Текст книги "Мушкетери"

Автор книги: Валентин Рич

Соавторы: Михаил Черненко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Безпрограшна лотерея

Двоє лижників зупинилися біля останнього в селищі паркану.

– Приїхали? – відсапуючись, промовив Бєлов.

Тарасюк кивнув, подивився на годинник, потім запитливо глянув на свого супутника і показав палицею на ліс. Туди вела голубувата, добре об’їжджена лижня.

Бєлов благально підвів руки вгору.

– Ганьба! – похмуро пробасив Тарасюк. – Ходять чутки, що мавпа перетворилася в людину не тоді, коли стала на ноги, а тоді, коли стала на лижі.

– Але ж нам уже час? – Бєлов з надією глянув на вкритий інеєм частокіл, за котрим виднілася суцільна стіна обліпленого снігом чагарника; над сніговою стіною стирчав гостроверхий дах з квадратним, рожевим від сонця віконечком мансарди.

– Ми ще маємо двадцять хвилин… Та гаразд, ходімо.

Тарасюк швидко зняв лижі і почав витирати рукавичкою іній з пригвинченої до хвіртки латунної пластинки.

– Нас не покусають? – запитав Бєлов.

– Зараз довідаємось, – відповів Тарасюк і, закінчивши своє заняття, вголос прочитав: – “Заходьте! Злих собак немає!”

На величезному письмовому столі височіла купа паперу впереміж із розкритими книжками.

– Так ось що ви робите в неділю! – грізно сказав Тарасюк. – Буду скаржитись у місцевком! Директор порушує конституцію: кожний громадянин має право на відпочинок!

– Пишіть скаргу, Грицьку, пишіть, – спокійно відказав академік, потискаючи їм руки. – Але майте на увазі, за даними Центрального статистичного управління, сімдесятирічний громадянин в середньому живе ще тринадцять років. Отже, мені належить лише років сім. Але покінчимо з етикетом. У вашому розпорядженні тридцять хвилин.

– Мені вистачить і десяти, – сказав Бєлов.

Академік слухав не перебиваючи. І лише коли Матвій закінчив своє коротке повідомлення, сказав:

– Так, припустимо, ви довели, що самміліти – не скло і не метеорити. Що ж ви збираєтесь доводити далі?

– Треба визначити, коли і при якій температурі вони утворилися, – ¦ відповів Бєлов. – Час і температуру.

– Гаразд, припустимо, ви встановили: температура-мільйон градусів, час – сто тисяч років. Хіба це свідчить, що каміння штучне, – і, тим паче, що його існування пов’язане з прибульцями на Землю?..

– Ні, але…

– Звичайно, ні! – втрутився Тарасюк. – Проте якби пощастило довести, що самміліти з’явилися сто тисяч років тому і що саме цими роками датується якась історична пам’ятка, то…

– Стривайте! – академік заспокійливо постукав по столу олівцем. – Історична пам’ятка сто тисяч років тому – це фантазія.

– А п’ятдесят тисяч? – палко запитав Тарасюк. – А двадцять п’ять?

– Двадцять п’ять, мабуть, теж забагато.

– Ну, звичайно, – усміхнувся Тарасюк. – Дудников має рацію – Венеру Мілоську зліпили вчорашні пітекантропи. Людська цивілізація виникла десять тисяч років тому… А на мою думку, єдиний доказ надзвичайної близькості людини до пітекантропа – це існування самого Дуд…

Бронзова шпага стрілки старовинного, схожого на вежу, годинника увіткнулась у цифру “6”. За вікном злегка виблискував проти місяця сніг.

Академік, Матвій і Тарасюк розглядали розстелену на письмовому столі карту Близького Сходу.

