Текст книги "Мушкетери"

Автор книги: Валентин Рич

Соавторы: Михаил Черненко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Христос і поліцейські

Стиснувши долонями худі щоки, Халід дивився, як коцюрбиться в полум’ї і перетворюється на дим страшний папір, підписаний дідусем Джафаром. В чорних хлопчикових очах блищали сльози.

– От і все! – весело сказав Фернан, підніс попільницю до вікна і здмухнув з неї купку попелу. – От і все! – повторив він. – І досить сумувати. Скоро побачиш дідуся!

Хлопчик схопив велику Фернанову руку і притисся до неї лобом. А коли підвів голову, в його очах уже не було сліз.

– Я думав, що Бог обдурив мене, – серйозно мовив Халід. – Я просив грошей, а він дав мені стару шкіру. Але Бог всемогутній. Він зробив так, що стара шкіра стала дорожча за гроші. Як мені віддячити йому?

– Коли б Господь знав, що написано на цій старій шкірі, він зробив би так, щоб ніхто й ніколи не знайшов її! – усміхнувся Фернан.

– Чому? – здивувався хлопчик.

– Це довга історія, І навряд чи ти зрозумієш її.

– Я постараюсь!

– Гаразд, спробуємо… Мабуть, отець Філіпп розповідав тобі про Ісуса Христа?

Халід ствердно кивнув головою.

– Так ось, у всій цій історії з Ісусом Христом, сином божим, є немало загадкового й незрозумілого. Наприклад, незрозуміло, чому жодна людина, яка жила в ті самі часи, що й, за словами Біблії, Христос, нічого про нього не знала. Адже ж тоді було чимало знаменитих учених – Плутарх, Йосиф Флавій, Сенека, Філон Александрійський. Вони залишили свої книжки. І в жодній з цих книжок нема й слова про засновника християнської релігії, великого чудотворця Ісуса. Ну як це пояснити?

– Не знаю, – простодушно відповів хлопчик.

– Або ще така загадка, – вів далі Фернан. – Незрозуміло, чому за тисячі років до того, як, згідно Євангелія, народився Ісус Христос, багато народів вірило в богів, що були дуже схожі на Христоса? Наприклад, Христос народився 25 грудня. І, як це не дивно, саме того ж дня – 25 грудня – лише за багато століть раніше, народився, на думку стародавніх жителів Індії, Будда, на думку стародавніх єгиптян – Гор, на думку стародавніх іранців – Мітра. А коли пригадати, що розповідали про всіх цих богів, то можна здивуватися ще більше.

Скажімо, у Мітри була матір’ю діва Майя – точна копія діви Марії. Коли Мітра народився, до нього на поклін першими прийшли пастухи – так само, як до Ісуса. І далі все було страшенно схожим. Після таємної вечері Мітру розіп’яли, він здійнявся на небо, обіцяючи повернутися на землю і вчинити страшний суд над грішниками. Люди, що вірили в Мітру, носили хрест, як і значно пізніше люди, що вірили в Христа… Ну як пояснити цей дивний збіг?

– Ну, а тепер слухай уважно! Стара шкіра, котру ти знайшов у печері, загадала нам ще одну загадку. На ній написано, що за двісті літ до Христового народження спаситель уже ходив по землі, читав проповіді, був не по правді звинувачений і помер мученицькою смертю. Виходить, що спаситель помер за багато років до народження спасителя. Але ж не може людина померти до того, як народиться?

– Не може! – усміхнувся Халід.

Це в нього не викликало, мабуть, ніяких сумнівів.

– Звичайно не може! – підтакнув Фернан. – І коли подумати як слід, то всім цим загадкам є одна і дуже проста розгадка. Все, що сказано в Біблії про Ісуса Христа, – байка. Насправді саме такої людини не було. А раз не було, то зрозуміло, чому ніхто із жителів тих часів нічого про нього не чув. Релігійну байку про Христа склали тоді, коли і Плутарх, і Сенека, і всі інші вже повмирали.

