Текст книги "Ярославна"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Хрещеним батьком і хрещеною матір’ю ставали родичі – який-небудь князь із княгинею.

Починаючи з двох років, над хлопчиком здійснювали постриг, себто перше стриження волосся, що супроводжувалось церковним благословенням. Дитинча тоді урочисто садовили на бойового коня і водили його за повід, а княжич тримався частіше всього за гриву. Тим часом в батьківських хоромах накривали багаті столи. Виховували юних князів кормилиці, часто бабка з дідом.

Із семи років княжич вже мав брати участь в походах.

Одружували князі своїх синів досить рано, іноді навіть одинадцяти рочків (дочок видавали заміж, бувало, і восьми). Неодмінно видаючи за неї багато золота і срібла, а сватам підносили прещедрі дари. Весілля влаштовували багаті, щоб про них казали: такого весілля ще не було на Русі, як у нашого князя, коли видавав дочку свою чи женив сина.

Князі брали шлюб переважно у своєму роду, чи підшукували жону в сусідньому княжому домі. Часто подругу підшукували і в сусідніх державах – скандинавських, угорських, польських, чеських, візантійських. Родичалися і з половцями, брали собі жінок у кавказьких народів, ясів чи, врешті, женилися на дочках бояр.

Якщо князі вперше женилися дуже рано, то вдруге іноді й пізно – це коли дружина хворіла, чи її – набридла князеві, – постригали в черниці…

Якщо собі жінку Ігор Святославич знайшов в руському княжому домі Ярослава Осмомисла і ніколи не каявся у своєму виборі, то сина од неї, княжича Володимира, одружить з дочкою хана Кончака.

Все для того ж… Щоб хоч родинними зв’язками уладнати стосунки між русичами й прийшлими кочовиками. Перетворити їх з ворогів на союзників. Хоч здебільшого це не приносило бажаних наслідків – надто невірними були половці, а їхнє слово – нічого не вартим. Сьогодні вони обіцяли одне, клялися в мирі й дружбі, а завтра легко чинили інше, протилежне, всеспутошуючим вихором налітаючи на землі своїх руських сватів. Але в руських князів часто виходу просто не було. Як і вибору, адже сусідів, як відомо, не вибирають. Яких доля посилала, таких і мали. Змушені були мати. А доля Русі посилала як не печенігів, то половців. З одними ледь-ледь впораються на протязі не одного століття, як вигулькнуть інші. Ще хижіші та підступніші. І все починай спочатку. Як то кажуть, одним миром мазані.[14]14
  Миро – запашне масло, яке використовується у християнських церковних обрядах.


[Закрыть]

І потім звично клястимуться своїм сватам у доброму сусідстві. Тим більше, поняття про дружбу, про те, що треба тримати слово, у них були дещо інші.[15]15
  Руські князі діяли з напучуванням Володимира Мономаха: «…якщо вам доведеться цілувати хреста перед братами своїми або перед будь-ким, то перше спитайте свого серця, на чому ви зможете твердо стояти, і тільки тоді цілуйте, а поклявшись, не переступайте клятви, бо загубите душу свою».


[Закрыть] Здебільшого вони діяли за принципом: що мені вигідно, те й моральне. Те й добре. Ігор Святославич теж натерпівся від таких «друзів» – і навіть від свого свата Кончака, – але все одно вдавався – вибору не було, – до їхніх послуг. Діючи за принципом: із двох лих вибирають менше…

Деякі історики певні, що саме дід князя Ігоря Олег «Гориславич» був першим руським князем, який почав приводити половців на Русь. В якості, звичайно, своїх союзників у боротьбі з іншими князями.

Інші ж запевняють, що така сумнівна честь належить тріумвірату – Ізяславу, Святославу і Всеволоду, які використали половців – першими на Русі! – в міжусобній боротьбі проти Всеслава Полоцького – про що згадується і в «Слові…»

Але – перший чи не перший, а Олег «Гориславич» (недарма ж йому й прізвисько таке приліпили!) все життя воював із своїми і приводив на Русь половців в якості допоміжної сили у боротьбі за столи та князівства.

Середній син Олега (Ігор) був убитий повсталими киянами, а молодший, Святослав – одружений на половчанці, батько «нашого» Ігоря, як і Олег, теж приводить на Русь загони кочівників. Чи не тут криється і «любов» Ігоря до половців?

