Текст книги "Мушкетери"

Автор книги: Валентин Рич

Соавторы: Михаил Черненко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
В піщаних степах аравійської землі…

…Цілий рік змарновано. Цілий рік!

Просто дивно, як йому спала ця божевільна думка – шукати наскельні малюнки в Хірбеті? Хіба він не знав, що вузька долина, затиснута між горами й пустелею, скидалась на справжній прохідний двір? Хто тільки не бував там протягом тисячоліть! Єгиптяни І ассирійці, хети і перси, греки і римляни…

Було б надзвичайне чудо, якби у печерах Хірбету зберігся хоча б один малюнок, зроблений рукою людини в кам’яному віці. І все-таки рік не минув марно. Коли б він не приїхав у Хірбет, хтозна, чи почув би про цих прекрасних биків Саммілі?

Фернан ще раз подивився на кам’яну стінку з жовтогарячими лініями і штрихами, що зливалися в силуети могутніх тварин. “Щось давненько немає листів од Грегорі, – подумав він. – Приїде чи не приїде. Або щось перешкодило?.. І Халід загостював у діда!..”

Фернан глянув униз. Там, коло підніжжя плато, виднівся гайок фінікових пальм. Серед зелені жовтіли хатки. А відразу ж за оазою – до самого обрію – безмежний океан дрібного піску з обрідними острівцями колючого чагарника.

І тут, на плато, зелені майже немає. Звідки їй бути, якщо на сотні кілометрів дзюрчить лише одне-єдине джерельце. Ось воно тече по прискалку тонким пульсуючим струмочком, наповнює видовбану чиїмись добрими руками круглу кам’яну чашу і зникає в ущелині.

Взявши відро, Фернан попрямував до своєї печери.

Власне кажучи, печер у звичайному розумінні цього слова – таких, наприклад, як у Піренеях чи в тому ж Хірбеті, – тут не було. Стародавні мешканці плато жили в нішах, утворених коло підніжжя скель і схожих на довгі, вузькі кімнати без зовнішньої стіни.

Кілька справжніх печер існувало лише у Джаббарі – в глибокій ущелині – колишньому руслі багатоводної річки, що перетинала плато. Але забиратись так далеко не було сенсу. Спочатку треба було дослідити прилеглі до джерела скелі.

Фернан увійшов у нішу, вона йому сподобалася. Стіни й стелю покрив товстий шар пилюки, а подекуди й сажі. Очевидно, тут розпалювали вогнище. Він заліз на дошки, що лежали на двох пласких каменях, і почав розчищати стінку зверху вниз. Спочатку Фернан працював металевою скребачкою але, коли до стіни лишилося не більше сантиметра, довелося взяти губку.

Він нахилявся до відра, вмочав у воду губку, вичавлював її і обережно водив по стіні. Знову нахилявся до відра – й знову водив мокрою губкою по стіні.

Минуло з півгодини, і Фернан робив це вже майже механічно. Вниз – угору, вниз – угору, вниз – угору…

Сонце спускалося все нижче, і в ніші зробилося темнувато. Але Фернан працював доти, поки не помітив, що тре стінку сухою губкою.

Зирк у відро – порожньо.

Підійшовши до джерела, він почув тихий незнайомий звук. Звук долинав звідкись знизу.

Прислухався – внизу чулося гудіння й чмихання перегрітого автомобільного мотора.

Фернан кинувся до намету, схопив бінокль, підбіг до краю плато і відразу ж побачив машину.

Маленька вантажівка застрягла у піску недалечко, за кілометр від оази. Біля машини вовтузився дебелий чоловік у європейському одязі й тоненький юнак з кучмою яскраво виблискуючого на сонці золотистого волосся.

Фернан попрямував до пальм. По дорозі він ще раз підніс до очей бінокль. Енергійні рухи чоловіка, що орудував лопатою біля задніх коліс автомобіля, здалися йому знайомими.

– Грегорі, – закричав Фернан, – їй-бо, Грегорі! – і побіг, притримуючи рукою бінокль, що теліпався на грудях.

Кілька хвилин місцевість сповнювалася глухими ляпасами – Фернан і Григорій радісно поплескували один одного по спині.

