Текст книги "Ярославна"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Руські дружини пішли без нього. 1 березня на річці Хоролі об’єднані війська князів на чолі з Святославом та Рюриком, як відомо, завдали нищівної поразки Кончаку, і це врятувало міста й села південної Русі від розгрому їх кочівниками. Додав успіху і воєвода Святослава Роман Нездилович, який з кіннотою чорних клобуків пішов у степ і захопив багато полонених, табуни коней тощо.

І знову Ігор ладен був кусати власні лікті – вкотре дав такого маху! Іншим слава, а йому… Йому по суті неслава, що не став з іншими на захист рідного краю.

І хто ходив на половців? Якийсь там воєвода київського князя у похід бігав. На чолі кінноти чорних клобуків. І повернувся з полоном і табунами захоплених коней!

Воєвода! Всього лише воєвода! А він, Ігор, князь. Бодай і удільний, але ж князь. (А втім, сьогодні удільний, а завтра, дивись, і великий київський). Виходить, якийсь там воєвода чужого князя утер йому носа?!. Повернувся зі Степу з побідою і добром, а його, Ігорева, дружина вже відкрито ремствує… Що вона зосталася без добра. Бо князь не водить її у набіги на кочівників. В той час, як інші ходять і повертаються з добром. Як хоча б отой воєвода Святослава Роман…

Успіх Святославого воєводи, який успішно збігав у поле з чорними клобуками і повернувся з полоном і добром, став останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Ігоря. Будучи ревнивим до чужих успіхів, не міг знести, що він, князь, сидить у своєму уділі, а якийсь воєвода ходить у Поле й повертається зі славою! Треба було щось спішно робити, аби чужі воєводи не втирали йому носа! Знести успіх київського князя він ще якось міг, але його воєводи?… Це вже було занадто. Хіба він гірший за того воєводу? Чи його дружина полохливіша і слабкіша за чорних клобуків?

На Русі кожний вільний муж мав право озброюватись і завжди бути при зброї. І ходити на війну. Коли завгодно і куди завгодно. А коли ти князь, маєш свою дружину, можеш зібрати народне ополчення, закликавши своїх смердів стати воями, то й поготів…

Була на те ще й інша – чи не найголовніша – причина.

Як справедливо писатиме історик М. Котляр («Історія України в особах», Київ, 1996):

«Бойові дії Русі проти половців високо піднесли авторитет руських князів, що брали участь у них, дуже й дуже збагатили їх. На тлі загальної радості чернігівські Ольговичі, Ярослав та Ігор, виглядали ганебно. Суспільство засудило їх як посібників ворога, а воїни їх дружин ремствували, бо залишилися без здобичі. Певно, нестерпна моральна ситуація загального осуду й презирства (навіть – так? – В.Ч.) підштовхнула запального Ігоря Святославича до відчайдушної, погано підготовленої експедиції до Половецького степу».

Не маючи і частки тієї слави, що за вдалий похід у Степ прийшла до великих князів, картаючи себе за промах, Ігор вирішив хоч пізно, але діяти і надолужити втрачене – з його ж вини чи недалекоглядності. А радше, ураженого самолюбства, молодого і здорового, вирішив хоч заднім числом здобути й собі шану та визнання на Русі як захисника рідної землі. Про це свідчить і П. Толочко у своїй вельми вагомій праці «Київська Русь» (Київ, 1996):

«Дізнавшись про чергову перемогу Святослава, новгород-сіверський князь звернувся до своїх васалів: «А мы что же, не князья, что ли? Пойдем в поход и себе тоже славы добудем». (Правда, не ясно, чому він, давній русич, раптом звертається до своїх васалів добірною і вельми сучасною російською мовою?). Бажання зрівнятися із Святославом Київським обернулося катастрофою для Ігоря та й для всієї Південної Русі».

Не думаючи про наслідки свого поспішного походу, на жаль, як слід не підготовленого (а половці мали і численну перевагу, і були надто сильним на той час суперником), Ігор як з мосту у воду кинувся в той похід. Гнало його уражене самолюбство, а воно ще нікого до добра не доводило.