Того року, як Ігор Святославич нарешті посів новгород-сіверський стіл, він ледь було його і не втратив. Ще гаразд не встиг і місця на столі-престолі нагріти, і везінням своїм натішитись, як тут так недоречно… Взимку 1180–1181 року Святослав Всеволодович пішов війною на суздальського князя Всеволода Велике Гніздо. Ольговичі[16]16
  Ольговичі – давньоруська князівська династія нащадків чернігівського та новгород-сіверського князя Олега Святославича (сканд. – Helgi – святий, священний, давньоруське Олег) – п. 1115 р. Ольговичі вели затяту боротьбу за великокнязівську владу проти Мономаховичів, часто використовували для цього половців, злих ворогів Русі. Великими князями були Всеволод ІІ Ольгович (п. 1146), його син Святослав Всеволодович (п. 1194) і онук Всеволод Святославич Чемний (п. 1212). Найвідомішим з Ольговичів випаде стати герою «Слова о полку Ігоревім» Ігорю Святославичу.


[Закрыть] заворушилися і почали готувати до походу свої дружини. Змушений був готувати дружину і новоспечений новгород-сіверський князь Ігор Святославич. Не хотілося йому встрявати у не зовсім безпечну справу, де можна легко опинитися крайнім, і тоді на тебе всі гріхи зваляться (та й хто знає, в чий бік може повернутися воєнне щастя, а воно, як відомо, непостійне), але й ослухатися главу Ольговичів не міг.

Довелося спішно готуватися в похід. Правда, в недалекий. Святослав Всеволодович велів Ігореві «стеречи» Чернігів. Від можливого нападу союзників Всеволода. Ігор старанно стеріг Чернігів, але Всеволоду тоді вочевидь було не до Чернігова – напад не відбувся. На превелике щастя Ігоря.

Думав, на тому його участь у княжих міжусобицях і закінчиться. Аж ні. Та й міжусобицям на Русі ще ніколи не було краю – одна закінчувалася, інша, ще кривавіша, починалася. Збройна боротьба між руськими князями тільки розгоралася. І все ж Ігор із зими до літа отримав деякий, бодай і відносний, перепочинок, а тоді все повернулося на круги своя. Влітку 1181 року йому довелося взяти участь у нескінченній, здавалося, боротьбі, яку вів Святослав з главою смоленських Ростиславичів – Рюриком. Святослав і звелів Ігорю разом з половцями, що були найняті ним як підпомога, зайняти позиції вздовж лівого берега Дніпра. І зокрема, біля Чортория, що під самим Києвом. Є там така річечка, що завжди чортом – так казали місцеві жителі, – риє. Звідси і її назва. Чортом підрив той Чорторий і під Ігоря – несподівано на нього напав добірний полк Ростиславичів і завдав такої поразки Ігореві та половцям, що довелося брати ноги в руки й спішно рятувати живота. Половців частково порубали, частково потопили в Дніпрі, а вцілілих забрали в полон. Як іронічно розповість пізніше Київський літопис про ті події, «Ігор, побачивши, що половці переможені, і так з Кончаком (він тоді з ним вперше й познайомився) – вплигнувши до човна, тікав на Городок до Чернігова».

Дивом врятувався. Як і половецький хан Кончак. Власне, врятувалися вони обоє разом, і це ще більше їх зблизило – руського князя і половецького хана, які після того стали чи не друзями. (Пізніше навіть породичаються). Звідтоді Ігор ні-ні та й звертатиметься до Кончака за допомогою, і це невдовзі викличе осуд на Русі. Руські князі мають відбивати кочівників від прикордоння, а не лигатися з ними. Але Ігор як міг відкручувався від походу проти половців, і це тільки погіршувало його репутацію серед руського населення південного порубіжжя. Особливо після 1183 року, коли Ігор не захотів взяти участь у великому – як виявиться, переможному, – поході багатьох південноруських князів на Половеччину під орудою Святослава Всеволодовича київського та володаря південної Русі Рюрика Ростиславича. І все ж повністю відкрутитися від походу на степовиків Ігореві тоді так і не вдалося. Коли останні вдерлися на Чернігівщину і загін їхній виявився невеликим, Ігор таки змушений був напасти на них зі своєю дружиною…

