Текст книги "Ярославна"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Брати схожі між собою, тільки старший, Полель, мужніший, вищий зростом і ширший у плечах. Любить він весну, пробуджує в серцях людей злагоду, мир, доброту, але більше любить осінь, пору весіль, коли серця людей єднаються. І в тому його найбільше щастя – єднати серця людей. Тож на Русі споконвіку казали: хочеш жити в любові і злагоді, шануй Ладу і синів її Леля і Полеля, не забувай Ладо, співай, побравшись за руки з коханою: Ладо, Ладо, Ді-ді-Ладо, – і все буде добре у твоєму житті, і ти кохатимеш, і тебе кохатимуть… А що ще треба людині в цьому світі? Кохати і бути коханою.

І все в житті Ігоря Сіверського, як зустріне він Єфросинію Галицьку, і вона перед їхньою першою подружньою ніччю роззує його, як то велить весільний звичай Русі, і цим визнає його за мужа свого, і вперше скаже йому: «Ти – моє ладо» (любий), а він їй в одвіт – «Ти моя лада» (люба), піде добре. До срібного весілля у них ще буде попереду 25 років, а до золотого і всі п’ятдесят. Здавалося б, вічність.

Це так. Вічність. З деяким, однак, уточненням: щаслива вічність. Разом з Ладою, Ладом, Лелем і Полелем. І з першого ж їхнього після весільного дня почалися кращі дні їхнього спільного життя.

Знайшовши одне одного в бурхливому морі життя, міцно трималися одне одного. «Ладо моє» – тільки й злітало з їхніх уст. Єфросинії здавалося, що з Ігорем у неї почалося справжнє життя, а до того було так… існування. І дивно, як вона могла жити раніше без Ігоря, без лада свого? У заміжжі надолужувала прогаяне, іноді їм здавалося, що їхній медовий місяць ніколи не кінчався – ні через місяць, ні будь-коли.

З весільного поїзду Єфросинії, що було названо медовим, залишився дзбан солодкого питва. Його й подарували молодим на весіллі, перед тим як відправляли їх зустрічати свою першу подружню нічку. «Щоби солодшою була ваша нічка», – казали весело, і їхні ночі звідтоді були солодкими. Лишившись удвох, вони робили із дзбана нахильці по ковтку меду запахущого, зібраного бджолами десь на Карпатах, і ночі їхні й справді були медвяними, повні любощів і пристрасті.

Обоє любили дітей, і Бог посилав їм діток Майже кожні три роки у них з’являлося дитятко. І кожному Єфросинія запалювала лампаду. Вогонь мав цілющу, живу силу, він очищав людей, оберігав дітей від народження. А тому лампада горіла доти, доки не хрестили маля, тихо сяяла, оберігаючи новонародженого від темних злих сил, адже нечисть боїться вогню і тому не може зашкодити дитині, біля колиски якої горить незгасима лампада.

Вогонь треба було зберігати, любити і шанувати його, адже він міг і спалити – того, хто його не празнував. Єфросинія шанувала вогонь, закликала й молила його бути добрим до її дитяти, тож і діти виростали у неї здоровими.

Коли опускала в купіль маля, за порадою бабки клала туди любисток – «щоб любили», руту-м’яту. Чи й гілочку дуба – «щоби синок був міцний, яко дубочок», барвінок – «щоби довго жив», чорнобривці – «щоби був чорнобровим», а в купіль дочки клала ромашку – «щоби рум’яна була», калину – «щоби красна була», гілочку вишні, щоб «пишная була»… Проказувала, як вчили її сіверські бабці: «Здорові будьте, як вода». Тож і діти у неї росли такі гарні, хоч з лиця воду пий.

Ще до народження первістка сіверські майстри виготовили колиску з явора, легку і дзвінку. Подушечку наповнили гусячим пухом, а під неї поклали чебрецю, м’яти, безсмертника – вони сон дитині мали оберігати. Молода мати, колишучи своє маля, співала: «Сон у колисочку, дрімки у віченьки, здоров’я на росточок, спи, мій синочок!».[18]18
  В українській мові є таке гарно-ніжне, майже магічне і поетичне слово люлі (люлі-люлі), що вживається як приспів у колискових піснях: люлі, дитинонько, люлі… Чи як хоча б у Павла Тичини: «А я у гай ходила по квітку ось яку! А там дерева люлі, І все отак зозулі: ку-ку!» А раптом воно так було і в русичів часів Київської Русі, і вони співали своїм діткам: ой люлі, дитинко, люлі…


