Текст книги "Мушкетери"

Автор книги: Валентин Рич

Соавторы: Михаил Черненко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Вертикаль

Майя з Халідом стрімголов кинулися до стінки печери і, вражені, зупинились перед нею: чорне поле каменю, очищеного напередодні, пересікала яскрава жовта вертикаль.

Майя здивовано подивилася на хлопця, хлопець на Майю.

– Невже ми могли вчора не помітити цієї смуги? – тихо сказав Халід. – Такого не може бути!

Вони мовчки стояли перед загадковою жовтою смугою.

– Я, здається, здогадуюсь, у чому річ! – промовила нарешті Майя.

Вона витягла з сумки губку, намочила її і провела по смузі. Жовта смуга почала блякнути і майже зовсім щезла. За п’ять-шість хвилин стіна висохла і яскрава вертикаль знову пересікла чорне поле.

Халід дивився на магічну смугу, затамувавши подих.

– Вона більше не зникне? – спитав він.

– Не бійся, – засміялась дівчина. – Тепер усе в наших руках! Зараз ми дізнаємось, що тут намальовано!

Вона енергійно взялася до роботи. Вертикаль проходила біля самого краю розчищеної смуги – там, де Халід тер учора ввечері в найостаннішу мить. Тепер треба було розчищати далі.

Дуже обережно, працюючи лише губкою і тільки на самому верхньому шарі користуючись щіткою, Майя оголювала чорний камінь праворуч від смуги. До цього місця вона не дозволила Халідові навіть наблизитися, звелівши йому працювати з іншого боку.

Минуло зо дві години, але на стіні не з’являлося нічого нового. Серед чорного поля яскравіла лише жовта, мов тонкий сонячний промінь, смуга. І більше нічого – ні ліворуч, ні праворуч.

Кожні десять хвилин Халід залишав свій куток і, затамувавши подих, стояв за Майїною спиною, пильно стежачи за повільними рухами губки.

– А що, коли піти за смугою? – подумала вголос дівчина. – Адже повинна вона десь закінчитися чи кудись повернути?

– Дозволь мені! – крикнув із свого кутка Халід.

Голос його звучав так благаюче, що Майя мовчки погодилася.

Спочатку вона раз у раз позирала на Халіда. Але скоро переконалась, що хлопець цілком призвичаївся. Його рухи були такі вправні, що вона спокійно розпочала роботу в іншому місці.

Коли Халідові треба було зчистити останній шар корки перед каменем, він покликав Майю.

– Я боюсь – вона зникне, – прошепотів хлопець, передаючи Майї свою губку.

Вона взяла його губку в одну руку, свою в другу і легко провела ними по найтоншій піщаній плівці.

Вертикаль ішла далі. На початку вона була тьмяною, але незабаром заблискотіла так само, як у верхній частині оголеної смуги.

Через годину вони очистили стіну приблизно на метр від жовтої смуги і не побачили ніяких малюнків. Вниз вертикаль ішла до підлоги. Можливо, вона мала продовження, та добратися до кам’яного дна печери було не так просто – його вкривав товстий шар злежалого піску. Щітка й губки тут не допомогли б.

Залишався один вихід – простежити за цією довгою лінією аж до самої стелі.

Але навіть Фернанового зросту не вистачило б для цієї печери. А Майя й поготів ледве сягала середини стіни, хоч і навшпиньки зводилася.

– Що ж робити, Халіде? Придумай що-небудь!

Халід постояв з хвилину, дивлячись собі під ноги, і кинувся до виходу з печери.

Майя не встигла навіть спитати, куди він подався.

Несподівано в печері стемніло. І в ту ж секунду з боку входу почулося невдоволене форкання. А ще через кілька хвилин змоклий від напруги Халід втягнув до кам’яної зали вороного коня.

Майя з захопленням дивилась на хлопця.

Той спокійно підняв з підлоги капронову щітку, скочив коневі на спину і, ніби нічого не сталося, попросив:

– Дай, будь ласка, відро. Поставивши відро тварині на спину, він почав терти мокрою щіткою під самою стелею.

Задерши голову, Майя дивилась на здовжену смугу чорного каменю. Халід уже розчистив метрів зо два, а під бурою корою все виднілась та ж сама чорна стіна без найменшої ознаки смуги.

Виходить, учорашня лінія не була вертикальною? Виходить, десь зверху вона повинна піти вбік? А може, вона просто обірветься, щезне?

