Текст книги "Ярославна"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

Ратники, які обіч князя сиділи на високих і дужих конях – вони легко збивали з ніг і затоптували низькорослих і слабкіших кочівницьких коней, – з цікавістю розглядали половчанина.

– Руський коназ розіб’є куманів, од яких моя втікай!

Князь, як і його ратники, сидів на дужому коні, у панцирі, поножах, на голові – суцільнокутий шолом з шишаком, «стрілки» захищали ніс, а шию – брамниці.

Позолочений шолом сяяв на сонці, як новенький, і перебіжчик, коли дивився на нього, мружився.

На той час у руських дружинників плетені із залізних кілець кольчуги були замінені панцирами, що їх літописці зазвичай називали бронею. Панцир на відміну від кольчуги захищав від стріл – половці були всуціль озброєні луками. Металеві пластинки панцира гнучко з’єднувалися між собою, сам панцир був блискучим, наче відполірованим. На лівій руці в кожного щит, що його в бою підставляли під удар меча, списа чи клепа. І обладунки, і зброя на сонці святково сяяли. Щити були яскраво-червоні.

– Пощо Овлур втікає від своїх співплемінників? – запитав князь.

– Дак вони хочуть забрати моя голова! – обурено вигукнув половчанин, наче дивуючись, що це невідомо руському коназу.

– А вона, голова, в Овлура, очевидно, одна? – насмішкувато підсумував князь (перебіжчик закивав: так, так, одна).

– Моя не бажай нікому віддавати єдиний голова.

– Мудро, – гмикнув князь.

Виявилось, Овлур – пастух. Пас табуни багатих своїх співплемінників. І вкрав у свого господаря коня. («Взяв, а не вкрав, – вставив перебіжчик. – Тому що в Овлура немай коня!»). Крадія – на що він розрахував? – швидко виявили. За половецькими звичаями крадій тепер мав не лише повернути коня власнику, а й у придачу віддати йому ще дев’ять таких же коней. За моральні, так би мовити, відшкодування. Щоб знав, як красти!

– Я не май ще дев’ять коня! – вигукував крадій.

Але й таке в половців було передбачене. Якщо крадій не мав коней, то мусив віддавати своїх дітей навзамін. Але й дітей в Овлура не було. Як не було й жони – бо хто піде за бідного безкінного пастуха.

Проте родовими законами половців і це було передбачено: якщо крадій не мав дітей, то мусив розплачуватися власною головою.

– Але я не змій Тугарин! Голова у мене один! – кричав Овлур і хапався за власну голову, вертів її, аби руський коназ переконався, що в нього й справді «один голова». – Я нікому не віддам свій голова!

– Мудро, – схвалив князь. – Власну голову треба берегти.

– А вони – вимагай моя голова!

– Хто – вони?

– Куман.

– А хіба Овлур – не куман?

– Моя – рус.

– О-о, це вже цікаво. Зустріти в Половеччині половця, який не половець, а русич. Отже, Овлур вирішив дати дьору – аби врятувати свій голова? – князь підроблявся під мову перебіжчика.

– Так, так, моя – тікай. Від нехороших куман. Моя бажай служити руському коназу.

– Це якщо руський коназ згодиться взяти тебе на службу, – вставив воєвода. – Який хан є твоїм паном?

– Кза.

– Де зараз Кза? – запитав князь. – Ти знаєш, де він нині кочує?

– Моя знай, знай! Хан Кза разом з ханом Кончак збираються на Русь іти походом.

– Якісь загони половців вже на Посуллі, – вставив воєвода. – Там на пограниччі в багатьох місцях помічені сигнальні дими наших. Сполохи несуть застереження: варто поспішати, доки Кончак, Кза та інші хани не вирушили на Русь.

– Треба поспішай, поспішай, – підтвердив і Овлур.

– Ти готовий нам показати дорогу до кочів’я хана Кзи?

– Моя готовий, готовий, – радо заторохтів Овлур. – Куман хоче моя голова, а я хочу показати русичам, де Кза кочує.

– Красти не зовсім добре навіть у половців, – зітхнув князь.

– Моя – не крадь. Моя взяла коня. Одного. У мого пан багато-багато коней. Він не збідніє, як дасть мені один кінь. Я пасу його худобу. Мені без коня ніяк не можна.