А привід до походу був як… як пісня. Принаймні за «Словом о полку Ігоревім». Пригадуєте:

 
Іржуть коні за Сулою,
Слава дзвенить у Києві,
Сурми сурмлять у Новгороді (Сіверському),
Стяги мають у Путивлі-граді,
Дожидає Ігор брата Всеволода…
 

І відчайдушний кинувся в той похід. До тієї Каяли-річки, трагедія на берегах якої і справді відкриє «ворота на Руську землю…»

Але це буде пізніше, а тоді, збуджений і нестримний, вирушаючи у свій злощасний похід, Ігор щиро вірив, що й справді після його походу «слава дзвенітиме у Києві». Дзвенітиме… Тільки не слава. Літопис подасть жахливу картину після поразки сіверського князя: «Возмятошася города Посемьские, и бысть скорбь и туга люта, якоже николи же не бывало во всемь Посемье, и в Новгород-Северском, и по всей волости Черниговской, князи изнмани и дружина изьшана, избита».

А починалося…

 
Іржуть коні за Сулою,
Слава дзвенить у Києві…
Сурми сурмлять в Новгороді (Сіверському),
Стяги мають у Путивлі-граді…
 

Поразкою та авантюра й мала закінчитися. Як свідчать історики (згадуваний вище М. Котляр): «Воїнство під стягами Ігоря зібралося хоч і хоробре, але малочисельне. Адже у похід вибирались так звані молодші – удільні – князі, в кінних дружинах яких налічувалося лише по кілька десятків, добре, як сотня воїнів. Навряд чи було чисельним і допоміжне піше військо. Історики багато сперечалися з приводу того, які помилки і коли зробив командуючий тим слабосилим військом Ігор Святославич. Та навіть якби він був полководцем, чий талант дорівнював воєнному генієві самого Володимира Мономаха, цей похід заздалегідь був приречений на неуспіх – половці мали численну перевагу у десятки разів».

Готувалися нашвидкуруч. І в тайні від Святослава. Ратники перевіряли зброю і збрую коней, гострили наконечники списів (здавалось, що у всьому Новгород-Сіверську стояв скрегіт точильного каміння об залізо), мечі та шаблі. А найперше фарбували щити, що за зиму дещо зблякли, аби вони неодмінно були, як то й заведено було на Русі, черленими. Як і стяги. Багряні або червоні. Для фарби добували комашок, що їх звали кошенілями.[27]27
  Загальна назва кількох видів комах, із тіла самиць яких видобувають червону фарбу, кармін, червець.


[Закрыть] Така черва, з якої й виходила черлена фарба, високо цінувалася на Русі. Древляни ще з часів Ігоря, Олега та Ольги постачали Києву «по ложці червеця з осідла». Виготовляли з них барвники і фарбували ним щити й стяги, що їх звідтоді звали черленими. Попит на червця був такий великий, що до Києва з Візантії приїздили купці за «руською фарбою». Особливо жвава торгівля червцем ішла на Галичині, яку через це і звали Червоною Руссю.

Ігор намагався – аби втриматися на столі, – дбати про дружину.

Для нього прикладом був Володимир Святославич, дружинний князь. Розповідали, як він беріг і плекав дружину. Якось дружинники почали було нарікати на князя, кажучи: «Горе головам нашим: дав він нам їсти дерев’яними ложками, а не срібними». (З розповіді Нестора). Почувши про це, Володимир звелів викувати срібні ложки, сказавши так: «Сріблом і золотом не знайду собі дружини, а з дружиною здобуду і срібло, і золото, як мій дід та батько мій з дружиною дошукались золота і срібла».

Ігор, хоч і мав при собі радників-бояр, все ж таки радився і з дружиною, і дружина його за це шанувала і готова була за нього йти у будь-який бій.

Першу зупинку на путі в далеку Половеччину новгород-сіверський князь зробив у Путивлі, другому за величиною місті свого уділу. Затримуватися там довго не збирався – день-два. Тільки для того, аби остаточно зібрати дружину. В Ігоря Святославича в Новгород– Сіверському було обмаль війська. Дружина його і трьох сотень комонників не нараховувала (піше військо, нашвидкуруч набране і майже не навчене, до уваги не бралося).

Йти з такими силами на Половеччину було б не просто ризиковано, а рівнозначно самовбивству. У степах біля Дону десятки ханів, і кожен з них може легко і швидко виставити орду. Звертатися ж за допомогою до київського князя Святослава, що був старшим на Русі, Ігор не зважувався. По-перше, Святослав не лише не схвалить його походу, а й просто заборонить його, як авантюрний (руські князі в Поле завжди ходили лише спільно, збираючи для цього значні сили), а по-друге, якщо раптом і схвалить, що малоймовірно, то вся слава потім перейде до нього, як до старшого, а славою Ігор Святославич не бажав ні з ким ділитися. Тоді навіть втрачався смисл самого походу в Куманію. Новгород-сіверський князь хотів, щоби вся слава дісталася лише йому як покорителю Степу.