[Закрыть]

За своє заміжжя Єфросинія народить п’ятеро синів – Володимира, Романа, Олега, Святослава і Ростислава, а також дочку. (Ім’я її літописи не зберегли). І це за перші сімнадцять років подружнього життя – до походу Ігоря на половців, що його згодом деякі історики назвуть злощасним. Тож Єфросинія ті перші сімнадцять років подружнього життя чи не постійно або ходила вагітною, або гляділа чергове маля. І в цьому вбачала своє покликання у білий світ людей. З мужем, якого так кохала, з дітьми була такою щасливою, що аж не вірилося, що це так.

Єфросинія не ходила, а наче метеликом літала чи пташкою співучою пурхала – легко, з відчуттям, що в неї за плечима невидимі крильця.

З її губоньок тільки й лунало (вона взагалі вдалася співучою, тож співала завжди – і під настрій, і без настрою):

 
– Де, калино, ти була,
Що так лепсько розцвіла?
– Я у милого була,
З милим лепсько розцвіла.
З милим всюди ліпота,
З милим всюди любота…
 

Вони й жили в ліпоті та в люботі.

Вже давним-давно спорожнів той дзбан з карпатським медом, що лишався у них після прибуття до Новгород-Сіверського «медового» поїзду у 1168 році, вже й сам дзбан, що так довго пахтів медом, десь подівся, а вони все ще відчували в подружній спочивальні і на своїх губах теж, і у всьому своєму єстві той запахущий, той духмяний, солодко-гіркуватий мед, зібраний працьовитими бджілками з квіток карпатських полонин, і життя їхнє здавалося – попри все – медовим, і місяць їхній медовий, місяць невситимих любощів і пристрасті не кінчався ось уже який рік.

Гіркота, щемка й часом болюча, ще до них тоді не встигла прийти.

Все ще було, як кажуть, попереду.

І знамените у всіх майбутніх віках її тужіння на валах Путивля теж.

І та жахлива поразка, коли накладе головою руська дружина, а князь опиниться в полоні, – теж ще попереду, попереду, попереду…

Її не обминути, як лихе приречення, як долю свою.

Але, як казатимуть пізніше в Україні, не було б щастя, так нещастя помогло.

Не було б нещасливого походу Ігоря Святославича в Половеччину, не було б на Русі і «Слова», що обох їх обезсмертить і навічно викарбує їхні імена на скрижалях історії, і прославить їх навіки – його, до того нікому не відомого і нічим не видатного удільного князя, і її, теж до того нікому не відому жону невідомого удільного князя, яка завдяки тому нещастю, горю своєму невимовному, плачу-тужінню стане на віки славетною руською жінкою, рівної якій не було і немає. І це при тому, що вона стала просто…

ПРОСТО ЯРОСЛАВНОЮ.

І до її імені вже нічого буде додати, і від її імені нічого буде відняти… Але це буде пізніше, пізніше, а тоді…

…А весілля тривало, а весілля гуляло!.. Минав уже який день, а воно все ще ніяк не могло вгамуватися-нагуляти-ся-навеселитися, а тільки-тільки-но гучності та розмаху набирало. І що б, здавалося, таке – весілля? За словниками всього лише – обряд одруження, а також святкування з цієї нагоди за звичаєм, а ти ба!.. Як хвастатиме один з героїв Леоніда Глібова: «Чи де бенкет, чи де обід, або весіллячко, родини, – Такої гарної години ніколи не втеряю я: І їм, і ласую доволі!» Як кажуть, на здоров’я!

А що вже веселощів на весіллях! Та й що казати – навіть у самій назві обряду відчувається веселіє. Бо весілля – завжди веселіє (хіба, може, для самої молодої буває смутне, якщо її силоміць – а таке у ті часи траплялося та траплялося! – заміж віддають).

Бо весілля завжди веселіє – хоч у князя, хоч у будь-кого з русичів на Русі нашій славній. Тільки в одних воно було і гучніше, і пишніше, коли столи чи не тріщали-вгиналися од яств і питія, а весільчани все були знатні, в шатах красних, з титулами вельможними, в інших – відносно їхнього кола і статків, – але і там, і там воно було веселієм. І там, і там непорушно дотримувалися звичаїв, віками освячених на Слов’янії-Русі…

Вранці у день вінчання свахи нареченої приходили до жениха – готувати шлюбне ложе. Звичай є звичай, і його навіть у князівській родині треба було дотримуватися – Русь здавна сильна своїми нерушними звичаями, що їх нікому – ні князям, ні смердам – не дозволялося порушувати.

