Текст книги "Чарівник Земномор'я"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

– Рідко трапляється, – озвався нарешті юнак, – щоби дракони пропонували людям свої послуги.

– Зате ти, мабуть, не раз бачив, як кіт перед тим, як з'їсти мишу, грається з нею, – відповів дракон.

– Однак я прийшов сюди не для того, щоби в кота-мишки бавитися. Я хочу укласти з тобою угоду.

Гострий, наче меч, але вп'ятеро довший від будь-якого меча, кінець драконового хвоста, немов здоровенне жало скорпіона, здійнявся над лускатою спиною та над вежами міста. Дракон сухо промовив:

– Я не укладаю угод. Я просто беру те, що мені потрібно. А що ти можеш запропонувати мені? Що з того, чого я не можу взяти сам?

– Безпеку. Твою безпеку. Заприсягнися, що ти ніколи не літатимеш до островів, розташованих на схід від Пендора, і, слово честі, я ніколи не заподію тобі шкоди.

Немов далекий гуркіт гірської лавини, жахливий звук вирвався з горлянки дракона. І полум'я затанцювало у його пащі та на трьох розділених язиках. Він, здіймаючись над руїнами міста, випростався на повен зріст:

– То ти насмілюєшся говорити про мою безпеку? Ти погрожуєш мені? Але чим?

– Твоїм ім'ям, Евуде.

Коли Гед вимовив ім'я дракона, у нього ледь затремтів голос, одначе фраза пролунала чітко та голосно. Почувши своє ім'я, старий дракон принишк, наче миша. Пройшла хвилина, потім друга, і Гед, котрий стояв у своєму маленькому човнику, посміхнувся. Щойно він поставив на кін своє життя, адже у нього був лише непевний здогад про справжнє ім'я дракона. Гед тільки припустив, що перед ним – саме той дракон, який за часів Ельфаран і Мореда спустошив західні береги острова Оскіль. Потім його вигнав з острова чаклун Елт, котрий був неперевершеним знавцем Істинних імен. І от цей здогад виявився правильним.

– Ми рівні з тобою, Евуде. Ти маєш могутню силу, а я знаю твоє справжнє ім'я. То що, укладемо угоду?

Дракон продовжував мовчати. Упродовж багатьох літ був він володарем острова, походжаючи серед вкритих пилом руїн, людських кісток і розкиданих золотих нагрудних пластин, оздоблених смарагдами. Тут він тішився, спостерігаючи за іграми своїх, схожих на ящірок, дітей, тут вони вчилися літати, ширяючи з високих веж, тут він досхочу грівся на осонні, і жоден людський голос, жоден корабель у далекому морі не тривожив його спокій. На цьому острові він зустрів старість, і тепер йому було важко, скинувши тягар літ, зійтися віч-на-віч із цим непоказним противником, молодим магом, чарівна патериця якого змусила страшного дракона Евуда зіщулитися від жаху.

– У моїй скарбниці ти можеш вибрати дев'ять самоцвітів, – просичав врешті дракон, видихаючи клуби диму. – Тільки вибери найкращі. А тоді йди собі!

– Мені не потрібні твої самоцвіти, Евуде.

– Куди поділася людська жадоба? У давнину люди з півночі любили яскраві камінці... Чаклуне, я знаю, що тобі потрібне насправді. Адже я також можу запропонувати тобі безпеку, бо знаю те єдине, що захистить і врятує тебе. За тобою слідом іде жах, а я можу назвати його ім'я.

Серце ледве не вискочило з Гедових грудей і він міцніше стиснув чарівну патерицю. Так само, як перед тим дракон, він завмер на місці, борючись із несподіваною спокусою. Але він укладав угоду не заради власного життя. Тільки один раз він міг стати Повелителем дракона й отримати владу над ним. Тому Гед відкинув надію на власний порятунок.

– Я тебе прошу зовсім про інше, Евуде.

Коли Гед вимовляв ім'я дракона, йому здавалося, що він тримає величезну істоту на тоненькій шворці, яка зашморгом стягувала шию чудовиська. Здавалося, що в непорушних очах дракона зосередилися все прадавнє зло і достеменне знання людської натури. Гед бачив язики полум'я, що виривалися з пащі дракона, жахливі сталеві кігті, кожен з яких був завдовжки як рука людини... Одначе невидимий ретязь дедалі тісніше стискав шию дракона.

