана і в деяких текстах Біблії – одна з книг Ветхого Заповіту є зразком такого жанру. Так званий «Плач Єремії». Чи подібні плачі в гомерівських поемах. Свого часу плач широко поширився в руській обрядовій і побутовій народній поезії. Крім плачу Ярославни із «Слова», наводяться й інші приклади. Хоча б плач московської княгині Євдокії над тілом Дмитра Донського,[21]21
  Див. додаток до третьої частини «Юність тоді не піде од нас, а старість нас не настигне…»


[Закрыть] «Плач пермських людей» та ін. Відомі плачі, написані руськими авторами XVII ст., зокрема анонімний «Плач о пленении и конечном разорении Московского государства» (1612). Плач (як жанр народної творчості) поряд з духовними віршами слугував порятунком для душі людини. Найвідоміший серед таких плачів – це плач про Іосифа Прекрасного із Ветхого Заповіту, що був у всі часи улюбленим персонажем на Русі.

 
Кому повем печаль мою,
кого призову ко рыданию?
Токмо Тебе, Владыко мой,
известен Тебе плач сердечный мой,
Самому Творцу, Создателю,
и всех благих Подателю.
Кто бы мне дал источник слез,
я плакал бы и день и нощь…
 

В Україні – це голосіння, тужіння. Теж жанр усної народної поетичної творчості, пов’язаний з похоронами та деякими іншими обрядами. Різновиди голосіння відомі в багатьох народів світу (люди є люди, до якої б національності вони не належали). Як і думи, українські голосіння виконуються речитативом, але з більшою експресивністю та імпровізаційністю. Вони близькі до руських плачів і причитань. Але, як писатиметься, за радянського часу голосіння майже зникли з побуту. Мовляв, за радянських часів життя стало чи не розпрекрасним. Не будемо дискутувати, яким воно стало за радянських часів насправді, але й за них люди помирали, а кладовища стрімко розросталися. Тож плакали-тужили і побивалися на похоронах і в Країні Рад.

Але з усіх давньоруських плачів, українських, пізніше російських, найзнаменитішим став, звичайно ж, – плач Ярославни на валах у Путивлі. Про нього й піде мова в наступній частині нашої розповіді. Це про ті часи, коли жінки воїнів, які не повернулися з Половеччини, «заридали», вимовляючи словами:

 
«Ой уже нам своїх милих
Ні мислями не змислити,
Ні здумати думками,
Ні очима милувати…»
 

…Дев’яти літ від роду отрокові, що став великий князем московським, – випаде тридцятилітнє правління (і ще стільки ж самого життя), що виявиться надзвичайно бурхливим: одна війна змінюватиме іншу, тож він раз по раз мав поспішати з полками то на північ, то на захід, то на південь своїх володінь. Він також першим з руських князів очолив збройну боротьбу проти монголо-татарського іга і буде зарахований до лику святих.

До цього він, себто Дмитрій Іванович (Донським він стане пізніше), великий князь володимирський і московський (з 1359 року), онук Івана Калити, подолав своїх суперників – правдами і неправдами – у запеклій боротьбі за великокнязівську владу – суздальсько-нижегородського, рязанського і тверського князів, централізував державне управління, поліпшив військову справу і навіть зробив спробу підпорядкувати церкву державній владі.

Збудував перший кам’яний кремль у Москві.

У 1378 році завдав поразки татарам на річці Вожа.[22]22
  Вожа – річка в рязанській області Росії, права притока Оки. В заплаві Вожі та її притоки Мечі і було розгромлене монголо-татарське військо.


[Закрыть] Через два роки на чолі об’єднаної руської раті, що нараховувала до 150 000 воїнів, до складу якої входили й українські та білоруські загони, в Куликовій битві розгромив військо золотоординського темника Мамая, за що й був прозваний Донським. Але після перемоги жити йому, ще молодому, зостанеться всього лише дев’ять років.

Переможець Мамая, він залишить цей світ несподівано, у 1389 році у віці всього лише 39 років.

Згідно Житія[23]23
  «Слово о житии великого князя Дмитрия Ивановича» здогадно написане невдовзі по кончині Донського Єпіфанієм Премудрим.