Тарасюків бас звучав тепер дуже спокійно:

– Десятки знахідок за останні роки зроблено в шарах, котрі неможливо датувати звичайними методами хоч у якійсь мірі точно. Те, що робить Бєлов, досліджуючи свої самміліти, необхідно нам, археологам, як повітря… Адже лотерея безпрограшна – це найголовніше! Якщо навіть космос тут непричетний, якщо ми не знайдемо ніяких слідів стародавніх астронавтів… Визначити точний вік усіх пам’яток – хіба цього замало?

Академік відірвався од карти і присунув до себе папери, що лежали перед Тарасюком і Беловим.

Запанувала тиша. Тільки зрідка поскрипував товстий червоний олівець у руках академіка.

– Шансів мало, – сказав він нарешті. – Для найголовнішого шансів дуже мало. Один на мільйон.

– Але одиниця – це не нуль, – з обережністю сказав Матвій.

– Безумовно!

Академік встав з-за столу, зробив кілька кроків по кімнаті і зупинився перед Беловим.

– Не люблю гучних фраз, але одиниця, про котру зараз ідеться – це універсальність життя. Всемогутність розуму. Доведені не логікою, а досвідом!

Він сів у своє крісло і розгонисто провів на одному з аркушів червону смугу:

– Підіб’ємо підсумки. В принципі згоджуюсь. Вашу назву, Грицьку, поки що доведеться відкинути. Не будемо дратувати гусей. “Сектор палеоастронавтики… Палеоастронавтика…” Треба простіше! Ну, скажімо, “Сектор фізичних методів дослідження доісторичних пам’яток”. Не заперечуєте? До речі, про гусей. Я неодмінно призначу до вас когось із тих, хто вміє охолоджувати гарячі голови до нормальної температури! На середу підготуйте міркування щодо програми роботи сектора.

Першим пунктом у плані, прийнятому вченою радою інституту після тривалих обговорень, значилося: “Вивчення Хірбетської піраміди з метою встановлення часу спорудження пам’ятки”.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Літак прибуває в Бейрут

Григорій Тарасюк зовсім не відчував ніякого задоволення від польоту на літакові. Звичайно, він визнавав його перевагу у швидкості і тому користувався авіацією майже у всіх випадках, коли йому треба було подолати простір, що перевищував кількасот кілометрів. Але визнання переваги ще не означає любові.

Коли ж говорити про любов, то понад усе в світі Тарасюк любив ходити пішки – по-перше, все видно як слід, по-друге, де захотів, там і зупинився.

Навіть мандрівка поїздом була для нього цілковитою прикрістю – так хочеться вискочити біля якоїсь дивовижної могили чи осипу, що підозріло блиснув у горах. Але вагон мчить мимо, мимо, мимо – бачить око, та рукою не вхопиш.

А про літак що казати. Тут навіть око бачить головним чином суцільну пелену хмар, які закривають усе, що є цікавого на землі.

Тарасюк зазирнув у круглий ілюмінатор. У схожому на снігову пустелю верхньому мереживі хмар не було жодного “вікна”.

Тяжко зітхнувши, Григорій знову почав переглядати іноземні журнали. В останньому аеропорту він радикально поновив їхній запас і тепер майже в кожному знаходив нові висловлювання з приводу “дивної”, “безглуздої”, “приголомшливої”, “обурливої”, “антинаукової”, “легковажної”, “розрахованої на ефект”, “божевільної” і т. д. і т. ін. гіпотези російського астронома Бєлова, днями опублікованої в московській газеті.

Ось і на першій сторінці паризького “Пті” підстрибуючі жовтогарячі літери сповіщали:

“БЄЛОВ ПОМИЛЯЄТЬСЯ – ВОНИ ПРИЗЕМЛИЛИСЯ НА ОЛІМПІ!

Виявляється, ніщо так не хвилює науку, як з десяток каменів, знайдених у середині минулого століття в Сірійській пустелі. На думку нікому досі невідомого російського вченого Бєлова, ці камені залишені прибульцями з космосу ще в ті часи, коли наші предки мали звичку спати на деревах.