І Гед знову промовив:

– Евуде! Присягнися своїм ім'ям, що ти і твої нащадки ніколи не з'являться біля островів Архіпелагу.

І нараз, видихнувши сніп полум'я, дракон проревів:

– Присягаюся своїм ім'ям!

Над островом запанувала тиша, і Евуд схилив свою величезну голову.

Коли він знову розплющив очі, чаклуна вже не було поблизу, лише на обрії білою стрічкою майоріло вітрило його човна, прямуючи на схід, до багатих скарбами островів Внутрішнього моря. І тоді розлючений Дракон піднявся у повітря, знищивши при цьому найвищу вежу, а його широкі крила накрили зруйноване місто. Але клятва, яку він дав Гедові, назавжди зв'язувала його, тож він більше ніколи не літав до островів Архіпелагу.

У ПОШУКАХ ПРИТУЛКУ

Острів Пендор зник за обрієм. Гед, котрий пильно дивився на схід, знову відчув, як страх перед тінню проникає у його серце. Зрозуміле і природне відчуття небезпеки, яке охопило його перед битвою з драконами, тепер заступив невиразний, розпачливий жах перед Тінню. Йому закортіло перепочити. Тому він зупинив чарівний вітер і поплив далі, ловлячи тихий бриз, який заспокоював душу. Гед навіть не уявляв, що робитиме далі. Знав лише одне – треба тікати. Те саме казав йому і дракон. Але куди? "На Роук, – подумав хлопець. – Там принаймні буде безпечно і завжди можна скористатися порадою мудрих Майстрів".

Та спершу він вирішив повернутися на Лоу-Торнінґ і розповісти острів'янам про укладену з драконом угоду.

Коли люди дізналися про це, що після п'яти днів, проведених у морі, Яструб повернувся додому, старійшина громади і щонайменше половина жителів оточили його будинок і, не зводячи з чаклуна захоплених очей, уважно вислухали його розповідь. Гед розказав їм усе, нічого не приховуючи. А коли він замовк, хтось із натовпу несподівано вигукнув:

– А хто бачив убитих драконів?.. А хто чув, як вони присягались?.. А що, коли він...

– Ану цить! – урвав старійшина недовірливого крикуна.

Старий, як і більшість острів'ян, знав, що коли вже чаклун про щось говорить, то це достеменна правда, навіть якщо деколи він приховує істину від сторонніх. Бо саме у цьому й полягає сутність його мистецтва. Тож люди слухали і дивувалися. І поволі страх перед драконом відступав, і радість наповнила їхні серця. Вони обступили молодого чародія, щоб іще раз послухати розповідь про все, що сталося. І щоразу, коли надходили інші острів'яни, Гед знову і знову мусив переповідати все спочатку. Зрештою, опівночі він міг би вже й відпочити – слава про його пригоду облетіла весь Архіпелаг. А місцеві музики навіть наспівували щойно складену "Пісню про Яструба", звеличуючи його перемогу над драконами.

Навколо островів Лоу-Торнінґа, далеко на південь і на схід, палали багаття. Рибалки перегукувалися з човнів, повідомляючи одне одному, що зло переможене і дракони з острова Пендор назавжди дали людям спокій. За останній час то була єдина ніч, яка подарувала Гедові радість. Зусібіч його оточували веселі люди, які сміялись і танцювали, прославляючи у піснях свого рятівника. Осінній вітер відносив полум'яні іскри смолоскипів далеко у відкрите море. Жодна тінь не змогла би підкрастися до нього при світлі всіх цих вогнів, запалених на честь свята.

Наступного дня Гед зустрів Печварі, і той сказав йому:

– Я й не знав, що ти такий могутній, мій пане.

Промовляючи ці слова, човняр відчував ледь помітний страх, бо ж раніше він насмілювався вважати Геда своїм другом. Проте щось схоже і на докір також промайнуло у його голосі. Адже молодий чаклун зміг подолати дракона, але не врятував малої дитини. Після цієї зустрічі Геда знову пойняла тривога. І вона змушувала його покинути Лоу-Торнінґ так само нетерпляче, як раніше виряджала на острів Пендор. Тож наступного дня, незважаючи на те, що острів'яни ладні були носити його на руках до кінця життя, Гед покинув дім на горі, не взявши з собою нічого, крім книжок, чарівної патериці й отека, який звично сидів у нього на плечі.