В Путивлі до нього мав приєднатися син Володимир, князь путивльський, брат Всеволод, князь курський і трубчевський. Той, про якого пізніше з таким захопленням писатиме «Слово»:

 
І Всеволод, тур сміливий,
Йому промовляє:
Один, брате, ти у мене,
Один, ясний світе,
Обидва ми, брате, —
Святослава діти.
Сідлай, сідлай, брате,
Швидкі свої коні.
Мої ж тобі перед Курськом
Вже осідлані, готові,
А мої тобі куряни —
Воїни бувалі:
Під трубами сповивані,
Під шоломами колихані,
Кінцем списа годовані.
Шляхи їм відомі
І яри знайомі,
У них луки натягнені,
Сагайдаки розв’язані
І нагострені шаблі.
Собі честі шукаючи,
А князеві слави, —
Сірими вовками
Гуляють полями».
 

(З невідомих причин буй-тур Всеволод Святославич із своїми «сірими вовками» не з’явиться в Путивлі – брати зустрінуться вже в Половеччині, куди кожен з них прийде своєю осібною дорогою).

В Путивлі до Ігоря також мав пристати (попередню згоду він дав) Святослав Олегович з Рильська, а також загін ковуїв, що його вислав на поміч Ігорю чернігівський князь Ярослав Всеволодович. Правда, й цих сил було явно недосить, щоб не сказати замало. Половці можуть швидко зібратись (а втім, що їм збиратися, коли вони завжди готові до бою) і виставити в кілька разів більше військо, і це ні-ні та й непокоїло Ігоря. Але виду князь не подавав, вдаючи, що все так і має бути. А тим часом покладався на несподіваність своєї з’яви біля Дону і, звичайно ж, на везіння. Досі йому везло, повезе й цього разу. Верх беруть не так числом, як умінням та відвагою.

І хоч війська в Ігоря, як уже мовилося, було не так і багато, але невеликий Путивль, як він з’явився, враз переповнився ратним людом – труби трубили і сурми сурмили, і стяги маяли, і дзенькіт зброї лунав, і тупіт баских коней не втихав…

Коні іржали і хвицяли.

На вулицях – надвечір’я надходило прохолодне, – палали багаття, біля яких кучкувалися ратники, вкладаючись спати просто на землі під відкритим небом, густо всіяним яскравими волохатими зорями.

Все в Путивлі прийшло в рух, місто зашуміло, заклекотіло, там і там лунали пісні во славу руської ясної зброї та князя Ігоря відважного, який веде раті на поганих…

Про це так яскраво розповість більш як через пів тисячоліття по тому Олександр Порфирійович Бородін, видатний російський композитор. Який, до речі, не мав музичної освіти, а займався науковою роботою в Медико-хірургічній академії. І разом з тим, він увійшов в історію російської класичної музики як чудовий композитор, творець монументальної епічної опери «Князь Ігор», що стане одним з найвищих досягнень світової оперної класики.

«Князь Ігор» – опера в чотирьох діях з прологом. Лібрето композитора. Дія відбувається і в Путивлі, і в половецькому степу року 1185-го.

У квітні 1869 року відомий музичний критик Стасов запропонував Бородіну в якості оперного сюжету пам’ятку давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім». Як зізнавався композитор, сюжет припав йому «жахливо до душі». Аби ще глибше просякнутись духом старовини, Бородін побував в околицях Путивля, під Курськом, вивчав історичні джерела: літописи та старовинні повісті, дослідження про половців, музику їхніх потомків, билини, епічні пісні. Текст і музика писалися одночасно на протязі 18 років, але опера так і не була завершена. Після смерті Бородіна Римський-Корсаков і Глазунов на основі авторських ескізів дописали незавершені епізоди, дооркестрували оперу.

Прем’єра «Князя Ігоря» відбулася на сцені Маріїнського театру в Петербурзі 23 жовтня (4 листопада) 1890 року з великим успіхом.

Композитор підкреслив в опері не стільки політичну спрямованість «Слова» – пристрасний заклик до руських князів про єднання, – як народно-епічні риси.

Отож, перша дія.