У яскравому світлі ідей пана Бєлова стає цілком зрозуміло, що космічні мандрівники не могли обмежитися каменями в пустелі, а здійснили на Землі ще чимало величних справ.

Поспішаємо сповістити нашим читачам останні відкриття в цій галузі. Ми впевнені, що компанія Бєлова врешті-решт поселилася на горі Олімп у Греції. Кожному, хто знайомий з давньогрецькою літературою, відомо, що істоти, котрі заселяли Олімп, мали техніку, яка нам – у двадцятому столітті-й не сниться. Вони спокійнісінько літали в повітрі без усяких повітряних куль, літаків і ракет, перетворювалися за найменшим бажанням у яку завгодно тварину, а один із них навіть умів вергати громи, – цього сучасні люди не навчилися.

Проте зробимо застереження. Дехто (не будемо називати прізвищ) і в наш час пускає якщо не блискавку, то в усякому разі грім, приголомшуючи уяву не досить освічених читачів”.

Тарасюк усміхнувся і взяв інший журнал, на цей раз – солідний віденський тижневик.

– Інтерв’ю із Зінгером? – пробурчав він. – Це вже серйозніше.

“…Піонер німецького ракетобудуваня доктор Зінгер заявив нашому кореспондентові: “Мені хотілося б запитати шановного пана Бєлова лише таке: чи спромігся б він підрахувати, скільки енергії треба було б для польоту з близькосвітловою швидкістю на віддаль, що відділяє нашу Сонячну систему від інших зірок? Наші приблизні розрахунки свідчать, що для такого польоту треба більше енергії, ніж виробило людство за всі часи свого існування.

Якщо навіть припустити, що розумні істоти можуть десь у Всесвіті мати в своєму розпорядженні таку фантастичну кількість енергії, вони, без сумніву, знайдуть для неї раціональніше застосування, ніж відвідини заселеної дикунами маленької планетки, закинутої примхами природи на одну із пустельних околиць Галактики”.

Читаючи це сердите інтерв’ю, Тарасюк уже не усміхався.

Ні, не таким уявляв він раніше знаменитого ракетника. Ну, продав свій талант фабрикантам гармат, але за віщо ж так зневажливо говорити про свою Землю?

Виходить, для вас, пане Зінгере, відвідання Землі нераціональне… А що ж раціональне? На що б ви витратили цю “фантастичну кількість енергії”, якби мали її? На якусь надфантастичну зброю?

Що й казати, не перевелися ще дикуни на нашій маленькій планетці!

Григорій розгублено гортав журнали, вже не придивляючись до великих заголовків з “космічним відтінком”, як раптом його погляд зупинився на знайомому імені.

Клайд? Професор Френсіс Клайд? Кому-кому, а йому мала б бути до вподоби думка про те, що Хірбетська піраміда побудована прибульцями з космосу! Адже він ще в своїй першій славетній роботі про походження єгипетських пірамід відзначав: їх пропорції свідчать про великі математичні знання тих, хто будував ці дивовижні споруди. Ні в яких інших пам’ятках архітектури Стародавнього Єгипту і сусідніх країн таких свідчень немає!

“А може, – подумав Тарасюк, – Хірбетська піраміда навела єгиптян на думку про форму усипалень для фараонів?”

Однак відомий професор не справдив його надій.

“…Мене запитують, що я думаю про так звану гіпотезу Бєлова, – писав Френсіс Клайд. – Не спиняючись на питанні про сам-міліти, де я вважаю себе не досить компетентним, повинен, однак, зазначити, що дослідження одного-двох зразків ніколи не можи бути підставою для ствердження справді наукової гіпотези. Що ж до Хірбету, то, очевидно, пана Бєлова збив з пантелику хтось із молодих колег-істориків.

Історична наука давно розібралась у секретах виробництва і античної й ще давнішої цивілізації. Ми добре знаємо, яким чином стародавні майстри відламували од скель величезні брили. Вони забивали в щілини дерев’яні клинці й поливали їх водою. Клинці набрякали – і брили відколювались. Наші предки вміли застосовувати й вогонь – розпікали камінь, поки не почервоніє, а тоді поливали його водою. І камінь тріскався.