Отже, Ігор народився в сім’ї чернігівського князя Святослава Ольговича, який чимало років боровся з нащадками Володимира Мономаха за Київ. Він був онуком Олега Святославича… Буцімто од нього, від свого одіозного діда, і успадкував Ігор вдачу й характер, водив, як і дід, дружбу з половецькими ханами, використовуючи їх у міжкнязівських чварах. А тим це було тільки на руку, адже за їхню допомогу з ними розплачувалися тим, що дозволяли їм грабувати беззахисне населення та брати його в полон… Його старший брат Олег був новгород-сіверським князем і по смерті батька у 1164 році тринадцятилітній Ігор, онук «Гориславича», переїхав до нього жити. Вже в тринадцять років вперше взяв участь у військовому поході. На жаль, на Київ. Разом з іншими Ольговичами добряче його пограбував. У 20 років вперше взяв участь у битві з половцями – тоді вони були ворогами Ольговичів, і проявив себе як хоробрий і відважний воїн. На той час він залишався безземельним князем і жив при дворі старшого брата Олега, який і годував його. Себто був князем-ізгоєм, це негативно вплинуло на його характер і вдачу – він став невитриманим, злим і мстивим, ніколи не дотримувався міжкнязівських угод, діючи на свій розсуд. Тоді ж він заприятелював із найзлішими ворогами Русі – половецькими ханами, і завжди користувався їхньою воєнною допомогою, аби досягнути свого.

А все тому, що не мав свого столу. Бодай маленького, удільного. (Князів на Русі завжди було на кілька порядків більше, як столів).

Простих смертних завжди саджали (і саджають, і саджатимуть) за стіл. (Правда, існувало ще прислів’я: лягти на стіл, себто померти). І тільки князі на Русі сідали на стіл. Себто на престол. Сів на стіл, – казали про такого щасливця, значить, отримав князівську владу, адже княжий престол на Русі звався столом, і неодмінно з епітетом золотий. (А втім, влада завжди золота. Особливо верховна. Особливо для тих, хто до неї рветься). Недарма ж у «Слові» про Ярослава Осмомисла сказано, що він «високо угорі», мовляв, «сидить на своєму золотокованім столі». Автор поеми з пошанівком звертається до Ярослава Осмомисла: «Ти стріляєш із отчого золотого столу».

Ігор Святославич довго чекав свого столу і навіть ні-ні та й впадав у відчай: раптом посивіє в тому чеканні?!

І протягом 1170-х років залишався в підвішеному стані – безземельним князем, або князем без столу, якого тримав при собі й годував старший брат Олег – спасибі йому й за таку милість. Та за хліб-сіль. Але гірким був для Ігоря той братів хліб, адже перебував він тоді у становищі князя-ізгоя. (Ізгоєм у Київській Русі називалася людина, яка вийшла зі свого колишнього суспільного стану у зв’язку з викупом із холопства, розоренням, втратою свого місця в житті й суспільстві тощо).

Всі дивилися на ізгоя, бодай він був і князем – без поваги. Князь-нахлібник у рідного брата. Власне, княжич. Це і дратувало, і пекло Ігоря. Про свій стіл він тоді думав і вдень, і вночі – як то дістати б своє князівство, але… Але мрії все не збувалися й не збувалися, а силою стіл у брата не захопиш. По-перше, достатньої сили він тоді не мав, по-друге, Ольговичі цього не дозволять вчинити. І раптом – удача! Негадано помер старший брат Олег, у якого він жив чи не на пташиних правах. Не було б щастя, так нещастя – правда, не його, а Олегове, – допомогло. Нарешті з’явився вільний стіл в Ольговичів. Своєчасно, дуже своєчасно помер братан.

Глава Ольговичів Святослав Всеволодович чернігівський і посадив Ігоря на стіл, що звільнився. Так, завдяки смерті брата, Ігор вокняжився.

«Ніхто так не радується смерті брата, яко Ігор, який, завдячуючи бабі з косою, посів княжий стіл», – казали сіверяни, і це, звичайно ж, було так. Хоч Ігор старанно приховував свою радість з приводу смерті брата і усіляко намагався вдавати, що він дуже – зело – сумує за передчасно померлим братаном.

Сіверська земля була однією з двох складових частин великого Чернігівського князівства (друга – сама Чернігівщина). Крім Новгород-Сіверського, там було ще значне місто Путивль, а також Трубчевськ, Курськ, Рильськ. Князівство хоч і удільне, й на пограниччі Русі, але не бідне. Ігор міг нарешті самому собі казати: повезло! Нарешті повезло! Новгород-сіверський князь – це вже було щось. Це вже була влада. Був свій стіл, що його нарешті таки дочекався Ігор Святославич і міг тепер покнязювати всмак.