– Спробуй ще далі вправо! – крикнула

дівчина. – На метр далі!

– Зараз! – відізвався хлопець і легенько поплескав коня по ніби виточеній шиї.

Кінь зробив два обережних кроки вперед.

– Послухай, Халіде! – сказала Майя. – Ти такий розумний! Ось підростеш – станеш знаменитим ученим, якщо вчитимешся. Тобі обов’язково треба вчитися.

– Дідусь обіцяв послати мене взимку в Ель-Кабір, – промовив хлопець. – В Ель-Кабірі є справжня школа.

– А потім приїжджай у Москву, в університет!..

– Тихше!.. – долинув згори шепіт. – Бачу фарбу!

– Обережно! Заради всього святого, обережно! – крикнула Майя.

– Було б краще, якби ти зараз була нагорі, а я внизу, – прошепотів Халід. – Мені дуже не хочеться спускатись, але я думаю, що так буде краще.

Вони помінялися місцями, і Майя кілька хвилин лише похитувалась на спині вороного коня, намагаючись утримати рівновагу. Але потім призвичаїлась і почала змивати плівку піску та пилу, крізь які тьмяно просвічувала жовта смуга. Незабаром стало помітно, що це не вертикаль. Жовта лінія кривуляла: один кінець її йшов униз, а інший повертав праворуч.

Давно минув час обіду, а вони навіть не згадали про це.

Кожної півгодини Халід з Майєю мінялися місцями, і волога капронова щітка йшла все далі й далі по товстій вохристій смузі. Яскрава лінія відхилялась праворуч-і щітка відхилялась праворуч; потім смуга раптом повертала вгору – і щітка йшла вгору. Ніби мисливський собака по звіриних слідах.

Коли дві розчищені смуги – нижня й верхня – зустрілися, Майя скочила вниз і кілька хвилин пильно дивилася на химерну покривулену лінію, яка вгорі під стелею щезала під брудно-бурою кіркою.

Потім дістала блокнот і замалювала цю дивну лінію.

Халід стояв за її спиною й дивився на кінчик олівця, що повторював малюнок, знайдений ними і не відомий нікому, крім них.

– Як ти думаєш, – спитала дівчина, – куди піде ця смуга? Догори? Вниз? Праворуч?

Хлопець кліпав очима.

– Завтра побачимо! Завтра все побачимо на власні очі! – вигукнула Майя. – А зараз треба їхати. Скоро почне смеркати.

– Давай нікуди не їхати! – запропонував Халід. – Давай залишимося тут. Я зовсім не стомився. Я можу працювати всю ніч!

– Іще заснеш і упадеш з коня, – засміялась дівчина. – А що я без тебе робитиму? Нічого! Доведеться потерпіти до завтра!

Повернувшись у табір, вона зайшла до Григорія.

– Ходім подихаємо свіжим повітрям на ніч!

Тарасюк розсміявся.

– А то його вдень не вистачає!

Вони вийшли з палатки і повагом рушили до джерела,

– Що чути з саммілітами? – спитала дівчина.

– Почав розкопки. В районі старих криниць.

– Послухай, Григорію, – мовила Майя, – чи не чув ти коли, щоб жителі кам’яного віку ділили свої печери, ну, скажімо, на дві половини?

– Тобто, як це – ділили? – не зрозумів Тарасюк.

– Не ширмою, звичайно. Ну, наприклад, смугою на стіні?

– А чого ти запитуєш? – Тарасюк з недовірою глянув скоса на Майю.

– Просто так, спало на думку.

Григорій знизав плечима. Завжди вона фантазує.

– Спитай Фернана. Він про кам’яний вік знає більше ніж самі неандертальці…

Вони повернули назад і, коли підходили до скелі з “синьою дівчиною”, почули над собою тихий тріск. Темна постать виднілась нагорі, прямо над печерою.

– Чого не спиш? – крикнув Григорій по-англійськи.

– Хелло, Тарасюк! – відгукнулось нагорі. – Як гуляється з дівчатами?

– Завзятий хлопець цей Віллі! – сказав Тарасюк. – Він тобі подобається?

– Хлопець як хлопець, – відповіла Майя. – А чого він усе лазить по скелях і чим там тріскотить?

– Бере проби, ти ж знаєш.

– А чому в темряві?

– А він працює і вдень і вночі. Ходім до нього? – запропонував Тарасюк.