[Закрыть] він був міцний, високий, плечистий і досить огрядний та товстий – «чреват вельмы и тяжек собою зело». (Чи не це стало причиною його ранньої смерті?). Мав чорну бороду і волосся, а ще – дивний погляд.

Той дивний – за Житієм – погляд завжди хвилював велику княгиню Євдокію, дочку великого князя Суздальського Дмитрія Костянтиновича, кохану жону Дмитрія Донського.

Скінчить він свої дні 19 травня 1389 року (літописи не пояснюють причини його раптової смерті) і буде похований у великокняжій усипальниці Архангельського собору Кремля. Вся Москва приходила прощатися зі своїм князем і щиро його оплакувала.[24]24
  Дмитрій Донський був зарахований до лику місцевих московських святих, його ще в XV ст. почали зображувати на іконах.
  У 1988 році в дні святкування тисячоліття хрещення Русі відбулася загальноцерковна канонізація святого благовірного князя Дмитрія Донського.


[Закрыть]

Нагла кончина мужа, здорового і міцного, ще й не старого, якому б ще жити та жити – як підрубала княгиню Євдокію. На похоронах мужа вона плакатиме, причитатиме й голоситиме, побиваючись за ладом своїм в горі великому… Плач її – народно-пісенний, істинний перл плачів руських жінок всіх часів та епох, увійде до фольклорних надбань, вразить навіть літописця, і він запише його до Воскресенського літопису.[25]25
  Воскресенський літопис – є загальноруським літописним зводом XVI ст. Складений в інтересах великих князів Московських. Названий по списку, що належав Воскресенському монастиреві Нового Єрусалима.


[Закрыть]

Плач той, голосіння Євдокії Дмитрівни в Москві в році 1389-му пролунає, до речі, через 204 роки після плачу Ярославни на валах Путивля. Він створений ніби під впливом голосіння жони Ігоря Святославича. І нині він вражає своєю хвилюючою поетичною образністю, сердечним щемом, що передає справді велике і – не побоїмося цього порівняння, – красиве горе княгині. Тільки руські жінки могли так «карить». (Кара – плач-голосіння по загиблих і померлих на Русі). І поетична «кара» – ритуальне голосіння княгині Євдокії, і сьогодні вражає, хоч відлунало 621 рік тому, як пишуться ці рядки.

 
Чому, пішовши з життя, мій дорогий,
Ти мене, єдину свою, вдовою залишив?
Чому я раніше тебе не вмерла?
Як тепер згасатиме світ в очах моїх?
Куди відходиш, скарб життя мого?
Чому не обізвешся до мене?
Квіте мій прекрасний, чому так рано в’янеш?
Чому, господине, не зігрієш мене,
Словом ласкавим звернувшись до мене?
Сонце моє!Рано заходиш…
Місяцю мій красний, рано ти гинеш!
Зоре східна, чому до заходу йдеш?
Світе мій світлий,
чому тьмянієш єси?
Якщо Бог почує молитву твою —
Помолися за мене, княгиню твою!
Вкупі жили ми з тобою,
Вкупі помру я з тобою —
Юність тоді не піде од нас,
А старість вовік не настигне нас.
 

(Переклад автора)

Частина друга
На річці, на Каялі, званій у половців Сюурлій…[26]26
  У деяких джерелах вживається інша форма назви – Сюорлій.


[Закрыть]

Ходімо, княже. Їсть меча іржа,

А княжих воїв – хліб та сіль від плуга.

Хіба не наші огирі іржать.

Чи наша доля стала недолуга?…

Здобудем здобич, слави заживем.

Потнем поганих, полякавши смердів.

Зігнеться все під нашим нагаєм…

Сергій Коваль

Йшов 1185 рік, квітень місяць. У двадцять третій день, у вівторок, з брами Новгород-Сіверська на чолі дружини, кінної і пішої, виїхав Ігор Святославич, удільний князь, праправнук Ярослава Мудрого.

Від роду йому йшов 34-й рік.

Ігор був молодий і шукав слави.

З хроніки.

І
Ой кому, єси, дістанусь, кому ж тепер я дорога?