Потім француз вирвався із залізних Тарасюкових обіймів і усміхаючись промовив:

– Пустеля є пустелею, а ввічливість – ввічливістю!

– Знайомтесь, будь ласка, – галантно вклонившись, сказав Тарасюк. – Майя Кремньова – філолог. Фернан Гізе – покоритель надр земних!

Фернан низько зігнувсь і потис маленьку Майїну руку.

– Не певний, що на вас чекає тут якась пожива. Розраховувати на пам’ятки письменства в печерах Саммілі не доводиться…. Зрештою, – люб’язно додав він, – якщо філолог виявиться тут зайвий, то прекрасна дівчина – ніколи!

Майя зробила реверанс, а коли француз одвернувся, показала йому язика.

Фернан обійшов машину навколо, поколупав пісок під колесами, потім досить безцеремонно випхав із кабіни хазяїна вантажівки і скомандував:

– Усі, крім дам, по каміння!..

Через півгодини машина в’їхала в оазу.

– Прошу до шатра! – Фернан гостинно відхилив полу свого намету.

Речі були складені в одній з ніш. Здалеку все глухіше долинало торохкотіння вантажівки. На заході, на фоні ще світлого неба, виблискувала Венера.

– Не треба до шатра, – сказала Майя. – Тільки уявити собі – вечір у піщаних степах аравійської землі! Пальми, оаза, річища колишніх річок!.. Покажіть нам краще, чим ви тут займаєтесь?

– Але ви, мабуть, стомились? – невпевнено спитав Фернан.

– Встигнемо відпочити!

– Тоді беріть ліхтарі, а то нічого не побачите!

…В ніші була сиза напівтемрява. Фернан освітив риштовання, скребок, губку.

– Сьогодні я працював тут. Але поки що нічого не виявив…

Григорій також запалив свій ліхтар і почав роздивлятися стіни. Світле коло перескочило з одного кутка в інший і…

Радісний вигук залунав у сховищі: в жовтому колі, граціозно піднявши передню ногу з маленьким гострим копитцем, стояло смугасте лоша – зебра, а трохи далі, із темної, ще не розчищеної частини скелі, виглядала смішна голова жирафи – з маленькими ріжками і лякливо нашорошеними вухами.

– Це називається “нічого не виявив”! – вигукнула Майя.

– Вже сутеніло, і я справді нічого не помітив, – зніяковіло пробурмотів Фернан.

– Чудово! – крикнув з дощок Григорій. – Якщо таку красу виявлено “випадково”, то які відкриття можна зробити тут “навмисне”!

– Ви ще не бачили найцікавішого, – скромно сказав Фернан. – Що тоді скажете?

Він вийшов з ніші, швидко попрямував уздовж великої скелі і несподівано зник з очей. Майя і Григорій кинулися за ним. Помітивши світло від ліхтаря, протиснулись у вузьку печеру і прикипіли на місці.

На верхній частині стіни вони побачили намальовану синьою фарбою дівчину з важкою хвилею волосся, що збігало цо спині, з веселими синіми очима й тонким юним станом. Вузькими пальцями вона тримала люстерко в круглій оправі з довгою прямокутною ручкою.

Хто вона? Коли жила? Де тепер її нащадки? Куди пішла з цього краю, знищеного пісками і сонцем?

Тепер, коли цей малюнок відомий будь-якій освіченій людині із численних репродукцій, що є в кожному музеї, синя дівчина сприймається гак само умовним персонажем, як Мадонна Рафаеля чи Даная Рембрандта.

Але тоді – в гірських скелях Саммілі, в житлі невідомого стародавнього роду – вона здалася їм живою і близькою.

Слово честі, ніхто не здивувався б, якби вона зійшла раптом із стіни і мовила: “Добрий вечір!..”

Вони довго дивилися на синю дівчину. А потім мовчки вийшли із сховища.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Зустріч з легендою

Майя ще трохи постояла біля кручі, слідкуючи за двома білими постатями, що ставали все меншими й меншими.

Фернан і Тарасюк поволі пішли до оази, неподалік од якої було колись знайдено самміліти.

Майї теж треба було до оази – скелі не повідають їй стародавніх легенд. Але сьогодні довелося лишитись.

Востаннє махнувши Григорієві рукою, дівчина пішла до намету і заходилася мити посуд. Найнеприємніші справи треба робити насамперед!