Площа в місті Путивлі. Князь Ігор з дружиною стоїть табором в Путивлі. Народ гучно славить Ігоря і його сина Володимира. Має початися похід проти ворожих орд половців. Виступ дружини супроводжує товкотнеча. Несподівано починається сонячне затемнення. (В дійсності воно відбудеться пізніше, вже в поході). Народ і Ярославна бачать в цьому погану прикмету і прохають Ігоря залишитися вдома. Йому не варто йти на ворога самочинно, без союзу з усіма руськими князями. Але владолюбний князь не звертає уваги на Боже знамення. Двоє з його людей, Скула і Єрошка, бояться смерті на полі бою. Вони ховаються. Ігор прощається. Він передає Ярославні владу в Путивлі і прохає брата жони, Володимира Галицького, про допомогу Ярославні… Війська вирушають у похід…

В ту останню перед походом ніч князь і княгиня не спали. Хоча спершу обоє старанно вдавали, що сплять і бачать безперечно щасливі сни. Князь лежав біля жони своєї на спині, лицем до стелі (що він там бачив у пітьмі?) і, вдаючи, що він в обіймах Морфея, намагався не зітхати, хоч і тягло до цього, – а кріпко думав. Але… Думай – не думай, а завтра ні світ ні зоря похід все одно розпочнеться. Тож думав. Ще і ще про завтрашній похід – чи буде він успішним? Чи не стане останнім у його ще досить молодому житті, коли він так і не встиг нічого особливого звершити… Не осоромить він свою князівську честь? Чи вистачить у нього оружної сили – половців, як комашні в степу. Але вони, на щастя, розпорошені, гризуться між собою – як, між іншим, і руські князі, – а степи там безмежні. Покіль зберуться, він своє зробить. Принаймні хана Кзака потовче. Слава і визнання серед руських князів мають нарешті й до нього завітати, удільного князя з Новгород-Сіверського удільного князівства… Чи своїм походом, що його він затіяв потай од київського князя Святослава, не принесе бува Русі нове горе? На випадок його невдачі половці, аби помститися, лавиною ринуться на південне порубіжжя Русі – коні у них, хоч і низькорослі, але витривалі й летючі, а збиратися їм… Гикнув, свиснув, і вже куман жовтошкірий готовий у путь.

Чи не стане він, Ігор Сіверський, новітнім «Гориславичем»? Русь ще пам’ятає Олега, який теж Святославич. Він року 1178-го теж привів на Русь кочівників. Використав їх у боротьбі за владу. За що й був прозваним «Гориславичем», людиною, слава якої пов’язана з горем, що його він приніс своїм же людям.

«Гориславич» дружив з половцями і навіть побрався було з дочкою хана Осолука – половці його підтримали в боротьбі за чернігівський стіл, а він їм за це дозволив пустошити руські землі й захоплювати русичів у полон.

Але ж він, Ігор, не збирається на Русь половців привести, він проти них походом іде. Щоби відомстити їм за набіги їхні на Русь. Тільки ж як воно повернеться-обернеться?… Але відступати вже пізно. Тільки вперед. Або пан, або пропав. Виступивши з Новгород-Сіверського і дійшовши до Путивля, він уже розпочав похід. Вороття не може бути, завтра він має залишити і Путивль.

Попереду – степи нехожені, а там, за верхів’ям Дінця, й Половеччина. Що ж, ще прадіди в таких випадках казали: або на коні, або під конем, або зі щитом, або на щиті… Третього не дано.

Сон утікав од князя, але князь старанно вдавав, що спить.

Княгиня лежала біля нього, скругившись калачиком, і теж не спала, хоч і вдавала, що спить спокійно і мирно. Дихала, як і чоловік, рівномірно, але сторожко, не ворушилась. Здавалась, заклякла, а в самої серце билося часто й сполошено, вона ніяк не могла його вгамувати. Серце її німо питало: ой, що ж буде, як завтра князь у похід піде? Зостанеться вона одна-однісінька в Путивлі, місті їй чужому, у якому вона, хоч і має тут свій терем, так і не нагріла місця…

Йому, як поїде, буде день як день – може, навіть, ще й короткий, а їй що день – то вік. І минатиме він у чеканні. І буде багато-багато таких днів, кожний з яких стане віком. І як їх пережити, і як дочекатися милого з походу від Дону великого?…

– А може, ти… не поїдеш? – раптом незчувшись, як і запитала княгиня, запитала, знаючи, що він не спить.

