Текст книги "Чарівник Земномор'я"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

Натомість аставельські чоловіки – струджені, худі та доволі благенько, не по-зимовому зодягнені – мовчки обступили молодих чаклунів тісним колом, міцно тримаючи в руках кам'яні сокири, ножі та гострі мушлі...

Однак незабаром, коли з'ясувалося, що чужинці не мають наміру заподіяти комусь шкоду, остров'яни зітхнули з полегшенням і почали засипати хлопців запитаннями про те, що діється у світі.

Люди на Аставелі вже давно не мали жодних новин з Архіпелагу – адже навіть кораблі з ближніх островів Содерс та Роламені нечасто навідувалися сюди. Тутешні мешканці жили дуже бідно. Вони не мали нічого такого, що можна було б обміняти на прикраси чи бронзове начиння. Ліси на скелястих урвищах Аставелю не росли, саме тому деревину остров'яни цінували, либонь, навіть вище, ніж золото. Човни тут плели з верболозу, а тоді щільно обтягували тюленячою шкірою – треба бути неабияким сміливцем, щоби наважитися вийти у відкрите море на такому суденці! На Аставелі не було ні ворожбитів, ні магів, тож чарівні патериці чужинців привертали увагу остров'ян лише тому, що були зроблені з коштовної деревини. Очолював місцеву громаду старезний дідуган, котрий пишався тим, що колись, іще підлітком, бачив людину, народжену на островах Архіпелагу. Відтак білошкірий Гед був для тутешніх мешканців справжнім дивом – подивитися на нього прийшли і старі, й молоді. А матері навіть приносили на руках немовлят, щоби малюки теж могли подивитися на чоловіка з Великих островів і запам'ятати це на все життя. Ніхто з аставельців ніколи не чув про Ґонт, натомість вони жваво цікавилися новинами з уславлених у старовинних піснях Еї та Хавнору. Між іншим, Геда остров'яни чомусь взагалі прийняли за володаря Хавнору. Тож хлопцеві хоч-не-хоч довелося відповідати на численні запитання про величне біле місто, якого він і сам ще ніколи не бачив...

Лише надвечір, коли допитливість господарів потроху почала вгамовуватися, Гед нарешті зміг запитати у них про те, що цікавило його самого. Вони бесідували, вмостившись навколо вогнища посеред хатини, задушливої від смороду кізяків та хмизу – більше на острові палити було нічим. Гед, ніби між іншим, спитав:

– А що знаходиться на схід від Аставелю?

Остров'яни принишкли: одні – вибачливо посміхаючись, інші – ховаючи очі.

– Море, – відповів сивочолий старійшина.

– Невже далі нема жодного острова?

– Тут – край землі. Далі немає нічого, крім пустельної води, що тягнеться аж до краю світу.

– Батьку, це мудрі люди, – промовив хтось із присутніх. – Вони бували у бувальцях, багато бачили... Можливо, їм доводилося чути про країни, яких ми не знаємо?

– А я, однак, від свого не відступлюся: на схід від Аставелю землі немає! – ще раз уперто повторив старий, спідлоба стежачи за Гедом, але той не сказав більше нічого...

Мандрівники провели ніч у задушливій хижі. А вдосвіта Ветча розбудив шепіт друга:

– Естаріоле, прокидайся! Нам пора вирушати в дорогу...

– Куди ти так квапишся? – запитав сонний Ветч.

– Не кваплюся, а боюся запізнитись. Досі я йшов надто повільно. Потвора встигла втекти, і тепер мені доведеться довго переслідувати її. Отож, щоби не втратити останньої надії на звільнення, я мушу знайти Тінь. Загубивши її, я загублю власну душу...

– Зрозуміло... І куди ж нам тепер?

– На схід... Вставай, друже! Я вже набрав у міхи води...

