Текст книги "Чарівник Земномор'я"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

Знову засяяли зорі, зійшов місяць, посрібливши траву на схилах пагорба. Рівновага між світлом і темрявою відновилася у тихому плині ночі. Тінь-потвора зникла. А Гед непорушно лежав горілиць, піднявши руки до неба, немов і досі вичакловував когось із пітьми. На його обличчі чорно запеклася кров, сорочка також просякла нею. Крихітний отек дрібно тремтів, ховаючись у траві. А над Гедом у плащі, що блідо іскрився у місячному світлі, стояв старий чоловік. То був Архімаг Немерле.

Срібно виблискуючи у місячному промінні, його патериця зупинилася над грудьми Геда. Маг м'яко торкнувся до грудей хлопця, потім до його вуст. Гед судомно ворухнувся, розтулив губи і став пожадливо ковтати повітря. Старий Архімаг, ледве тримаючись на ногах, схилив голову й відвів патерицю убік. Тоді поставив ціпок на землю й важко на нього сперся.

До Ветча знову повернулася здатність рухатися. Огледівшись довкола, він зауважив у натовпі постать двох чарівників – Майстра-Приворотника і Майстра-Перетворця. Серйозна магія ніколи не лишається поза увагою таких поважних чаклунів. Тож коли десь коїться щось особливо небезпечне, вони негайно опиняються там, де це необхідно. Зараз вони прибули, щоби допомогти Архімагові. А Ветч разом з іншими учнями поніс Геда до Майстра-Знахаря.

Решту тієї ночі Майстер-Приворотник провів, пильнуючи схили роукського пагорба. Однак там, де вночі було розпанахано сувій світотвору, вже нічого не відбувалося, і жодна Тінь не нипала у місячному світлі, намагаючись віднайти шпарину, щоби повернутися у потойбічний світ. Вочевидь, вона втекла від Немерле, зневаживши суворі закляття, що замикають і захищають острів Роук, а відтак причаїлася десь у реальному світі. Тепер Тінь ховалася десь на землі, і якби тієї ночі Гед помер, вона б неодмінно подалася за ним у потойбіччя – туди, звідки й прийшла, через зроблену хлопцем шпарину. Тож саме тому Приворотник охороняв Роукський пагорб, аби Гед залишився серед живих. І юнак, зрештою, вижив.

Його поклали в окремому покої, і Майстер-Знахар оглянув рани на обличчі, шиї, плечах Геда. Глибокі, рвані та страшні, вони безупину сочилися чорною кров'ю, і жодні чари (навіть загорнуте в павутиння листя періоту) не могли спинити кровотечу. Гед лежав, нічого не чуючи і не бачачи, лихоманка пожирала його, наче сухий хмиз, що спалахує від вогню, і жодне закляття не могло згасити те полум'я.

Неподалік, у відкритому дворі біля водограю, так само непорушно лежав Архімаг. Але він був геть холодним, дуже холодним, живими залишалися тільки очі, яких він не зводив зі сріблястої від місячного сяйва води та з мерехтливого листя на нічних деревах. Ті, хто в ту мить був біля нього, навіть не намагалися лікувати старого мага. Вряди-годи вони пошепки перемовлялися між собою, а тоді знову звертали уважні погляди на свого наставника.

Архімаг лежав непорушно. Його орлиний профіль, високе чоло та біле, як молоко, волосся осявав місяць. Для того, щоб опанувати некероване закляття і відігнати від Геда страхітливу Тінь, Немерле пожертвував своєю чарівною силою, а відтак його покинули й фізичні сили. Він помирав. Проте Архімаг, котрий не раз уже блукав безживними крутосхилами потойбіччя, покидаючи цей світ, певна річ, не йшов наосліп, а ясно бачив свій шлях. Поглядом Немерле сягав у височінь, крізь листя дерев, але його друзі не знали, що саме він бачить: земні зорі, які вже зникали з досвітнього неба, чи ті зірки, які вічно сяють над пагорбами, що не знають світанків. Невідомо куди зник оскільський крук, що впродовж тридцяти років був улюбленцем Немерле.