Вона замислено терла піском чавунний казанок, на якому зібралося на палець сажі, коли почула поблизу неголосне іржання.

Майя підхопилася й побачила, що стежкою йдуть до табору два чоловіки і ведуть за повід прекрасних вороних коней – таких вона бачила на картинках.

Подорожні наблизились, і один з них – білобородий дід з чорними, як смола, очима зупинився, з гідністю приклав руку до грудей і сказав:

– Селям алейкум! – і малозрозумілою англійською мовою додав: – Багато щасливих років тобі, молода пані!

– Алейкум селям! – відповіла Майя. І вела далі по-арабськи: – Тільки я не пані, а товаришка. Я – росіянка. Росія! Москва!

Подорожні недовірливо дивилися на дівчину.

– Москва! – повторила вона. – Радянський Союз!

– Супутник! – несподівано по-російськи промовив дід.

– Супутник! Супутник! – зраділа Майя. – А ви дідусь Джафар! Так? А ти – Халід? Мені розповідав про вас Фернан Гізе.

– Де зараз пан Гізе?

– В оазі. Він скоро повернеться. А поки що будьте моїми гістьми. Заходьте, батьку! Заходь, Халіде!

Погодувавши і напоївши гостей, Майя вирішила показати їм Фернанову знахідку.

Втрьох вони увійшли до стародавнього сховища. Вранішнє сонце яскраво освітлювало темну стіну, на котрій виступав силует дівчини.

Дідусь підійшов до самої стіни і доторкнувся сухими коричневими пальцями до темного каменю ніби не довіряючи своїм очам. А хлопчик дивився на Майю.

– Тобі подобається кам’яна красуня? – спитала вона.

– Вона схожа на тебе, – відповів хлопчик.

– Тепер мені навіть незручно повторювати своє запитання. Але ти все-таки скажи: тобі подобається кам’яна красуня?

Хлопчик промовчав.

Майя зрозуміла, що він не хоче відповідати, поки не висловив своєї думки дідусь.

Але дідусь не поспішав говорити. Він сів на кам’яну долівку ніші, дістав звідкись із ганчір’я люльку, набив її тютюном і глибоко затягся. Час від часу він зводив очі на синю дівчину, а потім знову зосереджено димів, дивлячись собі під ноги.

– Я живу сімдесят літ. Мій батько жив вісімдесят років. Батько мого батька жив дев’яносто років. Ніхто з нас не знав нічого про кам’яну красуню. Звірів на камені ми бачили не раз – биків, великих птахів бачили, коней бачили… Але про людей, намальованих на скелі, ми нічого не знали.

– Скажи, батьку, – спитала Майя, – а що ти чув про людей, які жили тут до вашого племені?

– Батько мого батька співав мені пісню про те, ніби раніше тут росла висока трава. Така висока, що вершник міг непомітно під’їхати до бика й убити його списом. А води було стільки, що кожний міг пити її коли завгодно і скільки завгодно. І міг напоїти свої дерева та своє поле. І була тут людей сила-силенна. І всі були щасливі…

Дідусь знову замовк. Можна було подумати, що він заснув, коли б не хмари диму, що час від часу здіймалися над люлькою.

– А куди пішли ці люди?

– Зникла вода. А за водою зникла трава. І дерева, і поля, і пташки, і бики, і люди…

– А чому зникла вода?

– Я чимало разів питав про це мудрих людей. Мені завжди відповідали, що жителі цієї землі розгнівили аллаха, і він перетворив родючі землі на білий пісок та чорний камінь. А чим розгнівили, ніхто вже не пам’ятає…

– Як же, дідусю, – раптом заговорив Халід, – як же не пам’ятаєш? Хіба не ти розповідав мені про велетів?

– Це казка, а ми ведемо розмову про серйозні речі! – сердито сказав дідусь і почав люто вибивати люльку. – Коли старші розмовляють, молодші повинні мовчати, – за хвилину пробурчав він.

Майя бачила, що дідусь не має бажання розповідати. Але не могла ж вона відмовитися од своєї мети!

