Текст книги "Ярославна"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

 
Веде Ігор к Дону вої,
А на дубах птиця.
Сидить, жде його недолі;
Вовки у проваллях (все то вивідники)
Сумно завивають.
Орли клекотом на кості
Звірину скликають;
На щити черлені
Звідусіль лисиці
Брешуть чередою.
 

І як результат:

 
Знявся Див, гукає
Вище дерева, чужі землі
Слухать заставляє.
 

Зокрема й половецькі, що для автора «Слова», звісно, є чужими.

Досить швидко повідомлення дивів-розвідників, які все видивлялися, зашифроване спеціальним криком та свистом, доходило до ханських ставок Куманії: ідуть руси! Будьте готові. Русів – кінних і піших – стільки-то й стільки-то, обози у них такі й такі… І русичам ще кілька день треба було діставатися до половецьких веж, а там уже все знали про їхній похід, скільки їх, і де вони зараз ідуть, і куди прямують…

І така дозорна служба працювала в куманів безперебійно і швидко – від одного дива до іншого – крик та свист у степу далеко чути, а в диви-розвідники відбирали лише найгорластіших, які гучно вміли свистіти й кричати, звалюючи свій крик та свист на якихось там дивів, від яких бідним русичам ставало аж моторошно – демон, мовляв, мороку і смерті кричить!

А вже отримавши вісті – за якусь там годину вони долітали від зовнішнього порубіжжя Половеччини до її веж усередині країни, – як писатиме автор «Слова», бігли «половці погані к великому Дону (там у них був нагальний збірний пункт на випадок тривоги) без второваних шляхів. Кричать гарби опівночі, мов ячання наляканих лебединих табунів. Веде Ігор к Дону вої (нічого, звісно, не підозрюючи), на дубах птиця сидить, жде його недолі…»

Тими «птицями» на дубах і були половецькі передові дозорники-вивідники, добре замасковані в гіллі, невидимі, хоч самі все бачили і криком-свистом передавали в ставку хана про появу в степах руської дружини. От і виходить, що «Див гукає вище древа, чужі (себто половецькі) землі слухать заставляє…»

«Весна 1185 року. Величезний, безкраїй, зарослий буйною травою дикий степ. Безконечні пологі спуски до далеких рік. Скриті від очей чагарі і гаї по ярах і балках. З усіх боків небезпека: степ належить тому, хто в ньому кочує, хто іде по весні з півдня від зимівок на багаті північні пастівники, на села і міста руські, щоб захопити дітей, жінок, чоловіків, поживитися золотом, хутрами, тканиною, зброєю. Степовики об’єднані, згуртовані, у них швидкі коні, облогові катапульти, щоб брати міста, величезні, що пересуваються на великих возах, самостріли, тятиву яких натягують п’ятдесят людей. Є навіть «грецький вогонь». Вони воюють і в Середній Азії, і на Балканах. Саме того року вони б’ються в Болгарії. Воюючи, вони рухаються всім народом: їхні жони і діти – в похідних повстяних хатках на возах. Це страшний ворог, жах і прокляття Русі – половці.

Повільно рухається в цій «незнайомій країні» – «Дикому Полі» – невелике військо новгород-сіверського князя Ігоря Святославича і його небагатьох союзників. Вони ідуть вже давно, ідуть назустріч ворогу… Кожний день дороги збільшує небезпеку.

Тяжким було прощання з батьківщиною, що зникла за прикордонним горбом: «О руська земле! Уже за шеломянем єси!» – Б. Лихачов.

Це був той рубіж, за яким простиралося невідоме Дике Поле…

У першу ж ніч, як Ігор з дружиною залишив рідне місто, Ярославні приснився жахний сон. Хоча… Який сон, як усе було насправжки – ясніше ясного. На Новгород-Сіверський, а з ним і на Сіверщину, невідь-звідки взявшись – небо ж перед тим було чистим і ясним, на ньому вже висипали перші вечірні зіроньки, – раптом налетіла гроза.

Першими з’явилися грозові хмари з бузковим відсвітом, гірськими бескидами посунули на місто, і надвечір’я вмить стало грозяним, завили вітровії, і почало гриміти й свіркати. Не гроза, а наче якесь жахливе чудисько взяло в облогу небо над градом сіверян.

Завивали вітри, внуки бога Стрибога (Стрибала-Пос-вистача). Подих бога і є вітром. Мав він трьох синів: Сівера – бога холодних вітрів, Хора – бога західних дощових вітрів та мряки, і Літника – владику теплих літніх вітрів.

Цього разу налетів Сівера – як демонічна істота. Пронеслися вихори, завили, завертілися, і всі вірили, що в них ховається нечиста сила і вона жениться на відьмах. Чорти-біси ті.