Як і велить традиція, для шлюбної кімнати неодмінно готували комору, стіни якої і стелю обвішували килимами.

Крім широкого подружнього ложа, інших меблів у коморі не могло бути. Спершу на ложе настилали снопи, на них клали килим, а на ньому перини, в головах – дві подушки, потім постіль застилали простирадлом і зверху клали одну чи дві – в залежності від пори року, – ковдри. А біля постелі ставили бочечку із зерном, що означало достаток – його бажали молодим у їхній домівці.

А коли вже час вінчання наставав, наречену зодягали під вінець. Плаття – найкраще, на нього навішували якомога більше прикрас – подружки в цей час співали молодій пісень, а вона мала час од часу пускати сльозу.

Одночасно у світлиці споряджали столи для гостей, накривали їх обрусами, ставили солонки, перечницю, влаштовували поставець. Місце для молодих готувалося на підвищенні, що називалося рундуком.[19]19
  Рундук мас кілька призначень: ґанок; легкий відкритий або закритий прилавок для роздрібної торгівлі; невелика споруда для ремонту, лагодження чого-небудь (переважно взуття), великий ящик для зберігання чого-небудь і, зрештою, продовгуватий ящик для сидіння чи лежання.


[Закрыть]

Перед молодими ставили окремий стіл, накривали його трьома обрусами один поверх іншого, на ньому – сіль у солонці, калач або перепічку і сир. Над ними вішали ікону (ікони ставили і по кутках світлиці). Коли всідалися, священик зачитував «Отче наш» та молитву, запалювали весільні свічі. Сваха знімала з нареченої покривало, потім вінець, інша жінка підносила їй очіпок або кику. Сваха розчісувала волосся, викладала його на потилиці, одягала молодій на голову очіпок або кику, а вінець передавала на зберігання – на пам’ять про дівоцтво.

В цей час хтось із гостей підходив до молодих у вивернутому хутром назовні кожусі чи шубі і бажав нареченій стільки дітей, скільки волосинок у кожусі або шубі. Боярині та дівчата співали весільних пісень. В цей час сваха посипала гостей і молодих – кидала срібні гроші, хміль, шматочки тканини, квіти, і кожний мав хапати на льоту що міг.

Потім сваха просила у батьків дозволу вести молодих до вінця. «Благослови Бог», – відповідали, і всі вставали. Молоді кланялись і приймали благословення. Батько й мати обмінювали їх обручками і, взявши дочку за руку, віддавали її жениху, взаємно кланяючись одне одному.

Нарешті батько брав пугу й легенько бив нею дочку, кажучи: ти, дочко, знаєш свого отця, тепер ця влада переходить в інші руки, замість мене за непослух тебе буде бити твій муж! І з цими словами передавав пугу жениху, який, беручи її, казав: «Приймаю як дарунок, але думаю, що потреби в ній не буде» і затикав пугу за пояс. Свахи виводили наречену за руки, все ще закриту.

У дворі перед ґанком-рундуком стояли коні – осідлані і запряжені у візки, гарно вбрані. В один із візків сідала наречена разом з двома свахами.

Те ж саме здійснювалося і по відношенню до жениха. Біля ґанку стояв його аргамак, на якому сидів інший, але тільки з’являвся жених, він залишав коня і йшов пішки, а жених сідав на аргамака і їхав до вінчання – до храму він мав прибути трохи раніше нареченої.

Коли молоді заходили до церкви, ясельничий із своїми помічниками стеріг коня і візки, слідкував, аби лихі люди не заподіяли, бува, якого чарівництва, що в нього тоді всі й нерушно вірили.

Шлях від дверей церкви й до аналою застилався кольоровими тканинами – як і саме місце біля аналою, після вінчання наречену розкривали, і священик читав молодим повчання, нагадуючи їм частіше ходити до церкви, слухатись духівників, дотримуватись постів та празників, подавати милостиню, а мужу нагадував частіше вчити жону палицею, як і подобає главі. Потім брав за руку молоду, вручав її молодому і велів цілуватися. В цей час молода на знак покірливості припадала до ніг чоловіка, торкаючись чолом його чобота. Муж накривав її голову полою свого вбрання – на знак покровительства і захисту в їхньому спільному житті.