Вони видерлися по нерівному, покритому великими тріщинами каменю і, намагаючись рухатися якомога тихіше, підійшли майже впритул до Сміта.

Віллі стиха висвистував якусь незнайому мелодію і повільно крутив рукоятку свердла.

– Підходьте, підходьте! – не повертаючись сказав він. – От іще пінкертони!

– Покажіть, що ви тут робите, – попрохала дівчина.

Сміт випростався і посвітив ліхтариком собі під ноги, В чорному камені виднівся невеликий круглий виямок. За два-три кроки від нього чорнів ще один.

– Нащо вам два зразки з одного місця? – спитав Тарасюк.

– По перше, не два, а десять, – зітхнувши, пояснив Віллі і скерував промінь ліхтаря убік.

Майя і Григорій побачили цілу шеренгу лунок, що пересікали скелю.

– А по-друге, така інструкція, котру я одержав від університетського начальства. Прошу вибачити: сьогодні я повинен взяти тут ще одну пробу. А завтра полечу по інших точках.

Він підняв бурову машинку, відміряв три кроки від того місця, де стояв, і Майя знову почула неспокійний тріск свердла.

За вечерею Майя подала Фернанові аркуш паперу з дивною покривуленою лінією.

Фернан пильно глянув на Халіда. Хлопець спокійно намазував на хліб акуратний шар масла. Його повністю захопило це цікаве заняття, з яким він ознайомився зовсім недавно.

– Ну, чого ж ви? – нетерпляче промовила дівчина. – Що це вам нагадує?

Фернан неуважно поглянув на аркуш і стиснув плечима:

– За столом не годиться… Але коли мадемуазель наполягає… Мені це нагадує черв’яка. Прошу вас, Грегорі!

Тарасюк покрутив аркуш в руках і поважно заявив:

– Відома картина абстракціоністів “Літній ранок”. Подивіться, Віллі.

Сміт уважно глянув на малюнок і, не кажучи й слова, почав перемальовувати його собі у блокнот.

Несподівано Фернан простяг свою довгоруку, вихопив аркуш з-під носа у Віллі і поклав перед собою, але не тим боком – так, що замість вертикалі вийшла горизонталь.

Майя засміялась.

Фернан рвучко повернув аркуш, з хвилину, закусивши губу, дивився; на нього, а потім швидко спитав Майю:

– Жартуєте?

– НІ! – усміхаючись, відповіла дівчина.

– Коли не жартуєте, то скажіть, де ви це знайшли?

Майя заперечливо похитала головою.

– А що ви подумали, Гізе? – спитав Віллі, відклавши бутерброд з шинкою. – Хіба це щось нагадує?

– Ну, щодо вас або мадемуазель, – Фернан глянув Майї просто у вічі, – то, звичайно, ви тут безсилі. Але ось Грегорі мене дивує. Все-таки археолог – трохи художник!

Тарасюк ще раз узяв аркуш у руки. Перезирнувся з Фернаном.

– Ну? – заохочувально вимовив Сміт.

– Фернан думає, що це нагадує горб верблюда, – сказав нарешті Григорій, показуючи на найвищу частину лінії. – Або, можливо, плече людини?

Фернан мовчав.

Усі троє, зіскочивши із своїх місць, оточили Майю.

– У мене до тебе одне-єдине запитання, – повільно сказав Григорій. – Який розмір цього зображення?

Майя спокійно жувала фінік.

– Ніякий! – промовила недбало. – Просто я пожартувала!

Тарасюк посварився на неї кулаком.

Фернан розвів руками: “А що я казав?”

Віллі недовірливо глянув на дівчину, але змовчав.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Зійшлий з неба

Лілові довгі тіні ще простягались від скель, а ущелину сповнювала темрява, коли дівчина і хлопець увійшли до своєї печери. Витка смуга ледве світліла на чорному тлі стіни.

– Якщо Фернан каже правду, – прошепотіла Майя, – то десь тут, – вона обережно постукала пальцем по нерівній бурій стінці метрів за два праворуч од вертикалі, – то тут має проходити ще одна лінія, теж вертикальна…

Тепер вони стояли на спині в коня удвох і терли, терли, без кінця терли буру стінку мокрими губками.

Там, зовні, сонце підіймалося все вище. В печері ставало щодалі світліше. А Майї здавалося, ніби починає світитися весь тонкий шар піщаної “штукатурки”. Ще один рух щітки, ще один мазок вологої губки – і нова яскраво-жовта смуга з’явилась на стінці печери.