З Лоу-Торнінґа Геда повезли на човні двоє рибалок, які дуже пишалися тим, що їм доручили таку почесну місію. Слава про подвиг молодого чаклуна летіла попереду їхнього суденця, що маневрувало між кораблями, які тіснилися у східних каналах Дев'яноста островів. Де б вони не з'явилися, скрізь їм услід насвистували "Пісню про Яструба" та навперебій пропонували заночувати, щоб із перших уст почути розповідь про перемогу над драконами. Навіть проходячи під балконами будинків, які нависали над морем, повз людні пристані Неша та грузькі пасовища Дромґана, попри смердючі олійні Ґеата, вони скрізь почувалися бажаними гостями.

Але нарешті Гед добрався до острова Серд. І шкіпер, якого він попросив доставити його на острів Роук, вклонившись, відповів:

– Це велика честь для мене і моєї команди, пане!

Ось так Гед залишив Дев'яносто островів.

Та щойно корабель вийшов у море і підняв вітрила, як зі сходу на нього раптом налетів штормовий вітер. Це було неабиякою дивиною, бо зранку зимове небо здавалося погідним і безхмарним. Острів Роук був недалеко, якихось тридцять миль від Серда, тож вони не змінювали курс навіть тоді, коли вітер подужчав. Як і більшість торгових кораблів у Потаємному морі, це суденце ходило під високим трикутним вітрилом, що легко змінювало напрям своєї осі, коли потрібно було впіймати попутний вітер. Змінюючи галс то на південь, то на північ, вони намагалися іти на схід. Шкіпер, бувалий моряк, знався на своїй справі. Однак вітер продовжував скаженіти. Невдовзі почався дощ, буря кидала судно з одного боку в інший, загрожуючи перекинути його.

– Пане! – звернувся капітан до Геда, котрий, як і належить шанованому гостеві, знаходився поруч із ним на містку. Хоч не така-то вже велика честь – стояти під дощем, мокрому, як хлющ, – пане Яструбе, чи не могли би ви якимось слівцем укоськати цей вітер?

– А чи далеко ще до Роука?

– Ми подолали вже половину дороги. Але за останню годину не пройшли й милі!

Гед промовив закляття. Вітер трохи вщух. І якийсь час вони досить гарно йшли на схід. А тоді раптом зірвався сильний південний вітер і знову відкинув корабель на захід. Хмари шалено вирували у грозовому небі. Розлючений капітан несамовито заволав:

– Цей клятий вітер дме одночасно з усіх боків! Либонь, тільки магія проведе нас крізь бурю.

Гед зрозумів, що корабель і команда опинились у небезпеці через нього, тому він ще раз застосував свою магічну силу, наповнюючи вітрила чарівним вітром. Легке суденце, долаючи шторм, помчало на схід, і шкіпер знову повеселішав. Однак за якусь мить ходовий вітер почав слабшати, аж доки зовсім не втратив силу. Посеред шаленого штормового моря корабель несподівано зупинився. Вгорі загуркотів грім, і судно, наче тріска, закрутилося. Тепер його зносило у північному напрямку.

Коли корабель ледь не перевернувся, Гед, ухопившись за щоглу, закричав:

– Капітане, повертайте назад!

Шкіпер подумки вилаявся, а вголос незадоволено буркнув:

– У мене на борту знаменитий чаклун, я – найкращий моряк у тутешніх водах, а цей корабель – найліпший серед тих, якими коли-небудь доводилося керувати... Про відступ не може бути й мови!

Та коли корабель знову закрутився так, немов якесь неймовірне чудовисько з морського дна тягнуло його кіль донизу, а сам шкіпер ухопився за ахтерштевень, щоби не впасти у море, Гед промовив:

– Залиште мене на Серді – і пливіть куди хочете. Цей вітер бореться зі мною.

– Із Вами, справжнім чаклуном із острова Роук?

– Капітане, невже ви ніколи не чули про вітер, що дме біля берегів Роука?

– Звичайно, чув! Він не дозволяє злим силам наблизитися до Острова Мудреців! Та що йому до вас, Повелителя Драконів?

– Це стосується мене і моєї Тіні, – коротко відповів Гед, не вдаючись до подробиць, як і личить чаклунові.

Відтак буря вгамувалася і попутний вітер допоміг їм швидко повернутися у Серд.