Священик підносив молодим дерев’яну чашу з вином, муж надпивав і давав жоні – та вмочувала у вині губи і повертала чашу мужу. І так вони пили тричі, нарешті чоловік допивав лишок, кидав під ноги чашу і топтав її разом із жоною, приказуючи: «Хай так під ногами нашими будуть ті, які стануть сіяти між нами чвари і нелюбов».

Тим часом дружки розрізали коровай, і священик посилав його батькам молодого подружжя – на знак приязні й миру між ними на майбутнє, і обидва роди давали обітницю бути віднині людьми одного столу й одного хліба і жити дружно, як зерна одного колосу. А при виході з церкви сваха осипала молодих хмелем, насінням льону та коноплі, бажаючи щастя. Як велить звичай, смикали молоду, намагаючись її відірвати від мужа, а вона ще тісніше до нього притулялась.

А вже коли поїзд молодого прибував до його дому, назустріч виходили батьки молодого з образами та з хлі-бом-сіллю, благословляли дітей своїх. Молоді сідали за стіл, також всі гості сідали на свої місця, і наречена, вже будучи відкритою, мала плакати, висловлюючи цим розлучення зі своїми батьками і деякий острах перед її новим життям, а жінки й дівчата в цей час співали печальних пісень.

Ні жених, ні його наречена не повинні були їсти й пити, хоч наїдків і питва перед ними виставлялося щедро. І лише коли гостям подавали третю переміну – лебедя, перед молодими ставили смажену курку. Дружка брав курку і обгортав її обрусом та звертався до батьків молодого: «Благословіть молодих вести спочивати!» Ті відповідали: «Бог благословить» і йшли до дверей – батько зупинявся біля порога, а мати заходила до комори. Тоді дружка заносив до комори смажену курку, і лише після цього молоді, яких осипали хмелем та зерном, заходили до комори, а гості й далі собі гуляли та гуляли.

Як велить звичай, молода мала роззути чоловіка на знак майбутньої покірливості. В одному чоботі лежала монета, вважалось: якщо жона першим знімала той чобіт, то її чекало щасливе життя у заміжжі. При цьому чоловік її злегка стьобав пугою – на знак своєї влади.

І молоді нарешті залишалися на самоті в коморі. Гості гуляли за столами та гуляли, біля комори ходив ясельничий з оголеним мечем для охорони молодих від чародійства і всілякої шкоди.

По якомусь часі батько й мати посилали до комори дружку дізнатися про… здоров’я молодих (ті запитували про нього дещо єхидненько, із красномовним смішком та хихоньками). Якщо через двері жених відповідав, що він у доброму здоров’ї, це означало, що МІЖ НИМИ УЖЕ ВСЕ ЗВЕРШИЛОСЯ, і тисяцький посилав посланця сказати батькам, що молоді в доброму здоров’ї, і всі гості йшли годувати молодих тією куркою, яку перед тим дружка приніс їм в комору. А вже потім подавали й інші страви.

У давнину слово «добрий» на Русі означало «міцний», «сильний», «хоробрий», «гарний»… Звідси й – добрі молодці, як називали хоробрих та відважних. Чи – Добриня, як звався один з билинних богатирів, захисників землі Руської. Лише пізніше добрий стало означати «багатий», «багатство», «домашній скарб». Ще пізніше добрий набуло значення «душевний», «лагідний». (Слово злий – відповідно «недобрий»). Люди зичили один одному добра, доброго здоров’я, на добро бажали, в добрий час, казали. І платили добром за добро. (Це вже в наші дні поширюється інший спосіб плати, коли за добро віддячують злом). Лагідну людину здавна називали добродієм («Добрий чоловік завжди надійніший кам’яного мосту»). А вже коли кляли «Бодай добра тобі не було!», то страшнішого прокльону годі було й шукати.

Доброю називали й наречену, яка зберегла до одруження цнотливість.

Про це й оголошували на другий день весілля, як молоді виходили з комори, де провели свою першу подружню ніч.

І коли Ігор та Єфросинія вранці вийшли з комори, молодий голосно і радо похвастав перед гостями-весіль-чанами:

– Добра наречена!

І цим було сказано все, і жону князя відразу ж було прозвано Доброю.