Дуже просто пояснюється і загадка про однаковий день народження. 25 грудня день починає збільшуватись, а ніч зменшуватись. Майже всі стародавні жителі думали, що в цей день народжується бог Сонця, котрий починає перемагати пітьму. Казки про таких богів складались у всіх країнах задовго до того, як була вигадана байка про Христа. Одна така стародавня казка написана на старій шкірі, що пролежала в глечику понад дві тисячі років. І, як я уже сказав тобі, це дуже неприємна для Бога казка. Бо вона ще раз стверджує, що ніякого Бога немає.

– Але хто тоді поклав цю шкіру в глечик? Хто спрямував мої ноги до печери? Хто примусив господаря віддати мене вам? – невпевнено спитав хлопчик.

Фернан розсміявся.

– Найлегше відповісти на твоє друге запитання. Хто спрямував твої ноги до печери? Таж коза Жозефіна! Шкіру сховали жителі Хірбету, коли рятувалися від ворогів багато сотень років тому. Ну, а все інше – запам’ятай, мій хлопчику: людина, навіть звичайнісінька людина, може зробити далеко більше, ніж найгеніальніше вигаданий Бог!

– Звичайнісінька людина… – тихо повторив Халід. Потім глянув просто Фернанові у вічі, зніяковіло усміхнувся і так само тихо промовив: – Ні… Не звичайнісінька…

Він підхопився, кинувся до дверей, і Фернан почув, як зарипіли східці під його ногами…

У Халіда були прекрасні ноги. В правому боці вже кололо, у скронях стукотіло, а ноги все несли й несли його невтомно.

Він вибіг з міста, минув руїни, лишилася позаду піраміда. Сонце ще тільки здіймалося в зеніт, але й шлях був немалий. Якщо не бігти, навряд чи встигнеш, доки стемніє.

Гори наближались. Сіро-зелена маса поступово розпадалася на окремі скелі та дерева. Ось уже видно й стежку, що веде до перевалу.

– Стій, – пролунав над Халідовим вухом оглушений окрик. Чиясь важка рука лягла йому на плече.

Хлопчик озирнувся й побачив жовтий поліцейський мундир.

– Хто такий? Куди?

– У мене пропала коза, пане. Господар уб’є мене!

– Ану вертайся звідки прийшов!

Халід не встиг більше вимовити й слова, як його силоміць повернули назад, і… він мало не впав од важкого стусана.

– Щоб духу твого тут не було!

Зробивши кілька кроків, Халід озирнувся.

На стежці, широко розставивши ноги, стояли троє кремезних поліцейських і, посміхаючись, дивилися на нього.

Що вдієш? Хлопчик поплентався назад. Він дійшов до повороту і ще раз озирнувся.

Двоє поліцейських нахилилися до сірника, якого підніс їм третій. На Халіда вони, очевидно, вже не звертали уваги.

Скориставшись з цього, хлопчик ящіркою шмигнув у кущі.

Він проповз рачки метрів з двісті і зупинився, щоб відсапатись.

Голоси поліцейських було чутно зовсім поруч.

– Шкода хлопчину! – почув Халід. – Йому за козу голову відірвуть.

– Наказ є наказ!

– Але ж видали його не заради такого голодранця?

– Сказано нікого – значить, нікого…

Нічого не зрозумівши, Халід поповз далі.

Голоси чулися все тихіше і нарешті зовсім зникли.

Тоді він підвівся й короткими перебіжками – від валуна до валуна, від куща до куща – помчав у гори.

Біля печери кущі були таки добре притоптані, ніби там пройшла ціла отара кіз.

Хлопчик деякий час прислухався, чи не пролунає поблизу скрип щебеню або чийсь голос. Проте ніщо не порушувало тиші, і нарешті він наважився – вискочив з-за кущів і через два стрибки опинився біля знайомої ущелини.

Гиря була на місці. Халід взяв її на плече і знову заліз до своєї схованки серед густого колючого чагарника. Тепер треба було чекати темряви.