З важким тягарем на серці Гед крокував тихими вуличками Серда подалі від гавані. Почалася зима, дні ставали коротшими, тому сутеніло рано. Коли вже остаточно смерклося, Гедова тривога зросла до краю. Йому здавалося, що за кожним рогом на нього чигає небезпека. Тільки неймовірним зусиллям волі він змушував себе не озиратись і не дивитися, чи не йде хтось за ним услід. Невдовзі він відшукав будинок для подорожан, який утримувала сердська Морська громада. Тут купці та прості мандрівники завжди могли заночувати у продовгуватому охайному приміщенні. Подорожніх на багатьох островах Потаємного моря здавна зустрічали вельми гостинно.

Повечерявши, Гед не доїв шматочок м'яса, а згодом, відпочиваючи біля вогнища, він витягнув із каптура отека – той ховався там цілий день – і дав йому поїсти, погладжуючи та примовляючи:

– Хойґу, Хойґу, моя ти мовчазна тваринко...

Проте отек не захотів їсти і знову заліз у свій прихисток. Дивна поведінка звірятка, відчуття власної безпорадності та страхітлива пітьма у темних кутках великої зали вказували, що Тінь була близько.

Ніхто з-поміж цих подорожан, що прибули з різних островів, ніколи не чув "Пісні про Яструба" і не знав Геда. Жоден із них навіть не заговорив до нього. Хлопець зручно вмостився біля вікна і з розплющеними очима пролежав цілу ніч серед незнайомих людей. Він намагався передбачити майбутнє, міркував, куди податися, що робити далі. Проте всі його наміри та плани перекреслювала безпорадна приреченість. Куди б він не пішов зараз, скрізь на нього чигала Тінь. Тільки на Роуку він був би у безпеці. Та як туди потрапити крізь непроникні чари, що захищають острів від зла? Тепер він чітко усвідомлював, що вітер, який не пускав його на Роук, свідчив про те, що Тінь уже надто близько від нього.

Потвора була виплодом світу темряви і вічної порожнечі. Вона ніколи не бачила сонця. І тепер ця бестія, долаючи великі відстані, шукала Геда по морях та суходолах земного світу, під яскравим сонячним світлом. Одначе прибрати видиму форму Тінь могла лише у сутінках та снах. Лише тоді він бачив її. Бо вона не мала тіла, до якого можна було би доторкнутися. Ось як про це розповідається у баладі "Подвиги Ховда":

"На обрії небо торкається пліч,

Світлішає день на землі,

А тіні смертей відпливають у ніч,

До вічного царства Пітьми".

Однак, упіймавши Геда, Тінь могла би забрати у нього життя, висотати всі його сили та заволодіти волею. Гед усвідомлював, що коли це станеться – він помре, тому-то тінь ввижалася йому скрізь. Юнак розумів, що вона вдаватиметься до будь-яких підступів, щоб урешті-решт знищити його. Повсякчас, невідступно слідуючи за ним, Тінь набиралася снаги, і тепер вона заввиграшки могла підкорити собі будь-яку темну силу чи дух лихої людини. Приміром, вона б могла подати йому хибний знак або заговорити з ним, прибравши подобу поневоленої нею людини. Зараз Гед відчував, що страхітлива потвора, не зводячи з нього очей, зачаїлася десь поблизу, і вичікує слушну нагоду, щоби скористатися його слабкістю, невпевненістю та страхом. Швидше за все Тінь знайшла притулок у підлій душі котрогось із подорожніх, котрі сплять у цій величезній залі.

Гед не міг більше чекати. Він вирішив довіритися долі. Нехай вона сама веде його своїм тернистим шляхом. Тож із першими променями вранішнього сонця чаклун піднявся і під згасаючими зорями швидким кроком рушив до гавані. Гед твердо намірився сісти на будь-який корабель, що першим відчалить від острова. На якусь галеру вантажили бочки з риб'ячим жиром. Удосвіта судно вирушало на острів Хавнор. Гед попросив капітана взяти його на борт. Чаклунська патериця часто-густо слугує на кораблях і перепусткою, і платнею, тому капітан радо погодився. А вже за годину судно відчалило від берега. Коли під звук барабана, що задавав гребцям ритм, сорок весел одночасно спінили воду за бортом, Гед збадьорився духом і звеселів.