Так майстри Стародавнього Єгипту зводили до неба гігантські гробниці фараонів – до речі, набагато грандіозніші, ніж піраміда в Хірбеті.

В глибоку давнину люди навчилися не лише витесувати величезні брили, але й пересувати їх на значну віддаль за допомогою найпримітивніших важелів. Ця майстерність дожила до наших днів на острові Пасхи. Тамтешні жителі підіймали та опускали, перевозили з місця на місце величезні камінні статуї, користуючись такими ж знаряддями, якими користувалися тисячі років тому їхні далекі предки – творці цих статуй.

На жаль, я змушений гадати, що прекрасну книжку пана Хейєрдала “Аку-аку” не помітив автор гіпотези, інакше він не міг би виступити з такими наївними твердженнями”.

Тарасюк спохмурнів. Невже він справді зробив погану послугу Матвієві, підсунувши йому цю піраміду?

Але між єгипетськими і Хірбетською пірамідами – велика різниця. Ті складені з окремих плит – ця суцільно витесана. Ідоли з острова Пасхи мають вагу зо два десятки тонн, а Хірбетська піраміда – тисячі. її нічим підняти навіть сьогодні!

– Прошу застебнути ремені! – пролунав голос стюардеси. – Приготуйтесь до посадки. Через десять хвилин наш літак прибуває в Бейрут!

Григорій закинув журнали на полицю, застебнув ремені й дістав із внутрішньої кишені бумажник, щоб востаннє, перевірити, чи на місці документи.

Закордонний паспорт… Посвідка про відрядження… А це що за папірці?

Тарасюк витяг із кишені телеграми, одержані в редакції відразу ж після опублікування Матвієвої статті. Серьогін дав їх приятелеві перед вильотом – “на дорогу”!

Він розгорнув бланки. На першому стояло:

МОСКВИ П’ЯТНАДЦЯТОГО П’ЯТЬ НУЛЬ-НУЛЬ. ПРОШУ ЗАРАХУВАТИ СКЛАД ЕКСПЕДИЦІЇ ДРУГИМ НОМЕРОМ ПЕРШИЙ РОЗРЯД ЛЕГКОЇ АТЛЕТИКИ ЗНАННЯ СТАРОДАВНІХ МОВ ЗГОДНА БУДЬ-ЯКІ УМОВИ

МАЙЯ КРЕМНЬОВА

“Відразу видно – наша!” – подумав Тарасюк.

А ось інша – теж цікава, хоч і явно “не наша”:

ЧІКАГО… ЗВ’ЯЗКУ ЗАРУЧИНАМИ ДОЧКИ ЛІЛІАН ТЕЛЕГРАФУЙТЕ ЦІНУ НАМИСТА ДВАДЦЯТИ РОЖЕВИХ САММІЛІТІВ…

ПОВАГОЮ ДЖЕННІ ЮКЛІД

А це, мабуть, дружній жарт:

ВАША ПІРАМІДА ПЕРЕЇХАЛА ВПАДІННЯ КРИШТАЛЕВОГО СТРУМКА

ПЕРЛАМУТРОВЕ ОЗЕРО КРП СЄДИХ

Літак сильно гойднуло. Григорій заховав бумажник у кишеню. Машина пішла на посадку.

Хмари розійшлися, і внизу яскраво заблакитніло море з білими поплавцями кораблів. Скраю воно було облямоване блискучим мереживом прибою.

Але ось море нахилилося і пішло кудись убік, а прямо на літак почала насуватися стрімка коричнева гора з темно-зеленими плямами. Потім гора теж нахилилась, і літак почав провалюватись униз.

Назустріч побігли зграйки білих хаток з червоними дашками, потім кілька іграшкових димарів з іграшковим витким димком, потім вигулькнуло справжнє місто – з багатоповерховими будинками, різнобарвними цяточками автомобілів і довгастими трамваями.