На світанку Фернан почув дивний стук. Він розплющив очі, натис кнопку лампи і трохи підвівся. У відчинене вікно зі свистом влетів камінь і вдарився об стінку.

Фернан підскочив до вікна і в невиразній напівімлі розгледів унизу маленьку постать.

Через кілька хвилин він втягнув хлопчика в кімнату.

Халідів халат перетворився на дрантя, босі ноги були закривавлені. Міцно стискаючи в руках якийсь мішок, він опустився долі.

– Що трапилось? Що з тобою?

– Нічого, – усміхнувся Халід.

Фернан кинувся до аптечки.

Поки він обмивав та обтирав спиртом і йодом глибокі садна на хлопчикових ногах, той лаконічно відповідав на його запитання.

– Де ти був?

– На горі…

– Чому вночі?

– Не пускали…

– Хто не пускав?

– Поліцейські…

– Які поліцейські?

– Не знаю…

– Але чому не пускали?

– У них наказ…

Поклавши хлопчика на диван, Фернан сердито спитав:

– І якого дідька тебе туди понесло?

Замість відповіді Халід показав на мішок, що так і лишився біля порога.

Фернан насилу витяг з мішка довгастий, дуже важкий предмет і запитливо глянув на Халіда:

– Що це таке?

Але хлопчик нічого не зміг би відповісти, коли б навіть знав: він заснув.

Фернан поклав дивний предмет на підлогу, підійшов до Халіда і накрив його ковдрою. Потім сів навпочіпки і став уважно розглядати шаруватий торець Халідового скарбу.

Це було схоже на сувій, на згорнутий довгий рулончик, але не паперовий, не папірусний, не пергаментний, не шкіряний, а мідний!

Такого Фернан ніколи не бачив. Він навіть не чув про існування подібних предметів.

Він знав про книги на камені, на глиняних черепках, на бересті, на пальмових листках, на кістяних і золотих платівках, на покритих воском дощечках, навіть на черепаховому панцирі.

Але мідний згорток – це щось нове!

Що ж могло бути написано в такій дивній книзі?

Фернан переніс її на стіл, узяв лупу, набір інструментів і почав уважно оглядати дивну Халідову знахідку.

Він так захопився розглядом мідного згортка, що не помітив, як настав ранок, і забув вимкнути лампу.

Можливо, він забув би навіть про сніданок, коли б не делікатний стук у двері.

– Прошу пробачити, пане Гізе. Можна вас на хвилиночку!

Вигляд господаря готелю був надзвичайно стурбований.

– Бачить аллах – не хотів вас тривожити. Але такі діла…

Він простягнув Фернанові газету.

– Що там скоїлось? – запитав Гізе.

– У нас в ХІрбеті приземлились марсіяни!

– Давно? – Гізе засунув газету під пахву і почав повільно розминати сигарету.

– Позавчора! – довірливо нахилившись до Фернана, повідомив господар. – А цієї ночі невідомі грабіжники залізли в монастир Святого Гільйома і викрали скарби монастиря!

– Дивний збіг, – помовчавши, сказав Фернан.

– Ви теж думаєте, що скарби викрали ці марсіянські дияволи?

Господар так і не дочекався відповіді.

Фернан Гізе, втупивши невидющий погляд у стелю, тарабанив по бильцях довгими сильними пальцями.

Коли Гізе повернувся в кімнату, Халід сидів навпочіпки на підлозі і розглядав велику книгу.

– А на стільці незручно? – спитав Фернан.

Халід ніяково усміхнувся, скочив на ноги і поклав книгу на стіл.

– Дивись, дивись, будь ласка. Тобі подобаються ці картинки?

– Дуже. Особливо бики Саммілі!

– Як ти сказав? – перепитав Фернан.

– Бики Саммілі, – повторив хлопчик. – Так називав їх дідусь Джафар.