– Зачекай! – крикнула Майя. – Ми зіпсуємо низ! Знову потрібна глина!

Халід зліпив ще один карниз над щойно знайденою смугою і знову заліз на круп вороного коня.

Кінь, мабуть, стомився стояти на одному місці і, не насмілюючись рушити, повільно переступав з ноги на ногу. Майю гойдало при кожному його русі, але вона цього не помічала. Вона йшла по сліду!

Жовта стежечка фарби деякий час вела її праворуч, вздовж стелі, потім м’яко заокруглилась і пішла вгору. Тоді ліворуч і перейшла у величезне коло.

Майя, не помічаючи нічого навкруги, навіть не задумуючись над тим, що виникає перед її очима, терла далі жорстку, покриту пилом кірку, змивала пісок і виявляла все нові й нові лінії, штрихи та плями, що яскраво-жовтою фарбою пломеніли серед мертвого каменю печери.

Халід, не підводячи голови, з захопленням очищав нижню частину стіни метра за півтора від підлоги. Зі стіни сипався пил…

Скільки минуло часу – дві чи дванадцять годин, – вони не знали.

Вже була, чи, точніше, ще була добре освітлена принаймні центральна частина зали, коли вони опам’яталися від гучного вигуку, що несподівано залунав біля входу.

Майя здригнулась і, обернувшись, побачила Віллі.

Він стояв, широко розплющивши очі.

Коли Майя скочила на землю, Віллі уже зник. За мить він знову з’явився в печері, з кіноапаратом.

– Вітаю вас! – схвильовано й урочисто виголосив Сміт. – Вітаю вас з портретом космонавта!..

Лише зараз Майя вперше мала змогу охопити поглядом величезний жовтий силует на чорній стіні.

Схожий на кулю, як у водолаза, шолом з двома круглими ілюмінаторами завершав могутній торс гіганта. Шолом переходив у скафандр, що плавно огортав плечі й груди. Чудово було передано складки важкої тканини. Ступні велетових ніг були приховані товстим шаром піску на підлозі печери, а ліва частина тулуба – ще не зчищеною кіркою піску й пилу.

Майя заплющила очі, навпомацки знайшла шкіряний мішок з водою, нахилилася 1 кілька разів ковтнула. Потім постояла так ще трохи і тільки тоді, не вірячи собі самій, знову розплющила очі.

Могутня постать Зійшлого з неба так само яскраво вирізнялася на чорній стіні печери.

Тріск кіноапарата припинився.

– Ще хтось, крім вас, уже бачив його? – спитав Віллі.

Майя похитала головою.

– Вам просто дуже пощастило, Сміт, що ви опинилися тут. Обіцяйте мовчати, я хочу привести їх сюди завтра вранці!

– Слово джентльмена! – усміхнувся юнак.

Минув ще якийсь час. Усі троє, наче зачаровані, не могли відірвати погляду від портрета.

Нарешті, ніби звідкись здаля, долинув до Майї голос Віллі:

– Дозвольте мені сфотографувати вас у момент цього чудового відкриття. Адже воно ще навіть не закінчено, – погляньте, лівої частини постаті не видно…

– Навіщо? – Майя стомлено махнула рукою.

Сміт засміявся.

– Що ви, міс Кремньова… Можна не сумніватися, цією фотографією пишатимуться ваші діти й онуки! Прошу вас…

– Ну що ж? Як, Халіде? Закінчимо роботу?

Хлопець засоромився, але потім на його обличчі від вуха й до вуха розпливлася усмішка і він швиденько скочив на коня.

Майя зробила те ж саме. Обоє знову підняли щітки, й останні шари піску, що приховували від очей могутню постать, почали сповзати з мокрої стіни.

Тріщала камера. Час від часу Сміт опускав її, брав фотоапарат у шкіряному футлярі, що висів на грудях, і клацав затвором знову й знову, тим часом, як портрет космонавта все ясніше виступав з-під шару піску й пилу.

В печері стало темніше. Контури широкого скафандра все більше розпливалися.

Раптом Майя усвідомила, що вона вже давно не чує гудіння кінокамери і клацання затвора.

Дівчина обернулася.

Сміта в печері не було.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Кінь повернувся без вершника

Коли Віллі увійшов у палатку, Фернан і Григорій відразу ж кинулися до нього:

– Вам радіограма!