Ось звідтоді він і стане активним членом свого клану і підніметься ближче до перших ролей серед войовничих і завжди буйних Ольговичів, які тільки те й робили, що ворогували з нащадками Мономаха за київський стіл. (Боротьба між Ольговичами і Мономаховичами триватиме з поперемінним успіхом чи не до самої загибелі Київської Русі під ударами татаро-монголів).

Тоді Ігор, ставши нарешті князем повноправним і чогось вартим бодай серед родаків своїх, Ольговичів (тепер вони мають з ним рахуватися), буде певний: Новгород-Сіверський – це лише початок. Перша сходинка. Перший стрибок пардуса (леопарда) до вершин влади. Правда, за Новгород-Сіверським на шляху до Києва має бути Чернігів – найзнаменитіша вотчина Ольговичів, а вже потім і стольний град Кия.

– Бо ми – Ольговичі, – все частіше й частіше хвастатиме Ігор (він узагалі любив зайвий раз хвастнуть). – з удільного князівства ми лише починаємо, але завершуємо неодмінно Києвом!

І вірив тоді міцно, що саме так і буде: Новгород-Сіверський – Чернігів – Київ. Буде, бо «ми – Ольговичі»!

Можливо б, так і вийшло, і став би він врешті-решт великим київським князем, владикою Русі («Ми – Ольговичі!»), якби не його злощасний, авантюрний похід на половців в році 1185-му, коли він погубить всю свою дружину, сина, племінника і ще сімнадцять (сімнадцять!) своїх родаків і на Русь повернеться в статусі раба, завдяки половчанину Овлуру.

Проклята Каяла, проклятий Дінець! Вони погублять не лише його військо, а вкоротять і самому віку і зроблять Київ недосяжним – навіть для пардуса, яким він збирався кинутись на стольний град.

До того походу ще було далеко. Ще князя Ігоря називали сонцем – так повелося – називати князів сонцем, – з часів Володимира Великого, коли він здобув титул «Красне Сонце». Руських князів піддані й почали величати сонцями, хоч деякі з них і на місяць не тягнули. Ігор, ставши князем повноправним, теж почав йменуватися сонцем Руської землі. І це його страшенно тішило, хоч нічого «сонячного» він ще тоді для Русі не зробив.

Та як би там не було, а Ігор все ж намагався дотримуватися заповіту Володимира Мономаха:

– Постарайтеся робити добрі діла на землі, смерті, діти, не бійтесь ні на війні, ні од звіра, труд виконуйте мужський, як вам те подобає…

– Бо нам і справді подобає, – додавав од себе, – виконувати труд мужський. На тім і стіймо, браття!

Все ще було попереду – і слава, і неслава, успіхи і невдачі. Перемоги й поразки. Ще час мав або підтвердити, або спростувати, чи Ігор справді дотримується заповіту Мономаха, а чи згадував його ім’я всує, для вящої краси своєї мови, щоби вдати з себе новітнього Бояна, соловія руської мови.

Йшов 1168 рік. Ігор ще був не правлячим князем – та й скільки він там тоді мав од роду – менше двадцяти літ! – а всього лише княжичем-ізгоєм, князем без стола. А таких князів на Русі і за князів не вважали.

Все ще було попереду. Тоді він жив іншим – зустріччю з Єфросинією Галицькою, княгинею своєю.

До Єфросинії Ігор був молоданом, неодруженим парубком, якого ще називали удалим молодцем. (Бути удалим молодцем на Русі завжди було почесно). Ігор тоді молодикував, і молодощі били з нього через край. Попереду – вірилось – ще стільки його чекає молодечих забавок. І Кирилом Кожум’якою стане, і київський стіл з часом посяде – ми ж бо Ольговичі! – і залишить свій добрий слід на Русі. І в це тоді кріпко вірилось. Але це все буде потім, а на часі була довгождана зустріч молодої, яка у ті дні їхала до нього з-під самих Карпат і ось-ось мала з’явитися в Новгороді…

Вже в теремі було приготовлено для молодих ліжко з тису, дорогого заморського дерева червоного кольору (деревина міцна і не гниє – вистачить на життя)…

А в гридниці вже виставляли столи, за яким княжича та його молоду вітатимуть бояри, гридні-вої, кращі з кращих, дружина. Для простого люду ставили столи у дворі терему. Там кожному, хто прийде віншувати молодих, піднесуть чашу вина – за здоров’я Ігоря та Єфросинії, князівни з Галича…

Слава, слава молодим!