– Він летить попереду, – сказав Майстер-Формотворець, який не відходив від смертного одра Архімага.

Починався теплий і ясний день. В Обителі Мудреців і на вулицях Твіля панувала тиша, і жоден звук не порушував безгоміння, лише опівдні гучно озвалися дзвони у Вежі Менестрелів.

Наступного дня у затінку темних дерев Примарного саду зібралася "Велика Дев'ятка", щоб обрати нового Архімага Земномор'я. Одначе навіть там Майстри звели кругом себе дев'ять стін тиші, щоби жодна душа, жодна ворожа сила не могли втрутитися в їхню розмову і вплинути на вибір. Архімагом обрали Ґеншера Бейського з острова Вей. А відтак негайно спорядили корабель, який рушив через Потаємне море, щоби доставити новообраного Архімага на Роук. Майстер-Вітровод стояв на кормі, напинаючи вітрила чарівним вітром. Корабель швидко відплив із гавані і невдовзі зник за обрієм.

Але Гед не мав навіть гадки про все це. Чотири спекотні літні тижні минули у забутті: він не промовив жодного слова, нічого не чув і не бачив, лише часом стогнав або ж ревів, наче дикий звір. Утім, терпіння та вмілі руки Майстра-Знахаря, зрештою, далися взнаки – рани почали гоїтися, відтак минулася й лихоманка. Поступово до Геда повернувся слух, хоча він надалі продовжував мовчати. Одного погожого осіннього дня Майстер-Знахар відчинив віконниці у кімнаті, де лежав Гед. Від тієї страшної ночі на роукському пагорбі перед очима хлопця стояла темрява. Тепер його засліпило яскраве денне світло – він побачив сонце, що сяяло в небі. Гед затулив руками понівечене обличчя й заплакав...

Навіть узимку хлопець говорив іще затинаючись, насилу вимовляючи слова, і Знахар тримав слабого у себе, намагаючись поступово відновити його духовні та фізичні сили. Лише рано навесні Майстер дозволив Гедові вийти надвір, передусім пославши його присягнути на вірність Архімагові Ґеншеру, оскільки через хворобу хлопець не брав участі у загальній церемонії.

Під час недуги жодному з Гедових приятелів не дозволяли відвідувати хворого, тому тепер, коли юнак простував шкільними коридорами, дехто здивовано запитував: "А хто це?" Раніше Гед був спритним, гнучким і сильним. Тепер же – скалічений, кульгавий, зі спотвореним білими шрамами обличчям – він уникав усіх, кого знав і кого не знав, прямуючи до внутрішнього дворика, де колись біля фонтану зустрів Архімага Немерле. Тепер там само чекав на нього Ґеншер.

Архімаг, як і більшість вейських острів'ян, мав дуже темну шкіру. Відповідно до свого сану, Ґеншер був у білих шатах. Його чорні очі ховалися під густими бровами. Гед став навколішки і смиренно присягнув Архімагові. Той якусь хвилю мовчав, наче щось обмірковуючи.

– Я знаю, що ти накоїв, – сказав нарешті Архімаг, – але не знаю, ким ти став. Зараз я не можу прийняти твоєї присяги.

Гед звівся з колін і схопився рукою за стовбур молодого деревця, що росло біля фонтану. Ще й досі йому було важко добирати слова:

– Мені належить покинути Роук, володарю?

– А ти хочеш цього?

– Ні.

– Чого ж ти хочеш?

– Залишитися. Вчитися. Знищити... оте зло...

– Це виявилося не під силу самому Немерле. Ні, я гадаю, що тобі не варто покидати Роук, адже тільки тут ти у безпеці. Ніщо не захистить тебе, крім магічної сили Майстрів, яка оберігає цей острів і змушує зло триматися подалі. Якщо ти залишиш зараз острів, то потвора, яку ти пустив у світ, умить відшукає тебе, проникне у твою душу і підкорить своїй владі. Ти станеш перевертнем, слухняною лялькою в руках зла. Тому тобі варто залишитися тут, набратися мудрості та знань, щоб захиститися від цього породження мороку, якщо це взагалі можливо. Тепер Тінь постійно чигатиме на тебе. Скажи мені, чи бачив ти її після тієї ночі?

– У снах, володарю – Гед помовчав, а далі, долаючи сором і біль, продовжив: – Я не знаю, пане, що за потвора з'явилася на мій заклик, і чому вона кинулася на мене...

– Я теж цього не знаю, адже Тінь не має імені. Ти був необережним і викликав її з мороку та пітьми, тому тепер Тінь має владу над тобою. Вона – лише відображення твоєї самовпевненості й невігластва. Це твоя власна Тінь. А хіба вона має ім'я? Ти від народження наділений великою силою, але застосував її марно, промовляючи закляття, над яким не мав влади, не знаючи, як це позначиться на Рівновазі світла і темряви, життя та смерті, добра та зла. Тобою керували зарозумілість і ненависть. Тож нема нічого дивного в тому, що сталася біда. Ти викликав дух із потойбіччя. Але разом із ним у наш світ проникла Сила Небуття. Вона свавільно прийшла звідти, де ніщо не має Істинного імені. Породжена злом, вона жадає творити зло, тому неодмінно захоче використати тебе у своєму лиходійстві.

Ледве тримаючись на ногах, приголомшений Гед промовив:

– Краще б мені було загинути...

– Хто ти такий, аби вирішувати це? Ти, за кого віддав своє життя Немерле!.. Тут, в Обителі Мудреців, ти принаймні у безпеці. Тому тобі належить жити і навчатися далі. Кажуть, що досі ти був здібним учнем. Тож продовжуй займатися своєю справою. І будь старанним. Це все, на що ти зараз здатний.

Сказавши це, Ґеншер закінчив розмову і несподівано зник, як це зазвичай роблять усі маги. Водограй іскрився у сонячному промінні, і Гед, милуючись його мінливими струменями і слухаючи спів води, задумався про Немерле. Колись саме в цьому дворі він відчув себе словом, вимовленим сонцем. Тепер своє слово промовила пітьма, і було несила змусити її замовкнути.

Покинувши дворик, Гед подався до своєї старої кімнати, яку залишили для нього у північній Вежі. Там він і самотував, доки не вдарив гонг, що сповіщав про вечерю. За Довгою Кафедрою хлопець сидів осібно, не піднімаючи голови, не озиваючись навіть до тих, хто намагався приязно привітатися з ним. Відтак за кілька днів йому дали спокій. Та й сам він прагнув якомога більше залишатися на самоті, бо страшенно боявся несамохіть заподіяти зло, – чи то словом, а чи ділом.

Ні Ветча, ні Бурштина вже не було у школі. Та Гед і не намагався зустрітися з ними. Ті учні, серед яких він колись вважався найкращим, уже давно випередили його у навчанні. Тепер Гед учився з молодшими учнями. Проте навіть серед них він був непомітним – слова і заклинання зривалися з його уст невпевнено, Гед затинався, його руки тремтіли, навіть найпростіші чари були для нього надто складним завданням.

Восени він знову мав вирушити до Одинокої Вежі – на черговий вишкіл до Майстра-Істинномовця. Колись ці заняття не подобалися йому, тепер же навпаки – приносили втіху. Адже він прагнув тиші та спокою, а ще знань, але таких, щоб не було потреби вдаватися до заклинань і використовувати силу, яка – і він це знав – все ще таїлася у ньому.

Увечері напередодні походу до Одинокої Вежі у Гедову кімнату зайшов гість у коричневому дорожньому плащі. У правиці він тримав дубову палицю із залізним наконечником. Побачивши патерицю чаклуна, Гед підвівся.

– Яструбе...– тихо звернувся до нього незнайомець.

Голос видався Гедові знайомим: стриманий, спокійний, як завжди, перед ним стояв Ветч. Його темне, дещо грубувате обличчя тепер змужніло, подорослішало, але посмішка зовсім не змінилася. На плечі у Ветча принишкло маленьке смугасте звірятко з блискучими очима.

– Він жив у мене, доки ти хворів, а тепер навіть шкода з ним розлучатися. Та ще прикріше прощатися з тобою, Яструбе, одначе я мушу їхати додому. Іди, Хойґу! Іди до справжнього господаря!

Ветч погладив отека й пустив звірятко на підлогу. Хойґ підбіг до ліжка, вмостився на ньому і почав умиватися швидким коричневим язичком, схожим на невеличкий сухий листочок. Ветч засміявся, але Гед не спромігся навіть посміхнутися. Він низько схилив голову, щоби сховати своє обличчя, і тільки мовчки гладив отека по спині.

– Я гадав, що ти вже не навідаєшся до мене, Ветче, – видушив із себе Гед, зовсім не збираючись докоряти другові.

Але Ветч відповів:

– Я не міг прийти до тебе. Мене не пускав Майстер-Знахар. Крім того, я всеньку зиму провів у Примарному саду – доки не отримав чарівної патериці. Слухай-но: коли ти теж отримаєш свою чарівну патерицю, приїжджай до мене на острів Іфіш. Я чекатиму тебе. Наші невеличкі міста завжди раді гостям, а чаклунів там приймають з особливою пошаною.

– Отримаю патерицю... – промимрив Гед, стенувши плечима і намагаючись посміхнутися.

Ветч уважно поглянув на Геда. Але не так, як колись, а по-новому. І хоча любові у його очах не поменшало, однак це вже був погляд зрілої людини і мудрого мага. Він приязно підбадьорив друга:

– Тебе ж не триматимуть на острові вічно...

– Ну... я сподівався залишитися тут і допомагати Майстрові-Істинномовцю в Одинокій Вежі. Я міг би стати одним із тих, хто серед старовинних книг і туманних зірок шукає загублені Істинні Імена... Можливо, що лише так я більше нікому не заподію лиха...

– Може й так, – озвався Ветч. – Я не віщун, проте бачу трохи далі, ніж ти. І мені ввижаються не схимницькі келії з папірусами, а далекі моря, величні вежі заморських міст, вогнедишні дракони і ще багато чого з того, що бачить яструб, ширяючи у високому небі.

– А що ти бачиш у моєму минулому? – запитав Гед, підводячись з ліжка, й у світлі вогнів, що освітлювали кімнату, впала на стіну його тінь. Але за мить, він знову відвів погляд убік, затинаючись, промовив: – А куди власне, сам зібрався, чим плануєш займатися?

– Я їду додому, щоби побачитися зі своїми братами та сестрою. Я тобі про них розповідав. Ну, а потім, либонь, стану чарівником десь на невеличкому острові... Коли я залишав домівку, моя сестра була ще зовсім малою, а незабаром її вже наречуть Істинним ім'ям. Тільки подумати!.. Ах, друже, я б говорив із тобою і говорив, але час підганяє – мій корабель вирушає ввечері, а вже почався відплив. Яструбе, якщо коли-небудь твій шлях стелитиметься біля Східних широт, навідайся до мене. А якщо я буду тобі потрібен, поклич мене моїм іменем: Естаріол.

Почувши це, Гед уперше підняв своє понівечене обличчя і поглядом зустрівся з очима друга.

– Естаріоле, – озвався він, – моє ім'я – Гед.

Потім вони попрощались. Ветч кам'яними коридорами Дому рушив до виходу і невдовзі назавжди покинув острів Роук.

Коли Гед залишився сам, він спершу навіть не міг поворухнутися, приголомшений і глибоко зворушений тим неоціненним дарунком, який залишив йому Ветч, відкривши своє справжнє ім'я. Адже ніхто не знає Істинного імені людини, окрім неї самої та того, хто дав їй це ім'я. Іноді цю таємницю можна довірити дуже близькій людині – братові, дружині чи другові. Однак і найближчі ніколи не повинні вживати його таємне ім'я при сторонніх. Прилюдно вони, як і всі інші, послуговуватимуться повсякденним ім'ям або прізвиськом: Яструб, Ветч, Оґіон (це, до речі, означає "ялинова шишка"). Якщо навіть прості люди приховують свої справжні імена, довіряючи їх лише найближчим, то що вже казати про чарівників, які постійно наражаються на небезпеку з боку темних сил. Вони мусили бути особливо обережними до свого імені. Той, хто знає Істинне ім'я людини, по суті, тримає в руках усе її життя. Тож дарунок Ветча був не лише свідченням щирої дружби, а й доказом непохитної віри у майбутнє Геда.

Обитель Мудреців поринула у тишу. Гед сів на ліжко і погасив чарівний вогник, який, гаснучи, наповнив кімнату ледь відчутним болотяним духом. Юнак погладив отека, який зручно вмостився у нього на колінах, і спав так, ніби ніколи і не полишав цього місця. Хлопець згадав, що завтра минає чергова річниця його Посвячення, яке здійснив Оґіон. Відтоді збігло вже чотири роки. Гед пригадав крижану воду гірського джерела, через яке він ішов убрід, оголений і безіменний. Далі його думка полинула до тих прозорих затонів у річці Ар, де він любив купатися, до рідного селища, що ховалося під лісистими скелястими кручами гори Ґонт; згадав ранкові тіні на закурених вулицях Десяти Вільх, язики полум'я, що танцюють опівдні взимку у горні батькової кузні, похмуру та наповнену п'янкими ароматами трав хатину тітки з важким від диму і заклять повітрям. Він так давно вже не згадував про це!.. А сьогодні, коли йому виповнилося сімнадцять, усі події минулих літ ожили перед очима. Усі ті місця, де він побував за своє коротке, але вже скалічене життя, за одну мить промайнули в голові, сплітаючись в єдине ціле. І зараз, після стількох гірких, змарнованих літ, Гед нарешті знову зрозумів, хто він такий і де знаходиться. Але куди ж поведе його життєвий шлях далі? Цього він не знав і знати не хотів, боявся дізнатися.

Наступного ранку юнак пішки вирушив через увесь острів до Одинокої Вежі. Отек, як завжди, зручно вмостився у нього на плечі. Цього разу Гедові довелося добиратися не два, а три дні; і коли нарешті вдалині забовваніла Вежа, що височіла на самому північному мисі, над пінявими бурунами моря, то хлопець ледь не падав з ніг від утоми. У самій Вежі, як і колись, було темно і холодно. Куремкармерук так само сидів на своєму високому стільці, складаючи нескінченні переліки імен. Він кинув на Геда швидкий погляд і, не вітаючись, наче той і не полишав Одинокої Вежі, звелів:

– Іди спати. Хто втомлений, той дурний. А завтра візьмеш "Книгу Звершень" і вивчатимеш звідти імена Творців.

Наприкінці зими Гед повернувся в Обитель Мудреців і був посвячений у чаклуни. Цього разу Архімаг Ґеншер прийняв його присягу. Відтоді Гед почав вивчати Високі Мистецтва магії й набагато складніші закляття. Це було вже не просте маротворення, а справжня магія – все те, що потрібно знати, щоб отримати чарівну патерицю. Злигодні та хвороби, які занапастили його у той злощасний вечір, з плином часу минулися, і Гедові руки знову здобули давню спритність. І все ж тепер він уже не був таким тямовитим, як колись, бо знав ціну страхові. І хоча, вимовляючи навіть найнебезпечніші закляття Творення та Перетворення, Гед не зауважував жодних лихих наслідків, проте в глибині душі він розумів, що марно й сподіватися на щасливе завершення пригоди з Тінню. Навіть попри те, що деколи йому здавалося, ніби потвора, яку він пустив у цей світ, втратила силу або знайшла спосіб повернутися назад, у темряву, – принаймні вона більше не тривожила його сон.

Від Майстрів та зі старовинних книг юнак дізнався все, що міг, про бестій, схожих на визволену ним потвору. Втім, відомостей про них було не надто багато – здебільшого, лише невиразні натяки. Тінь не була ні привидом, ані виплодом Одвічних Сил Землі. І все ж вона напевне мала щось спільне і з тим, і з іншим. У книзі "Про сутність драконів", яку Гед студіював особливо ретельно, була розповідь про одного напівзабутого Повелителя драконів, котрий потрапив під владу невідомої Одвічної Сили – Каменя-речника, який і досі лежить десь у далекій північній землі. "Перебуваючи під владою каменя, – розповідала книга, – чоловік той викликав душу небіжчика із потойбічного світу, проте з волі Каменя закляття було спотворене, і разом з душею мерця у світ прийшла потвора, яка зжерла душу Повелителя, прибрала його подобу і ходила по землі, знищуючи людей". Однак у тій книзі не розповідалося, що то була за потвора і чим закінчилась уся ця історія. Майстри теж не могли сказати про це нічого певного. Архімаг вважав, що потвора прийшла з небуття, Майстер-Перетворець – що з тієї частини світу, де панує Хаос. Майстер-Приворотник відповів просто: "Я не знаю".

Приворотник часто навідувався до Геда, коли той хворів. Зазвичай був похмурий і суворий, але тепер Гед знав, що Майстер має добре серце, і щиро полюбив його.

– Я нічого не знаю про цю потвору, – сказав Майстер, – мені відомо лише те, що тільки одна могутня сила та єдиний неповторний голос були здатні викликати її сюди, тож можливо, що і голос, і сила належать саме тобі. Але чому це так і що це означає – я не відаю. Це ти маєш з'ясувати сам. Мусиш або розкрити таємницю, або померти... Можливо, навіть гірше, ніж померти... – Він говорив тихо, дивлячись спідлоба на Геда. – Ти, як звичайний хлопчисько, думав, що магові підвладне все. Колись і я був таким. І всі ми. Насправді ж коли людина набуває сили та знань, вона усвідомлює, що її життєвий шлях стає дедалі вужчим, допоки зовсім не перестане його бачити, і тоді вона робить лише те, що мусить.

Коли Гедові виповнилося вісімнадцять років, Архімаг послав його до Майстра-Формотворця у Примарний сад. Про те, чого там навчають, не заведено багато балакати. Подейкують, що в Саду не промовляють жодних заклинань, а дерева там іноді видимі, а часом зникають. До того ж вони не тримаються одного місця, та й сам Сад щоразу перебуває в різних куточках острова. А ще кажуть, що тамтешні дерева наділені мудрістю, і сам Майстер-Формотворець пізнає від них найвище мистецтво магії. І якщо дерева колись загинуть, то з ними помре і його мудрість. І тоді оскаженіють морські води і затоплять острови Земномор'я, які Сеґой ще в сиву давнину підняв з глибин океану. Відтак усі землі, де зараз живуть люди і дракони, зникнуть. Одначе то були лише чутки, а загалом чаклуни не люблять про це говорити.

Минуло кілька місяців і нарешті одного весняного дня Гед повернувся в Обитель Мудреців, навіть не уявляючи, чим займатиметься далі. Біля шкільної брами, там, де починається стежка, що біжить полями до вершини роукського пагорба, на нього чекав старий чоловік. Гед не відразу впізнав його. Але за якусь мить, напруживши пам'ять, він пригадав воротаря, котрий зустрічав його на порозі Обителі п'ять років тому.

Старий, посміхнувшись, привітався, назвавши хлопця по імені, а відтак запитав:

– Ти знаєш, хто я?

Гед якраз думав про те, що зазвичай завжди йдеться про "Велику Дев'ятку" з острова Роук, хоча сам він знав тільки вісьмох Майстрів: Вітровода, Ілюзорника, Знахаря, Менестреля, Перетворця, Приворотника, Формотворця й Істинномовця. Либонь, Дев'ятим мав би бути Архімаг. Але ж у виборах нового Архімага беруть участь дев'ять Учителів.

– Я думаю, що Ви – Майстер-Воротар, – сказав Гед.

– Так, Геде. П'ять років тому ти здобув право увійти в Обитель Мудреців, назвавши своє ім'я. Тепер ти зможеш вийти звідси й отримаєш свободу, якщо назвеш моє справжнє ім'я, – посміхаючись, промовив старий.

Гед мовчав. Він знав тисячі способів, щоби дізнатись імена предметів і людей. Ці знання були частиною тієї освіти, яку він здобував на острові Роук, і без них жодна магія не мала сенсу. Але дізнатися Істинне ім'я мага, Майстра – то зовсім інша справа. Ім'я чарівника приховане ретельніше, ніж лігво дракона. Відрізнити його від інших слів важче, ніж одного оселедця від іншого серед незліченного косяка у глибокому морі. Чарами цієї таємниці не вивідати, бо вони щоразу наражатимуться на ще могутніші захисні чари, а витончені хитрощі – на ще досконаліші. Не допоможуть жодні підступи, а хто вдається до сили, щоб дізнатися правду, той, зрештою, і сам стає жертвою власного насильства.

– Ви стережете занадто вузькі двері, Майстре, – нарешті промовив Гед. – Я гадаю, що мені доведеться ще довгенько посидіти тут просто неба й добряче попостити, аж доки я не схудну настільки, щоби прослизнути в ці двері.

– Що ж, сиди, скільки хочеш, – посміхаючись, відповів Воротар.

Гед відійшов трохи вбік і сів під вільхою на березі Твільбурна, відпустивши отека погратися біля води, полюючи на раків, якими аж кишіла ріка. Весна була в розпалі. Сонце котилося до обрію. У вікнах Обителі Мудреців спалахували ліхтарі та чарівні вогники, а внизу, біля підніжжя пагорба, на вуличках Твіля вже панувала темрява. Над дахами будинків ухкали сови, понад річкою у присмерковому небі нечутно мигтіли кажани, а Гед усе сидів і думав, як би йому – силою, хитрощами чи чарами – дізнатись ім'я Воротаря. Та що більше він думав, то нездійсненнішим видавалося йому це завдання – принаймні, магія, яку він вивчав протягом п'яти років, була тут безсилою. Хлопець ліг на галявині просто неба і заснув під зорями. Отек спав у нього в кишені. Коли зійшло сонце, Гед швидким кроком підійшов до брами і постукав. Вартівник відчинив йому.

– Майстре, – сказав Гед, – я не маю такої магічної сили, щоби дізнатися ваше ім'я, але я готовий стати вашим учнем або служкою – на ваш розсуд. Можливо, тоді мені поталанить і колись, зрештою, трапиться нагода запитати у вас про одну-єдину річ...

– Що ти хочеш дізнатися? Запитуй.

– Скажіть мені Ваше Істинне ймення.

Воротар усміхнувся і назвав своє ім'я. Гед повторив його і востаннє увійшов в Обитель. А коли він знову покинув її, на ньому був важкий темно-синій плащ – дарунок мешканців містечка Лоу-Торнінґ, де Гедові судилося бути чаклуном. У правиці він тримав чарівну патерицю, вирізану з тиса і підбиту бронзою. Палиця була така ж заввишки, як і сам Гед. Воротар побажав хлопцеві щасливої дороги і відчинив перед ним двері, зінкрустовані драконовим рогом та слоновою кістю.

Стрімкими вуличками Твіля Гед рушив до корабля, який уже чекав на нього, погойдуючись в осяяних ранковим промінням хвилях.