…І надходив рік 1184-й, останній перед походом Ігоря Святославича на половців. Тоді руські князі здобули велику і славну перемогу над кочовиками, що й спонукало Ігоря Сіверського і собі спробувати здобути такої ж слави.

Отож, рік 1184. Руський літопис повідомляє, що «того року Бог вложив у серце Святославу Всеволодовичу, князю київському, і великому князю Рюрикові Ростиславичу добрий намір: піти на половців. Розіслали послів по навколишніх князях, не всі згодилися йти на половців («Далеко нам іти униз Дніпра. Не можемо ми своєї землі пустою зоставити. Але якщо ти підеш на Переяславль, то зберемося з тобою на Сулі»). І Святослав, невдоволений на своїх братів, рушив, приспішуючи похід свій і подвигнутий Божим промислом, тому старші сини його не встигли з чернігівської сторони. Він же йшов по Дніпру і став там, де ото брід, що називається Інжир. І там перебрів він на ворожу сторону Дніпра, і п’ять днів шукали вони їх, половців… Половці ж, побачивши Володимирове військо, що сильно йшло на них, побігли, гнані гнівом Божим святої Богородиці. А ті руси, що їхали вслід за ними, не догнавши їх, вернулися і стояли на місці, котре йменується Єрель і яке Русь зове Угол. (Річка Оріль при впадінні в Дніпро утворює кут – вище сучасного Дніпропетровська – В.Ч.).

Половецький же хан Кобяк, подумавши, що це всього стільки русі, вернувся і погнався услід за ними. Та коли вони йшли за ними, русичами, то узріли їх війська руські, і стали вони перестрілюватися через ріку Єрель і почали ганятися один за одним і було це в них довго. Почувши ж про це, Святослав і Рюрик послали більше війська їм на підмогу і самі пішли обидва за ними, поспішаючи.

Як тільки побачили половці війська підмоги, то подумали, що тут Святослав і Рюрик, і одразу вони побігли, а руси, діставши поміч Божу, ввертілися в них і почали їх сікти і хапати. І так учинив Господь милість християнам, возвеличив у той же день Бог князя Святослава і Рюрика за віру їх обох, а тоді схопили Кобяка Карлийовича з двома синами, Белуковича Ізая, і Тоглія з сином, і брата його Бокмиша, Осулука Бурчевича, Барака, Тарха, Данила, і Содвака Кулобицього схопили також, і Корязя Калатановича тут убили, і Тарсука, а інших – без числа.

Сотворив же Бог побіду сю місяця липня у тридцятий день у понеділок, у день пам’яті Іоанна Воїна. А великий князь Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич, діставши од Бога над поганими побіду, вернулися до себе зі славою і честю великою».

…Зі славою і честю великою… Це й стане для Ігоря Святославича поштовхом влаштувати – самостійно! – похід на половців, аби й собі повернутися додому зі славою і честю великою…

Літопис Руський: «Того ж року Ігор Святославич, почувши, що пішов Святослав на половців, прикликав до себе брата свого Всеволода і синівця Святослава (Ольговича), і сина свого Володимира: і мовив до братів і до своєї дружини: «Половці повернули проти руських князів, і ми без них спробуймо на вежі їх ударити». Та коли він був за рікою Мерлом, то стрівся з половцями, – бо поїхав був Обовли Костукович з чотирмастами воїв пустошити до Русі, – і тоді одразу пустили вони до них коней. І половці побігли, за повелінням Божим, руси погнали їх, і тут перемогли їх, і вернулися до себе».

Але слава то була невелика, честі теж вони не здобули – те, на що розраховував Ігор Святославич – вчинити більшу побіду, як вчинив Святослав – не вийшло. Тож і слави вона йому та честі не принесла.

Ігор занепав духом. Так, не побіда, а побідка. Та й не перемогли вони половців, просто ті втекли, і дружині Ігоря не дісталося ні полону, ні добра, і веж він не захопив. Про такий його похід на Русі навіть не звернули уваги. А Святослав та Рюрик тим часом не заспокоїлися на досягненому, а здобули у битві з половцями – на заздрість Ігоря – ще більшу славу і честь.