А коли в дію вступив Перун – спалахнула справжня гроза. Старі люди казали: це Перун з Дивами, бісами та Марою б’ється. Роз’їжджаючи на золотій колісниці, у яку запряжено дев’ятеро крилатих золотогривих коней, Перун вогняними стрілами розганяв Дивів, бісів й усіляку нечисть, а важким молотом розбивав обледенілі хмари, пускаючи на землю життєдайну вологу. Інші – християни, – певні були: то в колісниці роз’їжджає по небу Ілля-громовер-жець і теж стрілами знищує усіляку нечисть, якої до біса зібралося на землі.

Спершу сівера раділа: хай гримить. Благодатний цей грім. «Гримить – хліб буде родить», – казали. Та й нечисті хоч трохи, а поменшає на землі. Аж тут почали падати з небес зірки – не інакше, як чиїсь душі, що їх не приймало небо. І кожен почав молитися за своїх недавно померлих родаків, випрошуючи в Бога їм місце в небесному чертозі.

А тоді враз похолодало, і з чорних тріскотливих небес сипонув град. Не інакше, як його послали темні злі сили. За які гріхи? Моліться, моліться, християни! Помагайте Господу своїми молитвами, адже градовими хмарами правлять відьми, які забагли завдати шкоди хрещеному та молитовному люду.

Як і заведено за грози на Русі, хутчій виносили на двір кочерги, помело, лопати і складали все те навхрест. Гадали задобрити відьму її улюбленими речами. А град лупив і лупив, аж виляски йшли, і хмаровища стали темно-сизими, зловісними. Всі молилися і шепотіли замовляння.

Свіркали блискавиці, краючи небо навпіл. У Новгород – Сіверську, як перед пожежею чи лихом великим, забемкали дзвони. Городяни гуртом підбадьорювали дзвони святих храмів («Бий, дзвоне, бий та хмаровище отеє над нами розбий! Не потрібний нам град, бо йому ніхто у нас не рад. А хмаровиння у Поле пошли, до полових, хай вони гостюють у них, а сонечко на християн. Бий, дзвоне, бий, чорнюще хмаровиння розбий!..») Хто казав, що се витівки все тієї ж нечистої сили, Дивів та різних бісів; інші, що се – «хмари гніву Бога, послані з небес, щоби люди пам’ятали, що є на небі Бог».

Та ось небо почало світліти, гроза вгамовуватись, грім затихав, блискавиці слабшали. Ще завзятіше во славу Бога задзвонили в храмах дзвони, люд пристрасно молився. І раптом, як уже стихла небесна веремія, з останнім ударом грому хтось затулив небо над містом, почувся свист, од якого аж у вухах позакладало, і ще почувся шерхіт крил, та таких великих, що їм і в небі тісно було. І всі побачили в небі над градом крилате чудисько зміїне. Розмах крил у того Змія Горинича був такий, що вони затулили небо над містом. Довгий хвіст тягнувся і зникав удалині. Мідні пазурі загрозливо блищали. Чудисько було о дванадцяти головах, тож одночасно роззявляло дванадцять жахних пащек, з яких вергало огонь та сипало іскри. Дванадцять пар жовтих очей бачили кожного, і нікому неможливо було од них сховатися.

Люд на вулицях заціпенів.

Заціпеніла і Ярославна.

Притискуючи руки до грудей, княгиня з жаху завмерла, а крик її лунав німо – у пазурах крилатого змія, половецького страховиська, вона побачила свого Ігоря…

Охоплена ляком, княгиня закричала. І тієї ж миті проснулась. Серце – як не вискочить з грудей, несамовите і болюче, все тіло наче пропасниця тіпає.

«Слава Богу, що це тільки сон», – подумала.

І тієї ж миті ще дужче жахнулась: до чого він? Про що він хоче її застерегти? Про що ізвістити?…

Перевела подих, і думка, що це – віщий сон, – позбавила її спокою.

Крилаті змії – це половці. Їхня темна, бісівська сила зміїна. І ця сила вочевидь візьме в пазурі Ігоря, який пішов воювати куманів.