Мотори перестали ревіти. Зовсім близько шалено промайнула бетонна стрічка посадочної смуги.

Через три години маленький бувалий “додж” вибіг з міста і помчав уздовж невеличкої гірської річечки в напрямку гір, що півколом заступали обрій.

– Не знаю, чи пощастить проїхати, – сказав шофер, немолодий смаглявий чоловік, з такими ж точно вусами, як у Григорія. – Я зроблю все, що зможу, але пан не мусить сердитись, якщо це не вийде. Я відразу попередив пана, що на дорозі в Хірбет стоять застави.

– Тайм із маней! Час – гроші! – сказав Тарасюк. – У мене мало часу. Тому ви одержите вдвічі більше, якщо приїдемо сьогодні… А давно у вас тут стан облоги?

– Ніякої облоги немає, просто водії кажуть: сьогодні ввечері краще не їздити, на дорозі будуть застави, – відповів шофер.

– А чому?

– Зараз ніхто не знає. А мине тиждень – все буде відомо! Як з печерами…

– З якими печерами?

– А тижнів зо три на всіх дорогах, що ведуть у Хірбетські гори… Та що там на дорогах – на всіх стежках з’явилися жандарми! Стоять і нікого не пускають. І стояли так днів з десять. А знаєте, що сталося? Виявляється, губернаторові розповіли, що в горах є печера, а в печері – скарб, сто глечиків золотих монет. От він і наказав оточити гори й нікого туди не пускати, а сам викликав з Америки найкращих шукачів…

– Ну і як-знайшли скарб?

– Звичайно, знайшли. Якби не знайшли, то й досі нікого б не пускали у печери.

– А зараз пускають?

Шофер у відповідь кивнув.

– І ви самі теж там були?

– Звичайно! Всі були!

– І знайшли що-небудь? Хоч одну золоту монету?

Шофер лише усміхнувся.

Дорога врізалась у гори і хитромудро запетляла. Ще п’ять чи шість разів відкривалася на поворотах блакитна морська гладінь, а потім машина помчала вузьким тунелем поміж скель. Час від часу тунель перетворювався в нешироку долину, а схили ставали пологішими. Серед темної зелені листя рожевіли незнайомі квіти.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Скачка з перешкодами

В одній такій долині водій зупинив машину біля невеличкого будиночка із світлого каменю. Звелівши Тарасюкові чекати, він увійшов до будинку.

За хвилину вибіг назад, скочив на своє сидіння, увімкнув мотор і, розвернувши машину, не кажучи ні слова, погнав її назад. Неподалік від початку долини дорога спускалася до самого берега річки. Власне, річкою її не можна було назвати. Це був потік метрів п’яти-шести завширшки з дрібної, добре промитої гальки, і тільки посередині цього кам’яного потоку шумував і булькав струмочок.

Машина тихенько з’їхала на кам’яне річище і, ідучи по ньому, стала віддалятися од шосе. Лише тоді, коли машина від’їхала далеченько, шофер зупинив її і з полегкістю зітхнув:

– Мало не вскочили в халепу! Добре, що хлопці попередили! Я піду до шосе, гляну навколо…

Він вискочив із “доджа” і зник у прибережному чагарнику.

Тарасюк теж виліз з машини. Витяг з багажника і заховав про всяк випадок у кущах чемодан.

Поклав до кишені ключ від запалювання, який залишив шофер і, шурхочучи галькою, рушив у тому ж напрямку.

Шосе було ще приховане деревами, коли Тарасюк почув важкий гул – мабуть, їхала якась дуже навантажена машина. Він побіг по вузькій стежечці до шосе, заховався за густим чагарником. Повз нього з оглушливим тріском промчали два мотоцикли з поліцейськими. Потім виповз тягач військового зразка з довгим шестивісним причепом. Причеп мав високі борти, тому роздивитися, що було в кузові, не вдалося.