– Гм… Звідки Овлур знає руську мову?

– Моя ненька… ваш.

– Тобто руська.

– Руська, руська, – кивав Овлур головою, яку рятував од куманів. – Із вашого города Путивль. Її в полоню кумани захопили, там вона народила мене. Ненька навчай мене своєї мов. Вона помирай. Казала: Овлуре, ти не куман, ти, як і я, рус… Поховай мене і йди на Рус до мого народу. І стань теж русом… І моя поховай ненька і тікай до вас. На Рус. Моя хоче руському коназу служити і стати, як і ви, рус, рус…

– Бути по-твоєму, – підсумував князь. – Беру тебе на службу. Але перед цим ти допоможеш нам – покажеш дорогу до кочовищ Кзи. Ти знаєш туди дорогу? Тільки без обману і без олжі.

– Знай, знай.

– Тоді – вперед! – повернувся до воєводи сторожового загону. – Бери Овлура, і хай він нас веде до Кзи.

Князь перевів погляд на річку, до якої довгими вервечками спускалися полки.

– Пришвидшити перехід! Борзо, борзо!..

– Слухаю, князю, – відповів тисяцький і з гиком та свистом помчав до броду.

Три дні руські полки переправлялися через Оскіл, а як усі опинилися на тім боці, якась дивна тиша раптом облягла військо. Навіть не чути було пирхання коней, брязкоту зброї. Воїни були замислені. Хто дивився вперед, в далеч незнайомої Половеччини, у її загадкові степи, хто озирався назад, де за Осколом, за Дінцем, за Ізюмським бродом, за горбами, що їх залишило військо, зосталася Руська земля.

Для багатьох, можливо, й навічно.

– О, Руська земле, вже ти за горою, – замислено промовив і князь. – Але… Геть жур з голови! Тільки вперед! Прискорити похід, маємо грозою пронестися Половеччиною і спопелити ханські вежі!.. До мене гінця! Двоє коней йому найкращих, щоб міняв їх в дорозі. Аж до Путивля. Гей, гінцю! Понесеш вістку княгині: руські полки вже в Половеччині. Скажеш: князь думає про свою княгиню. Хай чекає нас, ми швидко впораємось і повернемось.

Нарочитого було споряджено, виділено йому двох коней, і гонець, подолавши брід, помчав Руською землею до Путивля, де на валах виглядала князя Ярославна, рано-вранці співаючи і тужачи за своїм ладом:

 
…Дужий і старий.
Широкий Дніпре, не малий!
Пробив єси високі скали.
Течучи в землю половецьку.
Носив єси на байдаках
На половчан, на Кобяка
Дружину тую Святославлю!..
О мій Словутицю преславний!
Моє ти ладо принеси,
Щоб я постіль весела слала,
У море сліз не посилала,
Сльозами моря не долить…
 

А русичі тим часом чекали супротивника. Де він? Прийшли в його край, а господарі десь пощезали. Розбіглися? Поховалися й причаїлися? З ляку чи… Чи готуючись до раптового нападу?

Русичі були певні: кумани й справді, загледівши їх, порозбігалися по своїй Куманії, може, й за Дон повтікали. Тепер задача: знайти їх, викурити з укрить і розбити.

Ось тоді й зітхнули воїни, як поминали гору Шелом’янь: О Руська земле, ти вже за горою!

Як казатиме колись Цезар: рубікон перейдено!

Попереду або слава переможців їх чекатиме, коли Ігор приломить списа і зачерпне своїм шоломом води з Дону, або…

Про друге «або» русичі – і Ігор теж – не думали.

Вірили: за Шелом’янем у степах їх чекатиме лише перемога.

Але як скаже «Слово», «жадоба напитись з Дону знехтувала мудрість в ньому…» А простіше: «слава розум заступила у степу за Шелом’янем».

Себто погоня за славою…

III
«Бачились ми з ворогом. Вороги наші оружно їздять…»

І всі вірили, що так і буде. Тільки б знайти ворога, а розбити його – то вже діло друге.