І це збагнувши, Ярославна, схопившись, підійшла до божниці, де кволо тліла лампада, опустилася на коліна і до ранку гаряче молилася та прохала Господа захистити князя Ігоря та його дружину. Ще тоді, як побачила в пазурах того крилатого чудиська багатоголового свого Ігоря, все збагнула: лихом кінчиться похід її мужа на каїв – на сім половецьких племен, на стягах яких були крилаті змії – родаки їхні. А збагнувши, металася: як? Як допомогти мужу? Більше оружної сили у місті, щоб послати на поміч, немає. Знову опускалася на коліна перед божницею, благала і благала Господа, а над градом, над Новгород-Сіверським, гриміла й лютувала гроза. Як спалахували блискавиці й темна ніч на скороминувшу мить ставала світлою, бачила в небі крилатого змія о кількох головах, з пащек яких валив дим, сипались іскри й шугав вогонь. І тоді в мідних пазурах чудиська бачила людину. І їй здавалося, що то ж її Ігор, князь їхній, ладо її…

Ой, віщим був її сон, видіння пророче та ще й лиховісне! В цьому вона вже тоді не сумнівалася. І який вістун, який віщовий застерігає її, показуючи, що чекає у Половеччині її Ігоря?…

Відчай краяв душу і серце, позбавляв спокою. Але ні собі, ні мужу вона вже зарадити не могла. Сон той з думки не йшов, видіння жахне з очей її не зникало – Ігор у пазурах змія… Горинича чи Тугарина, які завжди на Русь прилітають із Степу. Хто, хто порятує її ладо? Де нині Кирило Кожум’яка, який під Києвом колись, як старі люди розповідають, – убив Змія Горинича?

Тепер таких змієборців на Русі немає. Кажуть, перевелися. Тепер Кирили Кожум’яки між собою залюбки б’ються – за уділи, за столи княжі… І немає їм спину, і ніякий Кирило Кожум’яка їх не може вгамувати… Ой, лихо буде, лихо-біда!..

Благала Господа послати Ігореві на поміч новітнього Кожум’яку – десь же має бути на Русі бодай один богатир, як то вони водилися в часи Володимира Великого чи Володимира Мономаха… Не може Русь без богатирів. Хоча що вони утнуть, коли треба усім миром нашим заодно стояти. Незгоди свої вічні уладнати і добро та злагоду на Русі посіяти. А натомість кожен тягне у свій гуж, а вороги такими й поганяють. Тому й розвелося на Русі змієголових більше, як витязів-богатирів.

А над Новгородом, ніби підтверджуючи її болючі думи, гриміла-бушувала гроза, і в спалахах блискавиць ні-ні та й привиджувався Змій Горинич з її Ігорем у пазурах своїх мідних…

І був місяць, заний на Русі, як цвітень (квітень), для походів, та ще на південь, куди весна раніше приходить – саме раз.

Вже почали озиватися зозулі. Почувши там чи там перше тієї весни «ку-ку», так і хотілося запитати барвистого птаха: зозуле, зозуле, скільки мені ще літ жити?

Питаючи, рахували не вельми щедре пташине «ку-ку» – розлінилися бісові птахи! Зайвий раз їм кукукнути на Половеччині лінь!..

Виходило, що небагато ратникам Ігоря Святославича жити в цьому світі зосталося…

З високого валу, з помосту дерев’яних стін видно було із заборола – чи не внутрішнім зором бачила? – що військо Ігоря, розтягнувшись змією в долині, вже ге-ен-ген.

Ще мить у вічу її стяги мужа майоріли, червоніли черлені щити, як військо, наче довга змія, звиваючись, повертало вбік, ще зблискують сонячні промені на наконечниках списів кінних і піших воїв, але ще трохи, ще тіль-тіль – і останній вершник зникне за обрієм, там, де земля зливається з небесами.

І мить така настала, і все зникло, а там, де зливається земля з небом, стало порожньо і пустельно. І в усьому світі білому враз стало пустельно. І сумно. Як і в душі її. До болю в очах вдивлялася княгиня з високого валу, чи не блисне ще – бодай востаннє – на обрії нагострений наконечник списа… Але там, куди вона вдивлялася до щему в очах, до сліз, там уже було порожньо. Там уже блукало марево, проковтнувши військо її лада.

Цей сон, звідтоді, як пішов Ігор, навідувавсь до неї щоночі.

Хоч кричи, хоч не кричи, ні до чого вже не докричишся.

Тепер кричатимуть диви, там, куди пішла дружина її мужа.

І раптом невідь-де взявшись, заґелґотіли сірі гуси. Вони летіли ключем над градом невисоко – вожак вів зграю на зелені луки, де серед гайків та перелісків блищали озера й озерця, як наче б живої води…

– Га-га-га!.. – неслося над містом, чи вітаючи її, чи прощаючись з нею, чувся шерхіт крил, що змах за змахом злагоджено розсікали повітря.

Їй раптом захотілося попрохати гусей, щоб вони взяли її на свої крила і понесли туди, куди пішов її ладо.