До сьогодні достовірно невідома кількість шлюбів Ігоря Сіверського. За однією з версій буцімто він одружувався двічі: перша жона була матір’ю його старшого сина Володимира. А на дочці галицького князя Ярослава Осмомисла він нібито женився пізно, чи не у 1183-му – за два роки до свого невдалого походу на Половеччину.

Але це всього лише одна з версій – нічим не підкріплена. За іншою ж, достовірною, Ярославна була єдиною і жоною, і любов’ю Ігоря. І, отже, й матір’ю Володимира та його братів. Що й дасть їм згодом право претендувати на галицький – сини ж бо галицької княгині, дочки Осмомисла! – після смерті останнього представника першої галицької династії Володимира Ярославича, який піде з цього світу бездітним, – посісти княжий стіл у Галичі…

III
Ладо, ладо, ді-ді-ладо!.
Княже весілля в Новгород-Сіверську

Як поминули Чернігів, весільний поїзд Єфросинії Галицької зустріли посланці князя Ігоря, а з ними молодий надіслав і дві сотні відбірних кінних ратників на чолі з боярином у званні тисяцького – для охорони весільного поїзду молодої. 1, як швидко покажуть події, вчинив те якраз вчасно.

Чернігівщина, а з нею і Новгород-Сіверщина, як і Київщина та Переяславщина, були на східному порубіжжі Русі, найближче за всіх до ворожого Степу, тож вони найбільше й потерпали од того Степу, званого русичами ще Полем. Не минало весни, літа, осені, – навіть зими! – коли б печеніги, а пізніше половці, не пустошили прикордоння Русі. Крім великих походів, що їх затівали половецькі хани зі своїми ордами, розбійничали і невеликі загони племінних ханенків та родових солтанів, які раз по раз «бігали на Русь» захопити добра та людей у ясир.

Набігло одне таке збіговисько якогось ханенка на Чернігівщину і тієї весни, як саме, проминувши Чернігів, весільний поїзд Єфросинії Галицької рухався до Новгород-Сіверського, в краях пустельних, де тільки людоловам і ховатися.

Того дня ніщо, здавалося б, не віщувало лиха-біди. День видався тихим та сонячним («Ліпота», – казали русичі), весільний поїзд котився собі та й котився, обабіч скакали кінні ратники, як раптом…

Раптом із переліска з густим підліском, де можна ховатися навіть вершникам, мимо якого саме проїздив поїзд, снігом на голову теплої днини вихопилось якесь воїнство… З гиком-свистом, щось вигукуючи на незрозумілій русичам мові, чужинські вершники понеслися на поїзд, розмахуючи шаблями та зливами пускаючи стріли…

Заіржали коні, залементували люди…

– Половці!!. Половці!!! Орда напала – спасайтесь, люди хрещені й молитовні, – звірі хижі та люті на нас напали!

Та швидко виявиться, що – в страху очі великі, – то була, слава Богу, не орда, а всього лише зграя кочівників, які нишпорили по Чернігівщині в пошуках, чим би поживитися…

А тут весільний поїзд князівни… Ала-ла-ла! Вперед, ковуї, вперед, повернемось додому з добром!

Зопалу не роздивившись, що і як, половці ґвалтом-тлумом понеслися на, здавалося, беззахисну валку возів. І швидко збагнули: вискочили вони, як на Русі кажуть, – наче Пилип з конопель, і напоролися на списи та мечі комонників.

Половці завжди встрявали у ті чи ті сутички (як і нападали на супротивника теж) лише за однієї умови: якщо їх було більше. Значно більше. Тоді вони виявляли чудеса героїзму, і спину їм тоді не було. Ала-ла, ковуї, ала-ла!!. Але як тільки вони завбачили, що їх менше, запал їхній де й дівався, і вони миттєво визнали за краще хутчій ретируватися од гріха подалі. І втікали так швидко на своїх маленьких, але прудких конячинах, так борзо, що годі було їх і догнати.

Так сталося й того разу.

Поїзд охороняла сотня вершників князя Ярослава та дві сотні комонників, так своєчасно надісланих князем Ігорем навстріч поїзду молодої.

Половецький загін нараховував десь близько півтораста вершників – наполовину менше. Як тільки половці це втямили, то навіть не доскакавши й до поїзду (близько лікоть, а не вкусиш), круто повернули коненят своїх назад і кинулись навтьоки, врозсип.

Дві сотні княжих вершників, оголивши мечі, а хто – виставивши списи, ринулись за ними з улюлюканням – як за зайцями на ловах. (Третя сотня вершників тим часом на всяк випадок залишалася біля возів).