Коли вони покинули хатину, на острові всі ще спали – лише чиєсь немовля заплакало серед нічної тиші, але за мить навколо знову стало тихо. При тьмяному світлі зірок хлопці зійшли вниз до гирла річки і, відв'язавши човен від причалу, рушили на схід від Аставелю, просто у Відкрите море.

Небо над ними було ясним і безхмарним. Щоби здолати спротив зустрічного північно-східного вітру, Гед напнув вітрило, скориставшись магією – вперше відтоді, як залишив позаду острови Західного та Східного Ручищ. Тепер мандрівники прямували на схід. Піняві, осяяні сонцем буруни бились об днище човна, але "Світозор" твердо тримався визначеного курсу, йшов рівно та впевнено, як і обіцяв старий рибалка, у якого Гед колись придбав це чудове суденце.

Того ранку хлопці більше не прохопилися й словом – хіба що Гед коротким закляттям поновив силу чарівного леготу і зміцнив вітрило. А Ветч, хоч і неспокійно, але ще трохи поспав, умостившись на дні човна. Опівдні вони мовчки пообідали, розділивши порівну в'ялену рибу та сухарі. Обом було зрозуміло, що саме їх чекає, але говорити про це чомусь не хотілося. Гед порушив мовчанку лише раз:

– Як ти гадаєш, хто має рацію: ті, хто вважає, що за Закрайніми широтами – океанська пустеля, чи ті, хто вірить, що у світі є чимало невідомих земель, які ще належить відкрити?

– Поки що, – спробував пожартувати Ветч, – я погоджуюся з тими, хто думає, що поверхня землі – пласка, як дошка, і той, хто запливає занадто далеко, неодмінно гепнеться вниз, перечепившись об поріг світу.

Але Гед навіть не посміхнувся – у його душі вже давно не було радості...

Отак вони і пливли, невідступно прямуючи на схід на крилах чарівного вітру. Гед стернував цілу ніч, пильно вдивляючись у темряву. Він відчував, що сила, яка вела його за собою, у пітьмі ставала дедалі могутнішою. І це непевне відчуття ще більше виснажувало Геда – вранці його смагляве обличчя було аж сірим від утоми. Хапаючи дрижаки від холоду, хлопець передав стерно Ветчеві, а сам ліг подрімати.

– Пильнуй, щоб вітер був західним, Естаріоле, – нагадав Гед перед тим, як заснути.

Протягом дня сонце так і не вийшло з-за хмар. Море залишалося доволі спокійним, проте перед полуднем почався дошкульний зимовий дощ. Невдовзі обоє мандрівників змокли до нитки, а Гед уві сні дрібно тремтів і цокотів зубами. Ветч спробував угамувати північний вітер, який приніс із собою дощові хмари. Однак тут, посеред Відкритого моря, магія чомусь не мала влади над вітрами та бурями. У душі Ветча промайнув страх: йому раптом здалося, що незабаром у них із Гедом зовсім не залишиться магічної сили – вона вивітрюватиметься в міру того, як їхній човен віддалятиметься від землі...

Увечері Гед змінив друга біля стерна, а відтак знову цілу ніч стежив за тим, щоби не збитися з курсу. Наступного ранку пронизливий північний вітер трохи вщух і навіть визирнуло сонце.

Коли почало смеркатися, Ветч, ніяковіючи, звернувся до Геда:

– Друже мій, – тихо промовив він, – ти не сумніваєшся в тому, що ми неодмінно досягнемо землі. Я не знаю, що саме дає тобі таку певність, але хтозна, можливо, зло знову заманює нас у пастку, щоб отримати перевагу, вступивши у двобій там, де не живуть люди і де не діє навіть наймогутніша магія. Хіба ми зможемо дати собі раду посеред безмежного океану? Адже, по суті, ми є простими смертними, а Тінь, на відміну від нас, не втомлюється, не мерзне, не відчуває голоду і навіть не боїться потонути...