…А між Добром і Злом (у давні часи – міфологічні персонажі, а також персонажі українського фольклору) все точиться й точиться боротьба, віки та віки, що за народними віруваннями має закінчитися перемогою першого. Але коли сіє станеться, скільки ще мине віків і тисячоліть тієї боротьби – хто скаже…

Другодні молодих вели в окремі мильні-лазні. Молода йшла у мильню зі свахою і матір’ю жениха і показувала знаки свого дівоцтва – з неї знімали сорочку і разом з простирадлом ховали як свідчення незайманості та цнотливої поведінки. Чоловік тим часом мився з тисяцьким і дружкою, а молода присилала йому сорочку, прикрашену перлами.

Вийшовши з мильні, молодий першим ішов до комори, за ним йшла молода. Тут з’являлися жінки на чолі із свахою, яка несла двоє горнят з кашею, що нею вона годувала мужа і його жону. Потім молодий зі своїми найближчими гостями їхав до будинку молодої і дякував її батькам за те, що вони виховали дочку належним чином і запрошував їх до себе на обід. Тоді в молодого й починався урочистий бенкет, що його на Русі звали княжим…

І співали гості на бенкеті в Ігоря Святославича, що його зазвичай було названо княжим:

 
Що третій цвіточок – славна родинонька —
Хорошенько цвіте!
Ой, роде наш красний, роде наш прекрасний,
Не цураймося, признаваймося,
Бо багацько нас є!
 

Співали гарно, молодими та дзвінкими голосами, співали задушевно, із сокровенними думами, сподіванками на краще. І здавалося їм, що разом з ними співає вся Русь:

 
Ой, роде наш красний, роде наш прекрасний,
Не цураймося, признаваймося,
Бо багацько нас є!
 

Бо так воно і є: багацько нас є. А ще як не будемо цуратися одне одного, як будемо признаватися, нас ще більше стане.

Єдине, що непокоїло у ті роки Єфросинію, – це вісті, які час од часу надходили з дому, з далекого Галича. І все – невтішні, погані, у які спершу й повірити було важко. Надходили швидко, незважаючи на відстань. Недарма кажуть: погані вісті не лежать на місці. І це ні-ні та й затьмарювало її тоді ясні і сонячно-безтурботні дні.

В сім’ї батька, галицького князя Ярослава Володимировича, знаменитого Осмомисла, почало творитися щось незбагненне, що його і втямити годі було. І творилося з вини… гм-гм… батька. І вістям тим Єфросинія спершу й не вірила. Та не міг батько таке чинити, отець її славний, знаний князь, правитель такого великого і міцного князівства, той Ярослав Осмомисл, який підпер гори Карпатські і зачинив врата Дунаю! А він наче… наче з ланцюга зірвався – дивувалися самі галичани, як з кручі у воду кинувся, втративши навіть здоровий глузд і притаманну йому обережність, що так його досі виручала.

Князь Ярослав Володимирович охолов до своєї жони Ольги Юріївни. Божа кара, та й годі. Та так охолов, що навіть почав її виживати – княгиню, матір його дітей, – з Галича – це ж треба! Бачити її не хотів. Навіть одна думка, що вона буде поруч в палаці – дратувала, а тоді й бісити почала. Мала вона щезнути геть – бажано навіть зі світу цього, а вона не щезала. Жила й жила. От уперта! Уладнати змову та знищити її… Ярослав уже був і не проти, але на таке ще не зважувався. А неприязнь до жони росла й росла. (Літописець зауважить: «Понужаже ю ити в монастирь»). Це ж треба, га!

Правда, Ольга виявилась не з лякливих і проявила характер, відкидала всі намагання чоловіка вижити її з Галича. Навідріз відмовлялася йти до монастиря. З якої такої напасті вона, жона, княгиня, в черниці піде? Зверталася до бояр. Ті ставали на її захист – визрівала сварка. Ярослав ніби на якийсь час змирився і навіть трохи позадкував – боячись гніву ще й братів жони київського князя Гліба Юрійовича та володимиро-суздальського Андрія Юрійовича, які стали на захист Ольги. А в них сила, їх і остерігався Ярослав, неконфліктний взагалі чоловік.

Змирився, власне, притих – лише на якийсь час. Вичікуючи зручного для себе випадку. Жили нарізно. Були чоловіком і жінкою, але спали й мешкали в різних кутках палацу, і князь зело гнівався, коли при ньому хвалили княгиню. Чи коли вона втручалася у його верховенство. Показувала, що й вона, як княгиня в Галичі, чогось варта.