Аж тут до табору примчали розвідники (за літописом: сторожа), які були послані пошукати половців і взяти язика. Примчавши, вони сказали: «Бачилися ми з ворогом. Вороги наші оружно їздять. Тому, або ви поїдете борзо, або вернімося додому, бо не наша є пора». (Так за Руським літописом).

Вчувши таку пораду, Ігор ледь чи не спалахнув.

Проте стримано мовив:

«Якщо нам, не бившися з ними, вернутися додому, то сорому нам буде гірше смерті. Хай як нам Бог дасть!»

І велів ратникам оконюватися (сідати на коней) і вирушати на пошуки супротивників. Їхали увесь вечір і всю ніч.

Автор «Слова», розповідаючи про той похід, яких тільки жахів не нагнітає!

 
Тоді Ігор в золотеє
Стремено ступає,
Чистим полем проїжджає,
Йому сонце путь-дорогу
Заступає тьмою;
Ніч крик птиці розбудила,
Стогнучи грозою;
Зворушилася звірина;
Знявся Див, гукає
Вище дерева, чужі землі
Слухать заставляє…
…Біжать половці-поганці
К великому Дону
Без второваних шляхів.
Кричать гарби опівночі,
Мов ячання наляканих
Лебединих табунів.
Веде Ігор к Дону вої,
А на дубах птиця
Сидить, жде його недолі;
Вовки у проваллях
Сумно завивають;
Орли клекотом на кості
Звірину скликають;
На щити червоні
Звідусіль лисиці
Брешуть чередою.
О Руська земле!
Вже ти за горою!
Довго, довго ніч чорніє —
Хоч десь зориночка б єдина!..
Туман наліг на поля,
Й замерла пісня солов їна,
Вороння прокинувсь гомін.
А широкії поля
Вже русичів сили,
Собі честі шукаючи,
А князеві слави,
Скрізь червоними щитами
Перегородили.
 

Йшли й уранці, аж до обіду – доки не дійшли до річки з такою вже явно неслов’янською назвою (хоч і поетичною) – Сюурлій.

«А назавтра, коли настала п’ятниця, в обідню пору зустріли вони полки половецькі… бо ті приготувалися були до їхнього приходу, вежі свої одіслали назад, а самі, зібравшись од малого і до великого, стояли на тій стороні річки Сюурлій…»

Сюурлій, Сюурлій…

Ігор ворушив сухими, як спеченими губами (дозоляла спрага, та й степи були гарячі, а вітер сухий, війне – наче з печі дихне), повторюючи про себе ймення незнаної йому половецької річки: Сюурлій, Сюурлій…

Не чув раніше про таку Сюурлій. Не руська назва, а бач – звучить лепсько. Хоч пісню про неї співай: Сюурлій, Сюурлій…

Згадав про пісню, і в душі щось ніжно-ніжно забриніло, і перед його внутрішнім зором з’явилася в легкому туманці Єфросинія. Прісенька його люба. Ось хто б склав пісню про річку Сюурлій. Єфросинія без пісні й дня не проживе. І півдня. Все співає. А як пісень у неї не вистачає – сама їх складає. Та гарні такі. Як… як справжні. Тож певний був: коли б княгиня його побачила цю річку, що так гарно зветься, то одразу б про неї пісню склала.

І на мить йому здалося… Ба-ба, вчулося, що десь уже співає його княгиня, Єфросинія його, про річечку оцю, про Сюурлій…

Її ще чомусь називали Каяла. Теж лепсько, але вже ніби по-нашому.

А так річка як річка. Не вузька, але й не широка, неспішна степова річка, звивисто біжить собі та й біжить. Синя-синя річечка в зелених берегах у зеленій долині… Там і там старі поважні верби стоять задумливо, якесь птаство в їхньому вітті галасує. Та на річці риба сплескує – аж кола розходяться. Побіля очеретів та лозняків туманці стоять. Місцями вже кугою заросла. Кругле листя латаття вільно на воді гойдається, по ньому бігають довгоногі кулики…

Зозуля десь кує. І кому вона літа дарує? Не інакше як половцям.

Сюурлій, Сюурлій…

Так ось де чекає його слава.