Хлопці сиділи поряд на вузькій дерев'яній лаві, проте Гед дивився на Ветча так, ніби й не бачив його. Виглядав хоч і стомленим, але зосередженим. Зрештою, ніби завершуючи уявну суперечку із самим собою, Гед промовив:

– Естаріоле, ми наближаємося до мети...

Ветч нараз гостро відчув, що Гед каже правду. На якусь мить йому навіть стало страшно. Але, опанувавши себе, чаклун поклав руку на Гедове плече і сказав:

– Що ж, тоді все добре, друже! Дуже добре...

Тієї ночі Гед знову не стулив очей – він просто не міг спати у темряві. Вони й далі легко мчали на схід серед безмежних морських просторів. Ветч із мовчазним захопленням стежив за Гедом, дивуючись, звідки той бере сили, щоб упродовж кількох діб підтримувати дужий чарівний вітер і боротися з підступними штормами та буревіями. Нічого не вдієш – все-таки Ветч був сухопутною людиною, відтак у морі він завжди почувався слабким і безпорадним. До того ж, їхня подорож тривала так довго, що Ветчеві навіть почало здаватися, що вони вже залишили позаду витоки моря і незабаром, невпинно прямуючи на схід, опиняться за брамою дня...

Натомість Гед бачив океан зовсім іншими очима. Не зводячи погляду з обрію, він стежив за тим, як попереду їхнього суденця поступово виростала невиразна тьмяна пелена. Вона заступала собою все – і море, і небо, стаючи дедалі густішою та темнішою.

Зазирнувши у спохмурніле обличчя друга, Ветч раптом також зауважив той непроглядний морок, що стелився перед Гедовими очима. Але це тривало тільки єдину мить! Відтак, незважаючи на те, що, сидячи в одному човні, вони з Гедом продовжували плисти на схід, Ветчеві здалося, ніби він залишився сам-один серед безмежних просторів океану, а його друг уже подався туди, де немає ні сходу, ні заходу, ні сонця, ні зірок, – у потойбіччя, де панують вічна пітьма і смертна тиша.

Нараз Гед рвучко підвівся з лави і щось голосно промовив. Чарівний вітер вщух і хвилі почали шарпати човен у різні боки. Брунатне вітрило на щоглі обвисло, немов ганчірка. Завмер і човен, гойдаючись серед хвиль, що повільно котилися у безвість...

– Згорни вітрило, – наказав Гед, і Ветч, не ремствуючи, послухався молодшого товариша.

Тимчасом Гед уже налягав на весла, відв'язавши їх від бортів і вставивши у кочети[8]8
  Кочети – пристосування на човні для прикріплення весел; гнізда для весел.


[Закрыть]. Ветч дивився на хвилі, які раз у раз здіймалися навколо "Світозора", не розуміючи, чому Гед узявся веслувати саме тепер. Однак невдовзі вщух і морський вітер, народжений у Північних широтах, а хвилі билися об борт дедалі легше та спокійніше, аж доки зовсім не затихли. Складалося враження, що човен опинився посеред тихого плеса затишної, закритої від усіх вітрів бухти. І хоча Ветч не міг побачити повністю те, що відкрилося очам Геда, проте навіть він помітив пітьму, що важко стелилася поміж хвилями, немов накочуючись на піщаний берег. А Гед уже досить виразно бачив посеред океану велетенський темний крутосхил і продовжував веслувати, прямуючи назустріч незнаній землі і нерухомим зорям, що не мають імен...

Повірити у реальність того, що відкрилося їхнім очам, було нелегко. Проте й з оманою цей потойбічний краєвид не мав нічого спільного – ніхто не зміг би зробити так, щоби посеред Відкритого моря раптом постала земна твердь. Намагаючись дати лад своїм тривожним думкам, приголомшений Ветч пошепки повторював слова Одкровення – молодий чаклун сподівався, що завдяки древній магії полуда спаде з його очей. Та ілюзія не зникала – він таки й справді бачив перед собою невідомий острів! А втім, хтозна... Можливо, його чари у цій частині світу просто не мали жодної сили...

