Текст книги "Мушкетери"

Автор книги: Валентин Рич

Соавторы: Михаил Черненко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
За одним проектом

Багаття кидало мінливі жовтогарячі бліки на гранчасту піраміду, що здіймалася в чорне небо.

– На білому коні я вже нікуди не в’їду, – прошепотів Серьогін, нахиляючись до Тарасюка. – Але зваж на моє репортерське становище – хоч за відрядження я мушу відробити? Я ж завтра вилітаю!

– Мусиш, мусиш! – розсміявся Григорій. – Слухай і намотуй на вус…

Серьогін неуважно вслухався в те, що казав Тарасюк, і гортав свій кореспондентський блокнот.

…Наступав сьомий вечір – сьомий від того дня, коли Серьогін вперше зійшов на берег Перламутрового озера і побачив таємничу гранітну піраміду, коло підніжжя якої спав… Тарасюк. Незабаром сюди прилетіли Матвій Бєлов і Майя.

Кожний день минулого тижня був насичений радістю відкриттів і гіркотою розчарувань.

Про перше відкриття Серьогін довідався через десять хвилин по тому, як виліз із вертольота. Григорій привів його і пілота до піраміди, тицьнув її ногою і з гордістю повідомив:

– Сторона основи дорівнює двадцять п’ять метрів.

– Як у Хірбеті? – вигукнув Серьогін-

– Так точно! Будували за одним проектом! – Тарасюк клацнув підборами. – Але, щоб довести це остаточно, треба ще виміряти ребро… За вашою допомогою, товаришу пілоте!

Через півгодини Григорій спустився по мотузяній драбині з вертольота, що повис над пірамідою, прямо на її вершину. Закріпив на ній кінець тонкого телефонного кабелю, а весь моток кинув униз – Серьогіну.

– Натягуй! – крикнув він. – Ще сильніше! Так, добре… Тепер зав’яжи вузол!.. Готово?

– Готово!

Тарасюк змотав кабель і обома руками схопився за мотузяну драбинку.

Величезна зелена бабка зрушила з місця, нависла прямо над Леонідовою головою і почала повільно опускатись. Мало не зачепивши приятеля підбором, Григорій зіскочив на землю і, вітаючись, замахав рукою. Бабка злетіла ввись.

– Ану тримай! – сказав Тарасюк, подаючи Леонідові кабель з вузлом.

Леонід притис вузлик до ребра піраміди біля самої землі, а Григорій побіг до другого ребра і натягнув кабель.

– Двадцять п’ять! – крикнув Григорій. – Тетраедр! Я. ж казав – за одним проектом!

…Друге відкриття зробив Бєлов. Точніше кажучи – він перший встановив факт, якому спочатку не надав ніякого значення.

Вийшовши з вертольота рівно ополудні і глянувши на піраміду, він промимрив:

– До речі, висота основи цієї споруди не лежить в площині меридіана.

Леонід, що стояв поруч з ним, нічого не зрозумів, і, можливо, саме тому Матвієві слова повністю врізались йому в пам’ять. При першій же нагоді він вирішив вразити Тарасюка. Видалася така нагода за вечерею.

Григорій мало не захлинувся, коли Леонід недбало вимовив цю чудову фразу.

Кинувши недопитий чай, Тарасюк помчав до піраміди. Бєлов, Серьогін ї Майя здивовано поглядали один на одного.

Здивування минуло досить швидко.

– Всі храми богів та усипальні правителів, – пояснив Григорій, повернувшись, – усі піраміди й мавзолеї, ба навіть просто могили простих смертних стародавні люди будували завжди “за компасом”. Найчастіше на схід від головного входу. Туди, звідки сходить сонце, звідки боги посилають людям світло і тепло.

Так само стояла і Хірбетська піраміда, хоч вона й не мала входу. Одне ребро кам’яного велетня було спрямоване точно на північ, а протилежну сторону основи спроектовано суворо по паралелі схід – захід.

А тутешня піраміда зовсім не надає ніякої “переваги” жодній із сторін світу.