– А натомість сидітиму біля тебе? – він рвучко схопився і сів біля неї, біліючи в пітьмі сорочкою.

– А хіба біля мене погано сидіти? – вона теж звелася і сіла, натягнувши на ноги довгу сорочку та обхопивши коліна руками.

– Ні, ліпота. Але ж я князь, воїн, і мене чекає похід. А біля бабських спідниць сидять слабаки. Та і як мені не їхати у похід, як половці вже мене… чекають.

– Ігоре, ладо мій… Уратних справах я не знаюся, зате… Мала в тебе дружина, щоби проти половців біля Дону великого виступити. Кажуть, кожен половець на коні зростає і на коні живе…

– І ти туди ж… – почав він дратуватися. – Вовка боятися – у ліс не ходити. Та й потім… Мало, кажеш, у мене воїв? Далебі й так. Але… Великою силою малу побити й дурень зуміє. А ти спробуй велику силу меншою побити! Тут слава буде солодшою.

Помовчавши, раптом пригорнув її до себе.

– Не печалься, єси, Фросинко моя, – ніжно озвався. – Я не забарюся біля Дону великого. Знаючи, що вдома ти мене чекаєш, жіночко моя люба. Поколошкаю половців, полону наберу і – додому. Ну, ще з Кончаком поспілкуюся…

– Ой, коби ж то так…

– Так, так і буде. Дружина вже зібралася, завтра й виступаємо.

– Але ж Всеволод з Курська ще не підійшов.

– Він піде до Дону своєю дорогою – біля Дінця зустрінемось. Аби встигнути на домовлену зустріч, завтра рано-вранці і маю виступати. А ти, моя княгине, залишишся в Путивлі за старшу. Від мого імені будеш правити. Загін воїв я тобі лишу. Так, на всяк випадок – щоби мала оружну силу. І чекатимеш мене з походу.

– Чекатиму, любий мій соколе, ладо моє…

– І ти моє ладо.

– Чекатиму тебе, з високих валів Путивля виглядатиму, як сонечко ясне. Без тебе мені не життя буде.

– І я не знаю, як би й жив без тебе. З чого Господь почав, коли Адама створив?

Вона закліпала, пригадуючи.

– З Єви, – посміхавсь він, у пітьмі біліючи сорочкою. – Тут і думати не треба. Господь Адамові одразу ж створив Єву – бо яке в чоловіка життя без коханої? Звідтоді кожен Адам тільки визріє та змужніє, так і шукає собі Єву. І я шукав. І тебе знайшов. І ти будеш зі мною в поході. В серці моєму, в мислях моїх, ладо моє, люба моя Єфросинія Ярославна… А в похід я маю йти. Це – як доля моя. Як Божий перст, і він вказує мені: йди, Ігоре, йди. Завтра ж і піду… Ні, вже сьогодні. Засвіт з Путивля вирушимо до Дону великого, у степи половецькі безмежні… Пора, пора…

– Але ж ще тільки треті півні проспівали в Путивлі.

– З третіми півнями й почнемо збиратися. Коли соловейки заспівають і зозулі закують, маємо бути вже далеко-далеко…

І раптом князь відкинувся на спину, взяв її руку, приклав собі до грудей і заснув. Очевидно, на мить. Але заснув миттєво, як провалився в сон. Дихав рівно, спокійно і легко. Долонею вона відчувала тепло його грудей, серденько її нарешті почало вгамовуватись, і їй теж стало легко і спокійно…

В пітьмі спочивальні біліла його сорочка і постіль, і їхня білизна почала поволі наповнювати спочивальню. І їй здалося, що бачить вона дідуся з білою бородою в білому вбранні… І вона одразу ж збагнула, що то – Білобог. Добрий, добрий Білий бог, який приносить людям білий день після чорної ночі бога Чорнобога.

Згадала, як ще маленькою її вранці будила нянька, ласкаво кажучи:

– Вставай, моє ластів’ятко, вставай. Вже Білий бог приніс нам білий день…

– Білий боже, Білий боже, – шепотіла вона, схилившись над мужем. – Пошли моєму ладові день білий… Багато-багато білих-білих днів…

Князь схопився так само раптово, як і заснув.

І був він свіжий і бадьорий, наче перед цим спав усю ніч.