Як тільки Григорій вирішив вийти на шосе, знову почувся тріск мотоциклів. За мотоциклами проїхав ще один тягач з причепом:

Потім настала довга перерва.

Тарасюк вернувся до машини, знову поклав чемодан у багажник і став терпляче ждати.

Минула година, півтори – шофера не було.

Час від часу од шосе долинав приглушений тріск і відразу ж після нього сильний гул. Рух ішов повним ходом!

Почало смеркати. Великі, а за ними й малі зорі встелили темно-синє небо. Під колесами машини, немов скло, вигравала вузька течія струмка.

Нарешті неподалік зашурхотіло каміння, і почувся знайомий голос:

– Живі?

– Умер! – спокійно відказав Тарасюк.

– Зачекаємо до ранку чи спробуємо проскочити?

Григорій подивився на годинник. Пів на другу.

– Догнав – не догнав, а погнатися можна, їдьмо!

Шофер увімкнув мотор і вивів “додж” на шосе.

Вони проїхали долину з будиночком, що невиразно білів, і знову помчали вузькими тунелями. Праворуч та ліворуч пливла темрява, і лише зверху висріблювалась від місячного сяйва смужка неба з великими зорями.

Під рівномірне рокотання мотора Тарасюк задрімав.

Його розбудили гучні голоси.

Машина стояла на узбіччі шосе. Шофера на місці не було.

Почулися швидкі кроки, і до машини підійшов водій.

– Прокинулись? Можете спати далі! – буркнув він. – Напоролись!

– Поліція? – запитав Григорій.

Шофер мовчки кивнув.

– І скільки доведеться чекати?

– Кажуть, недовго. Але до пуття ніхто не знає. Може й до ранку. Я ж попередив пана…

– Та що там! – сердито сказав Тарасюк. – До вас у мене претензій немає. Ви ж зробили все…

Попереду на шосе засвітився ліхтар, промінь мацнув машину.

Григорій вийняв із чемодана пачку московських сигарет, дав шоферові, а потім виліз із машини й попрямував до ліхтаря.

Він підійшов зовсім близько І побачив високу постать поліцейського в плащі та фесці.

– Нізащо не можу, – сказав поліцейський, як тільки Тарасюк підійшов до нього. – І не просіть!

– І не треба, – байдуже мовив Григорій. – Я ще молодий. Мені поспішати не обов’язково.

Поліцейський усміхнувся. Він був принаймні вдвічі старший від Григорія.

– Нема закурити?

Тарасюк подав поліцейському пачку сигарет.

– Чому одну? Беріть з півдюжини! Стояти ж усю ніч!

– Мабуть, ви маєте рацію, – добродушно промимрив той. – Це лише так кажуть: “трошки”…

– В порівнянні з вічністю одна ніч – зовсім небагато, – зауважив Григорій, клацнувши запальничкою.

Поліцейський, підморгнувши Тарасюкові, прикурив свою сигарету і як зачарований втупився очима в запальничку.

Запальничка й справді була незвичайна: золота ракета з іскрами, що вилітали з дюз.

…Віддалік почулося натужне гудіння, а через кілька хвилин з-за повороту випливли сліпучо сяючі фари.

Поліцейський засвітив зелений ліхтарик.

Земля задвигтіла, і мимо Тарасюка повільно проїхав тягач із причепом. Слідом за тим вдалині знову почувся натужний гул.

– Ну й здоровенні! – захоплено сказав Тарасюк. – Не автомобіль, а цілий вагон! Ви не знаєте, скільки може підняти така махина?

– Сімдесят тонн! – з гордістю повідомив поліцейський.

– Закладаюсь на запальничку, – тихо мовив Григорій, – що на третій раз відгадаю, який вантаж вони везуть!

Поліцейський підійшов трохи ближче і явно зацікавленим тоном спитав:

– А якщо не вгадаєте?