Гуси про щось перемовлялися між собою: га-га-га та га-га-га… Мабуть, раділи, як то вони будуть на луках із смарагдовою травицею розкошувати – біля озер та озеречок… Як вони поладнають між собою, молоді гусачки з молодими гусочками. І кожне з них знайде там собі пару, аби в світі крилатих не зменшувалося крилатих…

Невдовзі й вони розтанули вдалині, де посеред зеленавих килимів трав’яного царства-князівства блищали озеречка.

І стало так тяжко на душі у княгині, так самотньо, так сумно й пустельно, що тільки пісня могла її порятувати, як то не раз рятувала, коли сум огортав її серденько…

Журно похитуючись, Ярославна тихо-щемно співала на валу, на високому…

 
Ой, злетілись сірі гуси поладнатись.
На зеленому лужку,
На веселім бережку…
Га-га-га та га-га-га…
Ой, ладнались,
Ще й купались —
Га-га-га та га-га-га…
 
 
Гусакові гусочка дорога.
Поладнались,
Покупались,
Гі-га-га та га-га-га!..
І знялися й полетіли
У зимові заметілі…
 
 
Ой із ким же я зостанусь,
Ой кому, єси, дістанусь,
Ой кому де тепер я дорога?
Ой кому ж тепер я дорога,
Гуси-гусоньки, га-га-га!..
 
 
Ой кому ж тепер я дорога?
Ой кому ж тепер я дорога,
Гуси-гусоньки – га-га-га!..
 

II
І всі молилися і прохали прощення гріхів. І Руська земля залишилася за Шелом'янем…

1 травня Ігор Сіверський підійшов до Дінця.

За літописом Руським:

«…І отож ішли вони тихо, збираючи дружину свою, та й коні були в них тучні вельми. І коли вони йшли до Дінця-річки, то у вечірню годину Ігор, глянувши на небо, побачив, що сонце стояло, яко місяць. І сказав він боярам своїм і дружині своїй: «Ви бачите? Що се є за знамення?» А вони, поглянувши, побачили це всі і поникли головами, і сказали мужі: «Княже! Се є не на добро знамення осе». Але Ігор сказав: «Браття і дружино! Тайни Божої ніхто не відає, а знаменню і всьому миру своєму творець – Бог. А нам що вчинить Бог, – чи на добро, чи на наше лихо, – то се нам і побачити».

І це сказавши, він перебрів Дінець…»

Очевидно, все ж Дінець він перебрів не одразу після слів своїх. Сонячне затемнення триває в основному 7,5 хвилин, і в природі тоді й справді щось лиховісне, в крайньому разі, моторошне твориться.

 
Тоді Ігор підвів очі
До сонця ясного
Й бачить: все вже його військо
Тьмою вкрилося…
 

У давні часи затемнення соння вважалося лиховісною ознакою. І ця лиховісна ознака і припала на похід Ігоря до Дону великого.

У верхів’ях Уди (у ті часи – Малий Дінець, або й просто Дінець[28]28
  Уди (Дінець) – права притока Сіверського Дінця, який, у свою чергу – права притока (найбільша) Дону. Дінець означає малий Дон.


[Закрыть]) воно відбулося 1 травня 1185 року (астрономічні дані) о 16 годині 55 хвилин (момент найбільшої фази) за київським часом. Себто тоді, коли на Русі у церквах вже правили вечірню, тому русичам і здалося, що сонце стало місяцем.

В чужому, а відтак і ворожому степу, де опинилася руська дружина, нечисленна, в порівнянні з ордами половців, господарів тих степів, взагалі треба було триматися обережно, будучи готовим будь-якої миті до будь-яких несподіванок (вони чигали русичів на кожному кроці) – половці були десь неподалік і сторожко чаїлися, готові кинутись на пришельців. Але де вони могли так поховатися, що їх та їхніх веж (стійбищ) не було видно?

Ще мить тому в небі сяяло сонце. А воно всюди було однакове, хоч удома на Русі, хоч у степах Половеччини. І несло спокій у душі, що вже були охоплені сум’яттям. Лагідно сяяло сонце, день догорав поки що тихо та мирно, згодом у степу вже почало владарювати надвечір’я, що його влітку прийнято називати золотим. Котилося собі сонечко вічною своєю небесною дорогою до заходу, щоб уранці з’явитися на сході, і все тоді почнеться спочатку.

І ніхто в тій небесній високості не міг ані зупинити сонце, ані згасити його. Чи бодай затулити чимось. Принаймні половці на таке не були здатними.

І раптом…

І раптом у степу, досі тихому, наче що війнуло. Ніби хтось глибоко і тяжко зітхнув. І вже степом від обрію й до обрію і до руської дружини почала нестися пітьма. Чорна смуга її мчала степом, поглинаючи білий день, поглинаючи сонце, що почало чомусь тьмяніти, гаснути, зменшуватись…

А з ним тьмянів, гаснув білий день.