Фернан подав Смітові шматок паперу:

– Прийнято десять хвилин тому… Віллі схопив аркуш і вголос прочитав:

– ОАЗА САММІЛІ УІЛЬЯМУ СМІТУ КРП ЛІЗЗІ ТЯЖКО ХВОРА КРП НЕГАЙНО ВИЛІТАЙ БАТЬКО.

– Дружина? – запитав Тарасюк.

– Наречена, – сумно сказав Віллі. – Доведеться, друзі, розпрощатися з вами. Не знаю, чи повернусь…

Через півгодини вертоліт знявся у повітря.

Ті, що залишились біля намету, ще довго махали руками, аж поки нічого не стало видно.

– Користі з нього було небагато, – сказав Фернан, – а все-таки шкода хлопця. Якщо знайшли нас по радіо, то, виходить, справа серйозна…

Тарасюк не відповів. Правду кажучи, він не дуже симпатизував Смітові.

Настав час вечеряти, Майї ще не було. Проте це не турбувало чоловіків, котрі за останні дні звикли до того, що вона повертається пізно.

Вони мовчки попоїли.

Григорію не хотілося спати.

Фернан, який перенервував через радіограму ще до приходу Віллі, теж порушив звичний розпорядок.

Вони мовчки сиділи біля приймача і ловили потоки вістей, що йшли від усіх радіостанцій світу.

– Ти тільки уяви собі, – тихо промовив Фернан, – ще якихось шістдесят літ тому людина могла побудувати перший радіомісток на два-три кілометри. Сьогодні – радіомостище завдовжки в мільйон миль… Що буде через п’ятдесят років? Доберемось до якогось Тау Кита?

– Я не знаю, Коли це буде. Але ми з тобою, Фернане, як це не дивно, можемо прискорити цю подію, – озвався Тарасюк.

Фернан скептично посміхнувся.

Біля намету почулося голосне іржання.

– Нарешті! – вигукнув Тарасюк і відхилив брезент.

В нічній пітьмі виднілися лише зорі та невиразні обриси якоїсь темної маси.

– Надто пізно для молоденької дівчини! – пробурчав Фернан. – А втім, я й забув, що у вас прекрасний провідник…

– Де ви? – крикнув Григорій і зробив крок у пітьму.

Ніхто не відповідав. Тільки чулося важке дихання стомленої тварини.

Теплі кінські губи ткнулися Григорієві в руку.

Він швидко провів по шиї коня, потім по сідлу.

Сідло було порожнє і холодне.

– Що тут діється, хай йому біс? – сонно промимрив Фернан.

– Біда! – крикнув Григорій. – Майїн кінь прискакав сам!..

– Спокійніше! Спокійніше! – підбіг Фернан. – Коли б з ними щось сталося в дорозі, кінь ніколи б їх не покинув. Ти не знаєш тутешніх коней – вони не кидають господаря в біді! Очевидно, Майя з хлопчаком лишились у Джаббарі. От коли нам згодився б вертоліт Сміта!.. Тепер уся надія на коня. Погодуй його… Я до діда Джафара!

На світанку мертву ущелину розбудив стукіт копит і гул голосів. Перший ішов Вороний. Дід ні разу за всю дорогу не натягнув повода – кінь сам вибирав шлях.

Поминувши дві гостроверхі вершини на початку ущелини, кінь несподівано перейшов учвал, помчав прямо до невисокої скелі з пологою вершиною і як укопаний зупинився біля великої купи кам’яних брил.

Став, одкинувши назад суху, тонку голову, і тривожно заіржав.

Вершники скочили з коней і підбігли до каміння.

– Тут був вхід у печеру? – спитав Тара-сюк.

– Тут, – тихо відповів Джафар. Доторкнувся до однієї із брил і так само тихо сказав: – Пилу немає. Обвал стався цієї ночі.

– Ввечері! – почувся звідкись з-за каміння Майїн голос.

Через хвилину дівчина і хлопець стояли поруч з дідом.

– Живі! – вигукнув Тарасюк.

– Де кінь? – суворо сказав дід.

– Там! – Майя простягла руку до того місця, де купа каміння стикалася з суцільною скелею.

Халід завмер, не в силі звести очі.

– Нащо вам треба було тягти в печеру коня? – не витримав Фернан.

Але Майя ніби не чула його запитання. Вп’ятьох вони почали розбирати каміння.