Чи – неслава. На берегах незнаної йому Каяли, вона ж Сюурлій…

Він заходився намугикувати: Сюурлій, Сюурлій… Сторожа, що його супроводжувала і застигла позад нього, готова до будь-яких несподіванок, вчувши голос князя, нагострила вуха, прислухається. Чому це князь повторює ймення половецької річки? Річка вона як річка, на Русі таких багато. Хоча хто знає, що князь має на мислі.

Від річки війнув вітерець – легкий, прохолодний, приємний. Прямо ліпота. Князь зняв двома руками важкий позолочений шолом, званий на Русі шишаком (він і був із шишаком) і підставив вітерцю запітніле лице і голову.

Полегшено зітхнув і…

І збагнув, що зняв шолом зарано – по той бік Сюурлія на обрії почали з’являтися чужинські вершники. Вони носилися сюди й туди, наче щось шукаючи, а нові все вигулькували з-за обрію й вигулькували…

Половці!

Ті, кого вони всі ці дні шукали.

Князь надів шолом, але залишився непорушно сидіти в сідлі (кінь, певно, відчуваючи настрій господаря, теж застиг мертво) і все дивився й дивився на вершників по той бік річки.

Вони були ще далеко, і то був, певно, дозор кочовиків, вивідники, але десь там, за обрієм, ховаються їхні головні сили. Нарешті вони з’явилися. Січа буде!

Дивився на далеких вершників, і йому здавалося, що він бачить, як там, над обрієм, ширяють крилаті змії. Розворушив він їхнє лігво, тепер чекай. Налетять змії, тільки встигатимеш мечем орудувати.

І пригадалася йому дитяча мрія – як виросте – стати змієборцем. Як Кирило Кожум’яка. І ось він виріс і вже опинився у лігві зміїв. Звідси на Русь віками прилітають гориничі й тугарини, багатоголові й вогнедишні. Чи ж вистачить у нього сили, снаги і зваги богатирської новітнім кожум’якою стати на герць з гориничами й тугаринами? Допоки ж вони літатимуть Русь палити й пустошити?

Але чи не занадто велику ношу звалив він на свої плечі? Вдома, кажуть, і земля помагає. А земля тут чужа, помагатиме вона не русичам, а своїм – гориничам і тугаринам.

Примчав воєвода зі своїм загоном.

– Князю, брід знайдено. Мілкий і зручний. Велиш переправлятися? На тім боці оно-но, – кивнув на потойбіччя Сюурлія, – нас уже чекають.

– Починайте, – коротко кинув князь. – Але першим на той берег хай переправиться передовий загін і стане в обороні переправи.

– Слухаю, князю!

І воєвода зі своїм загоном помчав до броду. Князь зі своєю вартою рушив за ним, чомусь все ще повторюючи ймення цієї річки, що вже, напевне, запала йому в помку: Сюурлій, Сюурлій…

– І причепиться ж, – обізвався невідомо до кого. – Так і липне до губ: Сюурлій, Сюурлій…

Справді, яка поетична назва – Сюурлій.

Але річки такої українська (як ще раніше й руська) топоніміка не знає.

Це якась загадково-таємнича річка, яка мовби є – була принаймні з назвою – і якої не було й немає.

Іпатіївський літопис, датований 1189 роком, теж згадує ту загадкову річку з назвою Сюурлій…

Ліва притока Дніпра Оріль має половецьке ймення. Тюркські племена називали Оріль Сюорлій, що є перекрученою назвою Су-Єрлі: су, або сю – вода, річка – єр, єрє – «земля, урочище».

Проте так це чи ні, що згадувана Сюурлій – це сьогоднішня Оріль – сказати певно не можна.

Але воїнство Ігоря, якщо вірити Руському літопису, прийшло-таки до загадкової Сюурлій… Хоча де вона нині – хто скаже?…

Чи зникла вона разом з половцями, які її так поетично назвали, наче дівчину на виданні – Сюурлій? Чи заховалася десь серед безмежних – як тоді здавалося – степів донецьких? Десь між Доном Великим, між Сіверським Дінцем, між Малим Дінцем, між Казенним Торцем, Бахмуткою, Луганню, Самарою, Вовчою, Кальміусом, Грузьким Сланчиком, Кринкою… Вони ж уціліли, хоч деякі й під іншими іменами, то чому не вціліла Сюурлій? А скільки ще там лишилося маленьких річечок, що влітку, пересихаючи, губляться серед ковилових просторів – може, серед них ховається і вона, Сюурлій?