Хто ж це такий всемогутній, що може навіть білий день загасити?

Відразу пронісся вихор, накушпелив, завертів листям та бадиллям…

Десь стривожено закричали птахи.

Засвистіли біля своїх горбочків тлусті байбаки й притьмом кинулися до нір – наче од напасті рятуючись…

Над Дінцем, чи дивуючись тій пітьмі, що поглинала день, чи лякаючись її, теж закричали птахи. Дінець ураз почоронів, потемнів, спершу брижі ним пробігли, а потім з’явилися й хвилі.

Недобре загудів, засвистів вітер.

Зашуміли прибережні очерети, наче там хтось невидимий затрощикувався, зашуміли верби…

Руське військо охопив ляк – від того, що сонце ясне в ясному небі почало раптом зменшуватися, тьмяніти, зникати на очах – наче його пожирало якесь чудисько…

Ще мить – і чорна пітьма прилетіла й до русичів. Спершу сонце стало, як серпик місяця, а потім і зникло. Серед білого дня!

Тривожно запирхали коні і так же тривожно, не розуміючи, що коїться – невже кляті половці напустили чарів? – перегукувалися вершники, носячись сюди й туди і не знаючи, що далі діяти…

Це таки було знамення. Недобре. Якщо не зловісне. Військо занепокоїлось, вої перегукувались між собою. Хтось крикнув:

– Це нам застереження від половців! Щоб ми далі не йшли. Це їхні чаклуни-чародії, волхви їхні таке чинять!..

– Затулити сонце не під силу й куманам, – заспокоювали їх воєводи, але того, що творилося у степу, і вони не могли пояснити. – Це Боже знамення, але ми вистоїмо!

За слов’янською міфологією, Білобог у східних і західних наших прапращурів – уособлення білих, добрих сил, білого дня. Білобог живе на небесах і звідти керує людом. Уявляється в образі діда з довгою сивою бородою, в білому одязі з посохом у руці. Весь час перебуває в протиріччі з темними силами ночі.

Чорнобог – зле божество, супротивник Білобога. У міфології слов’ян та балтійських народів – язичницький бог (як і Білобог теж язичницький), уособлення лиха. Також бог зими, темних хмар, нічних жахів і взагалі – пітьми. Заправляє епідеміями, голодом, йому приносили криваві жертви, виголошуючи жахливі клятви, щоб відвернути його гнів і пекло. Споконвіку борються Білобог і Чорнобог, але перемогти один одного не можуть, лише змінюють один одного – день і ніч.

Наші далекі предки тому й поклонялися двом діаметрально протилежним богам – Білобогу і Чорнобогу, представникам світла й пітьми, добра і зла, – що світ за їхніми віруваннями ділиться на світ світла і світ пітьми. І там, і там – свої боги.

Між ними – богами світла й пітьми, – триває вічна, що ніколи не матиме кінця, боротьба за владарювання над світом. День і Ніч – це вищі, безсмертні для наших праотців істоти: День – це верховне божество світла і Сонця, а Ніч – верховне божество пітьми.

Боротьба між ними повторюється щодня, і щодня перемагає цар Сонце (скандинави називали його «радістю народів і страхом пітьми»), тож сонячні та місячні затемнення, як і небесні грози, пояснювалися саме боротьбою світлих богів з темними.

У всі часи сонячні і місячні затемнення відносились до таких небесних явищ, що завжди вражали й лякали. Всі народи вірили, що то сонце і місяць проковтувались чудовиськом або чаклуном. Астрологи віщували зловісні знамення, пророкували смерть великих людей, війни, чуму тощо.

У всі часи боялися затемнення.

Грецький полководець Нікій навіть відклав відплиття флоту із Сіракуз за місячного затемнення, що й стало однією з причин поразки афінян.

За українськими народними віруваннями, що корінням своїм сягають вглиб міфології Русі-Слов’янії, сонце (воно в наших предків завжди звалося «святим і праведним») хочуть з’їсти крилаті вовкулаки. В інших місцях це пояснювалося бійкою між денним світилом сонцем і нічним – місяцем. Ще в інших: світила затулялися від нас нашими гріхами. Вони закривають обличчя руками, аби не бачити наших гріхів. Ось чому затемнення, наприклад, місяця, бувають вночі, бо вночі ми найбільше грішимо. А ще говорять діди наші: прослуживши певний час, сонце й місяць «міняються». Під час цієї «зміни» вони, зіткнувшись, можуть упасти на землю, і тоді настане кінець світу. Через це затемнення наводить жах: люди запалюють «страсні» свічки, і кожен має молити Бога про прощення своїх гріхів.