Він розгорнув книгу на кольоровій глянцевій вклейці. На блакитнуватому фоні яскраво вирізнялись жовтогарячі бізони з важкими нахиленими до землі головами.

– Ти помиляєшся, – сказав Фернан. – Твій дідусь не міг бачити таких тварин. Вони не живуть і ніколи не жили в пустелі. Цю картинку я знайшов на стіні грота, далеко звідси, в Іспанії.

– Я не помиляюсь! – вигукнув Халід, – Бики Саммілі – не живі. Це картинка – велика, дуже велика картинка. На великій скелі в Саммілі. Коли я був маленький, дідусь часто розповідав мені про цю скелю. А потім ми зупинилися біля джерела, і я дивився на биків Саммілі.

У Фернана загорілися очі. Він, автор першої в світі книги про наскельний живопис, нічого не чув про якихось там биків Саммілі!

– Слухай-но, Халіде! А чи немає там інших скель з іншими малюнками?

– Там дуже багато скель. Але про інші малюнки я нічого не чув.

– Тим краще! Значить, ми їх розшукаємо!

Фернан ласкаво поклав руку хлопчикові на плече:

– Можеш вважати, що ти цілком і повністю розрахувався зо мною!..

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Крадіжка із зломом

– Безглуздя! – вигукнув Тарасюк. – Дике безглуздя! Стародавні жителі не знали залізобетону!

– Ви маєте цілковиту рацію! – пролунав поруч незнайомий голос.

Тарасюк озирнувся. Біля нього стояв високий, дуже худий чоловік у білій сорочці і грубих парусинових штанях…

– Фернан Гізе, спелеолог! – відрекомендувався він і простяг Григорієві суху, коричневу від загару руку. – А ви, мабуть, пан Бєлов?

– Не зовсім, – обережно відповів Григорій. – Моє прізвище Тарасюк, за професією – археолог, постійне місце проживання – Москва.

– Якщо вам потрібна піраміда, то ви запізнились, пане Тарасюк.

– Бачу, – пробурчав Григорій. – І лише на якихось нещасні дві години… Вночі поліція нікого не пускала в Хірбет, а ця банда мала прекрасний транспорт!.. Важко збагнути – кому потрібно було підіймати піраміду?

– У вас нема ніякої підозри?

– Абсолютно! – твердо сказав Тарасюк.

– А в мене є, щоправда, дуже невиразна. Така невиразна, що не варто було б нікому й говорити про неї. Та коли ви майже Бєлов, – усмішка майнула у Фернанових очах і відразу ж щезла, – коли ви майже Бєлов, то вам скажу. Піраміду могли підмінити ті ж самі люди, котрі простягли руки до печер…

– Ви маєте на увазі глечики з золотом?

– Якби ж із золотом! – розсміявся Фернан. – Про що ви говорите?

– Водій, он той самий, – Тарасюк показав у бік, де стояла машина, – розповів мені, що тут у печерах знайшли глечики з. золотом.

– Бідному всюди ввижається золото!..

– Що ж було в печерах?

– Не знаю. Але там могли бути стародавні рукописи. Манускрипти, котрим ціни не складеш.

– І ви що-небудь знаєте про тих, хто це зробив? – спитав Тарасюк.

– Дуже мало, – зітхнув Фернан. – Знаю, що без змови з владою тут не обійшлося. Поки вони працювали в горах, доступ туди був закритий. Так само, як сьогодні, з ваших слів, сюди. А ще знаю, що місяця з півтора тому, тієї самої ночі, коли перекрили дороги в гори, із сейфа отця Філіпа – ігумена тутешнього монастиря – зник дуже стародавній манускрипт…

– Часом не той, що попав потім у пресу?

– Часом той. Точніше, викрали оригінал. А газета надрукувала фотокопію, котру я їм послав. Завдяки збігові деяких обставин у мене опинилася копія, котрою я спочатку не міг розпоряджатись. Але крадіжка розв’язала мені руки.

Тарасюк не зрозумів зв’язку між крадіжкою оригіналу і публікацією копії, але промовчав.