Гед веслував дедалі повільніше. Роззираючись навсібіч, юнак обережно знаходив шлях між протоками, заплавами й обмілинами, які бачив лише він один. Вряди-годи човен здригався, зачепивши піщане дно вузького звивистого каналу – всупереч здоровому глузду океанські глибини раптом опинилися далеко позаду! Невдовзі Гед підняв весла, тугі кочети пронизливо заскрипіли, і цей неприємний звук моторошним відлунням озвався у мертвотній тиші, яка залягла навколо. Човен зупинився. Море за бортом перетворилося на м'яку сіру персть, схожу радше на попіл, аніж на пісок. Здавалося, ніби Всесвіт затамував подих: низьке темне небо завмерло над непорушною землею, яка далеко за обрієм розчинялася у густій пітьмі.

Гед підвівся з лави, підхопив чарівну патерицю і, не вагаючись, легко переступив через борт. Ветч, котрий зовсім не сподівався від друга такої нерозважної витівки, спершу навіть подумав, що Гед кинувся у море, якого просто не могло не бути за стіною темряви. Однак Ветчеві побоювання виявилися марними: за якусь мить Гед упевнено рушив у пітьму, залишаючи виразні сліди на пустельному березі. Чорний пісок тихо рипів під його ногами.

Небавом чарівна патериця у Гедовій руці засяяла яскравим білим світлом. Хлопець продовжував іти вперед, назустріч темряві, проте визначити напрямок його руху було неможливо, адже тут не існувало ні півночі, ні півдня, ні сходу, ні заходу.

Ветч залишався у човні, і світло на вершечку Гедової патериці здавалося йому яскравою зіркою, яка повільно рухалася крізь пітьму. А тимчасом темрява навколо Геда дедалі густішала. Однак, обережно просуваючись вглиб таємничого острова, хлопець, здавалося, був готовим до всього. І, зрештою, Гед побачив те, що й сподівався побачити: піщаним узбережжям назустріч йому рухалася Тінь...

Спочатку вона не мала певної форми. Але незабаром, наблизившись до межі, за якою починалася темрява, Тінь набула людських обрисів. Напруживши зір, Гед із подивом зауважив, що потвора якось незбагненно схожа на його батька, суворого та неговіркого коваля з острова Ґонт. Утім, ця ілюзія тривала недовго – за мить бестія неймовірним чином перетворилася на іншу примару: тепер перед очима хлопця з'явився Бурштин... Неможливо було не впізнати його сірий плащ зі срібною застібкою, статечну ходу і зверхній вираз пещеного обличчя – крізь темну імлу, яка їх розділяла, за Гедом злостиво стежив саме Бурштин. Але молодий чаклун не зупинявся, а тільки трохи сповільнив крок, піднявши вгору чарівну патерицю, яка раптом засяяла ще яскравіше... Примара судомно сіпнулася, затяглася поволокою, а відтак замість бундючної подоби Бурштина у темряві з'явилася довготелеса постать човняра Печварі. Обличчя майстра було блідим і набряклим, неначе в утопленика. Крім того, примара човняра якось дивно змахувала руками, ніби підкликаючи Геда до себе. Але це не збентежило юнака – він продовжував іти далі, незважаючи на те, що тепер Тінь зупинилася за кільканадцять кроків від нього. Нараз потвора знову перемінилася: її почало шарпати в різні боки, потім, звиваючись змією, вона розпростерлася вшир, немовби розгортаючи величезні крила, а тоді з сичанням згорнулася в тісний клубок. Щоправда, перед цим із темряви на одну-єдину мить виринула сполотніла фізіономія Скіорха, потім – його затуманені вирячені очі, а насамкінець – перекошене жахом незнайоме обличчя з чорними вирвами зіниць, задивлених у порожнечу.