Воїни Ігоря теж почали молитися, озираючись, прохали Бога простити їм гріхи їхні…

Ніч наставала поза строком. Богам невгодний похід Ігоря, але князь кидає виклик стихіям і відважно поривається навстріч своїй долі.

Але сонячне затемнення, хоч і наполохало дружину Ігоря, проте, слава богам, закінчилося благополучно. Темні злі сили, які намагалися проковтнути сонце серед білого дня і наслати на землю ніч, певно, подавилися ним – Білий бог переміг і повернув світові білий день.

Чорнобог ретирувався. У світі білому знову запанував узвичаєний лад. Сонце, як йому й належить удень сяяти в небесах, знову засяяло в тих небесах, ніхто його не намагався зжерти.

Слава Богу, це тривало недовго. Ось серпик сонця почав рости, збільшуватися, а відтак у степ повертався білій день – Сонце вирвалося з пащеки чудовиська!

Радісні вигуки сколихнули руське військо – від князів-бояр до рядових комонників, до пішого воїнства.

Тьма стала рідіти, світліти, сонце знов почало сяяти в небі. Руські комонники, познімавши шоломи, вітали сонце з перемогою, крики, вигуки, радість охопила русичів у чужому краї – із сонцем вони почувалися в безпеці, наче вдома. Сонце знову було з ними. Сонце перемогло чудиська і сяє в небесній високості – слава, слава сонцю, богу нашому найбільшому, святому і праведному світилу.

Ось тоді й сказав Ігор: «Браття і дружино! Тайни Божої ніхто ж не відає, а знаменню і всьому миру творець – Бог. А нам що вчинить Бог, – чи на добро, чи на наше лихо, – то се нам і побачити».

Переправились через Дінець і рушили степами до Осколу. Йшли чотири дні, подолавши за цей час близько 120 км. Степи були пустельні – від обрію й до обрію половців – ані на позір. Підбадьорені вої жартували: «Та хоча б отсе дали хоч полицезріти половців, які хоч вони. Бо так всю Половеччину пройдемо, а половців і не вгледимо».

Наче вимерли донецькі кочівники. Біля Осколу Ігор стояв два дні – чекав брата з Курська, а коли Всеволод підійшов, переправилися через Оскол і рушили до Сальниці.

Їхали всю ніч, невідомо куди і невідомо за ким женучись.

Та й чи гналися – теж не знали.

З’явився неспокій, тривога…

Першою руські полки на тім боці Дінця зустріла кам’яна баба. Вона стояла на високому кургані – лицем до руського краю. Молоді ратники, які вперше опинилися в Половеччині, оточили курган, роздивляючись кам’яну бабу, що звалася в кочівників балбала. Слово це означало «предок», «пращур», тож кам’яна баба на кургані певно була чиїмось пращуром. Не інакше, як ханським. А може, була виставлена для охорони половецького прикордоння – надто вона похмуро дивилася в руський бік.

Масивний ідол тримав схрещені руки на випуклому животі («Добру бодню наїв!» – дивувалися вої), а в них тримав чашу. На голові – маленький круглий шолом, трохи схожий на яйце, на плечах ідола каптан, сорочка і шаровари.

На поясі видно зброю – шабля, сагайдак із стрілами, лук і ще щось там.

Біля ніг ідола розкидане каміння, на якому зображені людські голови. Не інакше, як убиті вороги. А ще там були сліди багаття, кості жертовних тварин – від поминальних обідів, коли половці, п’ючи кумис та арану (молочна горілка), славили своїх предків.

Хтось було заїкнувся, щоб «турнути ідоляку з кургану», але Ігор не дозволив. Ще й нагримав на таких:

– Не нами поставлено, не нам і чіпати. Та й не з мертвими ми воюємо. Дай Бог з живими впоратись!

– Еге, більшого ворога, як живий чоловік, годі й шукати у світі білому – хоч у нас, хоч деінде в чужоземеллі, – казали бувалі.

Інші – теж бувалі вої із старшої дружини, – розказували молодим при тій нагоді:

– Кам’яні баби, щоби ви знали, були колись такими людьми, як і ми, але покам’яніли. А лучилося се так. Бог створив людей раніше сонця, і жили вони в темряві – хто як міг. Аж ось з’явилося сонце. Люди ті сполошилися, спекатися сонця надумали. Дурні єси! От почали вони виходити на високі могили і плювати на сонце. Бог і прокляв за це людей тих – і вони, де стояли, там і скам’яніли. Але надію лишив скам’янілим людям знову зробитися такими ж живими, якими їх Бог і створив… Тож хай вони стоять на могилах. А як відстоять своє та спокутують провини, милосердний Господь пробачить, поверне їм душі, відібрані в них, – вони знову постають людьми.

