Текст книги "Чарівник Земномор'я"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Люди не озивалися. Гед позирав то на одного, то на другого мешканця халупи, а вони сторожко стежили за кожним його рухом, вирячивши від жаху очі. Коли Гед поклав свій ціпок на підлогу, істота, що ховалася під купою ганчір'я, раптом тихо заплакала. Гед скинув з себе мокрий важкий плащ, роздягнувся догола і сів біля вогнища.

– Дайте мені чимось накритися, – попросив він.

Гед сильно захрип, і ледве ворушив язиком. Від холоду в нього цокотіли зуби і дрижало все тіло. Але навіть якщо мешканці халупи й зрозуміли його, то нічого не відповіли. Він простягнув руку й дістав з купи ганчір'я якусь шматину, яка колись, можливо, була козячою шкурою, але тепер її вкривали масні плями і бруд. Істота під купою лахміття закричала від страху, але Гед не звернув на це уваги. Він насухо витерся і сказав:

– Ви хоч маєте дрова? Розпаліть-но вогонь, діду. Я випадково потрапив сюди, але не заподію вам ніякого лиха.

Старий не поворухнувся, не зводячи погляду з Геда.

– Ти мене розумієш? Знаєш ґардійську мову? – Гед подумав і знову запитав: – Може, ти говориш карґадською?

Почувши карґадську говірку, старий, немов лялька-маріонетка, гойднув головою. Але на цьому розмова й урвалася, бо Гед не знав карґадської мови. Зрештою, хлопець сам знайшов дрова, складені під стіною, розпалив вогонь, а тоді жестами попросив напитися, бо наковтавшись гіркої морської води, відчував нудотну спрагу. Старий уже привітніше вказав на величезну мушлю, в якій була вода, і підсунув до вогнища ще одну мушлю, наповнену смужками в'яленої риби. Гед, схрестивши ноги перед вогнищем, напився води та втамував голод. А коли сили потроху стали повертатися до нього, спробував дізнатися, де він опинився. Навіть чарівний вітер не зміг би закинути його аж на карґадські землі. Либонь, цей острівець знаходився десь у Відкритих широтах, східніше від Ґонту, але західніше від Кареґо-Ат. Здавалося неймовірним, що на такому всіма забутому піщаному рифі могли жити люди. Втім, хтозна, можливо, їхній корабель розбився біля цих пустельних берегів. Та зараз він був надто втомлений, щоби думати про це.

Тим часом Гед просушив над вогнем свій плащ. Спочатку висохло сріблясте хутро пелаві, а щойно нагрілася тканина, хлопець загорнувся у плащ і вмостився просто на землі біля вогнища.

– Лягайте спати, люди добрі, – сказав Гед своїм мовчазним господарям і, поклавши голову на піщану долівку, заснув.

Три доби провів молодий чаклун на безіменному острові. Коли він прокинувся першого ранку, то відчув біль у всьому тілі, його лихоманило, а м'язи судомило від утоми. Весь день і цілу ніч Гед пролежав біля вогнища, немов колода, прибита до берега. Наступного ранку він ще відчував неприємну млість у м'язах. Однак уже зрозумів, що незабаром одужає. Гед одягнув зашкарублий від морської солі одяг, бо випрати його було ніде, і вийшов надвір, щоби з'ясувати, куди саме його заманила підступна Тінь.

То була скеляста мілина, занесена піском, яка мала майже милю завширшки і, може, трохи більше, ніж милю, завдовжки. Зусібіч острівець оточували мілини та рифи. Тут не росло жодного дерева чи кущика, не було ніякої рослинності, крім притолоченої вітром трави-морячки. А в хатині між дюнами, серед безмежної пустелі моря, жили старий зі старою, забуті цілим світом. Їхня неоковирна оселя була зліплена з прибитих морем гілок і дощок. Воду, яка була дещо солонуватою на смак, старі брали із кринички, викопаної за халупою. Їли вони рибу і молюсків, збирали на березі морські водорості. В хаті були голки та рибальські гачки з кості, волосінь із висушених риб'ячих жил і палички для добування вогню. А пошарпані шкури насправді були не козячими, як спочатку подумав Гед, а тюленячими. Адже саме на таких маленьких острівцях тюлені влаштовують свої лежбища, де підростає їхній молодняк. Мабуть, крім тюленів, на острів не запливав більше ніхто. Старі злякалися Геда не тому, що подумали, ніби він дух чи чаклун, а саме тому, що він був людиною. Вони вже давно забули, що в світі живуть інші люди.