– Все! Вже світає і мені пора до війська мого… Чуєш, вже сурми заграли в Путивлі!.. Пора, пора ладнатися в похід! Колись малим, – Ярославна посміхнулась, бо не могла собі уявити Ігоря малим хлопцем. На її думку, він завжди був таким, як нині – високим, тонким станом, з русявою борідкою і синіми очима. – Коли я був малим, – повторив він, – і слухав передання про те, як Кирило Кожум’яка колись у Києві Змія Горинича переміг, то в захопленні аж верещав… І звідтоді вірив, і вірю й досі…

– У що? Чи в кого?

– У себе. Вірив, що як виросту, то неодмінно стану таким богатирем, як Кирило Кожум’яка! І буду на герці зміїв гориничів побивати. Клятву таку сам собі ще малим давав. І ось я виріс. Не знаю, чи богатирем став, але князем я уже є. Пора мені клятву свою дитячу виконати – йти у Половеччину і там бити зміїв, аби вони більше ніколи не прилітали на Русь.

– Ти… певен?

Він запитливо глянув на неї.

– Що настане така пора, коли на Русь нашу не будуть змії прилітати?

– Певен і вірю! Хоч колись, а сіє настане! Але тільки тоді настане, коли ми сьогодні не будемо сидіти склавши руки та озиратися: ой, а чи не летить до нас бува крилата звірюка?… Бо як не ми, то хто ж тоді зміям крила обламає?

Ярославна вражено дивилась на ладо своє. Таким вона мужа свого ще не бачила. І такий її захоплював.

– Мій любий, кожум’яко-змієборцю – дай Боже! В добрий час, єси!

Тоді вона й подумати не могла, що її побажання не збудуться, що вирушить він у Половеччину, мабуть, в недобрий час. Не стане Ігор змієборцем, сам у їхніх пазурах опиниться.

Тільки-но почали над Путивлем, над Сіверською землею, над усією Руссю гаснути зоряниці, як Ігор вже був серед дружинників і востаннє перевіряв своє військо. Носився, як заведений, і скрізь устигав, вишикуючи воїв. На ранньому світанку ратники почали залишати місто.

Попереду їхав князь на баскому коні – Ярославна вела чоловікового коня за повід до брами.

Бемкали дзвони, сурмили сурми похід, колихалися стяги, і в ранковім світанні полум’ям горіли черлені щити русичів.

Прощалися за брамою.

Коли Ігор нахилився до неї з коня і притулився на мить своїм лицем до її лиця, вона тицьнула йому в руку якийсь корінчик.

– Сховай, – шепнула. – Це – розрив-трава. Коли тобі буде скрутно, розрив-трава розірве всі запони, всі пута і звільнить тебе… Тільки вір їй. І мені теж. Я буду молитися і прохати сили небесні, аби ти повернувся додому живим і здоровим. І хай на Дону великому береже тебе Дана, богиня вод, а Білий бог посилатиме тобі лише білі дні…

Якийсь час Ярославна ще бігла поруч з його конем, а тоді відстала й застигла, як заклякла, притримуючи руками серце в грудях, що зайшлося як несамовите… А мимо неї їхали комонники, йшли піші дружинники, і ті, і ті несли великі черлені щити, і від них у вічу княгині наче полум’я спалахувало…

Маяли стяги, теж черлені, сурми сурмили, іржали коні…

Все місто висипало на вали, махали руками й хустками воїнам, більшість яких вже ніколи не повернеться до рідних домівок…

Така вже, мабуть, доля випала Русі-Україні, аби русичі-українці, віками виряджаючи дітей своїх на війну, потім журно співали:

 
Летить ворон з чужих сторон
Та й жалібненько кряче:
«Вставай, козаче молодий,
Твоя дівчина плаче».
Заплаче мати не одна,
Заплаче Україна,
Бо не одного козака
Земля сира накрила.
 

Єфросинія теж піднялася на вали скрипучими дерев’яними східцями і звідти, від самих заборол, вдивлялася в далину до болю в очах, до сліз, що затуманювали їй погляд, а далина вже проковтнула військо, і над нею пливли білі хмарки, було тихо й благословенно у світі білому…

«Слово о полку Ігоревім»:

 
І військо повів він – дружину.
Хоробрі полки свої гожі
За Руськую землю,
В Половецькі землі ворожі…
 

Того погожого квітневого дня, коли так лагідно сяяло сонце і з небес блакитних лилося весняне літепло, дорогою, що вела від Путивля на південь, поскрипуючи – були вповні навантажені, – рухалася чимала валка возів.