Прощаючись, казали кам’яній бабі:

– Стій, якщо вже тебе тут поставлено. А ми тебе чіпати не будемо. Ти й так уже покарана, єси. Чекай часу, коли гріхів своїх позбудешся, знову живою станеш. І всі люди кам’яні тоді оживуть…

Кам’яна баба мовчки слухала чужинців і, здавалось, все розуміла, хоч слова й не могла мовити. Але в очах її кам’яних стільки було суму, печалі-журби і ще чогось незбагненного, що дружинники, проїжджаючи мимо кургану, співчутливо позиркували на половецьку бабу, і кожен думав про свої гріхи. Живому їх ой нелегко позбутися, (а якщо й спекаєшся їх, як невідь-звідки візьмуться нові – диявол-бо не дрімає), не кажучи вже про кам’яних людей. І кожен подумки клятву давав: не грішити більше, щоб, бува, й собі кам’яними не стати. От повернуться з походу, очистяться і більше не знатимуться з гріхом, хоч би як диявол не старався…

І вірилось так, і від того легше на душі ставало. Тільки б із походу повернутися, а там… Там нове життя почнеться. Вірили…

Але тривога не вщухала…

 
Бачить Ігор: в його воїв
Вкрався сумнів під шоломи:
«Браття мої! І дружино!
Ліпше нам у січі впасти,
Ніж в полон, на глум попасти!
Будем битись до загину!
 
 
А сядьмо ж ми, гридні-вої,
На свої бистрі коні,
Та й на синій Дон поглянем!»
Хоч могутня в князя сила,
Слава ж розум заступила
У степу за Шелом’янем. [29]29
  Тут мається на увазі знаменитий і дещо загадковий, але ж разом з тим і поетичний рядок «Слова»: «О Русская земля! Уже ты за шеломянем еси», що довгий час був одним з темних місць поеми. Досі серед дослідників не припиняються дискусії навколо значення таємничої «Шеломянь» в поемі, тієї Шелом’янь, за якою знаходиться – чи за поемою, залишилася – Руська земля. Більшість сходиться, що це похідна форма від слова шолом, себто гора, горб, схожий на шелом (шолом). «Словарь-справочник» «Слова»(1984) дає визначення, що «шеломь» – це горб, гора, ланцюг горбів… В самій же поемі під висловом «за шеломянь» мається на увазі Кремінна гора, відома ще як Ізюмський горб. Це за кілька кілометрів від теперішнього м. Ізюм біля Дінця Сіверського. Південніше того кургану (могили, горба, що звався тоді шеломянь) руське військо переправилось на лівий берег, вже берег половецьких степів і, отже, Руська земля залишилася позаду, за горою, за шелом’янем… Варт зазначити, що в Україні зафіксовано кілька подібних топонімів: с. Шеломниця (нині с. Стара Котельня Андрусівського району, Житомирщина), с. Шоломки Овруцького району Житомирщини, що згадується в джерелах під 1622 р.: Шеломинське поле на Львівщині, згадується під 1386 роком. В українських перекладах та переспівах «Слова» «Шелом’янь» перекладається як гора, горб, земля, в російських – холм.


[Закрыть]
 
 
Жадоба напитись з Дону
Знехтувала мудрість в ньому:
«Хочу, – каже, – приломити
Списа свого в їхнім полі, [30]30
  Списа приломити – помірятися силою, взяти участь у бою.


[Закрыть]
З вами ж, русичі хоробрі,
Можу й голову зложити!
 
 
Аби з гордістю із Дону
Зачерпнуть води шоломом
Та напитися уволю», —
 
 
І тоді, при всіх знаменах,
Став у золоті стремена
Й рушив… поруч війська в полі.
 

(Переклад В. Васьківа).

Прийшовши до річки Оскол (Оскіл),[31]31
  Оскіл – ліва притока Сіверського Дінця (басейн Дону). Назва перекладається, як «біля скелі». Себто «річка, що має скелясті береги» або «витікає із скель». Своїм верхів’ям Оскіл протікає по кам’янистій місцевості. Назва походить не від українського сала, як твердить народна етимологія, а від тюрк. Сала – «другорядна річка, рукав, притока ріки». Сальниця й була притокою Сіверського Дінця.


[Закрыть] чекав брата свого Всеволода, який з Курська на Половеччину йшов своїм осібним шляхом – обминаючи Сулу, через верхів’я Псла, Ворскола, Дінця до Осколу, де протягом 5–7 травня і зібралися дружини братів Ольговичів.