І все ж він ще не знав, що робитиме на Хавнорі чи деінде. Йому було байдуже куди плисти. Гед народився на півночі – можливо, який-небудь корабель доправить його з Хавнору на Ґонт, і тоді він зустрінеться з Оґіоном. А, можливо, йому поталанить сісти на корабель, який пливе у Закрайні Широти, і тоді Тінь загубить його слід. Одне слово, про своє майбутнє Гед не міг сказати нічого певного. Наразі він не бачив виходу з глухого кута, у який потрапив тієї фатальної ночі. Тепер він просто мусив утікати...

Наступного дня завдяки силі та вправності сорока веслярів галера прибула в порт Оримі на східному узбережжі великого острова Хоск. Зазвичай торгові галери у Потаємному морі не відходять далеко від берегів, щоби мати можливість перебути ніч у найближчій бухті. Ще не стемніло, тож Гед зійшов на берег і подався навмання блукати стрімкими вуличками, що зусібіч оточували порт.

Оримі – старовинне місто. Його міцні кам'яниці ховаються за високими мурами – тутешні мешканці мусять боронитися від нападів диких племен, що живуть у центральній частині острова. Відтак і товарні склади в порту схожі на фортеці, а будинки купців – на неприступні фортеці. Але Гедові ті могутні укріплення здавалися лише ширмою, за якою ховається порожнеча, а заклопотані буденними справами люди, котрі проходили повз нього, скидалися на безмовних примар. Коли сонце почало ховатися за обрій, Гед рушив назад у порт. І все ж, навіть там, незважаючи на свіжий вітерець, що гнав до берега багряні хвилі, море та земля здавалися йому такими ж похмурими та безмовними, як і в місті.

– Куди поспішаєте, шановний чаклуне? – раптом пролунав незнайомий голос.

Гед озирнувся і побачив чоловіка в сірому вбранні, з важкою, хоча й не чарівною, палицею в руці. Незнайомець ховав обличчя під каптуром, однак Гед відчував, що чоловік пильно стежить за ним. Відсахнувшись, хлопець підняв свою патерицю, приготувавшись дати відсіч чужинцеві.

– Чого ви боїтеся? – скрадливо запитав чоловік.

– Того, що мене переслідує.

– Он воно що!.. Але ж я не ваша Тінь.

Гед мовчав. Він розумів, що ким би не був незнайомець, це не тінь, не мара, не перевертень. Землю огорнула м'яка пітьма, навколо стояла тиша, але голос чоловіка лунав ясно та чітко, а обриси його постаті залишалися виразними. Незнайомець відкинув каптура, відкривши плескатий голомозий череп і негарне зморшкувате обличчя. Він скидався на старого дідугана, хоч голос мав молодий.

– Я вас не знаю, – сказав чужинець, – проте, гадаю, що зустрілися ми не випадково. Колись мені розказували про юнака з понівеченим обличчям, котрий зумів здолати Пітьму й отримав ключі від таємниці буття. Не знаю, чи ця історія стосується вас, але мушу сказати, що Тінь можна перемогти магічним мечем, який зберігається у замку Теренон. Рушайте туди. Тисовий ціпок не допоможе у двобої з Тінню...

Надія та недовіра боролися в душі Геда, коли він слухав незнайомця. Адже чаклун хутко звикає до думки, що будь-яка зустріч не є випадковою, незалежно від того, що вона віщує – добро чи зло.

– І де ж мені шукати цей теренонський замок?

– На острові Оскіль.

Почувши про Оскіль, Гед згадав чорного крука, що походжав по зеленій траві у дворі Обителі Мудреців і скоса поглядав на нього блискучими, як самоцвіти, очима, промовляючи дивні слова. Але слова ті вже давно вивітрилися з пам'яті.

– Здається, той острів зажив лихої слави, – промовив Гед, не зводячи погляду з незнайомця.

Щось невловне виказувало в ньому людину, котра знається на горах. І Гед напружено намагався зрозуміти, хто перед ним стоїть. Хоча чоловік старався поводитися з гідністю, проте виглядав доволі жалюгідно, так неначе був слугою чи рабом.

– Ви навчались на острові Роук, – відповів незнайомець. – А там звикли вважати темними всі чари, крім власних...

– А хто ви, власне, такий?

– Звичайний подорожній, торговий агент із острова Оскіль. Я тут у справах, – відповів незнайомець у сірому.