– Ну, рукопис – це ще я розумію, – сказав він по паузі. – Стародавні манускрипти дорожчі за золото… Будь-які злодії, довідавшись про них, не проти були б погріти руки. І навіть підкупити поліцію. Але піраміда! Кому потрібні три тисячі тонн битого каменю? Уявляю собі, що лишилося від піраміди!..

– Що й казати, – посміхнувся Гізе. – Знову крадіжка із зломом!

– Зачекайте! – Григорій взяв його за руку. – Можливо, її зроблено було з особливого каменю?

– Який там особливий, – відмахнувся Фернан. – Звичайний пісковик. Точно такий, як перший-ліпший тутешній камінь. Хоч оцей!

Він нахилився і підняв невелику жовту плитку.

– Але тоді навіщо ж? – Тарасюк почав ходити вперед і назад вздовж залізобетонної піраміди. – Нічого не розумію!..

Кілька хвилин він мовчки ходив, потім спитав Фернана:

– Ви були в цих печерах?

– Звичайно!

– До них чи після них?

– На жаль, після. Зрештою, моя пристрасть – наскельні малюнки. Тому я все одно 86 міг і раніше не знайти того, що знайшли вони.

– А сам вигляд печер не давав уяви про те, що за люди там нишпорили?

– Давав. Напевно, археологи. Все там було перерито найкваліфікованішим способом…

– Непогано! – промовив Тарасюк. – Загадки примножуються. Вже назбиралася ціла колекція. Давайте-но полічимо…

Фернан схвально кивнув.

– Загадка перша, – сказав Тарасюк. – Хто шукав у печерах стародавні рукописи і чому для нього стали закривати вхід у гори? Друга загадка: хто украв піраміду? Третя загадка: навіщо вкрали піраміду? Веселе життя!

– Життя як життя! – усміхнувся Фернан. – Їдьмо до мене, я покажу вам ще одну загадку. Четверту. До речі, в моєму готелі є вільні номери. Судячи з вашого вигляду, ви прямо з дороги. Чи не так?..

– Знаєте, Грегорі, – казав Фернан, ставлячи перед Тарасюком чашку паруючої чорної кави, – адже мене вже охопив відчай. Майже рік просидіти в Хірбеті в надії знайти печери! А коли ці печери знайдені, не виявити в них нічого. Але тепер… Це як чудо – розповідь хлопчика про биків…

– Мені теж подобається ваша історія з биками, – усміхнувся Тарасюк. – Але не тому, що бики, а тому, що Саммілі.

– Тобто? – не зрозумів Фернан.

– Бачите, коли Бєлов припускає, що космічний корабель сів у мертву пустелю, – це одне. Але, коли виявиться, що пустеля була в ті часи осередком людської цивілізації, – це зовсім інше. Ваші бики – це, можливо, загублений місток між саммілітами і Хірбетською пірамідою. І знаєте, що я думаю? Треба шукати в Саммілі не лише биків. Мало що там… Чи не так?

– У вас забуяла фантазія, – стримано сказав Фернан. – Не треба поспішати з висновками. Навіть коли ваш колега Бєлов у принципі й правду каже, то зараз ще дуже обмаль фактів, аби щось стверджувати. Вам треба збирати факти.

– А я був певний, що ви наш прибічник! – розчаровано мовив Тарасюк. – Отже, ви гуляли на світанку біля піраміди просто з цікавості?

– Ні, не просто. Я цілком згодний з шановним паном Бєловим, що самміліти й Хірбетська піраміда загадкові і що цікаво спробувати розкрити їхню таємницю… Тільки треба зберігати спокій. До речі, я ж обіцяв ще одну загадку. Прошу пробачити!

Він вийшов з кімнати і через кілька хвилин знову з’явився, тримаючи в руках дерев’яний ящик, очевидно, дуже важкий.

Поставивши ящик на підлогу, Фернан відчинив кришку, оббиту зсередини товстою повстю.