Наздогнали не всіх – найпрудкіші встигли втекти, але тих, кого настигли, або порубали, або захопили в полон.

Все лучилося уборзі. Заарканених нападників, з яких де й поділася їхня войовничість (одне – нападати на беззахисні села, інше – на добре озброєну і навчену дружину), пригнали до поїзда. Єфросинія, відкривши дверці карети, роздивлялася вже не страшних кочовиків – маленькі, миршаві, волосся, як полова, хто у шкірянці чи в якомусь дранті, а хто у вивернутому вовною назовні кожусі, надягненому на голе тіло. У кого на голові шапка, а в кого голова пов’язана шматками чогось брудного…

– Приймай, ясновельможна княгине, це добро до свого посагу, – блискаючи очима й зубами, розпалений од швидкого бою, вигукував тисяцький, показуючи Єфросинії на полон. (Колись на Русі за молодою, якщо вона була із можного та знатного роду, давали й рабів).

Половці тислися в купку, вовкувато озиралися…

Всі в поїзді радувалися, що так воно скінчилося, вітали ратників з побідою, веселилися. Тільки Єфросинії стало сумно. Правда, не так сум, як неспокій раптом охопив душу – наче у неї тоді вперше відкрилися очі на те, чого вона раніше не знала. Чи не надавала йому ваги.

Виросла вона у Галицькому князівстві, що було близько до Європи і далеко від кочівницького Степу. Половецького лиха галичани не знали (князь Ярослав, правда, до спільних походів руських князів у Поле іноді долучав і своїх вершників) – половці до них не могли дотягнутися, тож життя в Галичині було спокійнішим, як на землях південної Русі, що межувала з кочівниками.

Чути про якісь там напади степовиків галичани чули, але цього лиха ніколи не знали. А тому й нападами кочівників не переймалися. І ось Єфросинія їде до тієї Русі, яку щороку шарпають хижі орди, їде в осередок до незнаного їй лиха. У саму його пащеку. Щоб віднині жити у краї, де на тебе постійно чигає небезпека, де села і ниви чи не щоліта спустошують, а люд, який не встигне сховатися в лісах, женуть у неволю. Що її чекає? Життя за мурами граду – як у порубі? В льосі? І той град раз по раз оточуватимуть своїми ордами чужинські хани? Від таких думок ставало й зовсім зле на душі. Саме тоді галичанка вперше збагнула, куди ж вона, у яке пекло їде із затишного свого і благополучного Галича…

На Сіверщину весна прийшла. Та, що її на Русі називають красна, себто гарна. (А втім, всі весни у нас гарні).

Земля вже прокинулась від зимової сплячки, зодяглася в розкішну сукню із квіток і зела. Все на Сіверщині ожило – ліси, переліски, гаї, діброви, луки, поля… Задзвеніли струмки, загаласувало птаство, небо і води налилися синькою.

Казали, це тому, що Ярило почав ночами ходити на Сіверщині. Бог природи, що пробуджується, покровитель зеленого князівства.

То був красний молодик – коли пішки ходив, коли на білому коні їздив. У білому вбранні, з вінком весняних квітів на русявій голові.

Ходить Ярило землею, де ступне – ярина росте, яріє, куди гляне – всюди квіти розкриваються, на ліс погляне – пташки защебечуть, а у воду гляне – риба стрепенеться. Люди співали веснянок, у яких зверталися до Ярила з проханнями послати літо красне, урожай багатий.[17]17
  Згадаймо, в «Снігуроньці» драматурга Островського (як і в однойменній опері Римського-Корсакова) хор співає:
Свет и сила —Бог Ярило.Красное солнце наше!Нет тебя в мире краше!А Купава тим часом вигукує:Когда его встречаем, жизни сила,Огонь любви горит у нас в очах.Любовь и жизнь – дары Ярилы-Солнца…

[Закрыть]

І ходить Ярило, весну несе і на кого погляне, серце у того коханням спалахне. А торкнеться уві сні молодого хлопця – кров у нього закипить, дівку зачепить – як іскра, спалахне. І виходять надвечір дівчата й хлопці на Ярилове поле хороводи водити, пісень співати. Не зчуються, як і нічка промайне, як зорі згаснуть, а на травах ранкова роса засяє…

А де проїде Ярило у білій киреї з вінком квітів на голові – весна забуяє, весна-красна молодою господинею по землі іде. По весні всі святкують прихід Ярила, і свята звуться ті «ярилками». Але закінчаться вони – як і людське життя, хоч би яким воно було вдалим – похоронами. І «ярилки» закінчуються похороном Ярила. На початку літа, під час заговин на Петрівку похорон Ярила перетвориться на веселу забаву молодиць, куди дівчатам і хлопцям зась! Але це буде влітку, а по весні Яр-хміль, як ще його звали на Русі, ходив, пробуджуючи любов, жагу життя. А любові всі підвладні – хоч князь, хоч боярин, хоч смерд чи холоп. У кожного в серці Ярило пробудить любов. На любові ж і світ тримається. А на Русі й поготів.