Гед ні про що більше не розпитував, і старий, тихенько побажавши йому доброї ночі, пішов геть вузенькою звивистою вуличкою, що спиналася вгору від узбережжя.

Не знаючи ще, чи вірити словам незнайомця, Гед повернувся у порт. Поринувши у роздуми, він раз у раз позирав на північ. Червоне сонце швидко заходило за обрій, кидаючи останні промені на неспокійне море. Сірі сутінки густішали, а відтак не забарилася й ніч.

І Гед, зрештою, зважився прийняти виклик долі. Побачивши рибалку, який складав у човен свій нехитрий реманент, чаклун швидко підійшов до нього і запитав:

– Може, знаєте, хто сьогодні відпливає на північ – на Семель або до Ґирлищ?

– Он той довгий корабель – з острова Оскіль, напевно, він зайде і на Ґирлища.

Майже бігцем Гед рушив до великого судна, на яке вказав йому рибалка. То був міцний, довжелезний, немов змія, шістдесяти весельний корабель. Мав високий різьблений ніс, оздоблений мозаїкою з черепашок. Отвори для весел були червоними, а на кожному з бортів чорною фарбою була виведена руна "Стифл". Корабель виглядав досить похмуро, а проте це було швидкохідне судно. Команда вже готувалася до відплиття. Гед відшукав капітана і попросив узяти його пасажиром до Оскіля.

– Маєш чим заплатити?

– Я вмію заклинати вітри.

– Я й сам це вмію. А гроші маєш?

На Лоу-Торнінґу острів'яни віддячили Гедові, заплативши тамтешньою готівкою – монетами зі слонової кості. Він узяв лише десять монет, незважаючи на те, що старійшини наполягали, щоби переможець дракона взяв більше. Гед запропонував слонову кість шкіперу, але той тільки похитав головою.

– У нас це не гроші. Якщо не маєш чим заплатити, то нам нема про що говорити.

– Може, вам потрібен весляр? Мені доводилося гребти на галері.

– Так, нам якраз бракує двох чоловік. Що ж, тоді берися до роботи! – сказав капітан і більше не звертав на Геда уваги.

Отак, поклавши чарівну патерицю і торбу з книжками під лаву, Гед на десять важких зимових днів став гребцем на оскільській галері. Удосвіта вони вийшли з Оримі, і цілісінький день Гед думав тільки про те, щоб упоратися з веслом. Через давні рани завдавала клопоту ліва рука, а його вміння гребти, яке Гед набув, плаваючи вузькими протоками між островами Лоу-Торнінґа, для галери не годилося – він ледве дихав від утоми, налягаючи на довге важке весло під монотонний стукіт барабана. Зміна веслярів відбувалася через кожних дві-три години. Але цього перепочинку Гедові вистачало тільки для того, щоб остаточно задубіли всі його м'язи. А тоді він знову мусив братися до роботи. На другий день було ще важче, а потім він призвичаївся і вже не зважав на постійну втому і біль у м'язах.

Між членами цієї команди не було таких доброзичливих стосунків, які панували на борту "Тіні", коли Гед подорожував із Ґонту на Роук. Утім, у цьому не було нічого дивного, адже андрадських і гонтійських моряків зазвичай об'єднувало торгове партнерство, тому вони трудилися задля спільної справи. Натомість оскільські купці на своїх кораблях використовували рабів та найманців, з якими розплачувалися дрібними золотими монетами. Золото неабияк цінується на острові Оскіль. Але воно не породжує добрих взаємин між людьми, так само, як і поміж драконами, які також схиблені на золоті.

Принаймні половину веслярів складали раби, котрі працювали задарма. Тож корабельні старшини мимоволі перетворилися на жорстоких наглядачів. Звісно, їхні нагаї ніколи не опускалися на спини найманих гребців. Одначе, хіба можуть бути дружніми стосунки, якщо твого сусіда час від часу шмагають канчуком? Гребці майже не спілкувалися між собою, а з Гедом – і поготів. Серед них переважали оскіляни, котрі розмовляли своєю говіркою, а не ґардійською мовою Архіпелагу. Це були суворі, світлошкірі люди з довгими темними вусами та прямим довгим волоссям. Геда вони називали Келюбом, тобто "червоношкірим". Знаючи, що він чародій, зловтішні оскіляни нишком кепкували з нього. Але Гедові було байдуже – йому зовсім не кортіло шукати між ними друзів. Навіть у загальному могутньому ритмі греблі, серед шістдесяти інших веслярів на кораблі, що мчав сірими хвилями океану, він почувався беззахисним вигнанцем.