– Дивний землетрус, – сказав Фернан, спираючись плечем на величезну брилу. – Звалилася тільки одна скеля і тільки в одному місці! Можливо, Майя все-таки пояснить нам, що сталося?

– А я й сама нічого не розумію… Ми втрьох були в печері – я, Халід і Віллі… Та ще Халідів кінь… Сміт фотографував нас.

Потім я дивлюся – щез. Я вийшла сюди. Бачу – він сидить на самому верху і, як завжди, свердлить дірки… Я ще й спитала, чи не набридло… Він сказав, що скоро закінчить. Тоді покликав Халіда і попрохав його принести бачок з водою від вертольота; вертоліт стояв он там.

Потім Віллі навіщось вилив усю воду в дірки і засунув туди якісь дроти.

Тоді він спустився із скелі, сів у вертоліт і помахав нам рукою. Коли вертоліт полетів, ми з Халідом повернулися назад – і замість входу в нашу печеру…

– Вибух? – швидко спитав Тарасюк.

Майя похитала головою.

– Навіть звуку обвалу не чули. Щоправда, вертоліт тріщав над самим вухом… Халід нізащо не погоджувався піти без коня. Довелося послати до вас Вороного – самого…

Ще один камінь, ще один – і зверху з’явився чорний пролом.

Халід перший видерся нагору, засунув голову в отвір і, енергійно працюючи ліктями, протиснувся між стелею печери і брилами кам’яних уламків.

Сонце вже зайшло, коли коня було нарешті звільнено з полону. Ліхтар, взятий Фернаном, уже не світився – кінчилася батарея. Відра, щітки, Майїна сумка – все так і лишилось у печері.

Григорій довго не міг заснути. Він лежав із заплющеними очима і в думці перебирав події останніх місяців, намагаючись відшукати в них якісь факти, котрі допомогли б йому зрозуміти те, що сталося сьогодні.

Без сумніву, дивний обвал зробив Сміт. Отже, і його раптовий від’їзд – не випадковість.

Але навіщо? Для чого йому треба було робити цей обвал? І що за дивний вибух – без грому, без летючих уламків?

Тарасюк розплющив очі й сів. Над суцільною темрявою ущелини блискотіла золотим розсипом зірок широка небесна дорога.

…Піраміда в Хірбеті. Печера в Джаббарі. Ще раніше – галасування іноземної преси з приводу гіпотези Бєлова…

Через одну точку можна провести скільки завгодно прямих у будь-якому напрямку. Але те, що він, Тарасюк, не провів єдино можливої прямої через дві точки – сичання газет і викрадення піраміди, – було безглуздою недбалістю. Ще добре, що Майя і Халід під час вибуху не були в печері!

Григорій задрімав десь перед світанком, коли на зеленкуватому сході залишились тільки найбільші зорі. Останнє, що він пригадав, засинаючи, були слова незрозумілої телеграми: “Ваша піраміда переїхала…”

Ледь зайнялося на світ, Майя розштовхала мушкетерів, узяла їх попід руки і повела до розчищеного входу в печеру.

– Зараз ви побачите гостя з космосу, – попередила вона. – У кого слабкі нерви, хай зостається на свіжому повітрі.

Фернан усміхнувся, дістав сигарету, закурив і присів на камінь.

Тоді Майя схопила Григорія за рукав і потягла за собою.

З хвилину вони стояли зажмурившись, щоб очі звикли до напівтемряви у печері.

– Раз! Два! Три! – подала команду Майя.

Григорій розплющив очі.

Прямо навпроти вхідного отвору стояв, по кісточки увійшовши в камінь, велет у скафандрі. Глибока свіжа тріщина пересікала круглий шолом. Величезні безпалі руки звисали вздовж могутнього тулуба.

З двох отворів у шоломі було зрозуміло, кого хотів зобразити художник.

– Можна збожеволіти! – вигукнув Тарасюк. – Фернан! Швидше сюди!

Він вискочив з печери, схопив фотоапарат із спалахом, миттю прибіг назад і сфотографував шістдесят чотири кадри – більше котушок з плівкою в нього не було.

…Назавтра Григорій відіслав у Москву короткий звіт про Майїну знахідку, фотографію Зійшлого з неба і прохання продовжити відрядження на два місяці для вивчення фресок Саммілі.

А через два дні табір перенесли в ущелину Джаббар.