Чи її забрали з собою половці, коли з Придоння йшли у нікуди, в непам’ять? В небуття. Чи й вони загубилися десь зі своїми стадами й ордами, становищами-вежами-кочівками десь серед просторів Донецького кряжу, в його дібровах та соснових борах, в осокірниках та вербняках і байрачних лісах. Чи десь причаїлися в Хомутівському заповіднику степовому, серед Кам’яних Могил.

Чи зникли десь деінде у степовій зоні України, що простяглася із Заходу на Схід, від пониззя Дунаю до південних відрогів Середньоруської височини, майже на 1000 км смугою завширшки близько 500 км. А це сорок відсотків території республіки!

Чи десь зачаїлася між Малим Дінцем та зниклими річками і нині сущими, починаючи від Десни та Остра, між Сулою та Пслом, Ворсклою і Осколом – хто скаже? А десь же сходить над нею сонце ясного дня і яскравий місяць зоряної ночі, десь солов’ї співають, ще ті, з часів Куманії, десь кують зозулі, щедро даруючи комусь довгі літа? А в тирсі-ковилі, серед типчакових рівнин, де ще й нині стоять кам’яні баби, обережно крадучись, перебігає з місця на місце сімейство вусатих дроф чи сторожких і рідкісних стрепетів, чи пробіжать, а потім здіймуться на крило кам’яні куріпки, а над ними, у бездонній синяві небес, співають свою пісню невмирущу сіренькі жайвори, та десь пронесеться степом крилата тінь, і степовий орел зникне в безодняві піднебесній…

ВІДКРИЛАСЬ ПОЕТЕСІ ІСТИНА ПЕЧАЛЬНА

Вставна новела

 
Під гаєм в’ється річенька,
Як скло вона блищить,
Долиною зеленою
Кудись вона біжить…
 

Всі ріки, річки й річечки кудись біжать – стояча вода – це болото. А біжать неодмінно зеленою долиною – як і в знаменитій пісні Леоніда Глібова «Стоїть гора високая» («Журба»).

Біжать… Але багато річок і річечок – їх тисячі! – вже нікуди не біжать.

Відбігли своє.

Зникли навічно. На наших очах річки не народжуються, на наших очах річки лише зникають. Ті, що їх ми отримали у спадок від прапращурів своїх.

Ті, що тисячоліттями кудись бігли, а за нашого часу й зникли.

Багатьом з них ми благополучно допомогли зникнути з лиця землі, зі світу білого…

 
Ой річенько, голубонько!
Як хвилечки твої,
Пробігли дні щасливії
І радощі мої…
До тебе, люба річенько,
Ще вернеться весна.
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона.
 

Молодість, звичайно ж, – погодимось з поетом, – не вернеться. Але до багатьох річечок не вернеться більше і весна. Тобто весна повернеться, але їх уже не застане. Погублених…

На відміну від літописної Каяли, точну топографію якої ми й досі не знаємо (це за умови, що вона таки була), місцезнаходження інших річок ми знали і знаємо. З точністю чи не до метра. Як ось хоча б Почайна, теж літописна.

 
Мені відкрилась істина печальна,
Життя зникає, як ріка Почайна…
 

Ці рядки, що беруть за душу, – з поезії Ліни Костенко.

Життя зникає не тільки наше – в чому й полягає щемка філософія цієї хвилюючої поезії, не тільки життя всіх живих істот планети Земля (якщо вже міркувато глобально), а й життя самих Почайн, річками і річечками нашими.

Почайна – права притока Дніпра і текла вона не десь в ойкумені, на краю світу, а на території Києва. Починалася на Оболоні. Від Дніпра була відділена піщаною косою. Почайна – її довжина 8 км, вважалася однією з найважливіших на водному шляху «з варяг у греки».

Нині в басейні Почайни – житловий масив. А на місці її колишнього русла (не забуваймо, вона була глибоченькою, про це свідчить і її назва) прокладена вулиця Почайнинська.