– Дивіться, що знайшов Халід в одній печері ще до того, як там побували невідомі грабіжники.

Тарасюк нахилився над ящиком і побачив круглий предмет, покритий чорно-зеленою коркою.

На пласко зрізаному торці деінде виблискував жовтий метал.

Хвилин з десять він уважно розглядав те, що було в ящику. Потім вирівнявся і задумливо промовив:

– Хай не осудить мене вчена братія, адже ж це не що інше, як книга. Найсправжнісінький стародавній рукопис, тільки з чиєїсь дивної примхи зроблений з міді… Ви не пробували розгорнути її?

– На жаль, намагався. І ледь було не вчинив злочин. Відігнутий край одразу ж мало не перетворюється в пилюку. Тут майже не лишилося металу – суцільна жужіль.

– Потрібний хороший рентгенівський апарат, – так само задумливо сказав Тарасюк. – І бокс із маніпуляторами. Та – про всяк випадок – кіноапарат.

– На жаль, мені не доводилося мати справу з такими речами, – сказав Фернан. – А вам?

– Доводилось, і досить часто. У нас в інституті є реставраційна лабораторія… Послухайте, пане Гізе! Мідний згорток знайдено в Хірбеті, за кілька кілометрів від загадкової піраміди і не так уже далеко від загадкових саммілітів. Розшукайте рентген! Решту я беру на себе.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Кінець Мідного згортка

Через чотири дні Тарасюк зайшов до Фернана Гізе.

Програма відрядження зірвалась, – зразок матеріалу, з якого колись зробили піраміду, щез для Григорія безслідно. Зникла назавжди єдина можливість визначити час побудови цієї дивовижної споруди і порівняти її з часом утворення саммілітів.

У канцелярії губернатора при одній згадці про піраміду обличчя чиновників ставали кам’яними.

Тарасюкові не щастило почути ні слова про те, як було її підмінено і куди подівся ЇЇ оригінал. Щоправда, вусатий шофер, котрий привіз Григорія в Хірбет, познайомив його з молодим арабом, який стверджував, що бачив, ніби якісь “іноземці” розбили піраміду.

Але цей свідок нічого не міг повідомити про іноземців, лише сказав, що вони розмовляли не по-англійськи. Все це майже нічого не давало мушкетерові для розгадки того, що скоїлося.

– Не сумуйте, Грегорі, – потішав його Фернан. – Ваша робота тільки починається. Невдачі ще будуть не раз!

– Я не сумую! – відповів Тарасюк? – Я злий! Відчуваю, що є ворог, а не знаю, хто він.

Фернан спідлоба глянув на Тарасюка і тихо сказав:

– Усі ці дні я думав про долю викраденого з монастиря рукопису. І про долю манускриптів, які могли бути в печерах. Я не люблю стверджувати недоведене, але хотів би звернути вашу увагу на те, що на нашій планеті є одне сховище найцінніших документів, доступ до яких закритий для науки. Те саме, де зберігається, наприклад, сповідь Сальєрі, котрий, очевидно, справді отруїв Моцарта…

– Ватикан?

Фернан мовчки кивнув.

– І ви стверджуєте, – з сумнівом поволі говорив Григорій, – і ви стверджуєте…

– Я нічого не стверджую. Я просто звертаю вашу увагу на те, що таке можливе. Викрадений рукопис має пряме відношення до інтересів церкви. Отець Філіпп – ігумен, – той ладен був продати його хоч сатані, аби тільки гроші великі. От рукопис і зник… Припущення пана Бєлова теж торкаються інтересів церкви…

До речі, пам’ятаєте, вчора ви питали мене, чому професор Френсіс Клайд із Лайкського університету міг виступити проти гіпотези вашого друга? Та ще й наговорити при цьому дурниць, хоча він серйозний вчений. Президентом опікунської ради є там духовна особа – єпископ католицької церкви. Коли справжній винуватець якоїсь дії невідомий, я завжди запитую себе: а для кого корисна ця дія? Вдаюсь до поради стародавніх римлян… І, як правило, вгадую.