Літопис Руський: «Прийшов був окаянний і безбожний, і треклятий Кончак із безліччю половців на Русь, похвалившись, що візьме городи руські і попалить вогнем. Він бо знайшов був мужа такого, бусурменина, який стріляв живим вогнем; були також у них луки тугі самострільні, що їх ледве п’ятдесят чоловік могли натягти. Але всемилостивий Господь гордим противиться, – і заміри їхні він розбив.

Коли Кончак прийшов, то став він на річці Хоролі, бо послав був посла із обманом до Ярослава Всеволодовича, миру прохаючи. І Ярослав, не відаючи підступу їх, послав до них мужа свого Ольстина Олесича. Хоча Святослав Всеволодович слав послів до Ярослава, кажучи: «Брате! Не йми ти їм віри і свойого мужа не шли. Я на них піду».

І Святослав Всеволодович та Рюрик Ростиславич з усіма полками своїми, не барячись, пішли супроти них. При цім Рюрик і Святослав одрядили удвох наперед Володимира Глібовича. Вирядили вони в напад також Мстислава Романовича, а сам Рюрик і Святослав пішли позаду них. І коли вони їхали, то встріли оба купців, що йшли назустріч їм із половців, і ті розповіли їм, що половці стоять на Хоролі. Святослав же і Рюрик, це почувши, рушили до місця того і пішли до них. І Володимир, і Мстислав, почувши, рушили до місця того, де ото вказали купці. Та коли вони прибули на місце те, де тоді стояли половці, то не побачили анікого, бо вони пішли були на інше місце коло Хорола.

Тим часом вої з передового загону, перейшовши Хорол, зійшли на узвишшя, роздивляючи, де побачити їх. Але Кончак стояв у лузі, і вони, їдучи по узвишші, оминули його, а інші ватаги, побачивши, вдарили на них. Коли ж Кончак це побачив, то позаду них утік через дорогу, а молодшу жону його захопили і того бусурменина схопили, що в нього був живий огонь – і того теж до Святослава привели з наладнаним вогнем. А інших воїв їхніх – тих побили, а других захопили, а коней і оружжя їх многе-множество набрали».

Коди до Ігоря Святославича дійшли вісті про побіду Святослав і Рюрика над Кончаком, він і геть занепав духом. Правду кажучи, позаздрив князям – а міг же й він здобути таку славу. Чи й ще більшу, щоб і про нього отак на Русі заговорили.

А перемоги Святослава та Рюрика над половцями тоді ще не скінчилися.

Ще з Літопису Руського: «Учинив Господь спасіння своє, дав побіду обом князям руським, Святославу Всеволодовичу і великому князю Рюрикові Ростиславичу, місяця березня в перший день. Довідавшись, що Кончак утік, вони послали вслід за ним Кунтувдія з шістьма тисячами чорних клобуків, і той, погнавши, самого його не знайшов, бо розтав слід за Хоролом.

А Святослав і великий князь Рюрик, побіду здобувши молитвами святих мучеників Бориса і Гліба, пішли кожен до себе…

…Тієї ж весни князь Святослав послав воєводу Романа Нездиловича з берендичами на поганих половців і з Божою поміччю взяли вони вежі половецькі, багато здобичі і коней місяця квітня у двадцять і перший день, на самий Великдень».

Ігор Святославич, взагалі ревнивий і дещо заздрісний до чужої слави, не витримав. Міг же й він так побити половців і собі слави заслужити, а не сидіти в Новгород-Сіверську байбаком у норі. І вирішив діяти. Спішно йти в похід на половців, яких руські князі добряче побили, тож вони спротиву серйозного не вчинять.

«У той же час Святославич Ігор, онук Олегів, поїхав із Новгорода (Сіверського) місяця квітня у двадцять і третій день, у вівторок, узявши із собою брата Всеволода з города Трубецька, і Святослава Ольговича, синівця свого, з города Рильська, і Володимира, сина свого, із Путивля, і в Ярослава Всеволодовича випросив він підмогу – Ольстина Олексича, з ковуями чернігівськими…»

Навіть великі київські князі, починаючи із Святослава Ізяславича (1093–1113), а не якісь там удільні (як на теперішні виміри, – районні, чи й містечкові) і ті, маючи більші дружини, не зважувалися – це був надто великий ризик – іти на половецьких ханів самостійно, а завжди збирали під своїми стягами якомога більше князів з бойовими дружинами й загонами. І тільки тоді вигравали похід. (У свою чергу, половецькі хани, збираючись іти на Русь, теж об’єднувалися, перетворюючи свої загони на великі орди).