Гед високо підняв чарівну патерицю, і її сліпучо-біле сяйво стало просто нестерпним, легко розпоровши одвічну пітьму. У цьому сяйві тінь втратила будь-яку людську подобу. Спершу вона впала навколішки, а тоді, зібгавшись у драглистий чорний клубок, поповзла назустріч юнакові, хижо порпаючи пісок жахливими пазурами, якими були озброєні її чотири лапи. Навпомацки плазуючи вперед, бестія задирала вгору сліпу морду – тепер у неї не було ні губ, ні вух, ні очей. Зрештою, зупинившись навпроти Геда, якого оточувало коло яскравого чарівного світла, потвора підвелася на повний зріст, судомно випроставши своє чорне, як сажа, тіло. Людина і Тінь зійшлися віч-на-віч і завмерли...

А тоді Гед, порушуючи споконвічну тишу, голосно й чітко промовив істинне ім'я Тіні. І тієї ж миті примара, що не мала ні язика, ні губ, луною повторила за ним те саме слово: "Гед". Два голоси пролунали одночасно, злившись в єдиний звук. Відкинувши чарівну патерицю, Гед простяг руки вперед і обійняв свою Тінь, темну частину власного "я", що поривалася йому назустріч. Світло і пітьма нарешті стали єдиним цілим...

Однак Ветчеві, котрий спостерігав за двобоєм, сидячи у човні, попервах здалося, що Гед зазнав поразки. Коли яскраве світло чарівної патериці раптом почало тьмяніти, він у несамовитому відчаї кинувся за борт "Світозора" з твердим наміром допомогти другові або ж загинути разом із ним. Грузнучи у м'якому чорному піску, Ветч намагався дістатися до світлого вогника, що згасав у похмурих сутінках. Та щойно він рушив уперед, як сипучий пісок почав осідати під ногами – Ветч мало не зомлів, силкуючись вибратися з піщаного виру на потойбічний берег... Але то була марна праця: коли юнак уже майже зневірився у своїх силах, до нього повернулося відчуття реальності, обпікаючи крижаними океанськими хвилями і засліплюючи холодним промінням зимового сонця. Щоправда, перш ніж Ветч зрозумів, що його знову оточує звичний світ, йому довелося добряче наковтатися гіркої морської води...

Неподалік на хвилях погойдувався порожній човен. Ветч плавав доволі кепсько, а тому насилу добрався до "Світозора" і з неабиякими труднощами видерся на борт. Перевівши подих і нашвидкуруч втерши мокре від води обличчя, молодий чаклун безпорадно вгледівся навколо, навіть не уявляючи, де тепер шукати друга. І раптом серед хвиль, там, де ще годину тому стелився берег потойбічного світу, Ветч побачив темну пляму. Щосили налягаючи на весла, він поплив туди і нагодився саме вчасно: ще трохи – і непритомний Гед пішов би на дно...

Либонь, зустріч із Тінню стала занадто сильним потрясінням для юного чаклуна. Широко розплющивши очі, Гед із безтямною відчуженістю дивився на світ. Ні ран, ні інших слідів боротьби на його тілі не було. Хлопець міцно стискав у руці тисову патерицю, яка тепер уже не світилася. Він так нічого й не сказав другові. Просто лежав на дні човна, обхопивши щоглу і не звертаючи уваги на Ветча, котрий підняв вітрило, намагаючись упіймати північно-східний вітер.

Невдовзі стемніло, а відтак небо осяяла місячна повня. Гед підвів очі, втупивши погляд у світило, і знову завмер. Він довго дивився на небо, а тоді звівся на ноги, тримаючи свою чарівну патерицю так, як воїн тримає бойового меча. Дивлячись другові прямо у вічі, Гед широко посміхнувся і сказав:

– Естаріоле, нарешті з Тінню покінчено! Тепер я зцілився й отримав свободу!