Як доходили вісті до Новгород-Сіверського, що позбавляли сну Єфросинію, причиною сімейних чвар у далекому Галичі були не якісь там прояви матері – вона тримала себе на висоті. Просто батько постійно заводив собі все нових і нових любасок і жив з ним відкрито – чи не на очах у своєї законної, яка мусила все це терпіти. Князь Ярослав найбільше любив три речі: владу, вино і жінок. І те, і те, і те він мав удосталь. Владу тримав кріпко, вина завжди мав удосталь, а ось жінок міняв постійно. До пори до часу це йому сходило з рук. Мати завжди ходила сумна й заплакана, і це гнітило Єфросинію ще тоді, коли вона жила в батьковому домі.

Княгиня Ольга терпіла, гадаючи, що муж, як і всі гуляки, урешті-решт перебіситься та й за розум візьметься. Пора! Про його походеньки і так все місто знає, тільки й судять-пересуджують. А йому – хоч би що. А до чого дійшло? Князь вирішив вигнати з дому законну свою жону. Мати якось трималася. Але так тривало доти, доки батько не захопився Настаскою – з боярського роду Чарговичів. Анастасія не просто стала черговою любаскою, а полонила батька і взяла його в руки – як хижі степові птахи хапають ховрашків. Не тріпнеться. Так і батько опинився в її пазурах… Спершу бояри на інтимні походеньки їхнього князя не дуже звертали увагу – хай побіситься. Молодий, здоровий. Відгуляє своє, заспокоїться, ситий та задоволений. Та коли бояри загледіли, що через Настаску владу в князівстві починають захоплювати її родаки, забили тривогу. Аби владу взяли Чарговичі – потомки тюрків, – бояри не могли погодитись. Так почала в Галичі зароджуватися опозиція до Ярослава, який спершу не звертав на неї особливої уваги – а дарма. Буде каяття, та не буде вороття.

Все зміниться у 1173 році, коли помре київський князь Гліб Юрійович, брат матері Єфросинії, її дядько і її рятівник.

За порадою коханки, власне, з її намови й підбурювання, батько таки вирішив постригти свою жону – як збожеволів. Чи такі чари над ним мала клята Настаска.

Ярослав почав чи не живосилом випихати княгиню зі свого палацу, вимагаючи, аби вона негайно постриглася в черниці. А якщо не послухається, то… То хай нарікає на себе. Зважаючи на ті погрози, Ольга, аби врятуватися від монастиря, спішно втекла з Галича до Польщі. Разом з нею подався в добровільне вигнання і син Володимир, котрий у конфлікті батьків завжди стояв за матір, що тільки злило й дратувало батька. А ще з княгинею до Польщі подалися й ті бояри, які вже відкрито були в опозиції до князя.

– Туди вам і дорога, – зрадів князь. – Менше ворогів, спокійніше спатиму.

Дарма радів.

Галичани захвилювалися.

Досить швидко після втечі княгині Ольги з сином та боярами у місті спалахнуло мало не повстання. І таке зчинилося, таке!..

Мороз по шкірі йшов у Єфросинії, як вона слухала вісника з Галича. Повстанці швидко захопили місто.

Князя свого велелюбного посадили у його ж палаці під варту. Слава Богу, що хоч життя йому зберегли. А ось Чарговичів під гарячу руку порубали – чи не весь їхній рід витяли! А Настаску… В Єфросинії, як слухала вісника, в очах темніло. Настаску… спалили.

О Боже! Спалили жінку на огнищі. Бідну, бідну жінку! Єфросинії вже було й жаль Настаски – спалили її тільки за те, що вона була коханкою князя (літописець безпристрасно зафіксує: «А наложницу его Настаску иже смути со…возложиша на костер велик, сожгоша ее…»).

Як почитаєш іноді – до чого ж спритні пера бувають у деяких борзописців.

Ось хоча б:

«Любов – відмінний маркетинговий хід.[20]20
  Маркетинг – одна з систем управління, що орієнтується на врахування вимог ринку та активний вплив на попит з метою розширення збуту товарів.


[Закрыть]

Бо як би продавали абсолютну більшість книг? Чого б ми ходили в кіно і в театри? Слухали солодкаві поп-диски?