З цим не захотів рахуватися Ігор – по молодості чи надто був самовпевнений, а самовпевненість часто карається поразкою – тож затіяв, щоб йому лише одному дісталася слава, – похід самостійно. Пішов потай, навіть не звістив свого родича і старшого князя київського Святослава, остерігаючись – цілком справедливо, – що той заборонить йому самостійний похід, що є звичайною авантюрою. Не будучи полководцем від природи, не маючи потрібного в такій справі військового досвіду, Ігор зарані був приречений на поразку. Правда, якось він напав на невеликий загін кочівників, що вдерлися було на Чернігівщину, частково розбив його, частково розсіяв, але то був лише поодинокий успіх. Хоча, якщо вже бути об’єктивним, Ігор Святославич таки мав один переможний похід у Степ, що про нього розповів Літопис Руський під 1171 роком, але і його виявилося замало, аби бути впевненим у перемозі.

«Того ж року, на Петрів день, Ігор Святославич, зібравши війська свої (це надто гучно сказано, – війська свої, мав він невелику дружину. – В.Ч.), поїхав у поле за ріку Ворскол і стрів половців, які тут підстерігали язика. Він захопив їх, і розповів йому колодник, що хани Кобяк і Кончак пішли до Переяславля. Ігор тоді, почувши це, поїхав супроти половців і переїхав Ворскол коло города Лтави (нинішня Полтава. – В.Ч.), йдучи до Переяславля, і узрілись вони з військами половецькими. Але рать половців була мала, і тому не змогли вони стати супроти Ігоря. І через те побігли вони, всю здобич свою покидавши. Пустошили ж вони були коло города Серебряного і коло города Баруча. Дружина ж Ігорева, настигнувши їх, тих побила, а інших захопила. І так поміг Бог християнам у день святого пророка Ілії.

Од Переяславля ж Ігор поїхав до Києва к празнику святих мучеників Бориса і Гліба, але не встиг прибути напередодні, а після вечерні приїхав. Назавтра ж став він давати здобич князям і мужам, і тоді Роман, і Рюрик, і Мстислав Ростиславич, одаривши його, відпустили його до себе».

Мав Ігор деякі незначні успіхи на полі брані і на початку 1185 року. Але…

Але скільки великі князі не запрошували Ігоря взяти участь у спільному поході на половців, він незмінно – під тими чи тими, часом і дрібними приводами, – ухилявся від такої честі. Як то сталося, приміром, у 1183 році. Святослав і Рюрик запропонували йому тоді взяти участь у поході на кочівників, але він теж відмовився. А похід той виявився успішним і приніс його організаторам не лише велику військову здобич, а й славу захисників землі Руської.

Ігор тоді потай їм заздрив, ладен був кусати власні лікті, що дав такого маху, зопалу відмовившись від походу (якась частка слави припала б тоді і йому, не кажучи вже про військову здобич, чого була позбавлена його дружина і тихо ремствувала), але що сталося, те сталося, і переграти події вже не було аніякої можливості.

Ухилився Ігор від спільного походу великих князів і в лютому 1185 року. Разом з чернігівським князем Ярославом Всеволодовичем. І мовби ж вагомої причини для відмови не було, але ту причину знайде київський літописець, прихильний, до речі, до новгород-сіверського князя: Ігор, мовляв, зібрався тоді в похід і навіть вже маршрут визначив – берегом Сули, – але…

Але раптом на землю впав… туман. Всього лише туман, що часто буває вранці, а до обіду й розсіюється. Але того разу буцімто випав такий туман – якщо вірити київському літописцеві, – що Ігор (злякавшись туману?) відмовився від походу. Причина ця, звісно, наївна, але київський літописець подав її як вельми важливу. Ще б пак, Ігор боявся заблудитися в тумані! Нічого, мовляв, не було видно – якусь там пару-другу, між іншим, годин.