Звичайно, тепер двадцятий вік, а не п’ятнадцятий. Зараз не розведеш у Римі багаття, щоб спалити саму думку про заселені світи, які існують у Всесвіті у великій кількості. Але чому не можна спаплюжити припущення про чийсь приліт звідти до нас на Землю?

– Цікаво! – похмуро мовив Тарасюк. – Про це треба подумати. А тепер скажіть, як справи з рентгеном?

– Краще, ніж я думав. У Бейруті, виявляється, є непогана лабораторія. Там досить потужний апарат…

– Прекрасно! Не будемо гаяти часу. Мені залишилось тільки розрахуватися з господарем – і я повністю у вашому розпорядженні!

Тарасюк востаннє перевірив, чи відкриті об’єктиви кіноапаратів, чи надійно закріплені лапи маніпулятора, що стискають чорно-зелений циліндр згортка, і скомандував:

– До сховища!

їх відокремлювала від апарата товста бетонна стіна. Крізь маленьке, захищене свинцевим склом віконце було видно тільки екран.

Григорій натягнув рукавиці, неначе взяті напрокат із рицарської зброї в історичному музеї. Тепер маніпулятори стали ніби продовженням його рук. Фернан умостився за пультом, і вони вп’ялися очима в трохи мигтючий зеленавим світлом екран.

Фернан повільно крутив ручку. Потужність випромінювання зростала. На екрані все ясніше вимальовувався контур циліндра. Скраю він був розмитий – час сильно пошкодив метал.

– Давайте повний! – сказав Григорій.

Екран зробився яскраво-зелений. Циліндр, обережно підтримуваний лапами маніпулятора, виднівся зовсім різко. Тарасюк – залізні руки там, у камері, повторювали всі його рухи – повертав мідний циліндр з одного боку на другий, підставляючи його променевому потокові з усіх боків.

Весь згорток покривали виразки окису. Маленькі острівці непошкодженого металу потопали в морі іржі. Найбільший острівець був саме в центрі циліндра.

– Приглушіть! – попросив Григорій.

Зелене мерехтіння стало м’якше.

– Стійте! – закричав Фернан. – Стійте! Невже ви не бачите? Зараз я зроблю різкіше!

Тепер і Тарасюк помітив, що темний острівець у центрі зображення покрито химерним сплетінням трохи світліших ліній.

Григорій натис кнопку сталого режиму. Через кілька хвилин можна було побачити такі ж ледь помітні знаки і на інших неушкоджених острівцях міді.

Але як він не намагався зробити зображення чіткішим, це йому не вдавалося. Заважали товсті шари окису.

– Доведеться розгортати! – промовив нарешті Фернан. – Іншого виходу немає! Вмикаю кіноапарати!

Сталеві лапи за екраном заворушилися. Фернан з повагою скоса глянув на великі Тарасюкові руки. На екрані було видно, як почав розкручуватися згорток. Циліндр став ширший на кілька міліметрів, потім на сантиметр, потім ще на сантиметр…

– Різкіше! – тихо скомандував Григорій.

Екран спалахнув, і скраю згортка показалися чіткі незрозумілі значки, щось середнє між ієрогліфами та літерами.

Несподівано край згортка разом з написаним почав розпливатися і через мить зовсім щез. Циліндр зробився тонший.

І хоча вони знали, що відігнутий край неминуче мав розсипатися на порох, хоча до цієї сумної події добре підготувалися і були впевнені, що всі деталі надійно зафіксовані кіноапаратами, в сховищі почулося зітхання.

– Розгортайте далі! – сказав Фернан.

Великі Тарасюкові руки знову обережно заворушились, і знову почав набухати на мерехтливому екрані темний циліндр.

…Через дві години мідний згорток перестав існувати. Замість нього лишилося близько двох сотень жовтих лусочок з вигравіруваними на них письменами і шість касет кіноплівки.