А попереду возів, звиваючись великим полозом, йшла, чалапаючи личаками, піша рать «чорних» (себто простих) людей – щось на зразок мобілізованого князем народного ополчення.

На лівій руці кожного піхотинця (пішця) – довгастий, традиційно червоний щит, у правій – довгий спис. Над строєм пішців плив ліс гостряків.

А вела перед валки кіннота, вершники теж мали черлені щити біля лівої руки, біля правої в кожного довгий спис і ліс гостряків теж плив, як і над пішцями.

Першою йшла так звана велика дружина, ліпша, краща. Або ще – передня, старша. Складали її мужі, які давно служили князям, мали значний військовий досвід і славу, були на високому становищі у свого сюзерена. Ті мужі, які служили ще отцю Ігоря, знатні бояри, княжі мужі, як їх з повагою називали. З них виходили воєводи, поводирі як окремих загонів дружини, так і народного, на випадок війни, ополчення, воїни все досвідчені, не замінимі на війні і на княжих радах, адже більшість з них була і довіреними особами князя, і його найближчими радниками.

За нею рухалась молодша дружина, що складалася з рядових, часом ще не зовсім досвідчених воїнів, а також з отроків, боярських дітей – теж ще не дуже досвідчених у ратній справі.

За кіннотою дружинників рухався князь.

За князем – загін кращої («лучшої») знаті і бояр. Над ними лопотіли на весняному вітрі бойові стяги і бунчуки – кінські хвости на довгих держалнах.

Військо рухалося в той бік півдня, де за Сулою починалася тоді Половецька земля.

 
За Сулою коні іржуть,
У Києві слава дзвонить…
 

За Сулою і справді іржали коні – кінні орди там ходили нелічені, а ось щодо слави у Києві…

Слави поки що не передбачалося.

Але тоді, гарного квітневого дня 23 числа, полки, обози, піші, кінні бадьоро рухалися на південь, у придонські степи, певні, що їх там чекає слава… Гай-гай, як вони жорстоко помилялися!

Був місяць, знаний на Русі, як цвітень (квітень), для походів, та ще на південь, куди весна раніше приходить – саме раз.

Вирушили 23-го. На цей час навіть на Сіверщині вже стужавіли дороги, а отже, й завершилося весняне бездоріжжя. Де земля підсохла, почали сіяти. Але навіть і там, де ще не підсохло, кмети вже виходили в поле, діючи за принципом: сій у грязь і будеш князь.

Вже почали озиватися зозулі. Почувши там чи там перше «ку-ку», так і хотілося запитати барвистого птаха: зозуле, зозуле, скільки мені літ ще жити?

Запитували й ратники Ігоря, йдучи в половецьку землю – за долею своєю чи за смертю.

Питаючи, рахували пташине «ку-ку», не вельми щедре (розлінилися, бісові птахи, зайвий раз їм в Половеччині кукукнути лінь!), смутніли, виходило, що небагато їм жити зосталося… Але ж на війну йшли, не на весілля. А війни, як ще діди казали, без смертей не буває. Ось тільки нікому не хотілося смерті, а кляті зозулі кукукнуть і затихають. Заціпило їм!

Путивль з його валами і надійними стінами залишився позаду і наче розчинився в тремтливому весняному маєві.

За вигином Сейму, який перейшли бродом 26 цвітеня, зустріли чернігівських ковуїв, що їх вислали Ігорю на допомогу, і пішли далі. Квапились, треба було якомога швидше дістатися донських степів – аби половці не встигли зібрати сили, вдарити на них усією раттю. За задумками все було ніби добре, а як воно виявиться насправді – хто про те наперед скаже?

Потяглися степи – типчаки, ковила-тирса, безмежжя від обрію й до обрію. Наче інший, різко відмінний від руського світ. Наче тут і не люди живуть, а… А половці, одне слово. І їх треба було будь-що застукати зненацька. Інакше сенсу в поході не було.

Поспішали. Йшли до пізнього-пізнього вечора, передрімували трохи і ні світ, ні зоря знову пускалися в путь. На Сулі до них приєдналися ратники Рильська, які прийшли туди своїм шляхом, і далі рухалися разом і в одному напрямку. В напрямку Ворсколу (Ворскли). 1 травня підійшли до Сіверського Дінця. Ігор полегшено зітхнув. Це була половина шляху, виділена на похід, і її пройшли благополучно – про половців ні слуху, ні духу. Вони, бідолашні, навіть і не підозрюють, що русичі йдуть на них. Це добре єси, дуже добре єси! Поки несподіванка на їхньому боці. Вперед, вперед!..