– Росія – велика країна, – тихо мовила дівчина. – Коли в Москві лягають спати, на Сахаліні вже йдуть на роботу. Ось яка величезна моя країна… Є на ній теплі моря і прохолодні ріки. Є долини, вкриті апельсиновими гаями, і гори із сніговими шапками. І я могла б поїхати до будь-якого, найпрекраснішого місця… Але я приїхала до вас – у Саммілі!

Майя крадькома глянула на дідуся і, переконавшись, що він уважно слухає, вела далі:

– У моїй великій країні живе дуже багато людей – росіяни, таджики, вірмени, якути, чукчі та ще майже біля двохсот народів-братів. І я могла б вивчити прекрасну мову будь-якого з них… Але я вивчила вашу мову. Я вивчила в Москві вашу мову і приїхала до вас у Саммілі.

Якби ти спитав мене, батьку, чого я приїхала, я відповіла б тобі: “По казки”. А якби ти спитав мене: “Невже в Росії мало своїх казок?” – я відповіла б тобі: “Багато”. Але в кожного народу – своє серце. У кожного серця – своя пам’ять. Якщо хочеш пізнати серце іншого народу – узнай його казки!

Майя знову глянула на Джафара і зустрілася з його уважним поглядом.

– Далеко їздити – потрібні великі гроші, – сказав дідусь. – Твій батько, молода пані, мабуть, дуже багатий?

– Я не маю батька, – дивлячись у вічі дідусеві, сказала Майя. – Коли він був живий, все його багатство було в його розумові. І в його душі. І в його друзях. А потім він пішов на війну. І його вбили фашисти.

Він поспішав на допомогу нашим друзям-чехам. У чехів є гарне старе місто на повноводій блакитній ріці. Війна вже кінчалася. Але фашистам усе ще було мало людської крові. І вони вирішили зруйнувати це місто. Та чехи взяли в руки зброю, щоб врятувати свої хати, збудовані дідами й батьками. З рушницями вони пішли проти гармат. Треба було їм допомогти. І мій народ прийшов на допомогу. Тільки не всі повернулися додому. Мені тоді не було і п’яти…

– Дозволь мені розповісти! – прошепотів Халід, благально дивлячись на дідуся.

Старий насупив сиві брови, поклав суху темну руку на гостре хлопчикове плече і сказав:

– Слухай, донько!..

В ті дні, коли по Арабській землі текла Велика ріка, оточена густими лісами, там жило могутнє плем’я велетів. Величезні були вони тілом своїм, але ще більші – мудрістю.

Одного разу вирішили велети заволодіти самим сонцем. Збудували високі вежі й почали вилазити на небо.

Розгнівався аллах і в пітьмі нічній розбив їх засліплюючим вогнем. І кинув їх у пекло – нижче дна морського. І перетворилася Арабська земля на пустелю…

Майя затамувала подих. Адже це та ж сама легенда! Легенда, двісті років тому записана Іоанном Бейрутським…

…Увечері, за вечерею, вона розповіла дивну легенду своїм товаришам.

– Уявіть собі, що мудрі велети – наші брати з космосу. І їхні вежі – зоряні кораблі. І штурм неба – відліт. І стовп розпечених газів із дюз. І оглушливе ревіння двигунів. І наших далеких предків, що в чорну ніч спостерігали цю картину…

– Знати пташку по льоту, філолога – по уяві, – стомлено пожартував Фернан. – : Ви не ображайтесь – у кожного своя робота. Однак не віриться, щоб якась важлива істина могла зберігатися тисячоліттями в такому недосконалому сховищі, як казка. Казка – не рукопис і навіть не малюнок…

– Я не ображаюсь, – задумливо сказала дівчина. – Послухайте, Фернане, ви не знаєте, чому ущелина Джаббар називається саме так – “Джаббар”?

– Не знаю. А що?

– На одному із північноафриканських діалектів “джаббар” означає “велет”…

– А Гібралтар за старовини називався Геркулесовими стовпами! Ну й що далі?

– Що далі? А далі я хотіла спитати вас, чи знаєте ви пісеньку про шимпанзе?

– Начебто ні, – всміхнувся Фернан.

– Ну, то слухайте!

 
Кажуть, ніби шимпанзе
Можна так навчити,
Що, немов людина, він
Стане їсти й пити,
 
 
Розрізнять горілку й ром,
В ванній милом митись,
Зуби чистить перед сном,
На зорі голитись.
 