До цієї миті Ветч стежив за другом із тривогою та жахом, не знаючи до пуття, як завершилася сутичка на потойбічному острові. Він не мав певності у тому, що Гед залишився людиною, а тому тримав напоготові якір, налаштувавшись пробити дно і потопити човен, щоби не привезти у земноморські гавані зло, котре, як він побоювався, заволоділо тілом друга. Але тепер, коли Ветч почув голос Геда, його сумніви розвіялися – він зрозумів, що йдеться не про поразку і не про перемогу. Гед назвав Тінь своїм Істинним ім'ям, пізнавши таким чином своє неподільне і єдине "я". Він повернув собі цілісність, став повноцінною людиною. Тепер Гед був самим собою і міг жити власним життям, не наражаючись на небезпеку стати рабом чужої волі. Відтак він уже ніколи не буде знаряддям руйнування, болю, ненависті та пітьми...

У баладі "Створення Еї", яку вважають найдавнішою піснею людства, є рядки:

 
Лише мовчання творить справжнє слово,
А батьківщина світла – темна тінь.
Життя – у Смерті, Смерть – у юнакові,
Що яструбом летить у височінь.
 

Голосно співаючи цю пісню, Ветч стояв біля стерна, прямуючи на захід наввипередки з холодним вітром Відкритого моря, що дихав їм у спину.

Мандрівники пливли вісім днів, а потім – іще вісім, аж поки перед ними не з'явилася земля. Їм не раз доводилося вдаватися до магії, щоби перетворити морську воду на прісну. Вони навіть пробували рибалити, промовляючи заклинання, однак улов був мізерним, бо риба у Відкритому морі не знає своїх Істинних імен, а тому й не зважає на чари...

На крилах чарівного вітру вони дісталися мети за три дні; натомість, щоб добратися назад, їм знадобилося шістнадцять днів.

Досі ще ніхто не повертався додому з Відкритого моря. Але двом молодим чаклунам, які на простому човні серед зими вирушили у далекий похід, надзвичайно пощастило. Їм вдалося уникнути сильних штормів; крім того, керуючись лише компасом і зіркою Тольбеґрен, вони зуміли не збитися з курсу.

Додому хлопці поверталися, обійшовши з півночі острови Аставель, Далекий Толі і Снеґ. А до берега "Світозор" уперше пристав аж на південному мисі острова Копіш – звідти до Іфішу було вже рукою подати. Тож небавом, коли земля почала занурюватися у тихі вечорові сутінки, човен з відважними мандрівниками увійшов у гавань Ісмаї.

От-от мав випасти сніг. Прив'язавши човна до причалу, друзі рушили вгору вузькою вуличкою, що спиналася до Ветчевого будинку. Їхні серця аж тьохкали, коли вони переступали через поріг затишної оселі. А коли назустріч їм вибігла Тростинка, ніхто вже навіть не намагався приховувати радісних сліз...

* * *

Якщо Естаріол Ісмайський дотримав слова і склав пісню про перший подвиг Геда, то вона, на жаль, не збереглася до наших днів. Натомість у Східних широтах побутує легенда про човен, який потрапив на мілину посеред океанської безодні. Мешканці Іфішу вірять у те, що човном керував Естаріол; остров'яни з Току вважають, що трафунок стався з двома купцями, яких штормом закинуло далеко у Відкрите море, а от на Холпі вам розкажуть про холпійського рибалку, котрий так і не зміг зрушити свого човна з невидимих пісків і досі блукає серед потойбічних дюн.

Збереглося також кілька уривків із пісні про Тінь – вони, немов ті дерев'яні уламки, носилися від одного острова до іншого, не маючи ні початку, ні кінця, доки, зрештою, не розсипалися на порох А втім, у легендарних "Подвигах Геда" ви не знайдете жодної згадки ні про подорож на край світу, ні про зустріч Геда з Тінню – адже всі ці події сталися ще на самому початку його героїчного життя, перед славнозвісною мандрівкою на Драконові Пасовища, перед походом до Гробниць Атуану за каблучкою Ерет-Акбе і, зрештою, перед тим, як він повернувся на Роук і став Архімагом Земномор'я...