Нездоланний жах пойняв старого, щойно Гед з'явився у хатині. І цей страх ні на мить не покидав його. Коли йому здавалося, що Гед підійшов до нього надто близько, він, шкутильгаючи, тікав геть і насторожено зиркав на хлопця, ховаючи погляд під кошлатою та брудною чуприною. Попервах варто було Геду поворухнутись, як стара, завиваючи, ховалась у купу лахміття. Але згодом, коли молодий чаклун поринав у дрімотну лихоманку, то крізь неспокійний сон не раз зауважував на собі її пильний і спостережливий погляд. Через деякий час жінка вже приносила йому воду. Коли Гед вставав, щоб напитися, вона лякалась і кидала мушлю на підлогу, розхлюпуючи воду, а тоді заходилася голосити, витираючи сльози довгим сивим волоссям.

Тепер вона спостерігала за тим, як Гед майстрував щось із уламків старого човна і прибитих морем дощок, застосовуючи свій хист човняра і промовляючи магічні закляття. Він допомагав собі кам'яним веслом, яке взяв у діда. Однак для ремонту старого човна чи для побудови нового бракувало дощок, тому магія і чари стали йому у великій пригоді. І все ж стара спостерігала не стільки за Гедовою роботою, скільки за ним самим, і вираз жаху не сходив з її обличчя. Але трохи згодом вона подалася до скель і невдовзі повернулася з гостинцем – пригорщею мідій. Гед вдячно прийняв її дарунок і з'їв молюсків сирими і вологими від морської води. Старенька, зрештою, посміливішала. Вона пішла до хатини і повернулася назад, тримаючи у руках замотаний у ганчірку пакунок. Сором'язливо, не зводячи погляду з Геда, вона розгорнула і показала йому те, що знаходилось у згортку.

То була маленька дитяча сукня із шовкової парчі, обшита перлинами, поплямлена морською сіллю і пожовкла від часу. Виріз оздоблював візерунок із перлин, який Гед відразу впізнав, – подвійна стріла Богобратів Карґадської імперії, увінчана царською короною.

Стара жінка зі зморшкуватим, брудним обличчям, вбрана у мішкуватий одяг із тюленячої шкури, показувала пальцем на себе, а потім на дитячу сукенку, посміхаючись лагідною, щирою посмішкою маленької дівчинки. Із потаємної кишеньки під подолом сукні вона витягнула невеличкий предмет, простягнувши його Гедові. То був шматочок темного металу – можливо, уламок браслета чи половина каблучки. Гед подивився на цей уламок прикраси, але бабуся показала жестами, щоб він узяв його собі, і наполягала доти, доки він не сховав дивний подарунок у кишеню. Тоді вона задоволено кивнула головою і посміхнулася. Потім знову дбайливо загорнула сукенку в заяложену ганчірку і почвалала до хатини, щоби сховати свою реліквію.

Гедове серце наповнилося жалем. Він здогадувався, що ці двоє могли бути нащадками якогось царського роду Карґадської імперії. Можливо, тиран-імператор, не наважуючись пролити царську кров, вислав їх на пустельний острів, далеко від Kapero-Ат, де вони мали або вижити, або померти. Один із них тоді був десятирічним хлопчиком, а друга – сміливою маленькою принцесою у шовковій сукенці, обшитій перлами. І вони жили тут, на скелі посеред океану, жили самі-одні, може, років сорок, чи й п'ятдесят – принц і принцеса країни Самотності.

Гед не знав напевне, чи його здогад має ґрунт під собою. Він дізнався про це набагато пізніше, коли пошуки каблучки Ерет-Акбе привели його у Карґад, до священних Гробниць Атуану.