 
І читати, й малювать,
І ділити, й множить…
Та одне лиш – мріять – він
Ну ніяк не може.
 
 
Через ваду цю дрібну
Чи мозкове манко
Не людина шимпанзе,
А звичайна мавпа.
 

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
І сказала велети…

Від’їхавши од табору кілометрів з десять, Майя і Халід почули гуркіт мотора – низько над ними пролетів вертоліт. Він зробив коло над плато, ще раз пролетів над вершинами й подався у бік табору.

– Хто б це міг бути? – спитала Майя.

Халід тільки покрутив головою. Він ніколи раніше не бачив вертольота.

“Можливо, в таборі щось сталося? Чи не повернутись?” – подумала дівчина. Але потім вирішила, що за час, який минув од їхнього від’їзду, нічого особливого трапитись не могло.

І Майя знову торкнула підборами коня, і він пішов добрим клусом. За десять метрів попереду скакав Халід.

Сонце ще не зійшло, але ось-ось мало з’явитися й відігнати вранішню прохолоду.

Все-таки вони встигли доїхати до сховища раніше, ніж сонце почало припікати по-справжньому.

Важко було уявити собі, що цю похмуру ущелину між чорними скелями колись наповнював кришталевий блиск води, а мертві кам’яні схили вкривала соковита зелень трав та дерев. Здавалося, що тут ніколи не існувало ніяких ознак життя, ніби тут не наша планета, а Місяць або астероїд.

Майя проїхала вздовж ущелини кілометрів два і знову повернулась до її початку – туди, де, за Халідовими словами, містилися печери.

Печер тут було чимало, куди більше, ніж біля скелі з “биками”. Лише на західному боці ущелини Майя налічила шістнадцять ніш та одинадцять глибоких сховищ – вони нагадували вже справжні печери.

Особливо сподобалась Майї одна печера-найглибша і найширша. Піднявши руку, вона не могла дотягтися навіть до половини стіни величезної кам’яної зали. Вхід був з південного боку, і, незважаючи на триметровий коридор, що відділяв залу від входу в печеру, тут було досить видно.

– Можливо, велетами називали раніше ці дві гори? – Майя показала на дві скелі, що стояли насторожі ущелини, – високі, посічені глибокими тріщинами

– Не знаю, – озвався хлопчик. – Ці скелі не мають імен.

Вона зупинилась біля входу й подивилася на східний, положистий бік ущелини. Тут скелі були вивітрені й зруйновані значно більше. Вітер, трохи стримуваний на протилежному березі крутими пасмами скель, був тут єдиним господарем протягом багатьох. тисяч років.

Обстежити всі ці виїмки і печери?.. Таке під силу тільки великій, добре оснащеній експедиції. Навіть якби сюди приїхали й Фернан з Григорієм – все одно вони витратили б на це роки…

Все це Майя добре розуміла. Але водночас. вона мала таке відчуття, яке буває у рибалки, коли він уперше закидає спінінг у незнайому річку і крізь темні шари води “бачить” величезну щуку, що поривається до блешні.. Так само й зараз “бачила” Майя гостроносий міжзоряний корабель, зображений на скелях похмурої ущелини.

Їй самій було смішно, але, слово честі, вона не тільки відчувала, що тут її чекає чудове відкриття, вона навіть “знала”, де саме станеться це відкриття!

Майя не поспішаючи оглянула величезну залу. В гущі світла, що перетинало коридор, виблискували піщинки. Вони були такі малі й легенькі, що не видно було їхнього осідання. Все ж кам’яну підлогу вкривав товстий, злежалий шар піску.

Товстий шар пилюки покривав і стіни. Кіптяви не було видно.

Мабуть, вода зникла з ущелини дуже давно, тисячі років тому, і людині нічого було робити тут, серед мертвого каміння. Якщо люди потрапляли до Саммілі, вони зупинялися поблизу джерела.

Але тоді, коли в Джаббарі гомоніла ріка і шелестіло важке листя, а щоночі гавкали собаки і ревів голодний лев, – у ті часи люди не могли не використати для житла такого чудового природного сховища, як ця печера!

Майя вирішила, що очистку треба починати з північної стіни, бо на неї падає більше світла. Чим більше дівчина дивилася на жовто-буру кору, яка покривала чорний камінь, тим більше вона переконувалась у тому, що ключ до таємниці заховано саме тут. її охопило таке велике нетерпіння, що вона вийняла ніж і почала скребти цю кору. Але “штукатурка” майже не піддавалась. І, присоромлена власним нетерпінням І варварством, Майя заховала ніж.

Халід допоміг Майї затягти в печеру чотири шкіряних мішки з водою, кожний літрів на вісім, – на день мало вистачити.

Майя налила води у пластмасове відро, кинула туди капронову щітку й губку, щільно затулила відро кришкою, щоб вода не випаровувалась, і стала перед стіною, замислившись. За всіма правилами, які пояснив їй Фернан, треба починати зі стелі або хоч би з самого верху стіни. Інакше можна пошкодити нижні “яруси”: якщо внизу виявиться малюнок, на нього сипатиметься пилюга і тектиме вода.

Але як дістатися стелі? У низьких печерах до неї можна дотягнутись рукою, а тут? Драбин у таборі немає. Щоб зробити підставку, потрібні дошки, а дерева тут теж немає. Ні за які скарби старовинні вона не доторкнулась би до пальми біля великого джерела.

“Колись тут, можливо, теж було вдосталь лісу, – подумала Майя. – Зрубали ліс, і утворилася пустеля”.

Спочатку дівчина вирішила притягти в печеру кілька каменів, скласти з них підвищення і на ньому працювати. Спробувала разом з Халідом зрушити з місця першу ж підходящу брилу. І відразу зрозуміла, що лише на цю роботу вона витратить цілий день. Адже ж підвищення треба буде пересувати!

А що, коли розпочати прямо з того місця, де легко дістати? І коли на стінці щось з’явиться, можна буде зробити карниз, хоч би з глини. Тоді вся вода й грязюка стікатимуть зверху по карнизу і не зіпсують стінку внизу…

Халід схвалив цей план. Він сказав, що знає в ущелині одне місце, де є глина.

Вони спустилися на кам’яне дно колишньої річки, і недалеко від печери Халід показав Майї синю пляму на землі. Дівчина розім’яла в руках кавалок глини – він був м’який і в’язкий.

Вони понесли з собою кілька таких великих грудок у печеру. Там Майя замісила глиняне тісто і приліпила до стіни невеликий увігнутий, як жолоб, карниз. Потім налила в нього з півсклянки води. Вода стекла вздовж карниза, навіть не просочившись стінку.

Халід гордо глянув на чудову конструкцію.

– Тепер ти можеш спокійно мити камінь, – з гідністю промовив він. – А коли закінчимо внизу, придумаємо ще щось.

– Дякую, Халіде! – Майя ласкаво скуйовдила його коротке чорне волосся, жорстке, наче капронова щітка. – Ти молодець! Давай зробимо так: я змиватиму пісок там, де тобі не дістати, а нижче й до підлоги працюватимеш ти. А поки я розчищу стінку зверху, ти встигнеш з’їздити ще раз по воду.

Халід радісно кивнув і побіг до коня.

А Майя посунула відро в куток печери, вийняла з нього мокру щітку і почала уривчастими сильними рухами терти буру кору трохи вище своєї голови.

В кутку було значно темніше, ніж навпроти входу. Майя часто зупинялась, уважно приглядаючись до розчищеного шару. Він був трохи світліший, ніж решта стіни.

Вона вирішила не розчищати відразу до каменю якесь одне місце, а поступово змивати шар за шаром. Хай вийде ділянка завдовжки хоч би на два метри – “плацдарм” для Халіда.

Робота посувалася досить хутко, бура кора, як тільки розмочувалась, легко руйнувалася щіткою. Можна було б працювати ще швидше, але дівчина боялась сильно зволожувати “штукатурку”, щоб не пошкодити зображень, які могли бути під нею.

Майя не дуже й розраховувала знайти рисунок у кутку. Спочатку їй здавалося, що корабель мусить бути зображений прямо навпроти входу. Але було якось дуже страшно відразу побачити порожню стіну на “найкращому” місці.

Поки приїхав Халід, вона розчистила довгу смугу на метр заввишки. Кам’яна стіна під корою виявилась чорною, блискучою, абсолютно чистою.

“Так і знала”, – подумала Майя, і все-таки їй стало дуже прикро. Вона якось відразу уявила собі, як вони з Халідом зчистять усю кору і всі стіни будуть такими ж чорними, блискучими і недоторканими, як і ця…

Коли повернувся Халід, вони, швиденько попоївши хліба з сиром і випивши з термоса кави, запрацювали вдвох. Хлопець був тямущий. Він витрачав мало води і тер “штукатурку” дуже обережно.

Після обіду минуло всього півтори години, але Майя відчула, що більше не може терти цю кляту стінку. Поки вона стояла рівно, було ще байдуже, хоч руки й тремтіли від напруги, але коли треба було нахилитись, поперек так пекло, ніби її цілий день били по хребту.

Вона лягла просто долі й сказала Халідові:

– Треба закінчувати, я стомилась.

– Відпочинь! – мовив хлопчик. – Ти відпочинь, а я ж тільки почав!

Темрява мала настати годин через п’ять-шість, і Майя згодилася.

Полежавши з півгодини, вона підвелась І знову взяла щітку. Але тепер робота йшла дуже повільно, і Халід наздоганяв Майю.

Невдовзі весь куток аж до того місця, де вона стояла, звільнився від “штукатурки”.

Вони сіли разом навпроти чорної очищеної стіни.

– Ти не сумуй! – серйозно, наче дорослий, сказав хлопчик. – У темному кутку ніхто і не вішає картин. Картину вішають там, де видно. – Він рвучко підхопився і, відійшовши трохи вбік, доторкнувся до стіни там, де кінчила працювати Майя. – Ось тут уже можна вішати… Ти віриш?

– Вірю! – стомлено, але твердо промовила дівчина.

Халід схопив відро і знову почав хвацько зчищати пісок.

– Не хапайся! – крикнула Майя. – Не поспішай!

Халід нічого не відповів, навіть не повернув голови, але почав працювати обережніше.

В печері стало темніше – сонце хилилось на захід. Треба було кінчати.

– Ходімо, Халіде! – сказала Майя. – Не можна повертатися пізно – в таборі турбуватимуться.

Вона підійшла до хлопчика, взяла його за плечі і відвела од розчищеної стіни, що виблискувала краплями вологи.

…Халід відразу ж пустив свого коня чвалом, але Майя крикнула:

– Зачекай!

Халід здивовано глянув на дівчину:

– Стомилась?

– Стомилася. Сильна спека у вас. Навіть у печері.

Вони поїхали поруч.

– Ти чуєш, Халіде, мені треба приїжджати сюди щодня. Але я сама не впораюсь. А мої друзі не хочуть працювати в Джаббарі. Вони не повірили дідусеві Джафару, його розповіді…

– Ти думаєш, що велети жили в Джаббарі? – спитав хлопчик.

– Не знаю. Та все ж недаремно сховище названо іменем велетів? А якщо вони там жили, то чому б їм не намалювати на стінці якоїсь печери не тільки биків і жирафів, не лише своїх сестер і дочок, але й башту, звідки вони хотіли дістатися до сонця. Як ти думаєш, Халіде?..

Хлопчик відповів не одразу.

– Ну чого ж ти мовчиш? Теж, як Фернан, вважаєш, що все це – казка?

– Ні! – сказав нарешті Халід. – Хіба це казка, що тут раніше текли ріки, паслися бики і літали пташки? Все це правда.

І він знову замовк.

– А велети? – спитала Майя. – Ти віриш у велетів, віриш?

– А чому пан Фернан не вірить? – не відповідаючи на питання, мовив хлопчик.

– Він каже, що багато дечого можна придумати. Він каже, що треба більше працювати і менше вигадувати. Взагалі він сміється з мене!..

Блиснули чорні Халідові очі.

– Я скажу, що хочу їздити з тобою. Я допоможу тобі знайти вежу!

Він ударив п’ятами коня і помчав галопом, але метрів за двісті зупинився.

Коли Майя зрівнялася з ним, Халід, нахилившись до дівчини, тихо сказав:

– Дідусь мого дідуся розповідав, що якось сам бачив велета! Тільки не пояснив, де він його бачив…

– А може, він пояснив, тільки це таємниця? – серйозно спитала Майя.