Ранками стояли тумани, вогкі, ще по-весняному прохолодні. Але тумани випадали рано-вранці, день після них був теплий і сонячний – вперед, вперед!

У балках та ярах все ще кували зозулі, але їх уже ніхто не зважувався запитати про майбутній вік, боялися, що виявиться коротким. Та й зозулі тут були, певно, половецькі, русичам не щедро віщували літа, – цур їм!

Зеленіли березові гайки, порозпускавши жовті шуби.

В річках та болотах гучно кумкали жаби, степами там і там пробігали руді лисиці. Промайне така звірина, а у вічу в тебе, як глянеш, – ще довго жовтіє, наче полум’я в них спалахує. На видрибцюваних горбочках свистіли тлусті байбаки. Над Дінцем, що вже вбрався у зелені шати, галасувало птаство – ой багато ж його тут зібралося, і чим їх приваблює куманський край?

Високо в небі там і там тяглися журавлі – чи з дому летіли, чи додому поверталися, весело курликаючи, ключі кудись квапились.

Військо Ігоря теж квапилось. Вперед, вперед!.. Удача – це несподіваність. Звалишся половцям, як сніг улітку на голову – вважай, тобі повезло. Вважай, ти виграв без зайвої крові.

Степами проносились вихори, ніби нізвідки мчали, піднімаючи сухе листя та пил, і в нікуди зникали. Іноді в чистому небі з’являлися хмари, і тоді лунко над степами прокочувався, ніби розминаючись та пробуючи голос, молодий грім-громенко. Теж не руський вже, куманський… І щось вороже вчувалося в його гуркоті.

– От клята земля, – зітхали русичі, – навіть грім і той не по-нашому гримить! Все тут не таке, як у нас!

– Сказано ж – Половеччина!..

 
Ніч крик птиці розбудила.
Стогнучи грозою,
Заворушилася звірина;
Знявся Див, гукає
Вище дерева, чужі землі
Слухать заставляє…
 

Це пізніше так писатиме «Слово» про ті дні, коли Ігор увійшов до Половеччини, а вчені коментуватимуть, що Див – це уособлення міфічної особи в образі птаха, який віщує нещастя, недолю та різні лиховісні ознаки передає.

За слов’янською міфологією Див так і тлумачиться: демонічний персонаж, який жив у лісі на верхів’ях дерев і пронизливо кричав та моторошно свистів, аж од його крику-свисту волосся ставало дибки на голові.

Вночі він спускався з дерев і лякав перехожих своїм жахливим виглядом (ніхто не міг запам’ятати, який він на вигляд, всі, заїкаючись-затинаючись, казали: страшний, як самий… страх) та різким пронизливим криком. Як гадають учені, можна припустити, що назва Див пов’язана із словом «диво». І водночас із словами балтійських племен «дикий», «дивий». Оскільки одна із назв бога у слов’ян означає «дий», то за смислом виходить, що Див – божество страху і смерті. У ранніх слов’ян, розуміється.

Зокрема, й у східних русичів. У сербів Див – велетень, у болгар – буряний вихор. А ось в арійських племен Балтійського узбережжя – це назва небесного зводу. Особливо того, що вкривається грозовими хмарами, а отже, Див – таки означає демон мороку, чудисько змієвидне, велетень злих сил. Згодом і слов’яни почали називати нечисту силу та велетнів дивами.

Що він символізував у половців – невідомо. Але не виключено, що в них дивами (ті, які дивляться) називалися вивідники, дозорці на дальніх пограниччях, розвідники, зрештою. Висунуті на прикордоння половецької землі, диви, себто половці-дозорці й вивідники, які пильно оглядали видноколи та підступи до їхньої Куманії. У відкритих степах ховалися на високих деревах, що там і там росли – в гіллі у них і були замасковані гнізда, знизу невидимі. З тих гнізд, самі залишаючись невидимими, вони й стерегли далину. І тільки завбачали де рух якого війська чужинського, починали свистіти й кричати, застерігаючи про появу ворога інших дозорців, які далі од них ховалися на деревах у таких же замаскованих гніздах на верхів’ях високих дерев. А ті все тим же криком та свистом, що був зрозумілий лише посвяченим, передавали зашифрованими сигналами вісті далі й далі вглиб степів. Про це ж ясно сказано і в «Слові»: