Текст книги "Чарівник Земномор'я"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

Вулуах! Атуах!

Деякі воїни зупинялися, відчуваючи, що земля під ногами стає нерівною, інші ж продовжували просуватися, шукаючи примарне селище. Вони прямували на невиразні, розпливчасті силуети, які зникали просто перед їхнім носом, а туман оживав від мерехтливих контурів, які виринали і зникали, розтікаючись навсібіч. То були селяни, які добре орієнтувались у знайомій місцевості. Проте карґи гадали, що здолають погано озброєних супротивників, і кидалися услід, намагаючись наздогнати примарні постаті. Але ті продовжували свій невагомий біг, розчиняючись у зникаючому тумані. Таким чином карґи переслідували їх аж до Високого Урвища, допоки раптом не вилітали зі страшенними зойками з туману під сліпуче сонце, і, наче важкі каменюки, падали вниз – у холодні гірські озера, розбиваючись насмерть. Ті, котрі відстали, залишалися цілими, зупинялися на гребені гори і прислухалися до того, що діється навкруг.

На схилі горба карґи збилися докупи, а примари й надалі не давали їм спокою. Несподівано з'являючись за спиною, вони кололи ворогів списом чи ножем і знову наче розчинялися. Тепер у серцях карґів запанував жах, і в цьому зловісному тумані вони вже шукали не селян, а один одного, а потім мовчки кинулися втікати. Чужинці бігли швидко, спотикаючись та падаючи, доки не вибралися із сірої непроникної запони і не побачили перед собою залиті яскравим вранішнім сонцем річку та балку за селом, без жодного натяку на туман. Тоді вони зупинилися й озирнулись. Позаду маячіла щільна стіна виткого, сірого мерехтіння, що перетинала стежку, приховуючи все, що знаходилося за нею. Незабаром звідти вигулькнуло ще декілька воїнів. Вони бігли, і так само спотикались, і списи гойдалися в них за плечима. І тоді всією ордою карґи поспішили вниз, подалі від зачарованого місця.

Проте коли вони добралися до Північної Долини, то досхочу втамували свою жагу бою, оскільки розкидані між Оварком і узбережжям міста Східного Лісу вирядили своїх мужчин проти завойовників Ґонту. Загін за загоном ґонтійці спускалися з гір – і через два дні відкинули карґів аж до Східного порту. Там чужинці побачили лише згарища, що залишилися від їхніх кораблів. Притиснуті до моря, вони мусили битися, доки не загинули всі, а приплив у гирлі Ари відмив від крові довколишні піски.

Того самого ранку в селищі Десять Вільх і на Високому Урвищі вогкий сивий туман певний час ще тримався, але згодом несподівано розтанув, розсіявся і зник. Люди здивовано озиралися навкруги, вдихаючи ранкову свіжість. Ось лежить убитий карґ із жовтавим, розпатланим і закривавленим волоссям. Ось – тіло мертвого сільського кожум'яки, вбитого в бою – смерть, гідна короля.

У нижній околиці селища ще догоряла підпалена карґами хатина. Селяни відразу ж кинулися гасити полум'я. На вулиці, біля величезного тиса, вони побачили самотнього Д'юні, ковалевого сина.

Хлопець був цілий і неушкоджений, але мав ошелешений вигляд і не промовив жодного слова. Люди зрозуміли, яку ціну заплатив він заради них. Вони привели Д'юні додому і пішли шукати знахарку, щоб вона покинула печеру, спустилась у село і зцілила хлопця, котрий врятував їм життя та майно – всіх і все, якщо не брати до уваги чотирьох односельців, убитих карґами, й одного згорілого будинку.

Д'юні не мав на тілі жодних ран, але не міг ні говорити, ні їсти, ні спати. Здавалося, що він не чує, коли до нього звертаються, та не бачить, коли до нього підходять. І не було в тих краях чаклуна, який спромігся би зняти з нього чари.

– Він витратив усю свою силу, – пояснила знахарка, безсила зцілити хлопця.

Поки він лежав отак, сліпий і німий, новина про хлопця, котрий накликав туман і за допомогою чарів відвадив карґських воїнів, прокотилася по всій Північній Долині, досягла Східного Лісу та через найдальші гірські селища докотилася до великого ґонтського порту. І сталося так, що на п'ятий день після бойовиська в гирлі Ари до Десяти Вільх завітав мандрівець. То був чоловік не молодий і не старий, загорнений у плащ та з непокритою головою. Його рука легко тримала важкого і довгого дубового ціпка. Він не прийшов за течією Ари, як більшість прибульців, а спустився з лісів, що росли на схилах гір побіля селища. Сільські пліткарки відразу ж розгледіли в ньому чародія, а коли він сказав їм, що знається на травах і вміє лікувати, то відразу ж повели його у хатину коваля. Виставивши за двері всіх, крім хлопця, його батька та тітки, незнайомець схилився над ліжком Д'юні. Гість тільки те й зробив, що поклав руку на хлопцеве чоло і торкнувся його губ.

Д'юні поволі сів, роззираючись навкруги. Через деякий час він заговорив, сила та голод враз повернулися до нього. Хлопцеві дали трохи попити й попоїсти, і він знову ліг, ні на мить не відводячи від чужинця зацікавлених чорних очей.

– Ти, мабуть, не простий чоловік, – сказав незнайомцю коваль.

– Цей хлопець також буде не простим чоловіком, – відповів той. – Переказ про його подвиг з туманом дійшов до моєї оселі в Ре-Альбі. Я прийшов сюди, щоби дати йому ім'я, якщо є правдою те, що він не переступив ще порогу зрілості.

– Брате, – зашепотіла знахарка ковалеві на вухо, – присягаюся, це, мабуть, Маг Ре-Альбійський, Оґіон Мовчазний, той самий, котрий зупинив землетрус...

– Добродію, – сказав коваль, якого важко було збити з пантелику гучними іменами, – цього місяця моєму синові виповниться тринадцять літ, але ми хочемо відкласти його Посвячення до зими, до свята Сонцестояння.

– Хлопцеві чимшвидше потрібно дати ім'я, – заперечив маг, – бо воно йому необхідне. Зараз на мене чекають справи, але я повернуся сюди тоді, коли ви скажете, і з вашої згоди заберу його з собою. Якщо він виправдає сподівання, я залишу його підмайстром, або ж подбаю, щоби він здобув освіту, гідну його здібностей: тримати у пітьмі розум природженого мага – справа небезпечна.

Оґіон говорив спокійно і впевнено, говорив так, що навіть не вельми метикуватий коваль зрозумів усе до останнього слова.

У день, коли хлопцеві виповнилося тринадцять років, а він припав на початок осені, Оґіон після мандрів ґонтськими горами повернувся у селище, і Д'юні пройшов церемонію Посвячення. На березі холодної гірської річки, у міжгір'ї, поміж жовтизни та багрецю дерев, хлопець голим увійшов у крижані води Ари. Тієї самої миті хмари заступили сонце, і плетиво тіней замиготіло навколо нього. Здригаючись від холоду, Д'юні повільно попрямував крижаною стрімкою водою до протилежного берега. Коли він сягнув землі, Оґіон подав йому руку і, стиснувши долоню, прошептав йому його Істинне ім'я: Гед.

Так Д'юні отримав справжнє ім'я від дуже великого і мудрого мага.

Свято було в розпалі. Селяни веселилися, вгощаючись розмаїтими наїдками та пивом, а трубадур, котрого запросили з Долини, наспівував балади із "Подвигів Повелителя драконів".

Врешті Оґіон тихо промовив:

– Ходімо, хлопче. Попрощайся із односельцями, і хай вони собі святкують.

Гед зібрав свої пожитки, що складалися з бронзового ножа, викутого батьком, шкіряної куртки, яку вдова кожум'яки підігнала під його зріст, і вільхового ціпка, якого йому заворожила тітка. І це було все, якщо не брати до уваги сорочки та штанів. Він попрощався з людьми, крім яких нікого у світі не знав, – своїми односельцями. Обвів поглядом селище – жменьку хат, розкидану і зусібіч оточену гірськими вершинами та жвавими потічками, і рушив із новим наставником угору по стрімкій стежці, крізь яскраві барви і тіні осені.

"ТІНЬ"

Гед сподівався, що, ставши учнем чародія, відразу ж візьметься за опанування таємниць і мистецтва магії, почне розуміти мову звірів та перешіптування листя в лісі, навчиться приборкувати вітри та пере-

творюватися за допомогою заклять у що тільки душа забажає. Гед навіть уявляв, як він зі своїм учителем біжать разом, перетворившись в оленів, чи линуть на орлиних крилах понад гірськими вершинами до Ре-Альбі.

Але все виявилося зовсім не так. Вони йшли пішки, спочатку вниз, у Долину, потім, обходячи гору, повернули на південний захід. Ночували в невеличких сільцях, а то й просто неба, як мандрівні фокусники, лудильники чи волоцюги. Ніяких чарівних місць вони не бачили. Вони не проникли в царину таїн. Усе йшло своїм звичаєм. Дубовий ціпок чаклуна, на який Гед спочатку поглядав із благоговійним жахом, виявився нічим іншим, як міцним кийком для мандрів. Збігло три дні дороги, потім промайнуло ще чотири, та Гед не почув від Оґіона жодного закляття, чародій не навчив його жодного слова, жодної руни.

Оґіон був дуже тихий, сумирний і миролюбний чоловік, і невдовзі Гед втратив усе своє благоговіння перед ним, а ще через день чи два вже осмілів настільки, що зважився запитати свого наставника:

– Коли розпочнеться моє навчання, шановний?

– Воно вже розпочалося, – відповів Оґіон.

Запанувала тиша. Гед ледве стримувався від того, щоб не бовкнути щось зайве. Проте не показати свого здивування він не зміг:

– Але я геть нічого не навчився за цей час!

– Бо ти не розумієш моєї науки, – відповів маг, продовжуючи іти твердим замашним кроком по стежці, що пролягала через високий перевал між Оварком і Вісом.

Оґіон, як і більшість ґонтійців, мав смагляве, аж до мідно-брунатного, лице, був худорлявим, жилавим і невтомним, як хорт. Він мало говорив, мало їв і ще менше спав. Мав надзвичайно гострі зір і слух, і часто на його обличчі несподівано з'являлася якась незвичайна зосередженість, наче він до чогось прислухався.

Гед промовчав, тому що важко відповідати магові.

– Ти хочеш вивчити якомога більше заклинань, – озвався згодом Оґіон, прямуючи вперед. – Ти й так зачерпнув забагато води з цієї криниці, зачекай. Змужніння – це терпіння. А майстерність – це у дев'ять разів більше терпіння. Що це за трава он там, біля стежки?

– Жовтоцвіт.

– А ця?

– Не знаю.

– Її називають чотирилисником.

Оґіон зупинився і встромив обкутого міддю ціпка в землю, вказуючи на маленьку билинку.

Гед уважніше роздивився рослину, відірвав сухий стручок, і нарешті запитав, оскільки Оґіон нічого не говорив:

– Яке її призначення, Наставнику?

– Ніяке, наскільки я знаю.

Вони вирушили далі, і Гед, трохи потримавши стручок у руці, жбурнув його геть.

– Коли ти можеш упізнати чотирилисник о будь-якій порі року за запахом, листям, квітками, коренем і за насінням, ти зрозумієш його сутність. А це більше, ніж його призначення. Зрештою, яке твоє призначення? Або моє? А яка користь із Ґонтської гори чи з Потаємного моря? – запитав Оґіон. Пройшовши близько півмилі, він додав: – Щоби чути, потрібно мовчати.

Гед спохмурнів. Йому не подобалося, коли його пошивали в дурні. Він притлумив свої почуття, намагаючись бути слухняним, щоб Оґіон нарешті згодився його чогось навчити. Він так палко прагнув знань, так хотів бути могутнім. Однак Гедові уже починало здаватися, що він навчився би значно більшого, подорожуючи з яким-небудь чаклуном чи звичайним знахарем. Отож, коли вони, обійшовши гору, проминули Віс і заглибилися у первісні ліси, він дедалі частіше задумувався над тим, чому Оґіона вважають великим магом. Коли пускався дощ, чародій не вдавався навіть до тих заклинань, які знав кожен приборкувач погоди, щоби відігнати грозу. У краях, де чаклуни траплялися часто, як, приміром, на Ґонті чи островах Ґирлищ, ви можете побачити, як хмари, гнані закляттями різних ворожбитів, повільно тиняються з одного місця в інше, аж доки вітер не відганяє їх у море, де вони, не контрольовані нічиєю волею, тихо проливаються дощем. Натомість Оґіон дозволяв дощеві йти там, де він мав іти. Чародій просто знаходив розлогу ялицю і лягав під нею, щоби сховатися від негоди. Гед так само тулився в мокрих кущах і думав, який сенс мати силу, коли ти надто мудрий, щоби нею скористатися, і шкодував, що не став учнем того старого заклинача вітрів з Долини, де він, принаймні, спав би сухим. Жодної зі своїх думок Д'юні не висловлював уголос, а його наставник лише посміхався і засинав під дощем.

Коли вершини гір укрилися першим снігом, мандрівники дісталися до Ре-Альбі. Це місто примостилося на гребені перевалу, і його назва у перекладі з ґардійської означала "Соколине Гніздо". Звідти можна було розгледіти внизу вежі порту, глибоку бухту, кораблі, що заходили у гавань, а ще далі за протокою ледь мріли оповиті блакитною імлою гори найсхіднішого острова Архіпелагу – Оранеї.

Невеликий дерев'яний будинок Оґіона хоч і мав усередині добротний камін замість ями для вогнища, чимось нагадував непоказні житла Десяти Вільх, і складався лише з однієї кімнати та прибудованого до бічної стіни хлівця для кіз. У кімнаті була маленька ніша, де спав Гед. Над його солом'яним лежаком знаходилося вікно з видом моря. Майже всю зиму віконниці були зачинені через сильні північно-західні вітри. У теплих сутінках цієї оселі Гед провів цілу зиму, слухаючи, як тихо падає сніг, як періщить дощ чи завиває вітер. Увесь цей час він навчався читати та писати шістсот рун ґардійської мови. Магії у ґардійській мові було не більше, ніж у будь-якій іншій мові жителів Архіпелагу, проте вона вела свій родовід від Прамови, у якій усі речі мали лише Істинні імена. Шлях до розуміння Прамови починався з рун, створених ще тоді, коли острови Земномор'я тільки постали з морської безодні. І Гед був щасливий від того, що вивчає їх, тому що без знання рун йому ніколи не стати майстром своєї справи.

За весь цей час у житті Геда не трапилося нічого магічного чи дивовижного. Упродовж усієї зими він тільки перегортав важкі сторінки Книги Рун та вслухався у шамотіння снігу чи крапотіння дощу за вікном. Коли Оґіон повертався після мандрівок засніженими лісами а чи з хліва, де порався біля кіз, він, струсивши сніг із одягу, нечутно всідався біля вогнища. І тоді бездонне, але сторожке мовчання мага повнило кімнату, аж поки хлопцеві не здавалося, що він забув, як звучать слова. А коли Оґіон нарешті озивався до нього, здавалося, ніби він щойно вигадав мову. Та й слова, які він говорив, були найзвичайнісінькими, вони означали лише необхідні речі – хліб і воду, погоду і сон.

Із настанням весни, ранньої та сонячної, Оґіон часто посилав Геда збирати трави на схилах Ре-Альбі. Хлопець, цілими днями полишений на самого себе, бродив біля переповнених дощами рік, мандрував зеленими лісами та сонячними луками. Гед любив ці прогулянки і блукав до ночі, хоча не забував і про трави. Він видивлявся їх, коли дерся схилами, коли блукав лісами, коли переходив убрід струмки, коли щось вивчав і запам'ятовував. Він ніколи не приходив додому з порожніми руками, а завжди щось приносив. Якось Гед натрапив на галявину між двома струмками, де густо росли "білотрунки". Вони надзвичайно рідкісні і тому їх особливо цінують цілителі. Наступного дня він знову прийшов сюди, проте, як виявилося, його випередили: раніше за нього сюди прийшла дівчина, донька старого Володаря Ре-Альбі. Вона підійшла до нього і приязно привіталась:

– Я знаю тебе. Ти – Яструб, учень нашого мага. Розкажи мені про чаклунство!

Хлопець втупився у білі квіти, що торкалися мережаного подолу сукні дівчини. Ніяковіючи, шаріючи і затинаючись, він бовкнув якусь нісенітницю. Однак дівчина продовжувала розмову, наче була знайома з Гедом віддавна. Говорила відверто, охоче і безтурботно. Її невимушена поведінка помаленько вивела його із заціпеніння.

Дівчина була його ровесницею, з довгим і прямим волоссям, що чорним водоспадом спадало їй на спину, та з білою, майже прозорою шкірою. Подейкували, що її мати походила з острова Оскіль, а чи ще із дальших країв. Гедові дівчина не сподобалась і видалася дуже негарною. Однак, незрозуміло чому, йому закортіло викликати її захоплення чи здивувати чимось. І чим довше вони розмовляли, тим дужче йому цього хотілося. Розговоривши хлопця, дівчина витягла з нього всю історію про дивовижу з туманом, який змусив утікати карґських воїнів. Слухала зачудовано, захоплено, проте утрималася від гучних похвал. Невдовзі вона повернула на інші теми.

– Ти вмієш прикликати птахів і звірів? – запитала дівчина.

– Авжеж, – відповів Гед.

Він знав, що на кручах, що височать над лугом, є соколине гніздо, і прикликав птаха, назвавши його істинне ім'я. Сокіл прилетів, але на руку не сів. Присутність дівчини завадила йому наблизитись. Птах пронизливо крикнув, ляснув повітря широкими смугастими крилами і злинув у височінь.

– Як ти називаєш те чаклунство, що змушує сокола летіти до тебе?

– Закляття Заклику.

– Ти й душі мертвих міг би закликати сюди?

Гед подумав, що вона глузує з нього, можливо, тому, що сокіл не зовсім підкорився його волі. Глузувати із себе він їй дозволити не міг, тому впевнено відповів:

– Зміг би, якби захотів!

– То, мабуть, дуже важко і страшенно небезпечно – прикликати душі, правда?

– Що важко, то так. А от чи небезпечно? – і хлопець знизав плечима.

Цього разу Гед був майже впевнений, що вона захоплено дивиться на нього.

– А ти вмієш готувати любовний чарунок?

– У цьому немає нічого складного.

– Авжеж, – згодилася дівчина, – будь-яка сільська ворожка з цим упорається. А тобі відомі закляття Перевтілень? Ти можеш змінити свою подобу, як це вміють чародії?

Він знову не був упевнений, глузує вона з нього чи ні, тому відповів:

– Зможу, якщо захочу.

Дівчина знову почала благати Геда, щоб той перекинувся у кого-небудь – яструба, буйвола, вогонь чи дерево... Щоби якось відволікти її, Гед прошептав потаємні слова, які використовував у таких випадках Оґіон, проте через якусь мить дівчина продовжувала свої вмовляння. Гед уже й сам не вірив у те, чим хвалився, тому пішов додому, сказавши, що на нього чекає чародій.

Наступного дня він залишився вдома, проте через день знову подався на галявину, переконуючи себе, що йому доконче потрібно назбирати отих рідкісних білих квіток. Дівчина була там. Вони бродили босоніж по росяній траві, зриваючи важкі суцвіття білотрунку. Сяяло весняне сонце, і дівчина щебетала так само весело та невимушено, як і будь-яка пастушка з його села. Вона знову розпитувала про чаклунство і з широко розплющеними очима слухала все, що розповідав Гед, а він знову задавався. Коли дівчина вкотре запитала, чи може Гед перекинутись у кого-небудь, а він вкотре відмовився, то вона поглянула на нього і, відкинувши назад чорні коси, запитала:

– Ти що, боїшся?

– Не боюся.

Вона ледь зневажливо посміхнулася і сказала:

– Мабуть, ти занадто молодий.

Такого Гед уже не міг стерпіти. Хлопець не сказав нічого, проте вирішив, що неодмінно покаже їй свою силу. Він повернувся додому, призначивши зустріч завтра на галявині. Оґіона в будинку не було. Тож хлопець підійшов просто до книжкової полиці і зняв два томи Книги Мудрості, які Оґіон навіть не розкривав при ньому.

Гед почав шукати закляття Перевтілення. Проте йому було важко читати руни, він не завжди розумів прочитане, тому не знайшов шуканого. Книги були дуже давніми, адже Оґіон успадкував їх від Хелета-Провидця, свого наставника, а Хелет – від свого, мага Перрегальського, і ця вервечка сягала часів, коли тільки починали створювати перші легенди. Незвичайні то були письмена, написані дрібним почерком уздовж і впоперек сторінок, руками різних людей, котрі вже давно перетворились у тлін. Однак дещо із прочитаного Гедові все ж вдавалося розібрати. Ні на мить не йшла у нього з голови глузлива посмішка дівчини. От він зупинився на сторінці, де були закляття, якими викликають душі мертвих.

Хлопець читав, розбираючи символ за символом, руну за руною, немов прикипівши поглядом до книги. Він не міг відірватися від неї, аж поки не прочитав усього закляття. Поступово його охопив жах.

Коли Гед відірвав погляд від книжки, то побачив, що він знаходиться у цілковитій темряві, вже й сам зробившись частиною пітьми. Глянувши на розкриті сторінки, Гед не міг розгледіти ні слова. Його охопив ще більший жах, він наче впав у якесь заціпеніння, тим часом як тіло його лихоманило. Згодом, оглянувшись, він помітив, що біля зачинених дверей причаївся чорний, наче сама пітьма, і безформний згусток тіні. Здавалося, що це щось тягнеться до Геда, і шамотить, і тихесенько кличе його, от тільки цих слів хлопець не розумів.

Зненацька двері розчинилися навстіж. У кімнату ввійшов високий і міцний чоловік, огорнений яскравим сяйвом. Він голосно, різко і нестримно щось проказав. Пітьма та шепіт почали зникати, аж поки не розвіялися геть.

Жах відпустив Геда, проте він злякався ще більше, коли побачив, що цим чоловіком був маг Оґіон, і це його дубовий ціпок пломенів білим сяйвом.

Маг мовчки пройшов повз Геда, запалив лампу і поставив книги на полицю. Тоді повернувся до хлопця і промовив:

– Запам'ятай, ніколи не проказуй цього закляття, щоби не завдати шкоди власному життю! Це заради нього ти відкрив книгу?

– Ні, наставнику, – промимрив хлопець, і, червоніючи від сорому, розповів Оґіонові, що шукав і навіщо.

– Ти забув, що я говорив тобі? Мати цієї дівчини, дружина Володаря, – чаклунка.

Оґіон насправді колись казав про це Гедові. Тільки хлопець не надав його словам великої ваги, хоч і знав, що учитель без серйозних підстав ніколи нічого не каже.

– Дівчина сама вже наполовину відьма. І хто знає, чи не мати послала її до тебе, щоби розговорити. Може, це вона сама розкрила книжку саме на тій сторінці, з якої ти читав. Сили, яким вона служить, – це сили, над якими я не владний. Не відаю її думок, але знаю, що добра вона мені не зичить. А тепер слухай, Геде! Чи задумувався ти хоч раз над тим, що кожна сила оточена небезпекою, як світло – пітьмою? Магія – то не іграшка, якою ми бавимося задля власної втіхи чи марнославства. Подумай – кожне слово, кожна магічна дія приховує або Добро, або Зло. Перш ніж щось сказати чи зробити, ти мусиш знати, яку ціну за це доведеться заплатити!

Не в змозі більше терпіти сором, Гед вигукнув:

– Але яким чином я дізнаюся про це, коли ви нічого не навчаєте! Відколи я з вами живу, я нічого не робив і нічого не бачив...

– Зате тепер ти вже щось бачив, – мовив маг. – Там, біля дверей, у пітьмі, коли я зайшов у дім.

Гед промовчав.

Оґіон став навколішки і почав розводити вогонь у каміні – в хаті було холодно. Потім, стоячи навколішках, він промовив своїм тихим голосом:

– Геде, мій юний яструбе, ти не прив'язаний до мене і ти не наймався мені прислужувати. Не ти прийшов до мене, а я відшукав тебе. Ти надто юний для такого вибору, проте його ніхто, крім тебе, не зробить. Якщо ти хочеш, я пошлю тебе на острів Роук, де навчають мистецтва Високої Магії. І ти без зайвого клопоту засвоїш ту науку, бо маєш величезну силу. Сподіваюся, що навіть більшу, ніж твоя гординя. Я залишив би тебе побіля себе, бо маю те, чого тобі бракує, але не хочу силувати тебе. Тож вибирай: Ре-Альбі чи Роук.

Збитий з пантелику Гед стояв мовчки. Він прихилився до цього чоловіка, котрий зцілив його одним дотиком руки і котрий ніколи не сварився. Він любив Оґіона, але не здогадувався про це аж дотепер. Гед поглянув на дубовий ціпок мага, притулений у кутку, пригадав, як він пломенисто сяяв, випалюючи з пітьми Зло, і йому закортіло залишитися з Оґіоном, бродити лісами, навчатися мистецтву мовчання. Проте у ньому нуртували й інші, непогамовані прагнення – слави, діяльності. Навчання під орудою Оґіона видавалося йому безмежно довгим; а щоби стати справжнім Майстром, на це піде ціла вічність... Натомість він, змагаючись наввипередки з вітрами, може завиграшки дістатися через Потаємне море до Роука, острова Мудреців, де повітря пронизане чарами, і де, осяяний дивами, походжає Архімаг.

– Наставнику, – озвався хлопець, – я вибираю Роук.

Через кілька днів сонячним весняним ранком вони з Оґіоном прямували схилами до найбільшого ґонтського порту, що знаходився за п'ятнадцять миль від Ре-Альбі. Біля міської брами, яку прикрашали дві кам'яні колони у вигляді драконів, стояла варта. Лиш угледівши мага, вартові впали навколішки й оголили мечі. Вони знали Оґіона і віддавали йому шану не стільки скоряючись наказові Володаря, скільки з власної волі. Десять років тому Оґіон врятував Ре-Альбі від землетрусу, який міг би зрівняти місто із землею та перегородити прохід у гавань між Сторожовими скелями. Чародій тоді говорив із горою Ґонт, наче заспокоював перелякану тварину, і таким чином вгамував двигтіння у надрах перевалу. Коли вартові схилили коліна перед його мовчазним наставником, Гед згадав усе почуте про цю подію. Він боязко поглянув на Оґіона, однак обличчя мага, котрий зупинив землетрус, було таким самим спокійним, як завжди.

Вони зайшли у гавань. Старшина порту привітав Оґіона, поцікавившись, чим може прислужитися. Маг пояснив, що учневі потрібно добратися на острів Роук, і старшина відразу ж назвав корабель, що лаштувався пливти до Потаємного моря і міг узяти Геда на борт.

– На судні немає заклинача погоди і капітан охоче візьме хлопця приборкувачем вітрів, – сказав старшина, – якщо він вміє це робити.

– Він трохи дає раду з туманом і хмарами, але не з морськими вітрами, – відказав маг, поклавши руку Гедові на плече. – Яструбе, не пробуй жартувати з морем або з морськими вітрами. Вони ще не відкрили тобі своїх таємниць. – А як називається корабель? – звернувся він до старшини.

– "Тінь". З Андрадських островів. Везе хутро та слонову кістку і тримає курс на Ґорт. Непогане судно, Майстре!

Обличчя мага спохмурніло, коли він почув назву корабля.

– Що ж, так тому і бути. Передай, Яструбе, цю записку Архімагу Роукської школи. І попутного тобі вітру. Прощавай!

Таким було прощання мага зі своїм учнем... Крутнувшись, Оґіон швидко попрямував вуличкою, подалі від пристаней, а Гед оторопіло дивився йому вслід.

– Ходімо, хлопче, – мовив старшина і повів його вниз до причалу, де лаштувалася відпливати "Тінь".

Видається дивним, що на острові завбільшки у п'ятдесят миль, у гірському селищі, що одвіку височить понад морем, міг вирости хлопчина, котрий жодного разу в житті не сідав у човен і ніколи не обмочив навіть ніг у солоній морській воді. Однак то була правда. Плугатар, чабан, мисливець чи ремісник, – одним словом, жителі Долини, – дивляться на море, як на плакучу калиточку для солі: рідку, непостійну, рухливу, що не має жодного стосунку до них. Селище, яке лежить у двох днях ходьби від їхнього житла, – це вже чужа земля, а острів, до якого треба плисти цілий день, – лише мара, примарні пагорби, оточені зусібіч водою, а не та тверда земля, якою вони ходять.

Тож Геда, котрий ніколи не покидав гір, порт Ґонт водночас лякав і дивував своїми величними будинками та витесаними з каменю вежами, береговою лінією з пірсами, доками, бухтами та пристанями; морською гаванню, в якій біля причалів погойдувалися кораблі, де на березі лежали витягнуті та перевернуті догори дном для ремонту галери та човни, а вдалині на рейді бовваніли заякорені судна зі згорнутими вітрилами та задраєними отворами для весел. Повсюди перегукувалися незнайомими говірками моряки; між барилами, ящиками, сувоями тросів і купами весел снували портові вантажники з важкими ношами; а бородаті купці в отороченому хутром одязі тихо перемовлялися, пробираючись між слизькими каменюками край берега. Рибалки вивантажували свій вилов, бондарі вибивали залізні обручі, корабельники раз у раз гупали молотами, продавці молюсків наспівно пропонували свій товар, а корабельні шкіпери гучними голосами порядкували на своїх кораблях – і за всім оцим гармидером мовчки купалась у сонці простора бухта. У цілковитому сум'ятті Гед плентався за старшиною порту до широкого доку, де була пришвартована "Тінь". Нарешті вони зійшли на борт і його показали капітану.

