Текст книги "Мушкетери"

Автор книги: Валентин Рич

ЧАСТИНА 3

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Майя Кремньова

Чорні сліди атомів на платівці були набагато коротші, ніж треба. Майже вдвічі коротші. Матвій узяв таблицю еталонів і уважно переглянув її від початку до кінця.

Невже радіоактивні ізотопи берилію та алюмінію? Це ж чудово! Виходить, самміліт ще зовсім молодий – йому не більше за мільйон років.

Матвій відкрив футляр друкарської машинки і почав відстукувати результати досліду.

Ззаду рипнули двері, але він не звернув на це ніякої уваги і друкував далі.

– Ще одна стаття в газету? – трохи іронічно вимовив за його спиною дзвінкий голос.

Бєлов озирнувся. У дверях стояла тоненька дівчина в штанях і светрі.

– Ви до мене?

– Якщо ви Бєлов, то до вас.

– Вибачте, щось я вас не пам’ятаю.

– Нічого! Я вас теж не пізнаю. Я вас уявляла зовсім не таким. Дуже високим і обов’язково брюнетом.

– Астроному не обов’язково бути високим. До зірок все одно не дістанеш. Та ви сідайте…

– Страшенно не люблю сидіти. Насиділась на все життя! Дев’ять років у школі, п’ять – в університеті…

– А потім?

– А потому одержала диплома. Ви теж умієте говорити римою?

– Не знаю, – сказав Матвій. – Взагалі мені писати дуже важко.

– Це я давно помітила, – погодилась дівчина.

– Яким чином? – Бєлов подивився на агресивну гостю підозріло.

– А ви досі не спромоглися написати мені хоч би листівку.

Матвій здивувався:

– Вам? Листівку? Чекайте-но, а як вас звати?

– Майя Кремньова!..

Як відомо, все людство можна поділити на дві частини. І основою для такого поділу можуть бути найрізноманітніші ознаки. Можна, скажімо, поділити людей на тих, хто рано встає і рано лягає, і тих, хто пізно лягає, але зате пізно встає. На тих, хто робить зарядку, і тих, хто її не робить. На тих, хто, побачивши близько машину, швидко перебігає вулицю перед самою машиною, і тих, хто в такому випадку обов’язково відступає назад.

Майя належала до тієї половини людства, котра вставала рано, робила зарядку і ніколи не відступала назад.

Але й цю половину можна, в свою чергу, поділити на дві нерівні частки. До більшої належать люди, впевнені, що поспішати нікуди, що їх час ще не настав, а вже коли він настане, тоді вони покажуть себе. До меншої належать люди, завжди готові до дії, як заправлена ракета. Саме до такої частки належать ті, котрим, на думку решти, “страшенно щастить”, котрі “свого не пропустять”, “народжуються в сорочці” і так далі.

Майя не “народилася в сорочці”. Але вона завжди точно знала, чого хотіла, і прагнула до бажаного з усіх сил. І домагалася свого.

Талант? Правильно, в неї непогані здібності. Але тисячі її однолітків мали зовсім не гірші. Проте мало хто вмів, як Майя, збирати лінзою волі всі свої думки в єдиний пучок, здатний пропалити які завгодно перешкоди.

Вона росла без батька. Він загинув в останні дні війни.

Але в дечому їй справді пощастило. Перші кола свого чотирнадцятирічного життя Майя бігла за лідером. Лідера звали Сергійко. Сергійко був на три роки старший за неї, але ніколи не вихвалявся і завжди захищав її самостійність. До чотирнадцяти літ вона вміла робити майже все, що умів брат: їздити на мотоциклі, вільно читати по-англійськи, розпалювати вогнище під час дощу, займати перші місця на міських математичних олімпіадах. Майя підстригалась під хлопчика, ходила в штанях та ковбойці, і часто її вважали за молодшого Сергійкового брата.

Коли брат вступив до університету, на математичний факультет, вони вперше серйозно посварилися.

– Знаєш, Сергійку, я вирішила піти у вечірню школу, – сказала Майя. – Я не буду математиком. Ти не сердься.

– Збожеволіла! В тебе дуже виразні математичні… І взагалі наш вік – вік математики!

– Наш вік – вік соціалістичної революції! – відрубала Майя. – Розумієш, пригнічені народи не хочуть жити по-старому. Чому всім треба вивчати математику? Суо куікве, – сказала вона по-латині. – Кожному своє!

– І що тобі куікве? – сердито запитав

Сергійко.

– Мені куікве, щоб ти познайомив мене з арабами.

– Аякже? – сказав брат. – Я так гадаю, що пригнічені народи дуже просто обійдуться без тебе…

Наступного дня Майя знову завела мову про те ж саме.

Через день – знову. Ще через день – знову.

Врешті-решт Сергійко зрозумів, що життя йому не буде. І якось з’явився додому з низеньким смаглявим хлопцем. У хлопця було неприродно густе і блискуче чорне волосся та сліпучо-чорні очі.

– Наш товариш… Син іракського комуніста, – оголосив Сергійко сестрі. – Допоможеш Асафові вивчати російську?

– Почну сьогодні ж! А ви мені – арабську. Згода?

В шістнадцять років Майя одержала у вечірній школі атестат зрілості і подалась на філологічний факультет.

Секретар приймальної комісії – похмура і дуже розповніла жінка сухим, скрипучим голосом пояснила їй, що за останні чотири роки на арабістику не прийняли жодної дівчини.

– Сам Сергій Вікентійович особисто й персонально знайомиться з кожним, хто бажає складати екзамени, і як тільки бачить, що перед ним не юнак… А зараз професора взагалі немає.

– Будьте ласкаві, – ввічливо попросила Майя, – дайте мені професорів телефон. І домашній, будь ласка.

Жінка відмовила.

Майя подзвонила в довідкове. Потім – з першого ж автомата – на роботу професорові і додому. їй відповіли, що професор у відрядженні, і спитали, хто дзвонить. У Майї не було ніяких причин приховувати своє ім’я.

Назавтра вона подзвонила знову. її попросили подзвонити через тиждень. Але Майя подзвонила наступного дня.

– А раптом Сергій Вікентійович несподівано повернеться? Мені ж він не дасть телеграми, а вам може дати!

Через два дні професорова рідня пізнавала Майю з першого слова: відповідали, не чекаючи запитання, “не приїхав” і клали трубку.

Але ось нарешті Майї пощастило. Зовсім випадково. Щоправда, Наполеон казав, що випадок завжди на боці великих батальйонів.

Коли вона подзвонила професорові Бочковському додому вдванадцяте, вслід за нескінченно довгим басовитим гудком щось клацнуло, і чоловічий, на диво тихий голос (Майя сподівалася від професора лев’ячого рику) вимовив:

– Слухаю.

І тут Майя мало все не зіпсувала. Замість приготовленого заздалегідь “селям алейкум”, вона розгублено пробелькотіла:

– А мого брата теж звати Сергій…

– Гм… Буває, – сказав професор. – А як вас звуть?

– Майя…

–¦ Ах, це ви! Чував! Чував! Я до ваших послуг.

Аж тут нарешті Майя заспокоїлась. Вона набрала в легені якомога більше повітря і чітко вигукнула:

– Селям алейкум!

– Алейкум селям, – механічно відповів професор. – Я до ваших…

– Візьміть мене до себе, – по-арабськи сказала Майя.

– Куди – до себе?

– В університет. Світло вашої ученості розсіє темряву мого неуцтва! – по-арабськи сказала Майя.

– І скільки таких фраз вам пощастило завчити? – з цікавістю запитав Бочковський.

– Не злічити зірок на небі, не злічити піщинок у пустелі, але слів у людей ще більше!

– Почекайте! – заблагав професор. – Почекайте! Що у вас з тригонометрії?

– П’ять!

– З алгебри?

– П’ять!

– З фізики?

– П’ять.

На тому кінці проводу запала тиша. Очевидно, професор розмірковував.

Потім трубка промовила все тим же тихим, але вже абсолютно офіційним голосом:

– Чекаю вас на кафедрі о чверть на десяту.

– Дякую! – сказала Майя. І хвацько додала, звичайно, теж по-арабськи: – Краще один раз побачити, ніж тисячу разів почути.

Відтоді минуло шість років. “Наш наймолодший старший науковий співробітник”, – говорили про Майю Кремньову в Інституті східних мов.

– Майя Кремньова? – перепитав Матвій. – Так це ви прислали телеграму? – Він журно зітхнув. – Визнаю, винен. Справді, відповіді не послав. І навіть телеграму вашу віддав одному товаришеві. Як накажете спокутувати провину?

– Для початку покажіть мені, звідки вони прилетіли.

– А ви певні, що вони прилетіли?

Майя пильно глянула на Бєлова. Очі в неї були карі, дуже яскраві, а брови здіймались до скронь навкіс, що надавало її обличчю дещо здивованого виразу.

– Звичайно! Треба бути цілковитим дурнем, щоб не бачити слідів космонавтів буквально на кожному кроці!

– Наприклад? – губи в Матвія здригнулися.

– Це ще вам потрібний приклад? Та перша-ліпша легенда про будь-якого бога! “Зійшлі з неба були на землі днями тими”. Це Біблія. І не тільки християнський Бог. Магометанський аллах, іудейський Яхве, індійський, ескімоський, негритянський, полінезійський – всі боги дружно сходили, злітали, падали, спускались! Звідки? З неба! А хто тільки не здіймався на небо? І Єнох, і Христос, і Мітра, і Кецалькоатль, і сотні інших легендарних осіб.

Чому всі ці історії неодмінно треба було придумувати? Чому не припустити, що все відбувалося значно простіше? Прилетіли з неба могутні космонавти на ракетних кораблях. Неандертальці, зодягнуті в звірині шкури, почали їм поклонятись, як вищим істотам, а потім запам’ятали цей випадок і передали його в спадщину своїм нащадкам!

Хіба ви не знаєте, що інки визнали за богів іспанців, уся могутність яких полягала в вогнепальній зброї і конях.

– Не ображайтесь, будь ласка, але зовсім не обов’язково було прилітати космонавтам, щоб наші темні предки придумали собі богів.

– Не обов’язково! – знизала плечима дівчина. – Могло бути і так і сяк. Але ви збираєтесь спокутувати свою провину? Так показуйте, звідки вони прилітали!

– Що б я дав, аби тільки взнати це! – вимовив Матвій, помовчавши. – Довідатись і сказати людям: “Дивіться всі! Ось найближче місце в космосі, де живуть ваші брати по розуму!” Але, на жаль, космонавти, про котрих ми з вами говоримо, поки що не повідомили мені, в якому довідковому бюро можна спитати, звідки вони…

– Отже, будемо шукати це довідкове бюро? – Майя з надією глянула на Матвія. – Дайте мені завдання.

Рука Бєлова ненароком потяглася до потилиці, але він вчасно опам’ятався і зняв з плеча неіснуючу порошинку.

– Яке, власне, завдання? – сказав Матвій спроквола.

– Яке завгодно! – коротко, проте енергійно відповіла дівчина. – Треба їхати в Хірбет, про який написано у вашій статті, – поїду в Хірбет. Треба сидіти в бібліотеці – буду сидіти в бібліотеці. Треба мити підлогу в лабораторії – митиму підлогу.

Бєлов машинально глянув на чисту підлогу і тим самим невпевненим тоном промовив:

– Підлогу мити, мабуть, не треба. В Хірбет уже поїхали без нас з вами…

– Так і знала! – В голосі дівчини почувся відчай. – А ви ж чому не поїхали?

– Мені треба було залишитись. Я визначаю вік саммілітів. Хочете, покажу?

Матвій узяв зі столу фотопластинку і подав Майї.

Вона повертіла її в руках.

– І що ви взнали? Скільки йому років?

– Не більше за мільйон.

– А точніше?

– Точніше поки що не знаю. Треба зробити хитріший прилад.

– Гаразд! Ви будете робити свій прилад. А мені що ж – сидіти склавши руки?

Матвієві стало ніяково. На фізиці й астрономії він, щиро скажемо, дещо розумівся. Але історію або, наприклад, філологію знав досить поверхово. І якщо назвав у статті деякі загадкові явища в цій галузі, то зробив це за порадою Тарасюка. Швидше для того, щоб привернути увагу інших спеціалістів, а не з упевненості, ніби влучив у ціль. А тепер раптом його вважають за главу справ і чекають розпоряджень!..

– Знаєте що, – сказав Матвій, – дуже прошу вас – наберіться терпіння на п’ять днів.

– А що буде через п’ять днів?

– Буде Тарасюк.

– А хто він такий?

– Начальство. Завідуючий сектором палеоастронавтики… Тобто у сектора інша назва. Дуже довга – я ніяк не можу її запам’ятати. Зрештою, назва – це неістотне. Важливо, що Тарасюк обов’язково дасть вам завдання. І не одне, а цілу купу!

– Через п’ять днів… – невдоволеним голосом повільно сказала Майя. – А раніше не можна?

– Не можна.

– Він що – хворий?

– Він у Хірбеті.

З Майїних грудей вирвалося тяжке зітхання.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Дивні боги

– Отже, повна поразка? – дивлячись Григорієві у вічі, спитав Матвій.

– Можна сказати інакше, – не опускаючи очей, сухо відповів мушкетер. – Тимчасові труднощі.

– А мені щастить! Та ще й як! Матвій схопився, підбіг до шафи і витяг звідти дві колби:

– Дивись!

Григорій узяв колби. Одна посудина була засипана дрібним жовтуватим піском. У другій лежав маленький самміліт, дуже схожий на пуп’янок чайної троянди.

– Різні речі! Чи не так?

– Нібито так, – згодився Тарасюк.

– А хімічний склад цього піску і цього самміліта абсолютно однаковий!

– Здорово! – сказав Григорій і трохи повеселішав. – Але, якщо говорити серйозно, то можливі два пояснення. Або самміліт виник із піску, або пісок – із самміліта!

– Можливо, все-таки перше припущення достовірніше? – спитав Матвій.

– Можливо, можливо… Інакше, мабуть, усі пляжі були б покриті саммілітами. Але коли з піску виник самміліт?

– Приблизно з мільйон років тому…

– “Приблизно”! – перекривив його Григорій. – Плюс-мінус скільки?

– Плюс-мінус мільйон, – бадьоро промовив Матвій.

– А точніше? Нам потрібна дата з точністю до п’ятисот, ну хоча б до тисячі років. Інакше ні про які аналогії з пам’ятками не може бути й мови.

– Попрацюємо – буде й точніше, – твердо сказав Матвій і очима показав на паперову стрічку, що висіла над столом.

На стрічці великими друкованими літерами було написано:

“Працюйте – і у вас вийде!”

– Лозунг прекрасний, – погодився Григорій. – Цілком і повністю підтримую. А поки ти будеш ворожити з приладом, пошукаю філологів. Для початку хай прочитають фрагменти з Мідного згортка. Може, не даремно пращури змайстрували таку дивовижну книгу!

Стенограма засідання Сектора фізичних методів дослідження доісторичних пам’яток, 26 квітня 196… року.

ТАРАСЮК. Сьогодні ми зібралися, щоб заслухати повідомлення старшого наукового співробітника Інституту східних мов Майї Степанівни Кремньової про перші результати дешифровки Мідного згортка. Скільки часу вам треба, Майє Степанівно?

КРЕМНЬОВА. Двадцять хвилин.

ТАРАСЮК. Прошу вас.

КРЕМНЬОВА. Дозвольте не зупинятися на історії відкриття Мідного згортка професором Гізе і на обставинах загибелі згортка. В наші руки потрапили фотокопії розрізнених фрагментів. На сьогодні пощастило визначити, що всі написи зроблено арамейською мовою у другому сторіччі до нашої ери. Пощастило також прочитати однісінький фрагмент єдиного тексту. Ось цей текст.

 
“І сказали предки: залиште нам ваш розум.
І сказали боги: чужим розумом не проживеш.
І сказали предки: залиште нам вашу силу.
І сказали боги: ви скористаєтесь нею на зле.
І сказали предки: що ви залишите нам?
І сказали боги: найвищу висоту і найглибшу глибину, зірку опівночі, день, що дорівнює ночі, і священне число.
І сказали предки: яке це число?
І сказали боги…”
 

Кафедра давньосемітичних мов, що зробила переклад цього тексту, вважає його записом раніше невідомої дослідникам релігійної притчі.

Однак таке пояснення стверджують лише два моменти: по-перше, слово “боги”, по-друге, розум і сила, що ними ці боги володіють. Що ж до стосунків між дійовими групами, то вони зовсім не схожі на взаємини між людьми і богами.

Впадає у вічі вже те, що й сама форма розмови вказує на рівноправність обох груп. І боги і предки розмовляють як рівні з рівними. Але справа навіть не у формі, а в суті, в змісті діалогу.

Боги не тільки не нав’язують своєї волі предкам, але більше того, закликають їх жити своїм розумом: “Чужим розумом не проживеш”.

Порівняйте ці слова з класичною промовою Бога до людини. Я процитую слова, котрі Бог, згідно Біблії, каже Мойсею:

“Якщо ви будете слухатися гласу мого і додержуватись завіту мого, то будете в мене народом святим”.

Думка про “чужий розум” – це, по суті, глибоко безбожна, раціоналістична, антирелігійна, гуманістична думка. Одне слово, боги Мідного згортка – справжні безбожники. Вони сповнені вірою в людський розум. Але одночасно вони не вірять у добрі наміри людей – вони відмовляються дати предкам свою силу, побоюючись, що ті скористаються нею, щоб робити зло. Чи немає тут якогось протиріччя? На перший погляд, безумовно, є.

Нарешті, останні фрази діалогу, вже зовсім загадкові. Кожне слово – загадка. Що таке найвища висота? Найглибша глибина? Про яку зірку опівночі йдеться? Що за день, котрий дорівнює ночі? Яке священне число?

На всі ці питання немає відповіді, якщо вважати текст релігійним. Ні Біблія, ні інші пам’ятки Ближнього Сходу не містять ніяких паралелей і аналогій, що проливали б світло на загадки Мідного згортка.

Єдину легенду, котру, на мою думку, можна пов’язати з діалогом Мідного згортка, мені пощастило знайти у творі Іоанна Бейрутського “Історія філістимлян”, виданому в середині XVIII сторіччя в Генуї. Ось ця легенда:

“До філістимлян жили тут первісні племена велетів з високими грудьми і міцною шиєю. В зарозумілості своїй надумали вони штурмувати саме небо і за своє сміливе починання зазнали ганебної смерті. Із споруджених ними височин їх було скинуто в найглибшу глибину пекла, ще глибше, ніж дно морське з його мешканцями”.

Відомо, що у своєму творі Іоанн спирався не тільки на Біблію. Він використав історичні легенди народів Близького Сходу, котрі старанно збирав на протязі майже вісімнадцяти років. Легенда, яку я процитувала, вражає своєю сучасною термінологією. “Штурмувати небо!” Адже це прямо про сучасну астронавтику! Важко відмовитись від думки, що в цій легенді відбито деякі реальні факти.

Беру на себе сміливість заявити, що цей переказ і діалог Мідного згортка – легендарні фрагменти реального факту відльоту з нашої планети гостей із космосу, тих самих, про котрих ідеться в гіпотезі Бєлова.

Причому на Мідному згортку записано основну, найважливішу частину легенди. А саме – вказано місце, де невідомі космонавти залишили свій вимпел. Про інше важко щось певне сказати, але найглибша глибина і найвища висота цілком можуть бути найхарактернішими геодезичними точками якоїсь конкретної місцевості.

Решта загадкових слів, мабуть, приховують у собі вказівку на певні предмети, що в комплексі дають можливість визначити координати вимпела.

Якщо стати на цю точку зору, то дуже важливо було б знати священне число. Воно може виявитися тим ключиком, яким відмикається вся система координат.

Отже, дозвольте зробити підсумок. Перше: легенда Мідного згортка – це не релігійна притча. Друге: слово “боги”, мабуть, має давніше походження і поставлене замість іншого слова, що стояло раніше. Третє: загадковість тексту легко пояснити з точки зору гіпотези Бєлова. Четверте: дуже необхідно вивчати усні перекази на місці уявного приземлення уявних палеоастронавтів. Усе.

ТАРАСЮК. У кого є запитання до доповідача?

ВОЛКОВ. Чи відомі товаришці Кремньовій ще якісь легенди, що можуть мати відношення до палеоастронавтики, як ви називаєте?

КРЕМНЬОВА. Звичайно! Так сама, як і всім присутнім! Я кажу про всі міфічні істоти, що спускалися з неба і злітали туди.

ДУДНИКОВ. Наше завдання – дослідження стародавніх пам’яток. А про що доповідає тут товаришка Кремньова? До чого ж тут міфи? Чому товаришку Кремньову не задовольняє визнана наукою теорія походження релігії?

КРЕМНЬОВА. Вона мене цілком задовольняє. Але я припускаю, що легенди про приземлення і зльоти окремих богів можуть бути пов’язані безпосередньо і з фактом приземлення і відльоту розумних істот. Не бачу ніяких підстав не визнавати такого припущення.

ДУДНИКОВ. Але чи розуміє товаришка Кремньова, що, підставляючи в релігійну маячню замість слова “бог” слово “космонавт”, вона тим самим дає підстави стверджувати істинність релігійних вчень Біблії, Корану, Веди тощо.

КРЕМНЬОВА. Чи розуміє товариш Дудников, що на відміну від бога у космонавтиці нема нічого надприродного?

ДУДНИКОВ. Але так можна дійти до підтвердження відомої біблійної тези про створення Землі не природою, а позаземною, небесною істотою! І тоді…

ІЛЬЇН. Пробачте, це вже не запитання, а виступ…

КРЕМНЬОВА. Не перебивайте. Хай товариш висловиться.

ДУДНИКОВ. Вважаю це за свій обов’язок, товариші! І тоді нам доведеться визнати, що не людина – вища істота, а хтось інший! Це попівщина! Це принизливо для людини!

БЄЛОВ. Не знаю, як для товариша Дудникова, для мене зовсім не принизливо було б довідатися, що нашу Землю і навіть усю Сонячну систему, ба навіть Галактику, врешті-решт, зліпили не безглузді закони стихій, а руки розумних істот. Більше того, це тільки надало б мені впевненості в своїх силах. Якщо хтось зміг, отже, і ми зможемо!

КРЕМНЬОВА. Правильно!

ТАРАСЮК. Ще є запитання? Немає? В такому разі дозвольте від вашого імені подякувати Майї Степанівні за надзвичайно цікаве повідомлення. Засідання закінчено. Президію прошу залишитись. І вас, товариші Кремньова й Бєлов.

…Мабуть, пропозиція Майї Степанівни про організацію збирання фольклорних матеріалів у районі Хірбету – Саммілі дуже своєчасна. Треба подумати, чи варто внести це питання до плану нашої експедиції.

БЄЛОВ. Експедиції?

ТАРАСЮК. Так. Я не встиг оголосити до засідання. Питання в принципі вирішено Академією. Головна мета – пошуки нових саммілітів. Тепер буде іще одна – пошуки легенд. Давайте офіційно приймемо рішення про необхідність включити до експедиції філолога-арабіста. Хто “за” – прошу голосувати. Проти? Хто утримався? Немає?

ДУДНИКОВ. Є.

ТАРАСЮК. Так і запишемо: прийнято одностайно при одному, що утримався.

Після засідання Григорій привів Матвія та Майю в інститутський музей і зупинився біля стіни, на якій висіла величезна – на три людських зрости – блакитнувата калька, де виднілися якісь дивні жовтогарячі штрихи.

– Відійдіть метрів на п’ять, інакше не зрозумієте! – сказав Тарасюк.

Матвій з Майєю послухались. І як тільки вони відійшли, лінії та штрихи, злилися в суцільні контури. На стіні з’явилася ціла череда бізонів – величезних крутошиїх тварин з важкими головами.

– Що це таке? – вигукнула Майя. – Раніше їх тут не було!

– Бики Саммілі, – коротко відповів Григорій. – Прислав Фернан Гізе…

– Зачекайте-но! – скрикнула дівчина. – Я мала на увазі лише усні легенди. Але ж люди вміли малювати і двадцять, і п’ятдесят тисяч років тому!