Звідти вони степами рушили до річки Сальниці.

Коли з’єдналися два крила одного війська (добре що встигли з’єднатися, а половці забарилися їх розбити поодинці), в стані русичів стало веселіше і вже бадьоріше.

Всі були певні: коли встигли до вирішального бою об’єднатися, неодмінно розіб’ють поганих. Брати-князі Ігор і Всеволод разом із своїми воєводами, конюшими і тисяцькими почали радитись та виробляти план подальших дій.

Військо палило багаття, смажило на наконечниках списів конину і готове було ринутись у бій.

В надвечір’я в степах гриміло, на обріях там і там свіркали блискавиці. Іноді грім ближчав, вої тоді поспішно хрестилися… Колись Бог прогнав диявола з неба, став той прохать, щоб дозволив верховодити людьми. Але Бог не дозволив, диявол почав йому погрожувати:

– Я слухати не буду!

– А я буду побивати громом, – каже Бог.

– А я під камінь сховаюся, – гне своє диявол.

– Я й там знайду!

– Я під чоловіка, ти пожалієш чоловіка і мене не уб’єш!

Розсердився Господь.

– Чоловіка уб’ю і пущу його в рай, а ти, нечистий, все одно згинеш!

Буває звідтоді, що Бог уб’є громом чоловіка. Це значить – чоловік не встиг перехреститись, а диявол і сховався під нього. Тож, кажуть старі люди, як грім загримить, треба хутчій хреститися. Щоби під тебе не сховався диявол.

Гриміло. І дружинники старанно хрестилися, бо ніхто не хотів, аби під нього диявол сховався. Їх і вдома розвелося, а в чужих краях і поготів від диявола треба спасатися…

А блискавиці свіркали, краючи небо, грім гримів – не інакше, як Господь усіляку нечисть і з Половеччини викишкував…

Саме там, біля Осколу, де Ігор чекав брата Всеволода, і сталася одна пригода, призвідець якої згодом так круто змінить долю князя новгород-сіверського, коли він потрапить в полон до половців.

Військо стояло на межі Половеччини, там, де починалися володіння немирних кочівників. Степи до самого обрію були пустельними, Ігор вимагав від своєї сторожі привести бодай одного «полового», а розвідники, хоч і гасали всюди, проте все не вдавалося їм запопасти кумана. І раптом з тамтешнього боку навстріч русичам примчав вершник.

Спершу було подумали, що то посланець Кончака, Кзи чи ще якогось половецького хана, їх – не полічити, – тільки дивно було, чому він один (та і як для ханського посланця він був зодягнений явно біднувато) – аж виявилось – перебіжчик.

– Рус, рус, – женучи коня чвалом, кричав незнайомець і розмахував руками. – Моя – кипчак! Куман! (так називали себе половці).

– Моя до вас… Моя не зовсім куман!.. Моя хоче служити вашому коназу…

Перебіжчика відразу ж відвели до Ігоря Святославича.

Князь з узвишшя спостерігав, як іде переправа на той берег. Він був захищений пластинками із задубілої шкури вола, що з’єднані металевими пластинками, в шоломі, при боці меч і щит. Кінь під ним нетерпеливо перебирав міцними ногами, пирхав, мотав головою, брязкаючи позолоченою збруєю.

– Заспокойся, друже, – князь поляскував долонею по мокрій лискучій шиї коня. – Назад вороття нам немає. По той бік нас чекає або слава, або…

Про друге «або» не доказав. На узвишшя вихопились вершники на чолі з воєводою сторожового загону, що рухався, як йому й належить, попереду війська.

Між ними на маленькому половецькому конику, що неспокійно косував оком на дужих коней русичів, охляп сидів перебіжчик. Власне, збуджено йорзав на конячій спині, непоказний з себе, з білим лицем і світлим волоссям, що було рідкістю серед половців. Замість вусів і бороди у нього було кілька волосинок, що поскручувалися. Судячи з усього, явно з тамтешнього простого люду. На голові замість звичної для половців круглої шапочки чи сірої шапки, – шматок якоїсь ганчірки, стара шкіряна куртка пропалена в кількох місцях, надіта на голе тіло. Такі ж старі шаровари, босий.

В одному вусі в нього – велика бронзова сережка, вже від часу позеленіла. В руці – канчук.

З-за спини в нього виглядав лук і сагайдак зі стрілами.

– Моя прозивайся Овлур, – кричав половець, блискаючи зубами. – Моя хоче служити руському коназу.

– Чого це ти… як тебе – Овлур? (перебіжчик закивав) – та раптом забаг служити руському коназу? – ледь насмішкувато запитав його Ігор Святославич.