Старшина перемовився кількома словами з капітаном і той згодився взяти Геда на острів Роук, адже за хлопця особисто просив маг Оґіон. Капітан "Тіні" був кремезним здорованем, одягненим у червоний, обшитий хутром пелаві плащ, як зазвичай одягалися всі андрадейські купці. Він навіть не поглянув на Геда, лише запитав владним голосом:

– Хлопче, ти вмієш заклинати погоду?

– Умію.

– Викликати вітер зможеш?

Гедові довелося сказати: "Ні".

Капітан відправив його шукати місця подалі і не плутатися під ногами.

На борт уже підіймалися веслярі. Корабель збирався знятися з рейду завидна, щоб із настанням відпливу на світанку вирушити в дорогу. Знайти місце було непросто, проте Гед влаштувався на кормі, на складених, перев'язаних і накритих тюках, і причаївся, спостерігаючи за тим, що коїлося навкруги. Веслярі – здоровані із дужими руками та міцними м'язами – стрибали просто на борт. Вантажники з гуркотом викочували барильця води і ставили їх під лавами для гребців.

Форштевень[3]3
  Форштевень – крайня носова частина судна, носовий брус, що є продовженням кіля.


[Закрыть] судна було вирізано у формі давнього андрадейського Змія. Зроблений на совість, корабель, здавалося, не зважав на вантаж, витанцьовуючи на дрібних хвильках. Стерновий зайняв своє місце праворуч ахтерштевня[4]4
  Ахтерштевень – нижня кормова частина судна, що є продовженням кіля.


[Закрыть], чекаючи наказів капітана, котрий стояв на містку. Нарешті шкіпер гучним голосом віддав наказ і "Тінь" відчалила. Пара веслових човнів, важко розтинаючи морську гладінь, вивели її з гавані. Потім пролунав рев капітана:

– Весла на воду!

Борти враз наїжачилися веслами, по п'ятнадцять із кожного борту. Гребці нахилили свої дужі спини, а юнга, котрий стояв над капітанським містком, глухо забив у барабан. Корабель понісся легко, ніби чайка, і гомін та метушня міста вмить зосталися позаду. Судно вийшло в тихі води бухти, над якою білів пік гори Ґонт. Здавалося, що він навис над морем. У мілководді протоки, під захистом південної Сторожової скелі, підняли якір і корабель поринув у ніч.

Із сімдесяти членів команди деякі, як Гед, були зовсім юними, щоправда, всі вже пройшли обряд посвячення. Вони часто кликали Геда до себе обідати, і загалом були приязні з ним, хоч інколи й не обходилося без кпинів чи грубуватих жартів. Через те, що він походив із Ґонту, вони охрестили його Козопасом. Проте більшого собі не дозволяли, оскільки зростом і силою Гед не пас задніх, за словом у кишеню не ліз і відповідав жартом на жарт так само легко, як і на будь-яке добре слово. Тож він припав їм до душі і вже з першого вечора став дотримуватися їхнього розпорядку, з належною старанністю опановуючи їхнє ремесло. Капітана це цілком влаштовувало, оскільки місць для пасажирів-дармоїдів на кораблі не було.

На тій галері, переповненій людьми, вантажем та корабельною оснасткою, і для команди місця було обмаль, не кажучи вже про подорожніх. Та хіба Гед вимагав для себе особливих зручностей? Першу ніч він провів між тюками шкур із північних островів. Хлопець милувався весняними зорями над гаванню, жовтими вогнями далекого прибережного міста. Він заснув щасливим і щасливим прокинувся. Перед світанком розпочався відплив. Підняли якір, і корабель повільно пішов на веслах між Сторожовими скелями. Як тільки світанкове сонце забагрянило гору Ґонт, матроси підняли високе вітрило і "Тінь" понеслася на південь через Ґонтійське море.