Тільки при похованні синантропів, що жили триста тисяч років тому, зовсім не зважали на сторони світу. До речі, це певний доказ того, що синантропи ще не встигли придумати собі бога. В той час релігії на Землі не було. Як тільки боги “з’явилися”, могили негайно почали повертати до сонця. Отже, коли свята церква визнає синантропа за людину, то справи її кепські – вона і є тією самою людиною, котра й уявлення не мала про свого “творця”…

– І в найстародавніших наскельних малюнках, – вів далі Григорій, – теж немає жодного “божественного” сюжету – нічого, крім людей, тварин та ще…

Він запитливо глянув на Майю. Дівчина усміхнулася.

– Згадаймо про наших баранів, любий Григорію. Чи не хочеш ти сказати, що й піраміду, біля якої ми сидимо, спорудили синантропи?

Тарасюк задер голову і глянув угору – туди, де в невидимій зараз точці бездоганно сходились три кам’яних ребра монумента.

– Навряд. – Він із сумнівом похитав головою. – Куди їм!

Третє відкриття зробив знову-таки Матвій. І навіть не сам – тільки сьогодні вранці, прилетівши разом з ним, лаборант закінчив стандартний цикл аналізів за методикою Бєлова. Взяли дванадцять проб, і всі вони без винятку засвідчили: піраміду вирубано сто дев’яносто п’ять віків тому плюс-мінус двісті п’ятдесят років. Ті ж самі двадцять тисяч років тому, коли в пустелі утворилося таємниче каміння – самміліти.

Хоч як радів Леонід з приводу всіх цих відкриттів, прикростей було чимало.

По-перше, глибинний променевий зонд показав, що піраміду зроблено із звичайнісінького граніту і вона не має в собі ніяких сторонніх домішок.

По-друге, кам’яний майданчик під пірамідою та навколо неї промацали приладами в глибину на кілька кілометрів, і ніяких аномалій – ні гравітаційних, ні магнітних, ні сейсмічних – під нею не виявили. Судячи з усього, ніякого вимпела поблизу таємничого знаку не було.

Не справдились і надії, котрі Леонід покладав на Майю.

Прикомандирований до експедиції вертольотчик спалив майже весь виданий йому запас бензину. Але ні в найближчих селищах – за п’ятдесят і сто двадцять кілометрів, – ні в далекому районному центрі ніхто не знав, як, коли і чому з’явилася ця піраміда. Вона ніби випала із людського поля зору. А чимало мисливців, що побували на березі Перламутрового озера взагалі не вважали піраміду старовинною. Кому в ті часи треба було висікати з граніту монумент у краю, де ніколи не існувало стародавніх цивілізацій?..

Так! Про білого коня Леонідові не доводилося мріяти!

Серьогін закрив блокнот і прислухався.

– Що ж, – неголосно казав Матвій, – звичайно, перевірити геофізику треба. Пробурити свердловини… Це зроблять без нас, домовимося з геологами. Я певний, що перевірка нічого не дасть. Прилади не обманювали: тут під землею нічого немає…

– Шукатимемо далі! – озвався Тарасюк.

Матвій повернув до нього освітлене багаттям обличчя.

– Спочатку, Григорію, треба оцінити те, що зроблено. Ми не тільки переконані, що приблизно двадцять тисяч років тому на нашій планеті побували невідомі нам Володарі Розуму, які мали великі переваги над тодішніми жителями Землі. Дещо ми довідались і про вимпел…

Серьогін мало не підскочив на камені, на якому розташувався, і приготувався уважно слухати.

А Матвій поволі вів, ніби міркував сам з собою:

– Досі ми точно знали тільки те, що, наприклад, тоді – двадцять тисяч років тому – хтось намалював на скелі істоту в скафандрі…

Серьогін докірливо глянув на Тарасюка. Нічого собі друг!.. Мабуть, в Саммілі? Та це ж геніальний матеріал!..

– Грицьку, – розлютовано зашипів Леонід, – он слухай…

– Промовчав би, – попросив його Тарасюк.

– Тепер ми знаємо, що в той же час на Землі були збудовані дві геометрично правильні піраміди, – задумливо говорив Матвій. – Гробниці? Ні, не гробниці. Виходить, це символи… Але зрештою один з них не орієнтований за сторонами світу. Отже, ці знаки не присвячені ніякому божеству…

Майя кинула в багаття цурку. Яскраве полум’я освітило задумливі зосереджені обличчя.

– З якою метою треба було ставити два таких знаки за десять тисяч кілометрів один від одного, га, товариші? Я думаю, – Бєлов підвівся, – що ми маємо справу з опорними точками невідомої нам геодезичної системи координат. Наше завдання – розшифрувати цю систему. В кого які ідеї?

Всі мовчки замислено дивилися на спокійне палахкотіння багаття. Мовчали, можливо, й не тому, що не було ідей.

Просто ще не встигли звикнути до думки; що в їхніх руках зараз опинився краєчок ланцюжка, який неодмінно приведе людей до братів по розуму…

Першою порушила мовчанку Майя.

Вона стала біля Матвія і, простягнувши руки до багаття, повільно й урочисто вимовила:

– “…Жило там могутнє плем’я велетів. Величезні були вони тілом. Але ще більші – мудрістю.

І ось одного разу вирішили вони підкорити собі навіть сонце. І збудували високі вежі, щоб штурмувати небо…

І перш ніж зійти на свої вежі, запитали велети людей, що зібралися з усього світу, – який би подарунок хотіли мати від них люди?

І сказали люди: залиште нам ваш розум.

І сказали велети: чужим розумом не проживеш.

І сказали люди: залиште нам вашу силу.

І сказали велети: ви скористаєтеся нею на зле.

І сказали люди: що ви залишите нам?

І сказали велети: найвищу висоту і найглибшу глибину, день, що дорівнює ночі, зірку опівночі і священне число..”

Майя замовкла, відійшла на кілька кроків од багаття і притулилась до стінки піраміди.

– Спробуймо мислити спокійно, – сказав Тарасюк. – Припустимо, що відомі нам піраміди – це дві точки системи. Але для чого потрібні ще п’ять пунктів: глибина, висота, день, ніч і зірка?

– Ну, припустимо, – захищав велетів Серьогін, – день, що дорівнює ночі можна вважати за один пункт, а не за два.

– Все одно, – запально сказав Тарасюк, – хай чотири! Чотири плюс два буде шість. Що за дивне число опорних пунктів?

– Гаразд, друзі, – примирливо сказала Майя. – Це так одразу не вирішити. От якби знати священне число…

Вона підійшла до багаття і тихо заспівала:

 
Є іще безводі в нас пустині,
Драгви неосушених боліт,
Книжка, не написана, ще нині,
Пісні непридуманий політ…
Ми виходим ранком голубиним, —
Вітер пружно нам в обличчя б’є.
Є в морях незвідані глибини, —
В горах – неподолані вершини.
І до зір дороги також є!
 

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Не на білому коні або п’ятдесят рядків нонпарелі

Це був напрочуд виключний випадок, коли людина стає пророком.

Йдеться про Леоніда Серьогіна, який заявив Тарасюку на початку минулого розділу, що він, Серьогін, на білому коні вже нікуди не в’їде…

Саме так усе й сталося. Повернення репортера в столицю нічим не нагадувало подорожі на білому коні. І не тільки тому, що не було виявлено пошани, з якою асоціюється подорож на цій непарнокопитій тварині дуже рідкісної масті.

Якщо з Москви на Кришталевий Серьогін добрався всього за добу, включаючи й автобус, то назад він подорожував три доби. Через нельотну погоду літак простояв у двох аеропортах по одному дню. В третьому затримався на всю ніч з якихось невідомих для пасажирів “технічних причин”. І, врешті-решт, у Москві їх прийняли тільки після того, як літак цілісіньку годину прасував повітря над передмістям. Та й то – не на Внуковський аеродром, а на Биковський, звідки треба їхати в місто електричкою, яка вже не ходила – було пізно. Щоправда, існувало таксі. Але який командировочний в останній день відрядження має гроші на таксі? Особливо якщо він на зворотному шляху просидів два дні без погоди і обидва рази обідав у вокзальному ресторані, та ще до того з пивом.

Одне слово, чекати в Биково довелося до ранку. На щастя, це був недільний ранок, а в неділю газета не виходила.

Отже, можна було відіспатися після триденного життя в повітрі і на твердих кріслах транзитних аеропортів.

197

А потім… Серьогін уже відчував, яке воно буде, оте саме “потім”.

…Черги біля газетних кіосків. Заголовок афішними літерами: ЇЇ ПОСТАВИЛИ АСТРОЛЬОТЧИКИ.Її – це кришталевську піраміду. Заінтригований “шапкою” читач з мало не звуковою швидкістю кинеться розгортати хрустку газету, аби негайно довідатись, що це за астрольотчики з’явилися на нашій Землі, кого й куди вони поставили.

…Величезне кліше з велетнем у скафандрі. Адже Матвій каже, що в жодній радянській газеті і в жодному радянському журналі немає про це ні слова, і Серьогін все одно виявиться першим, хоч і довідався про це останнім.

…І розповідь – схвильована, детальна, майстерно закручена розповідь про гігантську пірамідальну брилу в тайзі…

Серьогін заснув на середині наступної, вимовленої ним у думці фрази:

“Коли керівник групи вчених Бєлов і ваш кореспондент зміряли напрямок…”

Якби ми почали розповідати про все, що довелося пережити Леонідові Серьогіну в понеділок, ця книжка не була б дописана, через те, що серця авторів розірвались би від жалю до героя.

Почалося з того, що головний взагалі не прийняв Серьогіна, а звелів секретарці сказати, щоб він зайшов увечері з готовим матеріалом.

Але це ще нічого б. Головний завжди недолюблював розмови і надавав перевагу готовому матеріалові. Не раз на планерках він навчав репортерів “не язиком теліпати, а сокирою рубати”, маючи на увазі, звичайно, не сокиру, а авторучку та друкарську машинку.

Гірше прийшло через шість годин, коли головний сам подзвонив у відділ, запросив до себе Серьогіна і, приязно довідавшись про його здоров’я, провів рукою на рівні власних вух спочатку зліва направо, а потім справа наліво. Від цього жесту в животі у Серьогіна похололо, як у гладіатора, який угледів на трибунах опущені вниз пальчики римських матрон.

Даремно намагався Серьогін хвацько бравувати іменами Тарасюка й Бєлова. Даремно пробував переконати редактора в суперактуальності матеріалу, в тому, що цей матеріал відкриє нову еру – еру журналістики на міжзоряному рівні. Редактор лише заперечливо крутив головою, розділеною акуратним косим проділом. Досить з нього перших місць. Краще він обійдеться без перших повідомлень про загадкову знахідку серьогінських протеже, але зате й без перших спростувань з того ж самого приводу. До речі, хай Серьогін завдячує, долі, що його не пустили тоді в пустелю. Чи не хоче він потішитися з того, які “знахідки” робили там його підлеглі і на що вони витрачали там командировочні гроші, та й до того ж в іноземній валюті?

Головний показав Серьогіну явно неросійський журнал у крикливій барвистій обкладинці, звідки грізно глянули на Леоніда марсіанські очі з круглого скафандра й… усміхнені очі Майї Кремньової.

Хто дав головному цей журнал, Серьогін до пуття не зрозумів. Чи то сам академік, чи то якийсь його заступник…

Серьогін вийшов із кабінету редактора о десятій годині вечора, вже цілком підкорившись категоричному наказові: “П’ятдесят рядків на третю полосу. І щоб без ніяких космонавтів”.

Він погасив верхнє світло, сів за стіл, акуратно склав купкою написані за день аркуші й почав методично рвати їх на дрібні шматки, кидаючи обривки в кошик.

В газеті, що вийшла наступного дня, у правому нижньому кутку третьої полоси дрібненьким шрифтом – нонпареллю – було надруковано:

_{За сто сімдесят кілометрів од того місця, де Амур впадає в Татарську протоку, група радянських учених, що працювала над розшуками старовини, виявила кам’яну пам’ятку правильної геометричної форми. Походження її невідоме. На думку кандидата історичних наук Г. П. Тарасюка, який брав участь в експедиції, дослідження знахідки може привести до нових відкриттів…}

У решті рядків досить нудно описувалося про політ над тайгою на вертольоті, про краєвиди Перламутрового озера та його берегів.

Серьогінського підпису не дали. Під заміткою стояло: “Наш кор.”

ЧАСТИНА 5

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Третя координата

Ніхто й гадки не мав, що, повернувшись із Кришталевого струмка, Матвій Бєлов веде нібито подвійне життя. Одне – видиме. Друге – невидиме. Всі вважали, що він робить зарядку, їсть, досліджує зразки, пише звіти про експедицію, виступає з доповідями.

Проте це було чистісінькою видимістю. Насправді ж Матвій весь цей час відвідував інші планети і залишав там вимпели для майбутніх поколінь…

Він літав до гігантських кам’яних пустель, оточених первісним океаном і прикритих отрутною оболонкою метану та вуглекислого газу. Він літав над жаркими болотами, вкритими буйною хащею папоротей та хвощів. Спускався в гори, що поросли лісом, де жили печерні люди в звіриних шкурах; і в родючі савани, де кочували рідкісні племена скотарів; і серед величних мармурових храмів античного світу.

Він закладав у сталеві циліндри зоряні карти Галактики й Метагалактики, креслення атомних реакторів та космічних ракет, підручники з фізики й математики, технологічні паспорти металургійних і хімічних заводів, книжки Маркса, Пушкіна, Ейнштейна.

Він бурив глибокі свердловини подалі від вулканів та океанських берегів і опускав туди свою дорогоцінну посилку.

Він будував сотні й тисячі пам’ятних знаків, за якими майбутні люди мали б знайти призначені їм скарби.

І чим довше Матвій займався цими справами, тим частіше таким знаком була піраміда – правильна тригранна піраміда, тетраедр.

Якби хто спитав Матвія, чому саме піраміда, навряд чи він зміг би дати точну відповідь. Звичайно, багато в чому тут були винні ті самі піраміди, котрі хтось залишив у Хірбеті і на Перламутровому озері тоді, коли ще не існувало держав ні в Єгипті, ні в Месопотамії, ні в Індії, ні в Китаї. Але головне, як здавалося Матвієві, полягало в іншому – в трьохмірності простору.

Який ще знак, окрім лаконічної тригранної піраміди, зміг би висловити так просто й точно віру у всемогутність людського розуму?..

Те, що на його впевненість вплинули Майїні слова про священне число, Матвій, можливо, і не усвідомлював собі.

Якось, невдовзі після повернення з Далекого Сходу, Майя сказала Матвієві:

– Здається, я зрозуміла, що то за священне число було в легенді. Ти чув що-не-будь про проблему трійки?..

Чомусь усі народи на землі люблять число “три”. І араби, і іранці, і ефіопи, і англійці, і німці, і жителі Патагонії, і китайці, і багато інших. А російські приклади ти сам мусиш пам’ятати. Наприклад, у всіх казках тричі повторюється основна подія: тричі б’ється з чудом-юдом Іван – син селянина, тричі скаче Івашко-дурник на Сивкові-Буркові, поки доскаче до терема Олени Прекрасної, троє царських завдань виконує Царівна-жаба…

Головних дійових осіб теж звичайно троє: жили собі у селянина або царя три сини; під віконцем три сестри пряли пізньої пори; в панцерах, як жар зорі, тридцять три богатирі і таке інше.

А скільки Ілля Муромець лежав на печі? Рівно тридцять літ і три роки. Між іншим, за Євангелієм Христос почав свою проповідь, маючи саме такий вік,

А трійця – триєдиний Бог, котрого ніхто, навіть сама церква пояснити не хоче, бо не може. Бог-отець, він же Бог-син, він же Бог-дух святий…

А приказки?.. Третього не проминути. Бог трійцю любить.

– Одне слово, – Майя нахилилась до Матвія, – трійка – особливе число, що має якісь дивні якості до того ж, не погане, а хороше число.

– От ніколи не думав! – Матвієві губи здригнулися. – Можу додати… Як я був солдатом, наш сержант чомусь завжди командував так: “Раз, два, три! Раз, два, три!”

– Висміяти – то найлегше. До речі, з твоїх космонавтів насміхалися дотепніше, ніж ти з моєї трійки! – розсердилася Майя. – А от спробуй пояснити!

– А ти маєш пояснення?

– Маю, але, на жаль, не одне, а цілих два. Отож, за приказкою можливе й третє, – усміхнулася дівчина.

– Які ж два?

– Перше – ритмічне. Людина по-різному сприймає ритми. Можливо, ритм “раз-два-три” – найприродніший не лише для твого сержанта, а й взагалі для людини. Через якісь ще невідомі особливості ритмів у роботі мозку…

Матвій скептично знизав плечима.

– Зачекай! – Майя постукала пальцем по столу. – Зачекай. Друге пояснення таке. Одна людина – це ще не людина. Давно відомо, що дитина, яка виросла у вовчій зграї або яку вигодував ведмідь, залишається звірятком – лазить рачки і не розмовляє. Дві людини – це вже люди, але, так би мовити, без будь-яких перспектив. Бо молекула людства, його найменша, але значна одиниця – це сім’я. Мати, батько, дитина. Це глибоко народне поняття. Відомо, що в народі трійцею називають зовсім не те, що вважає за трійцю офіційна церква. Для богослова – це Бог-отець, Бог-син і Бог-дух святий, а в народі завжди вважали, що трійця – це Бог, діва Марія і Христос.

– Правильно, – сказав Матвій.

– Зачекай! Адже можливе і трете пояснення. Колись сталася в житті людей якась дуже важлива подія, що залишилась у людській пам’яті у вигляді числа “три”. Священного числа!

Ще один день закінчувався. Диктор уже побажав радіослухачам на добраніч. За вікном затих шурхіт машин. Місяць, що став тепер таким близьким, хоч жодна людина ще не ступила на його поверхню, повис у вікні, наче блакитна куля.

Матвій сидів долі на величезній карті світу. Вона не вміщалась на столі. І до того ж Матвій ще з дитинства любив карти, розкладені на “підлозі. Знову, як у дитинстві, він вирушав у подорож…

Він намалював червоним олівцем трикутник піраміди на тому місці, де на карті був маленький чорний кружечок і напис: “Хірбет”. Потім ще один такий самий трикутник на місці маленької блакитної цяточки в Сибіру.

“Якщо Майя не помиляється, – подумав він, – то мусить бути третя піраміда. Стоїть десь у джунглях, або на дні морському, або під шаром торфу на болоті…”

Ну, а якщо не піраміда?

Врєшті-решт, будь-яка споруда має той мінус, що її можна зруйнувати. А що не можна зруйнувати?

Звичайно, на Землі немає г нічого абсолютно незмінного – навіть материки міняють свої обриси, навіть полюси і ті мандрують по земній поверхні.

Але хіба не можна вибрати щось у мільйони разів довговічніше, ніж висічений із скелі тригранний знак? Безумовно, можна… Той же Північний полюс або Південний. Або навіть якусь гору.

– Але яку саме? Адже потрібна така гора, котра відрізнялась би од усіх інших гір… Та й, якби він, Матвій Бєлов, почав вибирати основні точки для сітки знаків на довгі тисячоліття, то однією з них він обов’язково зробив би найвищу гору планети! Найвищу висоту!

Вимовивши в думці останні слова, Матвій аж занімів. Проти свого бажання, абсолютно проти своєї волі, він повторив ті самі слова!

В його вухах лунав дзвінкий Майїн голос:

“І сказали велети: найвищу висоту і найглибшу глибину…”

Матвій зірвався на ноги. Хай йому біс! “Найглибша глибина” справді зовсім не гірша за “найвищу висоту”! Невже Маріанська западина не така довговічна, як Джомолунгма?

Звичайно ж, дві найпримітніші точки на Землі – Джомолунгма і Маріана… А третя? “День, що дорівнює ночі”? Незрозуміло. “Зірка опівночі”?

Але опівночі в різних місцях планети світиться чимало зірок… Чекай-но! Але тоді до чого тут піраміди? До чого вони?

Матвій подивився на карту, і на його лобі виступили краплі поту: Хірбет, Джомолунгма і Маріанська западина лежали на одній прямій…

Не довіряючи своїм очам, він кинувся до письмового столу, схопив рейсшину і приклав її до карти.

Ні, очі не обдурили його! Будівничі розташували Хірбетську піраміду саме на продовженні лінії, що з’єднує “найглибшу глибину” Землі з її “найвищою висотою”.

Але навіщо? Лише для того, щоб указати на ці дві точки – на Джомолунгму і Маріану?

Припустимо, що тільки для цього… Але чому тоді від Хірбету до Джомолунгми рівно така ж сама відстань, як від Джомолунгми до Маріанської западини? Чому вони не вибрали для піраміди якесь інше місце на тій же прямій?..

І ще. Чому вони поставили другу піраміду саме в Кришталевому?

Матвій узяв червоний олівець знову і з’єднав Хірбет, Джомолунгму та Маріанську западину жирною червоною рискою. Потім приклав рейсшину до її кінця біля темно-синьої плямочки в океані й одночасно до маленького трикутника біля Перламутрового озера.

– Цікаво, – прошепотів він. – Дуже цікаво! Якщо я не помиляюсь, тут шістдесят градусів.

Матвій підхопився, взяв на столі великий мідний транспортир і приклав його до рейсшини.

Він не помилявся. Лінія, яка з’єднувала Кришталевий з Маріанською западиною, йшла під кутом у шістдесят градусів до лінії, що була проведена між западиною і Хірбетським нагір’ям.

Не зрозуміти такого точного визначення могла б хіба що людина, котра зовсім забула геометрію. Шістдесят градусів. Правильний трикутник!

Не гаючи ні секунди, Матвій почав креслити його на карті, і незабаром дві червоні лінії, що вийшли з Хірбету і Маріани, зійшлися за Північним полюсом в Льодовитому океані.

Невже вони залишили вимпел на дні океану? Та ще й Північного Льодовитого?

Кілька хвилин Матвій простояв на колінах, дивлячись на стародавній материк, який ось уже на протязі мільйонів років не піддається ні грізній вогненній стихії, що клекоче під ним, ні не менш грізній водяній стихії, яка штурмує його береги.

Що й казати, якби він, Матвій Бєлов, був жителем якогось Канопуса чи Оріона і з’явився на Землю хоч двадцять мільйонів, хоч двадцять тисяч років тому, навряд чи пощастило б йому відшукати надійніше сховище для вимпела, ніж Азіатський материк…

– Але де? В якій саме точці Азії?

Ще не раз він поглядав то на одну, то на другу вершину накресленого на карті червоного трикутника. Невже все-таки в океані? Спробуй доберись туди!

А якщо не в океані?..

Вже на ранок після довгих роздумів Матвій почав помічати щось у центрі трикутника, бормочучи при цьому: “Висота, вона ж медіана, вона ж бісектриса…”

Потім повільно підвівся від карти, глянув на годинник, який показував за чверть п’яту, підійшов до телефону і, одчайдушно махнувши рукою, набрав номер.

З хвилину ніхто не відповідав. Потім у трубці почувся сонний сердитий голос.

– Майєчко, вітаю! – весело сказав Матвій. – Ти маєш карту Азії?

– Ти що, з глузду з’їхав? – розсердилась Майя.

– Можливо! Але я хочу, щоб ти раніше за всіх довідалася: місце перебування вимпела – за триста сорок кілометрів від Красноярська!