Коли надвечір вони заходили до чергового порту, втомлений важкою працею Гед накривався плащем і відразу засинав. Але сон його був тривожним і неспокійним, він часто прокидався – Геда мучили зловісні сни, яких він згодом не міг пригадати. Йому здавалося, що примари із цих снів нависли над кораблем і командою. Тож Тед не довіряв нікому.

Зазвичай кожен вільний оскілянин носив на поясі довгий ніж. Якось, коли Гедова зміна обідала за одним столом, один із веслярів запитав:

– Келюбе, ти раб чи клятвопорушник?

– Ні те, ні інше.

– Чому ж ти тоді без ножа? Боїшся битися? – насмішкувато продовжував чоловік на ймення Скіорх.

– Ні.

– Може, за тебе заступається твій песик?

– Це не песик, а отек, – зауважив інший весляр, котрий дослухався до їхньої розмови.

І оскільською говіркою додав щось таке, від чого Скіорх спохмурнів і відвернувся. Проте Гед встиг зауважити, як дивно змінилося його обличчя: воно раптом ніби перекосилося, риси розпливлись і стали невиразними, щось невидиме заволоділо ним і тепер крадькома спостерігало за Гедом, ховаючись у непроникних очах. Але за якусь мить Скіорх знову виглядав так, ніби нічого й не сталося. І Гед подумав, що то лише його власний страх відбивається у чужих очах. А вночі, коли вони кинули якір біля Езена, Геда знову мучили жахливі сни, і марився йому Скіорх. Відтак аж до кінця подорожі вони не перекинулися жодним словом. Гед тримався подалі від Скіорха, а той, здається, також уникав його.

Залишилися на півдні оповиті першими зимовими туманами снігові вершини острова Хавнор. Потім вони на веслах увійшли через вузьку протоку до Ейського моря, де колись втопилася прекрасна Ельфаран, минули острови Ґирлищ, два дні простояли в порту Берили – білокам'яної столиці Енлада, оспіваної у легендах. У всіх портах, у які заходила галера, команду тримали на борту, на берег не пускали нікого. Але, зрештою, осяяні промінням вранішнього сонця, долаючи спротив північно-східних вітрів, які хазяйнують у пустельних Північних широтах, вони вийшли до Оскільського моря. І наступного дня, незважаючи на сильний шторм, доставили вантаж цілим і неушкодженим у порт Нешум, торговий центр східного Оскіля.

Десь далеко звідси, за обрієм, залишилися сонячні береги Потаємного моря. А тут перед очима Геда стелився низький берег, а далі – за кам'яними хвилерізами, які захищали гавань, причаїлося сіре місто. А на обрії під важкими сніговими хмарами височіли безлісі гори.

На борт галери піднялися портові вантажники, щоби звільнити трюми від дорогих товарів, привезених із Півдня: золота, срібла, самоцвітів, дорогих шовків та яскравих гобеленів – усього того, що так полюбляють оскільські вельможі. Тепер наймані веслярі могли зійти на берег. Досі Гед нікому не розповідав, хто він і що шукає на острові Оскіль. Та зараз він залишився сам-один у чужому краю, і треба було бодай дізнатися, де розташований замок Теренон. Чоловік, якого він спробував розпитати про це, сказав, що навіть не чув про такий замок, і поспіхом рушив геть. Але раптом обізвався Скіорх, котрий чув їхню розмову:

– Замок Теренон? Це поблизу кексемтійського торфовища. До речі, я саме йду в той бік.

За інших обставин Гед нізащо б не погодився кудись іти зі Скіорхом, але зараз у нього не було вибору: він не знав ні дороги, ні мови. "До того ж, – подумав Гед, – усі мої перестороги марні, адже я тут не з власної волі". На Оскіль його пригнала якась таємнича сила. Тож він накинув на голову каптур, узяв чарівну патерицю і торбу, та й пішов слідом за оскілянином вулицями міста, а далі вгору по дорозі, що звивалася серед засніжених пагорбів. Маленький отек не захотів сидіти на плечі, а заховався у кишені смушкової куртки, як він зазвичай робив у холодну погоду. Навколо них стелилися безмежні пустельні торфовища. Гед і Скіорх йшли мовчки. Здавалося, що зима назавжди скувала землю закляттям тиші.