Мандруючи Сіверщиною, завітав однієї нічки Ярило і в Новгород-Сіверський до князя Ігоря. Торкнувся його плеча – загорівся коханням молодий князь. І вже чекає-виглядає Єфросинію з далекого Галича, яка спішить до нього весільним поїздом, що зветься ще й «медовим».

А Ярило далі йшов – по Десні, по Сейму, по Острі, полями і лугами, лісами і гаями, а з ним вона – весна-красна. І вже на борзих конях примчали в Новгород-Сіверський огласники-вісники: князю! Княгиня Галицька під’їздить до граду твого стольного. Зустрічай її завтра біля брами.

Якось зненацька перед враженою Ярославною, коли валка зупинилася на узвишші, відкрилося дивне видиво: неозорими зеленими луками – яка ж бо мальовнича долина! – де там і там блищали озерця, мимо гаїв і перелісків плинув повноводий Сейм. А за ним, на високому правому березі, на п’яти його горбах, що здіймалися, як гігантські шоломи воїнів-русичів, оточене валами з дерев’яними стінами, освітлене лагідним сяйвом весняного сонця-Ярила, з’явилося місто…

Мить тому його ще не було, і ось воно виринуло з маєва і стало видиме, як на долоні.

– Путивль!.. Путивль!.. – почулися вигуки весільчан «медового поїзда» – Путивль – краса Божа!

Так ось він який, незнаний їй досі Путивль, який віднині і назавжди стане їй рідним…

– Коня! – вигукнула Ярославна, рожевіючи і сяючи. – Коня! Коня!..

Їй підвели гнідка, допомогли сісти, і дівчина в якомусь незнаному їй до того захваті й шаленстві погнала коня навстріч тому видиву над Сеймом, і охорона ледве встигала за нею.

– Путивль! Путивль!.. – вигукувала вона до міста на п’яти горбах. – Здрастуй, Путивль!.. Це я – твоя Ярославна! Так ось яка ти, Сіверщина, де на ігрищах, на піснях і танцях браві молодці умикають собі красунь – перед тим, правда, змовившись з ними. Це ж яка любов-ліпота! Приглянеться сіверяночка, домовились – і викрали.

І здалося їй на мить, що й Ігор за давнім сіверським звичаєм викрав її на ігрищах з танцями й піснями, а вона йому на те умикання згоду дала.

І такі сіверяни, дарма що вона їх ще не бачила, навіть почали їй подобатись. Хоч і умикають собі жіночок та дівчат, але ж за домовленістю з ними, за згодою…

Оце любов!

Справді – ліпота!

А навстріч їй на невидимих крилах вже летів малиновий передзвін…

«Медовий» поїзд галицької княгині вітали перед міською брамою.

І лагідно сяяло сонечко, і було так благословенно у світі білому, де щойно пройшов молодий Ярило. Сіверяни висипали за браму. На валах теж було повно люду, і всі товпилися – де ж вона, княгиня галицька?

Перед брамою з обох боків дороги вишикувалися комонники – чи не вся дружина молодого князя. З черленими щитами, в шоломах і зі списами в руках. І коні під ними, як змії, грають. І сам князь сидить на дужому коні, наче до борні вбраний. Золотий шолом на сонці сяє, на грудях лати сріблені, меч при боці, над князем стяги мають.

Зодягнений Ігор у зелений каптан трохи нижче колін, поверх нього корзно, синє з червоною підшивкою, застібнуте на правому плечі червоною запонкою із золотими відводами, підперезаний золотим поясом з чотирма кінцями. Взутий у гостроносі зелені чоботи, вицяцькувані золотом та сріблом. На голові – висока синя шапка з червоними навушниками – картинка!

У граді дзвони дзвонять.