На вулиці – видатний пам’ятник архітектури – Ільїнська церква, житлові будинки, училище. Там же знаходився місцевий дитячий сад, що був відкритий ще у 1902 році. Саду вже давно немає, а вулицею Почайнинською – виходить, і по дну Почайни – і нині бігають діти, дзеленчать трамваї…

 
Бігають діти по дну Почайни,
Як це печально!..
Не для дітей – для Почайни.
Як це печально, ріки зникають,
як зникла Почайна…
 

(Звичайно, ще печальніше, коли зникає і саме життя – але це інша тема).

У Почайни в ті літописні часи Київської Русі були три притоки, що весело несли до неї свої голубі води: Глибочиця, Сетомль, Сирець…

Доля у них спільна і теж, як і в матері їхньої, Почайни, печальна.

Сетомль. Відома за літописами під роками 1036, 1046, 1150. Текла заливними луками Оболоні. Була досить серйозною водною перепоною, якщо після розгрому Ярославом Мудрим печенігів у 1036 році, багато їх, втікаючи з поля битви, потопилися в Сетомлі під час переправи… Зникла безслідно.

Сама Глибочиця загнана в колектори. На місці Сирця – однойменний житловий масив. Як на місці Клова – Кловський провулок, а на місці Киянки – Киянівський провулок. Спасибі, що хоч імена загиблих річок зберегли.

Всі вони мали нещастя текти тією територією, на якій пізніше виріс Київ і зжив їх зі світу білого. Як то, приміром, сталося і з літописною Лтавою. Вона мала необережність текти там, де пізніше виникне Полтава, місто взяло собі в назву ймення цієї симпатичної річки, а саму річку, щоб не заважала, загнало під землю – в колектори… Як то в Києві загнано в колектори теж літописно-поетичну Либідь…

Та що там… Така печальна доля, за словами поетеси, Почайни. Але тут хоч можна зрозуміти (не виправдати, ні) – ці річки і справді заважали мегаполісам. А кому заважали степові річечки, що їх ми зжили зі світу білого – тисячі й тисячі! Кому заважають ті поетичні річки й річечки, що їх ми продовжуємо успішно зживати зі світу білого і нині?

Виходить, як у Василя Юхимовича у щемкій його поезії на цю болючу тему:

 
Річко моя мила,
Лугова,
Чом ти, мов змарніла удова?
Посмутніли хвилі,
Не гойдають лілій,
Вже тебе й веселка забува…
 

То що там казати про Каялу-річку, вона ж, можливо, Сюурлій, як ми навіть не знаємо, де вона текла у сиву давнину – якщо текла. Але – віримо, вона колись текла!

Як у Леоніда Глібова (ще раз процитуємо):

 
Під гаєм в’ється річенька,
Як скло, вона блищить.
Долиною зеленою
Кудись вона біжить…
 

Цій безіменній річці з відомої пісні ще й пощастило – що вона «кудись біжить»…

 
Пташки співають голосно,
І річенька блищить…
 

А ось Каяла вже й не біжить – побігши перед тим у нікуди. І не блищить. Хоча…

А раптом вона десь притаїлася? Хоча б під іншим йменням? Якщо, звичайно, вона не зникла не лише із своєї долини, а й взагалі зі світу білого. Як тисячі й тисячі інших річок!

Ті річечки, які стали – встигли стати! – нашою долею. Як то у пісні про Рось О. Білаша на слова В. Ковтуна:

 
Над Россю – пісня солов’їна…
І ніч купальська блиска.
Тут вперше світ побачив я.
Співуча Рось – моя колиска.
 
 
Над Россю бігали в стерні,
Купала нас, малих, в своєму вирі,
Літати вчила в юні дні
І проводжала нас у вирій.
 
 
Присниться Рось іще не раз —
Майнуть в уяві кручі кам’янисті…
Ріка в бузковий дим вдяглась.
Моя ж ти Рось – в разках намиста…
 

Мабуть, отак хтось колись і про Каялу казав (половець чи хтось інший з тюрків-торків, чи русич): моя ж ти Каяла, Каяла-Сюурлюй… Але…

Але дозорці вже доповіли:

«Бачились ми з ворогом. Вороги наші оружно їздять…» Супротивників вже побачив і князь Ігор Святославич, який ще в дитинстві мріяв стати знаним на Русі змієборцем – як ото Кирило Кожум’яка…