Любов у мистецтві зазвичай закінчується весіллям. Або трагічними трьома крапками…

1 коли почуєте про неймовірні перепони, що їх долають закохані, складні аж занадто, і коли фінал теж аж занадто трагічний у їхніх відносинах, тож гостріше засмокче під грудьми у вразливого читача й глядача: ось, мовляв, повезло ж комусь на таке неймовірне кохання! Поталанило відчути таке, що ніколи не забувається. Пережити такі чи не екстремальні ситуації! І перемогти, досягти свого!

Навіть не задумуєшся про те, а чи буває таке насправді?»

То що ж виходить? Реклама – рушій торгівлі, а любов – рушій мистецтва?

Яка любов – таке й мистецтво. Вірніше, так його сприйматимуть чи продаватимуть – те бідне мистецтво.

Одне слово, побачиш (на екрані, на кону чи й у житті) чиюсь незвичайну любов (чи прочитаєш, почуєш про неї), так і подумаєш з жалем: везе ж ото декому! Яка любов! Хоч на виставку кращих закохань її виставляй! Які почуття! Які стреси! Яка боротьба! Яка енергія! Хоча, багнучи такої любові, сам багнеш, аби особисте життя твоє не виходило за рамки, щоб усе було спокійним, розсудливим, вивіреним: зустрілися, покохалися, побралися, народили дітей, добре влаштували побут… А пристрасті – то для книжок, для театру, для кіно… Хоча ні-ні, та й зітхнеш – але ж яка любов! Яке горіння-боріння! Повезло ж декому, а тут…

…А як було насправді?

– Створиш ти, Отче наш, першу людину – як задумав. З праху земного. Чи там з глини. Як і поділився з нами щойно своїм задумом. А йому, першому чоловікові, створиш і першу жінку…

– З ребра його, – охоче відповів Господь. – Це я твердо вирішив. Для нього, Адама, створю і пару йому – Єву.

– Гаразд, створиш і першу жінку першому чоловікові. А далі? Що далі? Їх буде двоє. А планета, звана Землею, ого яка! Чоловіків та жінок, щоби рід людський виник, потрібно мільйони та мільйони.

– Так, мільйони, – охоче погодився Господь. – А далі й мільярди. Тільки тоді рід людський утвердиться на планеті, званій Землею.

– Мільйони, мільярди… І Ти, Отче наш, будеш створювати оці мільйони? Чи й навіть мільярди? Навіть Тобі, всемогутньому, це може виявитись не під силу. Не кажучи вже, що ти роки, десятки й сотні років тільки тим і будеш займатися, що день у день створюватимеш все нових і нових істот, названих тобою людьми.

– Правильно речеш, архангеле. Це може виявитись і мені не під силу. Та й справ у мене інших пребагацько. Тьма-тьмуща. А тому я так вирішив: створю лише перших двох – його і її. А далі, за браком часу, на них усе покладу. Далі вони самі будуть плодитися.

– Саморозмноження? – здогадалися архангели. – Самовідтворення собі подібних? Лише з Твого благословення?

– Ви вірно здогадалися і мислите вірно, – похвалив Господь своїх архангелів. – Саморозмноження.

Архангели переглянулись і навіть з подиву легенько пирснули.

– Отче наш, – звернувся до Господа один з них і почухав потилицю. – Ну… Перші люди ще будуть займатися отим самим… саморозмноженням. Це їм спочатку навіть цікаво буде – творити собі подібних.

– Вся заковика і весь фокус у тому, – загадково посміхнувся Господь, – як вони цим ділом будуть займатися. Що їм для цього буде спонукою.

– Але ж їм все одно, даруй, Господи, це швидко набридне. Як набридає будь-яка повинність. І рід людський швидко захиріє. Так до пуття й не розмножившись. Не будеш же ти за кожним слідкувати і кожному нагадувати, кожного підганяти: розмножуйтесь, діти мої, розмножуйтесь!.. А яке розмноження буде з принуки? Коли бігати за кожним і покрикувати: гей, ану, той… розмножуйтесь!

– Не буду за кожним бігати.

– От-от, а їм це швидко набридне. Повинність така.

– Набридне, – охоче погодився Господь на тій таємній вечері (розмова сія відбувалася одного вечора за спільною вечерею). – Але я наділю їх чимось таким… таким… Що їм постійно буде хотітись цього діла.

– Розмножуватися?