Ось і «медовий» поїзд галицької княгині – всередині якого розкішна карета. Ігор скаче до карети. Зіскакує з коня і, ведучи його за повід, наближається до карети молодої княгині. І вже навстріч йому дружки-боярині виводять його обраницю – гарна Єфросинія! Справді красна, як сонечко сяє.

На княгині покривало, зав’язане під підборіддям, верхнє вбрання червоного кольору, з широкими рукавами, із зеленою смугою на подолі, підперезана золотим поясом, черевики на ній золоті, висока шапочка, що так і спалахує на сонці від коштовних каменів…

І вже жінки співають величальних пісень і всі разом вигукують: «А в нашому граді всі княгині раді!»

– Приходь до нас, Єфросинко, будеш нам за дитинку! – вигукують з другого краю.

І тут невідь-звідки вихоплюється гурт хлопців та дівчат у святкових вбраннях з вінками на голові. І враз щільним кільцем оточують молоду, взявшись за руки, не пускають до неї молодого.

– Викуп, князю, викуп!

Утворюють «ворота» і «запирають» за ними молоду княгиню, танцюють та піснями перегукуються. Одні заспівують:

 
Воротарю, воротарчику,
Відчини воротонька!
 

Інші піснею запитують:

 
– А хто воріт кличе?
– Князь молодий та слугоньки його.
– А що то за дар везуть?
– Яриї та пчілоньки.
– А це ж бо нам мало!
– А ми вам додамо молодую дівоньку
Урутенім вітоньку.
 

І хором вигукували:

– Викуп, князю, викуп!!. За княгиню щедрий викуп!!.

– А що ж ви хочете? – питає Ігор.

– Меду солоденького за княгиню молоденьку…

І звелів князь дати хлопцям і дівчатам барило меду вареного. І хлопці та дівчата розступилися, утворивши «ворота», і через них вийшла до молодого князя молода княгиня. А молодь пребадьоро заспівала:

 
А вже весна, а вже красна,
Молодому князенку
Мандрівочка пахне.
Помандрував князенко
Учистеє поле,
За ним іде молода дівчина:
«Вернися, соколе!»
 

А другий гурт виводить дзвінкими голосами:

 
Я вернуся, я вернуся,
Та й до тебе, миленька, пригорнуся…
 

Молоді пригорнулися одне до одного і пішли під браму, а з ними йшов княжий кінь, червоною китайкою накритий, а вже за конем посунули галицькі весільчани, які з поїздом «медовим» прибули… І задзвонили дзвони в Новгороді.

– Радуйся, люде хрещений! – вигукували там і там огласники. – Князь наш красний княгиню собі красну взяв!

 
Він із нею буде довго-довго жити.
Буде жити – не тужити,
Діточок багацько родити.
Воріженьків в полі бити,
Край свій, край любити.
А ми будем мед-вино пити,
Князя і княгиню віншувати.
Нумо, нумо всі гуртом співати,
Щоб любощі їм Ярило дарував,
Та й нас біля них не забував…
 

Тієї весни на Сіверщині дівчата, як і по всій Русі на русалчин тиждень, русалку вибирали. А вже вибраницю, заквітчавши її в красні та пишні шати, водили і співали русальних пісень:

 
На горі церковка стояла.
– З ким ти, Марійко, шлюб брала?
– З тобою, Васильку, з тобою,
Як із ясною зорьою.
– По чім же ти, Марійко, пізнала,
Що ти мене зорьою назвала?
– По мові, Васильку, по мові,
Оксамитна шапочка на голові,
А чорнії осьмушечки —
Пристав мені ти до душечки…
 

Споконвіку богинею кохання, покровителькою шлюбу, домашнього вогнища, юності й краси на Русі була Лада. Ніжна, співоча, русокоса вродливиця в білому вбранні, вона оберігала молодих і їхнє закохання – від злих темних сил, чарівництва та іншої шкоди. Вона завше була на сторожі любові. Варто було між молодятами виникнути якомусь непорозумінню – в житті все буває, – а Лада тут як тут, і вже між молодятами злагода і мир.

А ще був Ладо – бог світла, краси, миру, радощів і теж любові, злагоди і благополуччя. Молоді, побравшись за руки, співали: Ладо, Ладо, Ді-ді-Ладо – великий Ладо, – і відразу ж у їхньому житті все ладилось.

А ще ж був Лель – юний бог любові, син Лади. Він зводив і знайомив хлопців з дівчатами і благословляв їхній шлюб. З’являється Лель по весні, разом із братом своїм Полелем, щоранку виходив зустрічати Ярила – Лель грав на сопілці, а Полель танцював.