– Ще далеко? – запитав Гед, коли вони пройшли кілька миль, не зустрівши на шляху жодного селища чи бодай ферми. Саме зараз він подумав, що у них зовсім немає з собою їжі.

Скіорх, поправивши каптур, повернувся до хлопця і сказав:

– Ні, недалеко.

Гед побачив його потворне обличчя – бліде, жорстоке і грубе. Але тепер він не боявся людей. Зараз його могли налякати хіба що ті нетрі, у які могла завести людина з таким обличчям. Тож Гед ствердно кивнув головою і вони пішли далі. Дорога тоненькою цівкою бігла через пустище і звивалася між голими кущами, припорошеними першим снігом. Деколи вона перетиналася з іншими стежками, що галузилися серед пагорбів.

Коли надвечір дим з нешумських коминів розвіявся за обрієм, Гед уже не міг достеменно сказати, скільки вони пройшли, і не знав, чи далеко ще до мети. Смерклося, пронизливий східний вітер проймав аж до кісток. Вони йшли вже кілька годин, і Гедові здалося, що далеко попереду в небі над північно-східними горбами промайнуло щось біле, схоже на зуб. Але світло короткого зимового дня згасало, і на стрімкому повороті дороги він зміг розгледіти у тій білій плямі чи то вежу, чи дерево, яке невиразно бовваніло вдалині.

– Ми йдемо туди? – запитав він, показуючи рукою.

Скіорх промовчав, але продовжував уперто підніматись угору, закутавшись у повстяний плащ із гостроверхим каптуром, обшитим хутром. Гед почувався виснаженим дорогою і десятьма днями морської подорожі. Його пильність і воля притупилися. Він брів, як у нескінченному сні, що веде у порожнечу. Зараз йому здавалося, що він уже цілу вічність іде по цій безмовній похмурій пустелі разом із цим мовчазним чоловіком.

У кишені прокинувся і заворушився отек, і разом з ним у свідомості Геда прокинувся невиразний страх. Хлопець примусив себе сказати:

– Сніжить, та й ніч настає... Нам ще далеко, Скіорху?

Той навіть не озирнувся, а трохи згодом відповів:

– Недалеко.

Його голос звучав якось дивно – не по-людськи, а по-звірячому хрипко, немовби вириваючись з утроби. Навколо у пізніх сутінках стелилися пустельні пагорби. А в повітрі, падаючи на землю, кружляли легкі сніжинки.

Гед зупинився.

– Скіорху! – вигукнув він.

Той зупинився і повернувся до нього. Під гостроверхим каптуром обличчя не було.

Гед не встиг вимовити жодного слова, жодного закляття, бо перевертень раптом хрипко проревів його ім'я:

– Гед!

Роззброєний зненацька магічною силою свого імені, Гед беззахисно стояв перед перевертнем. Годі було кликати когось на допомогу в цій чужій землі, де він нікого не знав. Хлопець стояв віч-на-віч перед смертельним ворогом, а єдиною його зброєю була тисова палиця, яку він тримав у правиці.

Потвора, яка поглинула душу Скіорха, заволоділа і його тілом. Вона не мала власної плоті, це був лише дух у людській подобі, примарна оболонка, у якій зачаїлася справжня Тінь. Перевертень рушив до Геда, простягнувши руки перед собою, наче обмацував порожнечу. Лють і жах охопили Геда, він щосили замахнувся палицею і рубонув нею просто посеред каптура, що приховував обличчя Тіні. Від сильного удару плащ розпластався на снігу – так ніби всередині нього була порожнеча. Та враз, химерно звиваючись і набрякаючи темрявою, потвора знову звелася на повен зріст. Здригаючись і заточуючись, наче од вітру, Тінь, простягнувши руки, сунула на Геда, намагаючись учепитися в нього так само, як тоді, на роукському пагорбі. Якби їй це вдалося, вона би покинула тіло Скіорха й увійшла у Геда, поглинувши його єство й отримавши необмежену владу над ним. Гед удруге вдарив її важким ціпком, який після першого удару почав диміти. Тінь відсахнулась і знову посунула на нього. Гед ударив її втретє. Палиця спалахнула, обпікаючи хлопцеві руку. Кинувши її додолу, Гед зробив крок назад, а тоді різко повернувся і почав тікати.