– Раз козі смерть! – розсміявся Тарасюк. – Якщо не вгадаю, доведеться купувати нову.

Вогненні очі наступного тягача появилися з-за повороту.

Поліцейський засвітив червоний ліхтарик.

– Що трапилось? – крикнули з кабіни, коли тягач із страшним скрипом зупинився за два кроки від Тарасюка.

– Перевірка! – оголосив поліцейський, легесенько підштовхнувши Григорія до причепа, а сам, з більшою спритністю, ніж можна було передбачити, глянув на його кремезну постать, скочив на колесо, підтягнувся й зазирнув за високий борт.

– Ну! – нетерпляче шепнув він.

– Атомна бомба! – вимовив Тарасюк трагічним шепотом.

Поліцейський презирливо фиркнув:

– Раз!

– Нова дзвіниця для монастиря святого Гільйома?

– Два!

– Марсіанський корабель для туристів?

– Три!.. Ану лізьте-но сюди!

Григорій не барився. Одним стрибком він вискочив на колесо і зазирнув у кузов.

Там було порожньо!

Поліцейський з переможним виглядом подивився на Тарасюка, перший зіскочив з при-цепу, люб’язно подав Григорієві руку і засвітив зелений ліхтарик:

– Все гаразд! Можете їхати!

Випустивши на Тарасюка хмару дизельного диму; тягач заревів і тяжко зсунувся з місця.

– Ну як? – весело запитав поліцейський,

– Не хочеш – не берись, а взявся – не журись! – в тон йому відповів Тарасюк і віддав запальничку.

…Лише на світанку, коли довга колона тягачів, натужно ревучи, поїхала в зворотному напрямку – до Бейрута, старенький “додж” зміг рушити далі.

Поліцейський доторкнувся до фески і вклонився Григорієві, наче старому знайомому.

Через дві години машина їхала кривими вуличками Хірбету, утвореними – як і скрізь на Сході – не будинками, а глухими парканами із саману.

– В готель? – стомлено запитав шофер.

– Спершу до піраміди!

Проскочивши Хірбет за якихось п’ять-шість хвилин, “додж” заплигав по ґрунтовій, покрученій важкими скатами тягачів дорозі, потім виїхав на кам’янисте плато з залишками цегляних, як видно, дуже давніх споруд і, нарешті, зупинився.

Поламані кущі, погнуті стовбури молодих дерев, глибокі відбитки шин на землі – все це, без сумніву, свідчило, що тягачі були тут. Але для чого? На засипаному щебінкою майданчику, що нагадував справжнє футбольне поле, були розкидані невеликі валуни. А далі, скраю горба, височіла знайома Тарасюкові з десятків фотографій тригранна піраміда.

Перестрибуючи через дрібне та оминаючи на бігу велике каміння, Тарасюк, засапавшись, підбіг до камінного велетня і кроків за двадцять від нього зупинився.

Ближче підходити не хотілося. Дуже великі предмети краще розглядати на віддалі. Григорій стояв і думав про тих, хто лишив цей дивний знак. Знак чого? Поки що, на жаль, цього ніхто не знає.

Григорій підійшов до піраміди і поклав долоню на її шерехату грань.

І одразу ж відсмикнув руку, сильно вражений.

Чи він збожеволів, чи тільки що зробив велике відкриття. Хірбетська піраміда була збудована не з пісковика. І не з базальту, не з доломіту, не з граніту, не з мармуру…

Григорій ще раз погладив стінку, уважно оглянув її, машинально всунув у рот сигарету, чортихнувся, не знайшовши в кишені запальнички, і з хвилину простояв, глибоко роздумуючи.

– Нісенітниця! – нарешті вигукнув він. – Неймовірна нісенітниця! В старовину не знали залізобетону!

– Ви маєте цілковиту рацію! – пролунав поруч незнайомий голос.

Тарасюк обернувся. Біля нього стояв високий, дуже худий чоловік у білій сорочці й грубих парусинових штанях.