– Ні, не пояснив… Зате він розповів дідусеві, як люди проводжали велетів. І я хочу, щоб ти знала про це. Тільки ти не записуй, – попросив він, побачивши, що Майя дістала олівець і блокнот. – Ти запам’ятай, це дуже просто.

“…Перед тим, як зійти на вежі, запитали велети людей, що зібрались з усього світу, який би хотіли люди одержати від них подарунок?

І сказали люди: залиште нам ваш розум.

І сказали велети: чужим розумом не проживеш.

І сказали люди: залиште нам вашу силу.

І сказали велети: ви скористаєтесь нею на зле.

І сказали люди: що ви залишите нам?..”

– Зачекай! – крикнула Майя. – Зачекай! Слухай мене, Халіде! “…І сказали велети: найвищу висоту і найглибшу глибину, зірку опівночі, день, що дорівнює ночі, і священне число…” Чи так, Халіде?

Страшенно здивований хлопчик дивився на Майю. Очі його від хвилювання спалахнули ще яскравіше, засмаглі вилиці залилися рум’янцем. Він не міг вимовити й слова.

– І священне число, – повторила Майя.

– А далі? – тихо сказав хлопчик.

– “І спитали предки…”

– Ні, “і спитали люди”, – поправив її Халід.

– “І спитали люди: яке це число?..”

– І що відповіли велети? – прошепотів Халід.

– А ти знаєш?

Халід здивовано глянув на дівчину:

– Я ніколи не чув про священне число.

Всю дорогу Майя не вимовила більше й слова. Вона думала про таємничі скарби людської пам’яті.

Могутній плин часу розмиває граніт історичних фактів, перетворюючи його величезні брили на розсипчастий пісок переказів і легенд. Але геологи, дослідивши пісок, можуть дізнатися, з якого каменю він утворився. Чому ж не можна з дрібочка легенди відновити події?

І сама собі відповідала: “Можна!”

…Ще здалеку вони побачили вертоліт. Він стояв на землі біля великої скелі – тієї самої, де була печера із зеброю і жирафою, знайденими Фернаном. А на верху скелі чорніла маленька людська постать.

Коли Майя з Халідом під’їхали ближче, незнайомий зліз із скелі і, скинувши капелюх, відрекомендувався:

– Уільям Сміт, Лайкський університет.

Майя зіскочила з коня і назвала своє ім’я.

– Ви любите прогулюватися верхи? – доброзичливо поцікавився юнак.

– Я люблю ходити на лижах, містер Сміт!

– Називайте мене просто Віллі, – запропонував, усміхаючись, приїжджий.

– А ви мене – просто Майя… А зараз, вибачте, я мушу вас покинути – стомилась!

Не заходячи у свій намет, вона підійшла до Тарасюка. Той сидів з Фернаном біля спиртівки, на якій булькав маленький кавник.

– Сідай! – Григорій підвівся, звільняючи для Майї найзручніше місце на повстині. – Далеко їздила?

– Далеко, навіть ноги болять від незвички. Я знайшла чудову місцину. Такі печери!.. А що це за Сміт?

Тарасюк стиснув плечима:

– Експедиція у складі однієї людини. З легкої Матвієвої руки півсвіту зацікавилось камінчиками із Саммілі. Конкуренти, так би мовити… Але хлопець він, здається, непоганий… А як твої печери?

– Які печери? – втрутився Фернан. – Джаббар? Даремне! Не можна розтринькувати сили!

– Ось я й кажу, – підхопила Майя, – навіщо розтринькувати сили? Давайте краще всі разом працюватимемо в Джаббарі! Я кину свою філологію і буду вашою рабинею, Фернане! І Віллі покличемо!

– Досить про це, – сердито сказав Фернан. – Я до вас нічого не маю. У містера Сміта теж своя програма, йому доручили зібрати проби майже з кожного квадратного метра плато… Ми з Тарасюком не зрушимо з місця! Ви згодні, Грегорі?

Тарасюк кивнув. І, усміхнувшись, сказав:

– Зараз вона вам знову про шимпанзе заспіває..

– Не треба співати! – Фернан підняв руку. – Я все розумію. Якщо вам сумно самій, я скажу Халідові, аби він працював з вами. Домовились?