Третя ніч принесла Гедові полегшення. Настав тихий, блідий світанок. Починався день зимового Сонцестояння, найкоротший день року. Невеличкий човен, зроблений зі шматків дерева та скріплений магією, був готовий до відплиття. Гед намагався сказати старим, що може відвезти їх туди, де живуть люди, – наприклад, до Ґонту, Співі чи Кареґо-Ату. Звісно, якщо вони цього забажають, адже море біля Карґадських островів досить небезпечне. Та старі не захотіли покидати свій пустельний відлюдний острів. Жінка, здавалося, не розуміла того, що Гед намагався їй пояснити жестами й тихими словами, а чоловік зрозумів, але відмовився. Адже всі його спогади про минуле та про інших людей були страхітливим дитячим сном, наповненим кров'ю, криками та воїнами-велетнями. Усе це Гед прочитав на його обличчі, коли він заперечливо похитав головою у відповідь.

Отже, на третій день Гед набрав у бурдюк із тюленячої шкіри прісної води і налаштувався в дорогу. Щоби віддячити старим за хліб та сіль, хлопець наклав чари на їхнє джерело із солонуватою водою. І враз серед пісків задзюркотіла прозора та смачна вода, немов текла вона із високих гір Ґонту. Те джерело й досі служить людям. Завдяки йому острівець навіть нанесли на карту – моряки називають його островом Джерельної води. Та вже давно немає тут ветхої хатини, а шторми позмивали всі сліди присутності двох істот, котрі провели тут своє життя і померли на самоті.

Старі сховалися в хатині і не виходили звідти, ніби боялися побачити, як Гед відпливає від піщаного берега у безмежне море. Північний вітер наповнював чарівне вітрило і човен стрімко помчав морем на південь.

Тепер погоня видавалася Гедові доволі химерною справою, адже він чудово розумів, що полює за невідомою істотою, не маючи жодного уявлення про те, в якому куточку Земномор'я її слід шукати. Йому доводилося сподіватися лише на власні відчуття і на щасливу долю. Адже він нічого не знав про Тінь (зрештою, як і вона про нього). А втім, зараз Гед усвідомлював головне: тепер він мисливець, а не здобич. Заманивши його на скелі, Тінь могла заволодіти ним тоді, коли він напівживий лежав на березі і блукав у темряві по дюнах, але вона не скористалася своєю перевагою. Тінь хоча й заманила його у пастку, але відразу втекла, не наважившись зустрітись із ним віч-на-віч. Усе це підтверджувало слушність Оґіонових слів – потвора не зможе застосувати його силу, доки Гед переслідує її. Отже, він мусить іти за нею услід, не зупиняючись ані на мить, хоча потвора, либонь, вже давно втекла із поверхні безмежних морів. Тож тепер чаклун міг покладатися лише на попутний вітер і на свої непевні здогади та передчуття, які, зрештою, неодмінно підкажуть йому, куди належить прямувати...

У вечірніх сутінках вдалині, ліворуч по курсу, Гед невиразно побачив широку смугу суші – либонь, то був острів Kapeґo-Ат, що знаходився на перехресті найжвавіших морських шляхів карґів, білошкірого варварського народу. Гед пильно вдивлявся у море, щоби завчасу помітити будь-яке велике карґадське судно і приготуватися до зустрічі з ним. У його голові майнула дитяча згадка про той багряний ранковий туман, що стелився над рідним селом, він згадав карґадських воїнів у обладунках, палаючий будинок і запах диму. Коли ці давні спогади потривожили серце, Гед несподівано зрозумів, що Тінь навмисно заманила його сюди, закинувши човен у володіння немилосердних карґів з надією на те, що ці варвари уб'ють чужинського чаклуна.

Гед плив на південний схід, і острів зник із поля зору ще до того, як настала ніч. Хлопець голосно заспівав "Зимову пісню", а потім інші наспіви з "Подвигів юного короля". Адже цих пісень завжди співалося на святі Сонцестояння. Голос Геда лунав гучно, але його відлуння майже одразу гасло у неосяжній тиші моря. Невдовзі настала ніч і небо засіялося зимовими зорями.

Цієї найдовшої у році ночі він не спав, а спостерігав, як сходять зорі, пливуть над його головою і розчиняються у далеких чорних водах. А тимчасом невгамовний зимовий вітер ніс його човник на південь по невидимих хвилях. Інколи Гед дозволяв собі на мить задрімати, однак відразу ж прокидався. Адже його суденце було дуже ненадійним – за допомогою магії Гед зліпив його зі старих дощок та корабельних уламків. І якщо постійно не підтримувати формотворчих заклять, то човен невдовзі розсиплеться на друзки. Та й вітрило, зіткане з повітря і чарів, не довго би витримало такий потужний вітер, якби Гед заснув. Воно б умить перетворилося на подих вітру. Чаклуючи над своїм човником, Гед застосовував могутню магію, та коли предмет, на який накладають закляття, є дуже ненадійним, то чари потрібно постійно поновлювати. Тому спати було ніколи, і хлопець був напоготові протягом цілої ночі. Звичайно, якби Гед обернувся соколом чи дельфіном, йому було б набагато легше, але Оґіон попереджав його про небезпеку перетворень. А Гед уже знав ціну Оґіоновим порадам. Отож він продовжував плисти на південь під зоряним зимовим небом.

А невдовзі після того, як зійшло сонце, він побачив перед собою землю. Однак човен тепер ледве рухався, бо з початком дня на морі настав повний штиль. Гед наповнив вітрило легеньким чарівним вітром і погнав човен до берега. Коли хлопець побачив перед собою землю, його серце знову наповнилося тим самим страхом, від якого німіло тіло і який колись змушував його втікати світ за очі. Але зараз він уперто рушив назустріч своєму страху, немов мисливець, що вистежує здобич за запахом, розуміючи, що хижак будь-якої миті може напасти на нього зі своєї засідки. Гед відчував, що Тінь десь поряд.

То була досить дивна земля. Те, що здалеку видавалося непорушною стіною стрімчастих гір, насправді виявилося кількома довгими згористими скелями, між якими звивалися вузькі неглибокі протоки. Колись на Роуку, у Вежі Майстра-Істинномовця, Гед простудіював немало карт і лоцій, але всі вони давали уявлення лише про розташування остовів Архіпелагу та внутрішніх морів. А зараз він опинився у відкритих Східних широтах, а тому навіть не здогадувався і не знав, що то за острів розкинувся перед ним, що ховалося за прибережними скелями і що чигає на нього в тутешніх лісових нетрях. Усвідомлюючи все це, Гед скерував човен просто до берега.

Над островом височіли темні, увінчані лісами гори. Стрімкі урвища нависали над човником, а сам Гед за якусь мить змок до нитки – розбурхані хвилі, що бились об скелясті береги, вибухали міріадами бризок. Чарівний вітер, напинаючи вітрило, спрямував його човник між двома високими мисами у вузьку протоку, що вела углиб острова. Море, затиснуте з двох боків у цьому, створеному природою, каналі, ніколи не знало спокою і билось об скелясті береги. Стрімчасті кам'яні крутосхили спускалися просто у темну морську воду, на поверхні якої холодними тінями відбивались їхні вершини. Тут було безвітряно і дуже тихо.

Тінь змогла заманити Геда на оскільські торфовища, тепер зуміла підступом спровадити його човен на мілину біля безлюдного острівця. Можливо, й тепер вона чигає на нього? Хтозна, яку пастку вона приготувала цього разу... Гед не мав про це й гадки. Почувався виснаженим від постійного страху, а відтак і не вагався, розуміючи, що потрібно йти вперед і продовжувати полювання, невідступно переслідуючи зло. Він плив дуже обережно, пильно стежачи за протокою, обабіч якої височіли стрімкі скелі. Світло зимового дня залишилося десь позаду. Тут панувала напівтемрява, а відкрите море біля входу до протоки тепер здавалося далекими, яскраво освітленими воротами. Похмурі замшілі скелі нависали вже над самою головою Геда, а протока дедалі вужчала. Човен опинився посеред міжгір'я, кам'яні схили якого були подірявлені печерами, а вкриті рінню пагорби поросли миршавими деревцями, коріння яких наполовину повилазило назовні. Все наче завмерло у цьому тихому, похмурому місці. Біля величезної кам'яної скелі брижилася у вузенькому, немов струмок, жолобі темна морська вода. Тут протока заходила у глухий кут, і серед цього каміння, гнилих дерев та коріння, що звисало просто зі згористих скель, човен виглядав принаймні недоладно. То була пастка, темна пастка у череві кам'яної гори. Далі дороги не було...

Гед за допомогою чарів обережно розвернув човен, допомагаючи собі веслом, щоби не наштовхнутися на підводне каміння і не заплутатися у корінні дерев. Він уже приготувався викликати чарівний вітер, щоби повернутися до моря, як раптом слова закляття застигли у нього на вустах, а серце завмерло в грудях. Гед озирнувся. У човні, у нього за спиною, стояла Тінь.

Якби Гед хоч на мить забарився, то його б уже не було серед живих. Та він був напоготові і встиг упіймати потвору, що в'юном звивалася у його дужих обіймах. Тепер він не міг уже покладатися на магію, а лише на силу власного тіла, його жагу до життя, яка протистояла небуттю. Не сказавши й слова, Гед просто кинувся на ворога. Човен захитався й занурився під воду. Нестерпний біль обпік юнакові руки і не вщухав, наповнюючи груди крижаним холодом. Гедові на мить здалося, що він осліп, – хлопець не бачив того, що тримав у руках, це була тільки пітьма, морок, порожнеча...

Гед спіткнувся і заточився вперед. Щоби не впасти, вхопився за щоглу. Несподівано яскравий спалах світла повернув йому зір. Він знову побачив Тінь, яка, вирвавшись від нього, зібгалася в клубок завмерла у повітрі. Потім раптом розгорнулася широкою, як вітрило, стьожкою. І за мить закрутилася над головою чорними клубами диму, пошматованими вітром. А відтак, стелячись над водою, полинула просто до осяяного яскравим світлом виходу з кам'яного мішка.

Гед опустився навколішки. Його утле суденце захиталося, ледве втримавши рівновагу на неспокійних хвилях. Упавши на дно човна, хлопець заціпенів, судомно хапаючи пересохлими губами повітря. І лише холодна вода, що почала просочуватись крізь щілини у днищі човна, привела його до тями. Він звівся на ноги, спираючись на щоглу, і, зосередившись, поновив утримуючі чари. Хлопець дуже змерз і втомився. Біль пронизував руки і плечі, йому дуже кортіло лягти тут, у темному місці, де вода цілується з камінням стрімкого підніжжя гори. Лягти і надовго заснути, дослухаючись до тихого шемрання.

Він не знав, чи виникло те бажання під впливом чар, насланих Тінню, а чи воно було наслідком безсонних ночей, голоду та фізичного виснаження. Проте Гед вирішив боротися до кінця. Він примусив себе наповнити вітрило чарівним вітром і спрямував човен у відкрите море, залишаючи позаду протоку, в яку його заманив підступний ворог.

Страх перед потворою розвіявся. Але це не принесло Гедові радості. Переслідування скінчилося. Тепер юнак не був ні мисливцем, ні здобиччю. Він утретє зустрівся з Тінню віч-на-віч. І хоча й зумів схопити її голими руками, та не зміг утримати. Тож тепер між ними утворився міцний зв'язок, який нічим не можна розірвати. Відтак йому вже не потрібно переслідувати й ловити потвору. Вони зв'язані між собою довічними узами і не можуть існувати нарізно. Їхня зустріч неминуча, і вона відбудеться там і тоді, де призначено долею.

А до того часу в цілому світі не знайдеться такого місця, де б Гедові було затишно. Він не матиме спокою ні вночі, ні вдень, ні на землі, ні на морі. Тепер він знав, і важка то була істина, що йому не треба виправляти давні помилки, а належить завершити почате.

Коли він виплив із темного міжгір'я, перед ним розкинулося море, осяяне промінням вранішнього сонця. З півночі дув легенький вітерець. Гед напився води зі шкіряного бурдюка і спрямував човен уздовж берега до західного мису. Незабаром він вийшов до широкої протоки, за якою виднівся ще один острів, розташований на відстані кількох миль. І тут він упізнав це місце, пригадавши карти Східних широт. То були два відлюдних острови, відомі, як Західне і Східне Ручища. Вони тягнули свої спотворені скелями пальці до Карґадських земель. Гед проплив між островами і продовжив свою путь. А коли у другій половині дня небо затьмарили темні штормові хмари, він пристав до берега у південній частині західного острова. Неподалік Гед побачив невеличке поселення біля гирла річки, що впадала у море. Гедові було геть байдуже, як його зустрінуть. Він мріяв тільки про те, щоби напитися води, зігрітися біля вогню і виспатися.

Мешканці селища виявилися боязкими та сором'язливими людьми – один лише вигляд чарівної патериці наводив на них священний жах. І хоча його шкіра була темнішою від їхньої, вони віддали Гедові належне, захоплюючись мужністю чужинця, котрий самотужки здолав бурхливе зимове море. Острів'яни напоїли і нагодували чаклуна. Їхня гостинність і м'яка говірка (вони, як і Гед, розмовляли ґардійською мовою) сердечним теплом зігрівали його душу. Крім того, на острові Гед нарешті зміг скупатися у гарячій воді, змивши зі свого тіла морську сіль. А потім для нього постелили м'яку постіль, і знесилений юнак поринув у глибокий сон.

ОСТРІВ ІФІШ

У селищі на острові Західне Ручище Гед провів три дні. Трохи відпочивши, він узявся лагодити човен, яким розжився в одного з тутешніх жителів. Суденце було таки нівроку – просмолене, міцне, з високою щоглою та справжнім вітрилом. Тепер можна було спокійно плисти, вкладаючись спати просто серед моря. Як і більшість човнів у цих краях, Гедів був обшитий дошками, щільно припасованими одна до одної, – завдяки цьому судно могло витримати не один шторм. Човен було зроблено на совість, але все одно Гед промовив кілька заклять, щоб убезпечити його у далекій дорозі. У човні могли поміститися принаймні троє людей, і старий, якому належало суденце, казав, що колись вони разом з братами виходили в море навіть у негоду.

На відміну від хитрого ґонтійського рибалки, дідок з поваги до чаклуна ладен був віддати човен задарма. Та Гед щедро віддячив старому, зціливши його очі від більма, яке загрожувало сліпотою.

Втішений острів'янин на прощання сказав:

– Ми називали наш човник "Струмінчиком", а ти назви його "Світозором" і намалюй очі на борту. Тоді мої зіркі очі будуть дивитися з цього незрячого дерева і берегти тебе від скель та рифів. Бо я вже майже забув, скільки світла є у цьому світі, а ти мені його повернув!

Коли до Геда повернулася сила, він охоче узявся допомагати тутешній громаді у її повсякденних справах. У селищі жили такі самі прості люди, як і його односельці з Північної Долини. Гед почувався серед них, як удома. Він добре розумів гризоти і біди цих нужденних людей. Тож без зайвого галасу зцілював хворих і калік, заворожував від моровиці, накладав чари на отари овець і кіз, щоби ті завжди були ситими та плодючими. Старовинною руною "Симн" він заворожував веретена, прядки, весла, бронзові та кам'яні знаряддя, які йому приносили селяни. А руну "Пірр" Гед накреслював на дахах будинків, захищаючи їхніх мешканців від пожежі, буревію та безумства.

"Світозор" був готовий до походу, його вдосталь завантажили водою та сушеною рибою. Проте Гед залишився у селищі ще на один день, щоби вивчити з тутешньою молоддю балади про подвиги Мореда та Хавнорську битву. Кораблі з Архіпелагу надто рідко приставали до берегів Західного Ручища, тому пісні, які були складені кількасот літ тому, були для острів'ян новими, і вони бажали їх почути, дізнатися про долі героїв тих урочистих балад.

Якби Геда не гнала вперед невідома сила, він би залюбки залишився серед цих людей на тиждень чи й на місяць. Але у молодого чаклуна не було вибору – наступного ранку він підняв вітрило і взяв курс на південь, у Закрайні широти, бо саме туди дременула Тінь. Гед уже не потребував магії, щоби знайти її. Він знав, що тепер його нерозривно з'єднує з Тінню тонесенька струна, і байдуже, скільки миль, морів і земель їх розділяє! Тож хлопець упевнено плив уперед, довіряючи вітру, який гнав його на південь.

Так він плив цілу добу, а вранці наступного дня пристав до острова Веміш. Люди в порту з осторогою позирали на Геда, а невдовзі серед натовпу з'явився й місцевий чаклун. Він зміряв Геда важким поглядом, тоді вклонився й улесливо промовив:

– Пане Великий Маг! Пробачте мені мою нерозважливість і зробіть нам ласку, прийнявши все, що може знадобитися в дорозі, – їжу, воду, парусину, линви. Моя донька принесе вам до човна смажених курей. Звичайно, ви можете покинути наш острів, коли забажаєте, але зважте на те, що наші люди налякані. Позавчора дехто з них бачив незнайомця, який з півночі на південь переходив наш тихий острів. Але ніхто не бачив ані корабля, на якому він прибув сюди, ані судна, на якому відплив. До того ж той чоловік не відкидав тіні, а ще очевидці стверджують, що він був схожим на вас.

Почувши це, Гед ґречно вклонився чаклунові, повернувся на пристань і негайно залишив Веміш. Він не хотів лякати острів'ян і наживати собі ворога в особі тутешнього чаклуна. Мудріше було ще раз переночувати у морі, а заодно й обміркувати почуту від чаклуна новину, адже вона наводила на неабиякі роздуми.

День скінчився, а ніч минула під холодним дощем, який шепотів над морськими просторами аж до світанку. Дощ тривав до полудня, а північний вітер продовжував гнати човен уперед. Туман розвіявся, час від часу з-за хмар визирало сонце. Пополудні просто перед собою Гед побачив низькі блакитні пагорби величезного острова, над яким світило бліде зимове сонце. Дим із коминів стелився понад сірими дахами невеличкого міста, що розкинулося між горбами. Після безмежного, одноманітного моря то був доволі приємний краєвид.

Услід за рибальськими човнами Гед зайшов у гавань і пришвартувався до причалу. Піднявшись осяяними вечірнім сонцем вулицями, він навідався до таверни під назвою "Харекі", де добрий ель та смажена на вогнищі баранина зігріли йому тіло і душу. Тут було ще кілька подорожан, купців зі Східних широт. Але здебільшого у таверні розважалися міщани, котрі прийшли сюди посидіти за кухлем елю й обмінятися новинами. На відміну від боязких і неотесаних рибалок із Західного Ручища, тутешні мешканці були веселими і говіркими. Звичайно, вони відразу впізнали у Гедові чаклуна, та не обмовились про це жодним словом, хіба що шинкар, ніби між іншим, сказав (а він таки любив побалакати), що їхньому місту, Ісмаї, дуже поталанило, адже тут мешкає справжній маг, котрий здобув освіту в Роукській школі й отримав чарівну патерицю від самого Архімага. І хоч його наразі немає в місті, однак він живе саме тут, у родинному будинку. Отож, з усього сказаного виходило, що ще один майстер Високої Магії тут нікому не потрібен...

– Як то кажуть: "Дві чарівні патериці в одному місті неодмінно мають зустрітись!" Еге ж, добродію? – люб'язно усміхаючись, закінчив шинкар.

Отаким нехитрим робом він тактовно натякав Гедові на те, що мандрівному чаклунові, котрий живе з власної магії, в Ісмаї робити нічого. "Отакої!" – подумав Гед. Спочатку його ввічливо спровадили з Веміша, а тепер ще делікатніше виганяють з Ісмая! Що сталося зі знаменитою гостинністю, якою так славляться мешканці Східних широт? Адже Гед був на острові Іфіш, тут народився його друг Ветч. Однак, судячи з усього, тутешні мешканці не надто церемоняться з чужинцями...

І все ж Гед зауважив, що обличчя у людей тут справді були добрими. І раптом зрозумів, що від них його відділяє страшна прірва – її уособлювала ота потвора з пітьми, довічне прокляття, що затьмарює його душу. Він відчував себе крижаним вітром, що знадвору ввірвався в зігріту родинним вогнищем кімнату, чи зловісним чорним птахом, якого буря принесла із заморських країв. І що швидше він піде звідси геть разом зі своєю лихою долею, то краще буде для цих людей.

– Я недовго у вас гостюватиму, – сказав він шинкареві. – За день або два я виходжу в море...

Він сказав це байдужим голосом. Хазяїн таверни, поглянувши на тисову патерицю в кутку, вирішив промовчати і так щедро наповнив Гедову чашу бурштиновим елем, що аж піна полилася через вінця.

Гед розумів, що йому слід пробути в Ісмаї лише одну ніч. Ні тут, ні деінде йому не були раді. Він мусив скоритися долі. Але, нестерпно втомившись від холодної порожнечі моря, від безмежної тиші, яку не порушував жоден звук, Гед вирішив заночувати в Ісмаї, а вже вранці покинути місто. Спав він довго і прокинувся доволі пізно. За вікном падав легкий сніжок. Подавшись у місто, Гед безцільно бродив вуличками та провулками, спостерігаючи за людьми, що займалися своїми справами. Він дивився, як діти у хутряних кожушках штурмують снігові фортеці та ліплять снігових баб; дослухався до теревенів, що долинали з відчинених дверей крамниць; милувався роботою коваля, котрий махав важенним молотком, куючи бронзовий щит. Крізь вікна, в яких відбивалося червоно-золоте сонце, він бачив жінок, котрі працювали за ткацьким верстатом, вряди-годи кидаючи усміхнений погляд на дитину або чоловіка, що сиділи поруч. Але все це було таким далеким для нього, немовби з чужого світу, де люди живуть своїми радощами, а він приречений на самотність і печаль. А проте зараз Гед не міг дозволити, щоби смуток і безнадія заволоділи його єством.

Настала ніч, а чаклун продовжував блукати вулицями, не маючи бажання повертатися до таверни. Несподівано він почув жваву розмову чоловіка і дівчини, що пройшли повз нього бруківкою міської площі. Гед озирнувся, бо впізнав цей голос. У сутінках, які де-не-де кидалися врозтіч від тьмяного світла газових ліхтарів, він наздогнав цих людей. Дівчина відсахнулась, а чоловік поглянув на нього і підняв чарівну патерицю, щоби відвернути можливу загрозу. Це було вже занадто! Голос Геда тремтів, коли він ображено промовив:

– Я гадав, що ти впізнаєш мене, Ветче.

Та все ж Ветч якусь мить вагався.

– Так, я впізнав тебе, – сказав він зрештою, опускаючи патерицю, і обійняв його за плечі. – Я справді тебе знаю! Ласкаво прошу, друже мій, ласкаво прошу! Як кепсько я тебе привітав – неначе примару, що виринула з-за рогу. А я ж чекав на тебе, я давно виглядав тебе...

– То це ти той славетний чаклун, яким не нахваляться в Ісмаї? Я думав...

– Звичайно, я тутешній чаклун. Але послухай, я розкажу тобі, чому не впізнав тебе, друже. Можливо, я надто завзято розшукував тебе. Три дні тому... А ти не був три дні тому на Іфіші?

– Я приплив сюди вчора.

– Три дні тому на вулиці сусіднього села Куора я бачив тебе. Тобто я був свідком твоєї появи... Або появи твоєї подоби... А, може, просто бачив чоловіка, схожого на тебе. Він з'явився переді мною, виходячи з міста. Але коли побачив мене, відразу ж зник за рогом. Я покликав його, та не почув відповіді, я пішов за ним, але він кудись зник. Жодного сліду! Тільки земля край дороги вкрилася памороззю. Мене це дуже здивувало... І тепер, коли я знову зустрів тебе, то спершу подумав, що то примара. Вибач, Геде...

Ветч тихо, щоби не почула дівчина, промовив істинне ім'я друга.

Гед і собі тихо назвав істинне ім'я Ветча:

– Пусте, Естаріоле. Я також радий тебе бачити...

Можливо, у його відповіді Ветч відчув щось більше, ніж звичайну радість. Ще тримаючи Геда в обіймах, він заговорив до нього Істинною Мовою:

– Ти вийшов із пітьми, але знову потрапив у біду, Геде. Але так чи інак, – ти для мене завжди радість.

А тоді ґардійською мовою з кумедним акцентом, характерним для жителів Східних широт, додав:

– Ходімо, ходімо з нами додому! Вже пізно і час сховатися під дах! До речі, познайомся: це моя сестра, наймолодша і найгарніша, але ти й сам це бачиш. Щоправда, вона ще не дуже мудра, але менше з тим! Звати її Тростинка. Тростинко, а це Яструб, мій найкращий друг!