– Так, розмножуватися.

– І чим же ти їх, Господи, наділиш? – недовірливо спитали учасники тієї вечері.

Господь витримав чималу паузу, інтригуючи своїх співтрапезників і, зробивши відповідний ефект та заінтригувавши всіх, врочисто вигукнув:

– Любов’ю! Я наділю їх – любов’ю! І хай спробують тоді втриматися, щоб… хе-хе, не займатися сим ділом. І розмноженням теж.

Пауза. Потім хтось обережно:

– Себто… сексом?

– І сексом теж, хоч я й не люблю цього слова. Але – діватися нікуди. Наділю їх і сексом. А любов’ю в першу чергу. До жінки – теж у першу чергу. До дітей. А це – сім’я. Потім піде любов до свого народу, землі своєї і так далі. А пізнаючи любов – чи, як ви кажете, секс, – рід людський буде й буде займатися розмноженням – хоче він того чи не хоче. Тобто займатиметься нею – ЛЮБОВ’Ю. І відпаде потреба нагадувати про це кожному. Двигуном життя людського, усіх Адамових нащадків буде вона, любов. Вічним двигуном. Та любов, яку вчені пізніше так тлумачитимуть (Господь ще й тому наймогутніший, що знає наперед, що буде… наперед) – «Любов – почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі; кохання». Просто і ясно. А ще Адамові нащадки створять слова… Та які ж слова, – мрійливо протягнув Господь. – Ось послухайте: любо, люба, любенько, любесенько, любий, любимий, любимо, любимочка, любити, любитися, любісінький, любість, любка, люблений, люблю, любов, любовний, і – любовник, чого вже тут, любаска, любонька, любота, любощі, любчик… І це далеко не повний перелік таких слів.

Архангели сиділи вражені й занімілі…

– А ще ж, – вів далі мову Господь, – кохання, закохання, коханець, коханий, коханка – чого там! – коханнячко, коханочка, кохати, кохатися і т. д., і т. п. в цьому ж роді й дусі. І, смію вас запевнити, мої ангели і архангели, діло, як кажуть, піде. Буде любов, а з нею буде і рід людський. А більше людям, окрім як любові, нічого й не треба. Решту вони самі придумають. Як буде в них любов-кохання. А я подарую їм мисль, що любов – це всеперемагаюче кохання, – підсумував Господь.

Не знаю, чи дослівно саме так було сказано на таємній раді, чи якось по-іншому, але суть, смію вас запевнити, саме така. Бо як же інакше? Ви знаєте, як? А я не знаю. І цього ніхто не знає. Але точно знаю: є любов, є і буде рід людський. На планеті, що називається Земля. Бо тільки на любові все до нас трималося, на любові тримаємось і ми, на любові будуть триматися і після нас – вічно. Покіль існуватиме рід людський на планеті, званій Земля. А він існуватиме вічно. Як вічно існуватиме любов на планеті, званій Земля.

На любові, на коханні. Так, так, на отому, як пишуть словники, почутті глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі, на коханні… У вузькому і в широкому смислах.

У вас є інша мотивація?

Гай-гай!..

Навіть у Господа іншої не було – чи Він не схотів інші навіть із загашників діставати, – а тому подарував роду людському любов.

Тож, як заповідав Він: плодімося і розмножуймося!

А що може бути прекраснішим, коли до цього діла додається любов. Ну… секс, коли хочете. Але це теж любов.

Отож і живімо. З ЛЮБОВ’Ю.

– Але ж і гуляка! Тесть мій, – хитав головою Ігор. – Оце догулявся. Оце дострибався у гречку! Коханку живцем спопелили!

Наче аж заздрив тестеві, що в того така любов. ТАКА!.. Палка і гучна! Все князівство нею збурив. Справді, ЗАКОХАВСЯ. Буде що на старості згадувати. А людина ж бо раз на світі живе. Має все відчути. А справжнє закохання й поготів. А тут… Почув, посватався, побрався… Тихо-мирно, ніяких тобі пристрастей, шалу – що ж про таку любов згадувати на старості? Ні, везе ж деяким князям – і в княжінні, і в любові… Хоч ті думки свої старанно приховував від Єфросинії. Так, на всяк випадок. А то ще спалахне… А в спокої жити краще – цур їй пек, тій любові, що князя Ярослава ледве зі світу не зжила. Та ще й невідомо, чим воно скінчиться…